Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка28/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
Іще Ауреліано Другий пробував улаштовувати лотереї з загадками, він став відчувати вранці якусь заваду в горлі, немовби там застряг клубок здушених сліз. Петра Котес вирішила, що це просто недуга, викликана поганим часом, і понад рік щіточкою змащувала йому піднебіння бджолиним медом та соком редьки. Коли ж пухлина в горлі так розрослася, що зробилося важко дихати, Ауреліано Другий відвідав Пілар Тернеру й спитав, чи вона не знає якої-небудь цілющої трави. Але його незламна бабуся, що дожила вже до ста років на відповідальній роботі хазяйки підпільного борделя, як і перше, вважала медицину забобоном і звернулася по консультацію до карт. Випав чирвовий король, поранений у горло шпагою пікового валета, — звідси вона дійшла висновку, що Фернанда намагалася повернути чоловіка додому, послуговуючись таким застарілим засобом, як стромляння шпильок у його портрет, але, не маючи достатніх знань з чаклунства, викликала внутрішню пухлину. Ауреліано Другий не пам'ятав, щоб з нього були які-небудь фотографії, крім весільних, що зберігалися цілі й неушкоджені в родинному альбомі, тим-то він потайки від своєї дружини обшукав увесь будинок, аж поки зрештою виявив у глибині комода з півдесятка бандажів у незвичній упаковці. Гадаючи, що ці гарні гумові штуки мають якийсь стосунок до чаклунства, він запхнув одну з них до кишені й поніс показати Пілар Тернері. Та не змогла напевне сказати про призначення й природу таємничого предмета, але він видався їй таким підозрілим, що вона звеліла принести оті півдесятка бандажів і про всяк випадок спалила їх у вогнищі, яке розіклала в дворі. Щоб зняти гадану причину, наслану Фернандою, вона порадила Ауреліано Другому взяти квочку, покропити її власною сечею, а відтак закопати живцем під каштаном. Ауреліано Другий виконав цю пораду зі щирою вірою в успіх, і тільки-но присипав сухим листям пориту землю, як йому вже здалося, ніби дихати стало легше. Фернанда пояснила собі зникнення бандажів помстою невидимих цілителів, нашила на сорочці зісподу кишеню і зберігала там нові бандажі, що прислав їй син.
Через шість місяців після поховання курки Ауреліано Другий прокинувся опівночі від нападу кашлю й відчув, як його зсередини розривають залізні клешні велетенського рака. І саме тоді зрозумів, що хоч би скільки чарівних поясів він спалив, хоч би скільки зачаклованих курок полив власною сечею, він однаково невдовзі має померти, і це єдина сумна правда. Він нікому не розкрив своїх думок. Мучачись від страху, що він може вмерти, перш ніж вирядить Амаранту Урсулу до Брюсселя, він старався, як ніколи доти, й влаштовував по три лотереї на тиждень замість однієї. Вставав удосвіта, оббігав містечко, не минаючи навіть найдальших та найубогіших околиць, і з болісною тугою, зрозумілою тільки вмирущим, намагався розпродати свої квитки. «Ось тут Божественне Провидіння, — вигукував він. — Не випустіть його з рук: воно приходить тільки раз на сто років». Ауреліано Другий робив зворушливі зусилля, щоб здаватися веселим, привітним, балакучим, але з першого погляду на його пітне, бліде обличчя ставало ясно, що він на цім світі не житець. Іноді бідолаха заходив на якесь пустирище, де ніхто його не бачив, і сідав бодай на хвильку перепочити від залізних клешень, що шматували його зсередини. А опівночі знову вирушав блукати веселим кварталом, спокушаючи самотніх жінок, які зітхали біля грамофонів, можливістю великого виграшу. «Ось цей номер не випадав уже чотири місяці, — звертався він до них, показуючи свої квитки. — Не пропускайте його, життя коротше, ніж ви гадаєте». Врешті-решт до нещасного втратили всяку повагу, стали глузувати з нього і в останні місяці життя уже не величали, як раніше, доном Ауреліано, а, не соромлячись, називали просто в очі Дон Божественне Провидіння. Голос почав зраджувати його, робився дедалі глухішим і зрештою перейшов у собаче гарчання, але Ауреліано Другий ще знаходив у собі силу підтримувати в людей інтерес до роздачі виграшів у дворі Петри Котес. Однак у міру того як він втрачав голос, а біль загострювався й загрожував невдовзі зробитися нестерпним, йому ставало чимраз ясніше, що розігрувані в лотереї свині та кози не допоможуть дочці поїхати до Брюсселя, і тоді в нього сяйнула думка влаштувати запаморочливу лотерею: розіграти спустошені потопом землі, адже люди з капіталом можуть їх відродити. Ця думка видалася всім такою знадливою, що сам алькад зголосився сповістити про лотерею особливим указом; продавалися квитки по сто песо, їх купували вскладчину, утворюючи з цією метою компанії, і не минуло й тижня, як усе було розкуплено. Увечері після розігрування щасливці влаштували бучне свято, яке трохи нагадувало гамірливі свята минулих років, коли процвітала бананова компанія, і Ауреліано Другий востаннє грав на акордеоні забуті мелодії пісень Франсіско Людини, однак співати ці пісні він уже не міг.
Через два місяці Амаранта Урсула від'їхала до Брюсселя. Ауреліано Другий віддав дочці не тільки виручку від незвичайної лотереї, але й усе, що йому вдалося заощадити за останні місяці, а також невелику суму від продажу піаноли, клавікордів та інших старих пожитків, які вже всім набридли. За його розрахунками, цих грошей мало вистачити на весь час навчання, невідомо було тільки одне — чи залишиться на дорогу назад. Фернанда, обурена до глибини душі думкою, що Брюссель розташований так близько від гріховного Парижа, вперто опиралася доньчиній поїздці, але її заспокоїв рекомендаційний лист падре Анхеля, адресований до пансіону юних католичок, який утримували черниці і в якому Амаранта Урсула обіцяла жити до кінця навчання. Крім того, священик розшукав групу францисканських черниць, котрі їхали до Толедо, і ті погодились узяти дівчину з собою, а в Толедо знайти їй надійних супутників аж до Брюсселя. Поки з цього приводу велося жваве листування, Ауреліано Другий з допомогою Петри Котес готував Амаранту Урсулу в дорогу. На той вечір, коли її речі лежали спаковані в одній зі скринь, де колись зберігався Фернандин посаг, усе було так добре продумано, що майбутня студентка вже знала напам'ять: в яких сукнях і вельветових туфлях вона перепливатиме Атлантику та де лежать блакитне вовняне пальто з мідними ґудзиками і сап'янові черевички — в них їй належало сходити на берег. Вона твердо знала, як їй треба ступати, йдучи трапом на борт корабля, щоб не впасти в воду; знала, що ні під яким приводом не повинна розлучатися з черницями, а свою каюту може залишати тільки для того, щоб попоїсти, та що у відкритому морі ні в якому разі не повинна відповідати, коли її почне хтось незнайомий про що-небудь розпитувати, чи то буде чоловік, чи жінка. Вона взяла з собою пляшечку з краплями від морської хвороби та зошит, де падре Анхель власноручно записав шість молитов-заклинань проти бурі. Фернанда пошила їй брезентовий пояс для зберігання грошей і показала, як прилаштувати його, щоб можна було не знімати навіть на ніч. Вона намагалася подарувати дочці золотий нічний горщик, вимитий жавелем і продезинфікований спиртом, але Амаранта Урсула не прийняла подарунка; мовляв, вона боїться, що її майбутні товаришки по коледжу глузуватимуть з неї. Мине кілька місяців, і Ауреліано Другий на смертному ложі згадає дочку такою, якою бачив її востаннє: Амаранта Урсула марно силкується опустити запорошене скло вагона другого класу, щоб вислухати останні Фернандині напучування. На ній блідо-рожева шовкова сукня з бутоньєркою із штучних братків на правому плечі, сап'янові черевички з перетинкою й на низькому підборі та шовкові панчохи з круглими ґумовими підв'язками. Вона невисокого зросту, з розпущеним довгим ВОЛОССЯМ 1 жвавим поглядом, подібним до погляду Урсули в такому ж віці, а її манера прощатися без сліз, але й без усмішки, говорить про твердість духу, успадковану від прапрабаби. Прискорюючи ходу, поки поїзд набирав швидкість, Ауреліано Другий ішов обік вагона й вів Фернанду під руку, щоб вона не спіткнулася. Побачив, як донька кінчиками пальців послала йому повітряний поцілунок, і ледве встиг махнути рукою у відповідь. Подружжя довго стояло нерухомо під палючим сонцем, дивлячись, як поїзд перетворюється на чорну цяточку на обрії, — це вперше після весілля вони стояли, побравшися за руки.
Дев'ятого серпня, ще до того, як прийшов перший лист із Брюсселя, Хосе Аркадіо Другий розмовляв з Ауреліано в Мелькіадесовій кімнаті й раптом чомусь сказав:
Запам'ятай назавжди: їх було понад три тисячі, і всіх кинули в море.
Відтак упав долілиць на пергаменти й умер з розплющеними очима. Тієї ж хвилини на Фернандиній постелі скінчилася довга болісна боротьба, яку його брат-близнюк вів із залізними клешнями рака, що шматували йому горло. За тиждень до цього Ауреліано Другий повернувся в батьківський будинок без голосу, без подиху, самі шкіра та кістки, повернувся зі своїми переїзними скринями та облупленим акордеоном, щоб виконати свою обіцянку — померти біля дружини. Петра Котес допомогла йому зібрати білизну й попрощалася з ним, не проливши жодної сльозинки, але забула покласти в скриню лаковані черевики, в яких він хотів лежати в труні. Тому, коли їй стало відомо, що Ауреліано Другий помер, вона вдяглася в чорне, загорнула черевики в газету й попросила у Фернанди дозволу підійти до тіла. Фернанда не дала їй переступити навіть через поріг.
Спробуйте стати на моє місце, — благала Петра Котес. — Уявіть собі, як я його любила, коли йду на таке приниження.
Нема такого приниження, якого б не заслуговувала підложниця, — відповіла Фернанда. — Краще зачекай, поки вмре ще хтось із тих багатьох, з якими ти спала, і взуй його в ці черевики.
Виконуючи свою обітницю, Санта Софія де ла П'єдад кухонним ножем перерізала трупові Хосе Аркадіо Другого горло, аби бути певною, що його не поховають живцем. Тіла братів поклали в однакові труни, і тоді всі побачили, що в смерті вони знову зробилися так само схожими один на одного, якими були замолоду. Давні товариші по чарці Ауреліано Другого поклали на його труну вінок, повитий темно-ліловою стрічкою з написом: «Плодіться, корови, життя-бо коротке!» Фернанду обурило таке блюзнірство, й вона наказала викинути вінок на смітник. У метушні останніх приготувань засмучені п'янички, які виносили труни з будинку, переплутали їх і поховали тіло Ауреліано Другого в могилі, викопаній для Хосе Аркадіо Другого, а тіло Хосе Аркадіо Другого — в могилі, призначеній для його брата.
Іще багато років Ауреліано не залишав Мелькіадесової кімнати. Він вивчив напам'ять фантастичні леґенди з розшарпаної книжки, стислий виклад учення ченця Германа Паралітика, нотатки про демонологічну науку, «Віки» Нострадамуса та його дослідження про чуму і таким чином перейшов у юнацтво, не маючи уявлення про свій час, але володіючи найважливішим знанням людини середньовіччя. Хоч би коли Санта Софія де ла П'єдад зайшла до кімнати, вона незмінно заставала Ауреліано заглибленим у читання. Рано-вранці вона приносила йому чашку кави без цукру, опівдні — тарілку вареного рису з кількома шматочками смаженого банана — єдине, що їли в домі після смерті Ауреліано Другого. Вона підстригала йому чуприну, вичісувала комах, перешивала для хлопця старий одяг і білизну, які знаходила по забутих скринях, а коли в того почали сіятися вуса, принесла бритву й мисочку для гоління, що належали полковникові Ауреліано Буендіа. Син Меме був схожий на нього більше, ніж власні сини полковника, навіть більше, ніж Ауреліано Хосе, цю схожість особливо підкреслювали випнуті вилиці та рішуча й водночас трохи сувора лінія вуст. Свого часу, коли в Мелькіадесовій кімнаті сидів Ауреліано Другий, Урсулі здавалося, що він говорить сам до себе, те саме думала тепер Санта Софія де ла П'єдад і про Ауреліано. Насправді ж Ауреліано розмовляв із Мелькіадесом. Одного спекотного полудня, невдовзі після смерті братів-близнюків, він побачив на ясному тлі вікна похмурого дідугана в капелюсі з крисами, мов воронові крила; старий був ніби втіленням якогось туманного образу, збереженого пам'яттю Ауреліано ще задовго до його появи на світ. До того часу Ауреліано вже скінчив класифікацію абетки пергаментів. Тому на Мелькіадесове запитання, чи він дізнався, якою мовою зроблено нотатки, він, не вагаючись, відповів:

— Санскритом.


Мелькіадес сказав, що йому вже недовго залишилося навідуватися до своєї кімнати. Але він спокійно й остаточно відійде до царства смерті, знаючи, що Ауреліано встигне вивчити санскрит до того, як пергаментам сповниться сто років і можна буде розшифрувати їх. Саме він підказав Ауреліано, що в провулку, який виходить до річки, де за бананової компанії провіщали майбутнє й відгадували сни, один учений каталонець тримає книжкову крамницю, і в ній є Sanskrit Primer[19], тож Ауреліано повинен поквапитися придбати цю книжку, бо за шість років її переточить міль. Уперше за все своє довге життя Санта Софія де ла П'єдад виявила якесь почуття, і це було почуття великого подиву, що охопило її, коли Ауреліано попросив, щоб вона принесла йому з крамниці каталонця книжку, яка стоїть між «Визволеним Єрусалимом» і поемами Мільтона в правому кутку другого ряду книжкових полиць. А що Санта Софія де ла П'єдад не вміла читати, то визубрила напам'ять усі ці відомості й роздобула потрібні гроші, продавши одну з сімнадцяти золотих рибок, схованих у майстерні, — тільки вона та Ауреліано знали, де вони лежать після тієї ночі, коли солдати обшукали будинок.
Ауреліано успішно вивчав санскрит, а Мелькіадес з'являвся чимдалі рідше й ставав усе більше далеким, поступово розчиняючись у сліпучому полудневому сяйві. Під час останньої появи Мелькіадеса юнак не бачив його, а тільки відчував невидиму присутність і чув нерозбірливий шепіт: «Я помер від пропасниці в болотах Синґапура». Відтоді до кімнати почали проникати пил, спека, терміти, руді мурахи та міль, яка мала перетворити на порохно книжки й пергаменти разом із записаною в них премудрістю.
В домі не бракувало їжі. Назавтра по смерті Ауреліано Другого один його приятель — із тих, що принесли вінок із нешанобливим написом, — запропонував Фернанді гроші, які він позичив у її покійного чоловіка. Відтоді щосереди в будинку з'являвся розсильний з плетеною корзиною, повною всілякої їжі. Вмісту корзини з лишком вистачало на тиждень. Ніхто в будинку не здогадувався, що весь цей харч посилала Петра Котес, яка вважала, що постійна милостиня — певний спосіб принизити ту, котра принизила її. Однак злоба, накопичена в душі Петри Котес, розвіялася раніше, ніж вона сама сподівалася, і все ж колишня коханка Ауреліано Другого спочатку з гордістю, а потім через співчуття й далі посилала їжу його вдові. Згодом, коли Петрі Котес забракло сили продавати квитки, а люди втратили інтерес до лотереї, бували випадки, що вона сама сиділа надголодь, але годувала Фернанду й виконувала взяте на себе зобов'язання доти, доки на власні очі не побачила її похорону.
Зменшення числа мешканців будинку ніби мало полегшити Санта Софії де ла П'єдад важкий тягар щоденних турбот, який понад півстоліття лежав на її плечах. Ніхто ніколи не чув жодного слова скарги від цієї мовчазної, замкнутої жінки, яка подарувала родині ангельську доброту Ремедіос Прекрасної і загадкову зарозумілість Хосе Аркадіо Другого, а також присвятила все своє самотнє мовчазне життя вирощуванню малюків, які навряд чи й пам'ятали, що вони її діти і внуки; ніби плоть від плоті своєї доглядала вона Ауреліано, котрий і справді доводився їй правнуком, про що вона й гадки не мала. В будь-якому іншому домі їй не довелось би розгортати мату на підлозі в комірчині й спати там під безперервну нічну метушню пацюків. Вона нікому не розповідала, як одного разу серед ночі прокинулася з переляку, відчувши, що хтось дивиться на неї з темряви: це була гадюка, яка поплазувала геть, ковзнувши по її животу. Санта Софія де ла П'єдад знала, що коли б розповіла про це Урсулі, стара поклала б її спати в свою постіль, але в ті часи ніхто нічого не помічав, і щоб привернути чиюсь увагу, треба було не своїм голосом волати в ґалереї, бо стомливе випікання хліба, злигодні війни та догляд за дітьми не залишали часу, щоб подумати про благополуччя свого ближнього. Єдиною людиною, котра пам'ятала про Санта Софію де ла П'єдад, була Петра Котес, яку та жодного разу і в очі не бачила. Петра Котес завжди, навіть у важкі дні, коли їй з Ауреліано Другим доводилось цілісінькі дні чаклувати над жалюгідною виручкою від лотерей, — турбувалася про те, щоб у Санта Софії де ла П'єдад була пристойна одежа і пара добротних черевиків, у яких не соромно вийти на люди. Коли Фернанда з'явилася в будинку, то мала всі підстави вважати Санта Софію де ла П'єдад за незмінну служницю, і, хоч їй багато разів пояснювали, хто така насправді Санта Софія де ла П'єдад, однаково Фернанді це здавалось якимось безглуздям, і вона насилу запам'ятовувала й відразу ж забувала, що перед нею — мати її чоловіка, її свекруха. Очевидно, Санта Софія де ла П'єдад не відчувала свого підлеглого становища. Навпаки, їй ніби навіть подобалося мовчки, безнастанно зазирати в усі закутки й підтримувати чистоту й лад у цій оселі, де вона мешкала з юності, хоч будинок, а надто за часів бананової компанії, більше скидався на казарму, ніж на родинне вогнище. Але після Урсулиної смерті Санта Софія де ла П'єдад, незважаючи на всю свою дивовижну моторність і працездатність, стала підупадати на силі. І не тільки тому, що сама зістарілася, а й через те, що будинок старів з дня на день. Стіни вкрилися ніжним мохом, двір поріс травою, під натиском бур'янів цементна підлога в ґалереї порозтріскувалася й крізь шпари попробивалися ті самі жовтенькі квіточки, які мало не сто років тому Урсула виявила в склянці, де лежала Мелькіадесова вставна щелепа. Не маючи ні часу, ні снаги опиратися несамовитому натискові природи, Санта Софія де ла П'єдад проводила цілісінькі дні по спальнях, полохаючи ящірок, котрі вночі верталися знову. Якось уранці вона зауважила, що руді мурахи залишили переточений ними фундамент, перейшли через сад, забралися на ґалерею, де висохлі беґонії набули землистого відтінку, й проникли в глиб будинку. Санта Софія де ла П'єдад спробувала винищити їх, спершу послуговуючись просто мітлою, потім отрутами й урешті — негашеним вапном, але все було марно: наступного дня руді мурахи налазили знову, напосідливі й непереможні. Фернанда, яка тільки те й робила, що писала листи своїм дітям, не усвідомлювала нестримного натиску руйнації, і Санта Софії де ла П'єдад доводилося битися самій; вона воювала з бур'янами, не пропускаючи їх на кухню, змітала зі стін хащі павутиння, яке за кілька годин з'являлося знову, вишкрібала мурахів-деревоточців із їхніх нір. Та коли вона помітила, що пил та павутина проникли навіть до Мелькіадесової кімнати, хоча вона підмітала й прибирала її тричі на день, і що, незважаючи на її розпачливі зусилля зберегти чистоту, кімната чимдалі більше набуває того брудного й жалюгідного вигляду, який пророчо спостерегли тільки двоє людей — полковник Ауреліано Буендіа і молодий офіцер, — вона визнала себе переможеною. Тоді Санта Софія де ла П'єдад надягла поношену вихідну сукню, старі Урсулині черевики, прості панчохи — подарунок Амаранти Урсули
й зав'язала у вузлик дві або три свої останні переміни білизни.
— Мені вже більше несила, — сказала вона Ауреліано.
Цей будинок завеликий для моїх бідних кісток.
Ауреліано спитав, куди ж вона піде, і стара невизначе-
но махнула рукою, ніби не мала ані найменшого уявлення про свою дальшу долю. Все ж вона сказала, що збирається прожити свої останні роки в двоюрідної сестри, яка мешкає в Ріоачі. Але ці слова звучали непереконливо. Від часу смерті своїх батьків Санта Софія де ла П'єдад ні з ким у Макондо не підтримувала зв'язків, нізвідки не одержувала ні листів, ні посилок і жодного разу не казала, що в неї є родичі. Ауреліано віддав їй чотирнадцять золотих рибок, бо вона збиралася піти геть зі своїм єдиним статком — одним песо і двадцятьма п'ятьма сентаво. Ауреліано спостерігав з вікна, як вона, горблячись під тягарем років і волочачи ноги, повільно перейшла двір із клуночком у руках, як стромила руку в отвір у хвіртці й опустила за собою клямку. І більше він ніколи її не бачив і нічого про неї не чув.
Дізнавшись про те, що Санта Софія де ла П'єдад пішла з дому, Фернанда цілий день торочила якісь дурниці, вона перерила всі скрині, комоди й шафи, перебрала одну за одною всі речі й нарешті пересвідчилася, що свекруха нічого не взяла. Потім попекла собі пальці, спробувавши уперше в житті розпалити піч, і змушена була просити Ауреліано зробити їй таку ласку й показати, як варити каву. З часом саме йому й довелося взяти на себе всі кухонні справи. Вставши з постелі, Фернанда знаходила сніданок уже на столі, поснідавши, верталася до спальні й знову з'являлася тільки в обідню годину, щоб узяти їжу, залишену їй Ауреліано в печі на ще теплому приску, віднести до їдальні й з'їсти, поважно сидячи між двома канделябрами за накритим полотняною скатертиною столом, обабіч якого стояло п'ятнадцять порожніх стільців. Навіть зоставшися у будинку вдвох, Ауреліано й Фернанда далі жили, замкнувшись кожне в своїй неподіленій самотності. Вони прибирали тільки свої спальні, а решту кімнат обволікало павутиння, воно обсновувало стіни, товстим шаром вкривало балки. Саме в цю пору у Фернанди склалося таке враження, ніби в кімнатах позаводилися домовики. Речі, а надто такі, без яких важко обійтися бодай один день, ніби набули здатності пересуватися з місця на місце. Фернанда кілька годин поспіль могла шукати ножиці, хоч була цілком упевнена, що поклала їх на ліжко, і, тільки перевернувши все, знаходила ножиці на полиці в кухні, хоч їй здавалося, що вона не зазирала туди щонайменше чотири дні. То раптом із шухляди зникали виделки, а назавтра шість виделок валялося на вівтарі, а три стирчали з умивальника. Речі ніби гралися в піжмурки, і ці витівки особливо дратували Фернанду, коли вона сідала писати листи. Чорнильниця, щойно поставлена праворуч, переміщалася ліворуч, прес-пап'є зовсім зникало зі столу, а через три дні Фернанда виявляла його в себе під подушкою, сторінки листа до Хосе Аркадіо потрапляли в конверт для листа до Амаранти Урсули, і Фернанда весь час жила в тривозі, що переплутає конверти, як це не раз і бувало. Якось у неї пропала ручка з пером. Минуло п'ятнадцять днів, і цю ручку приніс поштар: виявивши її у себе в кишені, він довго носив з будинку в будинок, розшукуючи хазяїна. Спочатку Фернанда думала, що всі ці зникнення, як і пропажа бандажів, — справа рук невидимих цілителів, і навіть почала писати їм листа з проханням дати їй спокій, та невідкладна потреба змусила її урвати листа на півслові, а коли вона повернулася до кімнати, лист зник, та й сама Фернанда вже забула про свій намір написати його. Якийсь час вона підозрювала Ауреліано. Почала стежити за ним, підкидаючи різні речі на його дорозі, сподіваючись упіймати хлопця, коли він перекладатиме їх з місця на місце, але невдовзі переконалася, що Ауреліано виходить із Мелькіадесової кімнати тільки на кухню та до вбиральні й що він людина, не здатна до жартів. Тож Фернанда й дійшла висновку, що все це — витівки домовиків, і вирішила закріпити кожну річ на тому місці, де їй належить бути. Довгими шворками вона поприв'язувала ножиці до узголів'я ліжка, коробочку з перами і прес-пап'є — до ніжки столу, а чорнильницю приліпила клеєм до стільниці праворуч від того місця, де звичайно клала папір. Проте їй не вдалося досягти бажаних наслідків, бо тільки-но вона сідала шити, як через дві-три години вже не могла дотягтися до ножиць, немовби домовики вкоротили шворку, на якій вони трималися. Те саме діялося й зі шворкою, що була прив'язана до прес-пап'є, навіть з рукою Фернанди, бо, пописавши якийсь час листа, вона вже не могла дістати до чорнильниці. Ні Амаранта Урсула в Брюсселі, ні Хосе Аркадіо в Римі нічого не знали про материні прикрощі. Вона писала дітям, що цілком щаслива, та й справді була щаслива саме тому, що почувала себе вільною від усіх обов'язків, немовби знов повернулася до батьківської оселі, де їй не доводилося стикатися з повсякденними дрібницями, адже всі ті дрібні проблеми було вирішено заздалегідь — в уяві. Нескінченне писання листів спричинилося до того, що Фернанда втратила відчуття часу, особливо це стало помітно після того, як пішла геть Санта Софія де ла П'єдад. Фернанда звикла вести рахунок днів, місяців, років, беручи за точки відліку передбачувані дати повернення дітей. Та коли син і дочка почали раз у раз відкладати свій приїзд, дати змішалися, терміни попереплутувалися і дні перестали різнитися між собою, пропало навіть відчуття, що вони минають. Ці відстрочки не дратували Фернанду, навпаки, вони викликали в неї глибоке вдоволення. Навіть коли Хосе Аркадіо повідомив, що сподівається закінчити курс вищої геології й узятися за вивчення дипломатії, вона не засмутилася, хоча кілька років тому він уже писав, що перебуває напередодні прийняття обітниці: вона знала, які високі й стрімкі кручені сходи, що ведуть до престолу святого Петра. Фернанда була просто в захваті від повідомлення, які іншим видались би звичайнісінькими, — скажімо, повідомлення сина про те, що він уже бачив Папу. Коли дочка написала їй, що зможе продовжити навчання в Брюсселі довше встановленого терміну, бо ж завдяки своїм блискучим успіхам вона дістала пільги, яких батько не міг завбачити при своїх розрахунках, Фернанда навіть зраділа.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка