Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка2/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
Примітно, що піддані віддають перевагу саме апокрифам, за якими диктатор безцільно волочить по залах палацу величезні пласкі ступні; за якими охоче здирає шкіру з непокірних; за якими завжди перебуває в оточенні паралітиків та прокажених; за якими безсоромно обкрадає власну державу і, щоб замести сліди, наказує знищувати сотні ні в чому не винних дітей. Але дивним чином президентові всі ці його злочини якось не шкодять. Подекуди навіть навпаки — сприяють: в очах підданих він починає виглядати фігурою вельми суперечливою і тому непересічною, — може, навіть складною і глибокою.
Президент й справді здатен використати епідемію чуми, щоб звільнитися від іноземної опіки; він щиро любить свою матір, навіть самовіддано її доглядає, а коли вона все-таки помирає, вперто бореться за її канонізацію.
З одного боку, він панічно боїться свого народу, а з іншого — непохитно впевнений у тому, що народ його любить і що правитель він хоча й суворий, однак справедливий. І в наявності цієї непохитної віри полягає рішуча перевага президента над людьми з його оточення — навіть над шефом таємної поліції Хосе Ігнасіо Сайєнсом де ла Баррою, який не тільки значно розумніший, а й значно освіченіший за свого пана.
На відміну від президента, де ла Барра — зухвалий і ясно дає собі в тому звіт, що його зверхник давно вже перетворився на старого маразматика. Але відібрати у того маразматика владу де ла Барра не наважується, бо добре знає, що його самого нація ненавидить, президента ж — по-своєму любить…
Коли під час чергового заколоту де ла Барра сказав, що це — кінець, президент відповів: «Ви помиляєтесь, Начо, у мене лишається ще народ…» І, як це не дивно, він виявився правим: де ла Барра загинув, а старець не лише вцілів, а й переміг. Переміг саме тому, що був фігурою екзистенціальною; де ла Барра ж загинув, бо був «лише» соціальним гнобителем. Навіть Сталін, слід гадати, не втримав би своєї безмежної влади, якби не був володарем у значній мірі езистенціальним…
«Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ — осяяного ореолом безтілесного старця в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з'яви було достатньо, щоб ми впевнилися, що він є; він, невсипущий, дбає про нас вдень і вночі», — так згадує про ті пам'ятні дні безіменний оповідач з «Осені патріарха».
Міфи, які творить про себе президент, і ті, що творить про нього натовп, — це криві дзеркала, котрі безмежно множать ідеалізовані зображення, зачаровані кола сліпоти…
Отже, Ґарсіа Маркес і тут не заглиблюється в економіку, політику, ідеологію, не кажучи вже про психологію. Його ніби цікавлять лише дві речі — влада, що не має жодної мети, крім особистого абсолютного утвердження і абсолютного збереження, та людина, яка страждає й знелюднюється під тиском тієї влади.
За Маркесом (а, мабуть, й за іншими митцями «магічного реалізму»), чи не найяскравішим утіленням такої людини є саме латиноамериканець. Цієї ж думки, схоже, дотримувався й Гемінґвей — бо у повісті «Старий і море» зробив своїм героєм кубинця Сантьяго, котрий не дав себе зламати ні океану, ні акулам, ні долі…
У Ґарсіа Маркеса люди опираються не так навіть долі, як світобудові. І, може, не так навіть їй опираються, як не воліють по-справжньому на неї зважати… З цього погляду вони начебто абсолютно вільні, — зрозуміла річ, лише «внутрішньо»…
А от у «Ста роках самотності» найбільш асоціальним героєм, мабуть, слід визнати саме полковника Ауреліано Буендіа. Однак тут це виглядає не таким вже й безперечним, бо всі Буендіа майже однаково асоціальні, лише кожен на свій кшталт…
Але полковник серед них усіх і справді найбільш прикметний. Зверніть хоча б увагу на його досить дивні стосунки з головним політичним ворогом генералом Монкадою, що очолює війська «консерваторів».
«Запам'ятай, куме, — сказав він йому, — тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція». Щось подібне ще міг би сказати за більш наївних часів нашої громадянської війни 1917—1920-го років якийсь «червоний» своєму «білому» родичеві, навіть кумові. Але аж ніяк не слова наступні: «Адже ти знаєш не гірше від мене… що всякий військовий трибунал — це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших». І генерал у відповідь передрікає: «…то ти ще й розстріляєш мою куму Урсулу (Тобто, власну матір полковника. — Д. 3.), щоб заспокоїти своє сумління».
Однак, коли Монкада просить надіслати деякі пам'ятні речі своїй дружині, полковник Буендіа погоджується, навіть каже, що зробить це «з великим задоволенням». І тут маємо справу не з якимось дивовижним цинізмом, а саме з вододілом між «випадковістю» соціальної ролі та «справжністю» екзистенціального буття…
Цікаво, що Урсула (мати, бабка, прабабка й навіть прапрабабка усіх Буендіа, яка прожила на світі сто сімдесят років) якраз симпатизує консерваторам, бо вони, мовляв, поважають церкву. Та й її син, полковник, нарешті збагнув, що «єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори — пізню»… Тим-то він усе життя або хапався за зброю, або відкидав її геть; а Урсула врешті-решт прийшла до висновку, що «все в світі рухається по колу»…
У вищезгаданій розмові між автором «Ста років самотності» і його колегою Маріо Варґосом Льйосою останній торкнувся того химерного епізоду з роману колеги, в якому йдеться про три тисячі макондських робітників, що страйкували й тому були розстріляні владою, але ніхто буцімто про це нічого не знає. І Льйоса з того приводу сказав: «Це здається фантастичним, але є самісінькою повсякденною реальністю».
Але ж така подія має шанс бути замовчаною лише у світі екзистенціальнім, бо у соціальнім вона неодмінно вибухнула б. Хоча б тому, що тих робітників розстрілювали з якимось наміром. Скажімо, щоб залякати усіх інших на майбутнє… Що ж до цього потаємного знищення, то воно виглядає (та й дійсно є) абсолютно безсенсовним. Принаймні, у світі соціальнім.
Але ось що може видатися дивним: кожен (чи майже кожен) з сімейства Буендіа робить лише те, що йому заманеться — йде воювати або кидає зброю, ґвалтує власну родичку або хтозна що виробляє, — а у фіналі з'ясовується, що навіть наймізерніший з тих вчинків був заздалегідь передбачений. До того ж на ціле сторіччя наперед. Бо циган Мелькіадес (той самий, що помирав й знов повертався) старанно вів санскритом записи про те, що у сімействі Буендіа вже трапилось і що має трапитись ще…
Отже, наймізерніший крок будь-кого з цієї багаточисельної родини, кожна їхня малесенька примха, кожен добрий чи злий вчинок творилися не з індивідуальної волі? І все це було кимось (чи чимось) заздалегідь передбачене? Отже, за свої вчинки жоден з Буендіа не має нести не лише прямої, а й навіть якоїсь опосередкованої відповідальності?..
Але все обертається інакше. Останній з роду Буендіа, Ауреліано Другий, був знищений страшним смерчем разом із містом Макондо та всіма його мешканцями у ту саму мить, коли він завершив розшифровувати пергаменти Мелькіадеса, «бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге».
Це фінальні слова роману. Однак, хоча крапка неначебто й поставлена, запитання залишаються… І я особисто, якби мав таку нагоду, обов'язково спробував би довідатись у Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, що ж його спонукало так жорстоко обійтися зі своїми героями? Нехай вони далеко не бездоганні, автор, здається, не припускає для них будь-якого альтернативного виходу. Бо ж таким виходом міг би бути лише шлях до соціальності, з усіма йому притаманними прикрими втратами. Латинська ж Америка буде Латинською Америкою, доки залишиться переважно екзистенціальною. І досі ще ніхто не довів цього переконливіше, ніж сам Ґабріель Ґарсіа Маркес.
У той же час із вищесказаного аж ніяк не слід робити висновків, ніби власні герої знаходяться у цього автора поза критикою. Так, він їх щиро любить, але й не позбавляє себе приємності поглузувати — інколи навіть вельми в'їдливо — з їхньої первозданної наївності. Чого, наприклад, варті хоча б силкування патріарха роду, Хосе Аркадіо Буендіа, «добути з допомогою дагеротипії… науковий доказ існування Бога»…
І беручи усе вищесказане до уваги, автор цих рядків починає поступово схилятися до думки, що катастрофічний фінал «Ста років самотності» належить, мабуть, розглядати не як покарання роду Буендіа за страшну провину його представниками вдіяну. Йдеться тут, скоріше, про щось зовсім інше, а саме про органічну «безсенсовність» екзистенціального світу. Її, однак, не слід розуміти як ваду, а лише як ознаку, що рішуче відрізняє екзистенціальне від соціального.
Дмитро Затонський,
Академік Національної Академії Наук України

СТО РОКІВ САМОТНОСТІ Роман


З іспанської переклав
Петро СОКОЛОВСЬКИЙ

Колись, через багато років, полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни перед загоном, що мав розстріляти його, згадає той давній вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід. Макондо було тоді ще невеличким селом на якісь два десятки ліплянок із глини та бамбука на березі річки, що стрімко несла свої чисті води ложем з відполірованих каменюк, білих та здоровенних, мов доісторичні яйця. Світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назв і на них доводилося просто вказувати пальцем. Щороку в березні край села напинало свої халабуди обірване циганське плем'я і під пронизливі звуки свищиків та гуркіт бубонів оповіщало всіх про нові наукові відкриття. Першого разу вони принесли з собою магніт. Огрядний циган з дикою бородою і тонкими, скарлюченими, мов пташині лапки, пальцями, котрий назвався Мелькіадесом, приголомшив усіх, показавши оте, як він сам сказав, восьме чудо світу, створене вченими алхіміками Македонії. Він ходив від хатини до хатини, тримаючи в руках два металеві бруски, і люди, переймаючись жахом, бачили, як казанки, тази, обценьки та жаровні підхоплювалися зі своїх місць, а цвяхи й шурупи відчайдушно силкувалися видертись із дощок, які аж тріщали від їхніх зусиль. Загублені хтозна-коли речі з'являлися раптом саме там, де їх доти найбільше шукали, і безладним гуртом волоклися за чарівними брусками Мелькіадеса. «Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу». Хосе Аркадіо Буендіа, чия буйна уява сягала не тільки далі спроможностей творчого генія природи, а й ген за межі чудес і чарів, подумав собі, що це досі пусте наукове відкриття можна використати для добування золота із земних надр. Мелькіадес, чесна людина, застеріг його: «Для цього магніт не годиться». Але Хосе Аркадіо Буендіа тоді ще не вірив у чесність циган, тож віддав за магнітні бруски мула й кількох козенят. Урсула Іґуаран, його дружина, яка розраховувала на цю худібку, щоб хоч трохи підняти занепалий добробут родини, марно намагалася відрадити його. «Невдовзі у нас буде стільки золота — хоч підлогу мости», — відповідав їй чоловік. Кілька місяців він уперто намагався справдити свою обіцянку. П'ядь за п'яддю обстежував усі околиці, ба навіть річкове дно, носячи з собою оті два залізні бруски й знай голосно вигукуючи закляття, що його навчив Мелькіадес. Однак єдине, що йому поталанило видобути з-під землі, — це геть укритий іржею обладунок п'ятнадцятого сторіччя, який при ударі гучно відлунював ізсередини, мов великий сухий гарбуз, наповнений камінцями. Коли Хосе Аркадіо Буендіа та четверо односельців, що супроводили його в цій експедиції, врешті розібрали обладунок, то знайшли всередині скам'янілий кістяк, а в нього на шиї — мідний медальйон з пасмом жіночого волосся.


У березні цигани прийшли знову. Цього разу вони принесли з собою підзорну трубу, а також лінзу з добрий бубон завбільшки й оголосили, що це останні винаходи амстердамських євреїв. Трубу вони поставили перед шатром, а в найдальшому кінці вулиці посадовили циганку. За п'ять реалів можна було заглянути в трубу й побачити циганку ніби на досяг руки. «Наука знищила відстані, — проголошував Мелькіадес. — Незабаром, не виходячи з дому, можна буде бачити все, що діється будь-де в світі». А потім якось у обідню пору цигани показали незвичайне видовище з допомогою велетенської лінзи: поклали посеред вулиці оберемок сухої трави й, навівши на неї лінзою сонячні промені, підпалили. Хосе Аркадіо Буендіа, який іще не заспокоївся гаразд після невдачі з магнітами, миттю загорівся ідеєю застосувати цей винахід як бойову зброю. Мелькіадес і цього разу намагався відраяти його. Однак зрештою погодився обміняти лінзу на два магнітні бруски та ще три золоті монети. Урсула гірко плакала. Адже ці гроші було взято зі скриньки з старовинними дублонами, що їх Урсулин батько назбирав за все своє життя у злиднях, — вона тримала золото під ліжком, дожидаючи нагоди вкласти у справді прибуткове діло. Хосе Аркадіо Буендіа і не думав її втішати — він поринув з головою в свої випробування нової зброї й провадив досліди з самозреченням справжнього вченого, ба навіть ризикуючи власним життям. Намагаючись довести, що лінзу можна успішно застосувати проти ворожого війська, він підставив під сфокусований пучок сонячних променів своє тіло й дістав опіки, які перетворились на виразки й довго не гоїлися. Він уже був би підпалив і власний будинок, якби проти цього рішуче; не виступила дружина, вкрай налякана таким небезпечним наміром. Чимало годин провів у своїй кімнаті Хосе Аркадіо Буендіа, обмірковуючи стратегічні можливості найновішої зброї, і навіть написав посібник щодо її застосування — з гідною подиву ясністю викладу й непереборною силою аргументації. Цей посібник разом із доданими до нього численними описами проведених дослідів і кількома аркушами пояснювальних креслень було надіслано властям через гінця, який перейшов гірський хребет, блукав серед непрохідних боліт, плив бурхливими річками, зазнавав постійної небезпеки бути розірваним дикими звірами, померти від туги чи загинути від чуми, аж поки добувся до поштового тракту. Хоча дістатися до столиці за тих часів було майже неможливо, Хосе Аркадіо Буендіа обіцяв вирушити в дорогу на перший виклик властей, щоб показати воєначальникам наочно, як діє його винахід, ба навіть особисто навчити їх складного мистецтва сонячної війни. Кілька років він чекав відповіді. Врешті, стомившись від чекання, поскаржився Мелькіадесові на нову невдачу, і тоді циган у найпереконливіший спосіб довів йому свою чесність: забрав лінзу, повернув дублони та ще й подарував кілька португальських мореплавних карт і різні навігаційні прилади. Мелькіадес власноруч написав стислий виклад праць ченця Германа і залишив його Хосе Аркадіо Буендіа, щоб той навчився послуговуватись астролябією, бусоллю й секстантом. Довгі місяці дощової пори Хосе Аркадіо Буендіа просидів, зачинившись у маленькій кімнатці, що її він сам обладнав у глибині будинку й де ніхто не заважав його дослідам. Геть занедбавши свої домашні обов'язки, він цілісінькі ночі проводив на подвір'ї, спостерігаючи за рухом зірок, а якогось дня мало не зазнав сонячного удару, намагаючись знайти точний спосіб, як визначати зеніт. Коли він навчився досконало послуговуватися приладами, то склав собі таке точне уявлення про простір, що міг тепер плавати незнайомими морями, навідуватись на незаселені землі й зав'язувати взаємини з дивовижними істотами, не виходячи зі свого кабінету. Саме тоді він набув звички розмовляти сам із собою, гуляючи оселею й не звертаючи ні на кого уваги, тимчасом як Урсула й діти гнули спини в полі, пораючись коло бананів і маланґи, маніоку і ямсу, ауйями й баклажанів. Та невдовзі його бурхлива діяльність зненацька урвалась і її заступив якийсь чудний стан. Кілька днів він був ніби зачарований, знай щось стиха бурмотів, роблячи дивні здогади, й аж сам собі не йняв віри, що до такого додумався. І врешті, одного грудневого дня, у вівторок, за обідом, нараз відкинув усі свої болючі сумніви. До кінця своїх днів пам'ятатимуть діти, з яким урочистим, ба навіть величним виглядом їхній батько сів на чільне місце за столом і, тремтячи, немов від пропасниці, змучений довгим неспанням та збудженою уявою, оголосив їм своє відкриття:
Земля кругла, як помаранча.
Урсулі ввірвався терпець.
Якщо ти маєш от-от здуріти, то дурій сам, — закричала вона. — Але не смій забивати дітям голови циганськими вигадками.
Хосе Аркадіо Буендіа зостався незворушним і не дав себе залякати, коли дружина, знавіснівши в нападі гніву, брязнула об підлогу астролябією. Він змайстрував собі нову, зібрав у своїй кімнатці всіх чоловіків села і довів їм, посилаючись на теорії, яких ніхто з присутніх так і не второпав, що коли плисти на схід, то врешті повернешся до місця, з якого виплив. Всі односельці не мали жодного сумніву, що Хосе Аркадіо Буендіа схибнувся, та ось з'явився Мелькіадес і все поставив на свої місця. Він привселюдно уславив розум цього чоловіка, котрий шляхом самих тільки астрономічних спостережень дійшов теоретичного висновку, давно підтвердженого практикою, хоча ще й не відомого жителям Макондо, і на знак свого захоплення зробив Хосе Аркадіо Буендіа подарунок, якому випало справити вирішальний вплив на подальшу долю села: це було устаткування для астрономічної лабораторії.
На той час Мелькіадес напрочуд швидко постарів. Коли він уперше з'явився в селі, то видавався ровесником Хосе
Аркадіо Буендіа. Однак той усе ще зберігав свою незвичайну силу, — йому було за іграшки звалити коня, вхопивши його за вуха, — тимчасом як цигана неначе роз'їдала зсередини якась чіпка недуга. Насправді то був наслідок багатьох і до того ж рідкісних хвороб, які він часто підхоплював, безперестану блукаючи по світу. Як він сам розповів Хосе Аркадіо Буендіа, допомагаючи тому обладнувати лабораторію, смерть усюди ходить за ним, наступаючи йому на п'яти, однак усе ще не наважується доконати його. Він спромігся вирятуватись із усіх лих і катастроф, які терзали людство. Зостався живий, перехворівши пелаґрою в Персії, цингою на Малайському архіпелазі, проказою в Олександрії, бері-бері в Японії, бубонною чумою на Мадагаскарі, пережив землетрус на Сицилії та корабельну аварію в Маґеллановій протоці, де загинуло безліч людей. Цей дивовижний індивід, який запевняв, ніби йому відомі таємниці Нострадамуса[1], був похмурим на вигляд чоловіком, оповитим невеселою славою, чиї азіатські очі ніби бачили зворотний бік усіх речей. Він носив велике чорне сомбреро, з широкими, мов розгорнені воронові крила, крисами, і оксамитовий жилет, укритий патиною віковічної плісняви. Та, попри всю свою неосяжну мудрість і ореол таємничості, Мелькіадес був створений з людської плоті, вага якої тримала його при землі, у вічному полоні великих і малих прикрощів та клопотів повсякденного життя. Він скаржився на старечі немочі, страждав через дрібні грошові напасті і вже віддавна перестав сміятися, бо від цинги в нього повипадали всі зуби. Хосе Аркадіо Буендіа вважав, що саме в той задушливий полудень, коли Мелькіадес розкрив йому свої таємниці, і народилась їхня велика дружба. Дітей вразили фантастичні розповіді цигана. Ауреліано, котрому було тоді щонайбільше п'ять років, на все життя запам'ятає, як той сидів перед ними, чітко вирізняючись на тлі сліпучого прямокутника вікна; його низький, подібний до органних звуків голос ніби осявав найтемніші закутки уяви, а його скронями спливав піт, мов розтоплений спекою жир. Хосе
Аркадіо, старший брат Ауреліано, розповість про цей чудовий образ усім своїм нащадкам. На Урсулу, навпаки, відвідини цигана справили найгірше враження: вона зайшла до кімнати саме тієї миті, коли Мелькіадес ненароком розбив слоїк із сулемою.
Це запах диявола, — мовила вона.
Та що ви, — заперечив Мелькіадес. — Адже відомо, що від диявола тхне сіркою, а тут тільки трошки сулеми.
І таким самим повчальним тоном він прочитав цілу наукову лекцію про диявольські властивості цинобри. Та Урсула не схотіла слухати і повела дітей молитися. Віднині цей їдкий запах назавжди буде пов'язаний в її спогадах з Мелькіадесом.
Примітивна лабораторія складалась, — якщо не рахувати численних каструль, лійок, реторт, фільтрів і сит, — із звичайного горна, скляної колби з довгою тонкою шийкою — подоби філософського яйця, та дистилятора, спорудженого самими циганами за новітніми описами перегонного куба з трьома відводами, яким послуговувалась Юдейська Марія[2]. Крім усіх цих речей, Мелькіадес іще дав Хосе Аркадіо Буендіа зразки семи металів, які відповідали семи планетам, формули Мойсея й Зосими для подвоєння кількості золота, а також нотатки й креслення з царини великого маґістерію, за допомогою яких той, хто зуміє витлумачити їх, зможе виготовити філософський камінь. Спокушений простотою формул подвоєння золота, Хосе Аркадіо Буендіа кілька тижнів улещував Урсулу, щоб вона дозволила йому взяти ще трохи старовинних монет із скриньки й збільшити їх у стільки разів, на скільки частин удасться розділити ртуть. Урсула, як завжди, поступилася перед несхитною наполегливістю чоловіка. Хосе Аркадіо Буендіа вкинув тридцять дублонів у каструлю і розтопив їх разом з аурипігментом, мідними стружками, ртуттю й свинцем. Потому вилив цю суміш у казанок із рициновою олією і кип'ятив на сильному вогні доти, доки утворився густий смердючий сироп, більше схожий на звичайнісіньку патоку, аніж на подвоєне золото. Після відчайдушних і ризикованих спроб дистиляції, переплавлення з сімома планетарними металами, обробки герметичною ртуттю й купоросом, повторного кип'ятіння в свинячому смальці — оскільки не було редькової олії — від коштовної Урсулиної спадщини зосталися самі тільки горілі вишкварки, що їх було годі відшкребти від дна казанка.
Коли цигани вернулись, Урсула вже підбила проти них усе село. Та цікавість здолала страх — цього разу цигани пройшли вулицею під оглушливий шум найрозмаїтіших музичних інструментів, а їхній оповісник оголошував, що буде показано найвизначніше відкриття назіанзців1.1 люди посунули до циганського шатра, де, заплативши по одному сентаво за вхід, побачили Мелькіадеса, але вже помолоділого, здорового, без зморщок, з новими блискучими зубами. Ті, що запам'ятали його беззубі, понівечені цингою ясна, запалі щоки та поморщені губи, вжахнулися, вздрівши незаперечний доказ надприродної могутності цигана. Жах перейшов у паніку, коли Мелькіадес вийняв із рота цілісінькі здорові зуби разом з яснами і, на якусь коротку мить знов перетворившись у всіма раніше знаного старезного діда, показав їх глядачам, а тоді вставив назад і всміхнувся — в повному розквіті своєї відновленої молодості. Навіть сам Хосе Аркадіо Буендіа спершу був подумав, що Мелькіадес переступив визначену людині межу пізнання, але коли циган віч-навіч пояснив йому, як зроблено вставні зуби, то Буендіа відчув велику полегкість і посміявся від усієї душі. Ця річ видалась йому такою простою й такою незвичайною водночас, що вже назавтра він геть утратив будь-який інтерес до своїх дослідів з алхімії, засмутився, став невчасно їсти й з ранку до вечора тинявся без діла по господі. «В світі відбуваються неймовірні речі, — скаржився він Урсулі. — Зовсім поряд, по той бік річки, є безліч найрізноманітніших чарівних пристроїв, а ми тут і далі животіємо, як останні невігласи». Ті, хто знав його з часів заснування Макондо, дивувались, як він змінився під впливом Мелькіадеса.
На початку Хосе Аркадіо Буендіа, мов той молодий патріарх, давав поради, як сіяти, виховувати дітей, вирощувати худобу й допомагав кожному, не цураючись фізичної праці, аби тільки гарно йшли справи в громаді. А що тоді господа Буендіа була найкраща в селі, то й інші намагались устаткувати свої на її образ і подобу. Будинок мав велику світлу кімнату, їдальню у вигляді тераси, прикрашену вазонами з яскравими квітами, дві спальні, в патіо красувався велетенський каштан, поряд розкинулося старанно оброблене поле, стояла обора для худоби, де в мирі й злагоді жили кози, свині та кури. І лише бойових півнів не тримали ні в цьому господарстві, ні в усьому селі.
Урсула була до пари своєму роботящому чоловікові. Ця діяльна, розважлива дрібненька жіночка з міцними нервами, яка навряд чи бодай раз заспівала за все своє життя, здавалося, була з раннього рання й до пізньої ночі відразу в усіх місцях, всюди супроводжувана легким шурхотом своїх накрохмалених спідниць із голландського полотна. Завдяки Урсулі долівка, небілені глиняні стіни та незграбні саморобні меблі завжди були охайні, а від старих скринь, де зберігалась одежа, линув слабкий запах альбааки.
Хосе Аркадіо Буендіа, найбільш тямущий чоловік у цьому селі, порадив розташувати будинки в такий спосіб, щоб кожному з сусідів було зручно ходити по воду до річки, і так розумно розпланував вулиці, що у спекотну пору дня кожній оселі діставалась однакова кількість сонячного проміння. Тож уже за кілька років Макондо стало найчистішим і найвпорядкованішим селищем з усіх тих, які були відомі трьом сотням його жителів. Це було справді щасливе селище, де доти нікому не переступило за тридцять і де ще ніхто не помер.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка