Видавництво дитячої



Сторінка3/8
Дата конвертації15.03.2018
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

І, мабуть, надаремне.

Зеляни, дізнавшись, що через кілька поколінь почне вмирати життя на планеті, мимоволі зробили все, щоб цей кінець прискорити.

Протягом усієї історії розумного життя на нашій планеті існувала якась інстинктивна економія, що дозволяла утримувати життєвий баланс. Ще за багато віків до того, коли зеляни зрозуміли, яка небезпека загрожує їм у майбутньому, вони ніколи не зраджували залізному законові: коли ти зрубав одне дерево, посади три. Це було за кілька тисяч років до того, як люди зрозуміли, що своєю кисневою атмосферою вони завдячують рослинному життю. Може, саме завдяки цьому інстинктові й пощастило відсунути катастрофу на кілька тисяч років.

Окрім того, зеляни ніколи без потреби не висушували боліт, розуміючи, що болота, мочарі - це природні резерви річок. Наші пращури не любили перекраювати природу наспіх, тільки для того, щоб довести, - ніби вони - її царі. Існував залізний закон, продиктований хоч і неясною, але такою ж залізною необхідністю, і формулювався він зовсім просто і коротко: “Де взяв, там поклади!”.

І от якось раптово зник цей залізний закон. Зеляни, не змовляючись, почали розхитувати рівновагу в природі, яка вже й так ледве трималася. Тепер, коли треба було зрубати одне дерево, рубали три, чомусь забуваючи садити на їхнє місце навіть не дев’ять, як велів закон, а хоча б одне. Зелянам раптом почали заважати болота, і вони, посилаючись на те, що землю, мовляв, можна використати краще, почали висушувати їх. А як наслідок - міліли ріки.

Були на планеті тверезі голоси, які кричали: “Схаменіться! Що ви робите?” Але хто їх слухав! Кому була потрібна економія, хто цікавився захистом природи? Для кого її берегти? Для дітей, онуків, правнуків? Дітям і так вистачить, а онукам і правнукам буде не до зелених гілок, коли вони почнуть смажитись на космічному промінні і хлипати порожніми легенями, намагаючись відвоювати в холодної чорної безодні бодай ще один-єдиний атом кисню.

На нашій Зелі жило кілька народів з різним державним устроєм, але перед страшною небезпекою уряди всіх країн швидко знаходили спільну мову. Скільки планів було тоді висунуто, щоб врятувати нашу цивілізацію, але жодного, на жаль, не можна було здійснити. Деякі уряди впровадженням жорстких законів пробували зупинити або хоча б обмежити варварське нищення природи, проте навіть репресії нічого не допомагали...

Один відомий письменник того часу писав: “Наше людство все робить для того, щоб знову стати на всі чотири кінцівки, і не його в тім вина, що воно просто не встигне цього зробити”.

Проте гіркій іронії видатного письменника, його сумним пророкуванням не судилося збутися. Людський геній не хотів скорятися перед стихією. Світлі уми нашого людства, наші вчені, зачинившись у своїх лабораторіях, падаючи з ніг від перевтоми, непритомніючи і навіть часом вмираючи за робочим столом, боролися за життя планети. їм не заважали, але їх не розуміли. Збоку здавалося, ніби купка вчених працює за інерцією, просто до останнього служить науці, як колись стародавні жерці служили в храмах своїм божествам. Справді, що могла зробити жменька навіть найгеніальніших істот перед невблаганним космосом? Закони природи не підвладні людям, люди можуть лише вивчати їх, скорятися їм, пристосовуватись до них...

У мене залишилося не так багато часу, щоб я міг докладно розповісти про всі ті шляхи, якими йшла наша наука, шукаючи порятунку.

Основних було два... Група вчених проектувала зореплани. Мушу сказати, що в епоху, про яку я розповідаю, вже було здійснено нашими космонавтами кілька значних експедицій навіть за межі нашої Сонячної системи. Космонавти побували на кількох порівняно близьких до нас планетах, привезли цікавий науковий матеріал, багатющі колекції мінералів і... невтішні вісті. Планети, на які сідали наші зореплани, були або зовсім позбавлені атмосфери, або атмосфера їхня складалася з метану, аміаку чи якого-небудь інертного газу. Пристосувати, обжити для майбутніх переселенців бодай одну з відкритих планет поки що не вдавалося. Правда, коли б було відкрито підхожу планету з кисневою атмосферою, то й тоді до розв’язання проблеми було б дуже далеко. Адже скільки зорепланів потрібно було, щоб здійснити таке переселення?!

Проте нові й нові експедиції покидали Зелу. Все потужніші й потужніші зореплани вирушали у всі кінці Всесвіту. Вони шукали. Теоретично в нашій галактиці мали бути тисячі планет з кисневою атмосферою, з відповідною середньорічною температурою, словом, з усіма умовами, необхідними для органічного життя.

Останнє, що вмирає в людині, - це надія. Втрачена надія - втрачене життя. І хоча нові й нові експедиції поверталися з порожніми руками, вчені вірили, що планета знайдеться. Інакше не могло бути! Не знаходив лише той, хто не хотів шукати.

А час минав...

Друга група вчених сушила голови над проблемою збереження атмосфери. Досить знайти спосіб, за допомогою якого можна було б “прив’язати” повітряні атоми-втікачі до планети, як людство і цивілізація - врятовані!

Зневірені зеляни чомусь найменше покладалися саме на цю групу вчених.

Але, як часто буває, порятунок прийшов саме звідти, звідки його найменше чекали. Після невдалих спроб використати електростатичні сили для втримання атмосфери наш молодий мікробіолог Бекут раптом запропонував таке, що сколихнуло увесь науковий світ. Наука завжди залишається наукою: що простіша і геніальніша ідея, то божевільнішою вона здається.

Тривалий час вчені навіть не мали підозри, що за межами атмосфери в неймовірному холоді і під нескінченним бомбардуванням космічного проміння може жити бодай найпростіший, найпримітивніший організм. І раптом - наукова сенсація!

Зореплани, що поверталися з далеких експедицій, на спеціальному супутникові-станції ретельно дезінфікувалися. Мало які невивчені форми бактерій могли бути занесені зорепланом на Зелу з інших планет, і хто знає, до яких трагічних наслідків це могло спричинитися. Потоки дезинфікуючих променів лилися на зореплани.

Після такого променевого душа, здавалося, знайти щось живе було практично неможливо. А молодий мікробіолог шукав. На що він сподівався? Ніхто ніколи не знає, як шукати, щоб знайти з першого разу. Не знав цього й Бекут, але шукав, так, задля науки...

І знайшов. Знайшов загадкові мікроорганізми. Знахідка була сенсаційною. Бекут взявся ретельно вивчати їх.

Насамперед, що вони являють собою. По-друге, що споживають. Бекутові, талановитому мікробіологові з чималим досвідом, неважко було встановити, що жовто-оранжеві мікроби, які він відкрив, зовсім не потребують кисню. Ось кому не страшне зникнення атмосфери, ось хто залишиться жити навіть після того, як останній атом кисню покине Зелу! Але це було навіть не відкриття, проста логіка підказувала, що коли жовто-оранжеві бактерії мешкали і розмножувались у космосі, то там для них ніхто не припас ані харчів, ані кисню. Як же вони жили? Структура їхня незвична. Складалося таке враження, що вони голодують усе своє життя, але в природі таке неможливе. Залишалося припустити, що ці загадкові бактерії годувалися лише сонячним промінням, здійснюючи надзвичайної . складності фотосинтез. Але допитливий вчений дослідив, що бактеріям, для того щоб жити і розмножуватись, необхідні ще й фосфати. Тільки при наявності фосфатів міг здійснюватися фотосинтез, і тоді, бактерії споживатимуть вуглекислоту і виділятимуть... кисень.

Дивного в цьому нічого не було. Споживати вуглекислоту і виділяти при цьому кисень вміють не тільки деякі бактерії, це вміє робити весь рослинний світ, і в першу чергу водорості, прості водорості. Вони роблять це навіть краще, ніж бактерії, але водоростям для нормального життя і розмноження потрібно значно більше “комфорту”, а бактерії... Ці загадкові жовто-оранжеві бактерії, здавалося, вміли робити щось із нічого. Добре, але ж звідки вони брали фосфати у космосі? І раптом вчений розсміявся: таким простим здалось йому нове відкриття! Хто сказав, що космос - це порожнеча й безодня? Хто сказав, що в космосі не вистачить харчів для оцих крихіток, скалочок органічного життя? Та коли зібрати докупи лише космічний пил, лише мізерні, мікроскопічні уламки зруйнованих світів, то й тоді цього космічного матеріалу вистачило б на цілі галактики.

Сумнівів не було: жовто-оранжеві бактерії все необхідне для свого існування беруть прямо з космосу. Мікроорганізми, відкриті Бекутом, могли користуватися абсолютною автономією, їм нічого не треба від Зели, а Зелі вони могли дати все. Все - це кисень! Але як втримати його?.. Оповити на певній висоті планету надміцною тонкою плівкою з пластиків? Наробити цієї плівки тепер на Зелі могли надзвичайно багато.

Проте Бекут одразу відкинув цей проект. Адже метеори протягом дуже короткого часу зроблять-навіть з надміцної плівки решето, і кисень залишатиме планету й далі.

Я не маю змоги розповісти вам усе докладно, скажу просто: Бекут вирішив створити плівку над нашою планетою з самих бактерій. Метеорити тепер не лякали Бекута, він передбачав (і геніально передбачав), що плівка буде самолататися. В космічному просторі бактерії розмножуватимуться з шаленою швидкістю, і прошиті небесним дріб’язком дірки лататимуться перш, ніж цей “дріб’язок” згоратиме у щільних шарах атмосфери.

Проте перші практичні кроки принесли неймовірне розчарування. Жовто-оранжеві киснетворці виявились індивідуалістами, вони не хотіли рости колонією. У Бекута опускалися руки. Мабуть, його недаремно вважали божевільним, мабуть, його робота не принесе зелянам ніякого порятунку... Але там, де панує розум, не було випадку, щоб геніальне відкриття не знайшло свого втілення. У Бекута знайшлися послідовники, учні, помічники. Вони не боялися поділити з ним сумнівну славу співавторів божевільного проекту, вони просто працювали, зціпивши зуби.

Тисячі разів пересаджував Бекут бактерії з одного середовища в інше, тисячу різноманітних штамів було виведено, поки, нарешті, тисячу перший чи тисячу другий виявився тим, що треба.

Тепер слово лишилося за фізиками, астрономами, інженерами. Треба було так розрахувати орбіти автоматичних ракет, щоб воли одночасно і точно на певній висоті засіяли космос жовто-оранжевими бактеріями. Кожна ракета, незалежно від того, запустять її на екваторі чи на полюсі, на певній висоті повинна була випустити хмарку бактерій. Ця хмарка спершу, дуже малий проміжок часу, існувала б сама по собі. Бактерії множилися б, зближаючись і з’єднуючись, утворювали б мікроскопічні клаптики. А клаптики об’єднувалися б між собою в полотнища, які ширилися б і росли, стикуючися з іншими.

Навіть теоретично було важко підрахувати, скільки часу піде на утворення навколо Зели легкого серпанкового “футляра”. На численні досліди та експерименти в лабораторіях, не те що не було часу: просто лабораторні умови - це одне, а космос - ще зовсім інше. Треба було ризикувати, бо однаково нічого було втрачати. Бекут і його помічники в ці дні, коли подальшу справу взяли до своїх рук фізики та інженери, були так змучені, знервовані та виснажені, що навіть не могли хвилюватися...

У нас на планеті стоїть зараз пам’ятник Бекуту з хімічно чистого заліза. Річ не тільки в тому, що на нашій планеті (думаю, як і на вашій) це досить-таки рідкісний метал. Суть у тому, що хімічно чисте залізо1 не вступає в реакцію з киснем. Залізо переборює його, і Бекут стоїть - як непереможний приборкувач кисню-втікача. В руці велетенської залізної постаті затиснуто модель атома кисню; Бекут впіймав кисень, наче дивовижну істоту, роздивляється, вивчає...

Цей пам’ятник було відлито задовго до того, як народилися батьки моїх прадідів.

Перед самим відльотом із Зели, перед тим як вирушити у чергову розвідувальну експедицію, ми з товаришами-космонавтами були біля пам’ятника. У нас існувала та, мабуть, і досі існує традиція, за якою всі космонавти приходять прощатися з залізним Бекутом.

Хіба міг я тоді знати, що більше ніколи не повернусь на рідну Зелу, а незвичайну Бекутову знахідку привезу в дарунок людям іншої цивілізації...

Проте я трохи забіг наперед. Словом, за роботу засіли фізики та інженери. Сталося так, що раптом весь науковий світ Зели відчув, що порятунок людства планети у Бекутовому відкритті. І тепер від того, як інші вчені впораються з своїми обов’язками, залежить усе.

Навіть та група вчених, яка досі й чути не хотіла про якісь там бактерії, а всі надії покладала на зореплани і переселення на інші планети, засіла за розрахунки, дарма що доводилось перевозити в космос не зелян, а бактерії.

Людство Зели ніколи не забуде той день, коли з дванадцяти географічних пунктів нашої планети у космос раптом злетіло дванадцять ракет з надзвичайними пасажирами на борту.

Але не треба думати, що спокій запанував на планеті в той день, як стало відомо, що ракети вийшли в задані точки і висіяли жовто-оранжевих киснетворців. Автомати не підвели, все зробили як слід, але це не означало, що вже через день-два Бекутова бактеріальна плівка буде і затримувати і продукувати кисень.

А нетерпіння зелян було таке велике! Вони чомусь чекали тільки дня, коли будуть запущені ракети. Багато хто з людей, далеких від науки, не уявляв чітко, в чому полягає відкриття Бекута, і сподівався, що вже через добу по виході ракет на Зелу поллються благодійні потоки кисню. Дехто вже по тій добі говорив: “Ви помічаєте) наскільки легше стало дихати?” Але це просто була ілюзія, самообман. Легше дихати не стало ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Минуло довгих три роки перш ніж найчутливіші зелянські прилади зареєстрували: Зела перестала втрачати атмосферу! Можна було вважати, що геніальний експеримент вдався!

Головне, що Зела перестала втрачати атмосферу. Тільки тепер люди зрозуміли, скільки злочинів вони вчинили перед природою і якою важкою працею треба спокутувати свою провину. Скільки зелених фабрик кисню було знищено на Зелі, скільки висохло озер, скільки повноводих річок перетворилось на болотисті ручаї, скільки густих лісів і квітучих полів стали мертвими пустелями. Сподіватися лише на бактерії, що вони за короткий час поповнять недостачу кисню, було годі.

Про кисень мусили невпинно дбати й самі зеляни.

Знов кожна зелена гілка була на обліку, а напівзабутий закон - “Де взяв, там поклади” - знову набув чинності.

Тепер, коли геніальний винахід Бекута відвернув неминучу загибель всього живого на планеті, Зела ніби народилася вдруге. Люди начебто виросли у своїх власних очах, стали серйознішими. На той час сталися великі зміни в суспільному житті планети. На ній нарешті запанувала справедливість, за яку довгі віки боролися кращі зеляни.

Нечуваного розквіту набули тоді наука, техніка, мистецтво, культура. Як ніколи, стало видно, на що здатна людина з розкутою думкою.

Не можна примусити людину мислити так, як того хоче хтось інший. Не можна її думку увібгати в рамці, межі яких визначив хтось сторонній. А було колись таке на Зелі! Люди, які ніякого стосунку до науки не мали, могли визначати ступінь геніальності вчених або поділяти науку на правильну й неправильну. Було та минулося...

Я розповідаю вам дещо з історії моєї планети, хоч жодної з цих подій я не був свідком. Вони відбувалися дуже давно. Але, не знаючи нічого про ці події, ви, може статися, не зрозумієте мети нашої експедиції у вашу Сонячну систему...

Відтоді як стало відомо, що Бекутова плівка з жовто-оранжевих бактерій врятує атмосферу, а з нею і життя, могло б здатися, що в інтенсивному штурмі космосу відпаде потреба. Справді, навіщо ризикувати, коли головну проблему розв’язано? Але ж без цього не було б відкриттів! А відкриття живлять науку, і саме завдяки їм вона існує. Бувають відкриття, які знаходять своє втілення і застосування одразу ж, і бувають відкриття, непотрібні людям сторіччями. Але в науці нема непотрібного. Настає час - і той “непотріб” знадобляється. Так було й цього разу.

“Тверезі” й занадто “реальні” голоси кричали: “Для чого ці польоти? Для чого нам жертви? Яка практична користь від експедицій? Адже й дитині зрозуміло, що охопити весь космос, одомашнити його - неможливо. Вистачає діла й на планеті. Чи не задорого коштує нам чиста наука, наука для науки?”

Бідолахи, вони ніяк не могли зрозуміти, що не буває чистої науки, як не буває науки для науки, а є лише наука для людини. Правду кажучи, штурмани далеких космічних плавань не дуже зважали на ці голоси, вони вперто прокладали нові й нові траси, і на зоряних картах залишалось дедалі менше й менше білих плям.

А час минав, і настала пора, коли знову почалися розмови про колонізацію інших, безлюдних планет.

Те, що на Зелі не було війн, епідемій, стихійного лиха, високий рівень культури й техніки, гігантський поступ медицини й біології, загальний добробут людей - усе це сприяло довголіттю.

Тепер вік зелян майже подвоївся, і проблема перенаселення планети стала найважливішою з усіх проблем. Хоча наша цивілізація вже й досягла такої фази, що годі було розібратися, де починалося сільське господарство і де кінчалась промисловість, чи навпаки, проблема ця не ставала від того менш важливою. Зеляни вже вміли робити хліб, фігурально кажучи, з каменю, а м’ясо з диму, високий розвиток хімії довів, що прохарчувати можна величезну кількість людей. Але людям не буде місця для життя, не буде місця в технічному і фізичному розумінні цього слова.

Я вже казав, що планета наша, моя рідна далека Зела, за об’ємом була менша за вашу Землю. Правда, ми відвоювали чимало площі у моря... Нам ставало тісно. Міг настати час, коли на Зелі ніяк було б розминутися. Треба було розселятися. Але куди? Ми тепер могли вибирати планету, з будь-якою атмосферою і переробити її на кисневу; ми навіть могли створити атмосферу на безатмосферній планеті. Але для нашого людства не могла підійти будь-яка планета. Нам весь час траплялися планети з масою, набагато більшою, ніж у Зели, і наші космонавти за таких умов майже зовсім не могли працювати, а зореплани з великими труднощами покидали їх. Часом у безмежних просторах галактики наші розвідники знаходили щось схоже на Зелу. Але при ретельнішому дослідженні виявлялось, що в таких космічних тіл надзвичайно велика маса. Вага кожного з нас на такій планеті подесятерилася б. Випадали нам планети й ідеальні за своєю масою, але надто віддалені від Сонця. Навіть при досягненнях нашої науки й техніки обжити таку планету годі було й сподіватися. Або навпаки - планета дуже близько оберталася навколо Сонця, і, звичайно, в такому пеклі навряд чи могло існувати що-небудь живе.

Одного разу нам, здається, таки усміхнулася доля. На Зелу повернулась експедиція на чолі з досвідченим капітаном Мірчем Буцомом. Десь у районі сузір’я Трьох Вдів1 Мірч Буцом з своєю експедицією розшукав планету, яка відповідала всім нашим вимогам. Температура, маса - все як належить і... майже цілковита відсутність атмосфери. Це нас найменше турбувало. Кисневу атмосферу згодом створять жовто-оранжеві бактерії Бекута. В район цієї планети вилетіли автоматичні ракети із запасом жовто-оранжевих бактерій, їм належало заселити космос навколо планети.

Бактерійна плівка Бекута огорнула планету на заданій висоті. А коли вона, за розрахунками наших вчених, зміцніла й почала продукувати кисень, туди вилетів наш зореплан-розвідник. І ось тут сталося таке, чого ніхто не сподівався...

Не зробивши попередніх досліджень, капітан зораплана повів корабель на посадку. Проткнулася і тут-таки зступилася бактерійна плівка, корабель був на ґрунті, космонавти приготувалися до виходу... А виявилось, що атмосфера над новою планетою була не з кисню, а з фтору...

Здавалася, жовто-оранжеві бактерії збожеволіли: вони з завидною ретельністю продукували фтор.

Безперечно, керівники експедицій мусять передбачити все; і, коли б це була звичайна розвідувальна експедиція, фтор не злякав би нікого. Але тут космонавти летіли майже як до себе додому. Єдина неприємність, що могла чатувати на них, це якби плівка чомусь не утворилася і планета, як і раніше, лишалася б позбавленою атмосфери. Скафандри на цей випадок були бездоганні, але ж вони не могли протистояти фторові! Фтор почав роз’їдати їх. Залишатись на планеті не можна було. Але як розвідники могли покинути її, не з’ясувавши, що ж сталося з жовто-оранжевими бактеріями, чому вони стали фторотворцями!

А фтор поволеньки-поволеньки почав уже гризти зореплан, який був звичайним, серійним зорепланом, не здатним чинити опір фторові. Гарячково дошукувалися причини, як могло таке статися.

Погодилися на одному: під впливом якихось космічних сил (невідоме випромінювання, невивчені силові поля тощо) відбулась мутація в середовищі жовто-оранжевих, і вони дали новий штам бактерій, що так відрізнявся від попередніх. Чому вони почали продукувати фтор, а не якийсь інший газ? Тому що, по суті, у фтору і кисню дуже багато схожого, хоча вони нічого спільного між собою й не мають. Якщо так можна висловитись, у них дуже схожі хімічні біографії...

І навіть коли вже я покидав Зелу, там все ще точилася суперечка про характер цього явища. Вчених цікавив сам факт. Треба було все знати і все передбачити надалі. Ану, коли б таке нещастя сталося на Зелі?!

Так от настав і мій час летіти. Чекати ми не могли. Нам залишалося одне: шукати, шукати, шукати!

Наближався день, коли я і мої товариші мали вирушати в далеку дорогу. Ми вже віддали данину всім традиціям, більшість з яких були вже для нас незрозумілими, але це були традиції наших дідів і прадідів, і ми свято дотримувались їх. Незрозуміло було, наприклад, чому перед відльотом треба постояти на порозі, сливою до виходу, склавши на грудях руки і схиливши голову.

Але так робили всі, хто покидав Зелу, і так робили ми.

Тоді, коли я готувався в цю далеку і нескінченну для мене путь, я зовсім не замислювався над тим, що, може, ніколи більше не побачу Зели. Далекі подорожі у космос були в нас такою ж буденною справою, як мандри ваших предків уздовж оцієї великої річки.

Тому черговий політ зореплана ВР13-03-ГТ, на якому був і я, не викликав ні в кого особливого інтересу, крім хіба що в наших родичів.

Були традиційні проводи, були теплі слова прощання, але рейс наш розглядали як звичайне наукове відрядження.

Словом, ми покинули Зелу і полетіли відкривати нові землі для нашого народу.

Наш зореплан був на той час останнім словом техніки. Він покидав Зелу, не маючи на своєму борту жодної краплі чи жодної крихти пального. Давно минули ті часи, коли наші міжзоряні кораблі були більше схожі на склади пального, ніж на космічні наукові лабораторії. Навіть пальне з дуже високим каледом1 не дозволяло тоді робити бездоганні космічні кораблі: чотири п’ятих, а часом дев’ять десятих їхньої маси припадало на пальне. Будь-яка несподіванка, найдрібніше відхилення від курсу ставило під загрозу всю експедицію. Зореплан був рабом свого пального. А що таке пальне? Це консервована енергія, навіть екстракт енергії. Що густіший екстракт, то більше енергії можна з нього одержати.

Я вже говорив на початку своєї розповіді, що енергія є всюди, де є матерія. В космосі таких місць, де не було б матерії, нема взагалі. Довгий час наші вчені були переконані, що космічна порожнеча - вакуум - саме і є цим місцем. Але ж так званого вакууму у природі значно більше, ніж матеріальних середовищ, де, згідно цієї логіки, мусить концентруватися енергія. Виходило, що й енергії у Всесвіті дуже мало. На моря вакууму припадають піщинки матерії.

Проте наші вчені згодам зовсім відмовились від самого терміну “вакуум”. За їх новими теоріями, вакууму взагалі не існувало. Власне, вакуум також був матерією (а отже, і енергією), тільки діаметрально протилежною нашій матерії і нашій енергії. А заглибившись у це питання, наші вчені дійшли думки, що вакуумна матерія і енергія не такі вже протилежні нашим. У вакуумі чудесно вживалися потоки нашої енергії: рухалися в різних напрямках елементарні частинки, пронизували його різноманітні промені. Ми домоглися, що вакуум, ця чорна, холодна, могильна порожнеча, став нашим союзником. Його енергія стала нашою енергією.

Наш зореліт був схожий на дві тарілки, стулені денцями одна до одної. Всередині цих тарілок розміщувались лабораторії, наші каюти тощо. А зовнішні площини були космічними вітрилами.

Напівсферичні диски були вкриті надзвичайно тонким шаром чорникію - елемента, добутого штучним способом. Коли пощастило зібрати і зважити одну мільйонну грама його, радість вчених не знала меж. Тоді, коли я покидав Зелу, там уже цього штучного елемента було близько шести грамів. Але його було досить, щоб “вкрити” диски не одного зореплана.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Видавництво дитячої iconСвято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги
...
Видавництво дитячої iconІнформаційні листи: Міжнародний день дитячої книги
Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з 967) квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана...
Видавництво дитячої iconВідділ освіти Козівської районної державної адміністрації Козівський районний будинок дитячої та юнацької творчості
Ляхович Леся Михайлівна керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості
Видавництво дитячої iconУрок- усний журнал з творчості дитячої поетеси Натала Забіли Склала вчитель початкових класів Загребельна Тамара Дмитрівна мета
...
Видавництво дитячої icon— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури (30. 01. 1930)— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Видавництво дитячої iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво дитячої icon«Поділюсь краплинкою тепла» 2013 Експедиційно-пошуковий загін Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості Керівник пошукової групи
Керівник пошукової групи Ляхович Леся Михайлівна, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського будинку дитячої та юнацької...
Видавництво дитячої iconЧернігів Видавництво «Десна Поліграф»

Видавництво дитячої iconВидавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Видавництво дитячої iconСумські письменники – дітям Огляд дитячої літератури письменників Сумщини Суми 2011
Сумські письменники – дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка