Видавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського



Сторінка4/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

ГОРОБЕЦЬ ПІД ШАПКОЮ

— Пане доцент, прошу!

Сатіапал, не дивлячись на Лаптєва, вказав рукою на двері і, не чекаючи, пішов.

— Куди, пане професоре?

Сатіапал зупинився і сказав з притиском:

— Я хочу детальніше познайомити вас з уже відомим вам Альфонсом, шестирукою мавпою,

Лаптєв сів і спокійно сказав:

— Пане професоре! Мені давно хочеться нагадати вам, що я — не ваш підлеглий. Розв’язувати ребуси та кросворди не маю охоти. А ваша дивна поведінка про­тягом останніх днів мене ображає. Дощі кінчаються. Я сьогодні виїду до Навабганджа. Якщо вам приємна моя подяка, прийміть її. Я справді глибоко вдячний вам за цінну практику.

Сатіапал повернувся, сів проти Лаптєва і з виглядом проникливого слідчого запитав:

— Отже, бажаєте поїхати?.. Не побачивши жодного з ваших пацієнтів?.. Так і не розкривши таємниці “зу­бів дракона”?

Хоч який був стриманий Андрій Лаптєв, але він враз відчув шалену лють.

— Пане професоре, ви переступаєте межі дозволено­го! Тричі я просив у вас дозволу оглянути рані Марію. Ще вчора я мав зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Два тижні тому ви обіцяли показати мені ваших піддо­слідних тварин. Я не нагадував вам про ваші обіцянка, вважаючи, що це просто нечемно. А зараз ваші натяки схиляють мене до думки, що ви підозрюєте мене в чо­мусь!.. Що сталося?

Сатіапал поліз до внутрішньої кишені парусинової куртки і витяг щось загорнуте в марлю.

— Це вам знайоме?

Лаптєв з щирим подивом знизав плечима.

— А це? — Сатіапал повільно розгорнув марлю. В ній було чотири великих ромбічних октаедри з якогось густо забарвленого червоного та синього прозорого ма­теріалу.

— Оце і є ті “зуби дракона”? — запитав Лаптєв. — Ви необачні, пане Сатіапал! Я досі не тільки не бачив цих кристалів, а навіть не знав про їхнє існування.

Професор рвучко загорнув кристали і знову поклав їх до кишені.

— Гаразд,— промовив він похмуро,— То знайте,— якщо ви не знаєте, звісно: цей згорток знайдено тут, у вашій кімнаті, в кутку за канапою, на якій ви сидите.

— Он як! — глузливо відповів Лаптєв. — Шкодую, що я про цю схованку не довідався раніше.

Він помовчав, роздумуючи над тим неприємним ста­новищем, в яке потрапив. Якщо все було так, як розповів Сатіапал, підозра досить обгрунтована.

Андрій не почував за собою жодної провини. Отже, йдеться про провокацію. Але з якою метою?.. Чиїх це рук справа?

— От що, пане професоре! — рішуче сказав Лап­тєв. — Поглянемо на речі реально. Оскільки мені відомо, в судовій практиці насамперед цікавляться питанням: “кому вигідно”. Кому вигідно вкрасти оці “зуби драко­на”?.. Мені?.. Можливо. Але я не знав навіть про ваше існування, доки ви мене не викликали. Чи немає ще ко­гось, хто був би зацікавлений викрасти вашу таємницю?.. І — ще одне: кому вигідно було б зіпхнути крадіжку на мене, якщо… якщо… Даруйте, але я використаю ваш же метод безпідставного підозрювання: якщо ви не втнули цей жарт самі. А втім, я не бачу підстав для цього.

Сатіапал довго не відповідав, а потім запитав зовсім недоречно:

— Скажіть, пане Лаптєв, ви одружені?

— Ні, — сухо відповів Андрій. — Вас цікавлять й інші анкетні дані?.. Батьків теж не маю — розстріляні англо-американськими інтервентами в дев’ятнадцятому році.

— Ну, гаразд, — уже спокійніше сказав Сатіапал. — Прошу пробачити мені. Виїздити вам не треба. Я навіть прошу про це. Хочу також попросити вас не говорити ні­кому ані слова про нашу розмову. А зараз — зазирнемо до мого експериментального корпусу.

Доцент Лаптєв вважав, що вони підуть в напрямку операційного залу, — в тому кутку палацу були лабора­торії, які Сатіапал милостиво надав у розпорядження свого гостя. Однак професор звернув у протилежний бік і повів Лаптєва вже знайомим йому коридором, в якому Андрій заблукав після першої операції.

В кінці коридора пологі щаблі вели до підвалу. Власне, то був теж коридор, ідучи яким Сатіапал і Лаптєв незабаром опинилися в досить широкому й довгому приміщенні. Воно освітлювалося електрикою, бо крізь невелике віконце високо вгорі пробивалося дуже мало світла. За одну з стінок лабораторії правив ряд заґра­тованих кліток для піддослідних тварин; ліворуч та пра­воруч були засклені ізолятори та, якщо судити з обста­новки, кабінети працівників.

В лабораторії було двоє людей — Майя і високий ху­дорлявий індієць, — певне, лаборант.

Дівчина тихо привіталась і хотіла вийти.

— Зачекай, Майю, — спинив її Сатіапал. — Ти пра­цюватимеш разом з паном Лаптєвим. Перш за все по­знайом його з Альфонсом.

Дівчина хитнула головою і підійшла до крайньої клітки.

З гойдалки на підлогу плигнула велика мавпа — шимпанзе, як одразу ж визначив доцент. Однак в жод­ному музеї, в жодному каталозі академій цілого світу не знайшлося б іншого такого ж представника далеких ро­дичів людини. Мавп називають чотирирукими, бо їхні нижні кінцівки можуть виконувати ті ж функції, що і верхні. Додержуючись цього принципу, побачену Лап­тєвим мавпу слід було б віднести до шестируких: знач­но нижче звичайних рук в неї було ще дві кінцівки, і від цього мавпа скидалася на незграбного волохатого па­вука.

Однак бридка зовнішність не зумовлювала собою й таку ж поведінку тварини. Шимпанзе, радий з виявленої уваги, просунув свої численні руки крізь грати і зовсім по-людському гладив Майю по світлому волоссю, торсав її за халат, залазив до кишень.

Майя почухала йому за вухом, і шимпанзе, заплю­щивши повіки, задоволено пробуркотів щось на своїй мавпячій мові.

— Дуже добре! — відгукнувся Лаптєв, звертаючись до Сатіапала. — Отже, вам вдалося приживити відрізані кінцівки?

Сатіапал ствердив це припущення мовчазним рухом голови, а Майя, позирнувши на батька і, певне, діставши ствердну відповідь на якесь запитання, сказала:

— Альфонс уже давно втратив право називатися цим іменем, його власні кінцівки і майже всі внутрішні орга­ни живуть окремо від тіла. Серце йому вшили тигряче. Легені — дикого кабана. Нирки й печінку йому позичила рись. А руки… руки віддали його одноплемінники… Він витерпів стільки операцій, що заслуговує на пам’ятник за життя!

— На це заслуговує насамперед той, хто зробив йому ці операції! — схвильовано сказав Лаптєв. — Ало, пане Сатіапал, дозвольте висловити водночас моє обурення, мій глибокий жаль, що ваші досягнення ще не стали здобутком світової науки.

— А чи хотіли б ви, пане доцент, дати хворому за­мість цілющих ліків смертоносну отруту? Я ще експери­ментую. Тигряче серце я вшив оцій бідолашній тварині зовсім не для того, щоб пожартувати над природою. Ме­ні потрібно було опанувати техніку приживлення настіль­ки, щоб можна було приживляти скаліченій людині кін цівки й органи, не боячись отруєння всього організму продуктами розпаду чужого білка. Як бачите, дослід пройшов досить вдало. Однак треба працювати ще ду­же й дуже багато, аж доки методи стануть бездоган­ними.

— Але чому ви не сповістите всіх про перші резуль­тати? Чому не покличете на допомогу видатних вчених різних країн?

Сатіапал зареготав у відповідь:

— Щоб так звані “видатні вчені” скористалися з мого повідомлення, огорнули його таємницею і здирали б з хворих по сім шкур за операцію?! Красненько дякую! Методика Сатіапала, лікувальні препарати Сатіапала побачать світ божий в довершеному вигляді. Вас я не бо­юсь — ви мені не конкурент і, треба сподіватись, не же­нетесь за грошима. Я дещо завинив Росії і давно шукач нагоди частково сплатити борг. Ось тому я й показую вам те, про що не знає ще жоден з європейців… Майю, прошу, показуй панові доцентові далі.

Решта експонатів, гідних місця в паноптикумі найхимерніших утворів природи, вже не вражали доцента Лаптєва. Важливим було тільки те, що Сатіапалові вда­лося знайти метод приживляти чужорідні для організму білкові утвори. Перші спроби переливання крові, які провадилися багатьма лікарями в кінці дев’ятнадцятого сторіччя, дуже часто кінчалися смертю піддослідного, бо чужий білок, розкладаючись, обертався на смертоносну отруту. Радянський академік Філатов, правда, розробив метод приживлення роговиці, взятої з ока трупа, однак при цьому чужий білок, як правило, руйнувався, роз­смоктувався і служив тільки стимулятором для внутріш­ніх сил хворого. Професор Сатіапал пішов у цьому напрямку значно далі, його успіх, справді, поклав поча­ток новій ері в медицині.

Демонстровані експонати могли б вразити хіба невіг­ласа, людину, яка за зовнішнім виглядом речей не розу­міє їхньої суті. Важко тільки навчитися приживляти від­різану руку, наприклад. А потім, при більшій чи меншій вправності хірурга, її можна пришити куди завгодно, хоч і до литки.

— Досить, Майю, — м’яко сказав Лаптєв. — Мені вже зрозуміло все, і подальший огляд не додасть мені захоп­лення та пошани до вашого батька. Ви маєте повне пра­во пишатися з нього. Людство поставить його ім’я поруч з іменем найвидатніших хірургів планети.

— Справді? — Майя позирнула на нього з глибокою вдячністю. — Я теж так думаю. А ви ж бачили далеко не все, не все!

Вона ніби засоромилась свого запалу й замовкла.

Молоді люди стояли удвох в далекому закутку лабо­раторії.

Яскрава лампа кидала примхливі бліки на обличчя білявої дівчини. Тіні лише підкреслювали м’якість і ніж­ність рис її обличчя, а в глибоких оксамитовочорних очах перебігали золоті іскорки.

І знову вона була не такою, як попереднього разу. Вона стала зрозумілішою, ближчою Андрієві, йому зда­лося, що оці теплі щирі очі він знає давно-давно.

— Дякую вам, Майю! — Андрій взяв дівчину за ру­ку. — Мені буде приємно працювати разом з вами. А вам?

— Друг мого друга — мій друг, — відповіла Майя приказкою. — Я бачу, що батько в вас просто закоха­ний. А ми з ним справжні друзі.

Дівчина стрепенулась і м’яко звільнила свою руку. Андрій простежив за її поглядом і побачив, що з-за скля­ної перегородки на них пильно й багатозначно дивиться професор Сатіапал. Лаптєв чомусь зніяковів і одвів по­гляд. Те ж саме зробив і професор.

— Ходімте, пане доцент,— сказала Майя.— Сьогодні ми маємо зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Та­то доручив зробити це вам.

— Гаразд, — коротко відповів Лаптєв.

Проходячи повз невеликий мармуровий столик, Лап­тєв помітив на ньому дві купки червоних і синіх ромбіч­них кристалів. Півгодини тому їх тут не було.

Андрій посміхнувся з цієї наївної пастки. То невже Сатіапал і справді ладний повірити, що радянський вче­ний здатний на крадіжку?

— Пробачте, Майю, я хотів би сказати вашому бать­кові кілька слів.

— Прошу, прошу! — дівчина провела його до дверей заскленого ізолятора і з чемності пішла назад.— Я за­чекаю на вас. До речі, мені треба захопити деякі інстру­менти.

Професор Сатіапал підвівся з-за столу й пішов на­зустріч Лаптєву.

— Задоволені з огляду?

— Так. Вражений, захоплений і не приховую цього. Але я завітав до вас з діловою пропозицією.

— З якою саме? — зацікавлено запитав Сатіапал.

— Дракон повинен тримати свої зуби в пащі! — жар­тівливо сказав Лаптєв.— Я побоююсь, що не я, а хтось інший схопить кілька отаких красивих кристаликів і цьо­го разу сховає в більш надійному місці. А втім, є спосіб викрити злодія. Пропоную вам використати один препа­рат, крихітної краплини якого досить, щоб одразу ж вста­новити, хто мав з ним справу та поліз куди не треба… Пам’ятаєте, як в казці випробовують на чесність? Під шапку кладуть живого горобця і забороняють туди за­зирати.

— А коли мого горобця просто спіймають та й дре­менуть звідси?

— Замість живого горобця можна покласти опудало або… або пацюка, наприклад.

— М-м-м… Ця пропозиція здається мені привабли­вою. Одначе, який індикатор треба мати, щоб він вказав на ту мізерну кількість вашого препарату, яка лишиться на пальцях злодія?

— Жодного. Це помітите не тільки ви, а кожен. На­віть більше: не помітити — важко.

— Його можна випробувати на собі?

— Не варто! — наморщив носа Лаптєв. — Вам досить буде поговорити протягом кількох днів одну хвилину з кожним мешканцем вашого палацу.

— І що ж це за препарат?

— Е, хай і в мене буде хоч одна таємниця! Якщо ви погодитесь послати гінця з моєю запискою до Навабганджа, ви зможете розпочати експеримент негайно,

— Пишіть! — Сатіапал попрямував до столу і витяг конверт та чистий аркуш паперу.

Лаптєв написав лише кілька слів і одразу ж зібрався йти.

— Зачекайте, — спинив його Сатіапал. — Якщо ми вже стали так би мовити на діловий грунт, то й я хотів би запропонувати вам одну угоду.

Андрій насторожився. За жартівливим тоном профе­сора чулося занепокоєння й збентеженість. Здавалося, йому важко почати розмову.

— Скажіть… скажіть… Вам подобається моя дочка?

— Не знаю, — холодно відповів Лаптєв. — На це питання часто-густо не може відповісти навіть закоханий. Вона — мила.

— От-от, — підхопив Сатіапал. — Мені неприємно го­ворити, але… Справа в тому, що моя дочка, як мені здаєть­ся… зацікавилась хворим Бертоном. Як ви знаєте, він англієць. Мені було б дуже прикро, коли б її почуття цікавості переросло б у щось серйозніше. Втручання батьків у такі справи призводить до протилежного результату. Чи не можете ви, як людина статечна, що здо­була довіру молодої дівчини, стати їй за порадника, за брата, коли хочете?

Сатіапал замовк. Видно було, що він лютує на самого себе і ледве стримує свій сором. Андрій дивився на ньо­го мовчки, насуплено. Його допекло до серця, коли він почув отой епітет: “статечний”.

Статечними людьми звуть тих, хто розвіяв запал юності і здатний се в світі зважувати на аптекарських терезах. Ні, він ще не дожив до цього! В ньому самому ще вирують сили, і дуже часто хочеться від надміру по­чуттів встругнути щось несподіване, хлоп’яче… Та чи й послухає його Майя? Кохання — як пожежа: воно поши­рюється від подувів холодного вітру.

— Навіщо це вам потрібно, пане Сатіапал? — за­питав, зітхнувши, Лаптєв. — Хворий одужає, поїде геть…

— Він лишиться тут, — наче аж з досадою сказав Сатіапал. — На це є дуже важливі причини.

— Тоді не знаю, що вам відповісти. Мені прикро образити вас відмовою, але я не вважаю себе здатним виконати доручення і не маю права втручатися в інтимні справи інших.

— Гаразд… гаразд… — Сатіапал потер скроні й гук­нув: — Майю, прошу, пан доцент звільнився.

Коли Лаптєв і Майя вийшли на ґанок палацу, в от­вір поміж звихрених сивих хмар прозирнуло сонце. Його проміння, — ще золотаворожеве, як завжди вранці, — пофарбувало дівчині волосся в життєрадісні веселі кольори.

— Правда, красиво? — захоплено сказала дівчина, позираючи на важке громаддя хмар, яке дерлося вгору фантастичними скуйовдженими потворами.

— Дуже красиво! — відповів Лаптєв.

Але він дивився не на хмари, а на пасмо золотого во­лосся, яке грайливо лоскотало ніжне рожеве вухо дів­чини.

Розділ X

ЛЮДИ Й СОБАКА

Служник завів хворого до напівтемної кімнати і, вклонившись, вийшов.

— Доброго ранку, міс Майя! — весело вигукнув Бертон і офіційно до Лаптєва: — Добридень, містер.

Цей англієць не знав, хто його оперував. Взагалі ка­жучи, Лаптєва він бачив уперше і позирав на нього з нахабною цікавістю.

“Красивий! — з деякою заздрістю зауважив Анд­рій, — Самовпевнений і, мабуть, егоїстичний”.

— Як ви себе почуваєте, містер Бертон?

— Нівроку, — недбало відповів англієць і одразу ж повернувся до Майї: — Ну, моя люба рятівнице, я з нетерпінням чекаю тої хвилини, коли зможу гляну­ти на вас обома очима. Зніміть геть к бісу оці бридкі бинти!

Мабуть, це був звичайний тон розмов Бертона з доч­кою Сатіапала, але зараз він прозвучав так нетактовно, що Майя поморщилась і холодно запитала:

— Ви так певні в успіху операції?

— Не маю жодного сумніву в цьому! — Бертон витяг з кишені пачку сигарет і, не припускаючи думки про не­гативну відповідь, запитав, чиркаючи сірника. — Дозво­лите палити?

Майя промовчала, а Лаптєв з несподіваною різкістю сказав:

— Ні. В лабораторії не палять.

— Пробачте! — Бертон позирнув на нього з глузли­вою вищістю і шпурнув сигарету в куток. — Ви, певне, управитель маєтку?

— Це той, хто робив вам операцію! — суворо сказа­ла Майя.

— Перепрошую! — Бертон враз утратив зухвалість і навіть з відтінком запобігливості запитав: — Пане ліка­рю, як ви гадаєте, чи не час перевірити наслідки опера­ції?

— Ми покликали вас саме для цього. Сідайте, прошу.

Бертон сів на стілець спиною до вікна, запнутого сі­рою завісою. Майя впевненими обережними рухами зня­ла бинти і відійшла вбік. Лаптєв обережно зняв з ока хворого тампон і наказав:

— Одкрийте очі!

Бічним зором він побачив, як напружилася і потягла­ся сюди Майя. Хворий повільно розплющував повіки, і на його обличчі проступав вираз дитячого здивування і щастя:

— Сто чортів, бачу!.. Бачу, пане лікарю! — він за­кліпав повіками, закриваючи то одне око, то друге. — Бачу!

— Досить! — Лаптєв узяв з рук Майї новий тампон і бинт і наклав на око хворого пов’язку. — Можете йти. Слід сподіватись, що операція пройшла вдало.

Він згадав при цьому, як важко було йому, нефахів­цеві з очної хірургії, зшивати незліченні нерви, крово­носні судини, м’язи. Назвати операцію цілком вдалою, звичайно, не можна. Чи то м’язи пришито не так, як слід, чи ще хворий не оволодів ними достатньою мірою, але око було косим, незвичайним, схожим на протез. Це вра­ження посилювалося ще й його чорним кольором, який не пасував до випещених класичних рис білявого англо­сакса.

Того разу Сатіапал не прийшов на допомогу, навіть коли Андрій Лаптєв по-справжньому заплутався і, ку­саючи губи, кілька хвилин стояв у роздумі над хворим. Може, це й було правильно: майстерності хірурга не вивчишся, відчуваючи над собою чуже око. Як невправ­ний плавець, потрапивши в скруту, напружує свої сили до краю і переборює страх перед водою, так і лікар має зробити не одну операцію самотужки, несучи повну від­повідальність за життя і здоров’я хворого.

— Ну, от і все, Майю, — просто сказав Лаптєв. — Що накажете робити далі?

Дівчина посміхнулась у відповідь:

— Наказувати повинні ви. Я — тільки студент.

— Справді? Я досі навіть не знаю, де ви вчитесь.

— Отут, — Майя обвела круг себе рукою. — Я жод­ного дня не вчилась у звичайній школі і дуже шкодую про це. Моїми єдиними вчителями були батько та мати. На їхнє щастя, я — старанна учениця, та й вони доклали всіх зусиль, щоб я набула найгрунтовніших знань. Але, пане Лаптєв, я таки шкодую, що не потрапила до звичай­ного коледжу. Я занадто рано стала старою, так?

Вона ніби міркувала вголос, може намагаючись зна­йти відповідь на питання, яке її турбувало.

— Певне, так! — погодився Лаптєв. — Мені було б дуже важко без друзів… і навіть без недругів… Справді, справді! — додав він, перехопивши здивований погляд дівчини. — Бездіяльна зброя іржавіє, м’язи нероби втра­чають силу, а людина, яка виросла, мов квітка в теплій оранжереї, буває кволою і нежиттєздатною.

Він помітив, як Майя уважним поглядом обвела його широкі плечі і всю, може й незграбну, але повну сили постать. Йому був приємний цей погляд.

— Я сприймаю ваш комплімент, пане Лаптєв. Гово­рячи про кволих та нежиттєздатних, ви, мабуть, мали на увазі мене… Скажіть, а коли оранжерейну рослину пере­садити на звичайний грунт, щоб її пекло сонцем, хльос­кало дощами та вітром — чи дасть вона запашні життє­здатні плоди?

— Дасть. Якщо, звичайно, не згине від різкої зміни умов.

Дівчина замислилась і тільки після довгої мовчанки сказала:

— На мене чекала саме така доля. Але перешкодила війна.

Розмова на цьому урвалась. Андрій Лаптєв не хотів розпитувати, а дівчина, мабуть, вважала, що й так роз­повіла надто багато.

Решту дня вони удвох працювали в лабораторії, про­вадячи експерименти на тваринах.

Після обідньої перерви Майя сказала Андрієві:

— Тато радить мені допомогти вам у вивченні якоїсь із мов Індії. Ви не заперечуєте?

— Чому ж? Навпаки, я буду вам тільки вдячний. Може, це стане мені в пригоді.

Він, справді, збирався засісти за вивчення “хінді”, і пропозиція Майї була саме вчасною. Однак Андрій на­самперед подумав про те, що він тепер ще довше бува­тиме разом з дівчиною і ближче пізнає її.

— Ми можемо розпочати сьогодні ж увечері, — ска­зала Майя. — Коли хочете — зустрінемось в бібліотеці, або… заходьте до мене.

— Гаразд, — відповів Лаптєв.

Звісно, він пішов не до бібліотеки, йому хотілося побачити, як живе дочка вченого раджі.

Андрій не знав, — вірніше, забув, — що тут, незва­жаючи на певну демократичність поводження, все ще до­держуються тих суворо визначених норм поведінки, що звуться “гарним тоном” і відокремлюють вищий клас від нижчого.

Годилося б доповісти лакеєві про прибуття і чекати у вітальні, аж доки господар чи господиня зволить ви­йти до гостя. Але в маєтку було так мало служників і гості з’являлися так рідко, що Лаптєв зайшов до покоїв дочки Сатіапала, не зустрівши нікого.

Це був довгий ряд кімнат, обставлених дбайливо і з смаком. Проходячи ними, Лаптєв мимохіть бачив їхню господарку з її нахилами та смаками.

Його не вражала ідеальна чистота й затишність поко­їв; майже всі жінки відзначаються любов’ю до охайності. Більш дивною була багатогранність інтересів цієї дівчи­ни. Андрій бачив фарби й палітри біля розпочатих і незакінчених полотен з може невправними, але сміливими щодо тональності і композиції етюдами. В слідуючій кім­наті було повно всіляких музичних інструментів, аж до арфи включно. Розкритий рояль з нотами на ньому свід­чили, що ним користуються часто. А потім — вишивки, аплікації, кумедні саморобні ляльки з ганчір’я та паперу. Невелика лабораторія, стіл з приладами для креслення та розгорнутий підручник з хімії.

Андрій зупинявся перед кожними дверима, ввічливо стукав і, не діставши відповіді, йшов далі, йому вже по­чало здаватися, що він помилився і потрапив зовсім не туди, куди слід.

Та ось у відповідь на його стук почулося здивоване:

— Заходьте!

Андрій одчинив двері і насамперед побачив Майю. Вона, стоячи проти дзеркала, розчісувала хвилясті пас­ма золотого волосся.

Мабуть, дівчина аж ніяк не сподівалась побачити Лаптєва. Ще менше чекав цього великий світлокоричньовий пес. Доки його хазяйка встигла оволодіти собою, він з гарчанням кинувся на незнайомого.

Однак Майя встигла перехопити пса.

— Зачекайте, пане Андрію!.. Самум, лягай!

Собака не корився. Він аж цапки ставав, харчав, захлинаючись, і Майя ледве стримувала його.

Звичайно, найпростіше було б вийти й зачинити за собою двері. Але Андрієві в груди хлюпнуло гарячою хвилею. Він відчув у собі той запал, ту несамовиту впер­тість і почуття певності у своїх силах, з якою колись хо­див на ведмедя з рогатиною в руках та ножем при боці.

— Лягай! — Андрій простягнув уперед вказівний па­лець і впевнено пішов на пса. — Лягай!

Собака ще дужче розлютився: як може чужинець не-тільки не тікати, а ще й наказувати! Чи він не чує засте­режного гарчання?! Чи він не бачить жовтих ікол, які можуть вп’ястися йому в горло?!

— Лягай! — тихіше, але ще впевненіше сказав Анд­рій, і його наказ злився з різким вигуком Майї: — Лягай, Самум!

І пес, не припиняючи гарчання, повільно ліг. Він люто зиркав на Лаптєва, ладний одразу ж схопитися, і тоді його вже не можна було б спинити.

— Лежи!.. — Андрій підійшов зовсім близько і зупи­нився, дивлячись просто в суворі карі очі тварини.

Собака зустрів його погляд, не моргаючи і не одвер­таючи голови. Самум уже почав заспокоюватися, наче ро­зуміючи, що опір зайвий і його самовідданий захист ха­зяйки цього разу непотрібний.

Але такого нейтралітету для Андрія Лаптєва було замало. Він зробив ще півкроку вперед ї раптом різко скомандував:

— Встань!

Собака скочив, немов підкинутий сильною рукою. Він, мабуть, ніяк не сподівався на таку команду, ллє ви­конав її автоматично, за звичкою тварини, в якої ви­робився відповідний рефлекс.

Самум вишкірив зуби; він все ще опирався чужому впливові, та це вже було початком підкорення тварини людині.

— Майю, прошу, відійдіть он туди, до вікна.

Дівчина подивилась на Андрія з тривогою, але він рухом голови запевнив її, що все гаразд.

— Самум, лишайся!

Пес провів хазяйку поглядом, потім знову обернувся до Лаптєва. Андрій неквапним рухом простягнув руку, взяв пса за ошийник і сказав:

— Самум, ходімо! — він підвів тварину до Майї і на­казав: — Лягай тут!

Собака ліг, одвернувся й поклав голову на лапи. Зда­валося, він засоромився власної покори.

Тільки тепер Майя дала волю збудженим нерпам:

— Як ви наважились?! Та чи знаєте ви, що Самум нікому не дозволяє доторкнутися до себе?! Він нещодавно ледве не загриз мого служника тільки за те, що той нава­жився замахнутися на нього мітлою! Я сама його поде­коли боюсь.

— А я не боюсь! — з зухвалістю підлітка сказав Андрій і покликав: — Самум!

Собака знехотя підвів голову.

— Самум, до мене!

Дуже повільно, підібгавши хвоста, пес підійшов ближче.

— Сядь!


Андрій взяв голову тварини в руки. Самум легенько загарчав.

— Ну, досить сваритися! — з добродушною посміш­кою сказав Лаптєв. — Ти — гарний пес, але ти все-таки тварина. А я — людина. Розумієш — людина!

Він сів навпочіпки і дивився собаці в очі, притягуючи його голову все ближче до себе. І Самум скорився. Він зітхнув, — зовсім як людина, — заплющив повіки і схи­лився Андрієві на коліна.

— Який ви сильний! — тихо, з якимось острахом ска­зала дівчина.

Андрій нічого не відповів. Те, що відбулося щойно, чомусь втратило свій привабливий зміст, почало здава­тися непотрібним і навіть вартим докору. Виходило, ніби він просто похизувався перед дівчиною, мов дурне хлоп’я.

І йому раптом стало задушно й тоскно в оцій невели­кій, красиво й багато обставленій кімнаті. Хіба сподівав­ся він, босоногий безбатченко, син залізничного майстра, страченого інтервентами, що колись доведеться розмов­ляти, як рівному, з хай не зовсім справжньою, але таки княжною?.. І чого йому треба від неї? Чого він прийшов сюди?.. Вивчати мову?.. Це тільки причіпка, привід для того, щоб помилуватися з золотих кучериків над рожевим вушком, ще й ще крадькома зазирати в очі, де, здається, сховано так багато, що не розгадаєш і за ціле житія.

Коли б вона була такою, якими Андрій знав дочок ба­гатіїв з книжок, — випещеною, пихатою, неприступною, — з нею було б легше поводитись. Холодні фрази загально­вживаної ввічливості не зобов’язують ні до чого, нікого не зв’язують. Та тут сталося зовсім по-іншому. Майя була надто простою, надто щирою, щоб її занести до числа тих, кого помічають з обов’язку, а водночас між ними стояла непереборна перепона, глибоке провалля, — таке ж, як і між двома світами в людському суспільстві.

— Я піду… — Андрій обережно підняв голову пса і підвівся. — На добраніч, рані!

Майя переполохалась:

— Куди ж ви, пане Андрію?

— Я прийшов сказати, що… мабуть, не зможу зараз вивчати “хінді”. Часу в нас обмаль, незабаром я поїду.

— То посидьте хоч кілька хвилин. Мені буде нудно… — Майя спалахнула і додала вже сухіше: — Вихований мужчина не відмовляє дамі, якщо вона його просить.

— Я не вмію втішити тих, що нудьгують. Прощайте, рані.

— Як хочете, — відповіла вона холодно.

Він пішов до дверей, але зупинився. Невдоволено й боляче стислося серце. Йому хотілося покарати Майю за те, що вона, не будучи винною в тому, належить до іншо­го кола людей, але вийшло все по-дурному:

— Самум, до мене!

Собака звівся і позирнув на хазяйку. Та сиділа в ку­точку канапи нерухома і бліда.

— До мене!

Ледве почувся голос Андрія, Майя — невідомо чому — раптом гарячково загадала: “Якщо Самум піде до нього, то… то…” Вона не додумала до кінця, що ж саме повинно трапитись, але хотіла, щоб це було щось дуже радісне і хороше.

Самум підбіг на кілька кроків до Андрія і зупинився. Він позирав на Майю, чекаючи її наказу. А вона мов­ча­ла, — навмисне мовчала, — тільки в очах у неї було щось таке, що стримало собаку. Він ліг посеред кімнати.

— Йди, Самум! — тихо наказала Майя. — Йди! Це — свій.

Андрій підвів голову. На мить його очі зустрілися з очима дівчини. Вони були сухі й далекі, дивилися ку­дись повз нього.

— Який ви нерозсудливий, пане Андрію! — прошепо­тіла Майя. — Іди, Самум!

Андрій вийшов разом з собакою. Через кілька хвилин Самум повернувся.



Розділ XI

НЕ ВСІ ТХОРИ СМЕРДЯТЬ!”

Старий Джоші позбувся своєї високошановної посади сільського чоукидара. Для того, хто не має землі та інших засобів існування, це було рівнозначно приреченню до голодної смерті. Та недарма ж Джоші вважався у своєму селищі за людину, якій щастить завжди і всюди. Він зна­йшов притулок в маєтку раджі Сатіапала і був призначе­ний за особистого служника російському лікареві.

Джоші був незадоволений: хіба це робота?! Хіба він заслуговує на м’яку постіль і смачну їжу за те, що не робить анічогісінько?! Сагіб не дозволяє навіть прибрати постіль чи почистити черевики, і єдиний обов’язок Джо­ші — відповідати на запитання.

Щовечора російський лікар кликав до себе старого, садовив поруч, як рівного, і починав розпитувати проте, що давно відомо всім, та й не варте уваги.

Сагібові хотілося знати, що таке касти та чи справді слони бояться мишей; він запитував про назви пір року і про те, скільки чатаків рису потрібно людині на добу; цікавився звичаями та релігійними обрядами індусів.

Джоші намагався чесно відробити свій хліб і вдавав­ся до найдетальніших пояснень:

— Вода — це вода. Земля — це земля. Касти, як їх називає сагіб, а вірніше “джаті” — це “джаті”. Вони од­вічні й незмінні. Як вода, всмоктана рослинами, перетво­рюється разом з ними на землю, так і людина після своєї смерті відроджується в якійсь іншій касті. Якщо людина ретельно виконувала “дхарму” — правила життя і пове­дінки кожного індуса, —її душа знайде втілення у вищо­му суспільному стані. Він, Джоші, певне, був колись тва­риною, потім його дух переселився в когось з найнижчої касти недоторканих, а тоді поступово перебрався аж до найвищої касти, брахманів…

— Ну, а далі що? — запитував російський сагіб. Джоші ніколи не задумувався над цим питанням.

З нього було досить того, що він належить до найвищої касти зараз.

— А що краще, — запитував сагіб, — чи належати до нижчої касти “вайшя”, купців, і бути матеріально забез­печеним, чи пишатися званням брахмана і голодувати?

Старий Джоші розгублено кліпав очима. Він мимрив, що брахмани стоять вище за всіх людей і здатні навіть повелівати богами, а страждання людей — примарні, уяв­ні і породжуються незнанням того, що насправді існує тільки великий Брахма.

— А що краще, — невгавав росіянин, — бути багатим брахманом чи бідним?

В глибині душі Джоші вважав, що заможному таки краще. Але ж основним в догматі про “дхарму” є наказ задовольнятися своїм станом, бо за життя поліпшити його неможливо. І Джоші відповідав збентежено:

— Я не знаю, сагібе. Я знаю, що існують “джаті” і їх кілька тисяч. У перукаря, наприклад, і дід, і прадід, і внуки, і правнуки були й будуть перукарями. Ніхто не має права змінити свій фах. А якщо людину за вели­ку провину виключать з “джаті”, людина загине. Вона перетвориться на “омідвара”, “людину надії”, яка позбулась усіх засобів існування і підтримки інших людей…

— Отже, — задумливо сказав росіянин, — я мусив би стати тільки залізничним майстром. А став лікарем… Чи розумієте ви, Джоші, кому вигідна кастова системі і чому вона розкладається перед вашими очима?

Ні, Джоші не розумів, йому було тільки дивним, що в Росії син найостаннішого жебрака міг стати ким зав­годно, навіть міністром. Але ж то — Росія, далека, й не­зрозуміла країна, в якій творяться чудеса. В ній добре було б народитися, але… але…

Сагіб зітхав і, здавалося, дивився на старого Джоші з жалісливим співчуттям.

Старий хотів би уникнути цих розмов, які будили в ньому неясні бажання, примушували замислюватися над питаннями, які ще зовсім недавно були цілком зрозумі­лими. Однак він полюбив російського лікаря, і насампе­ред тому, що сагіб перший з усієх європейців поставився до нього як до справжньої людини. Навіть щира й м’якосердна рані Марія ніколи не дозволяла собі розмовляти так довго з старим індійцем. Кожне доручення доцента Лаптєва Джоші намагався виконати якнайшвидше і як­найкраще.

Якось вранці сагіб наказав йому однести листа до Навабганджа і принести звідти пляшку дуже цінних ліків. Про це не повинен знати ніхто, крім раджі Сатіапала.

Вони стояли на ґанку палацу, проти вікон невеликого будиночка для хворих. Беручи конверт, Джоші, помітив, що з куща на них позирає той рудий чолов’яга, якого можна було зустріти в найнесподіваніших закутках маєтку. Рудий, напевне, підслухував, бо, помітивши погляд Джоші, одразу ж зник.

Старий хотів попередити російського лікаря, але не знав, чи це потрібно, тому вирішив після повернення з Навабганджа насамперед дізнатися, що то за надто ціка­ва людина.

Період дощів уже закінчувався, і Джоші добрався до рідного селища досить швидко.

Вже без остраху, а з сумирною гідністю посланця значної особи Джоші пішов до табору радянської епіде­міологічної експедиції і вручив пакет сивобородому на­чальникові. Той уважно прочитав послання доцента Лап­тєва і сказав:

— Гаразд, можете йти.

— А ліки? — стурбувався Джоші.

— Ліки привезуть.

Довелося скоритися, хоч як це було неприємно. Ста­рий вважав, що він не виконав завдання господаря.

Не гаючи ні хвилини, Джоші попрямував назад. Вік ішов, похнюпивши голову, і думав про те, що йому не до­віряють, дарма що він брахман і не вчинить лихого тому, хто поставився до нього добре.

Його роздум урвався несподівано. Одразу ж за сели­щем, з-під баньяна, який давав притулок калікам в пе­реддень Азарха, вискочило двоє поліцаїв і без зайвих слів скрутили старому руки й ноги. Вони ретельно обшукали його, посадовили на візок і попрямували до садару — ра­йонного поліційного управління.

Джоші запевняв, що він ні в чому не винний, благав випестити його, навіть обіцяв поліцаям хабаря, але все це не допомагало. Ті навіть не промовили жодного слова.

А в поліційному управлінні головний начальник одра­зу ж поставив питання руба: де ті ліки, що їх одержав Джоші від російського лікаря, — вірніше, не ліки, а страшна отрута, яка викликає чуму?

Даремно Джоші присягався, що жодних ліків він не брав і тільки одніс листа, зміст якого йому невідомий. Старого обшукали ще раз і вкинули до льоху.

Джоші зовсім занепав духом. Він розумів тепер, хто був винуватцем лиха, і жалкував, що не викрив рудого ще тоді, коли той крадькома вибирався з маєтку Сатіапала під час зливи першого дня Азарха. Те, як було по­ставлене питання в поліційному управлінні, схиляло Джоші до думки, що сагібу Лаптєву, а може й сивоборо­дому начальникові загрожує велика небезпека.

Джоші не турбувався про себе. Він, правда, знав, що таке індійська в’язниця. Людина, яка потрапляє до неї, може заздалегідь розпрощатися з життям. Втеча не ря­тує, бо куди подасться втікач? його знайдуть, і повторне покарання буде ще жорстокішим. Належало чекати, спо­діваючись на милосердя несправедливих суддів, скоря­тися й терпіти. Джоші й вирішив додержуватися цього правила. Але коли під час наступних допитів від нього зажадали розповіді про те, що діється в маєтку Сатіапала та що робить раджа, Джоші зважився на великий риск.

В’язниця, в якій його тримали, мала тільки пишну назву. Насправді це була яма в землі, обладнана досить міцними дверима. В’язнів навіть не вартували, бо жодного випадку втечі досі не було.

Майже всю ніч старий Джоші рив нігтями вузький хід у земляній стіні, пристав, стер до крові нігті, але таки вибрався назовні і чкурнув джунглями до маєтку Сатіапала, не боячись навіть хижих звірів.

Він ішов цілий день, зупиняючись тільки дія того, щоб сяк-так попоїсти та сьорбнути пригорщу води, і піз­но ввечері постукав у браму маєтку Сатіапала.

Дверцята відчинилися на диво швидко. За ними стояв Сатіапал, управитель, а трохи поодаль — отой самісінь­кий рудий старикан.

— Ось він! — вигукнув Джоші несамовито. — Три­майте його, сагібе! Він стежив за російським лікарем! Він повідомив поліцію!

Старому здалося, що рудий зробив такий рух, наче збирався дременути геть. Джоші кинувся до нього, але Сатіапал зупинив:

— Не підходь, Джоші, — смердить!

Справді: у повітрі стояв густий сморід, — такий, яко­го Джоші не доводилося чути ніколи й ніде. Запах зіпсо­ваного м’яса, гнилих овочів, смітників видався б делікат­ними пахощами проти нестерпного смороду, од якого паморочилася голова і зводило нутрощі.

— Йди геть, брудна тварино! — сказав Сатіапал, по­казуючи пальцем за ворота. — Йди! Ти смердітимеш, як тхір, і люди цуратимуться тебе. Можеш вважати це за щастя, бо в противному разі я не випустив би тебе і пе­рекроїв на шакала… Ти хотів викрасти мою таємницю? Та ось маєш!.. Геть!

Рудий чолов’яга зіщулився і, смикаючи зв’язаними за спиною руками, чкурнув за ворота. Він біг зигзагами, наче побоюючись, що йому вистрілять в спину, і незаба­ром зник у темряві.

— Смердючий тхір! — з огидою промовив Сатіапал.

І у відповідь почулося:

— Не всі тхори смердять, шановний раджа!

Хінчінбрук таки не стримався в останню мить і ляп­нув те, про що слід було б мовчати.

***


Що ж трапилося?.. Хто посмів так жорстоко поглу­зувати з нього, найхитрішого і найдалекогляднішого?.. Звідки взявся отой нечутний для себе сморід, од якого інші починають блювати?

Майкл Хінчінбрук біг дорогою через джунглі, майже втративши глузд з розпачу і ненависті. Він досі не міг второпати, в чому справа.

З часу своєї останньої невдалої розвідки шпигун при­чаївся і не наважувався на рішучі дії. Втікаючи з лабо­раторії, він, правда, збив погоню на хибний шлях, за­кинувши вкрадені кристали до кімнати росіянина, але цілковитої безпеки не досягнув. Дивний спосіб призна­чення на посаду стверджував побоювання, що Сатіапал підозрює Хінчінбрука. Це було тим більш прикро, що на­решті випала нагода понишпорити і в самій лабораторії.

Йому доводилося виконувати брудні й гидкі обов’яз­ки чорнороба в хірургічному закладі, але з цим можна бу­ло миритися. Головне, що Хінчінбрук тепер щодня захо­див до приміщень, де провадилися досліди, і міг потягти те чи інше.

Одного разу він ледве не спокусився на червоний кри­сталик, який лежав біля стола, напівзакритий зіжмака­ним папірцем. Найвірогідніше, то була пастка, однак ки­ли б Хінчінбрук не мав саме такого кристалика у схован­ці, він би наважився рискнути. А тепер шпигун тільки нишком посміявся, ідучи своїм шляхом.

Так, Хінчінбрук уже дещо зробив для виконання зав­дання. В момент втечі з лабораторії, рискуючи собою, він потягнув аж шість кристаликів, — чотири підкинув Лаптєву, а два сховав у тайнику, влаштованому в одно­му з закутків маєтку серед кущів. Побоюючись, що кри­стали зіпсуються від вологи, він запхнув їх до скринька радіостанції, пожертвувавши одним навушником. Тільки б дізнатися, навіщо потрібні ці кристали, і можна заби­ратися звідси.

Всю свою увагу шпигун тепер звернув на радянського лікаря. Сатіапал останнім часом часто розмовляв з Лаптєвим і дозволив йому бувати в лабораторіях. Обстанов­ка змінилась, але як саме і чому саме — шпигун не знав.

Йому вдалося підслухати розмову Лаптєва з Джоші. “Ліки”, про які йшла мова, певне, були якимсь дуже цінним препаратом, і Хінчінбрук вирішив повідомити про це своє начальство. Тієї ж ночі він передав радіограму до шпигунського центра.

Ніхто, здавалось, не помітив, як глупої ночі через вікно вислизнула темна тінь, довго прислухалась і озира­лась, а потім поповзла до кущів і зникла в них. Ніхто, здавалось, не побачив Хінчінбрука і тоді, коли він повер­тався назад тим же шляхом. Ще дві ночі шпигун навідувався до радіостанції, чекаючи на повідомлення про ре­зультати допиту Джоші, і жодного разу не помітив нічо­го підозрілого.

І от сьогодні опівдні, коли він зайшов до Бертона, той раптом наморщив носа і запитав:

— Що це від тебе так тхне, Майкл? Чи ти починаєш гнити?

Хінчінбрук відповів ущипливим жартом. Ох, коли б він знав, що на нього чекає! Він, не гаючи й секунди, по­дався б навтіки, навіть рискуючи схопити кулю в спину!

Всі, до кого він наближався того дня, спочатку зди­вовано морщились, а потім відходили геть. Навіть тва­рини, після яких прибирав Хінчінбрук, непокоїлись і за­бивались в найдальші кутки.

Як завжди, точно о другій його викликали до про­фесора Сатіапала. І ледве Хінчінбрук зайшов у кабінет до професора, як той насторожився і запитав:

— Що це смердить? Чи не од вас, часом?.. Чекайте, чекайте! — він підійшов ближче і аж заплющив очі. — Тьху, яка гидота!

Цього разу Хінчінбрукові навіть не довелося грати здивованого:

Пане професора, я нічого не чую…

— Стривайте, стривайте… Ви часом не торкалися якогось із червоних чи синіх кристаликів?

— Боронь боже, пане професоре! Я навіть не знаю, про які кристалики йде мова!

— Ні, ні, не кажіть! Симптоми саме такі. То — страш­на отрута, і ваш організм починає розкладатися. Треба вжити негайних заходів… Гей, хто там! Гукніть сюди міс Майю, містера Бертона і пана Лаптєва!

— Пане професоре, але ж я нічого не знаю! — зойк­нув Хінчінбрук. Він вирішив, що Сатіапал підмовив усік розіграти комедію, в якій роль дурника припадає Май­клові. Ну то що ж — Хінчінбрук виходив сухим із во­ди й за гірших обставин!

Проте вже через кілька хвилин шпигун злякався по-справжньому. Ледве-но до кімнати зайшла дочка Саті­а­­пала, як її занудило.

Можна як завгодно морщити носа, вдаючи, ніби від­­чуваєш перші-ліпші пахощі. Тут було зовсім інше. Оги­­да, яка спалахнула в очах у дівчини, була най­пев­ні­шим свідченням, що Сатіапал таки не обдурює. А реакція росіянина цілком ствердила побоювання Хінчінбрука.

То невже таки й справді кристали отруйні?! При дум­­ці про це шпигунові стало моторошно. Однак він зга­дав, що один з лаборантів брав ці кристали голими ру­ка­ми, і заспокоївся.

— Панове, — звернувся Сатіапал до всіх у кімнаті. — Містер Хінчінбрук ненароком потримав кристали вже ві­­домої вам речовини. Судячи з запаху, який ви від­чу­ваєте, організм хворого починає розкладатися…

— Я не торкався жодних кристаликів! — знову за­галасував Хінчінбрук, але Сатіапал, не слухаючи його, провадив далі:

— Якщо хворий не признається, ми не можемо дати йому ліків, і він загине в страшних муках.

— Ні, ні, не торкався! — зойкнув Хінчінбрук.

— Ні?! — погрозливо, вже з іншою інтонацією запи­тав Сатіапал. — А це?

Він натягнув на руки гумові рукавички і витяг з ящика стола крихітну радіостанцію та два загорнутих в марлю кристали.

— Це не ваш засіб зв’язку?

— Я навіть не знаю, що це таке! — вигукнув шпигун з найщирішим обуренням.— Пане Сатіапал, я сподівався , на ваш захист, а…

— …а віддячили, як найостанніший мерзотник?!.. Пане Бертон! Той, кого ви мали за свого рятівника, — ан­глійський шпигун!

Бертон, який досі стояв осторонь, з підкресленою оги­дою затискаючи носа, раптом підскочив до Хінчінбрука і дав йому такого ляпаса, аж той впав:

— А, негіднику, так ти ось який?! Я ділився з тобою найпотаємнішими думками і останнім шматком хліба, а ти… Тхір, смердючий тхір, — ти дістанеш своє! За все, за все!

Бертон зареготав, — та ще й так, що Хінчінбрук аж сіпнувся. Він, як шпигун, пробачив би все: ляпас спільника, лайку й прокльони, — викритий не має права тягнути за собою того, хто лишається виконувати завдання. Але ж Бертон зловтішався: підлеглий мстився начальникові страшною помстою, вкладаючи в свій сміх зміст, зро­зумілий тільки їм обом.

Хінчінбрук не сказав більш ані слова, його обшукали, замкнули до однієї з цілком надійних кімнат і лишили обмірковувати своє становище.

А він навіть не був здатний міркувати. В його вухах чувся тільки отой сатанинський сміх.

Бертон, лише Бертон встругнув оцю штуку! Він зрадив і Хінчінбрука, і тих, що стоять вище. Ох, тільки б вижи­ти, тільки б вибратися звідси, — хай тоді начувається!

І ось Сатіапал подарував Хінчінбрукові життя. Шпи­гуна осміяно, знеславлено, розчавлено, мов хробака, — так, певне, думає зарозумілий раджа. Ні, зачекай, лю­бий! Війну оголошено, і виклик прийнято!



Розділ XII


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconТ. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
М69 Слово художнє, слово сакральне Збірник статей. – Ніжин: тов “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМатеріал підібраний: пров бібліограф ЦБ карнаух В. В. Художнє оформлення та набір
Сталінська премія ІІ ступеня (1948) за та книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія
Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка