Видавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського



Сторінка9/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.53 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

МІСТЕР КРОССМАН КЛАДЕ ЗУБИ НА ПОЛИЦЮ

Що ж мав на меті Джаганнатх Сатіапал, коли так гор­довито кинув виклик англійському імперіалізмові, підні­маючи за зброю жменьку кривавочервоних кристалів?.. Може, цей препарат невідомо яким чином був здатний знищувати загарбників і захищати в бою свободолюбних? Чи, може, Сатіапал бачив перед собою довгі роки ви­звольної війни, зруйновані селища, витоптані поля,— ті часи, коли препарат академіка Федоровського посприяв би індійцям здобути перемогу над загарбниками?.. Справ­ді, яке ж ще призначення міг мати суто мирний препарат, покликаний тільки підтримувати, стверджувати життя?

Е, задуми Сатіапала були величнішими й далекосяжнішими! Подеколи він аж сам лякався власних мрій.

На думку професора, препарат академіка Федоров­ського був здатний поставити шкереберть дипломатію й економіку, перекраяти духовну суть людства всієї плане­ти, раз і назавжди усунути війни та насильство.

“Голод, тільки голод править світом! — торочив сам собі Сатіапал. — Це грубе, тваринне почуття примушує людину брехати й убивати, принижуватися і вмиватися потом. Досить знищити голод — і ніхто не захоче скоря­тися експлуататорам і колонізаторам. Капіталізм сконає тихо й непомітно, як муха восени… А історія на золотих скрижалях запише ім’я того, хто дав людству по-справ­жньому вільне життя”.

Може, Сатіапал і перебільшував. Може, і не врахову­вав того, що за капіталістичних умов виготовлення “зубів дракона” теж стане бізнесом і трудівники плататимуть за ерзац-їжу своїм потом і здоров’ям. Але препарат Федоровського таки міг завдати декому великої прикрості. І англійська розвідка на це зважила.

Хтозна, звідки стало відомо про напрямок досліджень Сатіапала. Можливо, сам професор прохопився перед кимсь необережним словом або якийсь із агентів “Інтеллідженс Сервіс” винюхав щось від служників, які вряди-годи виїздили за межі маєтку в справах, але за Сатіапалом уже кілька років тому почали назирати систематично. Переглядалась його кореспонденція, фіксу­валися нечисленні прийоми гостей, враховувалися закупки приладів та хімікатів. І коли напровесні 1946 року Сатіапал, за даними агентурної розвідки, розпочав секретні переговори з промисловцями про побудову невеликої хі­мічної фабрики для виготовлення невідомого препарату, на сцену був випущений Майкл Хінчінбрук із своїм по­мічником Чарлзом Бертоном.

Майкл Хінчінбрук, передостаннє коліщатко багатоступневої розвідувальної машини, знав про дослідження професора Сатіапала рівно стільки, скільки належить знати шпигунові, щоб виявити головне і не погнатися за другорядним. Та, зрештою, його мало й цікавило, що са­ме треба викрасти. Мов вірний пес, який за наказом ха­зяїна мчить підняти чи відняти першу-ліпшу річ, він сприйняв завдання охоче і відтоді докладав усіх зусиль, щоб досягнути мети.

Чарлі Бертон ледве не вислизнув з рук Майкла Хінчінбрука. Шпигунові довелося покликати на допомогу всю свою винахідливість, аби приборкати непокірного помічника. І це вдалося зробити. Бертон таки вийшов на побачення, перепрошував, викручувався і заприсягнувся виконувати всі накази.

Ні, Хінчінбрук тепер уже не дав би обдурити себе! Він вдавав, що повірив Чарлі, але за критерій щирості поставив дуже реальну умову: викрасти не тільки кри­стали, а й усі папери, що торкаються цього питання. Для виконання завдання Хінчінбрук обіцяв передати всі не­обхідні інструменти, коротко проінструктував Бертона і призначив час та місце наступного побачення.

Але зустріч не могла відбутись. Майкл Хінчінбрук одержав по радіо наказ негайно вирушити до Навабганджа.

Ох, коли б про це знав Чарлі Бертон! Не гаючи й хви­лини, він накивав би п’ятами з маєтку Сатіапала. Та він навіть не догадувався і покірно виконував волю Хінчінбрука, шукаючи для когось те, що залюбки схопив би сам.

Нагода випала дуже слушна: якось вночі раджа не­сподівано виїхав з маєтку і передав через служників, що повернеться не раніше, як через кілька днів. Він так по­спішав, що аж забув у кишені старого костюма ключі, не замкнув дверей кабінету й своєї кімнати, — взагалі, повівся так, наче біг на пожежу.

Коли Чарлі встановив усе це, йому спало на думку, що Сатіапал просто налагодив пастку, щоб спіймати на гарячому свого ненадійного помічника. Першої ночі Бер­тон навіть не наважився виткнути носа з кімнати. Але наступного ранку він випадково підслухав уривок роз­мови рані Марії з управителем маєтку і дізнався, що йшлося зовсім не про злий намір Сатіапала, а про якусь прикру подію, яка, певне, затримає раджу в Навабганджі надовго.

Як тільки в палаці поснули, Чарлі поліз по нишпор­ках. О ні, він не хотів спійматися до пастки, як отой ру­дий пацюк Майкл Хінчінбрук! Гумові чоботи на ногах, гумові рукавички на руках, цупкий халат на тілі, респі­ратор на обличчі, — здається, досить, щоб і захистити себе від всіляких хитромудрих препаратів, і не лишити зрадливих слідів.

В такому обмундируванні Чарлі Бертон скидався на істоту з іншої планети або принаймні на працівника про­тичумної лабораторії. Та й рухався він так, наче по­трапив у небезпечну зону і щохвилини чекає на вибух.

На частку секунди блискав ліхтарик, його промінчик вихоплював з темряви якийсь предмет, а потім уже Чарлі Бертон діяв помацки, йому не доводилося, як Хінчінбрукові в свій час, гарячково копирсатися відмич­ками в щілинах замків, кленучи винахідливих слюсарів. Ключі Сатіапала відкривали перші-ліпші двері та дверцята. І все було б гаразд, та, на жаль, Чарлі ніяк не міг відшукати потрібного.

Кристаликів, — і червоних, і синіх, — він гребонув чи­мало, от рукописів та розрахунків не знайшов. Хто знає, може в отих численних паперах, які заповнювали шафи га сейфи, і відшукалося б щось варте уваги, але Чарлі вирішив діяти тільки на певність.

Перша розвідка скінчилась невдачею. Марно збігла і друга ніч. Та ось на третю Бертон виявив сейф, якого не можна було одперти ключами з в’язки Сатіапала. Та ще й який сейф! Замаскований, з товстелезними, якщо судити з вистукування, дверцятами, вмурований в стіну. Чарлі натрапив на нього цілком випадково, коли забрав­ся під стіл у кабінеті професора.

Мов кіт на сало, позирав шпигун у бік сталевої за­слони. Він не мав ні інструмента, щоб одкрити замки, ні вибухової речовини, щоб висадити їх геть. Лишалася єдина надія на те, що Сатіапал кудись заховав ключі від сейфа, і їх можна розшукати.

Кілька годин шпигун дюйм за дюймом досліджував підлогу кімнати, копирсався в меблях, зазирав у кожну шпарку. І, певне, тільки впертість одчаю допомогла йому помітити тонісінькі лінії здвигу засувки тайника на одній з стінок старовинної масивної шафи.

Так, там були ключі! Бертон схопив їх судорожним рухом і озирнувся, як вовк, що запопав здобич і боїться, як би її не видерли в нього з рота.

Навколо було тихо. Тільки виспівували десь далеке передранкові пташки. В щілину за темною завісою на вікні зазирав каламутний світанок.

З величезною обережністю Бертон вставив ключ в сейф і, чуйно прислухаючись, повернув його. О, йому були добре відомі ті хитромудрі сигналізаційні пристрої, які занапастили не одного шпигуна! Не натиснеш якоїсь мікроскопічної кнопочки — і ось вже в кімнаті варти роз­дирається дзвінок, тебе фотографують апарати, а то, ди­вись, ще й в обличчя тобі плюне свинцем пістолет-автомат.

Якщо судити з зовнішніх, не цілком надійних ознак, цього разу небезпеки не було. Сатіапал, певне, погано знав технічну озброєність сучасних гангстерів і, як бага­тії минулого сторіччя, покладався лише на товщину сті­нок сейфа та на досконалість його замків. Однак про всяк випадок Чарлі одсунувся якнайдалі і одчинив двер­цята якнайобережніше.

Як він і сподівався, в сейфі лежала одним-однісінька папка, — звичайна, непоказна папка, в якій личило б три­мати хіба нікому не потрібні чернетки, — та ще кілька слоїків з кристалами.

Вже не стримуючи себе, Чарлі схопив папку і гаряч­ково розв’язав стьожки.

Сумніву не було — рукопис професора Сатіапала зна­йдено! Це не якась монографія в розкішних палітурках, а всього лиш похапцем списані аркуші звичайного па­перу. Однак вартість таких речей визначається зовсім не акуратністю та охайністю письма. Рукописові Сатіапала не скласти ціни.

Подумав про це Чарлі Бертон, і раптом защеміло у нього в грудях. Все закінчено, здобуто один з найвидатніших винаходів нашого часу, засіб досягти найви­щого ступеня слави й достатку!.. То невже ж віддати все це Хінчінбрукові?!

“А стривай, стривай… — Бертон схопився. — А що, як…”

Чарлі ледве стримав переможний сміх. Тепер він знав, як помститись Хінчінбрукові. Недарма ж скніє в бамбуковій трубці смертоносна змія-ефа. Випустити її в сейф. Повітря їй вистачить, а без їжі вона житиме ще довго, тільки лютішатиме з кожним днем… Хай Хінчінбрук сам одкриває стальні дверцята. Хай радіє з удачі! Він одержить зовсім не те, на що сподівався!..

Вже розвиднялося. Ще кілька хвилин — і прокинеть­ся челядь. Однак Бертон не зважав навіть на небезпеку зрадити себе, збігав до своєї кімнати, приніс і випестив з бамбукової трубки в сейф гадюку і аж тоді зітхнув з полегшенням. Тепер можна й спочити. Сьогодні вве­чері відбудеться вирішальна зустріч з Хінчінбруком, треба набратися сили.

Бертона збудили постріли і лемент собак.

“Що?.. Що таке?..” Чарлі схопився і заметушився по кімнаті, ладний провалитися крізь землю.

— Стріляй!.. Всіх стріляй!.. — кричав хтось надворі, а Бертонові здавалось, що мова йде про нього і у двері ось-ось вдеруться озброєні люди. Він кинувся до вікна, щоб вистрибнути в разі небезпеки… і побачив, що страш­ного нема нічого. Просто серед двору гризеться собачня, а управитель маєтку з двома індійцями забралися на дах невисокої повітки і стріляють.

— Що сталося? — запитав він, виходячи на ґанок.

— Тікайте, сагібе! — злякано зарепетував старий Джоші. Він сидів на дереві, міцно обіймаючи руками стовбур.

Уже в наступну мить Чарлі зрозумів, що таки й слід тікати: просто на нього мчав величезний пес. І цей пес був скажений.

“Хінчінбрук! — блиснула думка в Бертона. — Це він влаштував! Тільки він!”

Чарлі не помилився. Сатіапалівські пси стали Хінчінбрукові кісткою поперек горла. Шпигун зумів поквита­тися з ними по-своєму: кинув через мур напівзадушене жалюгідне кошеня, яке ще не виявляло ознак сказу, але вже носило в собі мільярди зародків страшної хвороби. Пси розтерзали жалюгідну зайду. А за місяць по тому почали терзати одне одного. їх довелося постріляти всіх. Не сказився тільки Самум, та й того взяли під найсуворіший нагляд. Відтепер маєток лишився майже без жод­ної охорони.

Коли б це трапилось ще вчора, Бертона охопив би панічний страх: можна було сподіватися від Хінчінбрука всього, але не такої сатанинської вигадливості. А зараз Чарлі лише зловтішно посміхався: нехай, нехай! Руда бестія сама собі копає яму, торує шлях до власної домо­вини. Ну, то приходь же швидше!

Та Хінчінбрук не прийшов ні в призначену годину, ні другого дня, ні третього…

Ніколи й нікого досі не чекав Чарлі з такою нетер­плячкою. Вона була палкіша за чекання любовного по­бачення, нестримніша за бажання вгамувати спрагу. Бер-тон знав, що коли не поквитається з Хінчінбруком, не знищить його, то буде мучитися ціле життя.

Та що ж сталося з Хінчінбруком?.. Невже під час блу­кань у джунглях потрапив ненароком до пащеки тигра?.. Тільки б не це, тільки б не це! Він не заслужив такої легкої смерті!..

…Але ні, такі, як Хінчінбрук, не гинуть від дурного випадку!

В ті хвилини, коли Чарлі Бертон, стискаючи кулаки в безсилій люті, бігав по своїй кімнаті, Майкл Хінчінбрук, підібгавши ноги по-східному, неквапно сьорбав чорну каву і поважно хитав головою у відповідь на слова хазяї-на-мулли.

Гість для мусульманина — особа священна. А тим па­че, такий гість, — вчений моулеві, який побував у Меккі, вклонявся труні Аллаха!.. Такому гостеві можна пробачи­ти невміння тримати піалу, незнання цілого ряду звичаїв, аж надто велике небажання говорити. Славетний гість — це запашна квітка в кришталевому келесі, на яку можна дивитись, а мацати пальцями — зась!.. Досить того, що моулеві вже розповів муллі Ібрагіму все, що слід, а те­пер стверджує його слова мовчазним рухом голови.

А втім, чимало з присутніх на цій своєрідній нараді добре знають, що рудий миршавий чолов’яга в чалмі має до корана приблизно таке відношення, як погонич до віслюка. Англійцям заманулося допомагати індійським мусульманам; вони обіцяють навіть створити окрему му­сульманську державу на території Індії. Що ж — пер­спектива приваблива! Можна позбутися неприємної кон­куренції жерців-брахманів, захопити тепленькі місця в майбутній державі. До того ж, англійці не скупі і тим, хто визнає їхню політику, непогано платять… То чи не все одно, як воліє зватися оцей, що нап’яв чалму?.. Мо­улеві?.. То хай буде моулеві, даруй аллах йому тисячу років життя!

— …Так зрозуміло? — який раз перепитує мулла Ібрагім, і шановні гості хитають поважними бородами. — В Калькутті індуси вирізали половину всіх мусульманів і обіцяють знищити всіх. То хай же згинуть вони самі!

І бородані гудуть одностайно:

— Хай згинуть самі!

Гості розходяться. Лишається тільки Хінчінбрук, ха­зяїн хати — мулла Ібрагім, та мулла Навабганджа, тов­стий чолов’яга з обличчям скопця.

— Приніс? — запитує Хінчінбрук, відкинувши геть усяку дипломатію.

— Приніс, вельмишановний моулєві! — улесливо від­повідає мулла Навабганджа, простягаючи щось загорну­те в брудну ганчірочку.

— Гаразд! — Хінчінбрук неквапливо розгортає паку­ночок і, не торкаючись пальцями, вказує на червоний кристал. — Дивись, мулла! Ти бачиш — червоне!.. Що має червоний колір?

— Кров! — підказує Ібрагім нездогадливому тов­стунові.

— Так, кров! — урочисто стверджує Хінчінбрук. — Кров священної корови!.. І плювати б тобі на це, мулла: хай собі індуси втрачають можливість переселятися в ін­шу подобу після смерті. Але ти поглянь, що ото ще бли­щить усередині?.. Що отак блищить?

— Сало! — впевнено підказує Ібрагім.

— Сало… — перелякано шепче товстий мулла. Він і справді ладен побачити в середині червоного кристала не тільки шматок сала, а й цілу свиню, — нечисту тварину, прокляту Аллахом.

— То чи розумієш ти тепер, мулла, на які штуки вдав­ся підкуплений росіянами Сатіапал? — підступно прова­дить далі Хінчінбрук. — Диявольський намір: вчинити най­більше лихо і індусам, і мусульманам. Кожен, хто тор­кається цих кристаликів, споганить себе і своїх нащад­ків, назавжди втрачаючи ласку божу… І поміркуй, лю­бий: кожен такий кристалик коштує сто рупій! Чи став би хто задарма роздавати своє багатство, коли б не мав якогось прихованого наміру?.. Ти, наприклад, подарував би комусь сто рупій?

Мулла перелякано хитає головою. Для нього остан­ній аргумент — найдоказовіший.

— Ну, то ось що: коли ти не хочеш дарувати, так цю суму подарую тобі я! — Хінчінбрук простягає муллі кіль­ка банкнотів. — Іди, раб божий, із словами аллаха на вустах! Пробуджуй в серцях правовірних ненависть до нечестивців, а особливо до Сатіапала. Він — диявол в людській подобі.

Товстий мулла виходить. І тоді Хінчінбрук ляскає по плечу хазяїна хати.

— Ну, містере Кроссман, гарний з мене моулеві?

Той регоче:

— Цілком!.. А тепер, як кажуть росіяни, “покладемо зуби дракона на полицю”. Хемфрі приїде тільки завтра.

Шпигун у подобі мулли лізе до полиці. Там, за тов­стелезним кораном, є схованка з речами, дуже далекими від богослов’я. Кроссман, — він же мулла Ібрагім, — хо­ває кристалик, витягає невелику радіостанцію і, позира­ючи на годинник, вмикає її. Він слухає далекі, нечутні іншим сигнали, і його чоло хмарнішає.

— Майкл, я дістав прочухана! Ми погналися не за тим, що слід. Треба знищити або відібрати всі до одного кристали. Потрібні тільки формули. Негайно їдь до маєт­ку, туди щойно поїхав Сатіапал з дочкою.

— Гаразд. Але зачекайте: кристали треба зібрати не пізніше як сьогодні. Може, викликати поліцію і провести загальний обшук? Мовляв, Сатіапал поширює чуму.

— В жодному разі! Цьому ніхто не повірить. Треба зробити так, щоб індійці зневірилися в цих кристалах, зненавиділи їх… Гм, кров корови і сало свині!.. Це таки добре… Стривай, а що, коли б…

Певне, резидентові спала на думку чудова ідея, бо він задоволено погладжує бороду. Хінчінбрукові теж хо­четься висловити свої міркування з приводу нового зав­дання, але його про це не запитують, а він, як людина дис­циплінована, вміє мовчати коли слід.

— Їдьте, Майкл! Без формул не повертайтесь.

— Буде зроблено! — діловито відповідає Хінчінбрук.

Резидент проводжає шпигуна аж ген за околицю, де під наглядом вірного служника в кущах стоїть баский кінь.

Хінчінбрук сідає на коня і неквапно чапає по напівзруйнованій дорозі. А благочестивий мулла Ібрагім по­важно йде додому, щоб правити вечірній намаз.

Розділ XXI

КРОВ КОРОВИ І САЛО СВИНІ

Спускається на Бенгалію тихий вересневий вечір. Сонце вже сіло, а у високому небі й досі сяють-виграють перлисторожеві хмарки, ніжно й м’яко опромінюючи зем­лю. Ані шелесне, ні зашумить. Ще десь далеко той про­холодний вітерець, який прилетить сюди смерком, вижене з-за обрію і загойдає на синіх хвилях човник-місяць, скуйовдить кучері деревам і зашепоче всім моло­дим, що настала пора кохання.

Хороша в Індії весна, коли над землею пливуть па­хощі бруньок манго, а в кущах заливається пташка не­величка, любий папійяр, та, мабуть, ще краща рясна квіт­ками, щедра плодами, суха й тепла осінь. Недарма ж саме восени, наприкінці вересня — на початку жовтня, справляється одне з найбільших свят індусів — Каліпуджа, на честь богині кохання Калі.

Земле моя, — далека, незнана країно! Чи не тому за час кохання обрано в тобі прохолодну осінь, що ти не­знайома з лютими морозами і ніколи не чуєш перемож­ного дзюркоту березневих струмків, які риють брудну кригу північної зими?.. Квіти й квіти, — і взимку, і напро­весні! Це, мабуть, насправді мило. Але де ж та осіння хвища, яку проклинаєш і яку любиш; де ті хуртовини, що кидають в обличчя пекучими крижаними голками, при­мушують не стояти на місці, а йти вперед, — де все те, що загартовує волю людини, робить прагнення сильніши­ми, а почуття яскравішими?.. Далебі, вічне літо, як і жит­тя без боротьби, може й приємне, але швидко набридає.

Засумував Андрій Лаптєв у Індії, не проживши у ній і півроку. Здавалося б, чого йому, одинакові? Ні дружи­ни, ні дитини; друзів за роки війни порозкидало по біло­му світі, чому ж його тягне з країни вічного літа туди, де зараз мрячить дощ?

То було складне почуття, зовсім не схоже на інстинк­тивне прагнення лелеки чи ластівки будь-що повернути­ся до рідного краю з вирію. В цьому почутті поєднува­лось і особисте, і громадське: гіркота незвичайного ко­хання, свідомість безсилля змінити власну долю та долю народу країни, до якої потрапив.

Поруч з Майєю Андрієві останнім часом було легко. Не мудрствуючи лукаво, він упивався чистим повітрям закутків мальовничих джунглів і потай порівнював свою кохану з самою Індією,— щирою й мудрою, ніжною й наївною.

Та ось Майя поїхала, — якось несподівано, раптово, — і наче забрала з собою все світле. Розвіялися ілюзії; ре­альність поставала з усією виразністю, і вже зовсім ін­шим, сумнішим і невідраднішим, поставав перед Анд­рієм образ поневоленої англійцями Індії.

Лаптєву доводилось працювати багато, напружено. Щодня він робив по кілька складних операцій. В зви­чайній обстановці не думалося про складні проблеми. Але досить було тільки вийти за межі табору, як перед очима з’являлися наочні ілюстрації до підручника політ­економії, — картинки, на які не можна було дивитись байдуже.

Ось битою дорогою повз Навабгандж плентаються двоє — жінка й дитина. Це не люди, а рухомі скелети: навіть найнездарніший студент-медик міг би відшукати кожну кісточку на їхніх нужденних тілах.

Скільки років цій жінці?.. Сімдесят?.. Тридцять?.. Не­відомо, її брудне сиве волосся спадає масними патлами на гострі маслакуваті плечі. Ноги ледве пересуваються. Тьмяні очі дивляться тупо, і в них назавжди застряв го­лодний зойк… А дитинча дибає на тоненьких кривих ніж­ках, ледве волочачи потворне черево рахітика, і мовчки простягає рученятко: “Дайте! Дайте хоч будь-що!”

Андрій гарячково шарить у кишенях і збентежено розводить руками — роздав усе, що було, йому мимохіть пригадуються підкреслені рукою Сатіапала рядки з га­зети “Таймс оф Індія” за 16 листопада 1943 року: “…од­на каста робітників — намасудра — нараховувала в Бен­галії 3 мільйони чоловіків; цілком можливо, що третина цієї касти вимерла”.

“Мільйон померлих з голоду! — гнівно думає Лаптєв. — Ціла армія! Досить було б кожному взяти в руки дрючок — і англійці звідси б аж засвистіли!.. Ех, розтовкмачити б індійцям, що не старцюванням, а зброй­ною боротьбою можна оборонити своє життя!”

Але доцент мовчить. Він тільки лікар: йому невільно агітувати за Радянську владу. Та все одно: індійці й самі доберуть з часом, що до чого.

Андрій іде далі. Клаптики поля обабіч дороги оброб­лені так, що не знайдеш жодної бур’янинки. Та й не дивно: кожен отакий клаптик, хіба трохи більший за кімнату, має прогодувати цілу сім’ю, його колупають древніми, як світ, сохами, — навіть у поміщиків нема залізних плугів.

Вже сутеніє, але люди й досі пораються на полі. З ти­хим шерехом просуваються вони серед золотавих заро­стей рису, рвуть колосок за колоском. Багатий урожай, неймовірний урожай! Та тільки більша його частина пі­де он тому товстунові в оранжовому тюрбані. Андрій вже знайомий з ним: то — заміндар П’яришонгкор Чаттопадхайя. Всі поля на довгі гони його. Він теж індієць, люто ненавидить англійців, але грабує своїх односельчан не гірше за колонізаторів.

Дивна країна, повна суперечностей!

Щоб не зустрічатися з улесливим П’яришонгкором, Лаптєв звертає праворуч. Там, поблизу річки, біля водочерпного колеса, з ранку до пізньої ночі кружляє ста­рий верблюд. Верещать дерев’яні осі, сопе й кашляє тва­рина, корці набирають і скупо цідять у жолоб дорогоцін­ну воду, яка потім тече в арик. Мабуть, так було і тисячу років тому; здається, ніколи не припиниться тоскний ко­ловий, рух верблюда і тоненький пульсуючий струмок во­ди, яким не напоїш спраглу землю, а тільки роздразниш її.

Андрій пригадує безмежні поля своєї батьківщини, потужний гуркіт тракторів, веселий запал молотьби, і йому на душі робиться ще тоскніше. Він аж зрадів, по­бачивши Хакіма.

Мусульманин їхав дорогою, на візку, запряженім буйволом, і горланив немудрящу пісеньку. Два величезних важких колеса скрипіли, аж морозом по спині пройма­ло, але це рипіння, мабуть, здавалося Хакімові найліп­шим акомпанементом.

— Добривечір на будь ласка, товаришу сагіб! — кри­чить Хакім ще здалеку.

Юнак нещодавно побажав вивчати російську мову і тепер, гордий із своїх перших успіхів, охоче їх-демон­струє. Андрій Лаптєв, посміхаючись, відповідає йому на хінді, — і, мабуть, з таким же успіхом, бо розмова одразу ж переходить на англійську, яку обидва знають більш-менш добре.

— Товаришу сагіб, — говорить Хакім під’їжджаю­чи. — То таки спробувати?

— А чому ж, спробуй, — погоджується Лаптєв.

— А якщо здохне? — запитує юнак, позираючи на буйвола. — Він у мене ж один.

Лаптєв глянув на Хакіма.

— А хіба Сатіапал не поручився за успіх?

— Отже — спробувати?

Мова йде про кристали, одержані Хакімом від Сатіапала. Минуло вже кілька днів від тієї знаменної сходки в Навабганджі, а ніхто й досі не скористався з подарунка раджі: кожен боїться здійснити перший експеримент.

Але сьогодні, певне, Хакім зважиться. Це видно з йо­го рішуче зведених брів та збудження, яке не так легко приховати.

Хакім повертається з базару. Він дуже вигідно продав рис, а тепер вирішив підготувати до продажу свого хоч і не старого, але надто худого буйвола. Хакімові потрібні гроші, — дуже багато грошей, не менш як сто рупій!

— А коли вона не погодиться? — задумливо запитує Хакім, і в його очах спалахують вогники тривоги.

— А вона тебе любить? — лукаво запитує Лаптєв.

— Любить! — рішуче відповідає велетень.

— Тоді — погодиться! — запевняє Лаптєв.

Це скидається на розмову двох спільників, які розу­міють одне одного з півслова. Та це, мабуть, так і є: тіль­ки Андрієві й розповів Хакім про своє лихо і тільки від нього почув слово поради.

Закохався Хакім в дівчину Гірібалу, кращої за яку, на його думку, не знайдеш в цілому світі. Гірі відповіла йому взаємністю. Та, ой леле, — стала на перешкоді непереборна перепона: Хакім — мусульманин, а Гірібала — індуска. В них немає надії зустрітися навіть після смер­ті,— хоч, правду кажучи, така перспектива Хакіма не цікавить, — а на землі їх, здавалося б, вже не поєднає жодна сила. І ось сагіб порадив одружитися з Гірібалою наперекір усім, та й поїхати з нею до Бомбея чи Калькут­ти. Звісно, важко буде працювати на фабриці або тягати вантажі, але далебі ж не важче, ніж голодувати на клап­тикові орендованої землі!.. Довго міркував над усім цим Хакім, але таки зважився піти новим шляхом, різко змі­нити своє життя в надії на кращу долю.

— То спробуємо, товаришу сагіб? — ще раз каже Ха­кім, але це вже не запитання, а ствердження. — Ви допо­можете мені?

— Охоче, — відповідає Лаптєв. — Тільки ти, Хакіме, не говори “товариш сагіб”. Сагіб — це пан: поміщик, фаб­рикант, офіцер. А товариш — це робітник, селянин, ре­місник, — друг, який завжди допоможе тобі в біді, по­ділиться останнім шматком. Зрозумів?

— Зрозумів, товаришу містер! — відповідає Хакім, і Лаптєв мимохіть посміхається: поганий з тебе, Андрію, агітатор!

…Перший експеримент розпочали пізно ввечері.

Власне, Андрійова допомога була чисто моральною: він тільки стояв і дивився, як Хакім, вправно орудуючи сокирою, трощив на дрібнісінькі цурки жорстке галуззя та кору дерева. Селяни, які з’юрмилися навколо вогнища, напам’ять знали рецепт, написаний Сатіапалом, і хором вигукували, що треба робити далі. Хакім не звертав ува­ги на вигуки і мовчки робив своє діло. У нього був ви­гляд гравця, який поставив на карту все майно і споді­вається на виграш хіба як на чудо.

Андрій стежив за цією процедурою з підвищеною ува­гою. Йому теж не вірилось в успіх першої спроби.

Власне, нічого неприродного в процесі створення поживного білка не було. Кожен живий організм, почина­ючи з найпростішого, здійснює цей процес щодня й що­хвилини. Трава, засвоєна коровою, наприклад, перетво­рюється на смачні жири молока, поживні білки м’яса, на міцні кістки і пружну м’яку шерсть. Так, це був найпро­стіший процес, який тільки й забезпечував існування та розвиток живих організмів, але наука й досі не навчилась його відтворювати. Вдалося синтезувати лише найпростіші білки та жири. Які ж речовини відкрив академік Федоровський, якщо вони за своїми каталітичними властиво­стями перевершують усі відомі каталізатори та ферменти?

Сатіапал досі нічого про це не сказав. Після сходки в Навабганджі він у присутності професора Калиннікова урочисто вручив Андрієві два кристали — червоний та синій і надрукований на машинці рецепт виготовлення “їжі богів”, як він висловився напівіронічно. Всю доку­ментацію для опублікування професор обіцяв надіслати пізніше.

Дослідження препарату Федоровського було розпоча­то негайно, але нічого більш-менш певного доки що вста­новити не вдавалося. Проміжні аналізи ствердили тіль­ки, що в присутності препарату Федоровського починаєть­ся бурхлива реакція розпаду клітковини і наступного синтезу різноманітних цукрів та спиртів, жирів і білків. Скидалося на те, що препарат містить в собі суміш цілого ряду надзвичайно активних хімічних речовин, які всту­пають в дію з цілковитою закономірністю, — приблизно такою ж, як у живому організмі. Та зрештою можна було навіть відшукати певну аналогію: коли на початку суміш треба було підігрівати безперервно, то через три години вона починала розігріватися сама, і її температура, три­маючись протягом певних періодів сталою, раптом зміню­валась стрибками в межах одного–двох градусів коло по­ділки плюс двадцять п’ять. Силосоподібна маса наче жи­ла найпростішим життям, бо сама підтримувала найвигідніші для себе зовнішні та внутрішні умови.

Сатіапал повідомив, що поданий ним рецепт є спро­щений спеціально для індійських селян, які неспроможні купити більш-менш складні хімічні сполуки. Тільки ку­хонну сіль, сірчаний цвіт та суперфосфат необхідно було сипати в чистому вигляді. Решта потрібних елементів вводилась з золою ряду рослин, товченими кістками, шкарлупинням плодів тощо. “Спрощення” рецептури, — може, й доцільне з погляду економічного, —насправді ускладняло її так, що робило виготовлення “їжі богів” таким складним, як видобування радію: Хакім прововту­зився аж до світанку, доки виконав першу частину при­писів Сатіапала і накрив кадіб з сирою масою багатьма шарами бананового листя. Належало виконати ще кіль­канадцять операцій, і тільки на сьомий день силос дохо­див до належної кондиції.

Зважив на все це Лаптєв і вжахнувся: та хто ж змо­же витратити сім днів невсипущої праці, щоб потім тіль­ки тиждень годувати одну худобину?

Але він не знав індійських селян, не враховував того, що вони, зрештою, майже ніколи не розгинають спин тільки для того, щоб прогодувати самих себе.

Глядачі не розходились з Хакімового двору. Вони на­віть ночували там, бо індійцеві, власне, все одно де спати теплої осені. Підібгавши під себе ноги, вони сиділи нав­коло кадоба, дивлячись, як Хакім то підсипає в нього пригорщами золу мангрового дерева, то хапається за міх, щоб продувати повітря через суміш, од якої зовсім не пахло смачним.

Це була не тільки цікавість сторонніх спостерігачів. Кожен з індійців залюбки б вмивався потом, як вмиваєть­ся Хакім, коли б мав певність, що обіцянка Сатіапала справдиться.

Андрій Лаптєв, як і всі, нетерпляче ждав вирішаль­ного дня. йому, правда, вдавалося вирватися тільки на часинку, але його присутність дуже допомагала Хакімові.

Тривале чекання розхолоджує. Як завжди, знайшлися невіри, які намагалися заронити в душу кожного сумніви в доцільності затіяної справи, і заздрі, яким не до смаку було те, що на Хакіма звернена увага цілого селища. А тут ще почали снуватися чутки, ніби Сатіапал вигото­вив свої кристали з суміші свинячого сала та коров’ячої крові.

Андрій як міг намагався розвіяти сумніви, йому хоті­ли вірити, бо після врятування дружини старого Ойяма та ще кількох хворих припуститися думки про лихі на­міри з боку росіянина було просто неможливо. Однак Андрій догадувався, що проти препарату Федоровського будуть кинуті всі сили реакції, тому він попередив Ха­кіма, щоб той ані на мить не залишав кадоба і не допус­кав до нього жодної людини.

Аж ось настала й остання ніч. Лаптєв вирішив по­жертвувати своїм сном.

Біля халупи Хакіма зібралися майже всі мужчини Навабганджа. Хакім, який за цей тиждень схуд і ледве тримався на ногах, нарешті облишив качати повітря і ліг на кадіб, закриваючи його своїм тілом, йому дуже корті­ло зазирнути, а що ж діється отам, всередині? Але він не зробив цього, бо одкрити кадіб за рецептом можна тільки на світанку.

Та й довго ж тягнеться час, коли чекаєш!.. Очі за­плющуються самі; голова стає важкою-важкою, і в’язи не можуть втримати її. Так хочеться припасти щокою до теплого бананового листя, яке вкриває кадіб, принюху­ватися до незвичного кислуватого запаху, яким тягне звідти, прислухатися до неголосного булькання рідини і мріяти про Гірібалу, про Калькутту, про спокійне і ра­дісне життя.

Злипаються в юнака очі, хилиться голова… Не витри­мав Хакім, заснув. А Лаптєв мовчки сидів біля вогни­ща і позирав то на сплячого юнака-мусульманина, то на його односельчан.

Вони розташувалися в невимушених, позах: той жує “чапатті” — перепічку з найгрубішого борошна, той пах­кає димом з “хуки” — індійської люльки, з якої дим про­ходить через воду; зморшкуватий старий задрімав, і його “тока”, конусуватий бриль з рисової соломи, впав та й покотився до вогнища. Здається, ніхто навіть не ціка­виться сатіапалівським “силосом”.

Та ось зарожевів небосхил, спалахнули високі хмарки. Поступово замовкав неголосний гомін. А коли перший промінь сонця упав на верхів’я дерев, раптом з усіх боків пролунало:

— Хакіме, прокинься!

— Хакіме, час починати!

— Хакіме, неси трави!

Хакім схопився з кадоба й озирнувся повними жаху очима. Може, йому приснилося щось страшне, а може він спросоння не второпає, що до чого. Але ось його погляд зустрічається з поглядом Лаптєва.

— Час починати, Хакіме!

Юнак обережно піднімає бананове листя, прислу­хається, принюхується, потім засуває туди руку, так, наче в клітку до тигра, і, нарешті, витягає жменю сірозеленої липкої маси. Він не вірить у дивне перетворення, як не вірить і в те, що тварини їстимуть цей силос.

— Ойяме, — хрипко говорить Хакім. — Веди буйвола.

Починається найурочистіша частина церемонії. По­руч стоять два кадоби: один — повний свіжої запашної трави, а другий — чогось такого, що йому й назви не до­береш. Куди ж посуне свій писок тварина?

Буйвол чапає неквапно. Може, його й дивує збігови­сько людей, але він тільки скоса позирає на них кала­мутними сумними очима та байдуже метляє хвостом. Звісно, він тягнеться до трави. І по натовпу котиться хви­ля розчарування.

Аж ось тварину приваблює незнайомий кислуватий запах. Буйвол повернув голову ліворуч, лизнув край ка­доба з силосом, потім захопив язиком скількись там сірозеленої маси, невдоволено мотнув головою і знову взявся до трави.

— Не їсть! — вигукнув хтось. — Та й не дивно: недар­ма ж кажуть, що там є кров корови!

Але буйволові, певне, сподобалась незвична їжа. Він хапнув силосу ще раз, а потім ще і ще…

— Їсть! — одностайно загув натовп. — Їсть!

Все тісніше й тісніше згуртовувались люди навколо тварини, немов ніколи не бачили, як їдять буйволи.

А Хакім, забувши про надлюдську втому, про безсон­ні ночі, гладив шию тварини і задумливо дивився вдали­ну. Тепер він вірив, що в житті можна досягти всього, чого забажаєш…

Розділ XXII



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconТ. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
М69 Слово художнє, слово сакральне Збірник статей. – Ніжин: тов “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМатеріал підібраний: пров бібліограф ЦБ карнаух В. В. Художнє оформлення та набір
Сталінська премія ІІ ступеня (1948) за та книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія
Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str...
Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012

Видавництво ЦК лксму \"Молодь\" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського iconГітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми І безголові?


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка