Видавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського



Сторінка11/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.53 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

СИН ПРОТИ БАТЬКА

Ні, то вже був не Хінчінбрук! То починалася страш­на пожежа, яка охопила Індію наприкінці 1946 року, — безумство, спровоковане колонізаторами; суцільна низка злочинів, вчинених людьми, доведеними загальним бо­жевіллям до останньої межі людського.

Криваві події 16 серпня 1946 року в Калькутті піз­ніше поширилися на сільські округи Бенгалії і на провін­цію Біхар. Індуси нищили мусульманів, мусульмани — індусів. Сусід поставав на сусіда, приятель на приятеля. В ім’я чого?.. Що не поділили бідаки, яким однаково не-вистачало їжі прогодуватись і яких однаково кривдили і власні поміщики-заміндари, і колонізатори-англійці?

У тому-то й річ, що саме злидні, голод, надлюдська втома й довели людей до одчаю, а не знайшлося потрібної кількості розумних та хоробрих, які могли б спрямувати народний гнів у потрібне русло. Гинули люди в сутичках, які починалися іноді з наймізернішого приводу, і ніколи не вдавалося знайти заводіяк, бо кожен винуватив іншого. Ні, то не Хінчінбрук викликав індусько-мусульманську різанину. Навіть його невичерпної здатності чинити лихе невистачило б на це. Таких, як він. у Індії було сотні й тисячі, і тільки в своєму загалі всі вони, слухняні гвин­тики, складали ту машину пригноблення й нищення, якою керували випещені руки лордів за тисячі миль звідси.

А Майкл Хінчінбрук на світанку другого дня Каліпуджі вже доживав свої останні хвилини.

Укушений змією, він осатанів у першу мить. Коли б отруйні зуби ефи вп’ялись йому в руку, в ногу, він відтяв би їх, не вагаючись. Але укус припав на шию, коло вуха.

Хінчінбрук міг би заволати “пробі”, кинутися в ноги Сатіапалові, благаючи про порятунок, проте не зробив цього. Навіть гинучи, цей недолюдок не хотів визнати себе переможеним. Та, зрештою, він ще сподівався на свою щасливу долю, бо від укусу отруйної гадюки поми­рають не всі.

Спеціальним затискачем з числа інструментів злодія-зломщика Хінчінбрук спіймав кінчик ключа в щілині замка, відчинив двері і вибрався з кабінету. Беззбройний, він не наважився поквитатися з Бертоном і подався зна­йомою дорогою навпростець до того барлога в джунглях, де прожив чимало днів протягом останніх місяців.

При світлі кишенькового ліхтарика Хінчінбрук зазир­нув у дзеркальце.

Ранка під вухом скидалась на дряпину, зроблену гол­кою. Навіть не вірилось, що це укус. Але навколо ранки вже посиніла і вкрилась червоними цятками шкіра; на­брякло обличчя, запухали очі.

— Прокляття! — прохрипів Хінчінбрук.

Він був один у джунглях. Вий вовком, бийся го­ловою об стовбури — ніхто не обізветься, ніхто не до­поможе.

А вже не можна було ні сидіти, ні лежати. Нестерпно заболіла шия. Уздовж хребта почала снувати розпечена голка, штрикаючи в потилицю. Невистачало повітря, і у вухах аж гуло, наче від надмірної дози хініну.

Треба рухатися, — куди завгодно, як завгодно, тіль­ки б позбутися немилосердного болю, заспокоїти себе ілюзією щасливого випадку!

Хінчінбрук ішов довго, невимовно довго, — спочатку джунглями, потім по шосе, — втрачав подеколи свідомість, падав, але підводився знову, йому вже ніде не боліло, тільки м’язи сіпалися конвульсивно та все ті­ло було не­слухняним, чужим.

На світанку, поблизу якогось селища, він упав і не зміг піднятися. До нього, напівглухого і майже сліпого, доле­тіли зойки й стогін, гуготіння пожежі, запах смаленого.

Радуйтесь, святі отці-єзуїти! Навіть помираючи, Майкл Хінчінбрук з розпачем думав тільки про те, що не виконав завдання і не покарав зрадника-помічника.

Він не дожив лише кількох хвилин, щоб побачити божевільний натовп, який сунув дорогою на маєток Сатіапала.

***

Палахкотіла пожежа. Метушились по дорозі криваві бліки. У канаві над дорогою, вискаливши зуби, беззвуч­но реготав мертвий Майкл Хінчінбрук.



З кущів виповз худий, запаршивілий шакал, його тьмяні очиці блудливо озиралися на всі боки, поїдені бо­лячками вуха стригли повітря. І без того полохливому було страшно: в джунглях коїлось щось незвичне. Проте голод узяв гору над страхом, і тварина попрямувала до трупа.

Та ось з-за повороту дороги почувся гуркіт, поміж де­рев блиснуло світло, і одразу ж на великій швидкості ви­скочила вантажна автомашина. Шакал миттю шугнув у кущі.

Заскрипіли тормози. З машини вискочив Чарлі Бертон. Він схилився над трупом, одсахнувся і, схопившись рукою за чоло, прошепотів:

— Хінчінбрук… — а потім на всі легені: — Пане про­фесоре! Дивіться — Хінчінбрук!

Сатіапал виліз із кабіни, кілька секунд дивився мовч­ки на мертвого шпигуна, а тоді хитнув головою:

— Поїхали, Чарлі. У нас немає часу.

— Зараз. Я перевірю, чи не… — Бертон нахилився знову, щоб обмацати кишені Хінчінбрука.

— Облиште! — гидливо поморщився Сатіапал. — Чи до цього зараз? Хіба ви не бачите, що діється в селищі?

Він прислухався до чогось, кинувся до машини, ви­мкнув світло і потягнув Бертона у кущі.

Це було зроблено вчасно. Хвилину по тому до авто­машини підскочив здоровенний чолов’яга з заюшеним кров’ю обличчям. Він зупинився на мить, зазирнув до ка­біни, люто брязнув якоюсь залізякою по вітровому склу, свиснув і помчав далі.

Услід за ним пробігли ще двоє. А потім з боку палаю­чого селища почувся якийсь невиразний шум — гуркіт, шаркіт, басовите гудіння. Такий відгомін стоїть над на­товпом, коли, здається, ніхто навіть не ворушиться.

А це й справді була юрба,— та ще й збуджена, роз­палена. Із смолоскипами в руках, хоч уже розвиднялося, з кийками, сокирами, мотиками дорогою бігли люди. Залиті своєю і чужою кров’ю, з божевільними очима, вони поспішали, щоб трощити й нищити, кричали одне одному:

— Швидше! Швидше!.. Поспішай на “прасад” до Сатіапала!

— Га-га-га!.. Приймай, раджа, гостей!

— Хо-хо-хо!.. Чи не замалий буде для нас “пуджа барі”?

Їм ще було й весело!

Сатіапал стояв у кущах, затиснувши мертвою хват­кою руку Бертона, дивився сухими гнівними очима на тих, що проходили повз них, і беззвучно шепотів:

— Пізно… Пізно…

Він раптом схаменувся:

— Чарлі, треба негайно бігти до маєтку! Треба попе­редити усіх — жодного пострілу. Кинути все к бісу, хай нищать, руйнують. Втекти в джунглі, так, втекти.

Він витяг з кишені крихітну пляшечку, хлюпнув з неї рідину спочатку на Бертона, потім на себе:

— Тепер нам не страшні гадюки. Біжімо. Швидше!

Тільки де вже там бігти в джунглях! Чіпке галуззя сплелося в суцільні тенета, коріння поснувало землю, стовбури понаїжачувались гострими сучками. А на доро­гу не вийдеш: по ній плентаються ті, хто відстав.

— Швидше, Чарлі, швидше!.. — Сатіапал раптом по­морщився і зупинився. Клятий корінець! Нога підверну­лась, і тепер вже чорта з два підеш швидко.

Зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль силою волі, старий пройшов ще кілька сот ярдів, а потім сів.

— Чарлі, я звихнув ногу, ідіть самі. Врятуйте рані Марію і Майю.

— Ну, що ви, професоре! Я не можу вас лишити!

— Ідіть! — гримнув Сатіапал. — Ех, чому ви так піз­но розповіли мені, що скоїлось у Навабганджі?!

Професор скрипнув зубами і нахилився, розв’язуючи шнурок. При цьому він повернувся до Бертона майже спиною.

“Чому так пізно?! — Чарлі вихопив пістолет і, не ці­лячись, вистрілив у широку спину. — Тому!.. Тому!”

Сатіапал упав. Схопився рукою за груди. Крикнув з одчаєм, з болем:

— Чарлі!.. Мій любий!.. Що ти наробив?!. Ти ж мій син!

— А, навіть син?! — Бертона охопила шалена лють. — Досить обдурювати!.. Досить!.. Досить!.. Досить!..

Він стріляв, доки вилетіла остання гільза, зазирнув чомусь у ствол, плюнув і кинув пістолет у кущі. Піді­йшов до забитого, витяг з його кишені старенький обшар­паний бумажник та пачку грошей. Сів неподалік і заку­рив. От тепер справді все. Це була остання жертва на шляху. Зникни з пам’яті те, що трапилось досі! Віднині Чарлз Бертон, майбутній професор і член багатьох ака­демій світу, стане чесною людиною.

Навіть отут, поруч з трупом забитого, Чарлі не стри­мав бажання хоч краєчком ока позирнути на ті скарби, власником яких став. Він повільно, з насолодою розкрив бумажник Сатіапала.

Тільки що це?.. Де ж чорний паперовий конвертик з відтинками зафотографованої плівки?.. Все, що завгод­но, — чекова книжка, листи, фотографії, а конвертика не­має… Може, він випав?.. А може, в кишені?

Ще і ще обмацував Чарлі Бертон того, хто справді був його батьком, і мало не кричав з розпачу: старий обдурив його знову!

Стривай, а чи не потягла оцей конвертик Майя?!.. Так, так,— тільки вона!.. Це ж їй хотілося принести своєму чоловікові посаг, гідний дочки раджі!

Ну, то начувайся ж! Чарлі Бертон знайде тебе скрізь, а таки одержить своє!

Він ще раз глянув на Сатіапала і швидко, — далеко швидше, аніж до того, — пішов уздовж шосе.

***

Котилося лихо по дорозі до маєтку Сатіапала, — ба­гатооке, багаторуке, грізне. Був у ньому і справедливий гнів проти всіх багатіїв усякої масті, і фанатичний шал задурманених, прагнення до справедливості, і чорна сліпа злоба.



А почалося все з незначного. Поздихала в Навабганджі худоба, яка харчувалась “силосом” Сатіапала, За­смутились, захвилювались бідаки. А потім згадали, що раджа поручився своїм майном за кожну тварину, та її вирішили одержати свої нужденні грошики. Позабира­ли ціпки в руки — не близький-бо світ, — рушили битою дорогою й індуси, і мусульмани. Сподівалися мирно пого­ворити з раджею, та ще й “прасадом” на честь Каліпуджі почастуватися.

От тільки нудно дорогою,— то й почали розбирати, а хто ж винний, що худоба загинула? Та й дорозбиралися до того, що за ціпки побралися. Мусульманів було біль­ше, і нам’яли вони боки індусам. А ті побігли по допомо­гу до ближчого села. Зім’яли й допомогу, бо чужі му­сульмани допомогли.

І пішло отак від селища до селища!.. Вже й навабганджців тих у юрбі лишилась десята, а може й сота ча­стина, вже й не знали, власне, чого треба від Сатіапала, та тільки потоку вже не можна було зупинити.

Котилося лихо по дорозі через джунглі, загрожувало досконалим лабораторіям, чудесним препаратам, багатій бібліотеці, хорошим машинам — усьому тому, що незаба­ром стало б таким потрібним індійському народові, — а в пастку цього й не знали. Телефонний зв’язок урвався ще з вечора, — але таке траплялося часто. Сатіапал з Бертоном виїхали нишком і нічого не згадали про події в Навабганджі. Палали далекі заграви, — так хіба ж не го­рять сухої пори року селища в Індії?

Спав маєток. Спала Майя в своїй невеликій затиш­ній кімнаті, і їй навіть не снився чорний пакетик з фото­копіями формул Сатіапала, той пакетик, що його, сам не знаючи чому, професор перед від’їздом витягнув з бумажника й запхнув у куток книжкової шафи.

Майї снилося море, — синє, веселе море. Вона не ба­чила його ніколи і тільки мріяла про це, а ось зараз стоїть на високій скелі, дихає на повні груди, і їй так легко-легко на серці.

Море шумить, шумить… Дивно. Казали, що воно гур­коче ритмічно, б’ючи валами об берег, а насправді ж — гуде монотонно, заспокійливо.

Мчать білі чайки над морем, купаються в променях ранкового сонця… Майя проводжає поглядом пташок і раптом згадує: їй треба щось зробити… кудись поїхати… А, до Андрія!.. Тільки ні: ось він іде, такий хороший, лю­бий!.. Смішний: він гадає, що Майя спить — турсає її за плечі та ще й примовляє: “Вставай!”, “Вставай!”

— Вставай!.. Вставай!.. — чує Майя, прокидаючись. — Лихо!

Це мати. Вона мовчки показує рукою за вікно, і Майя розуміє одразу все. Це — кінець. То не гуркіт моря, а галас юрби; то не хвилі б’ються об берег, а гримає ка­міння об залізну браму

— Тато поїхав. Я наказала охоронникам не стріля­ти. Одягайся швидше — треба негайно залишити маєток.

— Гаразд, матусю…

Майя скочила з ліжка. Де сарі?.. Тьху ти напасть!.. Ну, то хай буде челі, — червоне челі нареченої. Ти при­несло щастя, тебе треба зберегти.

І враз думка перескочила до Андрія: де ти, любий?.. Як добре, що ти поїхав звідси вчасно!.. Ти обов’язково спробував би зупинити людей, які втратили розсуд… І зу­пинив би!

Стривай, а хіба вона, Андрійова дружина, не гідна свого чоловіка?.. І хіба можна віддати на поталу сліпій ненависті найвищі досягнення людського розуму?!

Майя зупинилась на мить, зазирнула у дзеркало, по­сміхнулась сама до себе переможно і вибігла з кімнати.

— Куди ти, Майю? — скрикнула мати.

— Я зараз.

Дівчина бігла щодуху. Їй здавалося, що зараз віді­грає роль кожна секунда.

Так воно й було насправді. Довгий путь до маєтку Сатіапала дещо охолодив войовничий запал натовпу. Той — охляв, а той — почав отямлюватись. Та на шляху постала перепона: високі мури, залізна брама. Тож геть перепону! Одчиняйте, бо буде гірше!

І ось на вершині муру з’явилась людина. Ко­ли б то був озброєний охоронець, Сатіапал, Бер­тон, Лаптєв чи взагалі будь-хто з мужчин, на ньо­го б затюкали, загикали, засипали б камінням та кулями.

Але ні, натовп побачив струнку красиву дів­чину. В червоному челі, залита промінням ран­ко­вого сонця, вона була, як квітка, що пробила цег­лу і цемент і підня­лася над муром високо в не­бо.

Замовкали горлани. Не гупало каміння в бра­му. Ти­ша, благодатна тиша котилася хвилями по натовпу,

— Люди!.. — Майя підійшла аж до краю сті­ни. — Ін­дійці!.. Чого ви хочете?.. Мій батько за­винив вам? Він віддасть все. Я відкрию вам всі ко­мори, всі шухляди. Беріть, що хочете. Не чі­пай­те тільки лабораторій. Мож­на відновити все: бу­дин­ки, машини, одяг і обстановку,— але люд­ської думки не відновиш. Заприсягаюсь вам, що рад­­жа Сатіапал не вчинив жодному з вас нічого ли­хого і прагнув принести тільки хороше. За­при­ся­гаюсь усім, що є найсвятішого в світі!.. Ди­віться: на мені червоне челі. Я ще не знаю навіть обіймів мого чоловіка, але я заприсягаюсь моїм ко­ханням і моїм життям, що я кажу правду!.. І коли жоден з вас ніколи не кохав, убийте мене!.. Я зараз спущусь і одчиню ворота. Заходьте як друзі. Будьте гостями.

В її голосі було стільки пристрасті, стільки чис­тої віри в справедливість, що сотні людей по­ну­рились, об­м’якли і вже ладні були стати справ­ді людьми. Ще одна секунда… Ще одна мить…

Та серед сотень знайшовся один, якому на­чха­ти було на червоне челі, на дівоче кохання, на всі людські прин­ципи.

Мулла Ібрагім, — він же містер Кроссман, він же Поль Куртьє, він же ще десятки прізвищ, — повільно під­вів рушницю і старанно націлився.

І Майя зрозуміла: оце й справді кінець. Прощай, ясне сонечко, прощайте, любі мрії, прощай, коханий, хай ща­стить тобі завжди!

Гримнув постріл. Схитнулась, впала дівчина. Завере­щав хтось: “Вперед, в ім’я Аллаха!”

І загуркотіло, зашуміло, загриміло…

Криваве полум’я, чорний дим… Потьмарився білий світ, запнуло його траурною биндою.

Розділ ХХV

НА ВУЗЬКІЙ СТЕЖЦІ

Мотор кашлянув у останній раз і замовк. Шофер кинувся до карбюратора, щось крутив, штрикав, а потім плюнув і люто почухав потилицю:

— Нема бензину. Забув долити.

Нема бензину! І це — за тридцять кілометрів від маєтку Сатіапала, тоді, коли дорога кожна хвилина!

Сліпий, дурний випадок! Та вже краще було б їхати на сатіапалівській чортопхайці. Так ні ж — гадав, що доїде швидше.

— Самум!..

Пес підняв голову і подивився просто в очі Андрієві розумним, майже людським поглядом.

— Самум, ходімо!.. А на вас, Іване Івановичу, я на кладу стягнення.

— Єсть одержати стягнення! — коноплястий хлопчина шмигнув носом і нахнюпився.

Ой, як боліло серце у Андрія!.. Не передчуття, ні, — к бісу всяку магію: і чорну, і білу, і смугасту! Власні очі бачили палаючі селища, власні вуха чули стогін помира­ючих по тому шляху, де пройшла божевільна юрба.

Він зіткнувся з цією юрбою увечері, коли їхав з маєт­ку Сатіапала. Тоді це був мирний гурт людей, які йшли кудись у своїх справах. Ніхто навіть не знав, що це навабганджці.

Коли почала здихати худоба в Навабганджі, переля­кані селяни звернулися до радянських лікарів, а самі, добре пам’ятаючи епідемії чуми, готові були податися навтіки.

Члени експедиції самотужки зганяли худобу до заго­нів, відділяли хворих тварин від здорових, намагалися лікувати.

Несподіваний розмах епізоотії, одночасність захворю­вання багатьох тварин наводили на думку, що тут пах­не диверсією, але, зрештою, не було часу дошукуватися причин. Всі — від епідеміологів до хірурга — обернулися на ветеринарів. Протягом цілої ночі ніхто з членів експе­диції не заплющив очей.

А раннім ранком до табору приповз важко поранений навабганджець і розповів, що сталося вночі по дорозі до маєтку Сатіапала.

— Їдь! — наказав Калинніков. — Негайно їдь! Рятуй Майю і не встрявай до інших справ.

І ось він “їде”. На своїх двох. Добре, що хоч поруч вірний Самум. Як він скиглив учора, коли Майя наказа­ла йому сідати в машину! Наче благав: сідай і ти… Ну, навіщо ж ти, люба, не захотіла поїхати?

Все вище підбивалося сонце, а дорога усе петляла по­між джунглів, і здавалось, не буде їй кінця-краю. Та ось раптом Андрій помітив попереду вантажну автомашину. Вона була зовсім ціла, тільки з вибитим переднім склом.

“А може, й тут немає бензину?”

Андрій підбіг до грузовика, заліз до кабіни, повернув вимикач і невміло натиснув на стартер. Гучно, потужно заревів мотор.

Лише кілька разів за своє життя, задля забавки, сі­дав Андрій за руль автомашини. Він ніколи не захоплю­вався технікою і навіть не сподівався, що, можливо, ко­лись доведеться гірко каятись в цьому.

Ех, коли б уміння!.. Розвернувся б хвацько на шосе, газонув би та й опинився б за чверть години аж у маєтку!

А може, спробувати?.. Як там… натиснути на педаль зчеплення… ввімкнути швидкість… дати газ…

Він дав газ. Він ввімкнув швидкість. Загуркотіло, за­верещало, гримнуло… Біс його знає,— може, в цю мить щось руйнувалося, трощилося, готове було вибухнути, але ж машина таки зрушила з місця і полізла просто в кущі, — уперта, сильна, зла.

Андрій гарячково перебирав прутки баранки: та ніж, клята, ліворуч, ліворуч! Скреготіло дрюччя по бортах, ревів, аж захлинався мотор. Подерлась машина уздовж канави, стала майже сторчма.

І в цю мить просто перед себе Андрій побачив мерт­вого Хінчінбрука. Тільки побачив, бо мозок, зосередже­ний на одному, був неспроможний фіксувати й аналізу­вати. Грузовик ще раз хитнувся, підстрибнув і вискочив на шосе, розвернувшись у напрямку до маєтку Сатіапала.

За якими правилами вуличного руху їхав Андрій, як йому вдалося не врізатися в дерево чи стовп на повороті, не звалитися з мосту в воду, не перевернутися, не заско­чити кудись в болото — він так ніколи й не міг зрозу­міти. Кожна машина має цілком визначені можливості і за межі своїх кінських сил не переступить. А людські сили невичерпні. В найвідповідальніші хвилини свого життя людина здатна творити чудеса.

З гуркотом, з деренчанням, петляючи від кювета до кювета, мчала машина по шосе, і її було чути дуже да­леко.

Зачувши той гуркіт, зустрічні прожогом втікали в кущі. Може, поліція?.. Може, військо?.. Тікай, ховайся, — наближається розплата!

Маєток Сатіапала був останньою жертвою кривавого шалу. Вичерпалась енергія, втихомирились підбурювачі. Важке похмілля спадало на людей, розчавлювало їх, при­мушувало сторонитися одне одного і вбачати недругів у колишніх спільниках.

Жодна людина не спинила машини, жодна людина не визирнула на шосе.

А для Андрія оце безлюддя було страшнішим за зу­стріч з озброєним натовпом. Невже пізно? Невже заги­нуло все?

Через розбите переднє скло потягнуло їдким димом, між деревами тріпнувся кривавочорний факел вогню.

Андрій ще дужче натиснув на педаль. Він ладний був оддати і свої сили машині, пустити струмінь власної кро­ві в карбюратор, аби тільки швидше сновигали порш­ні, та тільки це б уже не допомогло.

Аж ось і стіна маєтку. Ось і розкрита навстіж брама. За нею висить непроникна запона бруднорожевого диму.

Андрій різко загальмував грузовик і, ухопивши Самума за ошийник, помчав туди, де колись стояв палац, а зараз тріщало, гуготіло полум’я.

Здавалося б, що тут може горіти?.. Цегла? Каміння? Бетон?.. Мабуть, і вони горять, коли завирує розбурхана стихія. То тим більш ясно, що отут вже не може бути жодної живої істоти.

— Самум, шукай!.. — затуляючи носа рукавом піджа­ка, Андрій побіг через димову завісу до парку. Але соба­ка опирався, жалібно повискуючи, і тягнув Андрія назад, до воріт.

— Ну, шукай же, мій любий, шукай! — благально ви­гукував Андрій. — Шукай Майю!

Здавалось, Самум зрозумів його. Він рвонувся так, що Андрій ледве втримався на ногах, і помчав назад, до во­ріт. Але там, певне, слід губився, затоптаний безліччю ін­ших. Собака заметушився, тягнув Андрія то на шосе, то знов у двір, рвався просто через вогонь до вузеньких східців, які вели наверх, до широкого середньовічного муру. Де-де, а там Майї, звісно, не може бути, однак Ан­дрій все-таки гукнув щосили:

— Майю!.. Майю!..

Він прислухався. Може, обізветься любий голос; хай навіть прошепочуть рідні вуста хоч єдине слово…

Та у відповідь почулося тільки страшне, тоскне зави­вання. Самум сидів, піднявши морду, і тоскно, по-вовчо­му, вив.

Морозом пройняло Андрія.

— Мовчи, Самуме!.. Мовчи!.. Шукай! Шукай!

Він силоміць витягнув пса за межі маєтку, подався понад муром, чуйно прислухаючись до звуків та час од часу гукаючи свою дружину.

Ні, жодних слів! Довгі гони пройшов Андрій услід за собакою, а той навіть не вткнувся й разу носом у землю. Нарешті, коло замкнулось.’Він знову опинився перед брамою.

Куди ж тепер?.. Може, ліворуч по шосе?.. Ймовірно, що мешканці маєтку втікали саме у протилежний до Навабганджа бік.

— Вперед, Самуме! Шукай!

І знову собака смикнувся назад, до воріт. Знову тоск-ко завив, позираючи на вершину муру. Але Андрій його не зрозумів, не помітив між зубцями старовинного муру червоної цятки, краєчка червоного челі своєї нареченої.

— Шукай!

І вони пішли по битій дорозі, — вперед, вперед і впе­ред. Андрій не вірив, не припускав того, що його Майї вже нема.

***

Ще один мужчина блукав джунглями поблизу маєтку Сатіапала. Ще один прислухався до кожного шереху, придивлявся до кожного куща. Ще один шукав золото­косу дівчину з очима глибокими й загадковими, як верес­неві ночі Індії. Та тільки у цього в грудях не завмирало від болю серце. Воно колотилося рівно, сильно, злісно.



Імператор сконав, — хай живе імператор! Вже не ста­ло Майкла Хінчінбрука, але на його місце пнувся Чарлз Бертон… Де воно, оте кучеряве хлоп’я, що бавилося з матір’ю в старовинному парку Кембріджа?.. Крок за кро­ком воно йшло стрімкоспадною стежкою по прірви і ста­ло на її краю молодим і красивим зовні, безмежно ста­рим і гнилим всередині.

Хисткий місточок проліг над отією прірвою: Бер­тон сподівався стати чесною людиною, здобувши сатіапа­лів­ські папери. Гай-гай, то були марні сподівання! Не ви­три­мав би його той місточок, зломився б під тягарем бер­то­нівських злочинів.

І ось на цьому місточкові й зіткнувся Чарлз Бертон ве­ресневого надвечір’я з Андрієм Лаптєвим. Зіткнувся, ски­пів шаленим гнівом, вважаючи, що сам росіянин за­ва­жає йому пройти вперед. І кинувся, щоб знищити того, хто в цю мить здавався найбільшим ворогом у світі.

…Чарлі Бертон побачив Андрія Лаптєва на ви­со­ко­­му березі річки, залитого променями призахідного сон­­ця. Три­маючи пса за ошийник, росіянин зупинився, на­че роз­мір­ковував, куди ступити. Коричньовий пес, на­шо­ро­шив­ши вуха, позирав у той бік, де над лісом по­віль­но танули по­пелясті хмари диму над маєтком Са­ті­а­пала.

І враз Чарлі пригадав незакінчену картину в Май­їній вітальні. Це скидалося на здійснене пророкування.

Ні, ні, все було не те, пейзаж, забарвлення, роз­та­шу­­вання людини і пса. Та лишилося найголовніше, майстер­­но схоплене Майєю,— сувора мужність цієї групки.

Бертон схопився за кишеню… Прокляття! Піс­то­лет ли­шився там, біля забитого Сатіапала. Є ніж, але що зро­­биш, коли їх двоє — росіянин і собака?

Він скрипнув зубами і відступив далі в кущі. Ні­чо­го, зачекаємо! Випаде зручна нагода, випаде!

Бертон навіть не запитував себе, чому Лаптєв сам-один, серед джунглів. Намагаючись принизити ро­сі­я­ни­на у власних очах, він підсвідомо визнавав його вищість, бо одразу ж уявив: якщо Лаптєв живий — жива і Майя. А коли так, то чорний конвертин з фотоплівкою вже у Лаптєва.

Довго стояв росіянин на березі річки, а потім щось сказав і махнув рукою.

Зірвався з місця і коричньовий пес. Одним стрибком доскочив шосе. Зриваючи лапами пил, помчав дорогою.

Чарлі зловтішно посміхнувся: все йшло на добре! Тільки треба вже діяти на певність.

Тихесенько, по-зміїному, він плазував до того пагор­ка. Зупинявся. Прислухався. І знову повз.

Мабуть, у росіянина заболіли ноги. Він спочатку сів, а потім і ліг горілиць.

Останній промінь сонця креснув по його обличчю і пішов плазом донизу, заплутався в чагарнику та й сконав.

Чарлі напружився, стрибнув уперед… і встромив ніж у пружне тіло…

Тільки що це?.. Від такого удару мертвим падав ко­жен. А цей росіянин — схопився. Він так стиснув Бертонові шию, аж тому запаморочилась голова.

…І почалась остання, невимовно страшна боротьба двох людей — здорового й пораненого. Скільки вона три­вала — Бертон не знав, бо й сам подеколи ледве не втра­чав свідомість.

Та ось на його шиї послабшав зашморг. Бертон з си­лою одштовхнув Лаптєва і нахилився, щоб підняти ніж.

Він не бачив, що сюди, навпростець, мовчки, у сірому присмерку біжить коричньовий пес. В його зубах, як вог­ник, жеврів шматок червоної шовкової тканини.

Бертон замахнувся ножем… і раптом відчув, як у його в’язи ззаду вп’ялися гострі зуби. Він похитнувся, упав. Кудись штрикав ножем, кричав, борсався, а потім при­тих і замовк.

Вони лежали поруч — мертвий Бертон і важко пора­нений коричньовий пес.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconТ. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
М69 Слово художнє, слово сакральне Збірник статей. – Ніжин: тов “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМатеріал підібраний: пров бібліограф ЦБ карнаух В. В. Художнє оформлення та набір
Сталінська премія ІІ ступеня (1948) за та книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія
Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconГітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми І безголові?


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка