Видавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського



Сторінка7/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

МАЙКЛ ХІНЧІНБРУК НАГАДУЄ ПРО СЕБЕ

Протягом довгих років маєток Сатіапала був одним з найспокійніших та найбезпечніших закутків Бенгалії, його мешканці, живучи осторонь метушливих міст та брудних селищ, не підлягаючи поліцаям та англійцям, майже ніколи не хворіли, не зазнавали прикрих несподіванок і взагалі відчували себе громадянами ідилічної кра­їни щастя. Тут працювалося привільно, їлося смачно, спа­лося міцно. Довколишній світ голоду й несправедливості з його тривожним і напруженим життям існував десь дале­ко, — майже нереальний, як спогад.

І ось в безтурботну благодать, мов каміння в тепле й тихе болітце, обрушився цілий ряд несподіваних, прикрих подій.

Поява в маєтку європейців стала ніби провісником лиха.

Перш за все вийшов з ладу дизель електростанції. Це був зовсім новий двигун, який не попрацював і десятої ча­стини належного часу. Причина аварії лишилась невідо­мою,— механік розповів тільки, що солярка, при­везена останнього разу, мала трохи не такий колір і запах, як зви­чайно. В циліндрах дизеля вона вибухнула, мов нітроглі­церин, і розтрощила двигун дощенту. Добре, що вцілів слабосильний резервний движок, а то не обібралися б лиха.

Професор Сатіапал абсолютно не розумівся на техніці. Навіть коли б йому сказали, що в привезеній солярці ви­явлено великий процент сильнодіючої детонаційної ріди­ни, він не зміг би вирішити, добре це чи зле. Але наступні події потребували вже й медичних знань: в маєтку спа­лахнула епідемія.

Це було нове, досі невідоме захворювання, схоже на гібрид кількох хвороб. У хворих нестерпно боліла голова й крутило м’язи, немов при грипі. Температура стрибала періодично, як у маляриків. Висип на тілі скидався на ти­фозний. Розладнане травлення та різь у животі могли свідчити про дизентерію. А в результаті всього — параліч або навіть смерть.

В маєток зараза могла потрапити тільки зовні, через людей або продукти.

Хоч як наполегливо домагався Сатіапал повної само­ізоляції, він її не досягнув. Власне господарство давало багато чого, але все ж довелось дещо купувати. То невже ж отой цукор та борошно, що їх привезли кілька днів то­му, заражені?

Дуже простий дослід ствердив, що саме так і було. Одна з мавпочок, — втішне, кумедне звірятко, — поласу­вала смачними продуктами з числа щойно привезених, захворіла і незабаром загинула.

Збудника хвороби знайти не вдалось. Ліки, навіть все­могутній пеніцилін, не допомагали, тому довелося вдати­ся до пасивного методу ізоляції хворих. Епідемія припи­нилась, але Сатіапал втратив трьох служників.

Не встигли впоратися з хворобою, як маєток спіткало нове лихо: на плантаціях з’явилась сила-силенна надзви­чайно зажерливих і плодючих комах, яких ніхто з індійців досі не бачив. Ці комахи з особливим задоволенням зни­щували картоплю та помідори, але не минали й інших рослин, лишаючи після себе голі стовбури.

Сатіапал знизував плечима. Він не міг збагнути, що сталося, чому його маєток з такою послідовністю зазнає нещасть, про які раніше й гадки не було. Подеколи про­фесор навіть підозрював, що тут пахне диверсією, але по­тім відкидав цю думку геть і обмежувався тим, що вжи­вав додаткових застережних заходів.

І тільки одна людина в маєтку розуміла, в чому річ.

Чарлі Бертон свого часу вчився виводити з ладу ма­шини й обладнання, отруювати воду, заражати продукти. Він одразу ж збагнув, що то нагадує про себе Майкл Хінчінбрук. Вибух дизеля, епідемія нової хвороби, навала численних комах — це початок. Над Сатіапалом, над Бертоном, над усім маєтком нависла грізна небезпека, од якої можна врятуватися тільки втечею світ за очі.

Як злостився Чарлі на Сатіапала за його м’яко­тілість!

Ні, не випускати слід було Хінчінбрука, а вбити, спа­лити та ще й попіл розвіяти серед чистого поля!.. Раджа не знав, що, помилувавши шпигуна, він підписав смертний вирок самому собі.

З втратою дизеля маєток позбувся струму в захисній мережі. Ця обставина, вигідна для Хінчінбрука, дуже не­покоїла Бертона. Правда, Сатіапал посилив охорону, але тепер Чарлі не розлучався з пістолетом, не виходив з кімнати вечорами і повсякчас прислухався, чи не почується часом шарудіння обережних кроків за спиною.

Нападаючому краще. Він довільно вибирає момент і місце нападу, може зберігати сили аж до вирішальної хвилини. Той, хто обороняється, мусить бути завжди на­поготові, а напружене чекання знесилює й нервує. Вдень Чарлі Бертон почував себе добре. Ніч приносила йому безсоння, кошмари, тваринний жах перед темрявою і ти­шею.

А одного вечора Бертон зрозумів, що треба тікати, — тікати негайно, плюнувши на все.

Щойно зайшло сонце. Чарлі сидів за столом біля відчиненого вікна і курив, відпочиваючи після цілоденної праці в лабораторії. На подвір’ї гомоніли люди. Радіо­приймач у вітальні горланив якусь немудрящу пісеньку. На освітленій площадці під вікном лежав величезний пес і тільки коли-не-коли підводив голову, щоб прислуха­тись, чи все гаразд.

Все навколо було таким звичайним і таким сумирним, що Чарлі аж забув про свою тривогу. Який там Майкл Хінчінбрук, яка там диверсія!.. Просто нещасливі випад­ки. Чи мало де вибухають двигуни і спалахують епідемії! Е, треба забути про все та й податися до Майї.

Бертон встав і з насолодою випростав мускули. Він солодко позіхнув, — не од бажання спати, а од приємної млості, яка інколи охоплює сильне здорове тіло, спов­нене зайвини енергії, — і не почув тонкого свисту, що пролунав біля вуха. Однак він помітив, як об стінку, копирснувши штукатурку, вдарився якийсь невеликий предмет.

Чарлі нагнувся, щоб роздивитися, що то таке, і попо­лотнів. То була куля. Куля з пневматичної рушниці або пістолета.

Теплий шматок свинцю прилетів здалеку і вже не зміг би заподіяти великої шкоди. Але Бертон злякався так, немов наступив на міну, яка ось-ось вибухне. Він стриб­нув убік, вимкнув світло в кімнаті і, припадаючи до стіни, визирнув у вікно.

Над муром маєтку далеко й високо, мабуть на дереві, блимав тьмянкуватий червоний вогник. Спалахи відрізня­лися один від одного своєю тривалістю, і мозок Бертона звично фіксував сигнали і розшифровував їх.

— Д… р… а… к… о… н…

Чарлі заплющив очі, кинувся до канапи й ліг, тримаю­чи в руці пістолет.

“Дракон”!.. Шеф кличе свого підлеглого, і на заклик треба відповісти негайно. Та тільки не врятуєш себе та­кою покорою: Хінчінбрукові помічник потрібний, доки завдання ще не виконано. А потім…

Бертон у нестямі вибіг з кімнати. Він з радістю зрікся б симпатії Сатіапала, розпрощався б з принадними пер­спективами та й чкурнув би геть звідси, коли б втеча не здавалась йому ще страшнішою за майбутню кару.

Він не боявся нічних джунглів. Маючи зброю в руках, можна захиститися від звірів.. Але Майкл Хінчінбрук жорстокіший і хитріший за якого завгодно хижака. Він вистежить, винюхає, наздожене, закатує…

Звичайно, Чарлі Бертон приписував Хінчінбрукові надлюдські якості, але така вже властивість страху — гі­перболізувати небезпеку, обертати можливе на неминуче. Хінчінбрук зумів підкорити свого помічника, зламати його волю, і відтоді Чарлі перетворився на своєрідну подобу кролика, який пищить од жаху і мимохіть сунеться до за­жерливої пащеки пітона.

Бертон нервово походжав попід муром маєтку, шукаю­чи порятунку, а непереборна сила тягла його позирнути ще раз туди, у гущавину лісу, звідки блимав сигнальний вогник. Тільки позирнути, щоб довідатись, чого ж треба Хінчінбрукові. А там видко буде, що робити…

Отак умовляючи себе, Чарлі поступово одходив од му­ру до палацу, а потім прискорив ходу і в свою кімнату влетів, наче за ним хто гнався.

Ні, вогник блискає й досі!.. Майкл Хінчінбрук був тон­ким психологом: він знав, що Бертон відповість рано чи пізно. Чарлі не міг навіть послатися, що не помічає сигна­лів: поквапно вимкнувши світло після пострілу з пневма­тичної рушниці, він тим самим поклав початок мовчазній розмові двох спільників.

— “Дракон”… “Дракон”… — шепотів Чарлі, тоскно по­зираючи у вікно.

Червонуватий вогник блимав. Народжуючись у потай­ному ліхтарі, промінчик вільно пробігав кілька сот ярдів відстані, потрапляв у сітківку ока людини, викликав складні фізико-хімічні процеси і вривався в її мозок вже як втілення чужої волі, як категоричний наказ. Цього про­мінця ніхто не перехопить,— він такий вузький, що його можна бачити тільки по прямій лінії. Але й перехопле­ний, він небагато чого розповість стороннім: ну що там оте єдине зашифроване слово з арсеналу міфології?

А Чарлі відчував, що кожний спалах сигнальної лам­почки відгукується йому гострим болем у голові, спазма­ми кровоносних судин, нервовим дрожем усього тіла. Це було нестерпно. І Бертон простягнув руку до вимикача настільної лампи.

Він хотів спочатку просигналити тільки одне слово: “йєс”, “так”, — але потім вирішив, що це зайве. Досить стати проти вікна і хитнути головою. Коли кімната освіт­литься, Хінчінбрук одразу ж схопиться за бінокль. Що-що, а рух голови він помітить.

І справді: ледве-но спалахнуло світло, як червонуватий вогник над лісом погас на кілька секунд, а потім забли­мав з великою швидкістю.

— П’ятнадцять дріб три… Сім дріб чотири… — шепо­тів Чарлі, поквапно дряпаючи зламаним олівцем на обкла­динці якоїсь книжки. — Один дріб три…

Шифровка була дуже лаконічною: “Завтра за межами маєтку одержати іграшки”.

Чарлі довго сидів над цим папірцем, потім повільно розідрав і спалив його і аж тоді підійшов до вікна. Як і перше, він відповів мовчазним рухом голови, заявляючи цим, що підлеглий знову скоряється своєму начальникові.

Як не дивно, але цієї ночі Бертон спав спокійно, а про­кинувся бадьорим і навіть веселим. Він уже вирішив, що має робити. Слід вести подвійну гру з Хінчінбруком, став­кою якої буде життя одного з двох. Не допомагати шефові, ні, а, навпаки, потай перешкоджати, щоб він не запопав таємниць Сатіапала… Зустрітись з Майклом? Що ж, мож­на й зустрітись. Тепер це цілком безпечно. Тільки як і де?

Дивну зміну настрою Чарлі Бертона одразу ж помітив Сатіапал. Однак веселість сина не втішила старого, а пригнітила. І цьому були свої причини.

Учора ввечері Сатіапал ненароком помітив, як Майя вийшла з своєї кімнати і довго туди не поверталась. Про­фесор одразу ж послав до Бертона старого Джоші однес­ти книжку. Джоші доповів, що книжку він поклав на стіл, а сагіба в кімнаті немає.

То невже Чарлі призначив побачення Майї?.. Брат сестри?! І чи не тому в Майї сьогодні такий засмучений вигляд і синці під очима?

Сатіапал нишком зітхнув, підвів голову і, вдаючи з себе заклопотаного, сказав:

— Чарлі, чи не згодилися б ви супроводити Майю в невелику подорож?.. Я давно збирався послати її з одним дорученням до пана Лаптєва. Та й вона, певне, хотіла б подивитись, як працює експедиція. Це буде їй корисно… Але вас я не відпущу, ні. Ви тільки довезете її до Навабганджа.

Сатіапал уважно дивився на Чарлі, чекаючи появи на його обличчі почуттів, які могли б розповісти багато чого. Проте син аж з надто великою радістю відгукнувся:

— А чому ж? З великою охотою… От тільки… тільки… — він зам’явся. — Мені краще було б не потикатися на люди. Адже мою голову оцінили в скількись там рупій…

Майкл Хінчінбрук міг би пишатися з учня: той добре затямив, що шпигун ніколи не повинен забувати про свою роль. І радий би, мовляв, але…

Але і Сатіапал теж грав свою роль. Він не забував, що Чарлі не може виїхати за межі маєтку. То це й добре! Майя поїде сама, зустрінеться з Лаптєвим і… Навіть сам собі Сатіапал не признавався, що хотів би бачити свою дочку дружиною Лаптєва. Не тому, що він так уже палко любив росіянина, ні! Такий варіант допоміг би розв’яза­ти складну дилему, та й Майї, певне, жилося б непогано.

— Ох, я й забув… Справді, справді!.. Ну, то я пошлю Джоші.

— Та ні, чому ж, — поквапно сказав Бертон. — Я охо­че проїду кілька кілометрів, а потім повернусь. Може, підстрелю якусь дичину… Не заперечуєте?

— Звичайно, ні, — добродушно відповів Сатіапал. Ра­дий, що все склалося добре, він негайно пішов до Майї і наказав їй збиратися.

— Куди? — запитала вона здивовано.

— До Лаптєва. Будеш практикувати у нього. Їдь, моя люба, їдь. У росіян теж можна повчитися хорошому.

— А мама?

Сатіапал підійшов до дочки, поклав її голову собі на плече і сказав:

— Майю, ти сама вже давно повинна була б стати мамою… Може, я й перешкодив цьому. Мені все здавало­ся, що ти — крихітка, дитинчатко, яке нездатне постояти за себе. А ти зростала тим часом і виросла. Пташка має випурхнути з гнізда рано чи пізно… Якщо ти зустрінеш такого, що допоможе тобі звити власне гніздечко, і якщо це буде справжня, хороша людина — вирішуй свою долю сама… Добре, якщо це буде індієць. Хай навіть європеєць. Аби не англієць. Та зрештою…

Сатіапал не докінчив, махнув рукою й вийшов. Майя дивилась вслід йому широко розкритими очима, не розу­міючи, що трапилось.

Вперше в її житті батько завів з нею розмову про те, що згадується пошепки, на вушко матері чи найближчій подрузі. То невже ж вона стала такою старою, що вже й батько зневірився в її можливості вийти заміж і готовий випхнути власну дочку за першого-ліпшого мужчину?!.. “Хай навіть європеєць…” Кого він мав на увазі?.. Невже Лаптєва?

У грудях дівчини солодко обірвалось і впало кудись у безмежне провалля серце.

— Ні, ні! — шепотіла вона гарячково. — Батько ска­зав це тому, що я вже стара… Стара.

Майя підбігла до дзеркала, скинула з плечей скромне чорне сарі і, майже гола, в’їдливим поглядом невблаган­ного ревізора оглянула своє зображення.

Груди були високі й пружні. Стан тонкий. Ноги здава­лися виточеними з чудового золотавого мармуру. Пишне хвилясте волосся двома грайливими потоками спадало на округлі плечі, вигідно відтінювало ніжну шкіру обличчя й рук.

Коли б це тіло належало якійсь іншій жінці, Майя назвала б його красивим. А так — що ж, непогане. З ньо­го можна писати картину під назвою “Юність”… То не­вже ж оце тіло треба комусь нав’язувати та ще й платити за те, що тебе візьмуть?! Хіба посаг, оті кілька тисяч ру­пій, які дістаються женихові, не плата за сумнівне щастя бути чиєюсь “законною дружиною”?.. То коли так, хай її візьме Лаптєв. Безплатно. У них, в Радянському Союзі, від нареченої посагу не вимагають!

Коли б хто позирнув збоку на цю напівголу красуню, він би був вражений дивною зміною, яка сталася з нею за якихось кілька хвилин. Так, мабуть, Пігмаліон дивився на перетворення холодної й мертвої статуї в повну енергії жінку.

Майя стояла в тій же позі, схрестивши руки на гру­дях. Та ЇЇ тіло мимохіть напружилось, набуло тієї грації і краси, яку не відтвориш довільно і яка притаманна закоханим; чорні оксамитові очі, такі задумливі й лагідні зви­чайно, засяяли тривожним і радісним блиском, губи ми­мохіть розкрилися, а груди дихали глибоко й прискорено.

— Лаптєв… Андрій…

Так, вона згодна була піти до нього, навіть не пита­ючи себе, чи це надійшла справжня любов, чи ні. Вона поїде зараз, кине матір, яка щойно звелася на ноги після хвороби. І, можливо, саме так і треба… Тільки хотілося б, щоб сталося все трохи по-іншому, якось не так… Ну, хоча б Андрій приїхав сюди, захопив би її темної ночі, викрав би та й повіз геть аж на край світу… Кожній жінці трошки хочеться бути вкраденою,— хоча б від самої себе. Це романтика, данина ніжного й чутливого енергій­ному і сильному.

Майя кинулась до чемоданів, напхала туди жужмом сякі-такі речі і аж тоді побігла до матері.

Та плакала. Певне, Сатіапал уже попередив її про від’їзд дочки.

Але матір насамперед піклується про щастя своєї дитини. Од рані Марії не сховалося збудження Майї, її прагнення поїхати з дому якнайшвидше. Дочці здавалося, що вона старанно приховала свої почуття. А матір згада­ла саму себе в такому ж стані й зрозуміла все.

— Щасти тобі, доню!.. Щасти!



  • До побачення, мамусю! Я приїду скоро, скоро!

Рані Марія похитала головою. Вона знала, що коли дочка й повернеться, то вже зовсім не такою, як була-Хто знає, чи це дасть їй щастя, але таке вже життя.

— Їдь, доню!

Рані Марія махала рукою вслід автомашині, а дочка тим часом жадібними очима поглинала все довкола.

Звичайна дорога, звичайні джунглі,— та вони були для Майї атрибутами фейєричного, казкового світу. Це ж уперше дівчина покинула стіни маєтку, вперше почула кличний посвист вітру в вухах. А попереду було життя — хвилююче, повноводе. Минулого не існувало. Воно зітер­лося, сховалося, як сховався рідний маєток за поворотом дороги.

Машина зупинилась біля мосту. З неї вийшов і попря­мував назад Чарлі Бертон. Він щось говорив, Майя йому відповіла і через мить забула, що саме. їй було не до цього.

Аж під Навабганджем, коли шофер зупинив машину, щоб прочистити карбюратор, старий Джоші торкнув Майю за рукав:

— Рані, що означає, коли вночі в лісі блимає черво­ний вогник? Ось так: блим-блим… блим-блим…

Майя стріпнулась, наче звільняючись від сну, здиво­вано подивилась на старого і раптом дзвінко засміялась:

— Не знаю, Джоші!.. Я нічого, ні-чого не знаю!.. Це Навабгандж, так?.. Чекайте, а хто йде он там, повз баньян?

І не встиг Джоші й отямитись, як Майя, мов вихор, злетіла з машини й побігла вперед. Вирвавшись з його рук, услід за хазяйкою помчав і Самум.

Джоші придивився пильніше і впізнав: то був сагіб Лаптєв.

Майя підбігла до нього, простягла обидві руки. Росіянин притягнув її до себе. І потім вони з годину, а то й більше, стояли на дорозі і про щось говорили й говорили. Про що саме, міг би розповісти хіба Самум. Але він був тва­риною поважної вдачі і чужих секретів не зраджував.



Розділ XVII

ТАК ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ

Даремно нашорошував вуха старий Джоші,— в роз­мові двох на битій дорозі поблизу Навабганджа не було нічого секретного. Навіть більше: коли б її застенографу­вати, вона навряд чи й зацікавила б читача.

Справді, які почуття можуть викликати у вас звичай­нісінькі прозові слова на зразок: “Я приїхала до вас по­вчитися” та “Дуже радий”?.. Чи розкриє вам душевний стан персонажа старанно процитований монолог на тему “Досягнення радянської нейрохірургії?”

Друковане слово — тільки блідий відбиток слова жи­вого. Навіть коли б з допомогою найхитромудріших знач­ків удалося б зафіксувати, а потім відтворити за текстом інтонацію, тембр і силу кожного звуку, ми не могли б збагнути, чому подеколи найбуденніша фраза набуває такої глибини і змісту, що для її розшифрування треба написати цілий роман, а патетика й лірика іноді на­штовхуються на стіну байдужості і розлітаються на всі боки блискучими холодними осколками.

Промовляє не тільки язик. Свою мову мають і очі, і руки, і все тіло.

Ось жмакає дівчина краєчок “сарі” — невибагливого одягу індійських жінок, — потупила очі й говорить тихо та лагідно, а може навіть мовчить і тільки зрідка кивне головою. На її рожеве вушко грайливо спадає золотий кучерик, і вам дуже хочеться торкнутися його. Вібрує у цієї дівчини жилка на білій шиї, — така цнотлива й бо­язка. Дівочі груди чомусь дихають значно глибше, аніж звичайно, — і вони теж уміють виразисто говорити: то затримають з собі подих, то зітхнуть з полегшенням.

Ви не дивитесь ні на що, а бачите все. Тільки бачите, не аналізуючи й не шукаючи причин. Та й навіщо їх шу­кати? Любов уникає руйнівного аналізу. Вона синтезує, пожадливо збирає окремі відчуття, щоб натхненно при­красити й об’єднати в чарівний образ найкращої в світі людини.

Ні, Андрій Лаптєв та Майя не говорили про любов, не співали дифірамбів краєвидам та погоді, не зітхали, крадькома позираючи один на одного. В їхній бесіді фігу­рували скальпелі та трепани, тампони та всякі інші причиндали, необхідні в хірургії, але надто далекі від лірики. І все одно саме там, біля баньяну, який щороку в перед­день Азарха правив за збірний пункт калікам з усієї Бен­галії, відбулося перше освідчення, перше зближення двох людей.

Спочатку Лаптєв ще опирався своїм почуттям. Він з тоскним неспокоєм думав про те, з якою зловтіхою, з яким підкресленим презирством поставляться до нього ті лицеміри й ханжі, які всі людські почуття й поривання ладні занумерувати, проштемпелювати і підшити до від­повідної “справи”. Вони намагатимуться розтоптати бруд­ними чобітьми те найчистіше, чого самі ніколи не зазнали, отруюватимуть життя і йому, і Майї.

Краще було б не закохуватись. Але коли вже так ста­лося, треба захищати своє право на щастя.

Андрій насторожено, нетерпляче очікував на щонай­менший натяк з боку якогось із співробітників, щоб з са­мого початку гостро урвати спроби втрутитися в його особисте життя. Проте в експедиції не було тих дрібних мерзотників, що вважають за свій солодкий обов’язок нашіптувати, під’юджувати, сварити. Цей невеликий ко­лектив борців за життя пройшов вогненну купіль фронтів Вітчизняної війни, яка очистила його від пустого шумо­виння та брудного накипу, навчила щирості відносин та взаємної поваги. Доцент Лаптєв був у експедиції новач­ком; він ще не знав її традицій, йому здавалося, що про його почуття до Майї просто ще ніхто не довідався.

Але всі бачили, всі розуміли, що коїться з Андрієм Лаптєвим… і мовчали. Коли людина в такому стані, її краще не чіпати. Настане час, і вона сама заговорить, почне ділитися радістю чи горем, попросить поради. А за­раз хай в ній перекиплять почуття, випарується зайвина енергії, і майбутнє перетвориться з розпливчастого маре­ва на чітке просторове зображення справжнього життя.

Слід сказати прямо: Майю в експедиції зустріли стри­мано. Коли б вона була звичайною індійською дівчиною з якогось селища, до неї поставилися б як до хорошого друга, як до учня, здатного ввібрати в себе найкраще, що може дати радянська людина. Однак вона з’явилась як дочка раджі, як представник чужого світу, тому до неї придивлялися пильно, оцінюючи за найсуворішими крите­ріями, і до часу відгороджувалися підкресленою ввічли­вістю.

А вона нічого того й не помічала. П’яна від щастя, вперше по-справжньому юна, вона летіла десь у високості на крилах, які міцніли з кожним її рухом. Де там було їй розрізняти нюанси в ставленні до неї кожного з росіян, коли один з них — найкращий! — любив її. їй хотілося відповісти на цю любов чимось дуже хорошим, показати себе гідною його, мужньою, витривалою. Дівчині здава­лось, що ось-ось має трапитись щось надзвичайне, коли доведеться напружити всі сили і показати Андрієві, на що вона здатна.

Але нічого видатного не трапилось. Майї не довелося навіть зіткнутися з чумою. Страшна хвороба того року обминула Бенгалію, — вірніше, з допомогою новітніх за­собів удалося запобігти епідеміям ще до їхнього виник­нення. Експедиція, головним чином, провадила роботу дуже прозову, хоч і важливу.

Чума в Індії — страшне лихо. Вона не згасає ніколи, жевріючи, як вуглина під попелом, скрізь, де панують злид­ні та бруд, і може в першу-ліпшу мить спричинитися до страшної пожежі. Саме через це навіть англійці сяк-так боролися проти чуми та ще й запрошували лікарів усього світу допомогти їм в цьому. Росія відгукнулась на цей заклик першою. З 1897 року, коли до Індії було послано протичумну експедицію, в складі якої був славнозвісний український вчений Заболотний, ця допомога перетвори­лася майже на обов’язок.

Але в Індії лікарям доводиться стикатися не тільки з чумою. Коли б якомусь з учених заманулося зібрати збудників усіх хвороб, починаючи з древньої, як світ, про­кази й кінчаючи найсучаснішими вірусами, він би знайшов їх тут дуже легко. Однак ця перспектива навряд чи при­пала б до смаку хоч будь-кому, не кажучи вже про чле­нів радянської епідеміологічної експедиції, яким дове­лося стати універсальними фахівцями з усіх галузей медицини.

Минув той час, коли на радянських лікарів дивилися майже як на провісників лиха. Нема де правди діти, — Сатіапал таки допоміг експедиції, розвіявши навколо неї атмосферу недовір’я. Та навіть коли б не це, крига скрес­ла б все одно. Досить було провести дві–три вдалі опера­ції, вилікувати кількох тяжкохворих — і вже доводилося подеколи навіть обмежувати прийом, бо невистачало ні лікарів, ні ліків.

Поки що лікувалися тільки мужчини. Вперше подо­лавши острах, вони почали звертатися до радянських лікарів охоче. А жінки вперто відмовлялися від медичної допомоги і, навіть вмираючи, тяглися до невігласів-жерців.

На жаль, у складі експедиції не було жодної жінки. Професор Калинніков з дня на день чекав приїзду своєї дружини-терапевта та її подруги-хірурга, справедливо вважаючи, що жінкам легше знайти шлях до сердець за­турканих, темних істот. Проте приїзд жінок відкладався через ряд обставин, тому Калинніков зрадів, коли з’яви­лась дочка Сатіапала. йому здавалося, що Майя допомо­же перемогти недовіру жіночої частини населення.

Кілька перших спроб нічого не дали. Хворі індійки не припускали, що молода дівчина може зарадити лихові, врятувати їх від хвороб.

Та ось до табору прийшов старик-мусульманин, якого незадовго перед тим було вилікувано від тропічної маля­рії. Старий благав урятувати його дружину або хоч допо­могти їй спокійно вмерти. Він поставив лише єдину умову: щоб його дружину лікували в нього вдома, потай, і щоб лікарем була жінка.

З розповіді старого можна було гадати, що у хворої гостре запалення апендициту, а може й щось гірше.

Калинніков на мить завагався. Од результату першої операції залежить дуже багато. Чи має ж він право дору­чити її незнайомій, по суті, дівчині?.. Професор викликав Лаптєва і поділився з ним своїми сумнівами.

Що міг відповісти Андрій?.. Він вірив Майї не тільки як любимій людині, а й як хірургові. Він бачив ЇЇ “а опе­раціях і переконався, що, незважаючи на свою молодість, вона вже має неабиякий досвід. Але тут не було місця для суб’єктивності. Нещасливий випадок, одне з численних несподіваних ускладнень — і смерть пацієнтки впаде на всю експедицію. До того ж, оперувати доведеться в най­важчих, майже неможливих умовах. Та все одно зважи­тися треба.

— Можна! — сказав Андрій і притиснув кулаком стіл, ніби придушуючи рештки сумніву.

— Гаразд, — відповів Калинніков. — Підете з нею. Може, ви станете їй в пригоді хоча б порадою.

І ось вони удвох з Майєю йдуть в абсолютній темряві слідом за стариком-мусульманином. Навіть не йдуть, а скрадаються, бо старий на кожний необережний крок відповідає благальним зойком. Він хоче обдурити не тіль­ки Аллаха, а й своїх односельчан, сподіваючись і жінку врятувати, і осуду не стягти на себе.

Подорож важка і неприємна — старий навмисне на­кидає гаку, вибираючи найглухіші стежки.

В руках у Андрія скринька з хірургічними інструмен­тами, на спині — важкий акумулятор і велика переносна лампа. Повні руки і в Майї: адже невідомо, які будуть потрібні ліки та прилади. Про всяк випадок доводиться нести з собою стільки, що вистачило б на обладнання не­великої амбулаторії.

Темна ніч. Виття шакалів. Таємничий шерех вітру в гущавині. Легеньке шарудіння кроків по сухій траві…

Є невимовна, неповторна краса отакої подорожі вночі поруч коханої людини. Може, й добре, що старик-мусульманин заважає промовити бодай слово. Отак іти мовчки, відчувати лікоть хорошого, сильного, який може захистити в разі потреби, — хіба це не найкраще в світі?!

Ні, Майя не хвилюється, — ні от стілечки! Хай апенди­цит, хай навіть що-небудь далеко складніше, — вона впо­рається з завданням і проведе операцію так, що їй ніхто нічого не закине. Вона чудово розуміє, як хвилювати­меться за неї Андрій, та й професор Калинніков, цей суво­рий зовні, але насправді милий і лагідний чоловік, не спатиме, аж доки дістане звістку, що все гаразд… Вона му­сить виправдати його довір’я і виправдає!

І ось Майя лишилася одна в хатині мусульманина. Старий дозволив Лаптєву тільки встановити акумулятор та лампу, а потім попросив його геть. Дівчина неуважно озирала майже порожню кімнату, — одне з тих приміщень, які цілком виразно свідчать про скромні достатки ха­зяїнів, — і прислухалась до стогону та уривчастого шепо­тіння, що долинали з сусідньої кімнати.

— Баб, я хочу бачити хвору! — голосно промовила дівчина, втрачаючи терпець.

— Зараз, мем-сагіб, зараз! — почувся голос старика, а слідом за тим — глухий ляпас і приглушений зойк.

На порозі з’явився мусульманин. Він тягнув за руку молоду дівчину, навіть дівчинку. Обличчя в неї було пере­кривлене від болю, чорні очі сповнилися смертельною тоскнотою.

— Іди, іди! — старий ще раз смикнув дружину за руку і підштовхнув ззаду кулаком. — Мем-сагіб тобі допоможе!

— Роздягайся, кхокі, — співчутливо сказала Майя. Вона назвала цю молоду жінку пестливо, але та й справ­ді скидалась на дитину, на маленьку дівчинку — “кхокі”. Ох, не виконувався закон, що дівчина не може вийти за­між раніше як у чотирнадцять років! Та їй і зараз, певне, ще немає й дванадцяти!

— Не бійся, кхокі, я тобі допоможу!

Старанний огляд хворої ствердив, що в неї апендицит.

— Треба робити операцію, — неголосно сказала Майя. — Баб, негайно розпаліть вогонь і закип’ятіть відро води.

Старий похнюпився й вийшов. Здавалось, збігла ціла вічність, доки він повернувся, несучи кип’яток.

Майя якнайстаранніше вимила руки, приготувала хво­ру і вигнала старого геть. Тепер вона лишилася наодинці з хворою, наодинці з хворобою, яку треба подолати за всяку ціну.

Хвора вже не пручалася й не стогнала. Тільки дрібні краплинки поту виступили в неї на крилах носа та без­вільно, в німому зойкові, напіводкрилися спраглі, ще по-дитячому пухлі губи.

— Все буде гаразд, кхокі… — умовляла її Майя, го­туючи маску для наркозу. — Зараз ти заснеш і навіть не відчуватимеш болю…

Але хвора не вірила, ні! Вона готувалася до смерті і мовчала, не зводячи ненависного погляду з тієї, кого вважала за свою губительку. І цей погляд врізався в ду­шу Майї назавжди.

За звичайних умов навіть найпростішу операцію про­водять два а то й три чоловіки — хірург, асистент та наркотизатор. А тут Майї довелося все робити самій.

Операція була, як і всяка операція, не дуже складна, не дуже легка. Звісно, коли б старий не зволікав до ве­чора, для хворої було б краще: апендицит треба вида­ляти якнайшвидше. Але й тепер ще не пізно.

Майя чула під вікном кроки Андрія, його нервове по­кашлювання. Любий, він так хвилюється! А хвилюватися й нема чого. Яке щастя, що в цієї дівчинки апендицит, а не перитоніт, наприклад!

Майя була така певна щасливого кінця, що аж зага­дала: якщо все скінчиться гаразд, вона стане дружиною Андрія. Дівчина хотіла цього, і це надавало їй нових сил, рішучості, впевненості.

Їй пригадався інший вечір, — той, коли Андрій зумів підкорити Самума і вперше постав перед нею втіленням сили й енергії. Вона теж тоді загадувала — але хіба мож­на порівняти оці два вечори? Тоді Майя була просто ди­тиною, незважаючи на свої двадцять два роки. Тепер вона покохала і пізнала ціну самопожертви в ім’я кохання.

“Ти повинна одужати, кхокі!” просила, переконувала, наказувала Майя, а її пальці тим часом звично робили своє, видаляючи пошкоджене, зашиваючи розрізане. І коли на шов лягла остання скобка, Майя зітхнула з по­легшенням.

— Заходьте, баб! — гукнула вона старого. — Ваша дружина майже здорова. Вона незабаром прокинеться. Я лишатимусь біля неї, аж доки її стан буде цілком за­довільним.

— Дякую, мем-сагіб, дякую! — старий був розчуле­ний. — Не треба, ні! Мем-сагіб втомилась, вона повинна спочити…

— Нічого, я спочину завтра!

Досі розмова точилась на англійській мові, якою тіль­ки й володіли дехто з росіян. Але індієць так перекручу­вав слова, що Майя вирішила перейти на рідну мову.

— О, — здивувався старий, — мем-сагіб знає хінді? Та ще й так добре, ніби жила в Бенгалії багато років?

— Я й жила тут, баб! — з посмішкою відпові­ла Майя. — Мій батько — індієць. Я дочка раджі Сатіапала.

Ще не закінчивши фразу, вона побачила, як старик заблимав очима, відсахнувся і, схопившись руками за голову, схилився до стінки.

— Вам погано, баб? — стурбовано запитала дівчина.

А той у відповідь люто смикнувся, простягнув палець до дверей і зашипів:

— Чому не сказала раніше?! Чому не сказала?!.. Геть звідси! І знай, що кров моєї дружини впаде на голову тобі, і твоїм дітям, і твоїм внукам, і правнукам, аж до десятого коліна!

Дівчина нічого не розуміла. Вона спробувала ще раз заспокоїти старого, але той сахався і все повторював своє “геть!”.

Ледве не плачучи, Майя вибігла з кімнати. На ґанку її зустрів Андрій.

— Що сталося, Майю?.. Чому хазяїн репетує?.. Хво­ра померла?

В його голосі було стільки турботи, стільки тривоги, що Майя ледве стримала бажання припасти до грудей коханому.

— Ні, ні! Мені здається, все гаразд. Але старик… Я не знаю, чого він хоче. Підіть до нього, умовте… Треба ж комусь лишитися біля хворої…

Андрій попрямував до халупи, але старий зустрів його на порозі невиразними вигуками, погрозами, прокльо­нами. Можна було зрозуміти тільки одне: мусульманин наляканий тим, що операцію його дружині робила зов­сім не росіянка, як він гадав, а індійка.

Даремно Лаптєв доводив, що присутність лікаря просто необхідна і що хвора без кваліфікованого на­гляду може загинути. Старий був непохитний, і довелося піти ні з чим.

Андрій з Майєю поверталися до табору аж на сві­танку.

Рожевіло небо. Прокидалися пташки. Неквапно й по­тужно дихала земля, вбираючи в себе життєдайну про­холоду перед задушливим днем.

Потім спалахнули хмарки над обрієм. Засяяло, по­фарбувалося в золотаві життєрадісні кольори все дов­кола: і ліс, і ріка, і вкрита білою порохнявою дорога.

В таку годину тільки б радіти з життя, мріяти й спо­діватися, упиваючись сонячним промінням ранку, ніж­ного, як юність.

Але Майя і Андрій ішли мовчки, сумовито, повні тоскних передчуттів та того незадоволення, що завжди йде в парі з невдачею.

Лаптєв одразу ж доповів Калиннікову про операцію та про дивну поведінку старика-мусульманина,

Калинніков наморщив лоба, зітхнув:

— Кепсько!.. Я забув вас попередити, Андрію: зараз у Індії загострилася боротьба між індусами, тобто брахманістами, і мусульманами. Ми припустилися великої помилки. Якщо хвора помре, ніхто з мусульманів ніколи більш не прийде до нас. А тут їх більше як шістдесят процентів.

…Надвечір другого дня прибіг старик-мусульманин і, рвучи на собі волосся, закричав, що його дружина поми­рає.

Розділ XVIII



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconТ. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
М69 Слово художнє, слово сакральне Збірник статей. – Ніжин: тов “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМатеріал підібраний: пров бібліограф ЦБ карнаух В. В. Художнє оформлення та набір
Сталінська премія ІІ ступеня (1948) за та книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія
Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconГітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми І безголові?


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка