Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка27/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
— Боже праведний! — вигукнула вона, начебто бачила все те на власні очі. — Скільки праці я доклала, щоб привчити тебе до порядку, а ти живеш тут, закалявшись по вуха, мов свиня.
Хосе Аркадіо Другий і далі розбирав пергамент. Крізь перекуйовджене волосся, що спускалося до підборіддя, видніли тільки вкриті зеленавим нальотом зуби та нерухомі очі. Впізнавши голос своєї прабаби, він повернув голову до дверей, спробував усміхнутися і, сам того не відаючи, промимрив слова, сказані колись Урсулою:
Що ж ти хочеш, час іде.
Воно-то так, — погодилась Урсула, — і все ж таки…
Мовивши це, вона згадала, що достоту те саме відповів
їй полковник Ауреліано Буендіа в камері смертників, і знову здригнулася, коли подумала, що час не минає, як вона зрештою почала була вважати, а без кінця вертається назад, ніби рухається по колу. Але й цього разу Урсула не занепала духом. Вона висварила Хосе Аркадіо Другого, ніби малу дитину, примусила його вмитися, поголити бороду й зажадала, щоб він теж допоміг їй завершити відновлення будинку. На думку про необхідність залишити кімнату, де він здобув спокій, добровільний затворник ужахнувся і закричав, що немає такої сили, яка б витягла його звідси, бо він не хоче бачити поїзд із двохсот вагонів, навантажених трупами, котрий щовечора відходить з Макондо до моря. «Там усі ті, що були на вокзалі. Три тисячі чотириста вісім чоловік». Тільки тоді Урсула збагнула, що Хосе Аркадіо Другий живе в пітьмі, ще непрогляднішій, ніж та, в якій судилося блукати їй самій, у світі такому замкнутому й самотньому, як і світ його прадіда. Вона дала Хосе Аркадіо Другому спокій, але наказала зняти з його дверей висячий замок, щодня там прибирати, викинути всі нічні горщики, крім одного, й тримати затворника в чистоті й порядку, не гірше, ніж його прадіда під час довгого полону під каштаном. На початку Фернанда сприйняла оте прагнення діяльності, яким перейнялася Урсула, за напад старечого недоумства і насилу стримувала своє обурення. Але тут прийшов лист із Рима, Хосе Аркадіо повідомляв про свій намір відвідати Макондо перед прийняттям довічної обітниці, і ця добра звістка вкинула Фернанду в такий захват, що вона сама почала прибирати будинок з ранку до ночі й поливати квіти по чотири рази на день, аби тільки рідне гніздо не справило на сина поганого враження. Вона знову почала листуватися з невидимими цілителями, а також порозставляла в ґалереї вазони з папороттю й материнкою та горщики з бегоніями. Потім Фернанда, продавши срібний столовий сервіз, купила глиняний посуд, олов'яні супниці й ополоники та мельхіорові ложки й виделки, після чого стінні шафи, звиклі зберігати в своїй глибині порцеляну від Компанії обох Індій та богемський кришталь, набули жалюгідного вигляду. Але Урсулі цього було замало. «Порозчиняйте вікна й двері, — кричала вона. — Насмажте м'яса та риби, накупіть найбільших черепах, і нехай приходять чужоземці, хай вони порозкладають свої постелі по всіх кутках і мочаться просто на троянди, хай сідають за столи і їдять, скільки влізе, хай ригають, мелють усякі дурниці, хай лізуть у своїх чоботях просто в кімнати й усюди наносять грязюки і хай роблять з нами все, що їм забагнеться, бо тільки так уникнемо зубожіння». Але Урсула бажала неможливого. Вона була вже надто стара, надміру зажилася на білому світі, і їй уже стало не до снаги повторити чудо з льодяниковими фігурками, а нащадки не успадкували її життєвої стійкості. І за Фернандиним наказом двері будинку залишалися замкнутими.
Коштів Ауреліано Другого, який знову попереносив свої скрині до будинку Петри Котес, ледве вистачало на те, щоб родина не вмерла голодною смертю. Виручивши трохи грошей з лотереї, в якій було розіграно мула, Ауреліано Другий і Петра Котес купили нових тварин і заснували примітивний лотерейний заклад. Ауреліано Другий ходив по оселях і пропонував квитки, він власноручно розмальовував їх чорнилом різних кольорів, намагаючись надати клаптикам паперу якомога привабливішого й переконливішого вигляду. Мабуть, він і не помічав того, що багато людей купували його квитки, спонукувані почуттям вдячності, а більшість — із жалості. Однак навіть найжалісливіші покупці разом із квитком діставали також і надію виграти свиню за двадцять сентаво, а телицю — за тридцять два. Ця надія так збуджувала їх, що ввечері по вівторках у дворі Петри Котес збирався натовп людей, які чекали тієї хвилини, коли вибраний навздогад хлопчик витягне з торбинки щасливий номер. Невдовзі ці збіговиська перетворились на щотижневий ярмарок, і, щойно починало вечоріти, у дворі розставляли столи з фрітанґою, лотки з напоями і багато хто з щасливців одразу жертвував виграну тварину в загальний казан, але з умовою, що хтось запросить музикантів і поставить горілку; таким чином, Ауреліано Другий мимоволі взяв до рук акордеон, і йому знову довелося стати учасником скромних турнірів ненажер. Ці жалюгідні силкування влаштовувати бенкети минулих часів допомогли Ауреліано Другому зрозуміти, як пригасло його колишнє завзяття й вичерпалася колись нестримна винахідливість головного заводія й танцюриста. Нині він був зовсім не той. Сто двадцять кілограмів ваги, які обтяжували його того дня, коли він кинув виклик Слонисі, скоротилися до сімдесяти восьми; простодушне, розпухле від пияцтва обличчя, схоже на приплюснутий писок черепахи, тепер видовжилося й стало подібним швидше до морди ігуани. Цього обличчя не покидав неясний вираз смутку й утоми. Але ніколи доти Петра Котес не кохала Ауреліано Другого так палко, як тепер, — можливо, тому що плутала кохання з жалістю, яку він у неї викликав, та ще з почуттям вірності, породженим в обох зубожінням. їхнє старе розхитане ліжко перетворилося з місця для любовних безумств на притулок для довірчих розмов. Дзеркала, що повторювали кожен їхній рух, вони познімали й продали, а на виручені гроші купили тварин для лотерей. Перкалеві простирадла та оксамити, які збуджували їх, з'їв мул, і тепер колишні коханці не спали допізна з цнотливістю старого подружжя, що страждає безсонням, а той час, який вони колись витрачали, вичерпуючи себе самих, використовувався для підбиття підсумків та підрахунку сентаво. Бувало, іноді вже й перші півні проспівають, а вони все сидять, ділячи гроші на купки, перекладаючи монети з однієї купки в другу так, щоб цієї купки вистачило на Фернанду, а тієї — на черевики для Амаранти Урсули, а тієї — для Санта Софії де ла П'єдад, яка ходить у старій сукні ще з тих часів, коли були заворушення, а цієї — щоб замовити труну для Урсули, на той випадок, якщо помре, а тієї — щоб купити кави, на яку ціна підвищується кожні три місяці на один сентаво за фунт, а цієї — щоб купити цукру, який щодень стає все менше солодким, а тієї — на дрова, ще не просохлі від дощової пори, а тієї — на папір і чорнило різних кольорів для лотерейних квитків, а цієї, додаткової, — на повернення грошей за квитки квітневої лотереї: у телиці, що розігрувалася, з'явились ознаки сибірської виразки, і дивом вдалося врятувати тільки шкуру, а вже майже всі квитки було продано. І такою чесністю відзначалися їхні меси убозтва, що Ауреліано Другий і Петра Котес завжди виділяли більшу частку Фернанді, роблячи це не через докори сумління, не задля милосердя, а тому, що Фернандине благополуччя було для них дорожчим за їхнє власне. Сказати правду, вони обоє, самі того не усвідомлюючи, думали про Фернанду, мов про свою доньку, яку їм так хотілося і не судилося мати. Було й таке, коли вони аж три дні харчувалися кукурудзяною кашею, щоб купити Фернанді скатертину з голландського полотна. Але хоч би як вони надсаджувалися, працюючи, хоч би скільки грошей виручали, хоч би до яких удавалися хитрощів, однаково їхні ангели-охоронці щоночі засинали від утоми, не діждавшися, поки вони скінчать розкладати й перекладати монети так, щоб вистачило бодай на прожиток. Грошей завжди було менше, ніж треба, отож, мучачись безсонням, вони запитували себе, що ж це скоїлося в світі, чому худоба не плодиться так рясно, як колись, чому гроші знецінюються просто в руках, чому ті люди, які зовсім недавно безтурботно палили пачки кредиток, танцюючи кумбіамбу[18], тепер кричать, що їх грабують серед білого дня, коли у них просять якихось жалюгідних дванадцять сентаво за право брати участь у лотереї, де розігрується шість курок. Ауреліано Другий думав, хоча й не казав цього вголос, що корінь зла не в довколишньому світі, а десь у потаємному закутку незбагненного серця Петри Котес; під час потопу там щось зрушилося, й тому худоба поробилася неплідною, а гроші стали текучими, як вода. Заінтригований цією таємницею, він глибоко зазирнув у душу своєї коханої, але, шукаючи вигоди, несподівано знайшов там любов і, спонукуваний корисливими розрахунками пробудити пристрасть у Петрі Котес, зрештою сам закохався в неї. Зі свого боку Петра Котес кохала Ауреліано Другого дедалі дужче в міру того, як відчувала його чимраз більшу ніжність — в розпалі своєї осені вона повернулася до дитячої, простодушної віри в прислів'я «де бідність, там і любов». Тепер вони обос з соромом і прикрістю згадували безумні бенкети, згадували багатство, яке переливалося через вінця, згадували шалену розпусту минулих років і скаржилися на те, що надто дорогою ціною, врешті, знайшли рай самотності на двох. Палко закохані після стількох років безплідного співжиття, вони, мов чудом, тішились відкриттям, що можна кохати одне одного й за обіднім столом не менше, ніж у ліжку; вони досягли такого щастя, що, незважаючи на цілковите виснаження й старість, пустували далі, мов ті кроленята, й гризлися між собою, мов собаки.
Виручка від лотерей не збільшувалася. Спершу Ауреліано Другий по три дні щотижня зачинявся в своїй старій конторі торговця худобою і розмальовував квиток за квитком, досить вдало зображуючи червону корівку, зелене поросятко або зграйку синіх курочок залежно від того, які призи розігрувалися в лотереї, і старанно виводив друкованими літерами назву, якою Петра Котес надумала охрестити підприємство: «Лотерея Божественного Провидіння». Але згодом йому довелося розмальовувати понад дві тисячі квитків щотижня, і зрештою він відчув таку втому, що замовив каучукові штампи з назвою лотереї, зображеннями тварин і номерами. Відтоді його робота звелася до змочування штампа, який він прикладав до подушечок, просочених чорнилом різних кольорів. В останні роки Ауреліано Другому спало на думку замінити номери на квитках загадками й ділити виграш між тими, хто відгадає загадку, однак ця система виявилася надто складною, до того ж вона надавала широке поле для всіляких підозр, отож після другої спроби від загадок довелося відмовитися.
З ранку й до пізнього вечора Ауреліано Другий усе зміцнював престиж своєї лотереї і ледве знаходив час, щоб побачитися з дітьми. Фернанда влаштувала Амаранту Урсулу в невеличку приватну школу, куди щороку приймали тільки шість учениць, але відмовилася дозволити маленькому Ауреліано відвідувати міську школу. Вона, мовляв, і так уже пішла на надто великі поступки, дозволивши хлопчику вільно ходити по будинку. Крім усього, тоді до шкіл брали тільки законнонароджених дітей від батьків, що перебували в церковному шлюбі, а в свідоцтві про народження, прив'язаному разом із соскою до корзини, в якій Ауреліано принесли, хлопця було записано як підкидька. Тож він і далі жив під замком, полишений на лагідний догляд Санта Софії де ла П'єдад та Урсули, в години прояснень її розуму, і, слухаючи повчання обох бабів, осягав тісний, світ. Ауреліано ріс чемним, самолюбним хлопцем, наділеним невтомною допитливістю, яка дратувала дорослих, але він, на відміну від полковника в тому ж віці, не володів проникливістю і ясновидющим зором, а дивився навіть трохи неуважливо і раз у раз кліпав очима. Поки Амаранта Урсула вчилася в школі, він копав черв'яків і мучив комах у садку. Якось, коли Ауреліано запихав у коробку скорпіонів, збираючись випустити їх в Урсулину постіль, Фернанда спіймала його за цією справою й замкнула в колишній спальні Меме, де він почав шукати рятунку від самотності, розглядаючи малюнки в енциклопедії. Там і натрапила на нього Урсула, яка ходила по кімнатах з пучком кропиви в руках, кроплячи стіни свіжою водою, і, дарма що вже багато разів з ним зустрічалася, спитала, хто він такий.
Я Ауреліано Буендіа, — відповів він.
Правильно, — сказала вона. — Тобі вже пора вивчати ювелірну справу.
Урсула знову сприйняла його за свого сина, бо щойно перестав віяти гарячий вітер, що заступив дощ і на якийсь час був прояснив її розум. У голові в неї знову потьмарилося.
Коли стара заходила до спальні, то перед нею щоразу поставали її померлі родичі: Петроніла Іґуаран у пишному криноліні й вишитій бісером шалі, яку вона накидала на себе при світських візитах; і паралізована бабуся Транкіліна Марія Мініата Алакоке Буендіа, що, сидячи в гойдалці, обмахувалася павиним пером, і прадід — Ауреліано Аркадіо Буендіа — в мундирі віце-королівського Гвардійця; і батько Ауреліано Іґуаран, котрий придумав молитву, від якої личинки ґедзів здихали й падали з корів; і богобоязлива мати, і двоюрідний брат, який народився з поросячим хвостиком, і Хосе Аркадіо Буендіа з покійними синами — всі вони сиділи на стільцях, розставлених попід стінами, немовби поприходили не в гості, а пильнувати над мерцем.
Вона заводила з ними жваву бесіду, обговорюючи події, не зв'язані між собою ні місцем, ні часом; коли Амаранта Урсула, що повернулася зі школи, і Ауреліано, якому набридла енциклопедія, заходили до спальні, вона сиділа на ліжку й голосно розмовляла сама з собою, блукаючи лабіринтом спогадів про померлих. Якось Урсула раптом страшним голосом закричала: «Пожежа!» — і викликала переполоху всьому домі, насправді ж вона згадала пожежу в стайні, яку бачила, коли їй було чотири роки. Стара так плутала минуле й теперішнє, що навіть під час прояснень розуму, які ще двічі або тричі були в неї перед смертю, ніхто не знав напевне, чи вона говорить про те, що відчуває в цю хвилину, а чи про те, що згадує. Урсула поступово висихала, перетворюючись на мумію ще за життя, і всохла до такої міри, що в останні місяці свого існування стала нагадувати чорносливину, загублену в нічній сорочці, а її постійно випростана рука зробилася схожою на лапку мавпочки. Вона могла по кілька днів перебувати в стані цілковитої нерухомості, і Санта Софія де ла П'єдад струшувала нею, щоб упевнитися, чи жива вона, садовила собі на коліна й напувала з ложечки сиропом. Урсула здавалася бабусею-немовлям. Амаранта Урсула й Ауреліано брали її на руки, носили по спальні й клали на вівтар, аби переконатися, що вона тільки трішечки більша від Ісуса-немовляти, а якось увечері сховали в шафі у комірчині, де її могли з'їсти пацюки. У Вербну неділю, коли Фернанда слухала месу, вони зайшли до спальні й схопили Урсулу за голову й за щиколотки.
Бідненька прабабуся, — мовила Амаранта Урсула, — вона померла від старості.
Урсула стрепенулася.
Я жива, — заперечила вона.
Бачиш, — провадила далі Амаранта Урсула, стримуючи сміх, — навіть не дихає.
Але ж я говорю! — вигукнула Урсула.
І навіть не говорить, — докинув Ауреліано. — Вмерла, як цвіркун.
Тоді Урсула здалася перед очевидністю. «Боже мій! — тихо вигукнула вона. — То оце й є смерть?» І завела молитву, незв'язну, довженну молитву, яка тривала понад два дні, аж поки врешті у вівторок вилилася в безладну суміш звернень до Бога та практичних настанов: винищуйте рудих мурах, бо інакше може завалитися будинок; нехай не загасає лампада перед даґеротипом Ремедіос; ні один Буендіа не повинен брати за себе родичку, бо на світ народжуватимуться діти зі свинячими хвостами. Ауреліано Другий спробував навіть, скориставшися маренням Урсули, випитати в неї, де сховане золото, але всі його намагання скінчилися намарне. «Коли повернеться хазяїн, — відказала Урсула, — то Господь його просвітить, і він сам знайде скарб». Санта Софія де ла П'єдад була впевнена, що Урсула може вмерти з хвилини на хвилину, бо останні дні в природі спостерігалися якісь незбагненні явища: троянди пахли полином, зерна квасолі, висипавшись із гарбузової ринки, яку впустила Санта Софія де ла П'єдад, склалися на підлозі в геометрично правильне зображення морської зірки, а якось уночі в небі пролетіла ціла вервечка оранжевих дисків, що світилися.
Вона вмерла рано-вранці в четвер Страсного тижня. Останнього разу, ще при банановій компанії, коли Урсула з допомогою родичів намагалася встановити, скільки їй років, то налічили щонайменше сто п'ятнадцять і щонайбільше сто двадцять два роки. Її поховали в маленькій труні, трохи більшій від корзинки, в якій принесли Ауреліано; народу на похороні було мало. Це пояснювалося почасти тим, що багато людей уже забули Урсулу, а почасти — несамовитою спекою: того полудня так пекло, що птахи втрачали орієнтацію і на льоту, мов дробинки, вдарялися об стіни або, пробиваючи металеві стіни на вікнах, умирали в спальнях.
Спершу вирішили, що вони мруть від чуми. Господині знемагали, вимітаючи з кімнат мертвих птахів, — особливо багато їх гинуло в години сієсти, — а чоловіки вивертали в річку цілі вози пташиних тілець. У світлу неділю Христову столітній падре Антоніо Ісабель проголосив з казальниці, що моровицю на птаство наслав Вічний Жид, якого святому отцю буцімто довелося побачити на власні очі минулої ночі. Він описав його як виплодка цапа і єретички, як породження пекла, чий подих розпікає повітря, а сама поява спричинює до того, що жінки зачинають покручів. Мало хто повірив цим апокаліптичним одкровенням, бо все місто давно було впевнене, що парафіяльний священик на старості зсунувся з глузду. Але в середу рано-вранці одна жінка підняла сусідів нестямним вереском: вона виявила сліди ратиць, що належали якійсь невідомій тварині. Ці сліди були чіткі й своєрідні, тож усі, хто бачив, більше не сумнівалися в тому, що їх залишила страшна істота, схожа на замальоване священиком чудисько. В кожному дворі влаштували пастку. І невдовзі загадкового пришельця було спіймано. Через два тижні після Урсулиної смерті Петру Котес і Ауреліано Другого розбудило посеред ночі моторошне волання, схоже на ревіння молодого бичка. Коли вони вийшли подивитися, шо сталося, гурт чоловіків уже знімав чудисько з гострих кілків, позабиваних у дно ями, присипаної сухим листям, і воно не ревло. Важила та потвора, як добрий бик, хоча була не більша за хлопчика-підлітка; з ран сочилася зелена в'язка кров. Тіло було вкрите цупкою, всіяною кліщами шерстю і струпами, але, на відміну від породження пекла, яке бачив священик, частини цього тіла скидалися на людські; мертвий нагадував навіть не людину, а радше захирілого ангела: у нього були чисті, тонкі руки, великі похмурі очі, а на лопатках — дві мозолисті, посічені рубцями кукси, — залишки дужих крил, повідтинаних, очевидно, сокирою дроворуба. Труп підчепили за щиколотки до одного з мигдалевих дерев на площі, щоб усі могли подивитися на нього, а коли він почав розкладатися, спалили на вогнищі, бо ж годі було визначити, хто цей виродок — тварина, яку належить кинути в річку, а чи християнин, достойний похорону. Так і не дізналися, чи справді через нього гинули птахи, але жодна молода не зачала покруча, про що віщував падре, і спека не ослабла.
Наприкінці року померла Ребека. Її незмінна служниця Археніда звернулася до влади з проханням виламати двері спальні, де три дні перед тим зачинилася її господиня. Двері зламали. Ребека з облисілою від лишаїв головою лежала на своїй самотній постелі, скорчившись, ніби креветка, й закусивши в роті великого пальця. Ауреліано Другий узяв на себе турботи про похорон і був спробував відремонтувати будинок, сподіваючись продати його, але дух руйнування надто глибоко вкорінився у цю будівлю: щойно покривали стіни фарбою, як вони знов облуплювалися, і найговщий шар вапняного розчину не міг перешкодити бур'янам проростати крізь підлогу, а підпіркам — гнити в задушливих обіймах плюща.
Отак і велося в Макондо, відколи вщух дощ. Мляві, неквапливі люди нездатні були опиратися невситимій зажерливості забуття, яке помалу-малу безжально поглинало всі спогади, і, коли в річницю Неєрландської капітуляції до Макондо приїхали посланці президента республіки з наказом будь-що вручити орден, від якого стільки разів відмовлявся полковник Ауреліано Буендіа, вони проблукали цілий вечір, розшукуючи кого-небудь, хто міг би сказати, де знайти нащадків героя. Ауреліано Другий мало не спокусився й не прийняв ордена, думаючи, що той зроблений із чистого золота, але Петра Котес заявила, що це буде негідним вчинком, і він відмовився від свого наміру, хоча представники президента вже найняли оркестр і підготували промови для урочистої церемонії. Саме в ту пору до Макондо повернулися цигани, останні хранителі Мелькіадесової вченості, й застали містечко в занедбанні, а його жителів — зовсім відчуженими від решти світу; тоді цигани знову стали ходити по будинках із намагніченими залізяками, видаючи їх за останній винахід вавилонських мудреців, і знову збирали сонячні промені велетенською лупою, і не бракувало ні розумників, що витріщалися, пороззявлявши роти на те, як тази злітали з полиць, а казанки котилися до магнітів, ні цікавих, готових заплатити п'ятдесят сентаво за те, щоб удосталь надивитися на циганку, яка виймала з рота, а потім знову вставляла туди штучну щелепу. Коло безлюдного вокзалу тепер тільки на хвилину зупинявся старезний паровоз із кількома жовтими вагонами, які нікого й нічого не везли, — це все, що зосталося від колишнього руху, від переповненого пасажирами поїзда, до якого сеньйор Браун чіпляв свій вагон із скляним дахом і єпископськими кріслами, та від ешелонів із фруктами по сто двадцять вагонів кожний, що один за одним підходили до станції протягом усього вечора. Церковні уповноважені, котрі приїхали перевірити на місці повідомлення падре Антоніо Ісабеля про дивну моровицю на птахів та принесення в жертву Вічного Жида, застали шановного падре за грою в піжмурки з дітлахами, визнали його повідомлення виплодом старечих галюцинацій і відпровадили священика до притулку. Через кілька днів до міста прибув падре Ауґусто Анхель, подвижник найновішої випічки; непримиренний, сміливий аж до зухвальства, він власноручно калатав у різні дзвони по кілька разів на день, щоб душі віруючих не спали, й ходив від дому до дому, спонукаючи сплюхів пробудитися й іти до меси. Проте не минуло й року, як падре Ауґусто Анхель мусив визнати свою поразку, оскільки не годен був опиратися духові лінощів, що витав у повітрі, розпеченому пилові, що набивався всюди і все старив, смакові м'ясних фрикадельок, що їх подавали в нестерпно спекотні години сієсти.
Після смерті Урсули дім знов опинився в занедбаному стані, з якого його не зможе вирятувати навіть така рішуча й вольова натура, як Амаранта Урсула, коли через багато років вона, вже доросла жінка, без забобонів, весела, сучасна, життєрадісна, міцно стоячи обома ногами на землі, розчинить навстіж двері й вікна, щоб відігнати дух руйнації, оновить сад, винищить рудих мурах, які вже серед білого дня повзали по ґалереї, і марно силкуватиметься повернути оселі Буендіа загаслий дух гостинності. Пристрасть до затворництва, якою була одержима Фернанда, стала неподоланною загатою на шляху бурхливого сторіччя Урсули. Фернанда не лише відмовилася розчинити двері, коли затих спекотний вітер, але й звеліла позабивати вікна дошками, щоб поховати себе живцем, дотримуючи батьківських напучень. Дороге листування з невидимими цілителями скінчилося повним крахом. Після багатьох відстрочень Фернанда замкнулася в своїй спальні в призначені день і годину, лягла на ліжко, повернувшись головою на північ, накрита тільки білим простирадлом; о першій годині ночі вона відчула, що їй на обличчя поклали серветку, змочену якоюсь крижаною рідиною. Коли Фернанда прокинулася, у вікно світило сонце, а в неї на животі червонів грубий дугастий шрам, — починаючись у паху, він сягав до грудини. Та перше ніж минув термін приписаного післяопераційного відпочинку, Фернанда одержала листа від невидимих цілителів. У листі повідомлялося, що її піддали ретельному обстеженню, яке тривало шість годин, але при цьому в організмі не виявили жодних внутрішніх порушень, що могли б викликати симптоми, неодноразово й так докладно описані нею. Згубна звичка Фернанди не називати речей своїми іменами знову підвела її, бо єдине, що виявили хірурги-телепати, було опущення матки, а його можна було усунути і без операції, з допомогою бандажа. Розчарована Фернанда спробувала дістати точніші пояснення, але невидимі кореспонденти перестали відповідати на її листи. Розчавлена вагою незрозумілого слова «бандаж», Фернанда вирішила, відкинувши соромливість, спитати у лікаря-француза, що воно таке, і тільки тоді дізналася, що француз уже три місяці як повісився на крокві в сараї і, всупереч волі народу, був похований на цвинтарі одним ветераном війни, старим товаришем по зброї полковника Ауреліано Буендіа. Тоді Фернанда звірилася своєму синові Хосе Аркадіо, і той прислав їй бандажі з Рима разом з інструкцією, як ними послуговуватися. Спочатку Фернанда вивчила інструкцію напам'ять, а потім викинула її в убиральню, щоб приховати від усіх свою недугу. Але це було зайвою пересторогою, бо мешканці будинку не звертали на Фернанду ніякої уваги. Санта Софія де ла П'єдад поринула в самотню старість — вона варила убогий обід для всієї родини, а решту часу присвячувала доглядові за Хосе Аркадіо Другим. Амаранта Урсула, яка до певної міри успадкувала красу Ремедіос Прекрасної, тепер старанно готувала уроки, а не марнувала час, як раніше, на те, щоб мучити Урсулу. Дочка Ауреліано Другого стала виявляти неабиякий розум і відзначалася старанністю — ці риси відживили в душі батька надії, які колись викликала в нього Меме. Він пообіцяв Амаранті Урсулі, що згідно зі звичаєм, упровадженим ще за бананової компанії, пошле її до Брюсселя закінчувати освіту, і ця мрія спонукала його знову відродити землі, спустошені потопом. Ауреліано Другого бачили в домі рідко, він приходив туди тільки заради Амаранти Урсули, бо для Фернанди він з часом перетворився на зовсім чужу людину, а малий Ауреліано, стаючи юнаком, дедалі більше заглиблювався в свою самотність. Ауреліано Другий вірив, що старість пом'якшить серце Фернанди й вона дозволить своєму невизнаному внукові прилучитися до життя міста, де, звісно, ніхто й не подумає порпатися в його родоводі. Але Ауреліано, очевидно, вподобав затворництво й самотину, не виявляючи ані найменшого бажання пізнати світ, що починався за порогом будинку. Коли Урсула примусила родичів відчинити Мелькіадесову кімнату, Ауреліано почав тинятися біля дверей, зазирати в щілину, і невідомо як і коли він та Хосе Аркадіо Другий встигли заприятелювати. Ауреліано Другий зауважив їхню дружбу набагато пізніше, ніж вона зав'язалася, — це сталося в той день, коли хлопчик заговорив про криваву бійню на вокзалі. Якось за столом хтось пожалкував, що бананова компанія залишила Макондо, бо відтоді, мовляв, місто почало занепадати, але малий Ауреліано вступив у суперечку, і в його словах уже відчувався зрілий чоловік, здатний висловлювати свої думки. На його думку, яка не збігалася з загальноприйнятою, Макондо процвітало й мало велике майбутнє, поки його не збила з доброго шляху, не розбестила, не пограбувала дощенту бананова компанія, чиї інженери викликали потоп, не бажаючи йти на поступки робітникам. Хлопчик говорив так розумно, що здався Фернанді блюзнірською пародією на Ісуса серед книжників: він розповів із точними й переконливими подробицями, як війська розстріляли з кулеметів натовп робітників — понад три тисячі чоловік, що зібралися біля вокзалу, розповів, як трупи повантажили в ешелон із двохсот вагонів і поскидали в море. Фернанда, як і більшість людей, переконана в справедливості офіційної версії, яка проголошувала, буцімто на привокзальній площі нічого не сталося, була шокована думкою, що хлопчик успадкував анархістські нахили полковника Ауреліано Буендіа, й наказала йому замовкнути. Ауреліано Другий, навпаки, підтвердив достовірність розповіді свого брата-близнюка. І справді, Хосе Аркадіо Другий, якого всі вважали божевільним, був у той час найрозумнішим з усіх домочадців. Він навчив малого Ауреліано читати й писати, залучив до дослідження пергаментів і прищепив хлопчикові свою особисту думку про те, що принесла Макондо бананова компанія; думка ця настільки не збігалася з брехливою версією, прийнятою істориками й висвітлюваною в підручниках, що через багато років, коли Ауреліано вступить у життя, усі вважатимуть його розповідь вигадкою. У відлюдній кімнатці, куди не проникали ні палючий вітер, ні пил, ні спека, вони обидва згадували далекий привид старого діда в капелюсі із крисами, як воронові крила; за багато років перед їхнім народженням, сидячи ось тут спиною до вікна, він розповідав про всесвіт. Обидва водночас зауважили, що в цій кімнаті завжди березень і завжди понеділок, і тоді вони зрозуміли, як помилялася родина, вважаючи Хосе Аркадіо Буендіа божевільним, навпаки, він єдиний на весь дім мав досить ясний розум, щоб осягнути ту істину, що час у своєму русі також стикається з перешкодами й зазнає аварій, а тому від часу може відколотися шматок і навіки застрягнути в якійсь кімнаті. Крім того, Хосе Аркадіо Другому вдалося класифікувати криптографічні знаки пергаментів і скласти з них таблицю. Він упевнився, що вони відповідають абетці від сорока семи до п'ятдесяти трьох літер, які, написані окремо, схожі на маленьких павучків і кліщів, а сполучені в рядки, нагадують білизну, порозвішувану сушитися на дротині. Ауреліано згадав, що бачив щось подібне в англійській енциклопедії; він приніс її й почав порівнювати. Таблиці справді збігалися.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка