Видавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського



Сторінка6/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

КРИСТАЛ САМОЗАБУТТЯ

— Отже, спадкоємець прибув одержати свою частку спадщини? — професор Сатіапал наморщив носа і по­казав рукою на крісло. — Сідайте, пане професоре! Мушу вас засмутити: відкриття академіка Федоровського не реалізоване, і я не тільки не одержав двадцяти тисяч карбованців золотом, а навіть вклав у досліди все, що мав

Андрій Лаптєв здивовано поглядав то на Калиннікова, то на Сатіапала. Коли він і припускався думки про можливість знайомства цих двох людей, то у всякому разі не на грунті поділу якоїсь сумнівної спадщини.

— Я не ображаюсь на жарти, пане Сатіапал! — спо­кійно відповів Калинніков, сідаючи в крісло. — Мушу додати також, що не цікавлюся прибутками з капіталу. Я приїхав до вас, як випадковий душоприкажчик небіж­чика і представник справжнього спадкоємця — Радян­ського Союзу.

— А коли я відповім, що рукопис академіка Федоров­ського втрачено назавжди?

— Мені лишиться не повірити цьому і, коли будуть опубліковані хоч більш-менш значні наукові праці про­фесора Сатіапала, оголосити в пресі правду про їхнє походження:

У відповідь Сатіапал зареготав:

— Любий професоре, чхати я хотів на всякі оголо­шення в пресі! А ви, бачу, продовжуєте свою політику шантажу! Дивуюсь, чому ви не назвалися цього разу академіком?

— А, це ви про ту нашу “наукову бесіду” в Стам­булі?.. Так, я зробив тоді велику помилку. Між іншим, в ті часи звання професора надали мені ті хворі, яких я, кочегар, рятував не так знаннями, як турботами. Можу додати, що саме стамбульський карантин і допоміг мені обрати професію, коли я по-справжньому взявся за на­вчання… Але ми відхилилися від теми, пане Сатіапал!

Сатіапал мовчав, дивлячись поверх голови співбесід­ника. Здавалось, він вирішував, що йому робити, і ніяк не міг дійти потрібного висновку.

— Ні, пане професоре, — сказав він зрештою. — Ви приїхали надто рано. Нічого я вам не дам, доки не ви­знаю за можливе оголосити результати експериментів на весь світ. Я не забув умови мого тестя. Наша спільна з ним наукова праця, справді, буде вперше опублікована в Росії. Але треба ще чимало попрацювати… А тепер лишається усунути одне непорозуміння. Ви, певне, га­даєте, що я обдурив вас у Стамбулі. Можливо. Але я був змушений це зробити, бо бачив, що ви не той, за кого себе видаєте.

— Так… Гм, так… — гмикнув Калинніков. — Власне, говорити більш нема чого.

Сатіапал спалахнув, але стримав гостру відповідь, яка просилася на язик.

— Ось погляньте! — він рвучко розкрив ящик стола і витяг стос книжок з численними закладками. Розгорнув одну з них. — Читайте!.. Страшна хронологія голоду в Індії… Починаючи з 1396 року, голод тривав понад де­сятиріччя і охопив усю південну Індію, де майже зовсім не лишилося населення. 1460, 1520, 1577 роки — голод. 1629–1630 роки — найсильніший з усіх відомих доти випадків голоду, який охопив увесь Декан. 1650, 1659, 1685 — голод. 1718, 1747, 1757, 1766, 1774, 1782 — голод. Нарешті, 1791–1792 роки. Читайте! Це був найсильніший голод в країні. В області мараттів він до цього часу відо­мий під назвою “Дагі Бара”, тобто “голод черепів”, через величезну кількість черепів, які біліли на дорогах країни в ці роки. Про дев’ятнадцяте сторіччя і наші часи не слід навіть говорити. Голод охоплює Індію кожних вісім–дев’ять років!.. А ось, читайте! — Сатіапал метнувся до шафи, витяг звідти й жбурнув на стіл пачку газет. — Останній голод тисяча дев’ятсот сорок третього року. Читайте! “Першого вересня 1943 року люди почали вми­рати просто на вулицях, і їхні трупи терзали собаки та хижі птахи”… “На початку жовтня 1943 року маунд рису коштував сто п’ять рупій. А дівчат віком від трьох до дванадцяти літ їхні батьки продавали до будинків роз­пусти по ціні від 10 анн до двох рупій”… “В Калькутті, на вулиці Корнуеліс-стріт, у вересні валявся труп хлоп­чика, частково об’їдений собаками”… Нагадаю, що Каль­кутта — друге величиною місто Індії, а Корнуеліс-стріт — одна з головних вулиць… Ну?.. То невже ви гадаєте, пане професоре, що я, індієць, можу байдуже дивитися на страждання голодних?.. І кому потрібніше славетне відкриття академіка Федоровського — багатій Росії чи вбо­гій Індії?!

— Тому, — урвав його Калинніков, — хто може швид­ше втілити мрію в дійсність. А ваша країна не вбога, ні! Просто її грабують всі, кому охота.

Сатіапал зібрав і запхнув до шухляди книжки й га­зети.

— Припинимо розмову на цю тему, — сказав він похмуро. — Повторюю, що свій борг перед Росією спла­чу. Та й годі… Чи не бажаєте ви, пане професоре, спо­чити? На нас з паном Лаптєвим чекають термінові справи.

Це був нічим не замаскований натяк на те, що аудієн­цію слід вважати закінченою. Сатіапал навіть не запропо­нував Калиннікову ознайомитись хоча б з тим, що пока­зував Лаптєву.

— Ні, пане Сатіапал, — з спокійною гідністю відповів Калинніков. — Я поїду додому. В свій час я мріяв про цю зустріч і уявляв її дещо іншою. Відрядження до Індії я сприйняв з радістю, бо знав, що ви тут. Але… Що ж — даруйте!

Професор вклонився і попрямував до виходу.

— Зачекайте, Михайле Петровичу, — сказав Лаптєв. — Я їду з вами.

Давно стримуване бажання вирвалося назовні. Він мало що зрозумів з цієї заплутаної історії, яка відбулась десь і колись, але образ Сатіапала остаточно втратив для доцента риси таємничої привабливості. Залишатися в цьому тоскному палаці Андрій не міг.

— Пане Сатіапал, ви дозволите мені оглянути хвору перед від’їздом?

— Прошу! — кинув Сатіапал і нахнюпившись вийшов з кімнати. Через кілька хвилин до Лаптєва підійшов служник і передав, що рані Марія чекає на російського лікаря.

Шлях до покоїв дружини Сатіапала Андрієві був ві­домий. Коли доцент ввійшов до кімнати, він, як і першого разу, насамперед побачив Майю, що сиділа поруч матері на ліжкові.

— Ідіть сюди, мій любий рятівнику! — хвора підве­лась на ліжкові, і Майя підклала їй подушку під спину.

— Здрастуйте, Маріє Олександрівно! — весело приві­тався Лаптєв. — Сподіваюсь, ви почуваєте себе добре?

— Майже. Але це, мабуть, тимчасове явище. Людина, яка втратила смак до життя, навряд чи житиме довго.

Належало б заспокоїти хвору, розповісти їй якусь принагідну повчальну історію, але Андрій Лаптєв від­чував, що все це зайве. Справді, що могло підтримувати отут цю жінку, яка так ніколи й не змогла, безперечно, знайти своє місце на чужині?

— Я вам дуже вдячна, пане Лаптєв. Але я просила б вас ще про одну послугу. Ви сьогодні виїжджаєте, так?.. То розкажіть мені щось про Росію…

Андрій похитав головою. Що він міг розповісти?.. Рідне й близьке йому було б для цієї жінки чужим і не­зрозумілим. Спогади тільки б роз’ятрили душу йому са­мому, бо чужина лишається чужиною.

— Ну, гаразд, — тихо сказала Марія Олександрівна. — Хай іншим разом. Адже ви будете до нас приїж­джати?

Куточком ока, наче зовсім ненавмисне, Андрій позир­нув на Майю. Дівчина хмурилась, чекаючи на його від­повідь.

— Так, приїздитиму. Якщо випаде час і нагода.

— Приїжджайте. А щоб ви не забули нас, я подарую вам одну річ з дуже невідповідною, правду кажучи, на­звою — “камінь самозабуття”.

Майя взяла із столика невелику лаковану скриньку і передала матері. Та відкрила кришку, і перед Лаптєвим блиснув на чорній оксамитовій подушечці великий бла­китний, дбайливо відшліфований кристал у формі гран­частого пласкуватого диска.

— Це не коштовність. Ювеліри навряд чи заплатили б навіть вартість обробки цього кристалу. Але це — одна з найцінніших речей роду Сатіапалів. Кожна мати пере­дає цей кристал дружині свого старшого сина в день їхнього весілля. Подарунок не можна назвати щасливим: свою назву він дістав тому, що коли чоловік розлюбить дружину, їй лишиться тільки дивитися у цей кристал і згадувати минуле. Слід визнати, що цей камінь частково допомагає людині забути своє горе. Я знаю: самогіпноз, нічого неприродного. Але й я колись годинами дивилась у мінливу синизну оцих граней і бачила те, що втратила безповоротно… Камінь по праву належав Андрієві, моєму синові, — вірніше, його майбутній дружині. Тепер я дарую його вам.

Андрій не знав, як сприйняти цей подарунок. Марія Олександрівна помітила його вагання і поклала футляр­чик з кристалом йому на долоню:

— Беріть! Рід Сатіапалів загинув разом з моїм сином. Мені було б дуже прикро, коли б я нічим не віддячила вам за турботи… Майю, піди, будь ласка, та замов для пас з паном Лаптєвим кави…

Андрій зрозумів, що рані Марія хоче сказати йому ще щось. Зрозуміла це й Майя і зразу ж вийшла.

— Пане Лаптєв, — прошепотіла хвора. — Мені лиши­лося жити недовго, я це знаю. Смерть мене не лякає. Але мене турбує доля дочки… Що вона тут робитиме?.. Умов­те її поїхати до Радянського Союзу. їй там буде краще… Обіцяєте, пане Лаптєв?

— Обіцяю, — сказав Андрій. Зрештою, нічого іншого відповісти він не міг. — А зараз, Маріє Олександрівно, я маю їхати. На мене чекають.

— Щасти вам! — сказала хвора.

В коридорі Андрій зустрів Майю. Вона стояла, зажу­рено дивлячись у вікно, і рвучко обернулась, зачувши кроки.

— Ви закінчили “тет-а-тет”? — запитала вона з ви­кликом. — Певне, мама знову клопоталася про мою долю… Всі клопочуться про мене так, ніби я немовля, і всі нама­гаються позбавити мене права хоча б на один самостійний рух…

— Прощайте, Майю! — Андрій підійшов до неї і взяв за обидві руки. — Я бажаю вам щастя і довго пам’ятати­му вас.

— Дякую… — дівчина враз обм’якла і знітилась. — Я не забуду вас теж. Ви зовсім не схожий на тих, кого мені довелося бачити. Мені здається, що саме такими сильними й незрозумілими і мають бути росіяни… А я…

Майя замовкла на мить і нахмурила чоло:

— Ви знаєте, що означає моє ім’я?.. “Майя”, як го­ворять священні книги брахманізму, це тільки марево, що сприймається за дійсність, фата моргана, яка розпли­вається, не лишаючи по собі й сліду… Певне, мої батьки несамохіть дали мені цілком влучне ім’я… А я так хотіла зробити щось дуже хороше, дуже красиве, — таке, що вразило б увесь світ! Мені здавалося іноді, що в мене за плечима є могутні крила, і досить їх випростати, щоб зле­тіти в надхмар’я… Не глузуйте з мене. Я говорю це тільки тому, що ви не схожий на інших і, можливо, хоч трохи зрозумієте мене… Мені тут дуже, дуже важко .. Ви з’яви­лися, як посланець іншого, чужого й принадного світу, збудили в мені дух неспокою і суперечностей. Ви поїдете, а в мене ще довго-довго щемітиме серце за небаченим і незнаним… Пане Лаптєв, обіцяйте мені, що ви приїдете ще хоч раз, коли я запрошу вас сюди. Може, це буде обтяжливо для вас, але хоч пообіцяйте…

Вона дивилась в очі Андрієві тоскним поглядом, наче ждучи холодних і злих слів осуду. її пальці тремтіли, і цей нервовий дрож передавався Лаптєву, змушував його м’язи напружуватися, а серце битися прискорено.

— Не дивіться так на мене! — сказав він майже гру­бо. — Я не витримаю!

Дівчина в першу мить не зрозуміла, а потім очі Анд­рія сказали їй все.

— Ні, ні!.. — вона розвела руки, щоб звільнити їх, і в цю мить торкнулась волоссям Андрійової щоки.

Нездатний стримати пориву, він схопив дівчину за плечі, поцілував і не озираючись пішов швидко, майже побіг.

Майя стояла, мов уражена блискавицею. В неї палах­котіли щоки, серце витанцьовувало шалений танок, паморочилася голова.

Дівчина сама не знала, що з нею коїться. Коли б її запитали, чи надійшло до неї кохання, вона люто запере­чила б. їй зараз здавалось, що того поцілунку зовсім не було, а то тільки примарилось. Вона не гнівалась і не ра­діла, а дивувалась із чудного стану дивного безвілля і тоскного непокою, який впав на неї так нагло і ніяк не зникав.

Лаптєв теж не міг отямитись. Все вийшло дуже неспо­дівано і лишило по собі відчуття гіркоти й незадоволення з самого себе. Замість підтримати дівчину теплим словом, він повівся, як парубок-вітрогон…

Андрій ганьбив себе, але почував, що коли б знову повторилась ця зустріч, він знову втратив би владу над собою. Майя стала йому зрозумілою і близькою саме в ті хвилини, коли почала розкривати свою душу, свої сильні поривання скутої в бажаннях людини.

Ох, коли б вона не була дочкою Сатіапала і жила б не в Індії, а в Радянському Союзі! Тоді кожна зустріч з нею була б для нього святом, і не тільки за її викликом, а щодня приходив би він до неї, незважаючи на час і від­стань!

Але все це — дурні припущення! Треба їхати звідси, їхати назавжди, забути маєток раджі і золотокосу дівчи­ну з оксамитовочорними очима, яка промайнула чудесним маревом і як марево зникне.

Калиннікова і Лаптєва проводжав сам Сатіапал. Він мав вигляд сердечного, гостинного господаря, який дуже шкодує, що гості виїздять передчасно, і тільки в очах у нього перебігала ціла гама почуттів, — від образи й злості до справжнього, щирого жалю.

— То приїздіть, приїздіть ще! Можливо, я за місяць–два продемонструю вам ще деякі досліди та дам новий трепан, який мені незабаром виготують…

Сатіапал навмисне уникав прямого звернення, але ясно було, що він говорить все це тільки для Лаптєва і цілком ігнорує Калиннікова. Андрієві це було неприємно, і він одмовчувався або відповідав однослівно.

Вже коли гості сіли в машину, за ворота вийшла Майя, ведучи на ланцюжку коричньового пса.

— Пане Лаптєв, я хотіла б вам подарувати Самума. Він ваш по праву.

— Дякую, Майю! — Андрій сплигнув з машини, піді­йшов ближче до дівчини й погладив собаку. — Це справді коштовний подарунок. Але дозвольте забрати його трохи пізніше. Я зараз не зможу приділити Самумові належної уваги.

— Гаразд, Андрію Івановичу, — дівчина наче аж зра­діла. — Зможете забрати його коли завгодно.

Вже коли автомашина од’їхала далеченько від воріт маєтку, Андрій озирнувся.

Освітлена променями призахідного сонця, на шосе стояла дівчина з собакою.

— “Майя”… — прошепотів Лаптєв. — Міраж, який зараз зникне і розвіється назавжди!

Він озирнувся ще раз, коли машина наблизилась до повороту, і побачив, що до дівчини підходить якийсь мужчина. Відстань вже не дозволяла розібрати риси об­личчя, але Андрій був переконаний, що то Чарлі Бертон.

А пізно ввечері Андрій згадав за подарунок рані Марії.

Він розкрив футляр, витягнув і поклав на долоню бла­китнуватий кристал, вирізаний, певне, з гірського криш­талю.

Неяскраве світло акумуляторної лампочки вигравало на блискучих гранях, примхливо переливалося десь в йо­го глибині.

“Кристал самозабуття!” згадалося Андрієві.

Він подивився у глиб кристала пильніше, йому здало­ся, що там, за блакитними гранями, ворушиться щось живе.

Але то був невловний утвір фантазії, нез’ясовна гра світла. Легеньке тремтіння руки передавалося шматкові кришталю, і від цього видіння мінилося, набувало примх­ливих химерних форм.

Андрій знав, що можна загіпнотизувати самого себе, якщо довго й пильно дивитися в напівтемряві на будь-який блискучий предмет. Щось подібне до гіпнозу і відчу­вав він тепер. Тьмяніли й розпливалися довколишні пред­мети, внутрішність намету тонула в глибокій імлі, бла­китний кристал сповнювався чистого прозорого сяйва, а на його тлі чорною камеєю, різьбленим профілем постав силует Майї, — рельєфний, близький і любий.

Андрій здригнувся, кліпнув очима, і видіння зникло.

На руці лежав звичайний, хоч і старанно відшліфова­ний, шматок блакитнуватого гірського кришталю,



Розділ XV

ЛАПКА ПО ЛАПЦІ

Поїхав Андрій Лаптєв — і в маєтку Сатіапала раптом стало порожньо й тихо.

Здавалося б, що там одна людина? Чи багато вона може з’їсти-випити, наговорити й вислухати?.. Проте саме прибуття радянського лікаря поставило шкереберть уста­лені порядки, сколихнуло розмірений плин життя неве­ликого острівця серед джунглів.

Раджа Сатіапал даремно вважав доцента Лаптєва тільки своїм гостем. На радянського лікаря з шанобливою повагою і деяким острахом позирали всі мешканці маєтку.

Те, що Лаптєв урятував рані Марію, було для простих індійців найпереконливішим доказом того, що в Радян­ському Союзі справді творяться чудеса. Сам того не ба­жаючи, раджа значно підірвав овій авторитет в очах тих, хто звик вважати його за напівбога. А розмови старого Джоші, який не міг втриматися від популяризації своїх бесід з Лаптєвим, розпалювали цікавість простих людей, примушували їх замислюватись над самою суттю життя.

І ось все це зникло. З льохів було знову випущено по­хмурих нетовариських псів, які навіть не гавкали, бо не мали на кого. За кілька днів усепрониклива пилюка вкри­ла товстим шаром колишню кімнату Андрія Лаптєва. Ста­рий Джоші тепер порався біля тарин і, вже як щось да­леке і майже нереальне, згадував про свої пригоди та про щирого й простого сагіба. А коли рані Марія відчула себе краще і, як завжди, почала порядкувати в палаці, все, здавалося, стало на своє місце, — аж не вірилось, що отут протягом останніх двох місяців відбулися події вели­чезної ваги.

Але то було тільки зовні. Про Лаптєва не забув ані Сатіапал, ні рані Марія, а тим більше Майя. Правда, про нього не згадували, але подеколи мовчанка говорить про ставлення до людини далеко більше, аніж тривалі розмо­ви. Чомусь виходило так, що кожен з сім’ї Сатіапалів мимохіть і потай від інших порівнював тих двох мужчин, яких привів випадок до цього маєтку, — Андрія Лаптєва та Чарлі Бертона.

Рані Марія відчула інстинктивну неприязнь до моло­дого англійця з першого ж дня знайомства. Дивна схо­жість Чарлі з її сином була для неї образливою насміш­кою. Мати ніколи не подарує тим, хто вбив її сина, а Бертон був одним з англійців та ще й офіцером.

Звичайний такт і вміння приховувати свої почуття до­зволили рані Марії поставитись до Бертона з спокійною гідністю, але й тільки. В усякому разі, вона не припуска­лася думки, що між її дочкою й чужинцем можуть ви­никнути близькі стосунки, і терпіла присутність Бертона тому, що цього хотів Сатіапал.

Раджа не міг лишатися безпристрасним до того, кого вважав за свого сина. Він потай радів з успіхів Бертона, намагався приписати йому найвищі людські якості і на­віть гнівався на себе, коли в мозок раптом вдиралися спогади про Лаптєва з його досвідченістю і впевненістю, з тим діапазоном людських можливостей і якостей, яких, на жаль, бракувало повною мірою Чарлі.

Бертон в свою чергу вивчав Сатіапала, підсвідомо по­чуваючи, що потрапив у виняткове становище любимчика. Він не хотів утратити принадні можливості і намагався повсякчас виставити себе в кращому світлі. Про Майкла Хінчінбрука Бертон почав уже забувати, потай сподіваю­чись, що той загинув.

Те, що Бертонові не доводилося квапитися з виконан­ням завдання і працювати тільки на самого себе, значно полегшило йому умови. Чарлі не нишпорив по закутках лабораторій, не виявляв надмірної цікавості. Він не торк­нувся б навіть найцікавіших рукописів і байдуже про­йшов би повз напіводчинений сейф. Коли вже рискувати, то на все. Він зараз тільки втирався в довір’я, тягнучи до ласого шматочка лапку по лапці. І ця тактика щодо Сатіапала повністю себе виправдовувала: раджа був близький того, щоб розповісти своєму помічникові значно більше, аніж будь-кому.

Однак Бертона щораз дужче почала непокоїти Майя. Він бачив, що рані Марія недолюблює його, і йому, зреш­тою, начхати було на це. Але не виключалась можливість, що саме стара княгиня підбурює дочку проти нього.

Чарлі посилив спостереження, намагався бути з дівчи­ною якнайдовше, щоразу вдавався до іншої тактики по­водження щодо неї, і все — марно. Змінився не він, Бер­тон. Змінилась Майя, його владність і наполегливість, — випробувана зброя в стосунках з жінками, — тепер на­трапляли на байдужий скептицизм тієї, яка ще зовсім недавно здавалась переможеною. Хай там що сказав Чар­лі, хай там що зробив, — кожного разу на ньому зупиняв­ся допитливий Майїн погляд. Дівчина, здавалось, порів­нювала його слова і вчинки з якимись іншими зразками, і це порівняння, як відчував Чарлі, майже завжди було не на його користь.

Інколи Бертон припускався думки, що йому перетяв шлях якийсь суперник. Але хто?.. Російський лікар?

Чарлі відтворював у пам’яті незграбну постать доцен­та Лаптєва,— опуклий лоб, заважку статуру,— і реготав: ні, далеко йому до справжнього красеня!.. Та все ж думка знов і знов поверталася до російського лікаря, і навіть прихована ворожнеча Бертона до свого рятівника свідчила про те, що англієць далеко не такий певний себе, як хотів думати.

А одного вечора Чарлі вперше за кілька років відчув шалений напад ревнощів.

Він ішов покоями до Майї і поцікавився її картинами. На мольберті в кутку кімнати виднілась постать людини з собакою. В кутки вже заповзав присмерк, тому Бертон, щоб роздивитися, підійшов ближче.

Просто на нього позирнули вперті сірі очі Андрія Лаптєва. Росіянин був зображений в позі людини, яка за­мислилась перед тим, як зробити рішучий крок. Коричньовий пес дивився уперед, нашорошивши вуха, а росіянин мускулястою рукою тримав його за ошийник.

Картина була не закінчена. Ще на ній не лягли ті дбай­ливі штрихи, які пом’якшують риси обличчя приємною грою світла й тіні, однак у такому вигляді вона, можливо, була навіть кращою, бо робила Андрія Лаптєва суворі­шим і енергійнішим.

— Подобається?

Майя підійшла зовсім безшумно і кілька секунд стоя­ла за спиною Бертона.

— Непогано! — недбало обізвався той. — Тільки міс­тер Лаптєв у вас тут надто героїчний.

— А він такий і є, — спокійно заперечила дівчина. — До речі, отого пса він зумів підкорити протягом кількох хвилин. Іншим цього зробити не вдавалося.

— Певне, цей пес не стикався з справжнім мужчи­ною! — безапеляційно заявив Бертон. — Де він, той пес? Він ляже до моїх ніг, мов ягнятко!

— Ви так гадаєте?.. — Майя подивилась на Бертона так, ніби він сказав щось образливе. — Ну, то що ж — ходімте. Але знайте: рятувати вас більш не буду!

Це був недвозначний натяк на історію з шестирукою мавпою, і Бертонові довелося проковтнути образу. Майя одчинила двері своєї спальні й покликала:

— Самум!


Пес ускочив до вітальні одним стрибком. Він, певне, вже давно чув чужий голос, відчував чужий запах і тепер побачив чужинця просто перед собою.

Самум пішов на Бертона з глухим гарчанням. Той ру­хався назустріч йому мовчки. Відстань між людиною й звіром усе зменшувалась. Пес напружився й пригнувся, готуючись до стрибка.

— Лягай! — вигукнув Бертон.

Чи, може, команда прозвучала надто пізно, чи в голосі людини прозвучали трохи інші інтонації, аніж потрібно, але окрик не дав бажаного наслідку. Собака стрибнув, намагаючись ухопити людину за горлянку.

Чарлз Бертон був насторожі. Він ударив Самума ногою в живіт; пес відлетів до протилежної стіни, не видавши й звуку, і одразу ж знову кинувся в атаку. Повторилася та самісінька історія.

І тоді пес змінив тактику. Можливо, як його древні предки, він почав кружляти навколо наміченої жертви, вибираючи її дошкульне місце. Проте людина розумніша за звіра. Вона відступала до стіни, обмацуючи позад себе повітря.

Собака стрибнув утретє. Цього разу його зуби клацну­ли аж перед обличчям Бертона, але той схопив пса за шию стиснув її і потім відштовхнув геть. Чарлі зітнувся при цьому, наткнувся на кадіб з рододендроном, вихопив бам­букову палицю, яка підтримувала стебло рослини, і ки­нувся в атаку.

Удари посипалися на Самума градом. Пес не корився Весь закривавлений, він все ще стрибав на Бертона. Той повільно заганяв його в куток.

— Лягай!.. Лягай!

І пес ліг, тремтячи від шаленої злості, з налитими кров’ю очима.

— Встань! — на Самума впав ще один удар, і пес схопився. — Лягай!.. Встань!.. Лягай!

Собака скорився неминучому, бо зрозумів, що люди­на сильніша за нього. Але до повної покори було ще далеко, і Бертон домагався її.

— Досить! — Майя вирвала з рук Чарлі палицю, шпурнула її геть і втягла собаку до своєї спальні. — Це… просто звірство!

— Ви самі хотіли цього! — визивно відповів Бертон, витираючи кров на обличчі, подряпаному кігтями Саму­ма. — Я виграв наш мовчазний заклад і тепер поці­лую вас…

Він ступив крок до Майї і раптом зупинився.

— Але ні! Свій поцілунок я візьму іншим разом. На очах у героїчного російського лікаря!

Чарлі швидкими кроками пішов з кімнати.

— Зачекайте! — крикнула Майя. — Зачекайте!

Він зупинився, сподіваючись почути щось може і гост­ре, але приємне.

— Ніколи… ніколи ви мене не поцілуєте! — з тихою погрозою сказала дівчина. — А якщо ви наважитесь це зробити, ви вмрете тієї ж хвилини. Затямте: я дочка рад­жі Сатіапала, а не дівиця з Пікаділлі-стріт!

— Пробачте, міс Майя!.. — Чарлі зрозумів, що пере­йшов межі дозволеного, і тепер намагався врятувати ста­новище. — В людині інколи прокидається звір.

— Мені здається, що, навпаки, у вас лише інколи прокидається людина. Та й то неприваблива.

— Ви помиляєтесь, Майю…— тільки й міг відповісти Бертон.

Цілий день по тому він аж кипів. Ніщо йому не йшло до рук, і Сатіапал помітив його незвичайний настрій. Проте старий по-своєму витлумачив мовчазність та при­гніченість Чарлі, Сатіапал приписав усе коханню.

Все, що завгодно, тільки не це! Зрештою, зацікавити Чарлі наукою, розкрити йому найважливіші таємниці, примусити його працювати до сьомого поту, щоб він не мав коли й угору глянути! А Майю слід на деякий час вивезти кудись із маєтку.

Найрозумніші батьки, як правило, втрачають свою розсудливість, якщо йдеться про виховання власної дити­ни. Вони не знають міри ні в чому — ні в дбайливості, ні в турботах, заплющують очі на погане або, навпаки, ви­шукують недоліки там, де їх немає.

Сатіапал не був винятком з загального правила. Він збирався вивчати свого сина довго й старанно, однак цей термін все скорочувався і скорочувався. І наступного дня після невдалого приборкування Самума Чарлі Бертон, нарешті, дістав право зазирнути до святая святих маєтку Сатіапала, — до тієї лабораторії, куди заходили тільки професор та його дочка.

Чарлі Бертон одразу ж зрозумів, що на нього чекає приємна несподіванка: Сатіапал зайшов уранці, мовчки взяв його за плече і повів через відому вже йому лабора­торію до підземного переходу в “корпуси”.

Вони йшли майже тим шляхом, яким пробирався свого часу Майкл Хінчінбрук. Але тепер все було залите яскра­вим світлом і агрегати працювали на повну потужність.

— Дивіться, Чарлі! — урочисто сказав Сатіапал. — Жоден з європейців не бував ще у цих приміщеннях, і багато хто віддав би за таку можливість. Я дуже добре знав вашу матір. Я вивчав вас протягом довгого часу. І ось зараз я вирішив довірити вам таємницю величезної ва­ги… Я вже старий, і мені потрібний надійний помічник. Якщо ви виправдаєте моє довір’я, то зможете стати з ча­сом одним з найвидатніших учених світу і принесете велику користь людству… Але перед тим, як ознайомитися з моїми працями, ви повинні скласти мені обітницю, що ні­коли не порушите дві мої умови…

— Я погоджуюсь на всі умови наперед! — твердо сказав Бертон.

— Не поспішайте! — перебив його Сатіапал. — Пер­ша умова: ніколи не використовувати здобутих від мене знань на шкоду людям…

— Обіцяю!

— А друга… Друга — особистого характеру. Запри­сягніться, що ви ніколи не прагнутимете одружитися з моєю дочкою або взагалі не перейдете щодо неї межі звичайної дружби.

— Заприсягаюсь! — сказав Бертон.

Він міг обіцяти і присягатися скільки завгодно разів, знаючи, що то все — пусті слова, а справа лишається справою і діяти завжди треба так, як цього вимагають обставини.

Може, в ці хвилини Сатіапалові й згадався тифозний карантин на околиці Стамбула та інша обітниця, яка лишилася невиконаною, однак цей спогад був тьмяним і щез, не викликаючи надто великих докорів сумління.

— Ну, то гаразд, — сказав Сатіапал. — Дивіться: ось те, що робить лікаря всемогутнім, а голодуючим дає змогу насититися де завгодно!

Раджа розкрив сейф і витяг два слоїки з червоними та синіми, інтенсивно забарвленими прозорими кристала­ми. Кожен з них скидався на старанно відполірований зуб якоїсь небаченої потвори, і химерні гострі грані, ко­ли б їх розташувати в кілька рядів, були б за непогану прикрасу пащеки акули.

— “Зуби дракона”! — гордовито сказав Сатіапал. — Так назвала ці кристали Майя, будучи дитиною. Ця на­зва здалася мені дуже влучною. Пам’ятаєте легенду про невмируще військо?.. Хай будуть вбиті всі вояки до од­ного — досить лише витягти з чарівної торбинки жме­ню зубів велетенського дракона, сипнути їх у білий світ, і там, де зуб торкнеться землі, встане озброєний лицар, щоб боротися і померти знову… Ці кристали покликані творити більш сумирні справи. Коли вкинути один з них в брудну кашицю з подрібненої соломи або навіть дерев’яної тирси, до дії постануть могутні сили, які в живому організмові пе­ретворюють найгрубіший харч на смачний і поживний білок.

Я не буду розповідати вам зараз про механізм цього надзвичайно складного процесу, як не розкрию і формул “зубів дракона”. Це буде пізніше, а може ви й самі збаг­нете все без моєї допомоги, під час дослідів. Ми з вами повинні створити ще одну, а може й кілька сполук, які дадуть змогу здобувати справжні, повноцінні білки. Те, що ви бачите,— старанно очищені речовини нового типу. Це не вітаміни і не аміни, а певні каталізатори тварин­ного походження, дуже активні в наймізерніших кілько­стях. Вони прискорюють процес заживлення ран, і їм ви зобов’язані поверненням вам зору. Однак це тільки перші спроби, а дальші — просто неймовірні!

Чи ви замислювалися над тим, як саме з мікроскопіч­ної клітинки виростає з часом велетенський слон, наприк­лад, або людина з її дивовижними розумовими якостями?.. Чи не спадало вам на думку, що наука, зрештою, навчить­ся відрощувати калікам втрачені руки, ноги та інші орга­ни? Дантисти, наприклад, лікують людей головним чином так, як і первісні знахарі — виривають хворого зуба, коли не вдається зарадити болеві. Але ніхто досі не спробу­вав приживити нові зуби беззубому, а це ж, безперечно, цілком можливо!..

Сатіапал підійшов до гнучкої труби, якою подавалася в цю мить до залізної вагонетки неприваблива на вигляд, зеленуватосіра кашиця.

— Оце ті ліки, які я вам давав. Але це також і їжа. Погляньте, як виглядають тварини, в денний раціон яких входить те, що звичайно вважається за неїстівне.

Професор одкрив широку браму і показав Бертонові на стійла свійських тварин.

Шерсть на конях, волах та коровах вилискувала. Вони неквапливо їли з кормушок силосоподібну масу, не звер­таючи уваги на довколишнє.

— “Їжа богів”! — захоплено прошепотів Бертон,

— “Їжа богів”? — підхопив Сатіапал. — Влучно! Хай буде так.

Протяг ворушив сивіюче волосся старого професора. Сатіапал стояв, обдивляючись круг себе, як людина, що дійшла вершин і милується з пройденого шляху.

А Чарлз Бертон нишком позирав то на Сатіапала, то на барвисті кристали. В його душі не ворухнулися високі по­чуття. Він тільки зважував, що може дати це відкриття та як швидко можна буде назвати його своїм.



Розділ XVI


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconТ. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
М69 Слово художнє, слово сакральне Збірник статей. – Ніжин: тов “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМатеріал підібраний: пров бібліограф ЦБ карнаух В. В. Художнє оформлення та набір
Сталінська премія ІІ ступеня (1948) за та книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія
Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconГітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми І безголові?


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка