Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка17/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32
Королевою карнавалу було проголошено Ремедіос Прекрасну. Урсула, яку бентежна краса правнучки кидала в дрож, не змогла перешкодити обранню. Доти вона пускала Ремедіос Прекрасну на вулицю тільки разом з Амарантою, коли треба було йти до меси, але й тоді примушувала дівчину закривати обличчя чорною мантильєю. Навіть найменш благочесні чоловіки з числа тих, хто міг, перевдягнувшись священиком, правити блюзнірські меси в закладі Катаріно, приходили до церкви, сподіваючись бодай на мить побачити обличчя Ремедіос Прекрасної, про чию казкову красу з захватом, ба майже зі священним жахом гула вся долина. Минуло чимало часу, перш ніж декому вдалося глянути на обличчя дівчини, і краще було б їм не діждати такої нагоди, бо відтоді більшість із них забула про спокійний сон. А той, завдяки кому здійснилося їхнє бажання, чужинець, кабальєро, сам назавжди згубив спокій, загруз у трясовині мерзоти й злиднів, і кілька років по тому його, заснулого на рейках, розкраяв на частини нічний поїзд. Від першої хвилини, тільки-но він з'явився в церкві в своєму зеленому вельветовому костюмі й гаптованому жилеті, всі зрозуміли, що він приїхав дуже здалеку, можливо, навіть з іншої країни, приваблений чарами Ремедіос Прекрасної. Він був такий гарний і стрункий, тримався з таким спокоєм і гідністю, що поряд із ним П'єтро Креспі здався б просто недоноском, і багато жінок із заздрісними усмішками перешіптувалися, що це його треба було б закрити мантильєю. Він не знав нікого в Макондо. Приїжджав удосвіта в неділю, як принц із казки, — верхи на коні зі срібними стременами й оксамитовим чапраком, — і після меси покидав місто.
Кабальєро був такий показний, що відколи його вперше побачили в церкві, всі вирішили: між ним і Ремедіос Прекрасною розпочався безмовний і напружений двобій, укладено таємну угоду, і це має завершитися не тільки коханням, але й смертю. Шостої неділі кабальєро з'явився з жовтою трояндою в руці. Він, як звичайно, слухав відправу стоячи, а коли вона скінчилася, заступив дорогу Ремедіос Прекрасній і підніс їй троянду. Дівчина взяла квітку дуже природним рухом, ніби й чекала цього дарунку, відтак на мить трохи підняла мантилью й вдячно усміхнулася кабальєро. Ото й усе, що вона зробила. Але для нього, та й не тільки для нього, а й для всіх чоловіків, які дістали нещасливий привілей зберегти це в пам'яті, ця мить стала навіки незабутньою.
Відтоді кабальєро почав приходити під вікно Ремедіос Прекрасної, ведучи з собою цілий оркестр, який іноді грав аж до ранку. Ауреліано Другий, — єдиний, хто перейнявся до кабальєро щирим співчуттям, — намагався похитнути його наполегливість. «Не марнуйте часу, — якось порадив він йому вночі. — Жінки в цьому домі впертіші за ослиць». Він запропонував незнайомцеві свою дружбу, запросив викупатися в шампанському, намагався пояснити, що представниці жіночої статі роду Буендіа мають крем'яне серце, але так і не спромігся здолати його затятість. Полковник Ауреліано Буендіа, у якого від нічних концертів увірвався терпець, пригрозив кабальєро, що вилікує його від туги пістолетом. Але ніщо не могло примусити закоханого припинити залицяння, аж поки він сам не впав у глибокий розпач. І тоді з гарного елегантного молодика він перетворився на жалюгідного обірванця. Ходили чутки, що кабальєро відмовився від влади й багатства на своїй далекій батьківщині, хоча насправді ніхто так ніколи й не довідався, звідки він родом. Юнак зробився п'яницею, забіякою і тепер завжди зустрічав світанок, валяючись буквально у власних виверженнях у закладі Катаріно. Найсумнішим у його трагедії було те, що Ремедіос Прекрасна була байдужа до нього навіть у той час, коли він з'явився в церкві виряджений, як принц. Вона взяла в кабальєро жовту троянду без жодного кокетства, просто потішена цим небуденним вчинком, і трохи підняла мантилью, аби краще роздивитися його обличчя, а зовсім не для того, щоб показати йому своє.
Правду кажучи, Ремедіос Прекрасна була істота не від світу цього. Вона вже стала дівчиною, а Санта Софія де ла П'єдад все ще мила й одягала її, і, навіть коли Ремедіос Прекрасна почала робити це сама, все ще доводилося пильнувати, щоб вона не малювала на стінах звірят паличкою, вимазаною власною какою. Вона дожила до двадцяти років, так і не навчившися ні читати, ні писати, ані послуговуватися столовими приборами, і ходила по будинку гола: її природа опиралась будь-якій умовності. Коли молодий офіцер, начальник охорони, освідчився їй у коханні, вона відкинула його просто тому, що була здивована такою легкодумністю. «Ну й дурень, — сказала вона Амаранті. — Каже, що вмирає через мене. Хіба я — заворот кишок абощо?» Коли ж офіцера справді знайшли мертвого під її вікном, Ремедіос Прекрасна підтвердила своє перше враження: «А що я казала, — зауважила вона. — Справжнісінький дурень».
Здавалося, ніби якась надзвичайна проникливість дозволяла їй бачити саму суть речей, відкидати все поверхове. Так принаймні гадав полковник Ауреліано Буендіа, для котрого Ремедіос Прекрасна не була розумово відстала, як усі вважали, а зовсім навпаки. «Дивишся на неї — і ніби й не було двадцяти років війни», — полюбляв казати він. Урсула також дякувала Богові, що він нагородив їхню родину створінням такої виняткової чистоти, але водночас краса правнучки бентежила її, здавалася їй сумнівною вартістю, — радше вадою, аніж цінним даром, — диявольськими тенетами, розставленими посеред невинності. Тим-то Урсула й хотіла віддалити Ремедіос Прекрасну від людей, уберегти від усіх земних спокус, не відаючи того, що Ремедіос Прекрасна уже в череві матері була надійно захищена від будь-якої зарази. Урсула не могла допустити, щоб її правнучку обрали королевою краси на бісівському шабаші, названому карнавалом. Але Ауреліано Другий, який загорівся бажанням перевдягтися тигром, умовив падре Антоніо Ісабеля прийти в будинок і розтлумачити Урсулі, що карнавал — не поганське свято, як вона вважає, а народний звичай, освячений католицькою церквою. Нарешті, переконана священиком, вона, хоч і згнітивши серце, дала згоду на коронацію.
Звістка про те, що Ремедіос Буендіа буде королевою свята, за кілька годин облетіла всю долину — аж до найвіддаленіших місць, куди ще не долинула слава про надзвичайну красу дівчини, і викликала занепокоєння тих, для кого прізвище Буендіа все ще залишалося символом бунту. Але їхня тривога не мала жодних підстав. Якщо когось у той час і можна було назвати сумирним, так це постарілого й зневіреного полковника Ауреліано Буендіа, який потроху втрачав будь-який зв'язок із життям країни. Він сидів, зачинившись у своїй майстерні, і єдиним способом спілкування з довколишнім світом була для нього торгівля золотими рибками. Один із тих солдатів, які охороняли його в перші дні миру, продавав їх по містах і селах країни, звідки повертався, навантажений золотими монетами та новинами. Він розповідав, що уряд консерваторів за підтримки лібералів збирається переробити календар так, щоб кожен президент перебував при владі сто років; що нарешті підписано конкордат зі святим престолом і з Риму приїжджав кардинал, у якого корона була всіяна діамантами, а трон — зі щирого злота; що міністри-ліберали сфотографувалися, стоячи перед кардиналом навколішках і цілуючи його перстень; що примадонну іспанської трупи, що ґастролювала в столиці, було викрадено з її акторської убиральні невідомими в масках, і наступного дня вранці, в неділю, вона танцювала гола в літньому палаці президента республіки. «Не говори мені про політику, — відказував йому полковник. — Наше діло — продавати рибки». Коли чутка про те, що полковник не хоче нічого знати про становище в країні, бо багатіє зі своєї майстерні, дійшла до Урсули, вона засміялася. Її напрочуд практичний розум не міг збагнути, який зиск має полковник зі своєї комерції, міняючи рибок на золоті монети, а потім обертаючи ці монети на рибок, і так без кінця, і що більше продає, то більше повинен працювати, щоб підтримувати це безнадійно зачароване коло. Як по правді, полковника Ауреліано Буендіа цікавила не торгівля, а робота. Йому доводилося так зосереджуватися, вставляючи в оправу лусочки, укріплюючи дрібненькі рубіни-очі, шліфуючи зябра та приробляючи хвости, що не лишалося жодної вільної хвилинки для спогадів про розчарування від війни. Точність і тонкощі ювелірного мистецтва вимагали такої зосередженої уваги, що за короткий час полковник Ауреліано Буендіа постарів дужче, ніж за всі роки війни; від постійного сидіння в нього зігнулася спина, від тонкої роботи зіпсувався зір, але зате він здобув душевний супокій. Останній раз полковник займався питанням, що стосувалося війни, коли група ветеранів, яка складалася з лібералів і консерваторів, попросила допомогти їм домогтися обіцяних урядом довічних пенсій; справа з їхнім затвердженням так і не зрушила з місця. «Забудьте про це, — сказав їм полковник Ауреліано Буендіа. — Ось бачите, я відмовився від пенсії, щоб не мучитися аж до смерті, дожидаючи її». Спочатку його навідував вечорами полковник Герінельдо Маркес, вони сідали вдвох на вулиці біля дверей будинку й згадували минуле. Але Амаранті було несила зносити спогади, що пробуджувалися в ній, коли вона бачила цього стомленого чоловіка, чия дедалі більша лисина вже підштовхувала його до безодні передчасної старості, й Амаранта діймала полковника Герінельдо Маркеса несправедливою зневагою доти, доки він почав приходити тільки у виняткових випадках, а потім і зовсім перестав: його розбив параліч. Відлюдькуватий, мовчазний, далекий від нових віянь життя, якими повнився дім, полковник Ауреліано Буендіа потроху зрозумів, що таємниця спокійної старості — це не що інше, як укладення чесної угоди з самотністю. Він вставав о п'ятій годині ранку після неглибокого сну, випивав на кухні свою вічну чашку чорної кави без цукру й замикався у майстерні, а о четвертій годині дня проходив ґалереєю, тягнучи за собою табуретку, не звертаючи ніякої уваги ні на палахкі кущі троянд, ні на розлите довкола сяйво сонця на вечірньому прузі, ні на зарозумілий вигляд Амаранти, чия повсякденна журба явно шуміла у надвечірній тиші, мов кипляча вода в казані, й сидів на вулиці доти, доки дозволяли москіти. Одного разу хтось із перехожих насмілився порушити його самотність.
Що поробляєте, полковнику?
Та, як бачите, сиджу, — відказав він. — Чекаю на свій похорон.
Отже, занепокоєння, викликане в деяких колах тим, що в зв'язку з коронуванням Ремедіос Прекрасної ім'я полковника Ауреліано Буендіа знову з'явилось у всіх на вустах, не мало реальної підстави. Проте багато хто був іншої думки. Не відаючи про близьку трагедію, жителі Макондо радісними юрбами ринули на міську площу. Карнавал досяг уже своєї найвищої точки безуму, і Ауреліано Другий, який нарешті здійснив свою мрію перевдягтися тигром, ходив щасливий серед неосяжного натовпу, охрипнувши від безперестанного рикання, аж враз на дорозі з долини показався великий гурт ряджених; вони несли на позолочених ношах жінку, чарівнішу за яку годі було собі й уявити. На якусь хвилю мирні жителі Макондо поскидали маски, щоб якнайкраще роздивитися сліпуче створіння в смарагдовій короні й горностаєвій мантії, яке здавалося наділеним справжньою монаршою владою, а не отією мішурною, що створюється з блискіток і пап'є-маше. Знайшлося чимало проникливих людей, які запідозрили підступ. Але Ауреліано Другий відразу поклав край замішанню: він проголосив прибулих почесними гостями і з Соломоновою мудрістю всадовив Ремедіос Прекрасну та королеву-самозванку на один п'єдестал. Аж до півночі захожі, перевдягнуті бедуїнами, брали участь у загальних веселощах і навіть зробили свій внесок у свято — чудову піротехніку й віртуозну акробатику, що викликали у всіх спогади про давно забуте мистецтво циган. Та невдовзі, в розпалі веселощів, хитку рівновагу було порушено.
— Хай живе ліберальна партія! — вигукнув хтось. — Хай живе полковник Ауреліано Буендіа!
Спалахи пострілів затьмарили блиск феєрверків, крики жаху заглушили музику, радощі змінилися панікою. Ще багато років по тому люди подейкували, що почет королеви-самозванки був насправді ескадроном регулярних військ, і під пишними бурнусами бедуїнів були сховані карабіни. Уряд надзвичайним декретом відкинув це звинувачення, пообіцявши провести суворе розслідування кривавої події. Та правду так і не було з'ясовано, і остаточно перемогла версія про те, що почет королеви, без найменшого на це приводу, за знаком свого командира розгорнувся в бойовий порядок і безжально відкрив вогонь по натовпу. Коли спокій було відновлено, в місті не виявилося жодного з удаваних бедуїнів, а на площі зосталися лежати — хто вбитий, хто поранений — п'ятеро паяців, чотири коломбіни, шістнадцятеро козирних королів, один чорт, три музиканти, два пери Франції й три японські імператриці. Серед безладу й загальної паніки Хосе Аркадіо Другому вдалося сховати в безпечному місці Ремедіос, а Ауреліано Другий приніс додому на руках королеву-самозванку в подертій сукні й забрудненій кров'ю горностаєвій мантії. Бона звалася Фернандою дель Карпіо. Її вибрали, як найгарнішу з п'яти тисяч найпрекрасніших жінок країни, й привезли до Макондо, пообіцявши проголосити королевою Мадагаскару. Урсула доглядала її, мов рідну дочку. Замість осудити дівчину, місто перейнялося співчуттям до її простодушності. Через півроку після цієї бойні, коли поодужували поранені й пов'янули останні квіти на братській могилі забитих, Ауреліано Другий вирушив по Фернанду дель Карпіо до далекого міста, де вона жила зі своїм батьком, привіз її до Макондо й справив бучне весілля, яке тривало аж двадцять днів.
Через два місяці їхньому подружньому життю мало не настав кінець, бо Ауреліано Другий, намагаючися загладити свою провину перед Петрою Котес, вирішив сфотографувати її в уборі королеви Мадагаскару. Коли Фернанда довідалася про це, то поскладала свій посаг у скрині й, ні з ким не попрощавшись, поїхала геть із Макондо. Ауреліано Другий наздогнав її на дорозі в долину. Після довгих принизливих прохань і обіцянок виправитися йому зрештою вдалося повернути дружину додому, а коханку він знову покинув.
Певна своїх сил, Петра Котес не виявила ніякого занепокоєння. Адже це вона зробила його чоловіком. Він був іще дитиною, яка нічого не відала про справжнє життя, з напханою різними фантазіями головою, коли Петра Котес витягла його з Мелькіадесової кімнати й визначила йому місце в світі. Він народився потайним, відлюдькуватим, схильним до роздумів на самоті, а вона сформувала йому нову, зовсім іншу вдачу, жваву, товариську, відкриту, наповнила його радістю життя, прищепила любов до бучних веселощів та марнотратства і врешті-решт перетворила його — зовні й усередині — на того чоловіка, про якого мріяла для себе з юних літ. Потім він оженився — рано чи пізно сини одружуються. Він довго не насмілювався повідомити їй цю новину. І поводився зовсім по-дитячому: закидав її незаслуженими докорами, придумував якісь образи, сподіваючись, що Петра Котес порве з ним сама. Одного разу, коли Ауреліано Другий кинув своїй коханій нове несправедливе звинувачення, вона обійшла пастку й поставила все на свої місця.
Вся річ у тім, — мовила вона, — що ти хочеш одружитися з королевою.
Присоромлений Ауреліано Другий зобразив напад гніву, оголосив себе людиною, якої не зрозуміли і яку незаслужено образили, і перестав навідувати будинок коханки. Петра Котес ні на мить не втратила своєї чудової витримки звіра в засідці, вона слухала музику, звуки фанфар, гамір бурхливого весільного бенкету так, ніби все це було тільки одним із нових вибриків Ауреліано Другого. Тим, хто висловлював їй співчуття, вона відповідала безтурботною усмішкою.
Не тривожтеся, — королеви в мене на побігеньках. — А сусідці, яка запропонувала їй запалити заговорені свічки перед портретом утраченого коханця, вона сказала впевнено й загадково: — Єдина свічка, через яку він повернеться, горить, не згасаючи.
Як вона й припускала, Ауреліано Другий з'явився в будинку відразу ж після медового місяця. З ним були його постійні приятелі й мандрівний фотограф, а ще він приніс сукню й горностаєву мантію, в які Фернанда вирядилася на карнавалі. Серед гамору веселого бенкету Ауреліано Другий примусив Петру Котес убратися королевою, проголосив її єдиною й довічною володаркою Мадагаскару, звелів сфотографувати її й роздав фотографії своїм друзям. Петра Котес не тільки погодилася взяти участь у цій грі, але й глибоко в душі відчула жалість до свого коханця, вирішивши, що він, либонь, чимало натерпівся, коли вже вигадав такий небуденний спосіб примирення. О сьомій годині вечора, все ще залишаючись в уборі королеви, вона прийняла Ауреліано Другого в своєму ліжку. Від його одруження не минуло й двох місяців, але Петра Котес відразу помітила, що справи на шлюбному ложі йдуть поганенько, й відчула солодке вдоволення від свідомості звершеної помсти. Проте через два дні, коли Ауреліано Другий, не насмілившися з'явитися особисто, прислав до неї посередника, аби домовитися про умови, на яких вони розійдуться, Петра Котес зрозуміла, що їй буде потрібно більше терпіння, ніж вона гадала, бо її коханець, здається, зібрався принести себе в жертву правилам пристойності. Але навіть і тоді Петра Котес не зрадила свого спокою. Покірливість, із якою вона поступалася бажанню Ауреліано Другого, тільки підтвердила думку, що склалася в усіх про неї, як про бідолашну, гідну співчуття жінку; на пам'ять про коханого в неї залишилася тільки пара лакованих черевиків, у яких, за його власними словами, він хотів би лежати в труні. Петра Котес обгорнула черевики ганчірками, поклала в скриню й наготувалася терпляче чекати, не піддаючись розпачеві. «Рано або пізно він має прийти, — мовила вона до себе, — бодай для того, щоб узути ці черевики».
їй не довелося чекати так довго, як вона гадала. Насправді Ауреліано Другий уже в першу шлюбну ніч зрозумів, що вернеться до Петри Котес набагато раніше, ніж постане необхідність узути лаковані черевики: річ у тім, що Фернанда виявилася жінкою не від світу цього. Вона народилася й виросла за тисячу кілометрів від моря, в похмурому місті, де на кам'яних вуличках у ті ночі, коли бродять привиди, ще можна було почути, як стукотять колеса карет, везучи віце-королів. Щовечора, о шостій годині, з тридцяти двох дзвіниць цього міста лунав смутний подзвін. У старовинний будинок, зведений за колоніальних часів та обкладений надгробними плитами, ніколи не заглядало сонце. Від кипарисових крон у дворі, від слизьких туберозових аркад у саду, від вицвілих штор у спальнях віяло мертвотним спокоєм. Із зовнішнього світу до Фернанди, аж поки вона стала підлітком, не долинало нічого, крім меланхолійного звучання клавікорда, на якому грав хтось у сусідньому будинку, рік по року, день у день добровільно позбавляючи себе задоволення поспати в години сієсти. Сидячи біля ліжка хворої матері, чиє обличчя від світла з припорошених вітражів здавалося зелено^жовтим, вона слухала занудливі гами й думала, що ця музика бринить десь там, у далекому світі, поки вона виснажує себе тут, плетучи похоронні вінки. Мати, вкрита потом після нового нападу пропасниці, розповідала їй про блискуче минуле їхнього роду. Ще зовсім дитиною, однієї місячної ночі Фернанда побачила, як через сад пройшла до каплиці прекрасна жінка в білому. Це швидко зникле видиво особливо схвилювало дівчинку, бо в неї нараз виникло відчуття своєї цілковитої схожості з незнайомкою, ніби то була вона сама, тільки двадцять років по тому. «Це твоя прабабуся, королева, — пояснила мати, надсадно кашляючи. — Вона вмерла через те, що, зрізаючи в саду туберози, отруїлася їхнім запахом». Минуло багато років, поки Фернанда знову відчула свою схожість із прабабусею; вона засумнівалася, чи справді та являлася їй у дитинстві, але мати посварила дочку за невіру: «Наші багатство й могутність незмірні. Прийде день, і ти станеш королевою».
Фернанда повірила її словам, дарма що вдома на довгий, укритий тонкою скатертиною й заставлений сріблом стіл їй подавали звичайно тільки чашечку шоколаду на воді й одне печиво. Вона марила про легендарне королівство аж до дня весілля, незважаючи на те що її батько, дон Фернандо, був змушений заставити будинок, аби купити їй посаг. Ці мрії не були викликані ні простодушністю, ані манією величі. Просто її так виховали. Відколи Фернанда пам'ятала себе, вона завжди ходила на золотий горщик із родовим гербом. Коли їй виповнилося дванадцять років і вона вперше залишала будинок, виряджаючися в монастирську школу, для неї подали екіпаж, хоч до школи було всього два квартали. Її однокашниці дивувалися, що її посадовлено окремо, на стілець із дуже високим бильцем, і вона не приєднується до них навіть під час перерви. «Ви їй не рівня, — пояснювали черниці. — Вона буде королевою». Подруги повірили в це, бо вже на той час Фернанда була найгарніша, найшляхетніша і найскромніша дівчина з усіх, яких вони бачили в своєму житті. Минуло вісім років, і, навчившися писати вірші латиною, грати на клавікордах, вести розмову про соколині лови з кабальєро та про апологетику[16] з архиєпископом, обговорювати державні справи з іноземними правителями, а божественні — з Папою, Фернанда вернулася в рідну домівку й знову почала плести похоронні вінки. Будинок виявився занедбаним. У ньому зосталися найнеобхідніші меблі, декілька канделябрів та срібний сервіз, усе інше довелося поступово спродати: адже треба чимось платити за науку. Її мати померла від нападу пропасниці. Батько, дон Фернандо, весь у чорному, із золотим ланцюжком від годинника впоперек грудей, видавав їй у понеділок срібну монету на домашні витрати й забирав сплетені за тиждень похоронні вінки. Більшу частину дня він просиджував, замкнувшися в своєму кабінеті, а в тих рідкісних випадках, коли виходив у місто, завжди повертався перед шостою годиною, щоб устигнути помолитися разом з донькою. Фернанда ніколи ні з ким не приятелювала. Ніколи не чула про те, що країна стікає кров'ю у війнах. Ніколи не переставала слухати щоденні вправи на піаніно. Вона вже почала втрачати надію стати королевою, як раптом одного дня біля парадного входу пролунало кілька нетерплячих ударів молотком. Фернанда відчинила двері ставному військовому з надзвичайно ґречними манерами, на щоці в нього красувався шрам, а на грудях — золота медаль. Він замкнувся з батьком у кабінеті. Через дві години дон Фернандо зайшов до її кімнати. «Збирайся, — сказав він. Тобі доведеться вирядитись у далеку подорож». Ось так Фернанду й привезли до Макондо. А там життя одним махом, брутально й нещадно, звалило на неї весь тягар тієї реальної дійсності, яку батьки приховували від дочки стільки років. Повернувшись додому, вона замкнулася в своїй кімнаті й довго плакала, незважаючи на благання й пояснення дона Фернандо, який намагався вилікувати рану, завдану її серцю нечуваним знущанням. Фернанда вже була вирішила, що не залишить своєї спальні до самісінької смерті, аж тут по неї приїхав Ауреліано Другий. Це надзвичайно вразило її, бо, приголомшена кривавими подіями в Макондо, не тямлячись від люті через свою ганьбу, Фернанда збрехала йому про себе, щоб він ніколи не міг довідатись, хто вона насправді така. Вирушаючи на пошуки, Ауреліано Другий знав тільки дві певні прикмети: у неї характерна вимова уродженки гір і за фахом вона плетільниця похоронних вінків. Він шукав, не шкодуючи сили. З тією ж бездумною відвагою, з якою Хосе Аркадіо
Буендіа перейшов гірський хребет, щоб заснувати Макондо, з тією ж сліпою гординею, з якою полковник Ауреліано Буендіа провадив свої даремні війни, з тією ж безрозсудною впертістю, з якою Урсула боролася за життя свого роду, шукав Ауреліано Другий Фернанду, ні на мить не занепадаючи духом. Він питав, де продаються похоронні вінки, і його вели від одного будинку до іншого, щоб він міг вибрати кращі. Він питав, де живе найгарніша жінка, яка будь-коли існувала на землі, і всі матері вели його до своїх дочок. Він блукав ущелинами неясності, заповідниками часу, викресленого з пам'яті, лабіринтами розчарувань. Він перейшов жовту пустелю, де луна повторювала його думки, а туга породжувала примарні видива. Після багатьох тижнів марних пошуків він потрапив до невідомого міста, де всі дзвони калатали, як за небіжчиком. Він одразу впізнав, — хоч ніколи доти їх не бачив і нічого про них не чув, — і стіни, роз'їдені сіллю північних вітрів, і старезні балкони з порохнявого почорнілого дерева, і прибитий біля вхідних дверей шматочок картону з розмитим дощами надписом: «Продаються похоронні вінки». Від цієї хвилини й до того крижаного ранку, коли Фернанда під охороною ігумені назавжди покинула батьківський дім, минуло так мало часу, що черниці ледве встигли пошити посаг і повкладати в скрині канделябри, срібний сервіз, золотий горщик та незліченні й непотрібні уламки родинної катастрофи, що затяглася аж на два століття. Дон Фернандо не схотів супроводжувати молодих. Він пообіцяв приїхати до Макондо пізніше, коли розквитається зі своїми боргами, і, благословивши дочку, знову замкнувся в кабінеті, звідки почав посилати Фернанді коротенькі листи з жалобними віньєтками й родовим гербом, — листи ці започаткували певне духовне спілкування між батьком і дочкою. Для Фернанди день від'їзду був днем її справжнього народження. Для Ауреліано Другого він став майже водночас і початком і кінцем щастя.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка