Видавництво дитячої



Сторінка2/8
Дата конвертації15.03.2018
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Пантелеймон Кирилович хитав головою в такт словам професора, скоса поглядав на Омельченка, ніби хотів запитати: “А цей що тут робить?”, і руки його не вгаваючи працювали.

Ковтунюкові й Омельченкові вже почало здаватися, що скринька в руках старого металіста ставала м’якою. Вони вже бачили, як Пантелеймон Кирилович знайшов непомітну шпарку, вклав туди ніготь, повернув і...

Але навіть чудесний майстер не може знайти того, чого немає. Шпарки що не було, то не було.

І тут ні сіло ні впало Пантелеймон Кирилович відсунув скриньку й зручно вмостився в кріслі. Ніби йому не було ніякісінького діла ні до скриньки, ні до таємниці, що хоронилася взаперті. Просто запросили чоловіка посидіти, погомоніти, чашечку чайку випити. А буде відкрито скриньку чи ні, буде розгадано таємницю чи вона так і лишиться недоступною - це, як то кажуть, діло дев’яте.

- Пам’ятаю, як були ми ще молодими металістами, - почав розповідати Пантелеймон Кирилович, - то любили один перед одним майстерністю хизуватися. Підстроювали один одному сюрпризи всякі. Пам’ятаю, мій товариш Костя Лотупейко зробив з нержавійки табакерку у вигляді яйця. Подивишся зовні, і таке враження, що нізащо в світі не скажеш, як можна отаку штуковину надвоє розколупити. Отаке собі звичайне металеве яйце з суцільної болванки виточене. Так гемонський зазори підігнав. Ну, а я таки розколупив. А тоді йому сюрпризика підсунув: із цілого бруска нержавійки несесер зробив. Там тобі і для бритви місце, і для манікюрного набору (хоча коли ми той манікюр робили?), і для гребінця, і для помазка, і для щіточки зубної. Всього, значить, дванадцять комірок.

Чуб у мене свердлом став, поки я все це продумав і змонтував... Зроблено було так, що, не сказавши “а”, “бе” ніяк не скажеш. Тобто поки одна комірка зачинена, у другу ніякими силами не потрапиш. І він, Костя тобто, добряче нагрів лоба в мене...

Професор і Омельченко бачили, що Пантелеймон Кирилович розповідає не стільки для них, скільки для себе. І ще вони бачили, що мозок старого гарячково шукав єдиного правильного варіанту. Вони ще трохи поговорили про всякі малозначущі речі, а потім без особливих передмов старий Блажко раптом устав і, взявши в руку загадкову скриньку, сказав:

- А що, коли попробувати саме так?.. Можливо, обидві половинки пригнані і припасовані одна до одної по діагоналі.

І з тими словами старий різким рухом натне на ребро скриньки.

Володимир Гаврилович і Омельченко, хоч і були готові до несподіванок, скрикнули в один голос. Скринька справді розпалася на дві половинки по діагоналі. І тієї ж миті в кабінеті професора ніби заспівала пташка. Якісь неземні, нечувані звуки (вони, коли вслухатися, справді якоюсь дещицею скидалися на пташиний спів) сповнили кімнату.

- Давайте магнітофон! - гукнув професор.

Омельченко кинувся до маленького столика, де стояв магнітофон, і вже гарячково перемотував бобіну.

Тільки Пантелеймон Кирилович усміхався собі:

- А ви не хвилюйтеся, чого не встигнете записати, потім запишемо. Воно як доспіває до решти, ми знову складемо докупи обидві половинки і знову зсунемо, коли у вас вже магнітофон буде увімкнутий. Я гадаю, що ця штука саме так побудована.

Як показали подальші події, старий майстер не помилився.

5
- А як ти здогадався, дідусю? - брав Сашко інтерв’ю у свого діда.

І це було неспроста. Хлопці у дворі життя не давали Сашкові: розкажи та розкажи, що то за скринька така була. А що він міг розповісти?

От Сергієві - інша річ. І розповідав він у дворі про свою знахідку дуже яскраво, з різними подробицями, навіть фантазував. А тут... Ну, побачив якусь цеглину чи плиту... Хай навіть скриньку. А, може, то була справжня космонавтова валіза? Ну, взяли її завдяки Сашкові, то й що з того? Хлопці у дворі розпитували, а він... Та ось запросили Сашкового дідуся, щоб оту космонавтову валізу розпакувати...

- Як я здогадався? - знизав плечима дідусь, коли потім онук насипався на нього з запитаннями. - Якщо дві металеві пластинки добре одшліфувати і прикласти одна до одної, вони наче злипнуться, і їх не так легко роз’єднати. Можна тільки зсунути. А відшліфують, буває, так, що й щілини не видно. Ну, на цей раз було трохи складніше. Тут і дефектоскоп щілини не знайшов. Матеріал не той і обробка не та, а принцип залишився той самий. Я і зсунув одну половинку з другої. Отож мудрація, як бачиш, не велика.

- А це справді був магнітофон? - допитувався Сашко.

- От чого не знаю, того не знаю. Боюсь, що, відкривши одну таємницю, я... Власне, ніякої таємниці я не відкривав. Бачиш, може статися, що там, крім магнітофона, як ти його називаєш, є ще одна штука, а магнітофон тільки пояснює, для чого вона.

- А звідки ти знаєш?

- Та я ще нічого не знаю, просто уся дивина в тому, що оті дві половинки не схожі одна на одну.

...Цю несхожість помітив Володимир Гаврилович. Коли “пташине цвірінчання” замовкло, вони втрьох - професор, Омельченко і старий Блажко - спробували “запустити” його з самого початку, щоб зробити ще один запис, цього разу вже по-справжньому, з самого початку.

Магнітофон моргав зеленим очком, розмотувалась і розмотувалась стрічка.

- Дивіться, - сказав професор, -а обидві половинки не схожі одна на одну. У цієї половинки внутрішня поверхня така ж, як і зовнішня, а тут... Одна половинка цвірінчить - це ми знаємо, а друга - для чого вона? Може, оте цвірінчання розповість про це, але як його втямити?

- Запис при іншому режимі, - протелеграфував Омельченко.

- Ага, розумію. Ви хочете сказати, що голос космонавта записували цим магнітофоном невідомої нам конструкції за великої швидкості?

- Так.

- І тому ми вловлюємо якесь цвірінькання, писк, а не натуральний голос? Ви, мабуть, маєте рацію. Не міг же отакий здоровенний дядько, яким був наш космічний гість, цвірінькати, як синиця. А втім...



Професор подумав, потер чоло, потім почав набирати номер телефону.

- Алло, алло, Марія Гордіївна? Це я, Ковтунюк. Слухай, Марусю, Анатолій вдома? Ага, ага, розумію. Боїться підходити до телефону, журналісти замордували. Скажи ж ти, на милість божу, він, мабуть, сам не сподівався, що порівняльна анатомія може стати такою популярною наукою. Ну, добре, дай йому трубку. Здоров, Толю, це Володя. Слухай, ти ще живий? Я думав, що ця сенсація тебе вже загнала у дерев’яний скафандр. Ага, ага. Та-ак. Що я мав тебе запитати? Толю, скажи мені, будь ласка, ти не звернув уваги на гортань твого космічного пацієнта? Не звернув? Ага, розумію. Ну, звичайно, мені байдуже, тенором чи басом він співав дві тисячі років тому, мене цікавить інше. Чи дуже відрізняється будова його гортані від людської? Що? Тільки розмірами? Значить, він міг би говорити, як звичайна людина, тільки, може, трохи голосніше і різкіше?.. Спасибі, спасибі тобі, Толю.

Володимир Гаврилович поклав трубку і хитро підморгнув Омельченкові.

- Знаєте, як везе, то везе. Це просто здорово - сидіти протягом десяти років на одній парті з майбутнім професором порівняльної анатомії. Анатолій Петрович Вербицький, навіть не здогадуючись про те, став на вашу точку зору. Весь секрет, мабуть, у записі. Нам потрібен ще один магнітофон.

...Вони переписали цвірінчання на плівку за різних швидкостей - від дев’яти до тридцяти шести метрів на хвилину, а потім почали прокручувати одну бобіну за другою. І раптом одна бобіна заговорила якимось приглушеним, неприродним, але, безперечно, голосом, дуже схожим на людський. Більше того, і професорові, і Омельченкові почали вчуватися якісь знайомі слова. Може, навіть не слова, а граматична будова фраз, інтонації.

Професор ляснув себе по тімениці:

- Бодай я в неділю не впіймав жодної верховодки, коли оця штуковина не говорить до нас скіфською мовою!

- І так, і не так.

- Ви хочете сказати, що мова тогочасних людей, зокрема скіфів, які не знали письма, була дуже бідною, і для викладення цілого ряду наукових, філософських, математичних понять їй бракувало слів?

- Саме це я хотів сказати.

- З вами важко не погодитися, ви, безперечно, маєте рацію, але... Наш гість - хлопець головатий, будемо сподіватися, що він знайшов якийсь вихід. Крім того, ми з вами теж можемо помилятися. Ніхто ніколи не чув скіфської мови, вона не лишила після себе ніяких письмових пам’яток і просто розчинилась у мовах інших племен та народів. Чи справді це скіфська мова, вам навряд чи скаже найвидатніший лінгвіст.

- “Шельменко-денщик” скаже.

“Шельменком” називали в інституті кібернетики моделюючу кібернетичну машину. Машина ця була універсальною, вона не тільки робила складні обчислення. Вона перекладала з усіх мов. Правда, такого окладного завдання їй ще не випадало розв’язувати. Тут “Шельменкові” треба було тримати екзамен на атестат зрілості.

-- Так от, тільки-но заговорить “Шельменко”, ми матимемо ключ до іншої загадки. Я гадаю, що оця друга половинка, ця кришка космічної валізи, не просто половинка і не просто кришка. Дивіться, у неї така самісінька поверхня зсередини, як і ззовні. І, мабуть, неспроста. Це, певно, якийсь захист. А кому було потрібно так захищати внутрішню стінку? Мені здається, що оця космічна коробка нагадує отой несесер, про який розповідав Пантелеймон Кирилович, де сюрприз на сюрпризі і хитрість на хитрості. Поки не розшифруємо розповіді космонавта, нічого братися до другої половини скриньки. Там можна щось непоправно попсувати. Словом, беріть магнітофонну стрічку і їдьте до професора Головцева в інститут кібернетики, а я заховаю в сейф оце хазяйство...

І тут задзвонив телефон. По тому, який вираз з’явився на обличчі професора, Олесь Єфремович непомильно вгадав, хто телефонує.

- А-а-а! Привіт, привіт! А я виглядаю, а я чекаю, а я місця собі не знаходжу, мучуся - подзвонить чи не подзвонить, любить чи не любить? Що? З бідняги-покійника не можна витрусити жодного рядка, то ти про чорну коробку згадав? А-а-а! Кажеш, весь час пам’ятав? Так, так. Щось раніше я не помічав, щоб від тебе були дзвінки. Не хотів заважати? Ти зворушив мене до сліз. Ти давав мені змогу спокійно працювати, і тепер я мушу віддячити тобі за все? Добре, я віддячу. Пиши, диктую: “В бесіді з нашим здібним і талановитим кореспондентом Валерієм Холодом...” Що ти кажеш! Здібного і талановитого кореспондента редактор викине? Не може бути! Як тільки у нього рука підніметься! Ну добре, обійдемось без талановитого і здібного! Слухай далі. На чому ми зупинились? Ага, ага... “...професор Ковтунюк заявив”... Ну, а що я заявив, ти вже придумай сам, бо я нічого тобі путнього сказати не можу.

Професор поклав трубку, всміхнувся, знизав плечима:

- Ось тобі й нова загадка! На що, на що, а на загадки життя не скупиться. Хто мені відповість на запитання, звідки Валерка Холод дізнався, що коробка заговорила, коли про це знаємо лише ми троє... Дивина...

Омельченко не став дослухувати, як дивується його вчитель. Він змотав бобіни, поклав їх у портфель і непоспіхом почимчикував в інститут кібернетики. Не було чого й старому Блажкові далі лишатися тут. Він докинув кілька слів подиву на адресу спритного журналіста й теж розпрощався з професором.

6
Завдання, яке чекало колектив інституту кібернетики, не було звичайним, але не було й занадто складним. У всякому разі, коли великий французький вчений Жан-Франсуа Шампольйон у 1822 році розшифрував єгипетські ієрогліфи на знаменитому Розетському камені, йому було куди важче.

На Розетському камені було вибито єгипетські ієрогліфи, але був там і старогрецький текст. Шампольйон запідозрив, що тексти ці ідентичні, тобто написано в них одне й те ж саме. Він був твердо переконаний, що єгипетський ієрогліфічний знак - це літера або склад, і не помилився. Відтоді купи папірусів, які припадали пилюкою у всіх європейських музеях, заговорили і розповіли славну історію Стародавнього Єгипту.

Робота Шампольйона зараз здається дуже простою: тільки й того, що треба було додуматися підставити єгипетські знаки під грецькі літери. Але вона забрала понад десять років життя, передчасно звела в могилу видатного вченого. Перш ніж взятися за дешифровку, Шампольйон вивчив добрих півтора десятка живих і мертвих, сучасних і стародавніх, європейських і азіатських мов.

Понад чотириста років лишалися нерозшифровані загадкові письмена майя - миролюбного, талановитого, доброго і великодушного народу, що мешкав у Центральній Америці. Даремно сотні, а коли підрахувати за всі сторіччя, то й тисячі істориків, лінгвістів світу шукали ключа до цих письмен. Ключ не давався до рук. Часом то тут, то там спалахувала чутка про те, що письмена майя пощастило розшифрувати, але при ретельному аналізі виявлялось, що це або помилка, або чистісіньке шахрайство.

І тільки після того як радянські вчені запропонували використати кібернетичні машини, ключ скоро було знайдено. Стародавній мудрий народ розкрив сучасному людству свої таємниці.

Але, незважаючи на те, що відтоді кібернетика й електроніка набули гігантського розвитку, співробітники інституту кібернетики, яким керував професор Головцев, не могли сподіватися на швидкий і легкий успіх. Перш ніж братися до розшифровки магнітофонного запису, вони мали виконати гору всякої підготовчої роботи.

До цього діла передусім підпряглись філологи й лінгвісти. Видатні фахівці фонетики, морфології, семантики мусили допомагати фізикам і математикам. Тут вже годі було розібратися, де починалася граматика і закінчувалася фізика, чи де закінчувалася математика і починалася семантика.

Магнітофонний запис прокручували десятки разів. Десятки фахівців, записували на папір сучасною абеткою звуки, що їх диктував магнітофон. Потім пробували читати записане і це читання перезаписували на магнітофонну стрічку, звіряли, сперечалися до хрипоти, щоб знову все почати з самісінького початку.

Це був тільки перший, підготовчий етап роботи. Лінгвістиці ще належало стати математикою, і тільки тоді можна програмувати “Шельменка”, бо хоч він і був поліглотом, крім математичної мови, інших мов не визнавав.

І ось, нарешті, всі ці підготовчі роботи позаду. Нарешті у всьому тексті слова і літери закодовано у двійковій системі. Більше того, щоб полегшити роботу кібернетичному “Шельменкові”, було створено щось на зразок легенди. Що міг розповідати невідомий космонавт? Передусім він мусив, звичайно, повідомити землянам астрономічні координати своєї батьківщини, потім описати мету свого прильоту, розказати про зоряний корабель, який приніс його в Сонячну систему (якщо він прилетів не з Марса чи якоїсь іншої планети), згадати про своїх супутників - товаришів, бо дуже важко уявити, що в таку далеку подорож він міг пуститися сам, і, нарешті, пояснити нам, представникам іншої цивілізації, призначення другої половинки загадкової скриньки, яку знайшов Сашко.

Іншими словами, “Шельменко” вже знав, що шукати і де шукати.

Тепер “Шельменко” був схожий на фокусника, який ковтав нескінченну паперову стрічку-перфорована стрічка поповзла в його надра. Заморгали-закліпали червоні й зелені лампочки індикаторів, електронний мозок почав проводити сотні операцій за секунду. Але минула не одна секунда, і навіть не хвилина, і навіть не година, перш ніж, за висловом професора Головцева, “Шельменко” почав-видавати “на-гора” продукцію.

Важко добрати назву миті, в яку, може, навіть через відстань в десятки світлових років зазвучить на Землі привіт від іншої цивілізації. Зараз тут розпечатували конверт листа, що йшов до нас тисячі років і нарешті прийшов.

Конверт розпечатали, і адресати почули:
“ПРИВІТ ВАМ, ЛЮДИ МАЙБУТНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ!

Я вітаю вас, хоч маю підстави привітати спершу ваших прапрадідів, які прийняли мене до свого гурту, як рідного. Цих простих і добрих людей, з ніг до голови зодягнених у шкури тварин, зовсім не дивувала, здається, моя поява - велетня в порівнянні з ними. Їх навіть не дуже цікавить, хто я, звідки я, а коли б я навіть і спробував це їм пояснити, вони однаково не змогли б мене зрозуміти. Але вони зрозуміли, що я страшенно самотній, що ця самотність для мене жахливіша за смерть, і дали мені місце біля свого багаття. Я вдячний їм...

Жити мені лишилось недовго, розпирає легені, стискається серце, і мої добрі, гостинні господарі не знають, як зарадити моїй біді. Вчора, коли я лежав у тіні воза, до мене підійшов один літній чоловік і спробував мене лікувати. Він давав мені молоко чорної кози, настояне на якихось травах, шептав, заклинаючи мою хворобу, він просив, заклинав злих Духів, що оселилися в моєму тілі, піти геть. Я до сліз був зворушений цим піклуванням.. Я вірю, що праправнуки цього доброго народу пронесуть через століття оту доброту й людяність, і мені, буде з ким поговорити.

Люди! Я мушу встигнути розповісти все, бо я прийшов до вас не з порожніми руками. Я маю для вас подарунок, люди, і хочу вірити, що ви (прийде такий час!) гідно оціните його.

У мене мало часу... Легені розриваються, кров стукає в скронях, а ліки, добрі людські ліки, запропоновані від щирого серця, не допомагають та й не можуть допомогти.

Коли б не дегерметизувався скафандр, коли б я зараз мав бодай одного продукатора, все ж можна було б трохи відволікти кінець, хоч однаково я б не зміг жити вічно і очікувати, поки ваша цивілізація пройде шлях від грубого, неотесаного колеса до перших зорепланів.

Я говорю з вами, далекі мої брати по розуму, а ваші прапрадіди з шанобою дивляться на мій кристалофон.

Краєчком ока я спостерігаю за ними. Більшість переконана, що я просто молюсь якомусь ідолові у вигляді цього загадкового для них каменя. Молюсь, як моляться вони своїм кам’яним ідолам. Але двоє-троє хочуть збагнути... О-о-о, мені дуже важко помилитися, я бачу їхні очі, і ці очі кажуть мені все. В цих очах промениться допитлива, тремтлива, неспокійна людська думка. Хто я? Звідки? Чому я не такий, як вони? І чому мій ідол не схожий на їхніх ідолів? Чому, чому, чому і як... Тисячі запитань горять в їхніх очах. І в цих запитаннях я вже бачу відповіді на те, як примусити пару крутити колеса, як потім замінити пару електрикою і навіть як підібрати ключі до атомного ядра. Їм усе буде до снаги, цим пильнооким, як те було мені і моїм предкам. Адже і мої прапрадіди сиділи колись отак біля вогнища, пускали стріли навздогін звірам і тесали кам’яних ідолів.

Моя батьківщина далеко... Навіть у добу найвищого розвитку вашої цивілізації, тоді, коли ви могтимете без надмірних зусиль прочитати мого листа, вам навряд чи вдасться розгледіти через найпотужніший телескоп на далекій околиці галактики бліду плямку нашого Сонця.

Ми далеко, ми дуже далеко від вас, але мушу сказати, що для нашої цивілізації це вже не така-то й складна проблема - зробити стрибок з нашої Сонячної системи до вас.

Не знаю, чи на той час, коли ви слухатимете мене, ваша наука і техніка стоятиме на рівні нашої, чи, може, вони підуть дещо іншими шляхами і ваші зореплани будуть трохи не такими, але наукові, фізичні, зрештою, навіть філософські принципи залишаться в основному спільними і для нас, і для вас, і ви зрозумієте, як літали наші зореплани.

Космос - не порожнеча, як ми думали колись. Космос - не порожня, чорна, холодна яма. Космос - це безкрайній океан. А в океані бушують шторми, в океані тихо плинуть течії, в океані бувають припливи і відпливи. І нема океану без попутного вітру... Для справжнього зореплавця кожен “вітер” попутний, треба тільки вміти спіймати його у “вітрило”. А ми це вміли. Тиск променів, шалена енергія невидимих часток, гравітаційні поля, енергетичні сплески, магнітні бурі, ласкаві радіохвилі - все годилося для наших вітрил. Практично “питання пального, енергетичних запасів, харчів та кисню вирішені були нашими вченими раз і назавжди. Наш космічний флот назавжди залишився вітрильним, а моряків вітрильного флоту ніколи не турбувала проблема палива. Досить на,м вийти у космос, і космос сам подбає, щоб дати нам швидкість, напоїти і нагодувати нас,

Нашим морем був космос, і ми знали всі його примхи. Звичайно, як і кожне море, космос сповнений несподіванок і небезпек, але наші лоцмани і капітани мали чудесні лоції, і в час, коли доля зробила мене космонавтом, вони вже плавали не тільки біля берега. Вони запливали все далі й далі, вміло ловили в свої космічні вітрила найменший космічний вітерець. Навіть енергія метеоритів, які летіли нам , назустріч, рухала наші зореплани. Енергія була скрізь, де була матерія, - тільки бери її. І ми її брали.

Ми вміли брати не тільки дармову енергію космосу. Наші фізики знали давно, що поняття вічності і миті в космосі не існує. Час - умовна одиниця, запроваджена людьми для зручності. Але що таке час - космос не знає. Може, вам мої міркування здадуться трохи незвичними, але космос не знає і що таке розмір. Та воно й зрозуміло, бо коли підходити до Всесвіту з людськими мірками і підраховувати, у скільки елементарна частинка менша якої-небудь надгігантської зірки, то Всесвіт втратить поняття вічності і безконечності...

Був період у нашій науці, коли вважалося, що подолати простір не дозволить час. Швидкість обмежена, і за певним порогом швидкості матерія наших зорепланів разом з їхніми екіпажами просто за всіма законами фізики, перетворяться на енергію.

Та нескінченна людська думка! На неї ніколи не вдасться накинути . сільце, сказати: “Далі не можна!” Для людської думки не існує слова “не можна!” Вона не підвладна навіть зрозумілим нам законам природи! І коли сьогодні людина змушена скоритися якому-небудь законові природи, то це ще не значить, що так буде завжди. Сотні разів офіційна наука передрікала загибель нашої цивілізації...

Коли моє тіло не збереже земля і ви знайдете тільки мій кристалофон, то мушу сказати вам, що я майже удвічі вищий за ваших предків. Мені дуже важко на вашій Землі, я 8 великими зусиллями пересуваюсь, більше лежу...

Зела - так звуть мою рідну планету, звідки я прилетів до вас. Наша далека Зела об’ємом, мабуть, разів у двадцять менша за вашу Землю. Сила тяжіння на нашій Зелі, в два-три рази менша, ніж у вас. Я космонавт, я звик до перевантажень, але до таких постійних звикнути не можу. Що ж, залишилось недовго. Я йду з життя спокійно, бо мої брати по розуму й цивілізації, мої рідні зеляни вже давно переступили через ту межу, яка робить смерть загадковою і страшною. У нас вміють вмирати, вміють просто виходити з життя, як виходять з дому на вулицю. Думки про неминучу смерть і не однієї людини, а цілих народів, всієї цивілізації нашої планети, віками витали над нашою Зелою.

Ви, мабуть, вже зрозуміли, що білки нашого організму мають вуглецеву основу, і нам, як і вам, необхідний для життя кисень.

Тепер, коли я розповів вам хоч кілька слів про мою рідну Зелу, що загубилася десь на іншій околиці галактики, ви теж можете зрозуміти, що Зела наша втрачала атмосферу. Невелика маса нашої планетки не могла втримати на собі ніжний прозорий серпанок повітряного покривала. Життєдайні атоми кисню полишали нашу атмосферу і пропадали в безмежжі. Народжувались і вмирали цілі народи, змінювались історичні формації, а повітряна оболонка Зели все рідшала й рідшала, і вже холодний подих космосу відчувався над нашими головами.

Клімат змінювався... З космосу потекло жорстке проміння, бо воно вже не затримувалось і не розсівалось у зріділій атмосфері; Зела втрачала воду, шалені сухі вітри носилися з краю в край по планеті, висушуючи і без того суху землю. Швидко міліли ріки, озера, моря. Вода парою піднімалася над Зелою, щоб більш ніколи не повернутися на неї у вигляді дощу чи снігу...

На очах гинули рослини... Соковиті рослини, які ще недавно поїли атмосферу киснем, змінювались сухими, колючими травами з довжелезним корінням, що пробиралося все глибше в товщу ґрунту, шукаючи вологи.

Пристосовувались до умов, які невблаганно змінювались, і вищі форми життя.

От уже вміст кисню в атмосфері становив не більше 10-12 відсотків, а люди дихали. Коли б вам довелось побувати в наших палеонтологічних музеях, ви б побачили, як за порівняно короткий час змінилася будова тіла вищих тварин. Тепер вони начебто наполовину складалися з легень. Могутні легені могли дихати в зовсім рідкій атмосфері і давати необхідну кількість кисню організмові, виловлюючи його з атмосфери. На кожну підступну атаку космосу, який крав нашу атмосферу, все живе на нашій планеті відповідало контратакою.

Таке становище не могло не впливати на розвиток науки і техніки. Але вони поки що були безсилі. І в першу чергу - техніка, бо наука, та хоч вирахувала приблизно дату нашої загибелі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Видавництво дитячої iconСвято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги
...
Видавництво дитячої iconІнформаційні листи: Міжнародний день дитячої книги
Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з 967) квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана...
Видавництво дитячої iconВідділ освіти Козівської районної державної адміністрації Козівський районний будинок дитячої та юнацької творчості
Ляхович Леся Михайлівна керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості
Видавництво дитячої iconУрок- усний журнал з творчості дитячої поетеси Натала Забіли Склала вчитель початкових класів Загребельна Тамара Дмитрівна мета
...
Видавництво дитячої icon— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури (30. 01. 1930)— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Видавництво дитячої iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво дитячої icon«Поділюсь краплинкою тепла» 2013 Експедиційно-пошуковий загін Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості Керівник пошукової групи
Керівник пошукової групи Ляхович Леся Михайлівна, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського будинку дитячої та юнацької...
Видавництво дитячої iconЧернігів Видавництво «Десна Поліграф»

Видавництво дитячої iconВидавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Видавництво дитячої iconСумські письменники – дітям Огляд дитячої літератури письменників Сумщини Суми 2011
Сумські письменники – дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка