Видавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського



Сторінка3/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

БЕЗ КЕРМА І БЕЗ ВІТРИЛА

Ні, Чарлз Бертон не збрехав: він справді народився в сім’ї видатного англійського фізіолога, професора Кембріджського університету.

Свого батька Чарлі пам’ятав дуже невиразно. З дитя­чих спогадів випливав великий напівтемний кабінет з ше­ренгою страхітливих скелетів під стіною, масивний пись­мовий стіл біля вікна, мікроскоп, штативчики, слоїки з заспиртованими тваринами, а над усім цим — похилена сива голова. Коли Чарлі заходив — ця голова підводилась, зморшки на обличчі Бертона-старшого розгладжувалися, і він зустрічав хлоп’я незмінною посмішкою:

— Як ся маєте, сину?

— Дуже добре, тату.

— Ви вже поснідали?

— Так, тату.

— Чи не хочете ви, щоб я розповів щось цікаве?

— Хочу, тату.

Батько брав Чарлі на коліна і починав розповідати про тварин і комах, про грім та блискавку,— щоразу про інше, дуже цікаво й докладно. Коли б ці лекції Чарлі вислухав на кілька років пізніше — вони б дали йому ве­лику користь. Але в той час хлоп’я ще не могло довго зосереджувати свою увагу на якомусь одному предметі. Воно починало крутитися, перебивало розповідь недо­речними запитаннями, і професор замовкав. Він дивив­ся на Чарлі сумним докірливим поглядом, і той відчував себе винним невідомо за що.

— Ви хочете піти, сину?

— Так, тату.

— Ну, то йдіть.

Чарлі прожогом вилітав з кабінету. Він побоювався батька через його несхожість на інших людей.

З матір’ю було набагато привільніше й приємніше. Вона прокидалась пізно, — дуже часто Чарлі навіть бу­див її, — і, ще заспана, рожева, в білому шумовинні ніч­ної сорочки, підхоплювала сина, лоскотала, цілувала, гуч­но сміялась. її завжди оточували молоді красиві мужчи­ни, навколо неї повсякчас лунали спів та сміх, і тільки з появою старого Бертона мати замовкала, тьмяніла, ста­вала доброчинною й нудною. Однак вона досить вправно уникала таких зустрічей.

Смерть батька не справила на Чарлі особливого вра­ження. Розбитий паралічем, старий Бертон близько року лежав, позбавлений руху й мови. Чарлі щодня, з обов’яз­ку, відвідував його і нітився під скорботним поглядом. Батько над силу ворушив сухими губами, немов бажаючи сказати щось дуже значне, дуже важливе, але так нічого й не сказав.

Мати побивалась недовго. Одразу ж після похорону вона поїхала з сином до Америки. А там — веселе, без турботне життя; першокласні готелі, веселі пікніки, кон­церти, бенкети.

Марія-Луїза Бертон із завзяттям безумця розтринь­кувала все, що мала: добре ім’я, здоров’я, свій невеликий талант співачки, нечисленні капітали, що лишилися після смерті старого Бертона. Усього цього вистачило на шість років. Вона повернулася з сином до Англії безнадійно хворою на туберкульоз, — одлучена від “вищого світу”, позбавлена минулого й майбутнього, — і незабаром по­мерла. Шістнадцятирічного Чарлі взяв на виховання дав­ній друг професора Бертона, багатий одинак лорд Бівербрук.

Це був деякий порятунок для юнака — і матеріальний, і моральний. Дивним чином Чарлі досі опирався тлетворному впливу напівбогеми, — може, це було підсвідоме по­чуття протесту проти падіння матері, на яку він в останні роки її життя почав дивитися з жалісливою зневагою. Але поряд з тим хорошим, що в ньому збереглося, юнак уже мав неабиякий смак до розкошів та до близьких стосун­ків з жінками.

Так, вже в шістнадцять років Чарлі Бертон, — фізично розвинений не на свої літа, високий і ставний, — користався неабияким успіхом серед жінок. Жінки й згуби­ли його.

Він не витрачав на них надміру багато енергії. Розум­ний і самолюбний, Чарлз Бертон поставив собі на меті досягти професорського звання і вперто добивався цього. Коханка могла зачекати, доки Чарлі складе екзамени, — нічого їй не зробиться, пристраснішою буде!

Але коханка не хотіла чекати, якщо Чарлі звільнявся, їй хотілося до ресторану, до театру, до благословенної Ніцци, — не лікуватися, боронь боже, а просто, щоб на цьому найфешенебельнішому курорті Європи показати себе і подивитися на інших.

І на все це були потрібні гроші. Великі гроші! А Чарлі, мов жебрак, був змушений канючити їх у скнари Бівербрука.

Та все було б добре, коли б Чарлі Бертон не закохав­ся по-справжньому. Довгий час він баламутив голови жінкам, навіть не знаючи, що таке любов, але на два­дцять сьомому році життя зустрів жінку, яка скрутила його, підкорила і повела за собою, не питаючи про згоду.

Агні командувала, вимагала, і Чарлі Бертон викону­вав усі її примхи. Інколи він приходив до тями, намагав­ся влаштувати бунт проти самого себе, але одразу ж ка­пітулював, доходячи висновку, що така, певне, доля всіх Бертонів: закохуватися в бездарних співачок, яким, крім блискучої вроди, нічого не дано.

Агні заманулося мати власний автомобіль. Вона, пев­не, вважала, що син професора і вихованець лорда може цілком вільно подарувати їй таку “дрібничку”. Чарлі не спромігся відмовити… і вирішив “позичити” гроші у Бівербрука.

Лорд був скупий, але водночас по-аристократичному недбайливий. На його думку, міцні двері й віконниці, ви­сокі мури та люті пси на подвір’ї робили особняк непри­ступним для злодіїв. Замкнувши сейф і поклавши ключі до шухляди, він вважав свої капітали в цілковитій безпе­ці. Отже, досить тільки нишком взяти ключі, і…

І коли Чарлі Бертон глупої ночі відімкнув сейф та почав напихати кишені пачками грошей, тихо одчинилися двері, і на порозі стаз лорд Бівербрук, — в нічній сороч­ці, капцях на босу ногу, з свічкою в одній руці і пістоле­том в другій.

— Стій!.. Руки вгору!.. — вигукнув він, якщо можна назвати вигуком страшний, хрипкий шепіт, що вирвався з його грудей.

Для Чарлі цей голос пролунав як громовий заклик ієрихонської труби.

“Кінець! — блиснула думка. — Кінець мріям, кохан­ню, життю!”

Він бачив тільки спрямоване на нього дуло пістолета. Ще одна мить — і вилетить звідти смертоносна куля.

Як звір, кинувся Чарлі Бертон на Бівербрука. Свічка згасла. Пістолет брязнув на підлогу. А що було в наступ­ні кілька секунд — Чарлі не запам’ятав. В усякому разі, старий пручався, хрипів, намагався щось крикнути, а по тім зів’яв, замовк і більше не рухався.

Чарлі Бертон зрозумів: він забив людину!.. Це було так страшно, що йому на мить захотілося завити, — тоск­но, по-вовчому. Він заметався по кімнаті, бажаючи втекти звідси,— куди завгодно, світ за очі, аби врятувати своє життя, уникнути неминучої кари, — але тільки натикався на різні предмети і шаленів, близький до божевілля.

А звідкись, — далеке й невиразне, — долітало зави­вання. Воно наближалося, наростало, і ось уже зовсім поруч, наче над самісіньким вухом у Чарлі, заверещала сирена, роздираючи глуху мовчанку ночі. І майже одно­часно мерехтливо засяяли вікна, зататакали кулемети, за­гавкали зенітки, а потім прокотилася громова хвиля бом­бових вибухів.

— Повітряний напад! — вигукнув Чарлі Бертон.

Це був перший нальот німецьких бомбардувальників на столицю Англії. Війна вже йшла. Десь відступали й наступали, хтось помирав і страждав, а манірна Велико­британія й досі позирала на все це з холодною цікавістю стороннього глядача. І ось бомби вперше впали на Лон­дон. Над містом ширяла смерть.

Одним страхом урівноважився другий. Вже невідомо як, Чарлі Бертон миттю відшукав двері, вилетів з будин­ку, чкурнув до бомбосховища. Він просидів там з півго­дини, аж доки замовкло все довкола, а тоді висунув носа назовні.

Але боже милий, що сталося?.. Нема старовинного особняка лорда Бівербрука. Нема конюшні й гаража. Нема флігеля, де жила обслуга. Є тільки вогонь, який аж гуде, гнаний вітром, та височить безладний хаос цег­ли, каміння й заліза.

І Чарлі Бертон зареготав. То був істеричний регіт лю­дини з самої себе, з страху, якого вона щойно позбулась.

Хто сказав, що лорда Бівербрука задушено?! Дурниця! Він загинув від фашистської бомби, пройшов через вог­ненну купіль, і його душа вже стукає в ворота раю!.. А його вихованець Чарлі Бертон постукає в інші ворота: завтра вранці він вилетить до Америки разом з Агні та й забуде, що таке війна.

Чарлі помацав кишені. Вони приємно відстовбурчу­валися і своїм вмістом мали забезпечити безтурботне життя протягом тих кількох років, доки Бертон здобуде звання професора. Отже — до Агні! І досить схилятися перед нею. Треба, нарешті, виявити себе справжнім муж­чиною.

Однак недарма ж кажуть, що біда за бідою ходить. Наближаючись до будинку, де жила Агні, Бертон помітив досить дивну пару. їм, певне, начхати було на війну і на бомбування. Мужчина був у тому стані, коли з найсерйоз­нішим виглядом плещуть дурниці, регочуть з сумного і падають, де стоять, утративши опору. Жінка, мабуть, теж була п’яненька, але на ногах трималась і з сміхом тягла за собою мужчину:

— Ну, Дуглас, ну, мій любий, прошу: ще трошки!.. Ще дві хвилини — і ми вдома.

— Ой Агні, — реготав п’яний, — спини, будь ласка, землю. Хай не крутиться, а то я впаду, слово честі, впаду!

“Дуглас?!. Агні?!.”

Сумніву не було: Агні зраджувала Бертона. Та ще й з ким? З бридким, як мавпа, Дугласом Лендкоффом, ад’ю­тантом прем’єр-міністра!

Холодна, жорстока зненависть стиснула серце Бертонові. Вбити негідницю!.. Познущатися з неї так, щоб вона прокляла свої останні хвилини!

І він її убив. Скористався з свого ключа, зайшов дав­но знайомим ходом до Агні в спальню, стягнув з ліжка і жорстоко закатував. Така самісінька доля спіткала б і Дугласа Лендкоффа, але той був п’яний, як свиня, і тільки мукав на штовхани, не прокидаючись. Чарлі Бер-тон наостанку дав йому каблуком в обличчя і пішов зі­знаватися до поліції. Світ йому зійшовся клином.

На другий день ув’язнення Бертона викликали до “Інтеллідженс Сервіс”. Чарлі, який доти вже схаменувся, тремтів, сподіваючись на найгірше. Але трапилось чудо: йому висловили подяку. Виявляється, Агні Бертельс була видатною німецькою шпигункою; під час обшуку на її квартирі знайдено дуже важливі матеріали. Він, Чарлз Бертон, допоміг розкрити велику шпигунську організа­цію, — честь і хвала йому за це.

— Проте, — сказав наприкінці полковник з “Інтеллі­дженс Сервіс”, — вбивство лишається вбивством. На вас чекає тяжка кара. Ми можемо вас врятувати, однак…

Чарлі чудово зрозумів, чого від нього хочуть, і гаря­че запротестував. Тоді полковник натякнув, що лорд Бівербрук теж, здається, помер не власною смертю. В уся­кому разі, лікарі дивуються, як це старий, лишившись неушкодженим під час вибуху бомби та пожежі, має такі виразисті синці на шиї. А ось цей ґудзик, що був затиснутий у нього в руці, дуже скидається на…

Полковник покрутив у руках ґудзик, притулив його до рваної дірки на піджаку Чарлі Бертона й зітхнув.

— Я згодний… — хрипко сказав арештований.

— От і гаразд… Вас випустять на волю через годину.

***


Ось так і став Чарлз Бертон шпигуном і диверсан­том, — однією з незначних клітин-присосків англійської розвідки, яка, немов гігантський спрут, розпростерла свої щупальця на весь світ.

В Ірані він стежив за шахом і влаштовував диверсії проти радянських військ під час другої світової війни В Австралії, м’яко кажучи, “усунув” одного з керівників антианглійського руху. В Америці досить успішно викрав ряд важливих секретів щодо виготовлення бактеріологіч­ної зброї, по-безглуздому спіймався на дрібниці й бур блискавично перекинутий до Індії.

Він навчився вбивати й брехати, зневажати святині, чхати на людську мораль, але так і не став першокласним шпигуном. Мов хробак деревину, його мозок невідступно гризла глибоко прихована думка про наукову працю. Інколи він вирішував порвати з розвідкою, втекти ку­дись далеко і продовжувати навчання. Однак ті, кому він служив, уміли тримати підлеглих у покорі, а платили так, що їлося й пилося, але не думалося про заощадження.

Без керма і без вітрила, як тріска серед бурхливого моря, Чарлз Бертон плив, сам не знаючи куди, і, нарешті, з волі Майкла Хінчінбрука опинився на операційному столі в маєтку Сатіапала.

Наркоз довго не впливав на Бертона. І не тільки тому, що пацієнт зловживав алкоголем. Чарлі був надто збу­джений, надто багато думок снувалося у нього в голові.

Втративши око, він зовсім занепав духом. Досі йому все збігало гладісінько, аж Бертон повірив у свою щасли­ву зорю. А тепер виявилося, що можна дуже легко втра­тити око, руку, ногу, а то й життя, коли це стане вигідним черговому шефові. То чи не краще скінчити все з одного маху? Якнайжорстокіше поквитатися з Хінчінбруком та й чкурнути до Аргентіни.

Але, з другого боку, його зацікавила таємниця профе­сора Сатіапала. Як “науковець” з шпигунів, Бертон знав, що йдеться про велике, визначне відкриття. Вже не для “хазяїнів”, а для самого себе він хотів би винюхати все щоб використати згодом. І, нарешті, в усі ці справи, сама не знаючи того, вплуталася жінка.

Чарлз Бертон закохався вдруге. Правда, це була не та дурна й сліпа любов, яку він відчував до Агні Бертельс, —любов, коли жінка подобається невідомо чому. Майя, дочка Сатіапала, була прямою протилежністю до Агні, і може саме тому Бертон відчув до неї шалений по­тяг.

Майя була першою, кого він побачив у маєтку Сатіа­пала, коли опритомнів.

Дівчина тримала його за руку і задумливо дивилась кудись у просторінь. Помітивши, що хворий прокинувся, вона швидко обернулась і запитала:

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово… — хрипко відповів Бертон. В нього так боліла голова, що аж у п’яти віддавало.

— Вам дуже боляче… — похитала головою дівчина. — Ви спіть, спіть… Біль мине…

Вона гладила його по руці, примовляючи: “Спіть, спіть!” — і він справді заснув.

Після того дівчина приходила щодня, запитувала про здоров’я, примушувала з’їсти кілька ложок силосу, який Чарлі охрестив “їжею богів”, і йшла геть.

Вона майже увесь час мовчала, проте Чарлі раз у раз перехоплював її погляд і читав у ньому дуже багато чо­го. Чималий досвід підказував Бертонові, що Майя, сама того не помічаючи, поступово закохується в нього.

Вона йому нагадувала запашну нічну квітку, що ледве-ледве випростала свої пелюстки перед тим, як розцвісти на повну силу. Цю квітку треба було зірвати, упитися нею, не дати нікому іншому!

І от якось увечері, коли сутінки вже заповзли до кім­нати, а світло ще не спалахнуло, Чарлз Бертон схопив руку дівчини й прошепотів гаряче:

— Майю, я вас люблю!

Він не бачив її обличчя, але відчув, як у неї здригну­лася рука.

— Не треба про це, Чарлі… — тихо сказала дівчина. — Цього не може статися…

Вола м’яко звільнила руку, встала і, перед тим як ви­йти, затрималась на хвильку:

— Чарлі, не сумуйте: вам повернуть зір. Батько по­годився зробити вам операцію. Вона скінчиться вдало… якщо ви не будете хвилюватися.

Не хвилюватися!.. Чарлз Бертон лежав на операцій­ному столі, ковтав нудотні випари ефіру, вдавав з себе оптиміста, а насправді серце у нього аж захлиналося од тривоги й неспокою.

Та ось потьмяніла свідомість, пірнули в провалля спо­гади, згасли звуки. Йому ще пам’яталося, як він з силою стиснув Майїну руку в слизькій гумовій рукавичці і про­шепотів:

— Люблю!


Навіть зараз, втрачаючи всякий зв’язок з білим сві­том, він брехав і їй, і собі: то було не кохання, а тварин­ний потяг молодого дужого мужчини до тендітної краси­вої жінки.

Розділ VII

НЕСПОДІВАНИЙ АРЕШТ

Він міг чекати скільки завгодно — і годину, і дві, і двадцять. Не поворухнувся б, хоч як допікали б йому комарі та москіти. Не повів би бровою, коли б поруч хтось закричав на ґвалт. Не лишив би своєї засідки, не­зважаючи на голод та спрагу, аж доки мав би силу стри­мувати їх.

Отак крокодил патрує на свою здобич, лежачи десь на мілині мовчазною нерухомою колодою. Так рись, ви­бираючи собі жертву, протягом довгих годин тримає свої мускули напівнапруженими, щоб у зручну мить викори­стати їх на повну міць. І, може, саме так наш далекий пращур, — неандерталець чи синантроп, — полював за м’ясом, якого потребував його завжди голодний шлу­нок.

Що можна закинути істотам, які, скоряючись невбла­ганному законові боротьби за існування, керуються най­простішими, наймогутнішими інстинктами?.. Для тварин найголовніше — їсти!

Але ж у гущавині повзучих рослин перед одним із ві­кон напівзруйнованого крила палацу Сатіапала сиділо розумне, мисляче створіння, яке в першу-ліпшу мить мог­ло наїстися досхочу, укластися спати на м’якому, однак не робило цього, невідомо чому.

Майкл Хінчінбрук належав до тієї категорії людей, з яких при відповідному вихованні виростають найяскраві­ші індивідууми: землепроходці, шукачі скарбів, невтомні вчені. Він був упертий, настирливий, переконаний в здій­сненності своїх задумів. Але його кращі поривання роз­віялися давним-давно, ще в дитинстві. Єзуїти, “лицарі ордена святого Ісуса”, зробили з взятого ними на ви­ховання сироти Майкла Хінчінбрука чи то тварину в людській подобі, чи машину, наділену людськими яко­стями. Коли він одержував наказ, то виконував його не на страх, а на совість,

Із своєї засідки Хінчінбрук бачив тьмяно освітлений коридор і краєчок тих облямованих залізом дверей, які вели до загадкових “корпусів”. До коридора можна було б пролізти дуже легко, — недарма ж ще звечора шпигун прочистив шлях серед ліан і повитягав осколки розби­тої шибки з рами вікна, — однак не випадало слушного часу.

Восьму годину сидить Майкл Хінчінбрук під вікном палацу, а нічого цікавого не помітив і досі.

До тунелю зайшов і одразу ж повернувся раджа Сатіапал. Помічник професора поніс туди два великих і, певне, важких каністри,— таких, як на бензин. Служники вивели й потягли на кухню вгодованого кабана. Його зойк, який пролунав незабаром, засвідчив, що коли ця тварина й була піддослідною, то своє життя вона скін­чила дуже прозаїчно. А потім чорнороби почали тягати в тунель всілякі рослини.

Можна було подумати, що там, за залізними двери­ма, нидіє в неволі табун слонів, а може навіть ще більших створінь типу викопних рептилій. Ліани, завтовшки з ру­ку, колючий чагарник, жорстке пальмове листя могли б пережувати хіба наймогутніші щелепи. І здавалося, що вони таки й жують: ритмічно здригалась і вібрувала зем­ля; чулися ті звуки, які здивували й заінтригували шпи­гуна ще під час його першого, зовнішнього огляду маєтку.

Тепер Хінчінбрук розумів: то працюють подрібнювачі. Але хто ж може споживати жорстку тирсу, на яку пере­творяться майже позбавлені листя стовбури?.. Чи, може, саме отак і готується та “їжа богів”, якою Сатіапал го­дує хворих?

Шпигун міг припускати все, що завгодно, бо не мав змоги перевірити свою гадку.

Нарешті десь о четвертій ранку подрібнювачі припи­нили свою роботу, персонал вийшов з тунелю, а помічник Сатіапала старанно-позамикав двері. Хінчінбрук зачекав ще якийсь час, а потім пробрався до коридора.

Зараз, коли шпигун уже вистежив, де містяться та як відмикаються потайні засуви, пробратися до тунелю Суло дуже легко. Єдине, що турбувало Хінчінбрука,— те, що двері довелося лишити трошки відчиненими; замки защіпалися автоматично, і зсередини одкрити їх не можна.

Асфальтований хід з невисоким округлим склепінням похило вів донизу. Найпростіші підрахунки переконали б кожного, що це, власне, був не тунель, а вкрита хіба не­значним шаром землі неглибока галерея метрів з сто п’ятдесят завдовжки.

Шпигунові довелося подолати ще одну перепону — до­сить надійні двері з немудрящим внутрішнім замком, — і ось він зайшов до високого й просторого приміщення, — мабуть, до одного з тих “корпусів”, які, вкопані, зда­валися схожими на присадкуваті залізничні склади.

Це була всього-на-всього стайня. Обабіч головного входу тяглися численні стійла для коней, рогатої худо­би, овець, свиней, а в протилежному кутку розташува­лися пташники для всілякої птиці та крільчатник.

Приміщення освітлювалося тьмяно, але над кожним стійлом висіло по чималій люстрі з електричними лам­почками. Коли вони вмикалися, все довкола, мабуть, було залито яскравим світлом.

Потривожені обережними кроками, тварини недовір­ливо озиралися на незнайомого, проводжали його погля­дами і знову вмощувалися спати.

Майкл Хінчінбрук, який ніколи не мав справи з тва­ринами, не любив і побоювався їх, не наважився зазир­нути до кормушок. Він бачив тільки одне: в стайні дуже чисто, навіть охайно; не чути важкого духу сечі та гною, ніде не видно ані жменьки сіна, ні недогризків будь-якої зелені.

“Їжа богів?” подумав Майкл Хінчінбрук.

Як пес по сліду, він за ледве помітними ознаками шукав приміщення, де ця їжа виготовляється або збері­гається.

Дряпини на підлозі, нечисленні загублені листочки та рейки для коліс тачок ішли через усю стайню до не­високої брами в її протилежному кінці. Щоб пройти да­лі, шпигунові довелося довгенько поморочитися: брама замикалась потаємним, добре замаскованим запором.

Однак зусилля були варті результату. Майкл Хінчін­брук таки потрапив до приміщення, яке він визначив як “святая святих” палацу Сатіапала.

Тут було зовсім темно, і промінчик ліхтарика вихоп­лював з темряви лише окремі деталі.

Коли б Майкл Хінчінбрук не був підготовлений, він, мабуть, здригнувся б, побачивши щось схоже на голову величезного викопного ящура.

Широко розкрита паща подрібнювача блищала кіль­кома рядами гострих металевих зубів. Поміж них де-нс-де ще стирчали трісочки й листочки,— так, немов цей ве­летень, не скінчивши обіду, підняв голову догори та й позіхає.

Од “голови” подрібнювача тяглася непомірно вузька “шия” — шнековий податчик, як пересвідчився Хінчінбрук після короткого огляду. Подрібнена маса подавалася цим рукавом до великого чотирикутного чана, а звід­ти — до другого й третього, який звужувався і закін­чувався трубою, схожою на лускатий гнучкий хвіст. Кі­нець труби лежав на коритоподібному візку, в якому, мабуть, і перевозилася “їжа богів”.

Хінчінбрук відшукав вимикач і, пересвідчившись, що приміщення не має жодного вікна, ввімкнув світло.

Тепер уся ця споруда ще дужче почала скидатися на якусь недоречну подобу невідомої потвори. Однак шпи­гун не був схильний до опоетизування предметів та явищ. Вірний собі, він намагався визначити, як діє ця машина та для чого вона призначена.

До кожного з чанів тяглися ще допоміжні транспор­тери од великих бункерів, повних хімікатів.

В галузі хімії Хінчінбрук вважав себе досить компе­тентним. З зовнішнього вигляду, з запаху, а то навіть і з смаку він встановив, що складовими частинами “їжі бо­гів”, крім тирси, були ще й кухонна сіль, калійна селітра, суперфосфат, марганець та ще кілька сполук.

Уже з величини бункерів можна було судити про не­однаковий процентний вміст цих речовин в остаточній суміші. Якщо суперфосфату та калійної селітри було в сховищах по кілька десятків тонн, то сірчаний цвіт містився в невеликій скриньці, і мензурка, яка стояла по­руч, свідчила, що міра тут іде на кубічні сантиметри.

Шпигун зліз по металевій драбинці на горішню пло­щадку споруди й зазирнув до першого резервуару.

Він був повний слизької й масної маси, теплої на дотик, огидної на смак. Серед брудної кашиці ще виднілися окремі трісочки й корінчики, — загалом, вона скида­лася на жуйку, вивергнуту з шлунка якоїсь травоїдної тварини.

В другому чані маса мала вже більш однорідний вміст і колір, в ній з’являвся вже знайомий Хінчінбрукові кис­луватий присмак і втрачався запах розпареного дерева.

В третьому чані, зараз порожньому, містилася готова продукція, як пересвідчився Майкл Хінчінбрук, дослідив­ши вивідну трубу.

Отже, в процесі створення “їжі богів” не було нічого складного. Хоч який далекий був Майкл Хінчінбрук від сільського господарства, але й він одразу ж збагнув, що можливість годувати свійських тварин найжорсткішими рослинами, тирсою та іншими неспоживними в звичай­ному стані речовинами є дуже значним і важливим від­криттям.

Але кожному хлопчакові відомо, що звичайна суміш корисних і потрібних для організму неорганічних речо­вин ще не стає смачною й споживною їжею. Так, сіль да­ють тваринам. Проте, скільки не посипай тирсу сіркою чи суперфосфатом, жодна з тварин, не кажучи вже про людину, їсти такої страви не буде.

Коли б отут, у фабриці для виготовлення “їжі богів”, Хінчінбрук побачив дуже складну апаратуру, в якій ревіло б полум’я, вирували б таємничі рідини, чмихали б і гули машини, він навряд чи зміг би розібрати детально виробничий процес, однак повірив би в те, що немає інших секретів, інших приміщень, де створюються найго­ловніші компоненти дивної суміші.

Простота побаченої конструкції розчарувала і насто­рожила Майкла Хінчінбрука. Він міг битися об заклад, що бачить далеко не все, а тільки найпростіші процеси, які вимагають громіздкої апаратури і безпосереднього стикання з нижчою обслугою.

В цьому приміщенні, вмурований в стіну, був ще чи­малий вогнетривкий сейф. Може, в ньому містилися якісь додаткові хімікати або зберігалися цінні матеріали до­сліджень. Проте навіть такий фахівець-зломщик, як Хінчінбрук, мусив би витратити кілька годин, щоб подо­лати замки сейфа, а такого часу шпигун не мав. Набли­жався світанок, слід було поспішати.

Ще одна, остання перепона, і Майкл Хінчінбрук вузь­ким коридорчиком пройшов до третього “корпусу”.

Він зупинився біля дверей у розчаруванні. Замість гігантської лабораторії він побачив всього лиш щось схоже на зимове приміщення зоопарку.

Обабіч вузького проходу в надійних клітках спали всякі звірі: олені й буйволи, дикобрази й велетенські пітони, косулі, ведмеді, шакали й лисиці. Єдина крихітна лампочка під стелею не давала змоги пересвідчитися, що міститься в кормушках, а коли Хінчінбрук зазирнув до однієї з кліток, які, здавалось, були порожніми, по­руч почувся такий рев, що у шпигуна аж у п’ятах за­кололо.

Об грати щосили вдарився лев. Одразу ж за цим зчи­нився неймовірний гармидер: заверещали мавпи, за­скиглили птиці; хижому риканню відповіло виття шака­лів та регіт гієни.

Кленучи невгамовного хижака, себе й всенький світ, Хінчінбрук дременув у протилежний кінець приміщення і сховався в затінку, притулившись до стіни. Він побував уже скрізь, де можна було, і тепер успіх усієї справи міг зір­ва­ти­ся через несподіваний прикрий випадок. Не­безпечно навіть повертатися назад цим же шляхом: хижак, який потроху заспокоювався, може знову наро­бити бешкету, і Хінчінбрук потрапить просто в обійми охоронців чи служників, за­не­по­ко­єних дивною поведін­кою звіра.

Інший хід, — ба навіть кілька, — повинен бути. Хінчінбрук увесь час позирав на стіни, шукаючи поглядом тих дверей, які мали вести до “корпусів” зовні. Однак він їх не помічав. Зараз перед ним був тупик, суцільна стіна з ста­ран­но заштукатуреною поверхнею, навіть без жодно­го на­тяку на якусь шпаринку.

То де ж двері?..

Тільки гостре око шпигуна могло помітити, що двер­цята однієї з кліток не замкнені і своєю величиною та фор­мою відрізняються від інших. За ними в темряві ви­ри­со­ву­ва­лась ніша, дуже схожа на дверну.

Коли замовк звірячий гармидер, шпигун одкриє заґра­то­вані дверцята, зайшов до клітки, а потім взявся за клямку не­великих металевих дверей у кам’яній стіні.

Замка тут не було. Ледве-но шпигун натиснув на руч­ку, як двері легенько зрушили з місця. В щілину про­рвалося неяскраве світло.

Посилюючи натиск, Хінчінбрук уважно прислухався, чи не почується якийсь звук. Однак все було тихо, тільки здалеку долинало розмірене сопіння сплячих тва­рин.

Вже з меншою обережністю Хінчінбрук поширив щі­лину і просунувся в неї.

Що сталося в наступну мить, він не міг збагнути одразу. Щось велике, волохате, багаторуке мовчки кину­лося на нього, одшпурнуло геть, вискочило з приміщення і хряснуло дверима.

Хінчінбрук схопився на ноги, мов опечений. Він, не­зважаючи на небезпеку, хотів кинутися за невідомим створінням, щоб перехопити його, уникнути викриття своєї розвідки. Проте вже в наступну мить йому довелося думати зовсім про інше: а як же вибратися звідси?

З цього боку ручки не було. Заскочка клацнула і міц­но прихопила залізні двері.

Майкл Хінчінбрук кинувся в протилежний бік… і люто вилаявся.

Він був арештований. Як у славнозвісних американ­ських в’язницях, вся передня стінка приміщення, куди він потрапив, була заґратована, а стінки могли витрима­ти натиск не тільки звіра, а й людини, озброєної молот­ком чи сокирою.

Найогиднішим, найжахливішим було те, що Майкл Хінчінбрук потрапив до клітки, де, певне, жила мавпа. Про це красномовно свідчили велика будка з пристав­леним до неї сучкуватим дрючком, трапеція та гойдал­ка— речі, звичайні для мавпятників.

А найгірше те, що саме тепер перед очима шпигуна відкрилася та картина, якої він давно прагнув: за ґрата­ми, у великому й довгому приміщенні під стінами, стояли всілякі хитромудрі прилади; в кутку за скляною перего­родкою виднілися численні шафи з хімікатами та стіл з паперами. На окремому столику, метрів за два від Майкла Хінчінбрука, під скляними ковпаками лежали купки великих кристалів,— ромбічних формою, криваво-червоних та яскравосиніх кольором.

Чого б не дав Майкл Хінчінбрук за кілька отих крис­таликів, які, без сумніву, мали безпосередній стосунок до “їжі богів”, а також за те, щоб згребти папери з письмо­вого стола. Однак він би заплатив ще дорожче за можли­вість опинитися зараз аж ген далеко звідси і врятувати свою шкуру.

Про наміри та реагування інших людей Майкл Хінчін­брук судив з власних позицій і тепер не сумнівався, що на нього чекає неминуча нагла смерть.

А надворі вже світало. Крізь єдине віконце угорі над заскленим ізолятором-боксом прозирнув клаптик неба. Воно швидко світлішало, сяйво електричної лампочки ставало жовтішим і тьмянішим. Десь далеко годинник вибив шосту.

Шпигун розумів, що навіть хвилина загаяння може коштувати йому життя.

Маючи досить часу, Хінчінбрук з легкістю вибрався б з скрутного стану. Його кишені були повні відмичок, сверделець, пилочок, проти яких не вистоять жодні запо­ри з найміцнішої сталі. Однак ніяк не вдавалося дотягну­тися рукою до замка клітки через грати. Отже, доведеть­ся перепиляти якийсь із прутків.

Та ледве-но шпигун взявся до справи, як десь недале­ко почулися голоси, а потім і кроки.

Навряд чи й мавпа могла б вибратися до свого схови­ща з такою швидкістю, як це зробив Майкл Хінчінбрук. Ледве стримуючи хрипке дихання, він зіщулився в куточ­ку будки, намагаючись стиснутися так, щоб його зовсім не видно було крізь отвір.

Кроки наближалися. І ось поруч клітки почувся чийсь голос:

— Дивно, Альфонс досі спить… Чи не захворів він часом? Альфонсе, вилізай, я тобі дам цукерку!

— Перевірте, — сказав Сатіапал. — Може, він здох?

Почувся дзенькіт ключів, а потім скрипнули двері клітки.

Майкл Хінчінбрук зціпив зуби і вихопив з кишені ніж.

Розділ VIII

ОКО 3А ОКО, ЗУБ ЗА ЗУБ”

Як скінчилася операція, Чарлі не знав.

Він почував себе вже добре, міг розмовляти й ходити, але пов’язку з оперованого ока ще не здіймали, і в че­канні цього Чарлі нудився, припускався найгірших думок і лютував. Не було на кого вилити своє роздратування, злість, і він попросив знову перевести його до будиночка, де жив Майкл Хінчінбрук.

Майя зважила на прохання. Вона розуміла, що хво­рому зараз світ не милий, і вважала, що із своїм другом Бертон розважиться і спокійніше чекатиме дня, коли можна буде дізнатися про результат операції.

Однак і після переселення Чарлі Бертона до його колишнього житла, дівчина вважала за свій обов’язок відвідувати хворого якнайчастіше.

Невідома сила тягла її до Чарлі. Але Майя ще стри­мувала себе і поводилася з англійцем навіть холодніше, аніж в перші дні їхнього знайомства.

Юність — пристрасна й легковажна. Вона не може стримувати своїх бажань і дуже незграбно ховає почуття. Зрілість, може й не втрачаючи глибини та яскравості по­ривань, навчається вміло маскувати їх.

Майя з надзвичайною швидкістю переходила від одно­го етапу до іншого. Вона все ще лишалася підлітком щодо розуміння життя, бо з примхи батьків жодного разу не виїздила за межі маєтку і не бачила сторонніх людей. Однак тропічне підсоння, в якому люди розвиваються швидко, наклало свій відбиток на цю напівіндійку. Чарлі Бертон викликав у ній почуття першого кохання; в дівчи­ні прокидалася жінка, і Майя боялась цього.

А Чарлз Бертон, як досвідчений мисливець, майстер­но розставляв тенета, намагаючись полонити свою здо­бич з допомогою тих засобів, які впливають на жінок найдійовіше,— підступною ніжністю та владною наполегли­вістю.

Майя відмовчувалась, обираючи таким чином най­більш невигідний стан пасивної оборони, яка завжди, ра­но чи пізно, буває зламана. Дівчина вважала, що досить не відповідати на пристрасну мову — і визволишся з-під чужого впливу. Але вона катастрофічно швидко йшла назустріч своїй загибелі, і в цьому процесі велику роль відіграло те, що Майя вперше постала проти батька.

Раджа Сатіапал не злюбив англійця з першого ж дня. Не тільки Майя, але і її батько помітили дивну схожість Бертона на закатованого імперіалістами Андрія-Райяшанкара. І коли б не Майя, Чарлі Бертон, а з ним і Майкл Хінчінбрук, не лишилися б у маєтку жодного зайвого дня.

Досі між дочкою та батьком існували щирі, дружні відносини, що було виявом цілковитого взаєморозуміння. Майя дуже часто довідувалась про якесь бажання Сатіа-пала, навіть коли той не говорив про це. Однак тепер вона ніби втратила зір і слух, не помічала,— вірніше, намага­лася не помічати,— тих невдоволених поглядів, які кидав на неї Сатіапал, коли бачив її поруч з Бертоном.

Правда, батько після операції почав поводитися з англійцем дещо інакше. Він тепер часто відвідував хворого і розпитував, розпитував, розпитував, наче бажаючи достеменно вивчити представника нації, яка поневолила Індію.

Майя бачила, що ці розпити поступово перетворюють­ся на своєрідний екзамен. Дізнавшись, що Чарлз Бертон готував себе до наукової діяльності, Сатіапал наче аж зрадів, і відтоді його запитання набули специфічного ха­рактеру. До чого йшлося — Майя не знала, а батько мов­чав.

Сяк-так Чарлі Бертон справлявся з завданнями, поде­коли виявляючи не так глибину знань, як здатність до спостереження та до логічності мислення. Кілька років шпигунської діяльності навчили його читати думки лю­дей з їхніх вчинків. Підвищений інтерес раджі до сина професора Бертона був хоч і незрозумілий для Чарлі, але принадливий. Спочатку Чарлі зважував це з точки зору виконання завдання своїх хазяїнів, а пізніше почали ви­ступати й інші мотиви, які говорили за себе щораз голос­ніше.

Чарлз Бертон прагнув порвати з Майклом Хінчінбруком та з тими, що стояли за його спиною. Коли б Сатіа­пал погодився взяти собі за помічника молодого англійця з університетською освітою, обидва б виграли,— в усяко­му разі, на перший час. Чарлі працював би на совість. Тут, в маєтку індійського раджі, він підготував би все, що потрібно для одержання професорського диплома. Може, й довелося б розлучитися з Сатіапалом свого часу; мож­ливо, і недолічився б професор разом із своїм помічником деяких із своїх засекречених праць, але про це вже Бертон не клопотався б. Закон боротьби за існування су­ворий: крадь і вбивай, якщо не хочеш бути обікраденим і вбитим.

Все, що колись вивчалося і лишилося в пам’яті бодай найтьмянішим спогадом, Чарлі намагався пригадати, по­новити і досить влучно використати в розмові з професо­ром. Тому він і не здивувався, коли Сатіапал одного ра­зу запропонував йому посаду лаборанта з експеримен­тальної фізіології.

— Я поміркую… — обережно відповів Бертон, ледве стримуючи радість. — А втім, ні: що я кажу! Я маю дя­кувати вам за таку честь! Якщо нове око приживеться, я буду вашим боржником повік!

Сатіапал хитнув головою. З виразу обличчя його не можна було зрозуміти, чи задоволений він, чи роздрато­ваний. Скидалося, що професор просто виконує якийсь неприємний, але неминучий обов’язок.

— А як же… Майкл? — запитав Бертон.

Йому хотілося почути відповідь, що рудий старикан може податися геть і забути про існування Чарлі Бертона та оцього маєтку в джунглях. Однак Сатіапал з тим же байдужим виглядом відповів, що для Хінчінбрука теж знайдеться робота і шматок хліба. Бертонові лиши­лося висловити гарячу подяку за піклування про свого друга.

Тепер, коли майбутнє почало вирисовуватися з до­статньою виразністю, Бертон набув тієї рівноваги і пев­ності сил, яких бракувало йому протягом кількох остан­ніх років.

Перспектива стати власником чималого маєтку, кра­сивої жінки і наукового ступеня здавалася Бертонові блискучою. На шляху до здійснення цієї мети стояв Майкл Хінчінбрук. Руда бестія не облишить своїх намі­рів, доки буде здатна ворушитися, і не одв’язне нізащо. Живучий, як кішка, верткий і кровожерний, мов пацюк, він райони пізно змусить Чарлі Бертона стати на коліна, одбере все: гроші, спокій, самоповагу, його треба вбити зараз, доки не пізно. Око за око, зуб за зуб!

Бертон ненавидів свого шефа і боявся його. Хінчін­брук не з тих, які легко віддають своє життя. Та й зро­бити все треба нишком, не викликаючи жодної підозри з боку Сатіапала та його служників.

Як біолог, Чарлі Бертон у минулому повсякчас мав справу з різноманітними представниками тваринного сві­ту, в тому числі й з плазунами. Він навчився вправно ло­вити гадюк і знешкоджувати їх. На початку свого пере­бування з Індії, гайнуючи вільний час, Чарлі навіть спеціально полював на гадюк та вивчав їхнє життя з метою використати здобуті знання колись у майбут­ньому.

Він був певний, що досить зазирнути до якогось з глухих закутків маєтку, і обов’язково натрапиш коли не на кобру, то хоч на ефу, укуси яких смертельні. Спій­мати гадюку, запхнути в розщеплену навпіл бамбукову трубку, звідки плазуна можна випустити коли завгод­но,— ось і готова зброя, яка діє надійно і не викриває того, хто з неї скористався.

Ще днів зо два — і Чарлі, звільнившись від пов’язок і діставши дозвіл на вільне пересування по маєтку, здій­снить свій намір. Однак треба провести попередню роз­відку, дізнатися, чи міцно спить Хінчінбрук.

Обмірковуючи свій план, Чарлз Бертон не заплющу­вав очей цілу ніч. А раннього ранку, коли сон взагалі найміцніший, Чарлі вийшов з своєї кімнати і тихо-тихе­сенько одчинив двері сусідньої.

Майкл Хінчінбрук спав. Тьмяне світло нічника обри­совувало вкриту легкою ковдрою скоцюрблену постать на канапі в кутку.

— Майкл! — пошепки покликав Бертон.

Хінчінбрук не поворухнувся, не видав жодного звуку. Взагалі, він спав так тихо, що не чутно було навіть ди­хання.

— Майкл! — вже голосніше гукнув Бертон. — Ти що, помер?

Чарлі ступив кілька кроків уперед і раптом побачив, що на канапі лежить просто купа вбрання, майстерно скручена на зразок людської фігури.

— Ах, то он як!.. — Бертон на мить замислився, по­зирнув на годинник і рішуче попрямував до дверей.

Йому дуже кортіло зчинити ґвалт, щоб Хінчінбрук спіймався десь на гарячому. Слід сподіватися, що він, пам’ятаючи першу заповідь шпигуна, не зрадить Чарлі навіть при провалі. Але крий боже, якщо Майкл вціліє і довідається про зраду! Тоді Бертонові станс тісною всенька земля!

Два протилежних почуття боролися в Бертонові, і обидва були викликані страхом за своє життя, за своє благополуччя.

А сірі сутінки тим часом мінялися на похмурий сві­танок, який, в свою чергу, поступався місцем для дня. Дощу не було, але над землею висів каламутний серпа­нок, крізь який предмети проступали нечіткими й спо­твореними.

Хінчінбрука все ще не було. Ось під вікнами промай­нула якась постать, але з голосу Бертон переконався, що то пройшов професор Сатіапал.

І Чарлі, нарешті, наважився. Він вислизнув з буди­ночка й побіг асфальтованою стежкою до палацу. Шлях до покоїв Сатіапала був йому відомий.

Ні, Чарлз Бертон не вважав себе надто полохливим.

Але коли в тьмяному передпокої на нього через вікно плигнуло щось і почало душити, він заволав щодуху. В першу мить Чарлі уявив, що потрапив до рук Майкла, а потім, коли перед очима заметлялося щось волохате, темне, вирішив, що наскочив на хижака.

— Альфонс! Альфонс! — почувся переляканий голос Майї. — Що ти робиш?! Геть звідси!

Обійми послабшали. Через Бертона, зваливши його, перестрибнуло створіння щонайменше з десятьма нога­ми, як йому здалося.

— Альфонс, до мене!

То була тільки мавпа, але мавпа незвичайна. В неї, справді, було надто багато кінцівок, які бажали за все ухопитися, до всього торкнутися.

Тварина, що вирвалася з тривалого ув’язнення, не­мов сказилась. Вона стрибнула на шафу, підхопивши ми­мохідь скатертину зі столу, перестрибнула звідти на люстру, обрушилась разом з нею і з скиглінням подалась навтіки через вікно, штурляючи та розкидаючи есе, що траплялось на шляху.

— Енні, — крикнула до когось Майя. — Негайно спо­вістіть тата, що вирвався Альфонс.

Дівчина підбігла до Бертона, який встиг уже під­вестись і збентежено обтрушував костюм,

— Він не заподіяв вам шкоди?.. Ні?.. Ні?.. Ви так кричали, наче він вп’явся в ваше горло зубами…

Чарлі мовчав. У нього ще лишилась якась крихта со­вісті, і йому зараз було нестерпно соромно за самого се­бе та за свій переляк.

— Ні, нічого… — сказала Майя, оглянувши його з усіх боків.

В її голосі прослизнула нотка якогось розчарування і навіть зневаги.

— Він стрибнув на мене ззаду, зовсім несподіва­но, — похмуро пояснив Бертон, розуміючи, що далі мов­чати не можна.

— Так, так… — хапливо погодилась дівчина. — Буває, що й я інколи… Але пробачте: треба спіймати Альфонса, доки він не втік у джунглі.

Майя пішла до дверей. Зупинившись на мить, додала:

— Це дуже сумирне й втішне створіння. До того ж,— мученик науки. Далебі, йому можна пробачити найбільшу провину.

Чарлз Бертон люто стиснув кулаки. Він показав би оцьому “мученикові науки”, коли б у руках була якась зброя! Божевільна мавпа поглумилась з нього,— з того, хто насмішку вважає за найгіршу образу!

Однак треба було кінчати справу. Він ще раз пішов до свого будиночка, пересвідчився, що Хінчінбрука таки немає, і поспішив на голоси, які чулися осторонь па­лацу.

Мавпу вже спіймали, скрутили і кудись потягли. Про­фесор Сатіапал вичитував своєму підлеглому, той щось відповідав, виправдовуючись, але коли Бертон набли­зився, розмова урвалась.

— Чого ви хочете? — сухо запитав Сатіапал.

— Я стурбований зникненням мого друга, — винува­то промовив Бертон. — Шукав його скрізь, — і не зна­йшов.

Сатіапал кинув до свого помічника кілька слів не­знайомою для Бертона мовою, і індієць помчав до воріт.

— Нема,— сказав він, повертаючись.

— Знайти! — суворо наказав Сатіапал.

Він стояв, задумливо мнучи пальцями нижню губу, і морщив чоло, немов розв’язуючи складну задачу.

— Погукайте його!

— Майкл! — неголосно крикнув Бертон. — Майкл!

— Голосніше!

— Хінчінбрук, де ви?

Вони стояли за кілька метрів від житла Бертона, проти ґанку. Туман вже розвіявся, і коли б навіть в цей будиночок пробігла кішка, її не можна було б не по­мітити.

Тож уявіть собі подив Чарлі Бертона, коли на його заклик на ґанок вийшов заспаний, скуйовджений Хін­чінбрук і, позіхаючи, запитав:

— Що трапилось, Чарлі?.. — він помітив Сатіапала і похапцем застебнув ґудзики піжами. — Пробачте, пане професоре!.. Я зовсім не сподівався…

Сатіапал метнув на нього швидкий погляд:

— Прошу, йдіть сюди.

— Одну хвилиночку, — заметушився Хінчінбрук. — Зараз натягну щось на плечі.

— Я не маю часу чекати! — різко сказав Сатіапал. А коли Хінчінбрук підійшов, запитав його: — Чи не хочете ви одержати в мене посаду? Що ви вмієте ро­бити?

Шпигун зітхнув і засмучено розвів руками:

— Нічого… Мене вчили вбивати людей. Цієї справи я не навчився, але рушницю в руках тримати можу… Хі­ба — вартовим? — Він замахав руками. — А втім, ні, ні! Цур їм пек, отим рушницям!.. Прибиральником, чорноро­бом, — чим завгодно! Але… але… — позирнув він у бік Бертона.

— Так, — зрозумів його Сатіапал. — Містер Бертон працюватиме в мене за старшого лаборанта. Якщо ви згодні, негайно ходімте зі мною. Треба виконати одну досить брудну роботу. Одяг вам непотрібний, все одно доведеться надіти гумовий комбінезон.

— Радий служити, пане професоре! — охоче відгук­нувся Хінчінбрук і пішов за Сатіапалом.

***


Обшук у кімнаті Майкла Хінчінбрука не дав абсолют­но нічого. Ніщо не вказувало на те, що її мешканець не ночував тут і наробив бешкету на увесь маєток.

Найлегше було б припустити, що Чарлз Бертон поми­лився, а також уявити, що мавпа якимось чином примуд­рилась вилізти з клітки і потім вибратися з “корпусів”.

Однак жодне створіння,— та навіть і людина без спеціального інструмента,— не змогли б відкрити числен­ні потайні замки і засувки в “корпусах”.

А коли переполоханий лаборант доповів Сатіапалові, що хтось побував і в лабораторії, професор одразу ж збагнув, яким чином злодій туди потрапив та як ви­брався.

Він сидів у клітці Альфонса. Коли служниця повідо­мила про втечу мавпи, всі вибігли з приміщення. Злодій скористався з нагоди і вибіг слідом.

Але хто ж був тим злодієм?.. Хінчінбрук чи…

Незважаючи на будній день, у палаці Сатіапала за­миготіли віники і ганчірки. Раджа дав наказ провести генеральне прибирання.

І ось в кімнаті російського хірурга, доцента Лаптєва, в куточку за канапою, було знайдено загорнуті в марльову салфетку два червоних і два синіх ромбічних криста­лики, яких недолічився за дві години перед тим пильний лаборант Сатіапала.



Розділ IX


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconТ. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
М69 Слово художнє, слово сакральне Збірник статей. – Ніжин: тов “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМатеріал підібраний: пров бібліограф ЦБ карнаух В. В. Художнє оформлення та набір
Сталінська премія ІІ ступеня (1948) за та книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія
Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка