Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка24/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   32
О п'ятій годині вони прибули на кінцеву станцію долини, і Фернанда вивела Меме з вагона. Сівши в маленький, схожий на величезного кажана повіз, запряжений конячиною, що задихалася, мов від астми, вони проїхали через похмуре місто; над його нескінченними вулицями, над розтрісканою від морської солі землею бриніли такі ж гами, які замолоду Фернанда чула щодня в години сієсти. Потім піднялися на річковий пароплав, що його залізна, поїдена іржею обшивка дихала жаром, наче піч, а дерев'яне колесо, загрібаючи воду лопатями, чавкало, як пожежна помпа. Меме замкнулася в каюті. Двічі на день Фернанда ставила біля її койки тарілку з їжею і двічі на день забирала їжу незайманою, не тому що Меме вирішила заморити себе голодом, а тому, що їй був огидний запах їжі і її шлунок вивергав назад навіть воду. Меме ще не мала підозри, що гірчичні ванни їй не допомогли, так само як і Фернанда не знала про це, аж доки майже через рік їй не принесли дитини. В задушливій каюті, змучена безперестанним дрижанням залізних переборок і нестерпним смородом мулу, що його підіймало з дна колесо пароплава, Меме загубила лік дням. Минуло чимало часу, перш ніж на її очах загинув у лопатях вентилятора останній жовтий метелик і вона нарешті усвідомила як остаточну істину, що Маурісіо Бабілонья помер і тут уже голі чимось зарадити. Але Меме не відцуралася свого коханого. Вона й далі думала про нього, поки вони перебиралися верхи на мулах через повну міражів пустелю, де свого часу блукав Ауреліано Другий, шукаючи найгарнішу жінку на землі; думала й тоді, коли вони піднялися в гори індіанськими стежками й вступили до похмурого міста з кам'янистими крутими вулицями, над якими лунав похоронний передзвін тридцяти двох церков. Переночували вони в старому покинутому будинку, в зарослій бур'яном кімнаті, й за постіль їм правили дошки, що їх Фернанда розіклала на підлозі. Позривавши з вікон штори, вона застелила дошки цим ганчір'ям, яке з кожним рухом тіла розсипалося на порох. Меме здогадалася, де вони, бо в жахові безсоння побачила, як повз неї пройшов убраний в чорне кабальєро, котрого в далекий святвечір принесли до них у свинцевій скрині. Назавтра, після меси, Фернанда відвела її до похмурої на вигляд будівлі. Меме відразу впізнала її, удосталь наслухавшись розповідей матері про монастир, де ту готували в королеви, й зрозуміла, що подорожі кінець. Поки Фернанда розмовляла з кимось у сусідньому приміщенні, Меме чекала поряд у приймальні, завішаній великими старовинними, виконаними олією, портретами іспанських єпископів, і дрижала від холоду, бо на ній усе ще була сукня з легкої тканини в чорних квіточках та високі черевики, покороблені від льодів високогір'я. Вона стояла посеред приймальні в потоках жовтого світла, що лилося крізь вітражі, й думала про Маурісіо Бабілонью, а потім із сусідньої кімнати вийшла дуже гарна послушниця, тримаючи в руках її валізку з трьома змінами білизни. Підійшовши до Меме, вона, не спиняючись, простягла їй руку й сказала:
— Ходімо, Ренато.
Меме взяла цю руку й покірно пішла за послушницею. Коли Фернанда востаннє побачила доньку, та йшла, намагаючися ступати влад із послушницею, уже по той бік щойно зачиненої за нею залізної решітки монастирського двору. Меме все ще думала про Маурісіо Бабілонью — про запах мастила, що поширювався від нього, та про почет із жовтих метеликів, — і отак думатиме про нього кожен день свого життя, аж до того далекого осіннього ранку, коли помре від старощів у похмурій лікарні Кракова, помре під чужим ім'ям, так і не мовивши ані слова.
Фернанда повернулася до Макондо в поїзді, який охороняли озброєні поліцаї. Під час зворотної подорожі її вразили напружені обличчя пасажирів, війська на вулицях міст і селищ, розчинене в повітрі чекання якоїсь важливої події, але Фернанда не могла зрозуміти, в чім річ, поки, аж у Макондо, їй розповіли, що Хосе Аркадіо Другий підбурює робітників бананової плантації до страйку. «Ще тільки цього нам бракувало, — мовила собі подумки Фернанда. — Маємо свого анархіста в родині». Страйк почався через два тижні, але не мав тих драматичних наслідків, яких усі побоювалися. Робітники відмовилися зрізати й вантажити банани в неділю, їхня вимога здавалася цілком справедливою, і сам падре Антоніо Ісабель схвалив її, побачивши, що вона не суперечить законам Божим. Перемога цього страйку, як і інших, що вибухнули в наступні місяці, видобула з невідомості бліду постать Хосе Аркадіо Другого, якого доти вважали здатним тільки на те, щоб заповнити місто французькими повіями. З тим же раптовим напливом рішучості, з яким він колись попродавав своїх бойових півнів, збираючись організувати безглузде судноплавне підприємство, Хосе Аркадіо Другий відмовився тепер від посади наглядача бананової компанії й став на бік робітників. Дуже швидко його оголосили аґентом міжнародної змови проти громадського порядку. В одну з ночей тижня, що був затьмарений зловісними чутками, Хосе Аркадіо Другий чудом урятувався від чотирьох куль, випущених у нього якимсь невідомим, котрий підстеріг його, коли він вертав із таємних зборів. Атмосфера наступних місяців була така напружена, що навіть Урсула відчула це в своєму маленькому світі цілковитої темряви, і їй здалося, ніби вона знову переживає ті фатальні часи, коли її син Ауреліано напихав свої кишені гомеопатичними пігулками змови. Вона хотіла поговорити з Хосе Аркадіо Другим, поділитися з ним досвідом пережитого, але Ауреліано Другий сповістив її, що від ночі замаху ніхто не знає, де перебуває його брат.
— Достоту як Ауреліано, — вигукнула Урсула. — Схоже на те, що все в світі рухається по колу.
Фернанда була далека від неспокою цих днів. Після страшенної сварки з чоловіком, обуреним тим, що долю Меме вирішено без його згоди, Фернанда не спілкувалася з зовнішнім світом. Ауреліано Другий погрожував визволити свою доньку з монастиря, — якщо виявиться потрібним, то й з допомогою поліції, — але Фернанда показала йому папери, які свідчили, що Меме прийняла обітницю з власної волі. Насправді Меме підписала ці папери, перебуваючи вже по той бік залізної решітки, й учинила це з тією ж байдужістю, з якою дозволила повезти себе туди. У душі Ауреліано Другий не повірив у справжність наведених дружиною доказів, як ніколи не вірив у те, що Маурісіо Бабілонья заліз до них із наміром красти курей, проте обидва пояснення допомогли йому заспокоїти своє сумління, повернутись, не терзаючи себе, під крило Петри Котес і відновити в її будинку нестямні веселощі й пишні учти. Далека від тривоги, що охопила все місто, глуха до страшних Урсулиних пророцтв, Фернанда підкрутила останні гайки в механізмі свого замислу. Вона написала дуже докладного листа Хосе Аркадіо, який уже невдовзі мав одержати сан клірика, й повідомила, що його сестра Рената захворіла на жовту пропасницю й спочила в Бозі. Потім полишила Амаранту Урсулу на Санта Софію де ла П'єдад і заходилася налагоджувати своє листування з невидимими цілителями, яке розладналося через нещастя з Меме. Насамперед вона призначила остаточну дату телепатичної операції. Але невидимі цілителі відповіли їй, що було б нерозумно робити операцію, поки в Макондо не скінчилися заворушення. Фернанда, охоплена нетерплячкою і дуже погано обізнана зі становищем, пояснила їм у наступному листі, що ніяких заворушень у місті немає, що то все дурні витівки її навіженого дівера, котрий останнім часом захоплюється профспілковими дурощами, як ото раніше був схибнутий на півнячих боях і судноплавстві. Вони ще не дійшли згоди в ту спекотну середу, коли в дім постукала стара черниця з плетеною корзиною на руці. Санта Софія де ла П'єдад, яка відчинила двері, подумала, що це подарунок від когось, і хотіла забрати в черниці її ношу, покриту гарною мереживною салфеткою. Але стара не дала, заявивши, що їй наказано передати корзину особисто, дотримуючи суворої таємниці, доньї Фернанді дель Каргііо де Буендіа. У корзині лежав син Меме. Колишній духівник Фернанди пояснив їй у листі, що хлопчик народився за два місяці перед тим, і вони дозволили собі охрестити його йменням Ауреліано на честь діда, бо мати навіть не розтулила уст, щоб висловити свою волю. Всередині Фернанди все повстало проти такого глуму долі, але в неї вистачило сили приховати це від черниці.
Скажемо, що знайшли його в корзині, яка пливла по річці, — всміхнулася вона.
Ніхто цьому не повірить, — зауважила черниця.
Якщо всі цьому вірять у Святому Письмі, — відказала Фернанда, — то я не бачу причини, чому їм не повірити мені.
Дожидаючи поїзда, черниця пообідала в будинку Буендіа і більше жодного разу не згадала про дитину, як їй і звеліли в монастирі, та все одно Фернанду гнітила присутність небажаного свідка її ганьби, і вона пожалкувала, що вийшов з моди середньовічний звичай вішати гінця, який приніс погані вісті. Тоді Фернанда й вирішила, як тільки черниця поїде, утопити немовля в басейні, та їй не стало на це духу, і вона почала терпляче чекати, поки безмежна благодать Господня не вибавить її від тягаря.
Новому Ауреліано вже минув рік, аж ураз неослабна напруга в Макондо розрядилася вибухом. Хосе Аркадіо Другий та інші профспілкові ватажки, які пішли в підпілля, наприкінці тижня несподівано з'явилися в місті й організували демонстрації по селищах бананової зони. Поліція обмежилася тільки наглядом за порядком. Проте вночі у понеділок профспілкових діячів повитягали з ліжок, понадягали їм на ноги п'ятикілограмові кайдани й відправили до тюрми головного міста провінції. Серед інших були схоплені Хосе Аркадіо Другий і Лоренсо Ґавілан, полковник, учасник мексиканської революції, висланий до Макондо, який запевняв, що був свідком героїчних вчинків свого кума Артеміо Крусар[17]. Однак, не просидівши й трьох місяців, усі вони знову вийшли на волю, бо уряд і бананова компанія не змогли дійти згоди про те, хто повинен оплачувати харчування заарештованих. Нову хвилю невдоволення викликали недоброякісні продукти та каторжні умови праці. Крім того, робітники скаржилися, що їм платять не грошима, а бонами, на які годі щось купити, крім вірджинської шинки в магазинах компанії. Хосе Аркадіо Другого й посадовили до тюрми саме за те, що він викрив систему бон. Він пояснив, що система здешевлює утримання торговельного флоту компанії, бо зворотним рейсом судна везуть товари для магазинів, а якби цього вантажу не було, то їм би довелося ходити порожнем від Нового Орлеана до портів, де вони завантажуються бананами. Решта претензій робітників стосувалася побутових умов і медичного обслуговування. Лікарі компанії не оглядали хворих, а просто вишиковували їх у чергу перед амбулаторією, і медична сестра клала кожному на язик по піґулці кольору мідного купоросу, байдуже чим хворів пацієнт — малярією, трипером чи запором. Це була до такої міри загальна терапія, що діти ставали в чергу по кілька разів і, замість ковтати піґулки, забирали їх додому для гри в лото, замість фішок. Робітники жили в страшній скупченості в напіврозвалених бараках. Інженери не потурбувалися побудувати для них убиральні, натомість поставили по селищах на Різдво по одній переносній убиральні на кожні п'ятдесят чоловік, показавши привселюдно, як треба користуватися цими спорудами, щоб вони служили скількимога довше. Зістарілі адвокати в чорних сурдутах, — ті, що колись обсідали полковника Ауреліано Буендіа, а тепер представляли інтереси бананової компанії, —спростовували всі звинувачення робітників, виявляючи при цьому вправність, яка межувала з чаклунством. А коли робітники склали загальну, одноголосно схвалену петицію, то минуло немало часу, перш ніж вдалося офіційно довести її до відома бананової компанії. Щойно сеньйор Браун зачув про петицію, як зараз же причепив до поїзда свій розкішний вагон зі скляним дахом і чкурнув із Макондо разом із найзначнішими представниками своєї фірми. Однак наступної суботи робітники розшукали одного з них у борделі, де він лежав голий із жінкою, яка згодилася заманити його в пастку, й примусили підписати копію петиції. Проте засмучені законники довели на суді, що цей чоловік не мав ніякого стосунку до бананової компанії, і, щоб ніхто не взяв під сумнів їхніх аргументів, змусили власті посадовити його в тюрму як самозванця. Згодом робітники захопили самого сеньйора Брауна, котрий подорожував інкогніто в третьому класі, й примусили його підписати другу копію петиції. Назавтра він став перед суддями; волосся в нього було пофарбоване в чорний колір, і розмовляв він бездоганною іспанською мовою. Адвокати довели, що це не сеньйор Джек Браун, головний директор бананової компанії, уродженець міста Пратвіль, штат Алабама, а сумирний торговець лікувальними травами, яким народився в Макондо й там же був охрещений ім'ям Даґоберто Фонсека. Невдовзі, після нової спроби робітників добратися до сеньйора Брауна, законники порозвішували в громадських місцях копії свідоцтва про його смерть, завіреного консулами й радниками посольства, яке засвідчувало, що дев'ятого червня Джека Брауна роздушила пожежна машина в Чикаго. Стомившись від цієї казуїстичної маячні, робітники махнули рукою на місцеву владу й звернулися зі своїми скаргами у верховні судові інстанції. Але й там штукарі від юриспруденції довели, що вимоги робітників цілком незаконні з тієї простої причини, що в штаті бананової компанії немає, ніколи не було й не буде ніяких робітників: вона їх наймала від випадку до випадку для тимчасових робіт. Так було спростовано брехливі вигадки про вірджинську шинку, чудодійні пігулки та різдвяні вбиральні, і рішенням суду встановлено й урочисто проголошено повсюди, що робітників як таких не існувало.
Розпочався могутній страйк. Роботи на плантаціях припинилися, фрукти гнили на деревах, поїзди по сто двадцять вагонів стояли без руху в тупиках залізниці. Міста й селища наповнились безробітними. На вулиці Турків настала нескінченна субота, в більярдній готелю «Хакоба» біля столів цілу добу товклися гравці, дожидаючи своєї черги. В той день, коли було оголошено, що армія дістала наказ відновити громадський порядок, Хосе Аркадіо Другий саме грав у більярд. Хоч він і не був обдарований здатністю ясновидіння, однак це повідомлення сприйняв як призвістку смерті, якої чекав іще від того далекого ранку, коли полковник Герінельдо Маркес дозволив йому подивитися на розстріл. Проте погане передчуття не позбавило його властивої йому витримки. Він ударив києм по кулі й здійснив задуманий карамболь. Через якийсь час гуркіт барабана, гавкітливі звуки горна, метушня та крики на вулиці сповістили йому, що не тільки партії в більярд, але й другій безмовній самотній грі, яку він від дня того розстрілу на світанку вів сам із собою, настав кінець. Тоді Хосе Аркадіо Другий вийшов на вулицю і побачив їх. Там було три полки, і від їхнього розміреного кроку під барабанний дріб двигтіла земля. Осяйний полудень просяк смердючим віддихом цього багатоголового дракона. Солдати були низькорослі, кремезні, грубі. Від них поширювався запах кінського поту й розпареної на сонці сириці, і в цих людях відчувалася мовчазна й нездоланна безстрашність горців. Хоча минула ціла година, поки всі вони промарширували повз Хосе Аркадіо Другого, можна було подумати, що їх усього кілька взводів, які ходять і ходять по колу, так вони були схожі один на одного, ніби діти однієї матері; й усі з однаково тупим виглядом несли на собі тягар ранців та фляг, і ганьбу ґвинтівок із примкнутими багнетами, і чумний бубон сліпого послуху, і почуття честі. Зі свого ложа огорнута темрявою Урсула почула їхні кроки і підняла руку, склавши пальці хрестом. Санта Софія де ла П'єдад на мить завмерла, схилившись над мережаною скатертиною, яку закінчувала прасувати, й подумала про свого сина, Хосе Аркадіо Другого, а той стояв у дверях готелю «Хакоба» й незворушно дивився, як проходять мимо останні солдати.
За законами воєнного стану війська мали взяти на себе роль посередника в суперечці, але ніяких спроб для примирення сторін не було зроблено. Після того як солдати продемонстрували свою силу, пройшовши через Макондо, вони поставили ґвинтівки в козли, а тоді заходилися зрізати банани й вантажити виведені з тупиків поїзди. Робітники, які доти спокійно вичікували, пішли в ліси й, озброєні самими тільки мачете, розпочали боротьбу проти штрейкбрехерів. Вони попалили садиби й крамниці компанії, розібрали залізничне полотно, щоб перешкодити рухові поїздів, які тепер розчищали собі дороіу кулеметним вогнем, поперерізали телефонні та телеграфні дроти. Вода в зрошувальних каналах забарвилася кров'ю. Сеньйора Брауна, що сидів живий і здоровий у своєму електрифікованому курнику, разом із його родиною та родинами його співвітчизників вивезли під охороною солдатів із Макондо й доставили в безпечне місце. Події вже загрожували перерости в нерівну й криваву громадянську війну, коли влада звернулася до робітників із закликом зібратися всім у Макондо. В зверненні вказувалося, що цивільний і військовий правитель провінції прибуде до міста наступної п'ятниці й розгляне конфлікт.
Хосе Аркадіо Другий був у натовпі, що сходився до станції з самого ранку в п'ятницю. Напередодні віз взяв участь у нараді профспілкових керівників, де йому й полковникові Ґавілану доручили бути в юрбі і скеровувати її дії залежно від обставин. Хосе Аркадіо Другому було не по собі: відколи стало відомо, що війська встановили навколо привокзальної площі кулемети, а обгороджене залізною решіткою містечко бананової компанії захищене гарматами, він увесь час відчував у роті якийсь солонувато-гіркуватий присмак. Близько дванадцятої години дня, дожидаючи запізнілого поїзда, понад три тисячі людей — робітники, жінки й діти — заповнили відкритий простір перед вокзалом і стовпилися на прилеглих вулицях, перекритих кулеметами. Спочатку все це нагадувало святкове гуляння. З вулиці Турків поприносили столи з фрітанґою, ятки з напоями, і люди бадьоро терпіли стомливе чекання й пекуче сонце. Незадовго до третьої години пройшла чутка, що поїзд з офіційними особами прибуде не раніше завтрашнього дня. Стомлений натовп розчаровано зітхнув. Старший лейтенант піднявся на дах вокзального павільйону, звідки на натовп дивилися дула чотирьох кулеметів, і попросив тиші. Біля Хосе Аркадіо Другого стояла гладка боса жінка з двома дітьми, десь чотирьох і семи років. Вона взяла на руки меншого і попросила Хосе Аркадіо Другого, якого зовсім не знала, підняти старшого хлопчика, щоб той краще міг почути, що казатимуть. Хосе Аркадіо Другий посадовив хлопчика собі на плечі. Багато років по тому цей хлопчик усім розповідатиме, і ніхто йому не повірить, що він бачив, як старший лейтенант читав у грамофонну трубу декрет номер чотири цивільного й військового правителя провінції. Декрет був підписаний генералом Карлосом Кортесом Варґасом та його секретарем, майором Енріке Ґарсіа Ісарою, і в трьох параграфах з вісімдесяти слів проголошував страйкарів «бандою злочинців», уповноважуючи війська стріляти в них, не шкодуючи патронів.
Декрет викликав оглушливу бурю протестів, але тут лейтенанта на даху заступив капітан і, розмахуючи грамофонною трубою, зробив знак, що хоче говорити. Натовп знову замовк.
Пані й панове, — сказав капітан тихо, повільно й дещо стомлено, — вам надається п'ять хвилин, щоб розійтися.
Свист, тюкання й крики заглушили звуки горна, що сповістив про початок терміну. Ніхто не зрушив з місця.
П'ять хвилин скінчилося, — мовив капітан тим же тоном. — Іще одна хвилина, і буде відкрито вогонь.
Хосе Аркадіо Другий, укрившись холодним потом, зняв хлопчика з плечей і передав матері. «Ці мерзотники здатні почати стрілянину», — прошепотіла вона. Хосе Аркадіо Другий не встиг відповісти, бо тієї ж миті впізнав хрипкий голос полковника Ґавілана, який, наче луна, повторив сказані жінкою слова. Сп'янілий напруженням цієї хвилини й страшенно глибокою тишею, до того ж упевнений, що немає сили, здатної зворухнути з місця натовп, закляклий під пильним поглядом смерті, Хосе Аркадіо Другий піднявся навшпиньки і, вперше за все своє життя піднісши голос, гукнув через голови тих, що стояли попереду:
Сволоцюги! Удавіться ви своєю хвилиною!
Тільки-но пролунали його слова, як сталося щось таке,
що викликало у Хосе Аркадіо Другого не жах, а враження якогось марення. Капітан дав наказ відкрити вогонь, і на нього зараз же відгукнулися чотирнадцять кулеметів. Але все це нагадувало фарс. Здавалося, ніби кулемети стріляють холостими патронами: вони захлиналися оглушливим тріском, несамовито плювалися вогнем, однак із щільного натовпу не чути було жодного крику, жодного зітхання, немовби всі враз покам'яніли й стали невразливими. І раптом передсмертний крик, долинувши з боку вокзалу, розвіяв чари: «О-о-ой, мамо!» Неначе могутній сейсмічний поштовх з гуркотом вулкана ревінням потопу сколихнув центр людського юрмища і в одну мить поширився на всю площу. Хосе Аркадіо Другий ледве встиг схопити на руки хлопчика, а матір із другою дитиною уже понесла відцентрова сила охопленого панікою натовпу.
Через багато років хлопчик усе розповідатиме, хоча сусіди й назвуть його вижилим з розуму дідом, як Хосе Аркадіо Другий підняв його над головою і, майже висячи в повітрі, немовби пливучи на хвилях жаху, що охопив натовп, дав потокові втягти себе в одну з прилеглих вулиць. Опинившися над натовпом, хлопчик бачив, як людська маса, вливаючись у вулицю, стала наближатися до рогу, і поставлені там кулемети відкрили вогонь. Кілька голосів крикнули водночас:
— Лягай! Лягай!
Ті, що бігли в передніх рядах, уже попадали, скошені кулеметними чергами. А котрі зосталися живі, замість кинутись на землю, повернули назад на площу. І тоді паніка вдарила своїм хвостом, як дракон, і жбурнула їх щільною хвилею на іншу, що котилася назустріч, хвилю, послану ударом драконового хвоста вже з другої вулиці, де так само без передиху строчили кулемети. Люди виявилися зачиненими, мов худоба в оборі: вони крутились у велетенському вирі, який поступово стягувався до свого епіцентру, бо його краї весь час обрізалися по колу, — як ото буває, коли чистять цибулину, — невситимими й методичними ножицями кулеметного вогню. Хлопчик побачив жінку зі згорнутими навхрест руками; вона стояла навколішки посеред порожнього простору, що якимсь таємничим чином став заповідним для куль. Туди й скинув хлопчика Хосе Аркадіо Другий, впавши додолу з заюшеним кров'ю обличчям, перш ніж велетенський людський вал змів і порожній простір, і уклінну жінку, і сяйво високого спекотного неба, і весь цей підлий світ, у якому Урсула Іґуаран продала стільки своїх льодяникових звіряток.
Коли Хосе Аркадіо Другий очуняв, він лежав горілиць, і довкола було темно. Він усвідомив, що їде в якомусь нескінченно довгому й безшумному поїзді, голова його стиснена кіркою закипілої крові, й усі кістки болять. Страшенно хотілося спати. Зібравшись проспати багато годин підряд, отут, де він був у безпеці від усіх жахів і мерзот, Хосе Аркадіо Другий перевернувся на той бік, який болів менше, і раптом спостеріг, що лежить на трупах. Ними був набитий весь вагон, і тільки посередині залишався вільний прохід. Після бійні минуло, напевно, кілька годин, бо температура трупів була як у гіпсу восени, і так само, як гіпс, вони нагадували на дотик скам'янілу піну; люди, що позаносили трупи сюди, мали час повкладати їх рядами, як звичайно вкладають бананові Грона. Намагаючись урятуватися від цього кошмару, Хосе Аркадіо Другий переповзав із вагона в вагон до голови поїзда і при спалахах світла, що блискало в щілинах між планками обшивки, коли проїжджали сплячі селища, він бачив мертвих чоловіків, мертвих жінок, мертвих дітей, яких везли, щоб скинути в море, як зіпсовані банани. Упізнав тільки двох: жінку, що торгувала прохолодними напоями на площі, та полковника Ґавілана — у того на руці все ще був намотаний пояс із пряжкою з мексиканського срібла, яким він збирався розчистити собі дорогу в охопленому панікою натовпі. Діставшись до першого вагона, Хосе Аркадіо Другий стрибнув у темряву й лежав у рові, поки весь поїзд не пройшов повз нього. Це був найдовший з усіх будь-коли бачених ним ешелонів — майже двісті вантажних вагонів, по паровозу з обох кінців і третій паровоз посередині. На поїзді не було жодних вогнів, навіть червоних і зелених сигнальних ліхтарів, він безшумно й стрімко ковзав по рейках. На дахах вагонів бовваніли темні постаті солдатів біля кулеметів.
Близько півночі вперіщила злива. Хосе Аркадіо Другий не знав, де він вистрибнув, знав тільки, що коли йтиме в напрямку, протилежному тому, в якому пішов поїзд, то прийде в Макондо. Після понад трьох годин ходи, мокрий як хлющ і страждаючи від страшного головного болю, він побачив у досвітній півімлі перші будинки міста. Приваблений ароматом кави, він зайшов на кухню, де жінка з дитиною на руках стояла, схилившися над плитою.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка