Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка22/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32
Сказати правду, навіть Хосе Аркадіо Другий не зміг би витягти полковника з його в'язниці. Нашестя школярок переповнило чашу полковникового терпіння. Під тим приводом, що в спальні все ще владарює міль, хоч апетитні ляльки Ремедіос і знищені, він повісив у майстерні гамак і тепер виходив з неї тільки на подвір я — у своїй потребі. Урсулі не вдавалося втягти його навіть у найбуденнішу розмову. Ідучи до сина, вона вже знала наперед: він і не подивиться на тарілки з їжею, а відсуне їх на протилежний край столу і дороблятиме далі золоту рибку, зовсім не турбуючись про те, що суп вкривається плівкою жиру, а м'ясо холоне. Відколи полковник Герінельдо Маркес відмовився допомогти йому в задуманій на старості війні, він озлоблявся чимдалі дужче. Замкнувся в собі, і родина врешті-решт почала думати про нього так, ніби він уже помер. Ніхто не помічав, щоб полковник виявляв які-небудь людські почування аж до того дня одинадцятого жовтня, коли він вийшов на поріг подивитися, як проходить мандрівний цирк. Цей день був для полковника Ауреліано Буендіа такий самий, як і всі дні останніх років. О п'ятій годині ранку його розбудив шум, який зчинили у дворі жаби та цвіркуни. Ще з суботи почала сіятись мжичка, і, навіть коли б полковник не вловив її настирливого шепоту в листі дерев у садку, за холодом у своїх кістках він би однаково відчув, що йде дощ. На собі полковник Ауреліано Буендіа, як завжди, мав вовняний плащ та довгі кальсони з грубої тканини, які він носив задля зручності, хоч сам і називав їх «прадідівськими підштаниками» за вкрай старомодний вигляд. Він надяг вузькі штани, але це застебнув їх і не вставив у комірець сорочки золотої запонки, бо збирався помитися. Потім напнув плащ на голову, ніби капюшон, розправив пальцями обвислі вуса й пішов у двір помочитися. До сходу сонця було далеко, і Хосе Аркадіо Буендіа ще спав під своїм накриттям із прогнилого від дощів пальмового листя. Полковник, як завше, не бачив батька, і, коли привид, розбуджений струменем гарячої сечі, що зненацька полилася йому на черевики, звернувся до сина з якоюсь незрозумілою фразою, той її не почув. Він вирішив, що помиється пізніше, — не через холод і вогкість, а через гнітючий жовтневий туман. Коли полковник повертався до майстерні, то відчув запах диму від печей, які розпалювала Санта Софія де ла П'єдад, і зачекав на кухні, поки закипить кавник, щоб забрати з собою чашку кави без цукру. Санта Софія де ла П'єдад спитала його, як завжди питала вранці, який сьогодні день тижня, і він відповів, що вівторок, одинадцяте жовтня. Дивлячись на спокійне, позолочене відблисками вогню обличчя жінки, щодо реальності існування якої він не лише в ту хвилину, а й доти, не був цілком упевнений, полковник нараз згадав, що колись у розпал війни, так само одинадцятого жовтня, він прокинувся від інстинктивної тваринної упевненості, що жінка, яка спала обік нього, мертва. Так воно й було насправді, і він не забув числа, бо жінка за годину перед тим теж спитала його, який сьогодні день тижня. Але, навіть згадавши це, полковник Ауреліано Буендіа все ще не помітив, до якої міри його покинули передчуття, і, поки закипав кавник, він лише з цікавості, не боячись укинутись у тугу, і далі думав про ту жінку, чийого імені він так ніколи й не знав, а обличчя побачив уже після її смерті: адже вона прийшла до гамака, спотикаючись у непроглядній темряві. Тією ж дорогою в його життя приходила сила-силенна жінок, тому він і не згадав, що саме вона в безумі перших обіймів мало не втонула у власних сльозах і за годину перед смертю заприсяглася кохати його аж до кінця днів своїх. Зайшовши у майстерню з паруючою чашкою, він уже не думав ні про що, ані про якусь іншу жінку, і запалив світло, щоб порахувати золотих рибок, яких зберігав у бляшанці. їх було сімнадцять. З тих пір, як полковник вирішив не продавати рибок, він виготовляв щодня по дві штуки; коли їхнє число досягало двадцяти п'яти, знову розтоплював їх у тиглі й починав усе спочатку. Він працював цілий ранок, з головою поринувши в роботу, ні про що не думаючи, і не помітив, як о десятій годині дощ посилився і хтось пройшов повз майстерню, гукаючи, щоб позачиняли двері, бо заллє весь будинок, і не пам'ятав навіть про самого себе, поки не з'явилась Урсула з їжею і не вимкнула світло.
Ну й дощ! — сказала Урсула.
Жовтень, — відповів він.
Мовлячи це, він не підвів очей від першої за день золотої рибки, бо саме вставляв їй рубінові очі. І тільки скінчивши роботу й поклавши рибку в бляшанку, взявся до супу. Потому, дуже повільно, з'їв шматок тушкованого м'яса з цибулею, трохи рису і кілька скибочок смаженого банана, — все було на одній тарілці. Його апетит був завжди однаковий і за добрих, і за найгірших умов. Після сніданку йому захотілося перепочити. Вірячи у своєрідний науково обґрунтований забобон, він ніколи не працював, не читав, не купався, не кохався з жінкою, поки не минуть дві години, призначені для травлення, і його віра в необхідність цього була така глибока, що кілька разів він навіть затримував початок військових операцій, щоб солдати, бува, не дістали апоплексичного удару. Полковник ліг у гамак, подлубався в вухах складаним ножем і швидко заснув. Йому приснилося, як він заходить до порожнього будинку з білими стінами, непокоячись тяжким відчуттям, що він — перший з людей, хто опинився там. Уві сні згадав: те саме йому снилося минулої ночі і ще багато разів за останні роки, і зрозумів, що тільки-но він прокинеться, як усе вмить зітреться з пам'яті, бо його повторний сон має одну особливість — згадати його можна тільки в такому ж сні. І справді, коли за хвилину по тому в двері майстерні постукав перукар, полковник Ауреліано Буендіа розплющив очі з таким враженням, наче він мимоволі задрімав на кілька секунд і йому ще нічого не встигло приснитися.
— Сьогодні не треба, — сказав він перукареві. — Побачимося в п'ятницю.
У нього була триденна, строката від сивини борода, але він не визнав за потрібне поголитися, адже в п'ятницю однаково доведеться підстригатися, то можна буде зробити те й те за одним заходом. Після нездорового сну він вкрився липким потом, від якого защеміли шрами від наривів під пахвами. Дощ припинився, але сонце все ще не проглянуло. Полковник Ауреліано Буендіа гучно ригнув і відчув на піднебінні кислий присмак супу — це організм немовби віддавав наказ накинути плаща й вирядитися до вбиральні. Він затримався там довше, ніж це було необхідно, сидячи навпочіпки над дерев'яним ящиком, з якого підносився густий дух бродіння, а потім звичка підказала йому, що вже пора знову братися до діла. В убиральні він згадав, що сьогодні вівторок і Хосе Аркадіо Другий не прийшов до майстерні, бо по вівторках бананова компанія платить гроші робітникам. Цей спогад, як і всі інші спогади за останні роки, непомітно навів його на думку про війну. Він пригадав, що полковник Герінельдо Маркес якось пообіцяв дістати йому коня з білою зірочкою на лобі, та так більше про це й не заводив мови. Потім став перебирати в пам'яті окремі епізоди війни, але був при цьому зовсім байдужий, бо, не мігши уникнути думок про війну, привчив себе думати про неї спокійно, не тривожити своїх почуттів. Дорогою до майстерні він помітив, що повітря зробилося сухіше, й вирішив помитися, але купальню вже зайняла Амаранта. Ауреліано Буендіа взявся за другу рибку. Він уже приробляв їй хвоста, коли враз сонце вихопилося з-поза хмар із такою силою, аж, здавалося, все довкола заскрипіло, мов старий рибальський шлюп. Умите триденним дощем повітря наповнилося летючими мурахами. Тут полковник зауважив, що вже давно хоче помочитися, та все відкладає цю справу, поки не скінчить збирати рибку. Щойно він вийшов у двір, о четвертій годині десять хвилин, як зачув далекі звуки мідних труб, гупання великого барабана й радісні крики дітей, і вперше від часів своєї юності свідомо ступив у пастку туги, знову переживши той чудовий день з циганами, коли батько взяв його з собою подивитися на лід. Санта Софія де ла П'єдад кинула свої кухонні справи й побігла на вулицю.
— Це цирк, — гукнула вона.
Замість податися до каштана, полковник Ауреліано Буендіа теж вийшов з дому і приєднався до натовпу цікавих, які повитріщалися на процесію, що сунула вулицею. Він побачив убрану в золоті шати жінку на спині у слона. Побачив сумного одногорбого верблюда. Побачив убраного в одіж голландки ведмедя, котрий вибивав ложкою по каструлі. Побачив паяців, що викидали всілякі коники в кінці процесії, і, потому як усі пройшли й на вулиці нікого не лишилося, крім осяяного сонячним промінням порожнього простору, летючих мурахів та ще кількох роззяв, загрузлих у трясовині нерішучості, полковник Ауреліано Буендіа знову стрівся віч-на-віч зі своєю жалюгідною самотністю. Тоді він, думаючи про цирк, попрямував до каштана і, поки мочився, пробував і далі думати про нього, але вже нічого не міг пригадати. Втяг голову в плечі, мов курча, й застиг, упершись чолом у стовбур дерева. Родина дізналася про те, що сталося, тільки наступного дня, об одинадцятій годині ранку, коли Санта Софія де ла П'єдад, понісши сміття на задній двір, спостерегла, що до каштана злітаються ґрифи.
Останні канікули Меме збіглися з жалобою у зв'язку зі смертю полковника Ауреліано Буендіа. В будинку з наглухо зачиненими дверима та вікнами тепер було не до свят. Розмовляли пошепки, їли мовчки, тричі на день читали молитву, навіть вправи на клавікордах у спекотні години сієсти звучали як похоронна музика. Таку сувору жалобу встановила, попри свою приховану ворожість до полковника, сама Фернанда, вражена урочистістю, з якою уряд ушанував пам'ять померлого ворога. Ауреліано Другий, як звичайно під час доччиних канікул, ночував удома, і, очевидячки, Фернанда вжила якихось заходів для поновлення своїх законних подружніх прав, бо в свій наступний приїзд, через рік, Меме побачила сестричку, яка недавно народилася; її назвали, всупереч материному бажанню, Амарантою Урсулою.
Меме закінчила школу. Диплом, що кваліфікував її як талановиту клавікордистку, було одностайно затверджено, коли вона блискуче виконала народні мелодії сімнадцятого століття на святі з нагоди завершення її науки, яке й поклало край жалобі. Ще більше, ніж мистецтво Меме, гостей захопила її незвичайна двоїстість. Легкодумна, навіть трохи дитинна вдача, здавалося, робила її нездатною до будь-яких серйозних занять, проте, сівши за клавікорди, Меме цілковито змінювалася, в ній проявлялася несподівана зрілість, що надавала їй вигляду цілком дорослої людини. Так бувало завжди. Як по правді, в Меме не було особливого покликання до музики, але, не бажаючи перечити матері, вона твердо вирішила досягти високої досконалості у грі на клавікордах. З таким самим успіхом її могли присилувати вивчити будь-яку іншу справу. Уже в дитинстві їй надокучила суворість Фернанди, її звичка вирішувати все за інших, і Меме ладна була принести ще тяжчу жертву, аби тільки не стикатися з непохитністю матері. На випускній церемонії у дівчини склалося таке враження, ніби пергамент з Готичним шрифтом і пишними великими літерами звільняє її від зобов'язань, які вона взяла на себе не так через послух, як задля власного спокою, і вона думала, що відтепер навіть уперта Фернанда не стане більше згадувати про інструмент, адже самі черниці називали його музейним експонатом. У перші роки Меме здавалося, що її розрахунки виявилися помилковими, бо хоча вже півміста встигло виспатися під музику її клавікордів на родинних прийомах, на всіляких благодійних концертах та шкільних вечорах і патріотичних ушануваннях, Фернанда і далі запрошувала до будинку кожну нову людину, якщо вважала її здатною оцінити талант дочки. І тільки після смерті Амаранти, коли родина знову на певний час поринула в жалобу, Меме вдалося замкнути клавікорди, а ключа сховати в одній із шаф, не побоюючись, що мати почне розслідувати, коли саме й з чиєї провини він загубився. А доти дівчина терпіла привселюдні демонстрації своєї обдарованості з тим стоїцизмом, з яким свого часу розучувала вправи. Цим вона платила за свою свободу. Фернанда була така вдоволена доччиною покорою, так пишалася загальним замилуванням, що без заперечень дозволяла Меме наводити в будинок подруг, гуляти плантаціями, ходити в кіно з Ауреліано Другим або гідними довіри сеньйорами, — певна річ, якщо падре Антоніо Ісабель схвалив фільм із казальниці. У хвилини розваг виявлялися справжні уподобання Меме. Все, що робило її щасливою, не мало нічого спільного з порядком і дисципліною: їй подобалися гамірні свята, вона любила годинами сидіти з подругами в якомусь затишному куточку, де вони теревенили про те, хто в кого закоханий, вчилися курити, говорили про чоловіків, а якось випили три пляшки тростинового рому, а потім пороздягалися й заходилися порівнювати та міряти різні частини свого тіла. Меме ніколи не забуде того вечора, коли вона, жуючи шматочок лакричного кореня, зайшла до їдальні, де мовчки вечеряли Фернанда й Амаранта, і сіла за стіл. Ніхто не помітив, що вона сама не своя. Перед цим Меме пробула дві жахливі години в спальні однієї подруги, сміючись до сліз і плачучи від страху, але коли криза минула, відчула раптовий наплив хоробрості, якої їй так бракувало, щоб утекти з монастирської школи й заявити матері більш-менш пристойними словами: нехай та вставить собі клавікорди замість клізми. Сидячи на чільному місці й сьорбаючи курячий бульйон, що лився їй у шлунок, як жива вода, Меме раптом побачила Фернанду й Амаранту в нещадному сяйві істини. Вона через силу стрималася, щоб не жбурнути їм в обличчя звинувачення в їхньому святенництві, в їхній недоумкуватості, в божевільних мріях про велич. Ще під час других канікул Меме стало відомо, що батько живе вдома тільки задля дотримання звичаю, і, добре знаючи Фернанду, а згодом діставши уявлення і про Петру Котес, вона рішуче стала на бік батька. Вона б воліла бути дочкою його коханки. В алкогольному сп'янінні Меме з насолодою думала, який би зчинився скандал, якби вона висловила вголос свої думки, і оте її потаємне вдоволення було таке сильне, що Фернанда його помітила.
Що з тобою? — спитала вона.
Нічого, — відповіла Меме. — Просто я тільки тепер зрозуміла, як я люблю вас обох.
Амаранту злякала ненависть, що виразно бриніла в цій заяві. Але Фернанда була така зворушена, що мало не збожеволіла, коли опівночі Меме прокинулася і, відчуваючи страшний головний біль, почала блювати. Фернанда дала їй випити цілу пляшечку рицини, поставила на живіт припарки, а на голову поклала мішечок з льодом. П'ять днів вона не випускала доньку з дому, тримаючи на дієті, яку приписав новий лікар, дивакуватий француз; після понад двогодинного огляду Меме він врешті-решт дійшов туманного висновку, що в неї звичайне жіноче нездужання. Хоробрість покинула Меме, вона зовсім занепала духом, і в цьому жалюгідному стані їй нічого більше не залишалося, як тільки терпіти. Уже геть сліпа, але все ще жвава й прониклива, Урсула, єдина з усіх, інтуїтивно поставила точний діагноз.
«По-моєму, — сказала вона собі подумки, — якраз таке саме лікування приписують п'яницям». Але відразу ж відкинула цю думку й навіть дорікнула собі за несерйозність. Коли Ауреліано Другий помітив, що в Меме пригнічений настрій, то відчув докори сумління й дав собі слово надалі бути до неї уважнішим. Ось так і виникли між батьком і донькою веселі товариські стосунки, які на певний час звільнили його від гіркої самотності серед п'яних радощів, а її — від осоружної Фернандиної опіки, відвернувши уже, здавалося, неминуче зіткнення між Меме та її матір'ю. У ті дні Ауреліано Другий присвячував своїй дочці більшу частину свого дозвілля і, не вагаючись, відкладав будь-яке побачення, аби тільки провести вечір з Меме, піти з нею в кіно чи в цирк. В останні роки вдача Ауреліано Другого стала псуватися, і причиною цьому була абсурдна гладкість, яка позбавила його змоги самотужки зашнуровувати собі черевики і вдовольняти, як раніше, свої розмаїті бажання. Віднайдення доньки повернуло Ауреліано Другому його колишню веселість, а задоволення, яке він діставав у її товаристві, поступово віддаляло його від розгульного життя. Меме розцвіла, ніби дерево навесні. Вона не була красунею, як ніколи не була красунею Амаранта, зате вирізнялася миловидністю, простотою й здатністю подобатися з першого погляду. Притаманний їй дух сучасності ображав старомодну поміркованість і погано приховану черствість Фернанди, і, навпаки, подобався Ауреліано Другому; отож він усіляко його заохочував. Саме Ауреліано Другий витяг Меме зі спальні, яку вона займала з дитячих літ і де боязкі погляди святих живили її дитячі страхи; нову кімнату доньки він прикрасив ліжком, схожим на трон, а також великим туалетним столом і оксамитовими портьєрами, не помітивши, що створює копію житла Петри Котес. Він був такий щедрий, що навіть не рахував грошей, — Меме сама брала їх у нього з кишень. Ауреліано Другий забезпечував доньку всіма новинками, які стосувалися жіночої краси; ці новинки можна було дістати в магазині бананової компанії. Спальня Меме наповнилася подушечками з пемзи — для полірування нігтів, щипцями для завивання волосся, еліксирами для надання блиску зубам, краплями в очі для створення млосного погляду і силою-силенною інших косметичних новинок та причандалів для наведення краси; кожного разу, заходячи до цієї кімнати, Фернанда з обуренням думала, що у її доньки, либонь, такий самий туалетний стіл, як і у французьких жіночок. У ту пору Фернанда була цілковито заглиблена в турботи про вередливу й хворобливу Амаранту Урсулу та в емоційне листування з невидимими цілителями. Тому, коли вона виявила спільництво між батьком і донькою, то обмежилася лише тим, що вирвала в Ауреліано Другого обіцянку ніколи не водити Меме в будинок Петри Котес. Однак ця пересторога була зайвою: Петру Котес так прикро вразила дружба її коханого з донькою, що вона й чути не хотіла про Меме. Жінку мучив невідомий доти страх, немовби інстинкт підказував їй, що досить тільки Меме захотіти, і вона доможеться того, чого не домоглася Фернанда, — тобто позбавить Петру Котес кохання, яке, здавалось, було забезпечене їй аж до смерті. Саме тоді Ауреліано Другому вперше довелося побачити злі погляди й почути ущипливі насмішки від коханки — він навіть почав побоюватися, щоб його перевізні скрині не повернулися зворотним шляхом до будинку дружини. Але так далеко справа не зайшла. Ніхто ще не вивчив жодного чоловіка краще, аніж Петра Котес свого коханого: вона знала, що скрині залишаться там, куди їх перенесено, адже ніщо не викликало в Ауреліано Другого більшої огиди, ніж необхідність ускладнювати своє життя всілякими поправками та перемінами. Тому скрині залишилися на місці, а Петра Котес заходилася відвойовувати коханця єдиною зброєю, з якою не могла змагатися його донька. Однак вона також зайве витрачала сили: Меме ніколи не збиралася втручатися в батькові справи, а якби так і вчинила, то тільки на користь Петрі Котес. У Меме не знайшлося б зайвого часу, щоб робити комусь капості. Щодня вона сама, як її вчили черниці, прибирала спальню й стелила ліжко. Ранками займалася в ґалереї своїм одягом — вишивала або шила на старій Амарантиній машинці. Тимчасом як інші по обіді вкладалися спати, вона дві години вправлялася на клавікордах, знаючи, то ця її щоденна жертва заспокоює Фернанду. З цих самих міркувань вона й далі виступала з концертами на храмових базарах та шкільних святах, хоча запрошення надходили чимраз рідше. Увечері вона надягала одну із своїх простих суконь, високі черевики на шнурках і, якщо не йшла нікуди з батьком, то навідувалася до подруг, залишаючись у них аж до вечері. Проте Ауреліано Другий майже завжди приходив по доньку й забирав її в кіно.
Серед подруг Меме було три американки, які вирвалися з електрифікованого курника й заприязнилися з дівчатами Макондо. Однією з цих американок була Патриція Браун. У віддяку за гостинність Ауреліано Другого сеньйор Браун розчинив перед Меме двері свого будинку й запросив її на суботні танці — тільки там ґрінґо й спілкувалися з тубільцями. Дізнавшись про запрошення, Фернанда на хвилину забула про Амаранту Урсулу та невидимих цілителів і розіграла нестямну мелодраму. «Ти тільки уяви собі, — сказала вона Меме, — що подумає про це полковник у своїй могилі». Фернанда негайно звернулася за підтримкою до Урсули. Але, всупереч усім сподіванням, сліпа баба вирішила, що нічого вартого осуду у відвідуванні танців і дружбі Меме з ровесницями-американками не буде, якщо вона, звісно, збереже твердість своїх переконань і не дозволить навернути себе до протестантської віри. Меме дуже точно вловила думку прабабусі й відтоді після танців завжди вставала раніше, ніж звичайно, і йшла до меси. Фернанда залишалася в опозиції, поки була обеззброєна повідомленням доньки, що американці хотіли б послухати, як вона грає на клавікордах. Інструмент винесли з будинку й відвезли до сеньйора Брауна, де юну музикантку винагородили найщирішими оплесками й найпалкішими поздоровленнями, після чого її стали запрошувати не тільки на танці, але й на недільні купання в басейні і раз на тиждень — на обід. Меме навчилася плавати як професійна плавчиня, грати в теніс і їсти вірджинську шинку із шматочками ананаса. Танцюючи, плаваючи, граючи в теніс, вона незчулась, як опанувала англійську мову. Ауреліано Другий був у такому захопленні від успіхів доньки, що купив їй у мандрівного торговця англійську енциклопедію в шести томах з численними кольоровими вклейками, і Меме читала її на дозвіллі. Читання відтягло її від усамітнень з подругами й пліток про кохання, і не тому, що вона поставила собі за обов'язок читати, — просто дівчина втратила будь-яке бажання обговорювати секрети, відомі всьому місту. Про своє сп'яніння Меме згадувала тепер як про дитячий вибрик, який здавався таким кумедним, що вона розповіла про нього Ауреліано Другому; йому ця історія видалася ще кумеднішою. «Дізналась би твоя мати!..» — повторював він, задихаючись від сміху, як говорив завжди, коли донька признавалася йому в чомусь. Він узяв з неї обіцянку так само відверто розповісти йому про своє перше кохання, і невдовзі Меме повідомила, що їй подобається один рудий американець, який приїхав на канікули до своїх батьків у Макондо. «Оце так так! — сміявся Ауреліано Другий. — Дізналась би твоя мати!» Але трохи згодом Меме сказала йому, що юнак повернувся на батьківщину і не подає про себе звістки. Зрілий розум Меме сприяв усталенню родинного миру, і Ауреліано Другий поступово знову став учащати до Петри Котес. Хоча бенкети вже не звеселяли його тіло й душу як раніше, але він усе ж не пропускав нагоди розважитися й видобути з чохла акордеон, де кілька клавішів були підв'язані шнурками від черевиків. Вдома Амаранта все вишивала свій покрівець, а Урсула дозволила старощам затягти себе в глибини пітьми, звідки їй уже нічого не вдавалося розгледіти, крім привида Хосе Аркадіо Буендіа під каштаном. Фернанда ще дужче зміцнила свою владу. В листах, які вона щомісяця писала синові, не було в той час жодного рядка неправди; мати приховувала від Хосе Аркадіо тільки своє листування з невидимими цілителями — вони знайшли у неї доброякісну пухлину товстої кишки й готували Фернанду до телепатичного оперативного втручання.
Уже можна було б сказати, що в стомленій від життєвих потрясінь родині Буендіа на довгі роки запанували мир і благоденство, але нагла смерть Амаранти викликала новий переполох. Ця смерть стала для всіх несподіванкою. Амаранта вже зістарілася й трималася осібно, проте ходила вона дуже прямо, на вигляд була міцною й, здавалось, як і раніше, зберігала своє залізне здоров'я. Від того дня, коли вона остаточно відштовхнула полковника Герінельдо Маркеса й замкнулася в спальні, щоб виплакатися, ніхто не знав, про що вона думає. А коли вийшла, то весь запас її сліз був вичерпаний назавжди. Вона не плакала ні після вознесіння Ремедіос Прекрасної, ні після вбивства всіх Ауреліано, ні після смерті полковника Ауреліано Буендіа — людини, яку вона любила більше від усіх на світі, хоча зрозуміла це тільки в ту хвилину, коли його труп знайшли під каштаном. Вона допомогла підняти небіжчика з землі. Одягла його в військову форму, причесала, поголила, підкрутила йому вуса краще, ніж це робив сам полковник у часи своєї слави. Ніхто не побачив у її діях вияву любові, всі вже звикли до того, що Амаранта добре обізнана з похоронними обрядами. Фернанда з обуренням говорила, що Амаранта не розуміє зв'язків католицизму з життям і бачить лише його зв'язки зі смертю, неначе католицизм — не релігія, а кодекс правил поховання. Однак Амаранта, заглиблена в хащу своїх спогадів, не чула її вчених промов на захист католицької релігії. Вона увійшла в старість, зберігши живими всі свої печалі. При звуках вальсів П'єтро Креспі їй, як і замолоду, хотілося плакати, немовби час та гіркий досвід нічого її не навчили. Хоча вона власноручно викинула на смітник циліндри з музикою під тим приводом, нібито картон зогнив від вогкості, в її нам'яті вони й далі оберталися й надавали руху молоточкам. Амаранта намагалася втопити ці звуки у нечистій пристрасті до свого небожа Ауреліано Хосе, намагалася шукати захисту від них у спокійному заступництві полковника Герінельдо Маркеса, але не змогла позбутися тієї мани навіть з допомогою найвідчайдушнішого вчинку своєї старості, коли за три роки до вирядження маленького Хосе Аркадіо до семінарії вона купала його й пестила, не як бабуся внука, а як жінка чоловіка, — за чутками так робили французькі жіночки, — ще у дванадцять-чотирнадцять років їй хотілося так само пестити П'єтро Креспі, що стояв перед нею в своїх вузьких штанях для танців і під стук метронома відмічав такти змахами чарівної палички. Іноді Амаранта мучилася тим, що залишила позад себе в житті цілий потік страждань; часом це доводило її до такої люті, що вона колола собі пальці голкою, та найбільше її терзав, бісив і засмучував духмяний, але вже поїдений черв'яками квітник кохання, який мав умерти тільки разом з нею. Як ото полковник Ауреліано Буендіа не міг не думати про війну, так і Амаранта не могла не думати про Ребеку. Але якщо брат зумів позбавити свої спогади гостроти, вона свої тільки більше розпалила. Протягом багатьох років Амаранта благала Господа лиш про те, щоб він не наслав на неї покару вмерти раніше за Ребеку. Щоразу, проходячи повз будинок колишньої суперниці і помічаючи на ньому нові руйнації, Амаранта тішила себе думкою, що її молитви почуто. Якось, шиючи в ґалереї, вона раптом відчула глибоку впевненість, що сидітиме так само, в тій самій позі, при тім же освітленні, коли її сповістять про смерть Ребеки. Відтоді Амаранта сиділа й чекала, як ото чекають листа, і якийсь час — це було достоту так — навіть відривала ґудзики й знову їх пришивала, щоб чекання не стало довшим і нудотнішим через безділля. Ніхто в будинку і гадки не мав, що Амаранта тче свій розкішний покрівець для Ребеки. Коли Ауреліано Сумний розповів, що Ребека перетворилася на замогильне видиво зі зморшкуватою шкірою та кількома жовтавими волоконцями на черепі, Амаранта не здивувалася: описаний ним привид був цілковито схожий на той, який вона вже давно створила в своїй уяві. Вона вирішила, що опорядить труп Ребеки, позамазує парафіном руйнівні сліди часу на її обличчі, зробить їй перуку з волосся святих. Одне слово, виготовить гарний труп, загорне його в полотняний покрівець, покладе в труну, оббиту зовні плюшем, а всередині пурпуром, і в супроводі пишної похоронної процесії відпровадить на поживу хробакам. Киплячи ненавистю, складала Амаранта свій план, аж враз їй спало на думку, що якби вона й любила Ребеку, то однаково зробила б для неї те саме. Вона аж здригнулася, але не занепала духом, і продовжувала так ретельно вдосконалювати всі подробиці свого задуму, що невдовзі зробилася не просто фахівцем, а справжнім віртуозом похоронного ритуалу. Одного тільки не врахувала Амаранта в своєму страхітливому задумі — це те, що, незважаючи на благання, звернені до Бога, вона може вмерти раніше за Ребеку. Так воно й сталося. Але в останню хвилину Амаранта відчула себе не обманутою в своїх сподіваннях, а навпаки, звільненою від усієї гіркоти, бо смерть зробила їй ласку й за кілька років попередила про свій прихід. Амаранта побачила свою смерть одного спекотного полудня, невдовзі по тому, як Меме вирядили до монастирської школи; смерть сиділа й шила в Галереї поруч з Амарантою, і та відразу її впізнала: в ній не було нічого страшного — просто жінка в синій сукні, довговолоса, дещо старомодна й чимось схожа на Пілар Тернеру тих часів, коли Пілар допомагала Урсулі по господарству. Кілька разів поряд з Амарантою в ґалереї сиділа і Фернанда, але вона не бачила смерті, хоча смерть була така реальна, така подібна до людини, що якось навіть люб'язно попросила Амаранту просилити нитку в голку. Смерть не сповістила Амаранту, коли саме вона помре і чи настане її година раніше, ніж година Ребеки, а тільки наказала їй почати ткати покрівець для себе самої з шостого дня наступного квітня. Вона дозволила зробити Амаранті його таким вигадливим і гарним, як їй заманеться, однак попередила, що працювати над ним треба так само сумлінно, як над Ребечиним, а потім сказала, що Амаранта помре без мук, без туги й страху вночі того дня, коли скінчить роботу. Намагаючись якнайбільше віддалити годину своєї смерті, Амаранта замовила пряжу з добірного льону й заходилася ткати полотно сама. Вона робила це так старанно, що ткання забрало в неї аж чотири роки. Потім узялася за вишивання. Чим менше часу зоставалося до невідворотного кінця, тим ясніше вона розуміла, що тільки чудо може затягти виготовлення покрівця до дня смерті Ребеки, але постійна зосередженість на роботі наповнила Амаранту спокоєм, який допоміг їй примиритися з думкою про загибель усіх її надій. Саме тоді вона зрозуміла суть зачарованого кола із золотих рибок, створеного полковником Ауреліано Буендіа. Тепер зовнішній світ обмежувався для неї поверхнею її тіла, а внутрішній був недосяжний для жодних прикрощів. Вона шкодувала, що не зробила цього відкриття на багато років раніше, коли ще можна було очистити свої спогади й наново перебудувати всесвіт: не здригаючись, викликати в пам'яті запах лаванди у вечірніх присмерках, що поширювався від П'єтро Креспі, витягти Ребеку із злиднів — не від любові, не з ненависті, а через глибоке розуміння її тяжкої самотності. Ненависть, яку Амаранта вгадала якось увечері в словах Меме, стривожила її не тому, що була скерована проти неї, а тому, що вона відчула себе повтореною в чужій юності, яка здавалася такою ж чистою, якою мала здаватися її власна, а насправді вже була спотворена злобою. Однак свідомість того, що тепер уже годі щось виправити, навіть не схвилювала Амаранту, так вона примирилася зі своєю долею. Єдиною її турботою було скінчити покрівець. Замість затягувати роботу всілякими непотрібними вигадками, як вона це робила на початку, Амаранта заквапилася. Коли до закінчення залишився тиждень, вона вирахувала, що зробить останній стібок увечері четвертого лютого, і, не розкриваючи причини, спробувала умовити Меме відкласти концерт на клавікордах, призначений на п'яте число, але Меме не надала ваги її проханню. Тоді Амаранта стала вишукувати спосіб протягти ще сорок вісім годин і навіть вирішила, що смерть іде назустріч її бажанню, бо ввечері четвертого лютого буря вивела з ладу електростанцію. Але назавтра о восьмій годині ранку Амаранта все ж зробила останній стібок на найгарнішому покрівці, будь-коли виготовленому жіночими руками, й оголосила спокійно, без будь-якої награності, що ввечері помре. Вона попередила про це не тільки родину, а й усе місто, бо дійшла висновку, шо може спокутувати своє дріб'язкове життя, зробивши наостанок людям якусь добру справу, і подумала, що, мабуть, найкраще — це доставити листи померлим.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка