Видавництво ЦК лксму



Сторінка1/23
Дата конвертації07.05.2017
Розмір4,51 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23



ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ

“МОЛОДЬ”

КИЇВ 1967

Р2

А79


В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії. Та фашис­ти ніяк не можуть схопити мужніх радянських патріотів.

Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.

В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.

Переклав з російської

ГРИГОРІЙ КУЛІНИЧ

КИЇВСЬКА ФАБРИКА НАБОРУ

Петро Луценко, що став од­ним з героїв цієї повісті, сказав мені:

Загалом, робота була як ро­бота. Потрібно було тільки звик­нути, що смерть — поруч. Весь час — поруч…”



ЧАСТИНА ПЕРША



Розділ 1

Тільки б не спізнитись! Ця думка гнала Ігоря Шрагіна на південь, до Чорного моря, в місто, яке не сьогодні-завтра могли захопити гітлерівці. Йому потрібно було опинитися там хоча б на годину раніше… Про те, що він призначений керівником розвідувально-диверсійної групи, Шрагіну сказали тільки два тижні тому. Тиждень пішов на розробку легенди, за якою він мав з’яви­тись і жити в тому південному місті. Легенда вийшла дуже складною, для її підтвердження треба було виготовити понад десяток документів. І закінчилось усе тим, що йому лишили його справжню біографію, замінивши тільки ім’я і викинувши з неї, що він комуніст і останні роки працював в органах державної безпеки.

Уже можна б і виїхати, але виникло ускладнення. Люди його групи вирушили на місце прямо з Ленінграда, де всі вони вчилися в спецшколі, і цілий тиждень про них не над­ходило ніяких звісток. У південному напрямку транспорт працював з перебоями, станції часто бомбардували, і можна було припускати що завгодно. Але виїздити без підтвер­дження, що група дісталася до місця,— безглуздо. В очіку­ванні звісток минуло ще чотири дні. Одно добре — він мав можливість побути з дружиною і з місячним синочком і са­мому відправити їх до родичів на Урал. Тільки вчора Шрагін з ними попрощався, а сьогодні він теж у дорозі…

Старенька деренькуча “емка” показувала чудеса. Шофер казав: “Машина ж нашенська, розуміє що до чого…” Майже до самого Брянська мчали із швидкістю сто кілометрів на годину. Коли до міста було вже зовсім близько, стомлений шофер не помітив попереду розбомбленого шосе і пізно за­гальмував. “Емка” пірнула в яму, звідти її вишпурнуло через кювет у кущі, і там вона ще довго стрибала, поки не пере­вернулась на бік… Дивно, звичайно, але ні Шрагін, ні шофер не постраждали. А “емка” остаточно вийшла з ладу.

Довелося скористатися оказією. Це був невеликий сані­тарний автобус, у який натовпилося повним-повнісінько лю­дей. Сиділи навіть на підлозі.

Все це були військові, їм теж треба терміново потрапити в Київ.

На світанку десь за районним містечком Красная Слобо­да шофер різко загальмував. Люди, що дрімали, попадали з лавок. Шрагін дуже вдарився головою об чийсь чемодан. Сон миттю зник.

Дорогу заступив натовп озброєних людей у цивільному. Високий чоловік у короткій, не на зріст, міліцейській шинелі стояв перед автобусом, розпростерши руки. Шрагін пригадав розповіді про ворожих десантників у міліцейській формі і, переклавши пістолет у кишеню піджака, вискочив з автобуса. Слідом за ним вийшло ще кілька військових.

— Що трапилось? — запитав Шрагін, вдивляючись у ви­снажене і давно не голене обличчя людини в міліцейській шинелі.

— Ось не знаємо, що з німцем робити, — збуджено від­повів той.

— Що за німець?

— Та от… — Чоловік у шинелі показав на німецького сол­дата, що лежав лицем до землі біля кювета, на його сірому кітелі коло лівого плеча розпливлася кривава пляма.

Виявляється, вночі тут з літака скинули групу диверсан­тів. Місцева винищувальна рота вступила з ними в бій і зни­щила їх. Один десантник намагався сховатись у кущах, але його знайшли. Тоді він вирішив застрілитись, та йому пере­шкодили, і рана здавалась не смертельною.

— Може, заберете його з собою? — спитав чоловік у ши­нелі.

Серед пасажирів автобуса був військовий лікар, він пі­дійшов до німця, перевернув його на спину і схилився над ним.

— Нічого турбуватися, — сказав лікар, випроставшись. — Він уже готовий.

— От і добре, — зразу заспокоївся чоловік у шинелі. — Баба з воза — коневі легше. Даруйте, що затримали вас.

— Документи убитих взяли? — спитав Шрагін.

— Ми, товаришу, втрат не маємо, — майже образився чоловік у шинелі.

— Я про німців.

— А! Ніколи було… Вони ж розкидані по всьому яру — де хто.

Шрагін підійшов до мертвого німця і вийняв з його ки­шень папери.

Автобус рушив далі.

Шрагін переглядав документи і папери десантника. За солдатською книжкою полоненого виходило, що він, Вальтер Гейвіц, солдат танкової дивізії. Але чому ж тоді він стрибав з парашутом? “Очевидно, у них в танкових частинах є й такі підрозділи”, — вирішив Шрагін. З потертої фотогра­фії усміхалась молода жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. На звороті фотографії напис: “Вальтер, це ми без тебе і з тобою. Жду. Мара. Дортмунд, 1940 р.”.

Шрагін розглядав фотографію, але думав уже про свою Ольгу і про синочка, до якого він навіть не встиг звикнути. Намагався уявити собі його личко і не міг. Виразно пам’ятав тільки його нестямний крик ночами, що переходив у солодке присмоктування, коли Ольга годувала його груддю. “Зараз вони, як і я, в дорозі, і ми їдемо один від одного все далі й далі”, — тужно подумав він.

Сховавши в кишеню фотокартку німкені, Шрагін розгор­нув листа. Од нього пахнуло парфумами. Лист із Дортмунда і підпис уже знайомий — Мара.

“Вальтер, Вальтер, мені сумно, звичайно, але обов’язок над усе…” Дивно, але цей рядок з листа був наче продов­женням власних думок Шрагіна, це його і розізлило і спантеличило. “Раз війна, чоловікам — мечі, а нам — чекання, тривоги і, звичайно, турботи про армію, — читав він далі. — Але я спокійна, Вальтер, я знаю, заради чого я жду, так, як я знаю, чого хоче для нас усіх наш фюрер. А коли план вождя стає надією всіх жінок країни — горе ворогові. І я не боюсь Росії. Якщо фюрер сказав, то вона стоятиме на колі­нах, а Німеччина підніметься над усім світом непереможним колосом. Вірною фюреру я виховаю і нашу Кіті, от побачиш, Вальтер. Зараз вона спить. Я тільки-но підходила до неї — вона у сні всміхнулась, мабуть, своєму щастю, що вона ма­ленька німкеня вічної і великої Німеччини. Кінчай скоріше з Росією і повертайся до нас. Пригортаюсь до тебе, люблю навіки. Твоя Мара…”

Шрагіну хотілося навідліг облаяти цю надідейну німкеню, і в той же час щось примушувало його серйозно думати про неї і про те, що вона писала, і про її Вальтера, який зостався лежати біля кювету, і про ту зовсім маленьку німкеню, котра всміхається уві сні… Адже це було перше безпосереднє зна­йомство Шрагіна з ворогом.

У Києві вирішили, що далі Шрагін поїде по Дніпру паро­плавом: на думку київських товаришів, цей спосіб пересуван­ня тепер був найнадійніший. Крім того, для Шрагіна надто важливо потрапити в місто звичайним цивільним шляхом, разом з іншими випадковими людьми.

Коли Шрагін прибіг на пристань, трап уже зняли і йому довелося стрибнути через метровий просвіт. Він пройшов на місток до капітана — кремезного літнього чоловіка з жовти­ми прокуреними вусами, фіолетовим носом і вицвілими очима.

— Примоститися де-небудь можна? — спитав Шрагін.

Капітан, не відповідаючи, подивився на небо і крикнув у переговорну трубку:

— Прибери соплі!

Зараз же дим перестав шугати з труби пароплава.

— Ану, зійдіть з містка, — мовив капітан, все ще вдив­ляючись у небо, звідкіля ледь долинало дзвінке завивання моторів.

Почулося виття. Воно швидко наростало, і метрів за сто від пароплава річку спучило, підкинуло догори величезний водяний кущ. Шрагін відчув тупий удар в груди, його відки­нуло в куток капітанського містка.

— Казав — зійдіть, — буркотливо повторив капітан, не відводячи очей од неба.

Пароплав називався “Партизан Железняк”. У цьому до­потопному суденці з хлюпаючими по воді лопатями, з машинами, що утробно гриміли і трясли весь пароплав, була якась спокійна домовитість і надійність.

Розшукуючи, де б примоститися на ніч, Шрагін ходив серед заснулих пасажирів і тих, що не спали, переступав через чемодани, клунки, дивуючись тому, як швидко люди обживаються в будь-яких умовах. Кінець кінцем він знайшов місце на кормі і сів на палубу між клунками й мішками. По­руч розташувалась ціла сім’я: батько, мати, троє діток до­шкільнят і сухенька жінка, яку діти звали бабуся. Скупчившись біля чемодана, вони вечеряли. Бабуся порядкувала, як дома: акуратно різала хліб, нарівно ділила м’ясо, шкодувала, що не купила чорного хліба, спиняла дітей і ще встигала спі­вучим голосом розказувати про якусь Клавдію Онисимівну, котрій усе як з гуски вода…

Шрагін відчув, що він голодний: з учорашнього вечора нічого не їв, і не було навіть хвилини подумати про харчі на дорогу.

— Юначе, у вас що, нема чого їсти? — почув він співучий голосок бабусі.

— Нічого, спасибі, — відповів невлад Шрагін: йому ще ніхто нічого не пропонував.

— Нічого — це нічого, а ти ось на візьми м’ясця домаш­нього.

— Сніжко Павло Ілліч, — якось по-старомодному відреко­мендувався Шрагіну глава сім’ї. Весь його вигляд також був старомодний. Такими показують у кіно дореволюційних ро­бітників. Добротний синій костюм, але штани заправлені в чоботи. Високий комір синьої в смужечку російської косо­воротки, застібнутий на білі гудзики, щільно облягав шию. І нарешті — розкішні вуса. Він повертався з відпустки в те саме місто, куди прямував і Шрагін. Мало того, цей чоловік працював на тому суднобудівному заводі, на який, коли все вийде, як задумано, повинен влаштуватися Шрагін. Справді, це був щасливий початок операції.

— Лихий нас попутав, — розповідав Павло Ілліч неквап­ливо і трохи окаючи. — Поїхав відпочити до свого брата під Москву, і от уже скільки часу прориваємось назад додому. А ви куди і як?

— Та от невчасно перевели на ваш завод, — відповів Шрагін.

— Чому невчасно?

— А раптом німці захоплять ваше місто?

Сніжко прожував м’ясо, запив водою і цілком спокійно сказав:

— Захоплять не захоплять — на все воля божа. Німець, звичайно, супостат і звір в образі людини, але нам що до того, ми йому в куми не поліземо. Він сам по собі, а ми самі по собі. До робітничої честі, коли вона є, ніякий бруд не пристане.

Шрагін слухав його вражений, але й далі думав про те, що саме таке знайомство і може йому пригодитись.

— Ти у нас блаженненький, тобі скрізь рай, — сказала досі мовчавши дружина Сніжка, огрядна, красива жінка. Вона гладила по голівці сина, який спав у неї на колінах.

— А тобі скрізь тільки пекло ввижається, — запально мо­вила бабуся. — Поїхали до Андрія — там тобі погано. Тепер додому їдемо — і все одно ти Павлові голову гризеш. Сам бог не знає, де тобі добре.

— Не будемо, мамо, на людях сваритися, — тихо прока­зала дружина Сніжка і, важко зітхнувши, додала: — За дітей мені страшно, ось що.

— А мені, думаєш, не страшно? — жваво заперечила ба­буся, але дружина Сніжка промовчала, і розмова на довго припинилась.

Згодом Павло Ілліч запитав Шрагіна:

— А яку ж ви спеціальність маєте?

— Інженер-механік. Після інституту два роки працював у Ленінграді, на Балтійському. Тепер вийшло так, що пере­вели до вас. З начальством я не ладнав, а воно, як відомо, таких не любить…

Сніжко співчутливо засміявся:

— Начальство все може. У нас майстер був, Савельєв. Руки — золото, а вдачі неспокійної. Тільки-но щось, так і в газету строчить або на зборах промову виголошує. Сам ди­ректор заводу з його ласки догану схопив. І тоді начальство розставило йому хитру пастку. Всі незадоволені були нашим відділом кадрів: брав він на роботу абикого. Про це і в газеті написали. От начальники наші взяли та й призначили на кадри Савельєва — мовляв, хто ж краще за нього, старого партійця, поведе справу з кадрами? Савельєву й дітися ні­куди. Сів він на кадри, і тепер у всіх гріхах винен, а сказа­ти й слова не може. Хитро!..

Пароплав тим часом плив уже в непроглядній літній ночі. Навкруги темрява, і тільки вгорі зірки переливаються — так і здається, що пливе пароплав по цьому зоряному морю.

Бабуся і дружина Сніжка спали, схилившись на свої клун­ки. Коло них прилаштувались діти. Почав вкладатися Сніж­ко і незабаром захропів, легко посвистуючи…

На світанку Шрагін зійшов на капітанський місток.

— Як спали? — запитав його капітан.

— Нормально, — відповів Шрагін, дивлячись на тихий Дніпро в ніжному світанку, на його береги, де кошлаті верби полоскали у воді свої довгі віти. — Красиво! — тихо мовив він.

— Мені набридло, — відізвався капітан. — Двадцятий рік безупинно отут ходжу туди й сюди.

— Важко повірити, що навкруги війна.

— Важко? — спитав капітан. Він показав на воду. На хвилях, що бігли від носа пароплава, щось гойдалось. Це був труп жінки у жовтому ситцевому платті…

Опівдні на невеликій висоті пролетів над пароплавом ні­мецький літак і зник за протилежним берегом.

— Повітря! Повітря! — загукав матрос, що стояв на носі пароплава.

Коли почулися вигуки матроса і залунали гудки, бабуся дрібно і часто перехрестилась, пригорнула до себе дітей. Пе­рехрестився і Павло Ілліч Сніжко. Він зробив це звично, не­квапно, із зосередженим виглядом. У цей час літак знову по­явився над річкою. Він швидко наближався, і, коли був уже зовсім близько, пароплав різко розвернувся впоперек річки. Літак, з диким ревінням шугнув далі. Дві бомби збурили воду. Вдарила повітряна хвиля, пароплав дуже хитнуло. Під час нової атаки льотчик відкрив огонь з кулеметів. Шрагін бачив, як стрімко наближались розпороті на воді дві виблис­куючі доріжки. Він затамував подих, напружив м’язи і мимо­вільно заплющив очі. Але капітан знову скомандував кру­тий поворот, і тільки одна доріжка пройшла навскоси через ніс пароплава. Там дико закричав поранений хлопець років шістнадцяти. Куля пробила йому руку вище ліктя. Хлопець з жахом дивився на свою рану, з якої юшила кров, і кричав…

Шрагін знову зійшов на місток. Капітан, наче й не було нічого, стояв, обіпершись грудьми на поручні, і дивився на берег, що пропливав мимо. Шрагін хотів сказати цьому слав­ному старому слова вдячності, щось сердечне, щире, але ви­мовив тільки:

— Здорово все вийшло.

— Кому здорово, а кому кров, — не обертаючись відповів капітан і раптом заговорив сиплим голосом, захлинаючись: — Що ж це таке, скажіть мені? Він же, сволота, знає, бачить, що посудина моя не військова, що набита вона жінками, ді­тьми, — знає, а б’є, б’є! Я тільки за останні два рейси три­дцять сім небіжчиків на берег здав. Я їх стільки за все своє життя не бачив. А ви кажете — здорово. Як тільки язик у вас повернувся? Зраділи, що самі живі зосталися? Недоб­ре, дорогий товаришу, недобре!

Увечері прибули в Дніпропетровськ. На затемненій при­стані нікого не було. Тільки матроси, які взяли причальні кінці. Над містом гойдалась заграва великої пожежі. Коли пароплав притиснувся до причальної стінки і його машини зупинились, запала суцільна тиша.

— З пароплава нікому не сходити, — об’явив капітан з містка.

— Це ж наша кінцева! — тривожно крикнув хтось з корми.

— Все одно без наказу не сходити, — голосно повторив капітан. Незабаром він пройшов повз Шрагіна до трапа, су­тулий, в куцому кітелі і в пом’ятому форменому кашкеті. По­тім на пароплав піднялися дві дівчини в білих халатах. Вони забрали пораненого хлопця.

До Шрагіна підійшов Павло Ілліч Сніжко.

— Шукаю вас, діло є, — сказав він тихо і, оглянувшись на всі боки, говорив далі ще тихіше: — Чи не зійти б нам тут? Люди кажуть, що нижче по Дніпру німець лютує, то­пить пароплави попадя, а звідси нам до нашого міста якихось двісті кілометрів. Підхопимо лівачка, разом і розплачуватись легше, і, як не є, в дорозі буде нас двоє чоловіків, га?

Шрагін одразу погодився.

Уже понад годину сім’я Сніжка і Шрагін сиділи на клун­ках біля воріт пристані. Павло Ілліч пішов діставати маши­ну, і тепер усі нетерпляче ждали його. Найбільше нервувала дружина Сніжка.

— Не знаєш ти свого Павла, не знаєш, — сумно докоряла їй свекруха. — Якщо вже він сказав, значить зробить все як треба. Сиди й не тикай в очі людям своє невір’я…

Павло Ілліч приїхав на військовій полуторці з солдатом-шофером і добре підхмеленим старшиною. Всі швидко роз­містились у кузові, й солдати накрили їх брезентом.

— Поки я не постукаю — мовчіть, — наказав старшина. — А як проскочимо пропускний пункт на виїзді з міста, брезент можете зняти.

Хвилин через двадцять машина зупинилась. Шрагін по­чув, як хлопчачий голос спитав:

— Що везеш?

— Спецвантаж, а що саме, нам знати не належить, — від­повів старшина.

Промінь ліхтарика сковзнув по кузову машини.

— Їдь, не загороджуй!

Полуторка рушила далі. Хвилин через десять старшина, як обіцяв, постукав у віконечко з шоферської кабіни. Шрагін одкинув брезент. Над ними розкрилось те ж саме чорне спокійне небо, вкрите вже по-південному великими яскравими зірками.



Розділ 2

Все вийшло якнайкраще. Сніжко сам запросив Шрагіна на деякий час зупинитися в них. Господарям він аж ніяк не завдавав клопоту: у добротному будинку Сніжка було п’ять кімнат, крім кухні.

Поголившись з дороги і поснідавши, Шрагін разом з Пав­лом Іллічем пішов на завод. Вулиці міста виглядали тривож­но. Багато військових машин. На перехресті в садочку з тран­шей стриміли жерла зенітних гармат. Солдат, що стояв біля них, зсунувши каску на потилицю, в бінокль обдивлявся небо. На вікнах білі хрести з паперових стрічок — наївний спосіб уберегти шибки, коли розвалюються будинки. Двопо­верховий кам’яний будинок бомба розкидала на три боки. Лишилася тільки одна стіна — вся в квадратах різнобарвної шпалери.

— Тут жив адвокат, — незрозуміло посміхнувся Сніжко і показав на руїни. — Дуже погана людина. Коли я судився за свій будинок, він хотів мене пустити з торбами, а, бач, сам усе втратив. Бог, він усе бачить і шельму мітить.

По дорозі на завод вони зустрічали людей, які знали Сніжка, віталися з ним.

— Здрастуйте, здрастуйте… — відповідав він то поблаж­ливо, то привітно, а то й іронічно.

— Я бачу, вас усе місто знає, — сказав Шрагін.

— Нічого дивного, — з гідністю відповів Сніжко. — Я тут народився, виріс, людиною став. А тільки знайомства бува­ють різні. Ось допіру низько кланявся мені дідок, сухорля­вий такий, у кепочці. У мене з ним сварка була на заводі. Він тоді ще не виходив на пенсію, в активістах ходив. Зараз він уперше за останні два роки відкланявся. А я от собі й думаю, і чого б це він раптом упізнав мене?

“Я-то знаю, чому він тебе впізнав”, — подумав Шрагін, ще раз переконуючись, як добре може стати в пригоді йому знайомство з Павлом Іллічем, який, звичайно, не виїде з міста.

— Житимемо, як бог присудить, — сказав той за снідан­ком. — Та й німця нам малювати не треба, у нас німецьких колоністів споконвіку повне місто. І скажу вам: нічого люди, є навіть і кращі за наших.

Шрагін знав, що в цьому місті живе багато німецьких ро­дин, які оселилися тут з давніх-давен. Квартира, в якій для нього мали підготувати кімнату, належала саме такій сім’ї.

— А як же ви… коли щось? — поцікавився Сніжко. Шра­гін запитливо глянув на нього. — Ну, коли німець сюди при­йде…

— Ще не знаю, — безтурботно відповів Шрагін. — Тепер головне для мене — проявити дисципліну: раз мене сюди пе­ревели, я — тут. І готовий виконати будь-яке розпоряд­ження.

— Можуть на вас і шинельку натягнути, — посміхнувся Сніжко.

— Все-таки я спеціаліст.

— Це так, — погодився Сніжко. — Та тільки для наших ви людина зайшла, а навкруги хмара свояків та шуряків, яким броня потрібна.

— Поживемо — побачимо, — з тією ж безтурботністю мо­вив Шрагін.

Сніжко пройшов на завод, а Шрагін попрямував до бу­динку, що стояв поруч з прохідною, і незабаром вже сидів у кабінеті завідувача кадрами заводу — того самого Савельєва, про якого йому розказував Сніжко. Втомлений і нерво­вий, Савельєв з першої ж хвилини заговорив із Шрагіним роздратовано й грубо. Шпурнувши на стіл його папери, він вигукнув:

— Дурні! Справжнісінькі дурні!

— Хто? — здивовано запитав Шрагін.

— В тому числі і ви, коли не розумієте, що тільки неви­ліковні дурні могли в такий час затіяти перекидання кадрів через всю країну, а головне — куди?

— Вам не потрібні інженери?

— Знаєте, хто нам зараз потрібний? — майже закричав Савельєв, але замовк і знову став гортати папери. Раптом він здивовано втупився на Шрагіна. — Ти глянь, виявляє­ться, перевод за вашим бажанням?

— Я був змушений подати таку заяву.

— Змушений чи не змушений, це не головне. Але, може, ви мені все-таки поясните, чому в вас спалахнуло бажання поїхати до міста, яке не сьогодні-завтра опиниться в руках ворога?

— Я просив би вас свої провокаційні думки лишити при собі, — сердито сказав Шрагін, дивлячись у червоні, запалені очі Савельєва. — В документах ясно сказано, що я подав за­яву більше ніж за місяць до війни, і не моя вина, що нар­комат затягнув цю справу. І нарешті, даремно ви берете на себе роль пророка і дозволяєте собі призначати строки здачі ворогові радянських міст.

— Ви, очевидно, не знаєте, де зараз німці, — втомлено промовив Савельєв.

— Зате я знаю, де завод, якому я можу стати в пригоді хоча б для того, щоб, залишаючи, висадити його в повітря, — сказав Шрагін.

— Може, вам краще спочатку піти в міськком партії? — з погано прихованою злорадною надією спитав Савельєв.

— Я розумію, на що ви розраховуєте, — відповів Шра­гін. — Проте війна не скасувала порядку, який встановили не ми з вами. Віддайте про мене, як годиться, наказ, і я піду в міськком.

Савельєв розлючено натиснув кнопку дзвінка, що лежала на столі. До кабінету зайшла літня жінка в строгому чор­ному костюмі і солдатських чоботях.

— Ганно Гаврилівно, надрукуйте наказ про призначення цього товариша на вакантну посаду інженера у відділ голов­ного технолога. Ось його документи. — Савельєв подав їй папери, дивлячись на неї так, ніби запрошував її подиву­ватись разом з ним з того, що відбувається.

— Коли вам дати наказ? — незворушно спитала жінка.

— Зараз, — видихнув Савельєв.

Жінка вже давно пішла, а Савельєв усе ще дивився неру­хомими очима на те місце, де вона тільки-но стояла, і мовчав. Шрагін теж мовчав. І раптом Савельєв, важко зітхнувши, перевів погляд на Шрагіна і тужно мовив:

— До чого діло дійшло… І хто б міг подумати ще три місяці тому, га?

— Так, випробування випало нам важке, — в тон йому сказав Шрагін. — І зараз дуже небезпечно втратити владу над нервами.

— Хай йому грець! — тихо вигукнув Савельєв. — Але ж не можна вдавати, ніби нічого не коїться. Я ж у цьому місті народився, а цей завод — все моє життя. Де мені позичити нервів, де? Півзаводу пішло на фронт, а я все завідую кад­рами. Воювати — це я розумію… — промовив він так сумно і без будь-якого награвання, що Шрагіну стало шкода цієї змученої людини.

— Нічого, нічого, війни вистачить і для нас з вами, — сказав Шрагін.

Через кілька хвилин наказ було підписано. З 10 серпня 1941 року Ігор Миколайович Шрагін, інженер-механік, зобов’язаний стати до роботи. Десяте — завтра.

Прямо з заводу Шрагін пішов в обласне управління НКВС. Він легко знайшов цей будинок, але зайшов у нього не зразу, хвилин тридцять вибирав момент, коли поблизу не буде перехожих.

Начальника управління не було, він ще вночі поїхав в об­ком, і коли повернеться, ніхто не знав. Шрагіна прийняв його заступник підполковник Гамарін, який саме й займався ос­новною підготовкою шрагінської операції. Він був ще досить молодий, років під сорок, дебелий, підтягнутий, з широкими бровами на смуглявому обличчі.

— Чому Москву з таким запізненням повідомили про прибуття моєї групи? — спитав Шрагін.

— Низькопробна накладка, — відповів підполковник. — Ми думали, що про це повідомить сама група, а вони думали, що це зробимо ми.

Шрагіну сподобалось, що він не намагався ні вигороджу­вати себе, ні звинувачувати інших.

— Коли і де я можу побачити своїх людей? — спитав він.

— Ми зберемо їх, звичайно, а от коли, це сказати нелег­ко. Всі вони зараз беруть участь в очищенні міста, виловлю­ють всяку наволоч.

— Хто дозволив використати їх для цього? — намагаю­чись зберегти спокій, спитав Шрагін.

— У даній обстановці ніхто не міг допустити існування безробітних чекістів, — роздратовано відповів підполковник.

— Але ці люди мають залишитися тут і діяти при нім­цях. Невже ви не розумієте, що ви заздалегідь поставили їх під удар?

Гамарін спокійно усміхнувся самими куточками уст:

— Тих, кого вони чистять, у місті не буде.

— Мені необхідно зв’язатися з Москвою. — Шрагін під­вівся і відійшов до вікна, даючи зрозуміти Гамаріну, що біль­ше розмовляти з ним не має наміру.

Підполковник з’єднався з кимось по телефону.

— Як справи з Москвою? — спитав він так само спокій­но. — А які надії?.. Дякую… Зв’язку з Москвою, товаришу Шрагін, ми не маємо вже другу добу…

Шрагін дивився крізь вікно на вулицю, але нічого там не бачив. Він напружено думав, що йому зробити. Якщо суворо дотримуватися стратегії і тактики дорученої йому справи, то він повинен відмовитись од використання присланих сюди людей. Але що ж тоді робити самому? Негайно виїхати? Чи залишитись і створити групу з місцевих жителів.

— Телеграфний зв’язок, сподіваюсь, є? — Шрагін піді­йшов до стола Гамаріна.

— Теоретично є, — підполковник знову всміхнувся куточ­ками тонких уст, і це викликало в Шрагіна лють, яку йому нелегко було побороти. — Сьогодні, наприклад, ми одержали з Москви телеграму, яка була надіслана… — Гамарін погля­нув на бланк телеграми, що лежала перед ним, і додав: — п’ятого серпня.

— А наш внутрішній зв’язок по ефіру?

— На жаль! — розвів руками Гамарін. — Під час першо­го ж бомбардування розбило наш приймально-передавальний центр. У виняткових випадках ми зв’язувались через Одесу, але сьогодні вранці і Одеса не змогла дати нам зв’язок.

— Вам наказувала Москва підготувати для групи радис­та. Це зробили? — спитав Шрагін, намагаючись не дивитися на підполковника. — Чи, може, він теж бере участь в обла­вах?

— Ні. Для цього він надто одіозна постать у місті. Він жде вас на своїй квартирі…

Гамарін не договорив: шумно відчинилися двері, і в кабі­нет зайшов високий огрядний полковник. Шпурнувши план­шет на диван, він зняв кашкета і, вихопивши з кишені носо­вичок, почав витирати спітніле обличчя і бриту до блиску голову.

— Спекота! — мовив він, важко дихаючи. — Спекота у всіх можливих значеннях.

— Це товариш Шрагін, — сказав Гамарін поквапно, не­мов попереджаючи, що в кабінеті присутня стороння людина.

Рука полковника завмерла з хусточкою на бритій голові.

— Нарешті прибув! Здорово. Я — Бурмін. — Він узяв носовичок у ліву руку, міцно потиснув руку Шрагіна і, не ви­пускаючи її, сказав: — Мабуть, проклинаєш нас найгіршими словами?

— Я просто не знаю, що робити.

— Розумію, розумію… — Полковник Бурмін сів у крісло напроти Шрагіна. — Я вночі з обкому говорив по “ВЧ” з Москвою, всякого наслухався. — Він швидко обернувся до Гамаріна. — Ну як ти міг таке утнути? Примістити цих лю­дей у готелі, та ще по нашій броні, а на додаток сунув їх в облаву!

— Я вам доповідав, — сухо мовив Гамарін.

— Застрахувався? — Полковник Бурмін дивився на Гамаріна з одвертим глузуванням. — Наче ти не розумієш, що зараз на моїй шиї. Тобі, тобі, Юрію Павловичу, доручено всі ці справи, і ти повинен був усе передбачити.

— Навіть бог усього не міг передбачити, — дивлячись убік, сказав Гамарін.

— З тобою, Юрію Павловичу, каші не з’їси, ложка зав­жди в тебе, — втомлено промовив Бурмін, і важко підвівшись з крісла, кивнув Шрагіну: — Ходімо до мене.

У затемненому з ночі кабінеті полковника кисло пахло тютюном. Розсмикнувши штори і розчинивши вікно, полков­ник сів за стіл. До кабінету вривався тривожний шум міста.

— Ну, що ти на все це скажеш? — спитав полковник.

— Говорити пізно, треба вирішувати. Група фактично підірвана, її треба передати вам для ваших потреб.

— А ти сам?

— А мені треба виїхати… або зостатися і створити нову групу з комуністів, яких тут залишають для підпілля. Ваша думка?

— Я доповів комісару все як є, — сказав полковник Бур­мін. — Він вилаяв мене як тільки міг і наказав негайно ви­правити становище.

— Виправити? — здивовано спитав Шрагін. — Як?

— Комісар сказав, що ти знаєш, як це зробити. Він тіль­ки дуже нервував, що тебе ще не було…

Шрагін мовчав. Він уже заспокоївся, і його мозок працю­вав з особливою чіткістю. Так з ним бувало завжди, коли він опинявся в скрутному становищі.

— Вік живи, вік учись, — заговорив Бурмін. — Сам розу­мієш, скільки тепер на мене всякого звалилось. Вирішив, що цією справою повинна займатися людина, звільнена від усьо­го іншого. — Полковник голосно передихнув і вів далі, немов прислухаючись до шуму на вулиці: — І прекрасний же пра­цівник — чіткий, тямущий, повороткий… Але, видно, тільки коли налагоджена роками справа котиться з гори. А в цих умовах виявився…

— Треба негайно ж віддати наказ, — перебив його Шра­гін. — Моїх людей зняти з операції по очищенню міста. Сьо­годні ж їх необхідно переселити з готелю на приватні квар­тири. Це треба зробити вночі. Післязавтра вранці зібрати їх…



Каталог: Ardamatskyi Vasyl


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Видавництво ЦК лксму iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Видавництво ЦК лксму iconВидавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського
На Республіканському конкурсі на кращу науково-фантас­тичну та пригодницьку книгу для дітей І юнацтва повість М. Дашкієва “Зуби дракона”...
Видавництво ЦК лксму iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Видавництво ЦК лксму iconСелища Куликів Жовківського району
Ця повість удостоєна першої премії ( на конкурсі ЦК лксму на кращу книгу ), перекладена кількома мовами
Видавництво ЦК лксму iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво ЦК лксму iconЧернігів Видавництво «Десна Поліграф»

Видавництво ЦК лксму iconВидавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Видавництво ЦК лксму iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012

Видавництво ЦК лксму iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Видавництво ЦК лксму iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка