Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка6/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
Поки Макондо святкувало повернення пам'яті, Хосе Аркадіо Буендіа й Мелькіадес стерли порох зі своєї давньої дружби. Циган мав намір залишитися в місті. Він і справді побував на тім світі, але не зміг стерпіти самотності й повернувся назад. Відторгнутий своїм племенем, позбавлений свого надприродного хисту за вірність життю, він вирішив знайти спокійне пристановище в цьому ще не відкритому смертю закутку землі й присвятити себе даґеротипії. Хосе Аркадіо Буендіа ще ніколи не чув про такий винахід. Та коли побачив себе і всю свою родину зафіксованими на віки вічні на металевій пластинці, що мінилася різними кольорами, то занімів з подиву; до тих часів і належить цей заіржавілий даґеротип, де зображений Хосе Аркадіо Буендіа зі скуйовдженим, уже сивуватим волоссям, в сорочці з накрохмаленим комірцем, застебнутим мідною запонкою, з урочистим і здивованим виразом обличчя. Вмираючи зо сміху, Урсула запевняла, що він схожий на «переляканого генерала». І справді, Хосе Аркадіо Буендіа був наляканий того прозорого грудневого ранку, коли Мелькіадес зробив даґеротип: він боявся, що, коли зображення людини переходить на металеві пластинки, людина потроху витрачається. Хоч як це дивно, але цього разу Урсулі вдалося вибити дурну думку з чоловікової голови, а ще, забувши свою стару неприязнь, вона вирішила, що Мелькіадес залишиться жити у них. Проте Урсула не дозволила зробити з себе даґеротип, бо, як вона сказала, не хотіла залишитися посміховиськом для внуків. Того ранку вона вбрала дітей у найкращу одежу, напудрила їм обличчя й примусила кожного випити по ложці бульйону з мозкових кісток, аби вони змогли простояти непорушно майже дві хвилини перед чудесною камерою Мелькіадеса. На цьому сімейному даґеротипі — єдиному, який будь-коли існував, Ауреліано, в чорному оксамитовому костюмі, стоїть між Амарантою й Ребекою. У нього те саме стомлене обличчя і ясновидющий погляд, з яким через багато літ він стоятиме біля стіни в очікуванні розстрілу. Але тоді він іще не почув поклику долі. Він був тільки вмілим ювеліром, якого жителі долини шанували за мистецьку й сумлінну роботу. В майстерні, що правила водночас і за безглузду лабораторію для Мелькіадеса, Ауреліано майже не було чути. Він ніби перебував в іншому світі, поки його батько й циган голосно сперечалися, тлумачачи пророцтва Нострадамуса під дзенькіт пляшечок та стукіт кюветок, серед лавини нещасть: ненароком розлитої кислоти, перевернутого ліктем бромистого срібла і спотикань щомиті. Ауреліано працював самовіддано; розумно, з вигодою вів свої справи, тому невдовзі почав заробляти більше, ніж Урсула від продажу саморобного льодяникового звіринця. Люди тільки дивувалися, чому він, уже цілком дозрілий чоловік, досі не знав жодної жінки. І справді, жінки в нього не було.
Через кілька місяців у Макондо з'явився Франсіско Людина, старезний волоцюга, якому було вже десь двісті років. Він частенько навідувався до містечка з піснями, які сам складав. У них із найменшими подробицями розповідалося про події, що сталися ві селах і містах, розташованих на пісняревій дорозі від Манауре й до другого кінця долини, отож якщо хтось хотів переказати дещо знайомим або сповістити когось про якусь подію, то платив два сентаво, щоб Франсіско Людина включив і його послання в свій репертуар. Ось так, зовсім випадково, слухаючи ввечері співця в надії почути щось про сина, Урсула дізналася про смерть своєї матері. Франсіско Людина, прозваний так за те, що переміг диявола в змаганні на складання пісень, — справжнє його ім'я не було нікому відоме, — зник із Макондо під час епідемії безсоння і ось тепер знову несподівано з'явився в закладі Катаріно. Всі подалися слухати його, аби дізнатися, що нового сподіялось на світі. Разом із Франсіско Людиною прибула й жінка, — така гладка, що її несли в ношах аж чотири індіанці, — і молоденька, беззахисна на вигляд, мулатка, яка парасолькою прикривала гладуху від сонця. Цього разу Ауреліано також вирушив до закладу Катаріно. Посеред кола цікавих поважно сидів Франсіско Людина, схожий на велетенського хамелеона. Він співав новини деренчливим старечим голосом, приграючи собі на тім самім старовиннім акордеоні, якого подарував йому в Ґуайані ще сер Уолтер Рейлі[4], і відбиваючи такт великими ступнями завзятого мандрівника, порепаними від селітри. В глибині приміщення перед дверима до другої кімнати, куди час від часу заходили й виходили чоловіки, сиділа гладка матрона з нош, мовчки обмахуючись віялом. Катаріно, з паперовою трояндою за вухом, на конкуренцію торгувала тростиновим вином і використовувала будь-який привід, щоб підійти якомога ближче до чоловіків і прикласти руку, де не слід. Близько півночі задуха зробилася нестерпна. Ауреліано переслухав усі новини до кінця й не почув нічого цікавого для своєї родини. Він був уже налагодився рушати, аж тут матрона поманила його рукою.
— Заходь і ти, — мовила вона. — Це коштує лише двадцять сентаво.
Ауреліано вкинув монету в карнавку, яка стояла на колінах у матрони, й ступив досередини, сам не знаючи нащо. В постелі лежала молоденька мулатка, зовсім гола, і її груди нагадували собачі соски. Того вечора перед Ауреліано в цій кімнаті побувало шістдесят троє чоловіків. Повітря, перепущене через стільки легень і насичене запахом поту й зітханнями, зробилося густе, мов багнюка. Дівчина зняла мокре простирадло й попросила Ауреліано взятися за другий його кінець. Простирадло було важке, наче мокра парусина. Вони викручували його, повертаючи кожне за свій кінець, доки воно набуло своєї нормальної ваги. Потім перевернули мату, і з неї теж закапотів піт. Ауреліано палко бажав, щоб ця робота ніколи не закінчувалася. Він знав теоретично механіку кохання, але коліна в нього тремтіли, він ледве стояв на ногах, його вкидало то в жар, то в холод, він мусив негайно полегшити ваготу свого нутра. Коли дівчина поправила постіль і наказала йому роздягатися, Ауреліано став, затинаючись, пояснювати їй: «Мені сказали зайти. Звеліли вкинути двадцять сентаво в карнавку, просили не затримуватися». Дівчина зрозуміла його стан. «Якщо ти вкинеш іще двадцять, коли виходитимеш, то можеш побути трохи довше», — тихо мовила вона. Мучений соромливістю, Ауреліано роздягся, йому не давала спокою думка, що його нагота програє порівняно з братовою. Незважаючи на всі старання дівчини, він почувався чимдалі байдужим і страшенно самотнім. «Я вкину ще двадцять сентаво», — промимрив він у повному розпачі. Дівчина мовчки глянула на нього вдячним поглядом. Її спина була стерта до крові. Шкіра туго обтягувала ребра. Дихала важко, уривчасто — від глибокої знемоги. Два роки тому, далеко звідси, вона якось заснула, не погасивши свічки, а коли пробудилася — навкруги палахкотіло полум'я. Будинок, де вона мешкала разом із бабусею, що виховала її, згорів дотла. Відтоді бабуся водила її по містах та селах і за двадцять сентаво укладала в ліжко з чоловіками, щоб відшкодувати спалений будинок. За підрахунками дівчини, вона мала жити отак іще близько десяти років, приймаючи по сімдесят чоловіків за ніч, адже, крім сплати боргу, треба було ще оплачувати подорожні витрати, харчування, а також послуги індіанців-носіїв. Коли матрона вдруге постукала в двері, Ауреліано вийшов із кімнати, так нічого й не зробивши й насилу стримуючи сльози. Тієї ночі він не міг заснути, бо думав про дівчину зі змішаним почуттям жаги й співчуття. Він палко прагнув любити й захищати її. На ранок, змучений безсонням і гарячкою, твердо вирішив одружитися з нею, щоб визволити її від бабиного деспотизму й самому діставати щоночі всі ті втіхи, які вона давала сімдесятьом чоловікам. Та коли він о десятій годині ранку прийшов до закладу Катаріно, дівчини в Макондо уже не було.
Час трохи остудив легковажні наміри хлопця, але зате посилив гіркоту невдачі. Він шукав порятунку в роботі. Примирився з тим, що йому судилося на все життя зостатися чоловіком без жінки, аби приховати ганьбу своєї нездатності. Тим часом Мелькіадес зафіксував на своїх пластинках усе, що було варто зафіксувати в Макондо, й віддав свою лабораторію даґеротипії для божевільних ідей Хосе Аркадіо Буендіа, який вирішив використати її, щоб здобути науковий доказ існування Бога. Він був певен, що за допомогою складного процесу нашарування знімків, зроблених у кількох місцях будинку, він рано чи пізно дістане дагеротипне зображення Бога, якщо той справді існує, або ж раз і назавжди покладе край усім припущенням про його існування. А Мелькіадес заглибився у вивчення Нострадамуса. Сидів допізна, задихаючись у своєму вилинялому оксамитовому жилеті, й своєю сухенькою, мов пташина лапка, рукою, прикрашеною перснями, що втратили колишній блиск, виводив на папері якісь карлючки. Якось увечері йому здалося, що він натрапив на пророцтво щодо майбутнього Макондо. Воно перетвориться на чудове місто з великими будинками з прозорого скла, і в цьому місті не лишиться й сліду від роду Буендіа. «Дурниці! — обурено вигукнув Хосе Аркадіо Буендіа. — Не зі скла, а з льоду, як я бачив уві сні, і в ньому завжди буде хтось із Буендіа повік-віки». Урсула відчайдушно силкувалася внести бодай трохи здорового глузду в цю оселю диваків. Вона вибудувала велику гііч і, на додаток до виробництва льодяникових звіряток, почала вночі випікати цілі кошики хліба та безліч розмаїтих пудингів, тістечок, бісквітів — усе це за кілька годин розкуповувалось на дорогах, що вели в долину. Хоча Урсула вже досягла віку, коли людина дістає право відпочити, вона з літами робилася діяльнішою. Була так захоплена своїм успішним підприємством, що якось увечері, неуважно глянувши в вікно, поки індіанка засипала цукор у казан, здивувалася, побачивши на подвір'ї двох незнайомих дівчат, молодих і вродливих, що вишивали на п'яльцях у м'якому світлі присмерку. То були Ребека й Амаранта. Вони щойно зняли жалобу, яку три роки носили за бабусею, і барвисті сукні зовсім змінили їх. Ребека несподівано була гарніша за Амаранту. Великі спокійні очі, прозора шкіра й чарівні руки: здавалось, вони завжди вишивають по канві на п'яльцях невидимими нитками. Амаранті, молодшій, трохи бракувало ґраціозцорті, але вона успадкувала від покійної бабусі вроджене благородство і почуття власної гідності. Поряд з ними Аркадіо, дарма що в ньому вже відчувалася фізична могуть батька, здавався дитиною. Він вивчав ювелірну справу під керівництвом Ауреліано, який, датого ж, навчив його читати й писати. І Урсула враз усвідомила, що в її оселі повно дорослих людей, що її діти незабаром поодружуються, понароджують дітей, і родині доведеться розділитися, бо всі в будинку просто не помістяться. Отоді вона видобула гроші, наскладані за довгі роки важкої праці, домовилася зі своїми клієнтами й заходилася розширяти оселю. Загадала прибудувати велику вітальню, щоб приймати гостей, та ще одну, зручну й прохолодну — для родини, їдальню зі столом на двадцять осіб, дев'ять спалень з вікнами, що виходили на подвір'я, довгу ґалерею, добре захищену від сліпучого полуденного сонця великим розарієм, — вона мала широкі перила для вазонів з папороттю та бегоніями. Урсула вирішила також розширити кухню, щоб умістилося дві печі, зламати комірчину, де Пілар Тернера провістила Хосе Аркадіо його майбутнє, і побудувати нову, вдвічі більшу, щоб у господі завжди був достатній запас харчів. На подвір'ї, у затінку велетенського каштана, Урсула наказала вибудувати дві купальні: одну для жінок, а другу для чоловіків, а за будинком — простору стайню, курник, огороджений дротяною сіткою, хлів для доїння худоби і відкриту на всі чотири боки клітку, щоб залітні птахи могли влаштуватися там, як їм сподобається. У супроводі кількох десятків мулярів і теслярів, вкрай схвильована, ніби заразившись від свого чоловіка гарячкою уяви, Урсула вирішувала, як має падати світло, звідки має надходити тепло, і краяла простір, анітрохи не рахуючись із його межами. Скромна оселя, споруджена при заснуванні Макондо, наповнилась інструментами, будівельними матеріалами й робітниками, котрі, обливаючись потом, раз у раз просили не плутатися у них під ногами, не замислюючись над тим, що плуталися під ногами вони самі. І всюди вони наштовхувалися на мішок з кістками, який своїм глухим постуком доводив їх до нестями. Ніхто не годен був уторопати, як це з-посеред такого безладу, випарів негашеного вапна і киплячої смоли, ніби з надр землі, виріс будинок, і то не тільки найбільший з усіх, які будь-коли споруджувано в Макондо, а й найгостинніший та найпрохолодніший у долині. І найважче було збагнути це самому Хосе Аркадіо Буендіа, який навіть у пору найбільшого розпалу будівельного катаклізму намагався заскочити десь зненацька своєю камерою Божественне Провидіння. Новий будинок був уже майже готовий, коли Урсула витягла свого чоловіка з царства химер і довела до його відома, що прийшов наказ фарбувати фасад у блакитний колір, а не в білий, як вони були постановили. І показала папірець — офіційне розпорядження. Не зрозумівши спочатку, про що це мовить його дружина, Хосе Аркадіо Буендіа насамперед вивчив підпис.
Що це за тип? — спитав він.
Корехідор, — відповіла вбита горем Урсула. — Кажуть, що це такий начальник і його прислав сюди уряд.
Корехідор, дон Аполінар Москоте, прибув до Макондо без зайвого шуму. Спинився в готелі Хакоба, заснованому одним із перших арабів, які приїжджали обмінювати дрібнички на папуг, і назавтра винайняв кімнатку з дверима просто на вулицю, через два квартали від будинку Буендіа. Поставив усередині стіл і стілець, куплені в Хакоба, прибив на стіну привезений із собою герб республіки і вивів на дверях: «Корехідор». Першим його розпорядженням був наказ пофарбувати всі будинки у блакитний колір з нагоди річниці національної незалежності.
Хосе Аркадіо Буендіа, зайшовши з копією наказу в руці до корехідора, застав його в гамаку, почепленому тут же в конторі: начальник відсипався після обіду.
Ви писали цей папірець? — спитав Хосе Аркадіо Буендіа.
Дон Аполінар Москоте, вже літній чоловік сангвінічної комплекції, досить боязкий на вигляд, відповів ствердно.
Яким же це правом? — спитав далі Хосе Аркадіо Буендіа.
Дон Аполінар Москоте, попорпавшись у шухляді столу, дістав папір і простягнув йому.
Мене призначено корехідором вашого міста.
Хосе Аркадіо Буендіа і не глянув на призначення.
У цьому місті ми не порядкуємо папірцями, — спокійно відказав він. — І запам'ятайте раз і назавжди: нам не потрібен корехідор, у нас тут нічого коригувати.
Як і доти, не підвищуючи голосу, він докладно розповів зовні незворушному донові Аполінару Москоте, як вони заснували селище, як розмежували землю, проклали дороги, зробили все, що потрібно, й не турбували при цьому ніякий уряд, і їх так само ніхто не турбував. «Ми мирні люди, у нас досі ніхто не вмирав своєю смертю, — сказав Хосе Аркадіо Буендіа і докинув: — Адже ви самі бачите: тут іще немає цвинтаря». О ні, він не скаржиться на уряд за те, що той їм не допомагав. Навпаки, він радий, що їм не заважали досі спокійно рости, й сподівається, що так усе й буде надалі: адже вони не для того заснували Макондо, щоб тепер перший-ліпший зайда вказував їм, що вони мають чинити. Дон Аполінар Москоте тим часом надяг на себе куртку з грубої бавовняної тканини, такої ж білої, як і його штани, ані на мить не забуваючи про добрі манери.
Отож коли хочете зостатися тут, як звичайний простий житель міста, — ласкаво просимо, — мовив на закінчення Хосе Аркадіо Буендіа. — Але якщо ви прибули сюди, щоб запроваджувати безлад, примушуючи людей фарбувати будинки у блакитний колір, то пакуйте свій мотлох та й забирайтеся звідси туди, звідки прийшли. А мій будинок буде білим, як голубка.
Дон Аполінар Москоте зблід. Ступив назад і, стиснувши щелепи, мовив трохи схвильовано:
Повинен вас попередити: я озброєний.
Хосе Аркадіо Буендіа навіть не зауважив, у яку мить його руки наповнились тією молодою силою, з якою він колись валив додолу коня. Він схопив Аполінара Москоте за петельки й підняв до свого обличчя.
Я чиню так, — сказав він, — бо волію краще проволокти кілька хвилин живого, аніж решту життя тягати за собою мерця.
І, тримаючи за петельки, проніс дона Аполінара Москоте вулицею — самісінькою її серединою — і поставив його обома ногами на дорогу, яка вела з Макондо в долину. Через тиждень корехідор повернувся в супроводі шести босих обшарпаних солдатів, озброєних ґвинтівками, та з підводою, запряженою волами, в якій сиділи його дружина і сім дочок. Згодом прибуло ще два вози з меблями, скринями й домашнім начинням. Тимчасово він поселив свою сім'ю в готелі Хакоба, доки знайде собі будинок, і знову відчинив свою контору, поставивши на дверях двох вартових. Старожили Макондо вирішили прогнати непроханих гостей і з'явилися разом зі своїми старшими синами до Хосе Аркадіо Буендіа, сподіваючись, що він їх очолить. Однак той висловився проти їхнього наміру, бо, як пояснив він, дон Аполінар Москоте повернувся разом із дружиною й дітьми, а чоловікам не личить ганьбити когось перед його ж власною родиною. Треба залагодити справу мирно.
Ауреліано зголосився піти з батьком. На той час він уже почав носити чорні вуса з намазаними клеєм, закрученими кінчиками і вже промовляв тим гучним голосом, що вирізнятиме його на війні. Беззбройні, не звертаючи уваги на вартових, зайшли вони до контори корехідора. Дон Аполінар Москоте не виявив ані найменшого замішання. Він познайомив їх зі своїми двома дочками, що випадково були в конторі: шістнадцятирічною Ампаро, темноволосою, як її мати, і Ремедіос, якій щойно минуло дев'ять років, гарнесенькою дівчинкою з ірисовою шкірою й зеленими очима. Сестри були Граціозні й добре виховані.
Тільки-но Буендіа ступили досередини, як обидві дочки, перше ніж батько встиг назвати їм імена відвідувачів, подали тим стільці. Однак прибулі воліли стояти.
Гаразд, приятелю, — мовив Хосе Аркадіо Буендіа. — Можете залишатися тут, але я кажу це не тому, що за дверима стовбичать оті бандюги з мушкетами, а з поваги до вашої дружини й ваших дочок.
Дон Аполінар Москоте зам'явся, але Хосе Аркадіо Буендіа не дав йому часу на відповідь.
Проте ми ставимо перед вами дві умови, — докинув він. — Перша: всяк фарбує свій дім тим кольором, яким йому заманеться. Друга: солдати покидають Макондо. А порядок у місті ґвинтівуємо ми.
Корехідор підняв руку, як для присяги.
Слово честі?
Слово ворога, — відказав Хосе Аркадіо Буендіа. І додав з гіркотою в голосі: — Бо я хочу сказати вам одну річ: ви і я залишаємося ворогами.
Того ж вечора солдати покинули місто. Через кілька днів Хосе Аркадіо Буендіа підшукав для сім'ї корехідора будинок. І всі заспокоїлися, крім Ауреліано. Образ Ремедіос, наймолодшої корехідорової доньки, якій Ауреліано за віком годився в батьки, зостався глибоко в його серці, завдаючи йому постійного болю. Це було фізичне відчуття, що майже не давало йому ходити, як ото камінець, що потрапив у черевик.
З нагоди закінчення нового, білого, як голубка, будинку було влаштовано бал. Думка про це зародилася в голові Урсули ще того вечора, коли вона зрозуміла, що Ребека й Амаранта стали дорослими дівчатами. Власне кажучи, головною спонукою затіяного будівництва стало бажання мати пристойне приміщення, де б дівчата могли приймати гостей. А щоб здійснити свій задум з повним блиском, Урсула працювала як каторжна весь той час, поки виконувалися заплановані перетворення, і ще до їхнього закінчення вона наскладала від продажу солодощів та хліба стільки грошей, що могла назамовляти чимало рідкісних і цінних речей для прикраси й упорядкування будинку, зокрема — чудесний винахід, який мав вразити все місто й викликати бурхливий захват у молоді, — піанолу. Її привезли розібраною й упакованою в кількох ящиках, а тоді вивантажили разом із віденськими меблями, богемським кришталем, столовим посудом, простирадлами з голландського полотна і силою-силенною найрізноманітніших ламп, свічників, ваз, покривал і килимів. Торговельна компанія обох Індій, що доставила все це, прислала за свій рахунок іще й майстра-італійця — П'єтро Креспі, який мав скласти й настроїти піанолу, а також навчити клієнтів користуватися нею для танців під модну музику, записану дірочками на шести картонних циліндрах.
П'єтро Креспі був молодий і білявий — такого гарного й вихованого чоловіка в Макондо ще ніхто не бачив; він так дбав про свій зовнішній вигляд, що навіть у найвиснажливішу спеку працював у тиснутому сріблом шкіряному жилеті і в пелерині з темного сукна. Обливаючись потом і пильно витримуючи шанобливу відстань між собою й господарями дому, він просидів, замкнувшись кілька тижнів у вітальні, заглиблений у роботу з такою самою одержимістю, з якою Ауреліано віддавася ювелірній справі. І от одного ранку, не відчинивши дверей і не покликавши нікого в свідки чуда, майстер вставив у піанолу перший циліндр, і набридливий перестук молотків та безнастанний грюкіт дощок нараз урвались, і запала тиша, сповнена подиву перед гармонією й чистотою музики. Всі збіглися до вітальні. Хосе Аркадіо Буендіа остовпів вражений, але не красою мелодії, а тим, що клавіші піднімалися й опускалися кожна сама по собі; він навіть установив у кімнаті камеру Мелькіадеса, сподіваючись зробити знімок невидимого музиканта. Того ранку італієць снідав разом із їхньою родиною. Ребека й Амаранта, що подавали на стіл, торопіли, бачачи, з якою плавністю бліді, не прикрашені жодною каблучкою руки цього подібного до ангела чоловіка орудують ножем і виделкою. В сусідній з вітальнею залі П'єтро Креспі почав давати уроки танців. Не доторкаючись до дівчат, під стукіт метронома, що відбивав ритм, він показував їм різні па під чемним наглядом Урсули, яка ні на хвилю не залишала кімнати, поки її дочки вчилися танцювати. У ці дні П'єтро Креспі надягав особливі штани — дуже вузькі та облягаючі — і бальні туфлі. «Даремно ти так непокоїшся, — казав дружині Хосе Аркадіо Буендіа. — Цей чоловік — пестунчик». Та Урсула не послабила своєї пильності, доки закінчилося навчання і італієць поїхав геть з Макондо. Тоді почали готуватися до свята. Урсула склала досить куций список запрошених, куди ввійшли родини засновників Макондо — всі, крім родини Пілар Тернери, яка на той час устигла народити ще двох синів від невідомих батьків. То був, по суті, кастовий відбір, хоча й зумовлений дружнім почуттям: удостоєні запрошення були друзями Буендіа ще до походу, що завершився заснуванням Макондо, їхні сини й онуки з дитячих літ були товаришами Ауреліано й Аркадіо, а дочки — єдиними подругами Ребеки й Амаранти, яких пускали в дім, щоб дівчата могли разом вишивати. Дон Аполінар Москоте, добрий правитель Макондо, чия діяльність обмежувалась утримуванням на убогі особисті кошти двох озброєних дерев'яними жезлами поліцаїв, був суто декоративним представником влади. Щоб зводити кінці з кінцями, його дочкам довелося відкрити кравецьку майстерню, де також виготовлялися штучні квіти, солодощі з ґуайяви, а на особливе замовлення — і любовні послання. Дарма що дівчата були скромні, послужливі й найгарніші в місті та краще від усіх танцювали нові танці, їм так і не вдалося потрапити в список запрошених на бал.
Поки Урсула зі своїми дівчатами розпаковували меблі, чистили срібло і, оживляючи зведені мулярами стіни, розвішували картини з зображенням сеньйорит у навантажених оберемками троянд човнах, Хосе Аркадіо Буендіа відмовився від подальшого переслідування Бога, дійшовши твердого висновку, що його не існує, і вительбушив піанолу, силкуючись знайти розгадку її чарівної таємниці. За два дні до свята, засипаний лавиною Гвинтів і молоточків, розпачливо борсаючись серед плутанини струн, які, щойно їх розпростати з одного кінця, тут же скручувалися у кільця з другого, він сяк-так склав інструмент. Ще ніколи доти в оселі Буендіа не зчинялося такої метушні й переполоху, як у ці останні дні, проте нові гасові лампи було запалено точно в призначений день і годину. Будинок, який іще пахнув соломою й непросохлим вапном, розчинив свої двері, і діти й онуки засновників Макондо оглянули обставлену папоротниками й бегоніями ґалерею, поки що тихі кімнати і сад, наповнений запахом троянд, а потім зібрались у вітальні навколо невідомого дива, прикритого білим простирадлом. Ті, що вже бачили піанолу, досить поширену в інших містах долини, були дещо розчаровані, та найбільше розчарувалася Урсула, коли поставила перший циліндр, щоб Ребека й Амаранта відкрили бал, а механізм не запрацював. Мелькіадес, уже майже зовсім сліпий, справжня руїна від старості, спробував удатися до свого колишнього чарівницького мистецтва й полагодити піанолу. Нарешті Хосе Аркадіо Буендіа зовсім випадково зрушив застряглу деталь, і з інструмента вихопилася музика — спершу якесь клекотіння, а відтак цілий потік переплутаних нот. Калатаючи по начеплених без розбору й настроєних навздогад струнах, молоточки злітали зі своїх Гвинтів. Та вперті нащадки двадцяти двох сміливців, які подолали гірський хребет у пошуках моря, спритно обминали підводні рифи безладного музичного потоку, і бал тривав до світання.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка