Видавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського



Сторінка8/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.53 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ СМЕРТЮ

То були пишні похорони — найпишніші на всю округу вперше за багато років. Усі — від останнього золотарі з касти шудра аж до пихатих брахманів — повинні були побачити, які статки має П’яришонгкор Чаттопадхайя, — син, внук і правнук писаря з касти кайоста, а тепер — багатий землевласник, заміндар.

Над смертним ложем молодої дружини заміндара цілу добу мимрив мантри з священних книг найголовніший жрець, пурохіт. Йому допомагали п’ятдесят брахманів, які вважали за свій обов’язок насамперед якнайбільше з’їсти на честь померлої. Похоронне вогнище було скла­дене тільки з сандалового дерева, разом з запашним ди­мом якого мало розвіятися й бренне тіло дружини за­міндара, щоб її дух пізніше втілився в іншій подобі та перейшов до вищої касти. Брахмани запевняли, що так і станеться, бо П’яришонгкор Чаттопадхайя вславився своїм праведним життям та невсипущим додержанням кастових звичаїв і законів.

Зводиться догори запашний сандаловий дим, несе його вітер ген далеко, — аж до Навабганджа, до халупи старого мусульманина Ойяма, просочується в кімнату, потрапляє в ніздрі молодої жінки, майже дитини, яка, розметавшись, лежить на благенькому килимі і, марячи, кличе маму, — ту, яка завжди допомагає…

Але ні, не допоможе й матір! Вона сидить ось тут, поруч, і з її запалених очей уже не ллються й сльози. А дим сандалового дерева лоскоче їй ніздрі, дратує й ра­дує: ага, кляті індуси, зазнали й ви лиха!.. Паліть, не­вірні, своїх дітей, паліть! Вогнем розвіяне — не втілить­ся в живому, не сподівайтесь!.. Паліть, паліть, — коли б не згоріли й ви самі!

Так думає стара жінка, яка майже втратила глузд з горя і ладна проклясти весь світ за те, що вмирає її дочка. Так думає і старий Ойям — повновладний влас­ник своєї молодої дружини. А біля ліжка хворої сидить товстий брудний мулла, мимрить вірші з корану і час од часу вигукує писклявим голосом скопця:

— Дивіться, люди!.. Дивіться, правовірні!.. Індуси ви­рішили винищити усіх мусульман!.. Найзапашнішу квітку нашого селища підтято ножем поганської дівки!.. Лихо нам, лихо!

Мулла кричить так, щоб було чути надворі, де під вік­нами халупи юрмляться мусульмани. І його слова па­дають на відповідний грунт: протягом багатьох сторіч триває глуха ворожнеча між індусами та мусульманами в Індії, і цю ворожнечу повсякчас хтось роздмухує.

Жили-були в Навабганджі дві подруги — Кончонмала й Кушум. Перша — багатша, друга — бідніша. Та — індуска, ця — мусульманка. Для них не існувало спір­них питань релігії та економіки; вони любили одна одну і заприсяглися не розлучатися ніколи.

Їх розлучили, коли їм минуло по дванадцять років. Кончонмала вийшла заміж, — а вірніше, ії “віддали в дім свекра”, як кажуть в Бенгалії, — за багатія П’яришонгкора, а Кушум дісталася старому Ойямові. І пішли по­други різними шляхами.

П’яришонгкор втовкмачував дружині, що мусульма­ни— лихварі й мерзотники, огидні й брудні нечестивці, які проливають кров священних корів і не вірять в пере­селення душ. Старий Ойям доводив, що індуси злодії й грабіжники, поганці, що можуть обожествити навіть свиню. Щонайменша різниця в релігійних обрядах та зви­чаях давала обом привід для цілого ряду обвинувачень та прокльонів. І ні Ойям, ні П’яришоигкор не були здатні проаналізувати, чому ж, власне, вони ворогують?

Кілька сот років тому, за імперії Великих Моголів, му­сульмани посіли в Індії панівне становище і таки й справ­ді добряче насолили індусам. Ота імперія впала прахом; вже давно Індію грабує Англія, а індійці й досі не об’єдналися проти спільного ворога, бо їм не дають цього зробити.

День при дні нацьковували Ойям та П’яришонгкор своїх дружин одну проти одної, і хто знає, чи не стали б з часом любі подруги найзапеклішими ворогами… Але їм судилася інша доля.

Подруги захворіли майже одночасно. Кончонмала за­гинула: в неї був дифтерит, а доброчесний заміндар за­мість лікаря викликав жерця. Кушум мала всі шанси на одужання: операцію було зроблено кваліфіковано, з до­триманням всіх запобіжних заходів. Але, залишена з волі свого чоловіка напризволяще, хвора в момент пробуджен­ня від наркозу пошкодила собі в нестямі рану, а кашель та блювання зірвали їй внутрішні шви. В жінки почався сепсис, який неминуче вів до трагічного кінця.

Охопивши голову руками, сидить біля ліжка дру­жини старий Ойям і з тупим одчаєм намагається збаг­нути, за що ж саме карає його Аллах?

Може, за те, що звернувся до російських лікарів?.. Але ж Кушум була хвора вже й тоді… Не один з мусульманів звертався до них, і ніхто не вмер… Лихо накликала дочка Сатіапала, ясно… А що, як запросити росіянина? Аллах пробачить таку свавільність; адже лікарі тільки виконають його волю… Хай прийде лікар, хай!

Отак умовляв себе старий Ойям і, нарешті, умовив. Він любив свою дружину гіркою й пожадливою остан­ньою любов’ю старика і в ім’я цього може й не дуже ви­сокого, але сильного почуття міг зважитись на все.

Не кажучи нікому ані слова, він тихенько вибрався з халупи та й подався до табору росіян.

Вже з вигляду старого Лаптєв зрозумів, що трапилось лихо. Калиннікова не було; він мав ось-ось приїхати, але доцент не став чекати. Через якихось п’ять хвилин він разом з Ойямом вже прямував дорогою через ліс.

Старий мусульманин трохи заспокоївся. Тепер, коли він поклав турботу про здоров’я своєї дружини на лікаря і дещо приспав сумніви в правильності обраного рішення, йому вже почало здаватися, що все скінчиться гаразд.

Андрій Лаптєв тамував у собі тоскний неспокій. Він не бачив у очі дружини Ойяма, не знав, по суті, як прово­дилась операція та який стан у хворої зараз. Смерть лю­дини з вини хірурга неприпустима взагалі, а за цих обста­вин призведе ще й до дуже неприємних ускладнень. Темні люди не зрозуміють, що лікар не винний. Вони вимагати­муть одного — врятувати хвору. Отже, відповідальність за життя людини лежить на ньому. Але хвилюватися зав­часно — не варто. Надія ще не втрачена: є чудесний пре­парат, пеніцилін, який зможе подолати страшну хворобу.

Найгірше, що вся ця історія пов’язана з Майєю… Лю­ба, хороша, вона зовсім розчавлена лихом…

Кілька хвилин тому Андрій забіг повідомити її, що йде рятувати хвору. Дівчина не почула його кроків; вона плакала, сховавши голову в подушку.

Гострий біль пронизав серце Андрієві. Хотілося при­тиснути до грудей кохану, осушити її сльози поцілунком, втішити. Але він тільки постояв на порозі, та й пішов. А тепер у нього перед очима стоять вузенькі дівочі плечі, які скорботно здригаються в беззвучному риданні.

Здавалося б, слабкодухість та безпорадність ніколи не викличуть схиляння та поваги. А от чомусь саме у хвилини розгубленості й розпачу Майя стала Андрієві ще ближчою, ще дорожчою.

— Сагібе, не треба йти далі… — почувся голос ста­рого Ойяма, і Лаптєв отямився.

Біля халупи мусульманина відбувалося щось схоже на мітинг. Кілька десятків людей вимахували руками, галасували, перебиваючи одне одного. Слів не було чу­ти,— все зливалося в суцільне гудіння, погрозливе, як голос розбурханого рою.

— Чого треба цим людям?

— Не знаю, сагібе… — тоскно відповів старий. — Мо­же, Кушум померла?

— Ходімте швидше.

До садиби старого Ойяма лишалося кроків із сто, коли на ґанок будинку вибіг товстий безбородий чолов’я­га. Він щось вигукнув, махнув рукою, і весь натовп миттю обернувся в бік дороги. Запала тиша.

Лаптєв мимохіть прискорив ходу. Як завжди, він ішов назустріч небезпеці навально, не намагаючись відтягти неприємної хвилини. А в оцьому наближенні одинака до юрби й справді приємного було мало. Зловісна мовчанка людей, які щойно галасували та розмахували руками, скидалася на безмовність порохового склепу, до якого бікфордовим шнуром біжить вогник. Хто міг би поручи­тися, що екзальтований натовп не кинеться на чужинця-лікаря? Неграмотним, затурканим людям, певне, здаєть­ся, що вони протистоять лихові, і ця переконаність на­дає їм одностайності, здатності за першим знаком вчи­нити злочин в ім’я уявної справедливості. Такому фана­тизмові можна протипоставити лише віру в свою пра­воту,— правоту лікаря і радянської людини.

Коли вже йти — то напролом. Андрій вибрав очима одного з мусульман, який зиркав на нього найлютіше, і пішов прямо на нього. То був гідний противник, моло­дий, високий, широкоплечий, з кулаками, як молоти.

Величезна енергія м’язів велетня, збуджена мозком, вирувала, шукаючи виходу; налиті кров’ю очі вп’ялися в чужинця. А той ішов на нього спокійно, немов не помі­чаючи небезпеки, і, зупинившись за крок, сказав:

— Дайте пройти.

Юнак не поворухнувся. Тоді Лаптєв глузливо похитав головою:

— Дурню, забери геть кулаки. Ти можеш мене за­бити ненароком, а на мене чекає хвора.

Велетень не розумів російської мови. Він шукав в ін­тонаціях голосу противника погроз, лайки чи ще чогось, що дало б привід для наступу, але російський лікар тіль­ки усміхався з співчутливою вищістю, як посміхаються дорослі до пустунів-хлоп’ят. І велетень чомусь відчув себе отаким пустуном, що наколобродив і ладний загла­дити свою провину. Він навіть поворухнувся, щоб посту­питися, але ззаду, з ґанку, долетіла писклява команда, а слідом за нею зчинився страшенний гармидер.

Коли б не втручання мулли, все обійшлося б, мабуть, гаразд. Люди були приголомшені несподіваним поворо­том подій, вражені рішучістю росіянина, який не побояв­ся піти один проти всіх. В ту мить, коли найсильніший з них визнав себе переможеним, юрба втратила перевагу вищості над мужнім одинаком. Тепер його ніхто не заче­пив би й пальцем. Зате гнів людей упав на Ойяма.

Юнак-мусульманин схопив старого за комір і підняв високо у повітря. Ойям щось кричав, але його лемент тонув у загальному галасі.

— Стійте! — вигукнув англійською мовою Андрій. Його ніхто не почув. І тоді він, як колись у дитинстві, за­клав чотири пальці в рот і свиснув так, що аж у вухах залящало. — Стійте, кажу вам! Ну?

Люди оберталися на зухвалий посвист, замовкав гар­мидер, опускалися кулаки.

— Чого вам треба від старого?.. Пустіть його!.. — Лаптєв підійшов до велетня і поклав йому руку на пле­че. — Скажи, коли б це помирала твоя дружина, чи не зробив би ти все, щоб її врятувати?

Зизим оком позирнув на нього велетень, але таки ви­пустив старого. Потім сказав злісно:

— Це моя сестра, сагібе!.. Якщо вона загине, слідом за нею піде й Ойям!

— Вона житиме! — твердо сказав Андрій. — Я її вря­тую.

— А якщо не врятуєте?.. — тихо, погрозливо запитав велетень.

— Ну, тоді… я відповідатиму за її смерть замість старого Ойяма. Згода?

Лаптєв простягнув правицю, але мусульманин її не взяв, а тільки мовчки хитнув головою і попростував до халупи.

Розчепіривши руки і загородивши собою двері, щось зарепетував товстий мулла. Велетень легеньким рухом одсунув його вбік і пропустив Лаптєва в сіни.

— Зачекайте трохи, сагібе…

Він пішов до кімнати; заговорив швидко й гнівно, від­повідаючи на плач та вигуки якоїсь жінки, а потім гукнув:

— Заходьте, сагібе!

Ледве стримуючи нервовий дрож, Лаптєв підбіг до хворої. Жива!

Дівчатко аж пашіло жаром. Спраглі чорні губи її роз­крилися, груди дихали так, ніби в кімнаті невистачало повітря, серце колотилося з останніх сил — метушливо й слабко. Кепсько, навіть дуже кепсько.

Доцент ввів хворій пеніцилін і схилився над нею, три­вожно вдивляючись в риси її обличчя. Треба пильнувати та пильнувати: майже кожні ліки — отрута, яка часом здатна вбити не тільки збудників хвороби, а й хворого.

Здавалося, наче йдеться до цього. З обличчя хворої почали збігати фарби, конвульсивно затремтіли м’язи, розкрилися й закотилися невидющі очі.

— Камфору!.. — пошепки скомандував сам собі доцент.

Камфора не допомагала. Марними були й інші зви­чайні засоби: знесилений організм не витримував різкого струсу нервової системи; наближався кінець.

Майже в розпачі Андрій поклав шприц і відійшов до вікна, аби не бачити ненависного погляду брата поми­раючої. Ні, Лаптєва не лякали погрози мусульманина. Далеко страшнішими були докори власного сумління, визнання безсилля перед смертю. Людина помирає, а він, лікар, нічим не може зарадити.

За вікном швидко сутеніло. Запливало кров’ю небо, віщуючи вітер. Курною дорогою неквапно чапав буйвол, ліниво одмахуючись хвостом від комах. Заверещали ци­кади. Десь брязнуло щось металеве.

Зір Андрія чіплявся за не варті уваги дрібниці, вухо ловило звуки, які вже стали звичними, і все це тільки для того, щоб відвернути увагу від дуже важкого, дуже неприємного.

Буйвол звернув праворуч, смикнув на ходу листя з куща і зупинився біля халупи, яка, коли судити з її розмірів, належала якомусь багатієві.

З халупи вийшли двоє. Одного Андрій впізнав одра­зу: то був товстий мулла. Другий дуже нагадував коюсь знайомого, але пам’ять не могла встановити, кого саме.

Відстань проковтнула дрібні деталі облич. Андрій тільки бачив, що мулла запобігливо метушиться навколо низенького худорлявого чоловіка в чалмі, а той поважно відповідає, супроводжуючи слова скупими жестами. Ось він обернувся обличчям до халупи старого Ойяма і ха­рактерним жестом показав, як роблять укол.

— Хінчінбрук! — прошепотів Андрій.

Це була тільки гадка, неймовірне, безпідставне при­пущення, але саме неймовірність такого збігу зміцнила певність Лаптєва в тому, що перед ним стоїть той, хто одного разу вже трапився на шляху.

— Послухайте, любий, що ото за людина?

Брат хворої зрушив з місця і повільно підійшов до вікна. Мусульманин дивився не туди, куди вказував Лаптєв, а на нього самого, і цей погляд не віщував добра: Кушум помирає, а російський лікар, мов кумця-плетуха, позирає, що діється на вулиці.

— Скажіть, а то не англієць часом?

Худорлявий повторив свій рух. Укол, потім різкий по­мах руки, яка наче перекреслила і викинула геть чиєсь життя. Так принаймні здалося Лаптєву, і він уже з ціл­ковитою певністю повторив:

— Майкл Хінчінбрук!

Дивна властивість людської пам’яті! Вона інколи під­суває найневідповідніші спогади тільки тому, що яскраво проступила якась неістотна деталь і нагадала минуле. Ось і зараз: Лаптєв, дивлячись на того, хто скидався на англійського шпигуна, пригадав зовсім не маєток Сатіапала, а звільнене від японських окупантів містечко в Маньчжурії восени минулого року, напівзруйновану фанзу і старого лікаря-китайця.

Немилосердно перекручуючи російські слова, китаєць урочисто з’ясовує Лаптєву старовинну методику ліку­вання уколами та припіканнями, вказує на бронзовому муляжі тіла людини, де треба шукати “життєві точки”, пояснює, як та коли колоти, щоб вилікувати хворого від тієї чи іншої хвороби.

Розповідь старого китайця дуже скидається на байку для малих діточок; після цілоденного походу Андрієві нестерпно хочеться спати, але елементарна ввічливість змушує його слухати з підкресленою увагою. І пам’ять дещо схоплює, — мимохіть, просто так, як запам’ято­вуються обличчя й цифри, звуки й відчуття. А потім лікар-китаєць допомагає Лаптєву в госпіталі і творить справжні чудеса своїми уколами: нез’ясовні, безглузді з точки зору сучасної медицини дії рятують життя тим, які були приречені на смерть…

Думки блискавичні. Всі ці спогади перебігли в мозку Андрія Лаптєва за якусь мить і наштовхнули на рішен­ня: треба негайно зробити помираючій уколи. Можли­вості наукової медицини вичерпані, то чи не допоможуть емпіричні методи народної медицини Китаю?

Андрій кинувся до хворої. За приписом старого лі­каря-китайця, в разі шоку треба колоти срібною голкою. Такої, безумовно, немає. Хай буде звичайна, стерильна, од шприца. Але куди ж колоти?

Лаптєв на мить заплющив очі, і перед ним постав бронзовий муляж з численними отворами. Лікар-ки­таєць розповідав, що той, хто складає іспит на звання лікаря, мусить безпомилково проткнути голкою кожен з замаза­них смолою отворів у муляжі, щоб звідти бризнула чер­вона рідина, яка імітує кров… Боронь боже схибити хоч на міліметр!

Мабуть, з точки зору китайських народних лікарів Андрій Лаптєв у ці секунди творив щось неймовірне, не­припустиме. І голка була не такою, як приписувалось, і “життєві точки” на бронзовому муляжі не збіглися б з тими плямами, які лишала голка шприца на тілі хворої, і рухам доцента бракувало впевненості. Однак за своїм наслідком ці дії давали те, що потрібно: металева голка подразнювала нервові вузли, викликала зрушення в ор­ганізмі, на який медикаменти вже не діяли.

Лаптєв штрикав і штрикав голкою, а над ним, роз­зявивши рота, стояв брат хворої. Він позирав на лікаря з повагою і острахом: незрозумілі дії росіянина, йо­го заклопотаний вигляд, рясний піт на чолі давали на­дію сподіватися на неможливе, а водночас приму­шу­ва­ли за­мислюватися, чи не збожеволів він часом?

Хвора на уколи не реагувала. Навіть кров не хо­ті­ла виходити з шкіри, що стала цупкою й сухою. Сподівання не справджувалися.

Начеб слід було вже й кинути марну справу. Але Лаптєв усе ще чіплявся за єдиний шанс врятувати життя людини. І ось він почав помічати, що в стані хворої ста­лося якесь ще нечітко виражене зрушення.

Легесенькими півтінями на обличчя почали напливати фарби. Ледь помітно здригнувся проткнутий голкою м’яз. Хрипкий стогін зірвався з уст жінки.

Стогін!.. Цей вияв болю й страждання був зараз схо­­жий на перший зойк немовляти: життя вступало в свої права,— з його болями й радощами, відчуттями й по­ри­ваннями.

Андрій випростався, витер піт і веселими за­де­ри­ку­ва­тими очима позирнув на брата хворої:

— Ну?


Той знітився, не знаючи, чи радіти, чи про­ба­чи­тись. Доля Кушум лишалася для нього ще неясною; він тільки бачив, що росіянин дуже задоволений.

— Як тебе звуть, друже? — Хакім, пане лікарю.

— Будеш мене вбивати?

Хакім промовчав, а Лаптєв знову схилився над хво­­рою. Радіти рано; відбито тільки першу атаку смерті, а скільки ще буде таких наступів?!

— Сагібе, то був мулла і якийсь незнайомий.

— Незнайомий?.. — Андрій підвів голову і замислився. — Слухай, Хакіме, чи ти не можеш дізнатися, хто він такий?.. Стривай, не зараз… І — ще одно. Якщо ти не хо­чеш, щоб загинула твоя сестра — пильнуй! Не підпускай нікого до хати, не бери води з колодязя, плодів з городу. Все це носитимеш з нашого табору, зрозумів?

— Зрозумів, сагібе. То… англієць?

— Мені здається, так… — обережно відповів Лаптєв. Люто спалахнули очі в Хакіма, стиснулися могутні

кулаки. Він вийшов з халупи і повернувся аж за годину.

— Його ніхто не знає, сагібе. Кажуть, що то — моулеві, вчений-богослов. Він уже поїхав.

Андрій нічого не сказав. Хакім потупцював і вийшов геть.

Цілу ніч він кружляв навколо халупи, придивляючись до мерехтливих нічних тіней та прислухаючись до шере­хів у лісі. І всю ніч його серце краяв стогін сестри, який долітав з халупи старого Ойяма.



Розділ XIX

ДРАКОН ПОКАЗУЄ ЗУБИ

— Ні, ні, я вас не пущу. Зважте самі: фанатична юрба, підбурена провокаторами, може накинутися на вас і роз­терзати. Постраждаєте не тільки ви. Ваша смерть спричи­ниться до страшної різанини. Ви чули сьогоднішнє пові­домлення?.. В Калькутті почалися взаємні погроми між мусульманами й індусами; гинуть сотні людей… Невже ви хочете загинути самі й потягти за собою ще багатьох?

— А якщо загине він?.. — тихо запитала Майя.

— Андрій?.. Ні, не загине! — гордо відповів Калинніков. — Це така людина, що…

— А коли хвора помре?

— Ну, то… — Калинніков потер чоло і роздратовано поморщився. — Навіщо такі похмурі прогнози?

— Пане професоре, я вважаю себе за лікаря, і мене вчили дивитися правді в вічі.

— Міс Майю, облишмо цю розмову. Слово честі, це ні до чого! Запевняю вас, все закінчиться гаразд.

— То дайте мені машину, я поїду додому. У мого батька є ліки проти сепсису, які діють краще за пеніцилін.

— Боронь боже! Вас можуть перехопити. До того ж, вільної машини немає.

Майя докірливо похитала головою:

— А ваш “вілліс”? його відремонтовано тільки вчора, а ви без нього обходились цілком вільно.

— Не можна, Майю. Ні.

— Пробачте.

Дівчина гордо піднесла голову і вийшла з намету. Калинніков зітхнув і сів до столу.

Побоювання дівчини були небезпідставними. Хто знає, що станеться, коли хвора й справді помре?.. В Індії на­зрівають великі й гіркі події, і невідомо, чим вони скін­чаться.

Кожному, хто хоч сяк-так міг мислити, було ясно, кому потрібна релігійна ворожнеча серед індійців. Англійці добре засвоїли принцип “поділяй і володарюй”. Нині, піс­ля закінчення другої світової війни, коли Азія випростує плечі, скидаючи колонізаторів, індійці готуються дати чо­ботом під зад тим, хто ссав кров з країни протягом сторіч. Імперіалісти хочуть розбити могутній потік народного гніву на два, зіштовхнути їх одне з одним і втихомирити, бодай ціною загибелі сотень тисяч людей… Андрієві й справді може бути скрутно. Але чим йому допомогти?

Вже кілька разів Калинніков поривався на допомогу тому, кого полюбив за непримиренну відвертість, за гідну похвали впертість та наполегливість, однак усвідомлю­вав, що це ні до чого, і знову сідав за стіл, щоб пози­рати щохвилини на годинник та чекати зведень із “спо­стережного пункту”.

Немов на війні, один із санітарів з біноклем в руках сидів на дереві і доповідав про все, що діялось на по­двір’ї старого Ойяма. Був момент, коли в таборі зчинили тривогу і вже хапались за зброю. Калинніков присоро­мив надто войовничих медиків. Тепер становище начебто покращало: натовп розійшовся, гармидеру не чути. І тільки Андрій Лаптєв лишився віч-на-віч із смертю. Що ж то він робить зараз?..

Роздум Калиннікова урвало неголосне гурчання авто­мобільного мотора, а слідом за тим переляканий голос чергового:

— Товаришу професоре!.. Товаришу професоре!

Калинніков вибіг з намету:

— Що сталося?

— Украли!.. “Вілліс” украли!.. Я стою, коли це…

— Заспокойтесь. Ніхто його не крав. То міс Майя з мого дозволу поїхала додому. Вона просто забула вас попередити.

Калинніков глянув услід машині. Вона, підстрибуючи на вибоях, з шаленою швидкістю мчала дорогою до греб­лі. В сутінках проміння фар то черкало по землі, то дер­лося вгору, аж до хмар.

— Розіб’ється бісова дівчина! — захоплено сказав професор. На мить йому на серці стало тепло й гарно, немов зустрівся він знову із своїми юними роками та й привітав їх, як любих друзів.

Справді, хіба б йому, Калиннікову, стала на пере­шкоді чиясь заборона, коли б ішлося про життя коханої людини?.. Зараз, коли посивіли скроні і тіло діймають всілякі болячки, личить міркувати мудро й розсудливо. Він це й зробив: умовляв дівчину, доводив, забороняв. Коли б вона скорилася, похвалив би її розум. Але серце сказало б: ні, не любить вона Андрія!

А може, так було б краще?.. Якась гірка ця любов — дуже палка, здатна на самопожертви, але смутна, приречена до вічного неспокою. Ох, Андрію, Андрію! Чому не стримав ти свого пориву в ті хвилини, коли ще серце не спіймалось в тенета?

— Михайле Петровичу, — почувся голос з дерева. — Можна злазити? Вже нічого не видно. Спалахнула аку­муляторна лампочка, але хтось одразу ж запнув вікна.

— Гаразд, злазьте. У Лаптєва, мабуть, все гаразд.

Ще довго стояв професор біля свого намету, байдуже позираючи на волохаті яскраві зірки, на верхів’я дерев, які проступали проти неба тремтливими розпливчастими силуетами, і думав про те, як швидко збігає життя і надхо­дить старість. Якось непомітно для самого себе задерику­ватий кочегар Мишко Калинніков перетворився на досвід­ченого поважного професора, який, хвалити бога, черева ще не нажив, але вже посивів і позбувся половини во­лосся з буйної чуприни. Той Калинніков, Мишко, розди­маючи ніздрі, принюхувався б зараз до неповторних запа­хів нічних джунглів, поривався б кудись у гонитву за мрією, як чверть сторіччя тому, коли перед ним у стам­бульському тифозному бараці вона проступила у сповіді вмираючого академіка. Той Калинніков, запальний і не­терплячий, помчав би зараз до хворої з твердим переко­нанням, що тільки його присутність і врятує їй життя.

Любе, смішне хлоп’я! Воно, як недосвідчений лейтенантик на війні, покладалося тільки на себе, на свою мужність та самовідданість і з великою неохотою відда­вало бодай частину тягаря, який обважнював ще неміцні плечі. Може, саме тому й невистачило йому наполегли­вості здійснити мрію Федоровського про життєдайні білки з жорсткої тирси та бур’яну.

Ось тепер, з досвідом і знаннями, і взятися б за все спочатку. Але — пізно. І хто знає, що краще: гарячий по­рив солдата, який першим вривається у ворожий окоп, чи мудра розсудливість полководця, що, сидячи в надій­ному бліндажі, часто-густо вирішує долю битви.

І знову думка професора звернулась до відкриття академіка Федоровського та до Сатіапала. Прикро було знати, що винахід, який по праву належить Радянському Союзу, нидіє в руках людини, неспроможної довести справу до кінця.

З думкою про те, що слід за всяку ціну примусити Сатіапала виконати останню волю академіка, Калинні­ков і заснув.

Його збудив неголосний звук автомобільної сирени.

Професор одразу ж схопився і вискочив з намету, йому назустріч бігла Майя, а з “вілліса” вилазив Сатіапал.

— Михайле Петровичу, любий, як справи?.. Пробачте мені за свавільність, я просто не могла… Де Андрій Іва­нович?

Дівчина, певне, не заснула й на хвилину. Її чорні очі блищали гарячково, волосся розпатлалось, на одязі й на обличчі лежав шар сірої порохняви.

— Доброго ранку, міс Майя. Все гаразд. Я зараз по­їду до Лаптєва. Добре, що ви привезли машину.

— Добридень, пане професоре, — привітався Сатіапал, підходячи. — Ми поїдемо разом.

— Добридень. Я гадаю, вам краще цього не робити.

— Ви помиляєтесь.

— Можливо. Що ж — прошу. Міс Майя, ви зали­шаєтесь.

Дівчина благально позирнула на батька, але той од­вернувся і пішов до машини. Через хвилину “вілліс” ви­їхав за межі табору.

Майже весь час їхали мовчки, і тільки поблизу від халупи старого Ойяма Сатіапал сказав:

— Я добре знаю, що діється в Калькутті. І саме тому, щоб кривава різанина не повторилась тут, я й приїхав сюди.

— Будьте обережні, пане Сатіапал!

Назустріч машині поспішав височезний широкопле­чий юнак. Він загородив шлях до халупи і запитав по­грозливо, звертаючись в основному до Сатіапала:

— Хто такі?.. Чого треба?

— Нам треба бачити російського лікаря, — швидко відповів Калинніков, не бажаючи, щоб до розмови встряв його супутник. Але той знехтував обережністю:

— Я — Сатіапал і хочу говорити з мусульманами Навабганджа. А насамперед мені треба побачити хвору.

— Ні, Раджа, йди геть! Ти не переступиш порога цієї хижі! Досить того, що накоїла твоя дочка!

— Схаменись, дурню!..

Невідомо, як скінчився б цей далекий од миролюб­ного тону діалог, коли б на ґанок не вийшов Андрій Лаптєв. Він мовчки, втомлено вклонився Сатіапалові, потис­нув руку Калиннікову і тихо сказав:

— Хакіме, заспокойся. Ти шукаєш ворогів не там, де треба.

— Як хвора?—хрипко запитав Сатіапал.

— Трохи краще. Заснула.

— Я привіз вам ліки. Ось вони.

Андрій заперечливо похитав головою і непомітним рухом очей показав на Хакіма, який впився поглядом у пакунок в руках Сатіапала.

— Ви переконані, що пеніцилін допоможе?

— Так.

— Гаразд. Про всяк випадок знайте, що я буду тут. Сатіапал повернувся і круто пішов до машини. Ка­линніков дружньо посміхнувся.



— Втомився, Андрію?

— Дуже.


— Що передати міс Майї?

— Та що ж… — Андрій вдавав з себе байдужого — Скажіть, хай не турбується, хвора одужує.

— І все?

— Звичайно.

Калинніков з усмішкою погрозив пальцем і, вже по­вертаючись, щоб іти, сказав:

— Украла в мене машину, їздила цілу ніч, привезла батька. Ходить сама не своя… Вчора хотіла бігти сюди, щоб її вбили замість тебе… Ну, що скажеш?

— Скажіть… Скажіть… — Андрій схопив руку профе­сора і міцно потиснув її. — Ні, я сам скажу!.. Хакіме, вми­ватись!

Хакім здивовано кліпнув очима. Далебі, він не міг збагнути характеру цього росіянина. Од одного слова лі­кар наче ожив, утратив похмурість і, немов хлоп’я, пирхав, розбризкуючи воду, аж райдуга вигравала в крапельках.

— Ну, любий, піди позирни на свою сестру. Тільки краєчком ока, а то наврочиш.

Кушум спала. Видно було, що їй ще дуже погано, але проти вчорашнього її стан і не порівняти.

— Досить, досить!.. Ну, то вбиватимеш мене, Хакіме?

Велетень ніяково посміхнувся.

З-за куща визирнув Ойям. Побоюючись кулаків Хакіма, старий вчора дременув світ за очі і тільки тепер не­сміливо просувався до власної хати.

— А, доброго ранку, баба! — вигукнув Лаптєв. — Хо­діть, ходіть сюди! Сідайте. Сідай і ти, Хакіме… Я хочу розповісти вам одну баєчку, хочете?.. Так от. Жили-були собі дві працьовиті бджоли. Разом працювали, разом харчувалися, разом оборонялися. Багато хто зазіхав на їхній мед, та тільки дуже гострі були жала у тих бджіл… І ось одного разу приходить до вулика лисиця та й каже першій бджолі: “Дурна, як ти ото терпиш: твоя сестриця запевняє, що найсильніше в світі — сонце. Адже навіть малятам відомо, що найсильніший — вітер. Він хмарку нанесе, то й сонце закриє!” Сказала отак та й пішла. А бджола й думає: “Справді, недолуга в мене сестриця. Треба навчити її уму-розуму”. І почала навчати. А з того навчання пішла така сварка, що сестриці не тільки про добування меду забули, а й жалити почали одна одну… Аж тут лисиця знову заходить. “А, каже, сваритесь? Ну, сваріться, сваріться, а я медком поласую!” Та й почала вона той мед полосувати, аж за вухами лящить. Сестриці-бджоли того й не бачать, кричать одна одній: “Сонце!” “Вітер!”, А лисиця ще й під’юджує: “Так її, так! Дай її духу!” Ну, що, зрозуміла баєчка?

— Зрозуміла!.. Ох-хо-хо, зрозуміла! — зареготав ста­рий Ойям, втираючи сльози. — Дурні бджоли! І сонце, і вітер однакові силою. Ох-хо-хо!

— А ти зрозумів, Хакіме?

— Зрозумів, сагібе! — різко відповів той. — Та тіль­ки ж перша бджола винна. Коли б не вона, дістала б ли­сиця жала в ніс!

— Так ото й не будь отією першою бджолою! Чи ти знаєш, що трапилося б, коли б ти забив учора дочку Сатіапала або його самого — сьогодні?.. А було б те, що і в Калькутті: там мусульмани й індуси ріжуть одне од­ного, а англійці — сміються!

Старий Ойям роззявив рота: от так байка! Річ немов про бджоли, а виходить, що про людей?.. А Хакім, насу­пивши чоло, міркував над тим, що сказав росіянин. В байці все було просто і зрозуміло, та тільки ж насправді між мусульманами та індусами сварка гостріша й глибша.

Андрій Лаптєв більш нічого не сказав. Він не хотів, щоб його хтось обвинуватив у комуністичній пропаганді. Хай ця байка сама говорить за себе.

Надвечір того ж дня за проханням Сатіапала було скликано сходку всього населення Навабганджа. Люди спочатку йшли неохоче; мусульмани та індуси юрмилися окремо, недоброзичливо позирали одне на одного. Але всі уникали погроз та лайок; причіпка для сварки минулась, бо Кушум почувала себе значно краще; та й те, що Сатіапал не побоявся приїхати сам до тих, хто нещодавно проклинав його, відіграло свою роль. Взаємне недовір’я поступово зникало.

Сатіапала вислухали уважно і навіть охоче. Він гово­рив влучно і пристрасно, посилався на Аллаха і на Брахму, доводячи, що нема гіршого лиха, аніж братовбивство, нагадував, що він сам ніколи не розрізняв індійців за ре­лігійними ознаками і давав землю не тільки індусам, а й мусульманам. То була правда, і натовп відгукнувся схва­льним гудінням. А наприкінці промови, коли вдалося повністю оволодіти увагою народу, Сатіапал підняв при­несену з собою скриньку, розкрив її і витяг жменю яскравочервоних кристалів.

— Дивіться, люди! Кожен з цих кристаликів коштує більш як сто рупій. Сюди я вклав усі кошти, які я дістав у спадщину, і став ледве не жебраком. Це я робив для вас. Кожна сім’я одержить від мене отакий кристалик. Знайте, що відтепер жодному з вас не загрожує голод! Я навчу вас перетворювати на їжу бур’ян і траву, кору й дерево. Цю їжу залюбки їстимуть тварини. А в разі голоду…

Сатіапал урвав мову і тривожно подивився на індій­ців. Ті мовчки задкували од нього, немов почули щось дуже страшне. Очі, загіпнотизовані червоним мерехтін­ням кристалів, блищали гарячково. Губи ворушилися, — чи то не спроможні вимовити, чи то силкуючись затри­мати вигук подиву. Голод!.. Хто здатний кинути виклик голодові у Індії?.. Тільки бог або… або… божевільний!

— Куди ви, люди?.. — гірко посміхнувся Сатіапал. — Я сповна розуму і відповідаю за свої слова… Може, коли-небудь ви з побожністю будете поминати моє ім’я. Але мені це байдуже. Я зараз прошу вас зробити спробу. Ко­ли в когось від нової їжі загине худобина, я сплачу її вартість. Я згодний куштувати м’ясо з кожної забитої тварини, аби ви переконалися, що воно не отруйне…

Сатіапал в цю мить був гідний жалю. Він, певне, спо­дівався на повний тріумф, тому й запросив з собою на сходку професора Калиннікова, не з’ясовуючи, навіщо саме. Але чуда не вийшло. Чудотворець був змушений благати людей взяти те, що справді заслуговувало на схиляння, незалежно від того, ким і коли воно створене.

Калинніков не знав мови, але зрозумів майже все. йо­му стало шкода, просто по-людському шкода Сатіапала

— Бери! — шепнув професор Хакімові, який стояв по­руч. — Бери, не помилишся!

Той позирнув на Калиннікова з острахом і одсунувся назад.

— Та бери ж! — сердито прошепотів Калинніков. — Наказую!

І ось Хакім почав повільно просуватися крізь натовп. Люди оглядалися на нього так, наче він ішов на страту. А очі Сатіапала враз спалахнули вдячністю. Він збіг з невисокого помосту, на якому стояв, і простягнув індій­цеві три червоних кристалики:

— Щасти тобі, друже! Живи, багатій, і… — йому урвало подих, і він одвернувся.

— Бери! — штовхнув Калинніков другого індійця, вже незнайомого. Той, бачачи, що Хакім не спопелів на місці, не провалився крізь землю, пішов уже охочіше і одержав також три кристалики. А потім, як завжди бу­ває, кожному з натовпу здалось, що на його долю пода­рунка не дістанеться, невистачить. Люди почали повіль­но просуватися до Сатіапала, одержували по кристалику і боязко крутили в руках.

— Схоже на зуб акули… — промовив хтось тихо.

— Зуб акули?.. — радо підхопив Сатіапал. Він вже оговтався і знову став колишнім самовпевненим раджею, який говорить для історії. — Ні, друже! Назвіть їх краще “зубами дракона”. Того дракона, який вижене геть чу­жинців і допоможе звільнитися нашій прекрасній Індії!

Запала тиша. Хтось пошепки перепитав:

— Що сказав раджа? Що?

Алегорія лишилась нерозкритою. Ні Сатіапал не ро­зумів народу, ні народ не зрозумів його.



Розділ XX


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconТ. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
М69 Слово художнє, слово сакральне Збірник статей. – Ніжин: тов “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМатеріал підібраний: пров бібліограф ЦБ карнаух В. В. Художнє оформлення та набір
Сталінська премія ІІ ступеня (1948) за та книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія
Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconГітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми І безголові?


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка