Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка29/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
Понад три роки минуло від того дня, коли Санта Софія де ла П'єдад принесла Ауреліано підручник санскриту, і лише тепер йому вдалося перекласти перший аркуш пергаментів. Він здійснив велетенську роботу, і все ж зробив тільки перший крок на шляху, що його довжину годі було виміряти, бо іспанський переклад іще не розкривав сенсу: це були зашифровані вірші. Ауреліано не мав вихідних даних, щоб знайти ключ до шифру, але, згадавши Мелькіадесові слова про крамничку вченого каталонця, де є книжки, які дозволяють проникнути в глибокий зміст пергаментів, вирішив поговорити з Фернандою й попросити дозволу вийти на пошуки. В кімнаті, заваленій купами сміття, що виростали з запаморочливою швидкістю й уже заповнили майже весь вільний простір, Ауреліано добирав слова для цієї розмови, складав найпереконливішу форму звертання, передбачав найсприятливіші обставини, але при зустрічах із Фернандою на кухні, коли вона виймала їжу з печі, — а іншої можливості зустрітися з нею він не мав, — заздалегідь обмірковане прохання застрягало в горлі, і в хлопця пропадав голос. Уперше він став вистежувати Фернанду. Прислухався до її кроків у спальні. Слухав, як вона відчиняє двері, щоб забрати в поштаря листи від дітей і віддати йому свої, до пізньої ночі чув тверде несамовите скрипіння пера об папір, поки нарешті клацав вимикач і Фернанда бурмотіла в темряві молитви. І тільки тоді Ауреліано засинав, вірячи, що наступний день подарує йому сподівану нагоду. Він так надіявся дістати дозвіл, що якось уранці обстриг собі волосся, яке вже відросло до плечей, поголив віхтювату бороду, натяг на себе вузькі штани та невідомо від кого успадковану сорочку з пристібним коміром, подався на кухню й став чекати, коли Фернанда прийде по їжу. Але перед ним постала не та жінка, яку він доти зустрічав щодня, — жінка з гордо піднятою головою й твердою ходою, — а стара баба якоїсь надприродної краси, в пожовклій горностаєвій мантії та позолоченій картонній короні на голові; вигляд у неї був такий млосний, ніби вона перед тим довго плакала потайки. Відколи Фернанда знайшла у валізах Ауреліано Другого поїдене міллю вбрання королеви, вона часто його вдягала. Всяк, хто був би побачив, як Фернанда крутиться перед дзеркалом, захоплено споглядаючи свою королівську поставу, безперечно, сприйняв би її за божевільну, але вона зовсім не збожеволіла. Просто королівське вбрання стало для неї засобом пробудження пам'яті. Надягнувши його вперше, Фернанда відчула, що серце їй стислося, очі налилися слізьми, вона знову почувала запах вакси від чобіт військового, який прибув по неї, щоб зробити її королевою, і душа її сповнилася тугою за втраченими ілюзіями. Вона відчула себе такою старою, такою зношеною, такою далекою від кращих часів свого життя, що затужила навіть за тими днями, які завжди здавалися їй найчорнішими, і аж тоді зрозуміла, як їй бракує і запахів материнки, що їх вітер розносив по ґалереї, і туману, який здіймався в присмерку над трояндовими кущами, і навіть брутальних чужинців. Її серце — грудка злежаного попелу, — яке доти успішно опиралося найтяжчим ударам повсякденних турбот, розсипалося від першого натиску туги за минулим. З роками, які спустошували її, потреба відчувати печаль перетворилася на погану звичку. Самотність зробила її схожою на інших людей. Однак того ранку, коли вона, зайшовши на кухню, зустріла блідого кощавого юнака з дивним блиском в очах, юнака, який простягав їй чашку кави, вона засоромилася свого недоладного вигляду. Фернанда не тільки відмовила Ауреліано в його проханні, а й почала ховати ключі від дому до потайної кишені, де тримала бандажі. Та це була зайва пересторога, бо Ауреліано, якби захотів, однаково зміг би вислизнути з дому й повернутися непоміченим. Але невпевненість у довколишньому світі, вироблена за роки затворництва, та звичка до послуху засушили в серці юнака зерно бунту. Він повернувся до своєї келії й далі вивчав пергаменти, дослухаючись до глибоких зітхань, які до пізньої ночі долинали з Фернандиної спальні. Одного ранку він, як звичайно, пішов на кухню розпалити піч і виявив у охололім попелі обід, що його напередодні залишив для Фернанди. Тоді він зазирнув до спальні й побачив Фернанду — вона лежала випроставшись на постелі, вкрита горностаєвою мантією, прекрасна, як ніколи, і її шкіра зробилася біла й гладенька, наче слонова кістка. Достоту такою знайшов її і Хосе Аркадіо, повернувшись до Макондо чотири місяці по тому.
Годі було уявити собі сина, більш схожого на свою матір. Хосе Аркадіо був одягнений у костюм із чорної тафти, сорочку з цупким круглим комірцем, замість краватки він носив вузьку шовкову стрічку, зав'язану бантом. Це був блідий, млявий чоловік із здивованим поглядом і безвільним ротом. Чорне, блискуче, гладеньке волосся з прямим і тонким проділом посеред голови мало штучний вигляд, властивий перукам святих, а синяві тіні, що позоставалися на чисто поголеному підборідді білого, як парафін, обличчя, ніби свідчили про докори сумління. Він мав бліді руки нероби, помережані зеленкуватими венами, а на вказівному пальці лівої руки був масивний золотий перстень із круглим жовтуватим опалом. Відчинивши йому двері, Ауреліано відразу побачив, хто перед ним, і зрозумів, що людина ця прибула здалеку. Усюди, де Хосе Аркадіо проходив, пахло квітковою водою, якою Урсула змочувала йому голову, коли він був ще дитиною, щоб знаходити його в мороці своєї сліпоти. Годі було сказати чому, але після стількох років відсутності Хосе Аркадіо й далі залишався постарілою дитиною, страшенно сумною й самотньою. Він одразу попрямував до спальні своєї матері, де Ауреліано, — за рецептом Мелькіадеса, щоб зберегти тіло від розкладу, — вже чотири місяці кип'ятив ртуть у тиґлі, який колись належав дідові його діда. Хосе Аркадіо ні про що не спитав. Поцілував у чоло мертву Фернанду, дістав із внутрішньої кишені її спідниці три останні невикористані бандажі й ключ від одежної шафи. Упевнені рвучкі рухи не відповідали його млосному виглядові. Діставши з шафи оббиту шовком і пропахлу сандалом шкатулку з фамільним гербом, він розкрив її й знайшов на дні довгого листа, в якому Фернанда вилила свою душу й розповіла все, що за життя приховувала від сина. Хосе Аркадіо прочитав материного листа стоячи, з помітною цікавістю, але не виявив ніякого хвилювання; він спинився на третій сторінці й уважно глянув на Ауреліано, ніби знайомився з ним знову.
Отже, — мовив він голосом, у якому було щось від найгострішої навахи, — це ти байстрюк?
Я Ауреліано Буендіа.
Забирайся до своєї кімнати, — звелів Хосе Аркадіо.
Ауреліано подався до себе і навіть не вийшов подивитися на малолюдний похорон Фернанди. Іноді через розчинені двері кухні він бачив, як Хосе Аркадіо, важко дихаючи, блукає оселею, а пізно вночі із старезних спалень до Ауреліано все ще долинали його кроки. Голосу Хосе Аркадіо він не чув багато місяців, і не тільки тому, що дядько не озивався до нього й словом, але й тому, що Ауреліано сам не мав ні бажання поговорити, ні часу подумати про щось інше, крім пергаментів. Після Фернандиної смерті він дістав зі сховку передостанню золоту рибку й вирядився до крамнички вченого каталонця по книжки. Все, що він бачив дорогою, не викликало в нього ніякої цікавості, можливо, через те, що він не мав спогадів і йому не було з чим порівнювати побачене; занехаяні будинки й безлюдні вулиці були такі, якими він собі їх уявляв за того часу, коли віддав би й душу, аби лише глянути на них. Він сам дав собі дозвіл, у якому йому відмовила Фернанда, й наважився вийти з дому, — тільки один раз з однією-єдиною метою і на дуже короткий час, — тому він пробіг не зупиняючись одинадцять кварталів, що відокремлювали його будинок від провулка, де колись відгадували сни, а тоді, засапаний, зайшов у захаращене темне приміщення, в якому важко було й повернутися. Здавалося, що то була не книгарня, а звалище старих книжок, — вони лежали безладними купами на поточених мурахами та обснованих павутинням полицях і навіть на підлозі у вузьких проходах між полицями. За довгим столом, прогнутим під вагою нагромаджених зверху фоліантів, господар крамниці без упину писав щось нескінченне фіолетовими кострубатими літерами на аркушах, вирваних з учнівського зошита. Його гарне сріблясте волосся нависало на чоло, немов чубчик какаду. В живих вузьких блакитних очах світилася лагідна доброта людини, яка прочитала всі книжки на світі. Він сидів увесь спітнілий, в самих тільки підштаниках, і навіть не підвів голови, щоб глянути на того, хто зайшов, Ауреліано без особливих зусиль видобув з-поміж цього казкового безладу потрібні йому п'ять книжок, бо всі вони були там, де вказав Мелькіадес. Не кажучи ні слова, він простяг їх та золоту рибку вченому каталонцеві, той погортав книжки, і його повіки приплющилися, ніби стулки черепашки.
— Мабуть, ти божевільний, — сказав хазяїн своєю рідною мовою, здвигнув плечима й повернув Ауреліано книжки та рибку. — Забирай, — мовив він уже іспанською. — Останнім, хто читав ці книжки, напевно, був Ісаак Сліпий, тому добре подумай, що робиш.
Хосе Аркадіо відремонтував спальню Меме, наказав почистити й заштопати оксамитові штори та балдахін віце-королівської постелі й довів до ладу купальню, де стіни цементного басейну вкрилися якимсь чорним шерехатим нальотом. Спальнею та купальнею він і обмежив свої володіння, порозставлявши там різний непотріб: заяложені екзотичні витребеньки, дешеві парфуми й підробні коштовності. В інших приміщеннях будинку його увагу привернули тільки статуї святих на домашньому вівтарі, вони йому чимось не сподобалися, і якось увечері він познімав їх із вівтаря, повиносив у двір і спалив на вогнищі. Вставав він звичайно о дванадцятій годині дня. Пробудившись, убирався в заношений халат, вишитий золотими драконами, стромляв ноги у капці з жовтими китичками, вирушав до купальні і там розпочинав обряд, що своєю урочистою повільністю був схожий на ритуал, якого дотримувалася Ремедіос Прекрасна. Перш ніж спуститися в басейн, він сипав у воду ароматичні солі з трьох білих флаконів. Він не робив обмивань з допомогою тикви, як Ремедіос Прекрасна, а занурившись у запахущу рідину, дві години лежав горілиць, заколисуваний свіжістю води й спогадами про Амаранту. Через кілька днів після приїзду він зняв свій костюм із тафти, надто теплий для цих країв і до того ж єдиний його парадний убір, заліз у вузькі штани, подібні до тих, які надягав П'єтро Креспі, виряджаючись на уроки танців, і сорочку з натурального шовку, на якій біля серця було вишито його ініціали. Двічі на тиждень він прав цю одежу в басейні і, поки вона сохла, ходив у халаті, бо ж другої зміни в нього не було. Хосе Аркадіо ніколи не обідав удома. Виходив на вулицю, щойно спадала полуденна спека, повертався пізно вночі і знову тоскно никав по кімнатах, важко дихаючи й думаючи про Амаранту. Вона та ще страшні очі святих у миготінні нічника — тільки ці два спогади він і зберіг про свою рідну домівку. Багато разів у Римі примарними серпневими ночами йому ввижалася Амаранта, яка підіймалася з мармурового басейну в своїх мереживних спідницях і з пов'язкою на руці, прикрашена тугою вигнанки. На відміну від Ауреліано Хосе, що старанно топив образ Амаранти в кривавому болоті війни, Хосе Аркадіо намагався зберегти його живим у глибинах чуттєвості весь час, поки дурив матір байками про своє духовне покликання. Ні йому, ні Фернанді ніколи не спадало на думку, що їхнє листування — це всього-на-всього обмін вигадками. Невдовзі після приїзду до Рима Хосе Аркадіо кинув семінарію, але й далі підтримував леґенду про те, що займається теологією й канонічним правом, аби тільки не позбутися казкової спадщини, про яку писала мати в своїх божевільних листах; ця спадщина мала звільнити його від злиднів, витягти з брудного будиночка на Трастевере, на горищі якого він тулився зі своїми друзями. Одержавши останнього листа від Фернанди, продиктованого передчуттям смерті, він поскладав до валізи останні клапті фальшивих розкошів і перетнув океан у трюмі корабля, де емігранти, збившись докупи, як бики на різниці, глитали холодні макарони та червивий сир. Ще не читавши Фернандиного заповіту, який був тільки докладним і запізнілим переліком лих, він, уже забачивши порозвалювані меблі та зарослу бур'янами ґалерею, здогадався, що спіймався в пастку, з якої йому не судилося вивільнитися, і ніколи більше він не побачить діамантового сяйва римської весни, не вдихне її повітря, насиченого давниною. В години безсоння, викликаного виснажливими нападами астми, він знову й знову міряв глибину свого нещастя, блукаючи похмурим домом, де старечі вигадки Урсули навіяли йому свого часу страх перед світом. Боячись забути Хосе
Аркадіо в пітьмі своєї сліпоти, Урсула привчила хлопця сидіти, забившись у куток спальні, єдине, мовляв, місце, де його не зачеплять мерці, котрі з'являються з присмерком і гуляють по всьому будинку. «Якщо ти вчиниш якусь капость, — говорила йому Урсула, — святі мені відразу про все розкажуть». У дитинстві він проводив у цьому кутку моторошні вечори, сидів непорушно на дзиґлику під невблаганними, крижаними поглядами святих спостережників, аж поки наставав час іти спати. Ця додаткова тортура була зайвою, бо Хосе Аркадіо вже давно відчував страх перед усім, що його оточувало, й був готовий злякатися всього, що може трапитися в житті: вуличних жінок, які псують кров; домашніх жінок, які народжують дітей із свинячими хвостами; бойових півнів, які одним приносять смерть, а іншим — нескінченні докори сумління; вогнепальної зброї, яка при першому до неї дотику прирікає людину на двадцять років війни; необачних задумів, які неодмінно закінчуються зневірою та безумством; і, зрештою, всього, що Господь сотворив у милосерді своєму, а диявол попсував. Уранці він прокидався, змучений кошмарами, але ласкаві руки Амаранти, котра купала його в басейні й шовковою китичкою припудрювала тальком йому в паху, відганяли нічні страхи. В залитому сонячним промінням саду навіть Урсула здавалася зовсім іншою: вона вже не лякала хлопця страшними речами, а чистила зуби товченим вугіллям, щоб його усмішка сяяла, мов у Папи; підстригала й полірувала йому нігті, щоб прочани, котрі збиратимуться в Римі з усіх кінців землі, були вражені тим, якими охайними руками благословляє їх Папа; кропила квітковою водою, щоб його тіло й одежа пахнули не гірше, ніж у Папи. Йому випало бачити, як Папа у своїй резиденції Кастельґандольфо сімома мовами промовляв до натовпу прочан, але він звернув увагу тільки на білі руки первосвященика, ніби вимочені в жавелі, на сліпучий блиск його літнього убору і вловив тонкий запах вишуканого одеколону.
Минув майже рік відтоді, як Хосе Аркадіо повернувся до рідної оселі, й коли він проїв срібні канделябри та геральдичний нічний горщик, — де, сказати правду, золотим виявився лише інкрустований герб, — єдиною його розвагою стало збирати міських хлопчаків, щоб гралися в домі. В години сієсти він дозволяв їм стрибати через шворку в саду, співати пісні на ґалереї, перекидатися на кріслах та диванах, а сам ходив від одного гурту до іншого, навчаючи дітей доброго тону. На той час він уже скинув вузькі штани та шовкову сорочку й носив звичайний костюм, куплений у крамничці араба, але все ще зберігав вигляд млосної гідності й папські манери. Діти призвичаїлись у домі так само швидко, як колись товаришки Меме. До пізнього вечора було чути, як вони базікають, співають, вибивають чечітку — будинок тепер скидався на школу-інтернат із неслухняними учнями. Спочатку Ауреліано не помічав цього, але невдовзі діти добралися й до Мелькіадесової кімнати. Якось уранці двоє хлопчаків розчинили двері й перелякалися, уздрівши брудного, кошлатого чоловіка, який сидів за столом над пергаментами. Бешкетники не посміли зайти, але відтоді зацікавилися тим незнайомцем. Вони перешіптувалися біля дверей, зазирали крізь шпари, вкидали через кватирку різну живність, а одного разу забили ззовні двері та вікно цвяхами, і Ауреліано був змушений провозитися півдня, щоб вийти з кімнати. Заохочувані безкарністю своїх витівок, діти посміливішали. Вибравши час, коли Ауреліано був на кухні, чотири хлопчаки влізли до кімнати з наміром знищити пергаменти. Та щойно вони вхопили пожовклі згортки, як ангельська сила підняла їх у повітря й тримала так, аж доки вернувся Ауреліано й видер у них з рук пергаменти. Відтоді його більше не турбували.
Чотири старші хлопці, які все ще носили короткі штани, хоч уже й перейшли в пору юності, піклувалися про зовнішній вигляд Хосе Аркадіо. Вранці вони приходили раніше від усіх, голили його, робили масаж нагрітими рушниками, підрізали й полірували йому нігті на руках і ногах, кропили квітковою водою. Іноді вони залазили в басейн і намилювали Хосе Аркадіо з голови до п'ят, поки він плавав, лежачи на спині, й думав про Амаранту. Потім вони витирали його рушниками, припудрювали й одягали. Один із цих хлопців, з русявим хвилястим волоссям і очима немовби з рожевого скла, як у кролика, звичайно залишався ночувати. Він був так прив'язаний до Хосе Аркадіо, що не відходив від нього в години астматичного безсоння й разом з ним мовчки блукав по темних кімнатах. Якось уночі в Урсулиній спальні вони спостерегли дивний золотистий блиск, що пробивався крізь тріщини в цементній підлозі, неначе якесь підземне сонце перетворило підлогу спальні в освітлений вітраж. Щоб зрозуміти, в чім річ, їм не довелося навіть засвічувати ліхтар. Вони просто трохи підняли тріснуті плити в тому кутку, де стояло Урсулине ліжко, й звідки полилося найяскравіше сяйво: під плитами виявився тайник, що «його так тяжко й уперто розшукував Ауреліано Другий, Там лежало три мішки, зав'язані мідним дротом, а в них сім тисяч двісті чотирнадцять дублонів жевріли в темряві, ніби розжарене вугілля.
Знахідка скарбу була наче сліпучий спалах вогню серед нічного мороку. Але замість того, щоб здійснити мрію, виплекану за роки злиднів, і повернутися до Рима з цим несподіваним багатством, Хосе Аркадіо перетворив будинок на декадентський рай. Він поновив оксамитові штори й балдахін у спальні, загадав викласти підлогу в купальні плитами, а стіни — кахлями. Буфет у їдальні наповнився зацукрованими фруктами, копченостями та маринадами, замкнута комірчина знову відчинилася, щоб прийняти на свої полиці вина та лікери; ці напої прибували в ящиках з написаним на них ім'ям Хосе Аркадіо, і той особисто забирав ящики на залізничній станції. Якось уночі він з чотирма своїми улюбленцями влаштував бенкет, що тривав аж до світанку. Вранці о шостій годині вони повиходили голяка зі спальні, випустили воду з басейна й наповнили його шампанським. Потім дружно кинулись у басейн і пустували там, схожі на зграю птахів у золотистому небі, вкритому пухирцями, що поширювали аромат; а обіч їхніх шумливих розваг плавав, лежачи на спині, Хосе Аркадіо. Він поринув у свої думки, мріючи з розплющеними очима про Амаранту, а хлопці скоро потомилися й гуртом подалися назад до спальні, там вони позривали оксамитові штори, повитиралися ними, як рушниками, почали дуріти й розбили дзеркало з гірського кришталю; потім усі водночас полізли на ліжко, зчинивши гармидер, скинули балдахін. Коли повернувся Хосе Аркадіо, вони спали, згорнувшись клубком, немов серед уламків корабельної аварії. Розлютившись не так через видовище розгрому, що постало перед його очима, як від жалості й огиди до самого себе, спустошеного руйнівною оргією, Хосе Аркадіо озброївся різками, що зберігалися на дні скрині разом із волосяницею й усіляким залізяччям, призначеним для вбивання плоті та покаяння, і вигнав хлопчаків з будинку, завиваючи як божевільний і шмагаючи своїх колишніх улюбленців так безжально, як не зміг би перелупцювати навіть зграю койотів. Хосе Аркадіо зостався один, змучений, задихаючись у нападі ядухи, який тривав кілька днів, а коли він нарешті минувся, бідолаха мав вигляд умирущого. На третю добу своїх мук, неспроможний більше терпіти ядуху, він прийшов увечері до кімнати Ауреліано й попросив, щоб той збігав до найближчої аптеки й купив йому порошки для інгаляції. Це була друга поява Ауреліано на вулиці. Він пробіг лише два квартали й побачив запорошені вітрини вузенької аптеки, заставлені фаянсовими посудинами з латинськими написами, і дівчина, наділена таємничою красою нільської змії, продала йому ліки, що їх назву Хосе Аркадіо написав на клаптику паперу. І цього разу вигляд безлюдних вулиць у слабкому жовтому сяйві ліхтарів не викликав у Ауреліано ані найменшого зацікавлення. Хосе Аркадіо вже був подумав, що Ауреліано втік, аж ураз той з'явився, ледве зводячи дух і тягнучи ноги, які після довгого ув'язнення зробилися наче ватяні. Ауреліано з такою видимою байдужістю ставився до навколишнього світу, що через кілька днів Хосе Аркадіо порушив обітницю, дану матері, й дозволив йому виходити на вулицю, коли заманеться.
— А мені нема чого робити на вулиці, — відказав Ауреліано.
Він і далі сидів, замкнувшись у кімнаті, поринулий у свої пергаменти; помалу-малу він їх розшифровував, хоча суті написаного йому все ще не вдавалося розтлумачити. Хосе Аркадіо приносив затворникові в кімнату шматочки шинки, зацукровані квіти, що залишали в роті присмак весни, а двічі приходив навіть з бокалом доброго вина. Хосе Аркадіо не цікавили пергаменти, які здавалися йому езотеричною забавкою, але його увагу привернули рідкісна ученість і непоясненне знання світу, виявлені цим занехаяним родичем. Його дуже здивувало, що Ауреліано тямить у англійській мові і в перервах між вивченням пергаментів прочитав усі шість томів англійської енциклопедії, від першої й до останньої сторінки, як захоплюючий роман. На думку Хосе Аркадіо, все те, що Ауреліано говорив про Рим, було почерпнуте саме з енциклопедії, але невдовзі з'ясувалося, що той знає й чимало такого, чого в енциклопедії не могло бути, скажімо, про тамтешні ціни на товари. «Про все можна дізнатися», — незмінно відповідав Ауреліано на запитання, звідки в нього ці відомості. Зі свого боку Ауреліано теж був вражений, що Хосе Аркадіо, якого він бачив тільки звіддалік, коли той ходив по кімнатах, при близькому знайомстві виявився зовсім не схожим на образ, який склався в його уяві. Хосе Аркадіо вмів сміятися, час від часу сумував за колишньою величчю дому й іноді скрушно зітхав, пригнічений занедбаністю Мелькіадесової кімнати. Це зближення двох самітників однієї крові ще не переросло в дружбу, але воно скрашувало їхню бездонну самотність, яка і розділяла, і єднала їх. Відтепер Хосе Аркадіо міг звертатися до Ауреліано, вирішуючи з його допомогою деякі складні домашні проблеми, котрі самого Хосе Аркадіо вкидали в розпач, бо він не знав, як до них підступитися. Що ж до Ауреліано, то йому було дозволено сидіти й читати в ґалереї, одержувати листи від Амаранти Урсули — вони й далі надходили з колишньою пунктуальністю — і послуговуватися купальнею, куди раніше Хосе Аркадіо його не допускав.
Одного спекотного ранку їх розбудив поквапний стукіт у двері. Стукав якийсь незнайомий дід, великі зелені очі осявали його суворе обличчя примарним світлом, а на чолі темнів хрест із попелу. Подерта на лахміття одежа, стоптані черевики, старий мішок, який приблудець ніс на плечі, як єдине своє майно, надавали йому вигляду старця, однак він тримався з гідністю, що явно суперечила його зовнішності. Навіть у напівмороці вітальні з першого погляду можна було зрозуміти, що таємнича сила, яка підтримує життя в цьому чоловікові, — не інстинкт самозбереження, а звичка до страху. То був Ауреліано Закоханий, єдиний, що зостався живий із сімнадцяти синів полковника Ауреліано Буендіа; він прагнув відпочити від виснажливого, повного випадковостей існування втікача. Він назвав своє ім'я й благав, щоб йому надали притулок у домі, який у безсонні ночі видавався йому останнім притулком на землі. Але Хосе Аркадіо й Ауреліано нічого не знали про цього свого родича. Вони сприйняли діда за волоцюгу й виштовхали на вулицю. І, стоячи в дверях, обидва побачили розв'язку драми, що почалася ще до народження Хосе Аркадіо. Під мигдалевими деревами на протилежному боці вулиці з'явилися два аґенти поліції — протягом багатьох років вони полювали за Ауреліано Закоханим, ішли по його сліду, як хорти; гримнуло два постріли, і Ауреліано Закоханий упав, кулі влучили йому прямо в хрест на лобі.
Відколи Хосе Аркадіо вигнав хлопчаків з будинку, він жив, чекаючи вістей про трансатлантичний лайнер, на якому мав відбути до Неаполя перед Різдвом. Він сказав про це Ауреліано і навіть думав відкрити для нього яке-небудь торгове діло, що давало б кошти на прожиття, бо після Фернандиної смерті кошика з продуктами більше не приносили. Але й цій останній мрії не судилося здійснитися. Одного вересневого ранку, коли Хосе Аркадіо, попивши на кухні кави з Ауреліано, закінчував своє звичне обмивання, в купальню через дірки в черепичному даху зіскочили ті чотири хлопці, котрих він вигнав з будинку. Не давши йому спам'ятатися, вони, як були, в одежі, кинулися в басейн, схопили Хосе Аркадіо за волосся й тримали його голову під водою доти, доки на поверхні перестали з'являтися бульбашки повітря і безмовне бліде тіло спадкоємця престолу опустилося вглиб ароматних вод. Потім вони забрали з собою мішки з золотом, узявши їх із тайника, відомого тільки їм та їхній жертві. Всю операцію було проведено по-військовому швидко, організовано й безжально.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка