Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка26/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   32
— Ласкаво просимо! — сказала Петра Котес.
Вона постаріла, страшенно схудла, її мигдалевидні очі дикого звіра, що постійно бачили лише дощ, дивилися смутно й упокорено. Ауреліано Другий затримався в її будинку понад три місяці, і зовсім не тому, що йому було приємніше жити тут, аніж у своєму рідному гнізді, а через те, що за коротший час він не міг зважитися знов накинути на себе брезент. «Поспішати нема куди, — казав він тут, як казав і в Урсулиному будинку. — Воно вже от-от випогодиться». Перший тиждень він звикав до змін у зовнішньому вигляді Петри Котес, — час і дощ завдали красі його коханої чималої шкоди, — але поступово він став дивитися на неї колишніми очима, згадував минулі шаленства, скажену плодючість, яку їхнє кохання викликало у худоби, і якось уночі, на другому тижні, спонуканий почасти бажанням, а почасти корисливістю, він розбудив її запальними пестощами. Але Петра Котес залишилася байдужою. «Сгіи спокійно, — пробурмотіла вона, — зараз не час для цього». І Ауреліано Другий побачив сам себе в дзеркалі на стелі; побачив хребет Петри Котес — котушки, нанизані на шнур висохлих нервів, і зрозумів, що вона має рацію, тільки справа не в часі, а в тому, що вони самі зробились непридатними для цього.
Ауреліано Другий повернувся до Фернандиного будинку зі своїми скринями, певен того, що не тільки Урсула, а й інші жителі Макондо дожидають кінця дощу, щоб померти. Ходячи вулицями, він бачив у будинках людей із мертвотним поглядом, вони сиділи, позгортавши руки на грудях, усім своїм єством відчуваючи, як тече потік суцільного, неприборканого, невпорядкованого часу, адже марно ділити його на місяці й роки, на дні й години, якщо не можна зайнятися нічим іншим, окрім споглядання дощу. Діти зустріли Ауреліано Другого радісним гамором, і він знову став розважати їх грою на акордеоні, що вже слабував на задишку. Але молодшому поколінню Буендіа більше подобалося розглядати малюнки в енциклопедії; вони знову стали збиратися в спальні Меме, де палка уява Ауреліано Другого перетворювала дирижабль у летючого слона, який шукає серед хмар, де б найзручніше примоститися й поспати. На іншій сторінці він побачив зображення вершника: незважаючи на химерну одежу, в ньому проглядало щось знайоме. Вивчивши малюнок уздовж і впоперек, Ауреліано Другий дійшов висновку, що перед ним портрет полковника Ауреліано Буендіа. Він показав малюнок Фернанді, і та погодилася, що вершник схожий не тільки на полковника, а й на всю родину Буендіа. Насправді ж на малюнку було зображено татарського воїна. Отак Ауреліано Другий безтурботно марнував час між заклиначами змій і колосом Родоським, поки дружина повідомила йому, що в будинку зосталося всього тільки шість кілограмів солонини та мішок рису.
І що я, по-твоєму, маю робити? — спитав він.
Не знаю, — відповіла Фернанда. — Це чоловіча справа.
Гаразд, — мовив Ауреліано, — щось придумаємо, коли вщухне дощ.
Він і далі більше цікавився енциклопедією, ніж домашніми справами, хоча на обід діставав жалюгідний обрізок м'яса й жменьку рису. «Зараз годі щось вдіяти, — казав він. — Та не може ж дощ лити вічно». Що далі він відкладав клопоти про поповнення запасів комори, то більше зростало обурення Фернанди, поки врешті-решт її поодинокі скарги та нечасті спалахи гніву злилися в один суцільний нестримний потік слів; шум його, почавшись якось уранці, надвечір поступово піднявся до високих нот, насичуючись при цьому чимраз багатшими і яскравішими відтінками. Спершу Ауреліано Другий не звернув уваги на ту какофонію, але назавтра після сніданку його оглушило дзижчання ще набридливіше й голосніше, ніж шум дощу. Це Фернанда, блукаючи оселею, скаржилася, що її виховано, як королеву, а вона перетворилася на служницю в цьому домі божевільних, мучиться з чоловіком-неробою, безбожником і бабієм, котрий падає на ліжко, роззявляє пащу й чекає, що йому туди посиплеться манна небесна, поки вона гне спину й тягне на собі весь цей дім, який тримається на волосинці, де вона все чистить, прибирає й лагодить з досвіту й до пізньої ночі, а коли лягає спати, то їй пече очі, ніби в них насипано піску, і ніхто ніколи не скаже їй — добрий день, Фернандо, чи добре тобі спалося, Фернандо, ніхто не спитає її, бодай з чемності, чому вона така бліда, чому прокидається з такими синцями під очима, хоч, звісно, вона й не сподівається ніякої уваги від цієї родини, зрештою, вони всі ставилися до неї, як до завади, як до ганчірки, якою знімають з плити гарячі казани, як до потвори, намальованої на стіні; ця сімейка завжди снувала інтриґи проти неї по закутках, називала її святенницею, називали її лицеміркою, називали її лукавою, а Амаранта
упокій, Господи, її душу — навіть заявила вголос, що вона, Фернанда, з тих, хто плутає зад із великим постом.
Боже милостивий, що за вислів, — вона ж усе те покірно терпіла, підкоряючись волі Всевишнього, але їй увірвався терпець, коли цей негідник, Хосе Аркадіо Другий, сказав, що родина загинула, бо впустила в будинок качако в спідниці, уявіть собі, владолюбного поліцая в спідниці — прости, Господи, мене грішну, — поліцая сучої породи, з тих поліцаїв, яких уряд послав убивати робітників;
і — подумати тільки — він мав на увазі Гі, Фернанду, хрещеницю герцога Альби, даму такого знатного роду, що дружини президентів заздрили їй, чистокровну дворянку, яка має право підписуватися одинадцятьма іспанськими іменами, єдину смертну в цьому містечку виродків, яку не збентежить стіл, накритий для шістнадцяти осіб, а цей брудний перелюбник, її чоловік, сказав, умираючи від сміху, що стільки ложок і виделок, стільки ножів і чайних ложечок потрібно не добрим християнам, а хіба що стоногам, але лише вона одна знає з заплющеними очима, коли слід подавати біле вино й з якої руки і в який бокал наливати, і коли слід подавати червоне вино і з якої руки і в який бокал наливати, не те що ота селючка Амаранта — упокій, Господи, її душу, — котра вважала, що біле вино п'ють удень, а червоне ввечері; вона ж бо, Фернанда, єдина на все узбережжя, може похвалитися тим, що ходить тільки на золотий нічний горщик, а в цього злостивого масона полковника Ауреліано Буендіа — упокій, Господи, його душу — вистачило зухвальства спитати, чому вона заслужила цей привілей, чи не тому, бува, що випорожнюється хризантемами, можете собі уявити, так він і сказав, саме ці слова; а Рената, її власна донька, нахабно піддивилася, як вона справляла велику потребу в спальні, а потім розповідала, що горщик справді весь із золота й з багатьма гербами, але в ньому всередині просте лайно, звичайне лайно, ба навіть гірше, ніж звичайне — лайно качако, уявіть собі, це сказала її рідна донька; як по правді, то вона, Фернанда, ніколи не помилялася щодо інших членів родини, але, в усякому разі, мала право сподіватися бодай на дещицю поваги з боку свого чоловіка, бо, що не кажи, він її чоловік перед Богом і людьми, її володар, винуватець, який поклав на себе добровільно і з волі Божої велику відповідальність, забравши її з батьківського дому, де вона жила, не знаючи біди й турбот, де вона плела похоронні вінки, тільки щоб бавити час, адже її хрещений прислав їй листа, скріпленого його власноручним підписом і відтиском його персня на сургучній печаті, листа, який підтверджував, що руки його хрещениці створені не для трудів земних, а для гри на клавікордах, і однак ця бездушна колода, її чоловік, витяг її з батьківського дому і, напучуваний добрими порадами й попередженнями, привів сюди, в оце пекельне пекло, де так жарко, аж нічим дихати, і ще не встигла вона додержати утримання, приписаного в дні посту, як він уже похапав свої переїзні скрині й свій паскудний акордеон і подався жити в беззаконні зі своєю наложницею, з цією жалюгідною шльондрою, досить глянути на її зад — нехай уже так, слово вже вилетіло, — досить глянути, як вона крутить своїм задом, здоровенним, як у молодої кобили, і відразу стане ясно, що то за птиця, — зовсім іншої породи, ніж вона, Фернанда, яка залишається дамою і в палаці, і в свинарнику, і за столом, і в ліжку, вродженою дамою, богобоязливою, законопослушною, покірною своїй долі, вона, звісно, не погодиться виробляти всілякі брудні речі, що їх можна виробляти з отією, ота, звісно, готова на все, як француженки, вона навіть гірша за них у тисячу разів: француженки хоч поводяться чесно, чіпляючи над дверима червоного ліхтаря; ще бракувало, щоб він виробляв таке паскудство з нею, з Фернандою, єдиною й улюбленою донькою доньї Ренати Арґоте й дона Фернандо дель Карпіо, цього святого чоловіка, істинного християнина, кавалера ордена Святого Гробу, — вони, батьки її, особливою милістю Божою не гниють у могилі, шкіра в них і після смерті залишається чистою й гладенькою, як єдвабна сукня нареченої, а очі — живими й прозорими, як смарагди.
— Ну, це вже неправда, — урвав її Ауреліано Другий, — коли його привезли, він уже добряче засмердівся.
Він терпляче слухав цілий день, аж поки врешті спіймав Фернанду на неточності. Фернанда нічого не відповіла, тільки стишила голос. За вечерею її гудіння, від якого можна було здуріти, заглушило шум дощу. Ауреліано Другий сидів за столом, похнюпивши голову, їв дуже мало й рано пішов до себе в спальню. Назавтра за сніданком Фернанда вся аж тряслася, вона, видно, мало спала вночі, але спогади про минулі кривди начебто вже не мучили її. Та коли Ауреліано Другий спитав, чи не могла б вона дати йому варене яйце, Фернанда не обмежилася простим повідомленням про те, що яйця скінчилися ще минулого тижня, але почала в'їдливу звинувачувальну промову проти чоловіків, які бавлять час, милуючися своїм брудним пупом, а потім ще й нахабно вимагають, щоб їм подали на стіл печінку жайворонка. Ауреліано Другий, як звичайно, покликав дітей і став розглядати з ними малюнки в енциклопедії, але Фернанда вдала, що прибирає в спальні Меме, хоч насправді їй хотілося тільки одного: нехай він чує, як вона бурмоче, що, певна річ, лише той, хто згубив усякий сором, може вбити в голову бідним створінням, нібито в енциклопедії намальований полковник Ауреліано Буендіа. Вдень у години сієсти, коли діти лягли спати, Ауреліано Другий сів у галереї, але Фернанда знайшла його й там. Вона дражнила чоловіка, знущалася з нього, кружляла довкола з невблаганним дзижчанням Ґедзя, вона казала, що, звісно, поки в будинку не залишиться на з'їжу саме тільки каміння, її чоловічок сидітиме як перський султан і витріщатиметься на дощ, бо він — ледацюга, дармоїд, нікчема, ганчірка, звик жити за рахунок жінок і гадає, що взяв за себе дружину Іони, що її мало стурбувала розповідь про кита. Ауреліано Другий слухав Фернанду понад дві години, байдужий, ніби глухий. Він не перебивав дружину до пізнього вечора, аж поки йому вже стало несила терпіти її слова, які барабанним боєм відлунювали в його мозку.
На Бога, замовчи, — благально озвався він. Фернанда у відповідь тільки підвищила голос.
Не замовчу, — відказала вона. — Той, кому не до вподоби мої слова, нехай забирається геть.
Тоді Ауреліано Другий утратив самовладу. Він неквапом підвівся, ніби збираючись потягтися, й з холодною люттю почав знімати з підставок один за другим горщики та вазони з беґоніями, папороттю, материнкою й кидати їх на підлогу, розбиваючи на друзки. Фернанда злякалася: досі вона не уявляла собі, яка страшна сила впливу прихована в її знетямленій балаканині, та вже було запізно шукати шляхів до примирення. Сп'янілий від раптового й нестримного відчуття свободи, Ауреліано Другий розбив скляну гірку, почав діставати звідти посуд і жбурляти додолу тарілки, склянки, келехи. Зберігаючи цілковитий спокій, він із серйозним зосередженим виглядом і тією ж ретельністю, з якою колись обліплював будинок кредитками, бив об стіни богемський кришталь, квіткові вази з ручним розписом, картини, що зображували дівчат у човнах, навантажених трояндами, дзеркала в позолочених рамах і все, що можна було розбити в усіх кімнатах будинку від вітальні аж до комірчини, а тоді завершив свою справу великим глиняним глеком, який стояв на кухні. Глек розлетівся в дворі на скалки з гуркотом, подібним до вибуху бомби. Потім Ауреліано Другий помив руки, накинув на себе брезент і ще до півночі повернувся зі шматками жорсткої солонини, мішками, де були рис і кукурудза з довгоносиками, та з кількома миршавими банановими ґронами. Відтоді в будинку не бракувало харчів.
Амаранта Урсула й маленький Ауреліано згадували цю довгу дощову пору як найщасливіший час свого життя. Незважаючи на Фернандину заборону, вони чалапали по калюжах у дворі, ловили й четвертували ящірок, гралися в отруєння супу, потайки від Санта Софії де ла П'єдад підсипаючи в каструлю пилок із крилець метеликів. Та найулюбленішою їхньою іграшкою була Урсула. Вони поводилися з нею, як із великою старою лялькою, тягали по всіх кутках, убирали в кольорове ганчір'я, мазали обличчя сажею, а одного разу мало не повиколювали їй очі садовими ножицями, як виколювали жабам. Особливо вони потішалися, коли стара починала марити. На третій рік дошу в Урсулиному мозку, видно, й справді відбулися якісь зрушення: вона потроху втрачала почуття реальності, плутала теперішній час із давноминулими роками життя й якось цілісіньких три дні невтішно ридала, оплакуючи смерть своєї прабабусі, Петроніли Іґуаран, похованої понад сто років тому. В голові їй усе перемішалося: вона сприймала маленького Ауреліано за свого сина-полковника в тому віці, коли того повели подивитися на лід, а семінариста Хосе Аркадіо — за свого первістка, який втік із циганами. Урсула так багато розповідала про родину, що діти примудрилися приводити до неї в гості родичів, котрі повмирали багато років перед тим і жили в різний час. Волосся в старої було посилане попелом, очі зав'язані червоною хусткою, але вона почувалася щасливою, сидячи на ліжку в товаристві своїх родичів, яких Амаранта Урсула й Ауреліано описували в усіх подробицях, немовби й справді їх бачили. Урсула говорила зі своїми пращурами про події, які відбулися ще до її появи на світ, дуже цікавилася новинами, які вони їй розповіли, і разом з ними оплакувала родичів, що повмирали вже після смерті її уявних співрозмовників. Невдовзі діти зауважили, що під час цих відвідин Урсула вперто намагається з'ясувати, хто був той чоловік, котрий якось у війну заніс до будинку гіпсову статую святого Иосифа в людський зріст і попросив, щоб вона постояла, поки перейде дощ. Тут Ауреліано Другий згадав про скарб, схований у відомому тільки Урсулі місці, однак усі його розпити й хитрі виверти нічого не дали: заблукавши в лабіринті марення, Урсула все ж зберегла достатньо розуму, щоб не виказати своєї таємниці; вона твердо намірилася розкрити її тільки тому, хто доведе, що саме він — власник схованого золота. Урсула була така хитра й така непохитна, що коли Ауреліано Другий спробував видати одного свого товариша по чарці за власника скарбу, вона викрила самозванця, вчинивши останньому допит і наставивши непомітних пасток.
Упевнений в тому, що Урсула забере свою таємницю в могилу, Ауреліано Другий найняв артіль землекопів, буцімто збираючись повикопувати у внутрішньому й задньому дворах осушувальні рови, власноручно перетикав усю землю залізним прутом, обнишпорив її металошукачами різного типу, проте за три місяці виснажливих пошуків не знайшов нічого схожого на золото. Потому, сподіваючись, що карти бачать краще, ніж землекопи, він звернувся по допомогу до Пілар Тернери, але вона пояснила йому, що карти можуть сказати правду, тільки коли Урсула своєю рукою зніме колоду. І все ж ворожка підтвердила існування скарбу й навіть уточнила, що він складається з семи тисяч двохсот чотирнадцяти монет у трьох парусинових мішках, зав'язаних мідним дротом і закопаних у крузі радіусом сто двадцять два метри, за центр якого править Урсулине ліжко. Однак Пілар Тернера попередила, що скарб не дасться в руки доти, доки не вщухне дощ і після цього не настане тричі місяць червень і болота не висохнуть під його сонцем. Велика кількість і неясні подробиці цих відомостей нагадали Ауреліано Другому розповіді спіритів, і він одразу вирішив шукати далі, хоча надворі стояв серпень і до визначених передбаченням умов залишалося щонайменше три роки. Насамперед його надзвичайно здивувала, ба навіть спантеличила та обставина, що від Урсулиного ліжка до огорожі заднього двору виявилося рівно сто двадцять два метри. Коли Фернанда побачила, як Ауреліано Другий міряє кімнати, й почула, як він наказує землекопам поглибити рови ще на один метр, вона злякалася, що її чоловік схибнувся слідом за своїм братом. Охоплений лихоманкою пошуків, на взірець тієї, яка мучила його прадіда на шляху до відкриттів, Ауреліано Другий витратив свої останні запаси жиру, і знову повернулася його колишня схожість із братом-близнюком: він був подібний до Хосе Аркадіо Другого не тільки худорлявою постаттю, але й неуважливим поглядом і відчуженим виглядом. Дітям він більше не вділяв уваги. Весь у багнюці з голови до п'ят, він їв коли трапиться, примостившись де-небудь у кутку кухні, і ледве відповідав на випадкові запитання Санта Софії де ла П'єдад. Бачачи, що Ауреліано Другий працює з таким запалом, якого в ньому годі було й запідозрити, Фернанда сприйняла його азарт за любов до праці, болісну жадобу наживи — за самовідданість, упертість — за наполегливість; тепер її гризли докори сумління, коли вона згадувала всі оті уїдливі слова, кинуті чоловікові просто в вічі, щоб вивести його зі стану апатії. Але Ауреліано Другому в той час було не до прощень і примирень. Стоячи по шию в трясовині з мертвих гілок та зогнилих квітів, він перекопував сад (внутрішній і задній двори були вже геть розриті) і так глибоко підкопався під фундамент східної галереї, що якось уночі мешканці будинку попрокидалися від тріску звідкись з-під землі; у них уже була майнула думка про землетрус, але виявилося, що то провалилася підлога в трьох кімнатах будинку, а в підлозі галереї утворилася здоровенна тріщина, яка сягала аж до Фернандиної спальні. Але й тоді Ауреліано Другий не відмовився від своїх пошуків. Хоча остання надія згасла і йому залишалося тільки чіплятися за віщування карт, він усе ж зміцнив підкопаний фундамент, залив тріщину вапняним розчином і копав далі уже з західного боку. Там його й застав другий тиждень червня наступного року, коли дощ нарешті почав ущухати; хмари світлішали, здіймалися вище, і вже було видно, що от-от випогодиться. Так і сталося. У п'ятницю о другій годині дня добре сонце осяяло світ, воно було червоне й шерехате, як цеглина, і майже таке саме свіже, як вода. І відтоді дощ не йшов цілих десять років.
Макондо лежало в руїнах. Замість вулиць тяглися болота, де з багна й твані стирчали уламки меблів та кістяки тварин, порослі різнокольоровими півниками, — остання пам'ять про орди чужинців, що повтікали з Макондо так само поквапно, як і понаїжджали. Будинки, дуже швидко споруджені під час бананової лихоманки, були покинуті. Бананова компанія вивезла все своє майно, і на місці її містечка, огородженого металевою решіткою, позалишалися тільки купи сміття та бруду. Дерев'яні котеджі з прохолодними верандами, де чужинці вечорами безтурботно грали в карти, позникали, ніби зметені згубним вітром, — предтечею того майбутнього урагану, який через кілька років зітре Макондо з лиця землі. Після цього згубного вітру збереглося тільки одне-єдине свідоцтво того, що тут колись жили люди, — рукавичка, забута Патрицією Браун в автомобілі, увитому братками. Зачаровані землі, досліджені Хосе Аркадіо Буендіа в часи заснування міста, ті землі, на яких згодом процвітали бананові плантації, тепер були болотом, утиканим гнилими пнями, а на оголеному далекому обрії ще протягом кількох років безгучно пінилося море. Ауреліано Другий був приголомшений, коли в першу неділю надягнув суху одежу й вийшов подивитися, що сталося з містом. Ті, хто вижив після дощу, — все це були люди, які оселилися в Макондо ще до потрясінь, викликаних навалою бананової компанії, — сиділи посередині вулиці, тішачись першими сонячними променями, їхня шкіра ще зберігала зеленавий відтінок, притаманний водоростям, з неї ще не вивітрився стійкий запах комірчини, що в'ївся за роки дощу, але на обличчях сяяли радісні усмішки від усвідомлення того, що місто, де вони народилися, знову належить їм. Чудова вулиця Турків знов стала такою, як і в минулі часи, коли араби в капцях без задників
з товстими металевими сережками в вухах, араби, які мандрували землею, обмінюючи дрібнички на папуг, врешті-решт знайшли в Макондо надійне пристановище після тисячолітніх блукань. За час, поки йшов дощ, товари, розкладені на лотках, порозпадалися на шматки, а товари, виставлені в дверях, погіліснявіли; прилавки були поточені термітами, стіни роз'їдені вогкістю, але араби вже третього покоління сиділи на тих самих місцях так само, як і їхні предки, батьки й діди, мовчазні, незворушні, непідвладні ні часові, ні стихіям, такі самі живі чи, може, такі самі мертві, якими вони були після епідемії безсоння або після тридцяти двох війн, розв'язаних полковником Ауреліано Буендіа. Духовна стійкість арабів, яка збереглася серед решток гральних столів і столиків із фрітанґою, серед уламків стрілецьких тирів і руїн провулка, де відгадувалися сни й провіщалося майбутнє, викликала такий подив, що Ауреліано Другий з властивою йому прямотою спитав арабів, які це таємні сили прикликали вони собі на поміч, щоб не втонути під час бурі, і як, чорт забирай, примудрилися не захлинутися; він повторював це запитання, йдучи від дверей до дверей, і всюди зустрічав одну й ту ж ухильну усмішку, один і той же мрійливий погляд і діставав одну й ту ж відповідь:
— А ми плавали.
Із усіх жителів Макондо тільки у Петри Котес виявилося арабське серце. На її очах валилися стіни хлівів і стаєнь, та вона не занепала духом і підтримувала порядок у домі. Останній рік вона все намагалася викликати до себе Ауреліано Другого, безперестану посилаючи йому записки, проте він відповідав, що не знає, якого дня повернеться до її дому, але, хоч би коли це сталося, він неодмінно принесе з собою мішок із золотими монетами й вимостить ними спальню. І Петра Котес почала копатися в тайниках свого серця, шукаючи там силу, яка допомогла б їй перетерпіти гірку долю, і знайшла злість, справедливу, холодну злість, і заприсяглася поновити статок, прогайнований коханцем і знищений дощем. Це рішення було таке непохитне, що коли через вісім місяців після останньої записки Ауреліано Другий нарешті прийшов до Петри Котес, то вона, зелена, розпатлана, з запалими очима та коростявою шкірою, писала номери на клаптиках паперу, роблячи з них лотерейні квитки. Він був вражений і стояв мовчки, такий худий і такий урочистий, що Петрі Котес навіть здалося, ніби перед нею не її коханець, з яким вона протішилась усе життя, а його брат-близнюк.
— Ти з глузду з'їхала, — зрештою озвався він. — Таж у тебе нема чого розігрувати в лотерею — хіба що кістки.
Тоді вона запропонувала йому заглянути в спальню, і там Ауреліано Другий побачив мула. Мул був худющий і жвавий, як і вона, бо Петра Котес живила його іще й своєю злістю; а коли більше не зосталося ні трави, ні кукурудзи, ні коріння, привела до себе в спальню й годувала перкалевими простирадлами, перськими килимами, плюшевими ковдрами, оксамитовими шторами та покривалом з архієпископської постелі, вишитим золотими нитками й оздобленим шовковими китичками.
Урсулі довелося докласти чимало зусиль, щоб виконати свою обіцянку — вмерти, як тільки ущухне дощ. Раптові просвітки в її свідомості, поодинокі під час дощу, почастішали з серпня, коли почав віяти палючий вітер, який подушив трояндові кущі, висушив усі болота на камінь і назавжди позасипав пекучим пилом поіржавілі цинкові дахи Макондо та його сторічні мигдалеві дерева. Урсула заплакала від жалю до себе самої, дізнавшись, що понад три роки була за іграшку для дітей. Вона змила бруд з обличчя, поскидала з себе кольорові ганчірки, сухих ящірок і жаб, разки чоток та намиста, поначіплювані по всьому тілу, і вперше після смерті Амаранти встала з постелі сама, без нічиєї допомоги, готова знову взяти участь у родинному житті. Невгамовне серце скеровувало її в пітьмі. Ті, що помічали Урсулині невпевнені рухи або несподівано натикалися на її архангельську руку, постійно випростану на рівні голови, приписували все це немічності старечої плоті і досі не могли навіть припустити, що вона просто сліпа. Але й сліпота не завадила Урсулі виявити, що квіткові клумби, які вона так дбайливо доглядала ще від першої перебудови будинку, порозмивані дощами й порозкопувані Ауреліано Другим, підлога й стіни порозтріскувалися, меблі порозхитувалися й повицвітали, двері позривано з завіс, а в родині з'явився новий незнайомий дух покори й смутку. Пробираючись навпомацки через порожні спальні, Урсула чула безперервне гудіння термітів, що точили дерево, тріпотіння молі по одежних шафах і грізний шум від велетенських рудих мурах, які, розплодившись за роки дощу, попідривали фундамент будинку. Якось вона відчинила скриню з білизною та одежею й мусила гукати на поміч Санта Софію де ла П'єдад: зі скрині полчищами посунули таргани, що попереїдали майже всі речі. «Хіба можна жити далі в такому недбальстві, — сказала Урсула. — Ці тварюки зрештою пожеруть і нас». Від того дня вона не давала собі ні хвилини спокою. Встаючи удосвіта, кликала на допомогу всіх, кого тільки могла, навіть дітей. Вона розвішувала сушитися на сонці останню вцілілу одіж та білизну, якою ще можна було користуватися, гнала тарганів геть, несподівано атакуючи їх усілякими отрутами, законопачувала ходи, попрогризувані термітами в дверях та віконних рамах, душила негашеним вапном мурах по їхніх норах. Спонукувана гарячковим бажанням усе відновити, вона дісталася до найбільш занедбаних покоїв. Примусила родичів очистити від сміття й павутиння кімнату, де Хосе Аркадіо Буендіа висушив собі мозок упертими пошуками філософського каменя, зробила порядок у ювелірній майстерні, де солдати перевернули все догори дном, і врешті попросила ключі від Мелькіадесової кімнати, щоб перевірити, в якому вона стані. Вірна волі Хосе Аркадіо Другого, який заборонив пускати до цього приміщення будь-кого доти, доки не стане цілком ясно, що він уже помер, Санта Софія де ла П'єдад, вдаючись до різних зачіпок, спробувала змусити Урсулу відмовитися від свого наміру. Але стара вперто стояла на своєму; твердо вирішивши понищити комах по найвіддаленіших закутках будинку, вона наполегливо долала всі перешкоди і через три дні домоглася свого: Мелькіадесову кімнату відчинили. Зсередини вдарив густий сморід, і Урсула мусила вхопитися за одвірок, щоб не впасти, однак не минуло й двох секунд, як вона згадала, що в цій кімнаті зберігаються сімдесят два нічні горщики, куплені для школярок, подруг Меме, та що в одну з перших дощових ночей солдати обнишпорили весь будинок, шукаючи Хосе Аркадіо Другого, але так і не знайшли його.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка