Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка19/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   32
Якщо Ауреліано Другий і був чимось схожий на прадіда й не схожий на полковника Ауреліано Буендіа, то це передусім своєю цілковитою несприйнятливістю до набутого гіркого досвіду — він дав гроші на залізницю так само легко, як дав колись на безглузде навігаційне починання Хосе Аркадіо Другого. Ауреліано Сумний подивився на календар і поїхав у середу, пообіцявши вернутися, коли закінчаться дощі. Відтоді про нього нічого не чули. Ауреліано Житній, задихаючись від лишків продукції, став провадити досліди з виробництва льоду на основі фруктових соків замість води й несподівано-негадано започаткував виробництво морозива, сподіваючись у такий спосіб урізноманітнити продукцію фабрики, яку він уже вважав своєю, бо його брат безслідно зник: закінчилися дощі, минуло літо, а від Ауреліано Сумного не було жодної звістки. І лише на початку зими, в найжаркішу пору дня, одна жінка, яка прала на річці білизну, вибігла вкрай збуджена з дикими зойками на центральну вулицю міста.
Там їде щось жахливе, — нарешті спромоглася пояснити вона. — Ніби кухня на колесах, і тягне за собою ціле місто.
В ту ж мить Макондо здригнулося від страшного гучного свисту і якогось пихкотіння, що нагадувало задишку. Кілька тижнів перед тим багато хто бачив, як артілі робітників укладали шпали та рейки, але ніхто не звернув уваги на ці роботи, сприйнявши їх за новий фокус циган, котрі знов повернулися, закликаючи народ, як і сто років тому, своїми тамбуринами та свищиками, що вже не вселяли ніякої довіри, та вихваляючи незрівнянні властивості хтозна-якої дурної мікстури, буцімто винайденої корисливими єрусалимськими мудрецями. Та коли страх і замішання, викликані пронизливими свистками та пихкотінням, розвіялися, всі жителі Макондо висипали на вулицю й побачили Ауреліано Сумного, який вітально махав їм рукою з паровоза, побачили прикрашений квітами поїзд, що на перший раз прибув із запізненням аж на вісім місяців. Той безневинний на вигляд жовтий поїзд, якому судилося привезти до Макондо стільки сумнівного й очевидного, стільки доброго й поганого, стільки змін, нещасть і туги.
Засліплені силою чудесних винаходів, жителі Макондо вже не знали, з чого їм найбільше дивуватися. Вони не спали цілісінькі ночі, споглядаючи бліді електричні лампочки, які діставали струм від машини, привезеної Ауреліано Сумним після його другої подорожі на поїзді, — було потрібно чимало часу й зусиль, щоб звикнути до її невідчепного «тум-тум». Вони обурювалися рухомими малюнками, які показував у театрі, де були каси у вигляді лев'ячих пащ, вдатний комерсант Бруно Креспі, а обурювалися тому, що гірко оплаканий глядачами герой, умерлий і похований в одному фільмі, виявлявся живим, та ще й арабом, у другому. Публіка, яка платила два сентаво за те, щоб поділити разом із героями примхи їхньої долі, не стерпіла такого нечуваного знущання й потрощила всі стільці. За вимогою дона Бруно Креспі, алькальд у спеціальному декреті розтлумачив, що кінематограф — це всього тільки пристрій, щоб створювати ілюзії, й тому аж ніяк на заслуговує на такі вияви шаленства з боку публіки. Після цього пояснення багато людей подумали, що вони стали жертвами нової хитромудрої вигадки циган, і вирішили більше не ходити в кіно, розміркувавши, то в них удосталь своїх власних нещасть, тож немас чого лити сльози над вигаданими лихими пригодами уявних персонажів. Щось схоже сталося й з грамофонами, які були привезені веселими французькими жіночками на зміну застарілим органчикам і на якийсь час серйозно підірвали прибутки місцевого оркестру. Спершу загальна цікавість сприяла зросту клієнтури забороненої вулиці, і навіть подейкували, що деякі шановні дами перевдягалися чоловіками, аби тільки подивитися зблизька на загадкову новинку; але вони розглядали грамофон так довго й з такої близької відстані, що досить швидко дійшли висновку: це не чарівний млинок, як усі гадали і як запевняли оті жіночки, а просто заводна цяцька, і її музика не витримує ніякого порівняння з бентежною, людяною, повною життєвої правди музикою оркестру. Розчарування було страшенно глибоке, і дарма що невдовзі грамофони стали дуже поширеними й з'явилися майже в кожному будинку, їх усе ж тримали не для розваги дорослих, а передусім для дітей, як річ, найкраще придатну для того, щоб її випатрошити. Та коли комусь із городян випала нагода впевнитися в суворій реальності встановленого на залізничній станції телефону (апарату з ручкою, яку треба було крутити, через що його попервах сприйняли як примітивний варіант грамофона), тут уже збентежилися й найупертіші скептики. Здавалося, ніби Господь вирішив перевірити, якого ступеня може сягнути подив жителів Макондо, й тримав їх у постійному ваганні між захватом і розчаруванням, сумнівом і визнанням, поки нарешті не лишилося нікого, хто міг би з певністю сказати, де ж усе таки проходять межі реальності. Відбувалося таке сумбурне змішання дійсного і ілюзорного, аж потривожений під своїм каштаном привид Хосе Аркадіо Буендіа почав блукати кімнатами серед білого дня. Після офіційного відкриття залізниці, коли щосереди об одинадцятій годині став регулярно прибувати поїзд і було споруджено станцію — непоказний дерев'яний будиночок зі столом, телефоном та віконцем для продажу квитків, на вулицях Макондо з'явилися чоловіки й жінки, які видавали себе за простих людей, зайнятих найбуденнішими справами, але дуже скидалися на циркових артистів. У місті, де народ уже не раз обпікся на циганських штучках, ці еквілібристи вуличної торгівлі, які з однаковим красномовством могли всучити вам чайник зі свистком і правила стриманості для спасіння душі на сьомий день посту, — не могли сподіватися на успіх, проте добряче заробляли на тих, хто, стомившись від їхнього базікання, здавався на умовляння; наживалися вони також і за рахунок усіляких невігласів. Разом із цими шарлатанами однієї середи прибув до Макондо, а потім з'явився на обід у дім Буендіа усміхнений товстун містер Герберт. На ньому були штани для верхової їзди, ґетри, корковий шолом та окуляри в сталевій оправі, за якими, мов два топази, жовтіли очі, а шкіру мав достоту півнячу.
Ніхто за столом не звертав на нього уваги, доки він не з'їв перше ґроно бананів. «Ауреліано Другий зустрів містера Герберта випадково, в готелі Хакоба», де той каліченою іспанською мовою обурювався щодо відсутності вільних номерів, і привів його в свій дім, як часто робив з приїжджими. Містер Герберт був власником кількох прив'язних аеростатів, він об'їздив із ними півсвіту й усюди мав гарні прибутки, однак йому не вдалося підняти в повітря жодного жителя Макондо, бо для них прив'язний аеростат був кроком назад, — адже їм випало побачити й випробувати летючу мату циган. Тож він збирався від'їхати найближчим поїздом.
Коли на стіл було подано смугасте, мов тигр, ґроно бананів, що їх звичайно приносили до їдальні на обід, містер Герберт відірвав від нього перший банан не дуже охоче. Але потім відірвав іще один, за ним іще; продовжуючи розмовляти, він їв банан за бананом, ретельно пережовуючи, смакуючи, але не з утіхою ґурмана, а радше з відчуженим виглядом ученого. Упоравшися з першим ґроном, він попросив друге. Відтак дістав зі скриньки для інструментів, яку завжди носив із собою, невеличкий футляр із оптичними приладами. З підозріливістю скупника діамантів він пильно вивчив один банан: препарував його спеціальним ланцетом, зважив на аптекарських терезах, виміряв з допомогою зброярських калібрів. Потім, діставши зі скриньки комплект інших приладів, визначив температуру й вогкість повітря та інтенсивність освітлення. Ця процедура була така цікава, що ніхто не міг їсти спокійно, кожен чекав, коли вже містер Герберт дасть відповідні пояснення, але він не сказав нічого, що дозволило б розгадати його наміри.
В наступні дні містера Герберта бачили на околиці міста з сачком і кошиком у руках — він ловив метеликів. А в середу приїхала група інженерів, агрономів, гідрологів, топографів та землемірів — вони кілька тижнів обстежували ті самі місця, де містер Герберт ловив метеликів. Згодом прибув сеньйор Джек Браун у причепленому до хвоста жовтого поїзда вагоні, оздобленому сріблом, з оббитими єпископським оксамитом диванами та дахом із синього скла. У спеціальному вагоні також прибули й закрутились навколо сеньйора Брауна поважні чиновники в чорному, ті самі адвокати, які в інші часи супроводили скрізь полковника Ауреліано Буендіа, і це наштовхувало людей на думку, що агрономи, гідрологи, топографи й землеміри, так само як містер Герберт з його прив'язними аеростатами та різнокольоровими метеликами і сеньйор Браун з його мавзолеєм на колесах і злими німецькими вівчарками, мають якийсь стосунок до війни. А втім, часу для цих роздумів було небагато; тільки-но підозріливі жителі Макондо почали запитувати себе, що ж це діється, чорт би його вхопив, як місто вже перетворилося на табір із дерев'яних, покритих цинком бараків, населених чужоземцями, які прибували поїздом майже з усіх кінців світу — не тільки в вагонах і на платформах, але навіть на дахах вагонів. Трохи згодом ґрінґо попривозили своїх жінок, млосних, у муслінових сукнях та великих газових капелюхах, і вибудували по другий бік залізничної колії ще одне місто; в ньому були обсаджені пальмами вулиці, будинки з дротяними сітками на вікнах, білі столики на верандах, підвішені до стелі вентилятори з величезними лопатями і просторі зелені моріжки, де вільно гуляли павичі та перепілки. Весь цей квартал обгородили високою металевою решіткою, як велетенський електрифікований курник; щоранку в прохолодні літні місяці її верхній край був завжди чорний від ластівок, що обсідали його. Ніхто ще до гіуття не знав, чи чужоземці щось шукають у Макондо, чи вони просто філантропи, а тим часом новоприбулі вже все перевернули догори дном — безлад, який вони зробили, був куди більший за той, що його доти вчиняли цигани, і зовсім не такий короткочасний і зрозумілий. Вдавшись до сил, підвладних у минулі часи тільки Божественному Провидінню, вони змінили режим дощів, скоротили період дозрівання врожаю, забрали річку з того місця, де вона завжди протікала, і перемістили її біле каміння та крижані струмені на інший кінець міста, аж за цвинтар. Саме тоді поверх вицвілої цегли на могилі Хосе Аркадіо було споруджено фортецю з залізобетону, щоб води річки не просякли запахом пороху, що поширювався від його кісток. Для тих чужоземців, які не попривозили з собою коханок, вулиця щедрих на любов французьких жіночок була перетворена на ціле місто, ще більше, ніж місто за металевою решіткою, і однієї чудової середи прибув поїзд, ущерть набитий неймовірними шльондрами та вавилонськими блудницями, навченими всіх видів зваблювання, починаючи з відомих ще в прадавні часи; ці досвідчені жіночки вміли збудити млявих, підштовхнути несміливих, наситити жадібних, розворушити скромних, провчити пихатих і перевиховати самітників. Вулиця Турків, осяяна вогнями магазинів із заморськими товарами, які з'явилися на місці старих арабських крамничок, у суботні ночі кишіла юрбами шукачів пригод; вони товклися біля столів з азартними іграми та біля стойок тирів, у провулку, де провіщали долю й розгадували сни, довкола столиків із фрітанґою1 та напоями; щоранку в неділю ці столики височіли, як острівці, серед розпростертих на бруківці тіл. Іноді це були блаженні п'яниці, але найчастіше — бідолашні роззяви, звалені пострілом, ударом кулака, ножа або пляшки в нічній бійці. Відбувалося нашестя в Макондо, таке велелюдне й несподіване, аж попервах було неможливо ходити вулицями, бо заважали розкидані меблі, скрині та будівельні матеріали, — власність тих, хто, ні в кого не'питаючи дозволу, будував собі оселю на першій-ліпшій вільній ділянці; або ж зупиняло скандальне видовище — парочки, що серед білого дня привселюдно кохалися в гамаках, почеплених між мигдалевими деревами. Єдиний тихий закуток створили мирні антильські негри, які вибудували собі на околиці цілу вулицю дерев'яних будинків на палях і вечорами, повсідавшись у палісадниках, виспівували на незрозумілому жарґоні сумні псалми. Сталося стільки змін і за такиц короткий час, що вже через вісім місяців після візиту містера Герберта старожили Макондо не впізнавали свого міста.
— Ось і вскочили в халепу, — частенько казав тоді полковник Ауреліано Буендіа. — А все тільки тому, що почастували якогось ґрінґо бананами.
Ауреліано Другий, навпаки, сяяв від задоволення, бачачи цю лавину чужоземців. Дуже швидко будинок наповнився всілякими незнайомцями, невиправними гультяями з різних кінців, землі; довелося побудувати нові спальні на подвір'ї, розширити їдальню і замінити старий стіл іншим — на шістнадцятеро осіб, купити новий посуд і столові прибори, але навіть і після цього доводилося обідати в кілька змін. Фернанді залишалося тільки притлумлювати огиду й по-королівски услуговувати гостям, що відзначалися найнеподобнішою поведінкою — наносили бруду в ґалерею, мочилися просто в саду, під час сієсти стелили свої мати де заманеться і варнякали, що спаде на думку, не звертаючи ніякої уваги ні на збентеження дам, ні на криві усмішки чоловіків. Амаранта була так обурена цим нашестям плебеїв, що знову стала їсти на кухні, як у давні часи. Полковник Ауреліано Буендіа, — впевнений, що більшість тих, хто заходить до майстерні привітатися з ним, роблять це не з прихильності чи поваги до нього, а тому, що їм цікаво подивитися на історичну реліквію, на музейну викопну тварину, — взяв двері на засув, і тепер дуже рідко сидів біля дверей на вулиці. Тільки Урсула, — навіть коли вже стала волочити ноги й ходити навпомацки, тримаючись за стіни, — відчувала дитячу радість, коли наближався день приходу поїзда. «Готуйте м'ясо й рибу, — загадувала вона чотирьом куховаркам, які мріяли чимскоріше повернутися під спокійне керування Санта Софії де ла П'єдад. — Наготуйте всякої всячини: хтозна, чого захочеться чужинцям». Поїзд прибував у найжаркішу пору дня. Під час обіду будинок гудів, наче базар, пітні нахлібники, які навіть не знали в обличчя своїх щедрих господарів, удиралися гамірним натовпом до їдальні й квапилися зайняти найкращі місця за столом, а куховарки наштовхувалися одна на одну, бігаючи з велетенськими каструлями, повними супу, казанками з м'ясом та овочами, тарелями з рисом, розливаючи невичерпними ополониками цілі бочки лимонаду. Безлад був такий, що Фернанда впадала в розпач, переконана: багато хто їсть двічі; і не раз їй кортіло відвести душу в лайці базарної перекупки, коли якийсь неуважний столувальник, сплутавши її дім із шинком, просив рахунок. Після візиту містера Герберта минуло понад рік, але відтоді стало відомо тільки одне: ґрінґо думають саджати банани на зачарованих землях, що їх перейшов Хосе Аркадіо Буендіа з супутниками, шукаючи дороги до великих відкриттів. Ще два сини полковника Ауреліано Буендіа, з хрестами із попелу на лобі, приїхали до Макондо, принесені цим, подібним до вивергнутої лави, потоком переселенців, і виправдовували свій приїзд словами, які, здається, пояснювали загальну для всіх новоприбулих спонуку:
— Ми приїхали, — заявили вони, — бо всі їдуть.
Ремедіос Прекрасна була єдиною людиною, що не заразилася банановою лихоманкою. Дівчина мовби затрималась у порі чудової юності й ставала з кожним днем чимраз непіддатливіша для різних умовностей, чимраз байдужіша до різних хитрощів та підозріливості, знаходячи щастя у власному світі простих речей. Неспроможна зрозуміти, навіщо жінки ускладнюють собі життя корсажами та спідницями, вона пошила собі з грубого полотна щось на взірець балахона, який надягала просто через голову, і в отакий спосіб раз і назавжди вирішила проблему, як бути вдягненою й відчувати себе голою водночас: на її погляд, стан голизни був єдиним підхожим станом для домашніх умов. їй так довго й набридливо радили, щоб вона трохи підрізала пишне волосся, яке сягало їй уже до литок, заплела його в коси, прикрасила гребінцями та кольоровими стрічками, аж дівчина зрештою просто обстриглася наголо й поробила зі свого волосся перуки для статуй святих. Найдивнішим у її підсвідомому нахилі до спрощення було те, що чим більше Ремедіос Прекрасна звільнялася від звичаїв, шукаючи зручності, і що рішучіше вона долала умовності, скоряючись вільному потягові, то бентежнішою ставала її неймовірна краса і невимушенішим її поводження з чоловіками. Коли сини полковника Ауреліано Буендіа вперше з'їхалися до Макондо, Урсула згадала, що в їхніх жилах тече та сама кров, що й у її правнучки, і здригнулася від давно забутого страху. «Не втрачай глузду, — попередила вона Ремедіос Прекрасну. — Від будь-кого з них діти в тебе народжуватимуться зі свинячими хвостами». Дівчина надала так мало ваги прабабусиним словам, що невдовзі перебралася в чоловічу одежу, викачалася в піску, щоб видертися на стовп за призом, і мало не стала причиною трагічної сварки між дванадцятьма братами, яким аж у голові замакітрилося від такого видовища. Тим-то Урсула нікого з них не залишала ночувати в домі, коли вони приїжджали, а ті четверо, що перебралися в Макондо, мешкали, за її порадою, на квартирах. Якби Ремедіос Прекрасній хтось розповів про всі ці застережні заходи, то вона б напевне померла від сміху. Аж до останньої хвилини свого перебування на землі дівчина так і лишалася в невіддані, що її неминуча доля — баламутити чоловіків, стати для них повсякденним лихом. Щоразу, коли вона, порушивши Урсулину заборону, з'являлася в їдальні, серед чужинців виникало сум'яття, схоже чимось на розпуку. Надто вже ставало очевидно, що Ремедіос Прекрасна зовсім гола під грубим балахоном, і ніхто не міг повірити, що обстрижена голова, напрочуд бездоганна за формою, не була викликом, так само як і не були злочинним зваблюванням безсоромність, з якою вона відкривала свої стегна, щоб трошки прохолодитися, і задоволення, з яким вона обсмоктувала пальці, попоївши руками. Ніхто з родини Буендіа і гадки не мав про те, що виявили чужоземці: від Ремедіос Прекрасної поширювався дух неспокою, порив туги, — вони витали в повітрі ще кілька годин там, де вона побувала. Чоловіки, досвідчені в мінливостях кохання, яке вони пізнали в усіх країнах світу, запевняли, що їм ніколи не доводилося пройматися хвилюванням, хоч трохи подібним до того, яке збуджував у них природний запах Ремедіос Прекрасної. В ґалереї з беґоніями, у вітальні, в будь-якому куточку будинку вони могли безпомилково вказати місце, де побувала Ремедіос Прекрасна, і визначити час, що минув відтоді. Після неї в повітрі залишався чіткий слід, який було годі сплутати з чимсь, але ніхто з родини не помічав його, бо він уже став одним із повсякденних запахів будинку, а чужинці відчували одразу. Тому тільки вони й розуміли, як міг померти від кохання молодий офіцер, а той кабальєро, що прибув із далеких країв, упасти в розпач. Не усвідомлюючи того, що вона оточена стихією тривоги, що її присутність викликає, у чоловіків нестерпне відчуття внутрішньої катастрофи, Ремедіос Прекрасна поводилася з ними без найменшого лукавства й остаточно добивала їх своєю простодушною люб'язністю. Коли Урсула, намагаючись забрати свою правнучку з-перед очей чужинців, примусила її харчуватися на кухні разом з Амарантою, Ремедіос Прекрасна навіть зраділа, звільнившись від необхідності підкорятись будь-якому порядку. Правду кажучи, їй було байдуже, де їсти і коли саме: вона воліла харчуватися не в певний час, а залежно від примх свого апетиту. Інколи вона раптом уставала попоїсти о третій годині ранку, а потім спала аж до вечора й могла жити отак, переплутавши весь розпорядок дня, протягом місяців, поки нарешті якась випадковість повертала її до встановленого в будинку регламенту. Але навіть і тоді вона вставала з постелі об одинадцятій годині ранку, замикалася зовсім гола на дві години в купальні і, вбиваючи скорпіонів, помалу очунювала після глибокого й довгого сну. Відтак починала обливатися водою, зачерпуючи її в басейні видовбаною тиквою. Це була довга й старанна процедура з цілою низкою церемоній, і той, хто погано знав Ремедіос Прекрасну, міг би подумати, що вона милується власним тілом. Але насправді цей потаємний обряд у Ремедіос Прекрасної був позбавлений чуттєвості; то був лише засіб збавити час, аж доки їй захочеться їсти. Одного разу, щойно вона почала митися, якийсь чужинець розібрав черепицю на даху, і йому аж дух забило від приголомшливого видива — голого тіла Ремедіос Прекрасної. Дівчина помітила повні розпуки очі між черепичинами, але не засоромилася, а тільки занепокоїлась:
Обережно! — скрикнула вона. — Упадете!
Я хочу тільки подивитися на вас, — пробелькотів чужинець.
Гаразд, дивіться, — відказала вона. — Але будьте обережні: крокви геть прогнили.
Чужинцеве обличчя виказувало подив і страждання, здавалося, він мовчки бореться зі своєю хіттю, остерігаючись розвіяти дивний міраж. Ремедіос Прекрасна вирішила: його мучить страх, що під ним провалиться черепиця, й заходилася митися швидше, ніж звичайно, аби він так довго не наражався на небезпеку. Обливаючись водою, дівчина зауважила, що то погано, коли дах у такому стані, і, мабуть, скорпіони лізуть у купальню з прогнилого від дощів листя, яким укрита черепиця. Чужинець подумав, що за її словами ховається прихильність, і коли Ремедіос Прекрасна почала митися, він не втримався від спокуси й благально прошепотів:
Дозвольте мені намилити вас.
Дякую вам за добрий намір, — відповіла вона, — але я обійдуся своїми двома руками.
То хоча б спину, — далі благав чужинець.
Ну, це вже зайве, — відказала вона. — Де це бачено, щоб люди мили собі спину милом?
Поки вона витиралася, чужинець з повними сліз очима упрошував її вийти за нього заміж. Вона щиросердо пояснила йому, що ніколи не піде за простака, який ладен згаяти цілу годину, ризикуючи навіть залишитися без обіду, аби тільки побачити, як миється жінка. Коли ж нарешті Ремедіос Прекрасна вбралася в свій балахон і чужинець на власні очі пересвідчився, що вона справді, як багато хто здогадувався, надягає його просто на голе тіло, то відчув, що його навіки затаврувало розпечене залізо відкритої йому таємниці, і був неспроможний знести таке. Він вийняв іще дві черепичини, щоб злізти в купальню.
Тут дуже високо, — злякано попередила його вона, — вб'єтеся!
Прогнилий дах завалився зі страшенним гуркотом гірського обвалу, й чоловік, ледве встигнувши скрикнути від жаху, впав сторч на цементовану підлогу, розчерепив собі голову й відразу помер. Чужинці, які прибігли на шум з їдальні й поквапилися винести труп, відчули, що шкіра його випускає густий запах Ремедіос Прекрасної. Цим запахом так було просякнуто тіло небіжчика, що навіть із розколини в черепі замість крові точилася амбра, насичена тим самим тасмничим ароматом; отоді всі зрозуміли, що запах Ремедіос Прекрасної мордує чоловіків і після смерті, аж поки їхні кості обернуться на порох. Однак ніхто не пов'язав цього страшного випадку із загибеллю двох чоловіків, які доти вмерли через Ремедіос Прекрасну. Потрібна була ще одна жертва, щоб чужинці та корінні мешканці Макондо почали вважати правдою леґенду про те, що від Ремедіос Прекрасної віє не подихом кохання, а згубними флюїдами смерті. Нагода впевнитись у цьому випала через кілька місяців у той день, коли Ремедіос Прекрасна пішла в гурті своїх подруг подивитися на бананові плантації. Для жителів Макондо віднедавна стало розвагою прогулюватися нескінченними, пройнятими вогкістю проходами між рядами бананових дерев; тут тиша видавалася ніби перенесеною звідкись, де нею зовсім не послуговувалися, бо погано передавала голоси. Інколи важко було розчути співрозмовника на відстані півметра, однак щось сказане аж на другому кінці плантації долинало зовсім чітко. Дівчата Макондо використовували цю властивість для гри і як привід для сміху та страху, жартів і залякувань, а вечорами згадували прогулянку, як безглуздий сон. Тиша бананових алей зажила в Макондо такої слави, що Урсула не наважилась відмовити Ремедіос Прекрасній у цій розвазі й пустила її на плантації, поставивши, однак, умову надягти капелюшка і все, що належить. Тільки-но дівчата ступили на плантації, як повітря наповнилося згубним ароматом. Чоловіки, що копали зрошувальні рови, відчули себе під владою якихсь дивних чарів, під загрозою якоїсь невидимої небезпеки, і чимало з них піддалися непереборному бажанню розридатися. Ремедіос Прекрасна та її перелякані подруги ледве встигли сховатися в найближчому будинку від натовпу розпалених самців, готових накинутися на них. Трохи згодом дівчат визволили з їхнього сховища чотири Ауреліано, чиї хрести з попелу навіювали всім священний жах, неначе були ознакою вищої касти, печаттю невразливості. Ремедіос Прекрасна нікому не розповіла, що один робітник, скориставшися з метушні, судорожно вчепився їй рукою в живіт, достоту як орел лапою за край прірви. На якусь мить ніби яскравий спалах засліпив дівчину, вона рвучко повернулася до нападника й побачила розпачливий погляд, який проник їй у серце й зажеврів там жаринками жалості. Увечері на вулиці Турків цей робітник вихвалявся своїм щастям, а кілька хвилин по тому удар кінського копита розтрощив йому груди; натовп чужинців, зібравшись над умирущим, дивився, як він б'ється в аґонії посеред бруківки, захлинаючись власною кров'ю.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка