Видавництво дитячої



Сторінка4/8
Дата конвертації15.03.2018
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Корабель з чорникієвими вітрилами починав свій рух від найменшої, здавалося б, дрібниці. Дисків (я назвав їх тарілками) було два, і другий був необхідний для врівноваження сили першого. Досить було повернути диски так, щоб “облиті” чорникієм боки стали паралельно один до одного, і вони врівноважували дію один одного, корабель мчав за інерцією, а енергія нагромаджувалася в акумуляторах. Нагромадженої енергії у нас було завжди доволі. Ця дармова енергія годувала наші прилади, обігрівала і освітлювала корабель, заряджала автомати, роботів, продукатори тощо.

Так, нам не треба було брати з собою пального, але ми взагалі не брали ніяких припасів - ні харчів, ні води, ні кисню. Кожному з нас досить було запрограмувати продукатор, як він за лічені хвилини видавав нам усе, чого б ми тільки забажали.

Скільки атомів, молекул, майже мікроскопічних часток бродить у Всесвіті! Тільки встигай підбирати їх! То дарма, що сім з десяти атомів, спійманих у космосі, - атоми водню, два з десяти - атоми гелію, і тільки один атом з сотні може бути атомом кисню, заліза чи вуглецю. Недосвідченому космонавтові може здатися, що Всесвіт складається лише з водню, але коли ж брати атоми “густо”, то їх вистачить для продукції будь-якої речовини.

Відкидаючи умовності, можна сказати, що ми теж їли і пили Всесвіт і Всесвітом дихали. На жаль, я загубив свого продукатора, але коли б ви його знайшли поряд зі мною (власне, поряд з тим, що від мене залишиться), це, мабуть, був би неоціненний дарунок вашій науці і техніці. Цей прилад був зроблений просто і геніально. Я завжди любив повторювати і кажу це, може, востаннє, бо жити мені зосталося лічені дні, коли не години, що все геніальне - просте, і чим геніальніше, тим простіше. Одна із зовнішніх стінок звичайного продукатора складалася із стимонію - теж штучного елемента, але з дещо іншими хімічними і фізичними властивостями, ніж чорникій, хоча загалом схожого де в чому на нього. Коли чорникій “розглядав” матерію як енергію, то для стимонію навіть енергія існувала як матерія. Стимонієва стінка була як сито, через яке продукатор проціджував космос. Причому проціджував пильно, відбираючи те, на що він в даному випадку був запрограмований.

Навіть з уламків ядер, з елементарних частинок продукатор умів складати потрібні атоми й молекули. А вже маючи відповідний набір атомів та молекул, зовсім просто було створювати потрібну речовину в необмеженій кількості. За мільйонні, а може, мільярдні частки секунди з розсіяного космічного брухту продукатори утворювали нам кисень і воду, харчі й одяг.

Я сказав - за мільйонні чи мільярдні частки секунди - просто за звичкою. Офіційна наука Зели вже давно вирішила проблему часу, і у фізичному розумінні цього слова ні часу, ні простору для нас не існувало. Колись давно вважалося в нас, що швидкість має межу - це швидкість світла. За цією межею, згідно теорій тих часів, швидкості у природі не існувало. Але це виявилось не так. Не визнавали й просту і зрозумілу теорію нескінченно великих і нескінченно малих величин. Адже найменшу частку ми завжди можемо розділити ще на дві, а кожну з тих ще на дві і так далі. Точнісінько так само можна збільшити надвелике тіло, а там збільшити збільшене... Чому ж не можна так зробити із швидкістю, щоб вона вдвічі чи втричі перевищувала швидкість світла? Матерія розпадеться, перестане існувати, “розмажеться” по всьому простору, якщо так можна висловитись? Але в певній точці Всесвіту, заздалегідь встановленій, швидкість почне згасати, і енергія змушена . буде знову ставати матерією, чи не так? Більше того, період, коли наш зореплан і ми самі “розмазувались” в просторі, був ані небезпечним, ані неприємним для нас, бо ми його взагалі не помічали. Якою б шаленою не була наша швидкість, виходило так, що всі наші атоми в кінці кожного імпульсу тонно за схемою займали свої місця. І ніколи не було випадку, щоб хтось із наших космонавтів позбувся голови (щоб голова чомусь “відстала” у космосі). Зважте і на те, що було враховано ще один фактор: на нашому зореплані за період польоту минало стільки ж часу, як і на Зелі. І, політавши у космосі рік, ми не ризикували, що застанемо на планеті лише своїх прапраправнуків.

Але не весь час ми рухались такими імпульсами. Стрибки в космосі були розраховані на певних відрізках маршруту - тоді, коли ми були впевнені, що на великій відстані попереду немає для нас нічого цікавого. Тоді наша швидкість дозволяла нам проходити крізь планети та зірки, що траплялися на нашому шляху. Найчастіше ми використовували протягом усього нашого шляху не більше одного-двох імпульсів. Між імпульсами наша швидкість не набагато перевищувала швидкість планет, з якою вони рухаються навколо зірок.

Цього разу вже після першого ж імпульсу ми опинилися в районі вашої Сонячної системи. Вона напрочуд раціонально збудована. Регулюючи космічні вітрила, змінюючи орбіти, ми облетіли одну планету за іншою. Перша, друга, третя, четверта і п’ята1 планети, коли брати в напрямку до Сонця, відпали зразу ж. На таких планетах не варто було б і створювати атмосферу - зеляни однаково не змогли б на них жити. Шоста, сьома, восьма2 планети нас зацікавили більше. Безперечно, вони заслуговували на ретельніше дослідження і глибше вивчення. Обчислювальні машини повідомили про те, що сьома планета має кисневу атмосферу, надто схожу на атмосферу Зели, і, можливо, заселена розумними істотами. Але це нас мало радувало. Сьома планета не зовсім підходила до наших вимог - маса її значно перевищувала масу нашої Зели. Отже, зеляни почували б себе на вашій Землі (бо сьома планета і була вашою Землею) не вельми затишно. Минуло б дуже і дуже багато часу, перш ніж зеляни змогли б пристосуватися до умов життя на Землі.

Окрім того, ваша Земля не задовольняла нас ще й з тих міркувань, що на ній могло бути розумне життя. За статутом, створеним Радою Керівництва Зели, ми не мали права заселяти планет, вже заселених розумними істотами, незалежно на якому ступені цивілізації ці істоти перебувають. Треба було спершу переконатися, що на планеті нема розумного життя, і тільки тоді пробувати її обживати.

Але ж сьома планета мала супутника! І це відкриття було сенсаційним. Супутник якоюсь мірою годився нам, хоч маса його і була порівняно невеликою. Вся наша увага і вся увага наших чудесних помічників-приладів була звернена зараз на нього. Про цей чудесний супутник ми дізнавалися дедалі більше й більше. Ми вже вважали його своїм, бо тепер, після ретельного дослідження, вже ніхто не вважав, що на супутнику сьомої планети є розумне життя, та й взагалі будь-яке. Ця невелика планета-супутник наочно демонструвала нам, що б досі сталося з нашою Зелою, коли б не геніальний винахід Бекута: вона не мала атмосфери.

Ми кілька разів облетіли навколо вашої Землі, милуючись її величним виглядом і, особливо, блакитним шлейфом її атмосфери, потім почали облітати навколо супутника. Ми готувалися стати вашими сусідами, ми вже мали сідати на цій симпатичній, хоч поки що мертвій планетці.

І хто знає, як би. це позначилось на вашій історії, любі мої брати по розуму, хто знає, якого б поступу набула ваша цивілізація, якби на своєму супутникові, на оцій невеликій планетці ви мали таких сусідів, як ми?

Це не значить, звичайно, що ми втручалися б у ваші справи і намагалися б якось штучно завадити логічному розвиткові подій. Але ми могли б навчити вас на світанку вашої цивілізації такого, що допомогло б вам стати розумнішими, кращими, чеснішими, що дозволило б не робити страшних і кривавих помилок...

Та тут сталося непередбачене. Ми були стурбовані, ні, спершу навіть не стурбовані, а просто здивовані, коли Головний мозок повідомив, що одно з чоірникієвих вітрил вийшло з ладу. Власне, чому він нас про це повідомляє? Яке нам до цього всього діло? Коли воно вийшло з ладу, то хай це непокоїть тих агрегатів і тих роботів, які відповідають за безперебійну й бездоганну роботу цих агрегатів!

Але згодом надійшло друге повідомлення, яке ми зустріли не так байдуже. Головний мозок повідомляв, що чорникій чомусь змінив свої фізичні властивості і зараз не вибирає енергії з космосу. Нас не стільки стурбувала суть повідомлення, скільки саме слово ч ом у с ь. Як то -ч о м у с ь? Невже Головний мозок ч о г о с ь не знає?

Коли б зупинився рух планет на їхніх орбітах, коли б раптом одна за одною почали згасати зірки, ми здивувалися б менше. Як могло статися, що Головний мозок каже: не “тому то й тому”, а “чомусь”? Збагнути це було понад наші сили. Турем Зюрет, капітан нашого зореплана, наказав Головному мозкові шукати причини, знаходити їх, діяти, вживати заходів.

Тепер нам було вже не до роботи. Ми нетерпляче чекали, що ж скаже Головний мозок зореплана, хоча кожен в глибині душі сподівався на те, що зараз він доповість, що все гаразд, слухняні автомати виконують роботу по усуненню небезпеки, і, звичайно, успішно.

Однак ми почули від Головного мозку зовсім не те, на що сподівалися. Правда, він дав дуже вичерпну інформацію, але, як нам здалося, зробив це таким тоном (якщо в машини може бути тон!), ніби хотів, запитати нас, що ж робити далі. А зміст інформації був простий: чорникій по суті перестав бути чорникієм. Під впливом якихось космічних факторів він втратив свої властивості.

- Що треба для того, щоб ліквідувати цю аварію? - просто запитав Турем Зюрет. Він усе сподівався, що Головний мозок підкаже, як діяти далі.

Голос капітана був спокійний. Ми чекали. Головний мозок мовчав. Потім він відповів, як нам здалося, винувато: - Потрібен чорникій. Ми подивилися на капітана. Той мовчав. Та й що він міг сказати? Що зарадити на таку безглузду вимогу? Де взяти тут, у космосі, чорникію, коли навіть на Зелі у кращих лабораторіях цього диво-елемента було лише шість грамів?

Тепер ми зрозуміли, яка смертельна небезпека загрожує нам, і відчули себе самотніми. Самотніми і беззбройними. Єдиною зброєю у нас залишався наш розум. І ми приготувалися до боротьби.

Перш ніж вирішити, як діяти далі, капітан Турем Зюрет наказав Головному мозкові зробити деякі розрахунки: обчислити нам шлях, підрахувати, на скільки вистачить запасу енергії на борту зореплана.

Скажу одразу, що результати були невтішні. Наш зореплан рухався без керма і без вітрил довкола вашого Сонця, по еліпсу. Щоб подолати його тяжіння, було замало енергії. Тоді капітан прийняв ухвалу:

- Усі наявні запаси енергії ми перетворимо зараз в надпотужний пучок радіохвиль. Радіохвилі повинні долетіти до Зели і повідомити, що сталося. Передусім розповісти нашим вченим про незбагненне перетворення чорникію, хай знають про це. По-друге, ми мусили повідомити на Зелу координати цієї Сонячної системи і сповістити, що знайдено гарну планету. Потім будемо чекати допомоги. Власне, ми не можемо сидіти згорнувши руки, бо хто знає, чи ми справді дочекаємось її. А тим часом треба підлетіти до супутника сьомої планети і висипати над ним жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Можливо, нас почують на Зелі, і ті, хто прилетить сюди після нас, застануть уже готову атмосферу. Це буде останній дарунок нашій батьківщині. За наших умов ми можемо послати лише одного члена екіпажу. Попереджаю, що шанси на повернення мінімальні. Хто?

- Я! - сказали всі в один голос.

- Піде Чимч, - вирішив капітан, і я тільки очима подякував йому за довіру.

У нас на борту було кілька космічних човників, як ми називали невеличкі ракети із мезонними двигунами. Ними користувались для польотів на близькі відстані - десь так до 40-50 мільйонів сюр1. Не більше. Кожна з ракеток була розрахована тільки на одного космонавта. Власне, разом зі мною на інших ракетках могли полетіти ще кілька моїх товаришів, але капітан вирішив інакше. Він мав на меті використати енергетичну сировину космічних човників тут, на космоплані, щоб забезпечити передачу інформації на Зелу.

Отже я мусив летіти один і почав лаштуватися в дорогу.

Тим часом машини обчислили мій шлях.

Завдання у мене було складне. Власне, його я міг виконати дуже легко, інша річ - повернутися на корабель. Орбіту спуску на супутник сьомої планети мені обчислять машини, а от щоб повернутись назад, я повинен був подбати сам. Це зробити було не так просто, бо хто міг гарантувати, що орбіта нашого зореплана не зміниться!

Смерті ніхто з нас не боявся, бо зеляни вміли, як я вже казав, просто й спокійно виходити з життя. Але страх розлуки з товаришами, з зорепланом, який являв собою частку нашої далекої Зели, - страшніший за десять смертей відразу. Я був вдячний Турему за те, що він не заспокоював мене і не вселяв у мене даремних надій.

Тим часом траєкторія мого польоту була готова, автомати мого човника запрограмовані. Залишалося взяти крібловий2 контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями.

В останню хвилину перед стартом Турем порадив мені взяти ще й кристалофон, який робот вміло вмонтував у контейнер. Я тоді не розумів Турема. Для чого мені кристалофон? Адже дані космічної розвідки точніше й повніше будуть записані автоматами й без цього, і якщо мені навіть доведеться вмерти на супутнику сьомої планети, то автомати вціліють, дочекаються нової експедиції зелян і розкажуть про все.

Та хоч я й не зразу оцінив поради Турема, проте якось інтуїтивно відчув, що, може, послугами кристалофон а доведеться скористатися не лише зелянам.

Настала хвилина прощання... Ми, зеляни, стримані й не даємо волі різним почуттям, але цю хвилину чомусь мені не хочеться згадувати, хоч послужливий мозок підсовує мені її знову й знову...

Я одягнув скафандр і в один з його ранців поклав крібловий контейнер, потім сів у ракету, й автомати загерметизували мене. Крізь прозорий шолом, крізь ілюмінатор я ще раз глянув на товаришів, і тієї ж миті потужна катапульта викинула мій човник у космос. Автоматично увімкнувся двигун.

На жаль, всі ми дуже звикли довіряти приладам, роботам і автоматам, і я не зра зу виявив, що мою траєкторію розраховано неточно. Похопився тоді, коли збагнув, що лечу до Землі. Мій космічний човник ставав її супутником.

Повільно минав час. Вже відчувалося могутнє тяжіння Землі. Прилади перед моїми очима замиготіли, даючи зрозуміти, що, коли ми увійдемо в щільні шари атмосфери, мій човник згорить.

Тепер вже годі було думати, щоб виправити становище. Яким бідним був мій човник, моя ракета в порівнянні з нашим зорепланом, скількох потрібних приладів мені бракувало!

А човник входив уже в щільні шари атмосфери, він почав нагріватися, били на сполох дзвінки, і тривожно блимали різноколірні лампочки. Прилади першої категорії попереджали мене... А я сидів, скований якоюсь дивною апатією...

Ось запрацювали прилади другої категорії. Вони перевірили герметичність мого скафандра і зробили спробу знизити температуру в кабіні. Спроба ця не дала ніяких наслідків. Автомати, щоб зменшити масу, викидали в космос цілі відсіки мого космічного човника. Тепер від нього залишився уламок носа, і в цьому уламку я. Разом зі мною лишилися найвірніші і найнеобхідніші прилади - прилади третьої категорії, що були на сторожі мого життя.

Крізь скафандр я відчув контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Власне, вони вже були мені не потрібні. Для чого тут створювати кисневу атмосферу, коли вона існувала?..

Заревіла сирена, попереджаючи, що моєю особою зараз займуться прилади третьої категорії. Це були мої останні охоронці. Їх цікавив тільки я, моє життя, бо вони відповідали за мене, а не за корабель. Він міг згоріти, міг розсипатися на порох - це їх не обходило.

Я був катапультований удруге. Цього разу лише з кабіною космічного човника. Тепер я вже по-справжньому залишився сам на сам з космосом. А втім, це було не зовсім точно. Я зостався сам на сам з вашою блакитно-зеленою планетою. Космос залишився у мене за спиною. Прилади третьої категорії, силові автомати, створили навколо мене пухир антигравітаційного поля, і я поволі спускався на планету. Ось море, синє, аж чорне, пропливло у мене під ногами і подалось кудись на південь. Тепер у мене не було майже ніяких сумнівів у тому, що я дістанусь суші, а могло бути й інакше, бо водяні пустелі не виключали значно гіршого варіанту.

Проте всі небезпеки, неприємності і нещастя передбачити важко. Приземлюючись, я обмацав ранець скафандра й похолов: контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій є, а продукаторів нема. Я забув про них, а мої рятівники, прилади третьої категорії, чомусь теж не подбали про те, щоб вони були зі мною. А без них мені не посміхалося довге життя. Аналіз планетної атмосфери, проведений нашими приладами, міг бути не тільки неточним, а й взагалі неправильним. Що, коли наші прилади й автомати почали припускатися помилок ще тоді, коли було розпочато дослідження вашої Сонячної системи?

Продукатора немає. Запас кисню у моєму скафандрі дуже обмежений, його вистачить ще на кільканадцять годин, щонайбільше на добу. Скафандр мав таку будову, що навіть коли б я хотів отруїтися, то не зміг би зняти шолома у недослідженій атмосфері. Нескінченні польоти в космос навчили наших вчених і космонавтів усього, бо різні були випадки. В сузір’ї Камінців Бонча1 наші космонавти знайшли незаселену планету з кисневою атмосферою. Процент кисню в атмосфері, парціальний тиск були майже точнісінько такими, як на нашій Зелі. Найточніший аналіз повітря на планеті, зроблений після приземлення, навіть не натякав на яку-небудь небезпеку. І наші хлопці скинули шоломи скафандрів... Скинули, щоб більше вже ніколи їх не одягти... Що саме вбило наших космонавтів, так і не пощастило встановити, хоча там майже слідом побувала інша експедиція і все ретельно досліджувала та вивчала. Відтоді скафандр і шолом запрограмовувались так, що сам космонавт не міг їх зняти навіть тоді, коли був абсолютно певен у цілковитій придатності повітря невідомої планети для дихання.

Продукатора не було, кисню лишалися рештки... А піді мною пропливала незвичайної краси планета... Тепер я спустився так низько, що вже добре бачив місце, куди мав приземлитися.

Розлогий зелений степ, від горизонту до горизонту перетятий блакитною річкою із золотою піщаною торочкою по обидва боки, а над цим усім якесь густе і тепле небаченого досі синього кольору небо. Такого неба не має Зела. Штучне небо Зели не таке красиве, блідіше, рідше, холодніше. Тут і сонце було якимось ласкавим, хорошим, теплим, рідним, а не палючим і загрозливим.

Все говорило про те, що кисню в повітрі досить. Але хто міг мені сказати, скільки в повітрі вуглекислоти? І що, крім вуглекислоти, ще є тут? І яке воно, те “ще”? Може, досить його вдихнути один раз, щоб потім більше ніколи цього не робити?

Кисню залишалося на лічені години. Але думати було ніколи. Я впав у високу, густу траву, спробував підвестися і тут по-справжньому відчув, наскільки я став важчим. Земля владно пригортала мене до своїх грудей, ніби випробовувала міцність моїх кісток. З великими зусиллями я сів... Адже тепер я важив значно більше, ніж на Зелі. Але я примусив себе сидіти, примусив себе думати про те, що мені доведеться ще й устати. А вставши - йти...

Куди? Падаючи з неба, я весь час бачив праворуч від себе річку, і вона мусила бути десь недалеко. Мене тягнуло до води, хоч я не мав би як навіть напитися, бо не міг зняти скафандра. Я розумів, що у воді мені буде легше переносити перевантаження, і я швидше призвичаюсь до нього. Трохи посидівши, я встав. Мушу сказати, що вставав я порівняно легко. Це тому, що підготував себе психологічно і затратив на те,, щоб встати, може, навіть більше зусиль, ніж було треба. Вставши, спробував іти в тому напрямку, де, на мою думку, мала бути річка.

Перші кроки на новій планеті завжди врочисті, але для мене вони були кроками великих зусиль і мук. Я ніби вчився ходити знову. Все переді мною пливло, як у тумані, гарячий піт заливав очі, а я йшов крок за кроком, далі й далі, підминаючи під себе високі трави. Ви бачите мій зріст, я майже удвічі вищий за ваших предків, але трави, що росли тоді у ваших степах, навіть мені сягали до пояса.

Кругом буяло життя... Якась, мабуть, ніколи ніким не лякана пташка все намагалася сісти на вусик моєї антени, а небачена досі повзуча істота ледве встигла втекти з-під моїх ніг - я мало не розчавив її. Вибігла з трави та закам’яніла від несподіванки якась вища тварина, дуже граціозна, на довгих високих ногах. Мене дивувало, як ваш тваринний світ загалом схожий на тваринний світ нашої Зели. Тепер у мене майже не було сумніву, що і я зміг би дихати повітрям вашої планети... Але скафандр і шолом, покликані рятувати мене від смерті, тепер наближали її. Вони були такі міцні, що я ніяк не зміг би ні зняти, ні розірвати їх. Мені залишалось тільки глянути на прилад, що стежив за тиском кисню в балонах. Прилад нічого втішного не сказав...

Та ось я побачив таке, чого не судилося бачити жодному зелянинові за всю нашу багатовікову історію і що змусило мене забути всі злигодні. Переді мною постав витвір розумних істот, продукт іншої цивілізації. Спочатку я не повірив своїм очам. Просто очі зупинилися на якійсь сірувато-білій плямі, що так яскраво вирізнялася серед безмежного моря зелені. Більше душею, ніж розумом, я осягнув, що пляма ця щось нагадує, цей невиразний силует був чимось мені знайомий. Я примружив очі, вдивляючись у видиво, і мало не скрикнув... У степу, на горбочку, стояла людина... Я сам не знаю чому, але мені здалося, що це може бути фігура тільки мислячої істоти. Я майже біг до неї, забувши про все на світі, бо мені страшно було помилитися, хоч був чомусь певен, що не помиляюсь.

І я не помилився... На горбочку справді стояла фігура кам’яної жінки. Я не звертав уваги на деталі, на примітивно-грубе виконання цієї скульптури, бо загальна схожість її з нашими жінками заступила для мене все на світі. Який би низький був рівень культури тих, до кого я вимушено потрапив у гості, але зрозуміло було одне - я потрапив до розумних істот.

Тут від хвилювання, стомлений, остаточно знеможений, я втратив свідомість і звалився до ніг кам’яної жінки...

Опритомнів я від того, що хтось намагався зняти з моєї голови шолома. Шолом не давався, і його чимось підважували знизу. Це були ваші далекі предки, люди нової, невідомої мені цивілізації. Вони були дуже допитливими, їм не терпілося дізнатись, що ж це за, істота така, ніби й схожа на них, але з подвійною головою і чому ця зовнішня голова у неї прозора.

Не буду розповідати, які почуття оволоділи мною при цій зустрічі. У мене залишається дуже мало часу для того, щоб розповідати про почуття. Скажу тільки, що ці люди у гостроверхих шапках вміли ламати значно краще, ніж я і мої колеги. Я глянув на прилад, який показував, скільки залишилося кисню, і щиро побажав їм удачі. Коли б вони зняли з мене шолом, я мав би змогу дихати тим, чим дихають вони, вони ж, безперечно, дихали киснем, а значить...

А значить... я не подумав про парціальний тиск, з яким повітря почало надходити в мої легені після того, як люди в гостроверхих шапках таки зняли з мене шолома.

Уявіть собі, що ви дихаєте водою, дуже насиченою киснем. Вода надходить до ваших легень і виходить, як повітря. Теоретично ви не задихнетесь, бо ваша кров буде одержувати кисню стільки, скільки треба, але практично тонка тканина легенів не зможе довго опиратися такому натискові. Альвеола за альвеолою легені почнуть руйнуватися...

Додам до того всього, що ваше повітря, як на мої легені, було ще й перенасичене киснем, і за такого великого парціального тиску, за такого достатку кисню легені мої буквально горіли.

Я подумав про те, що зміг би трохи довше прожити, коли б приземлився де-небудь високо в горах. Там має бути не така густа атмосфера, може, навіть підхожа для моїх легенів. Але мріяти про гори і про довге життя не доводиться, тепер моїм легеням навряд чи допомогло б що отут у вас, на Землі, хіба що на Зелі...

Про Зелу намагаюсь не думати... Я підрахував, що з того дня, як я приземлився у ваших зелених степах, тридцять п’ять разів ніч змінювалася днем, це, згідно положенню зір, здається, складає одну десяту часу, який потрібен вашій Землі для того, щоб обернутися навколо Сонця. За цей час я не почув по радіо навіть натяку на те, що наш зореплан ще існує і жде допомоги. Можливо, з ним трапилось щось фатальне і мої товариші загинули. Не знаю, на скільки мені пощастить їх пережити.

Слухайте мене уважно: в другій половині контейнера загерметизовано шість ампул з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута. Скористайтесь ними! Візьміть їх як дарунок далекої Зели і створіть своєму супутникові атмосферу. Мій контейнер з кристалофоном і культурою бактерій зроблено просто, але добротно. Він не боїться ні вогню, ні води, ні будь-яких випромінювань. Не зашкодять йому ні струси, ні сильні удари, але при порівняно легкому ударі, в центр ваги контейнера, він розчиниться.

Це зроблено для зручності. Для чого складні системи замків на контейнері, коли його добре пригнані і відшліфовані стінки служитимуть краще будь-якого замка? Тепер залишається сказати зовсім мало...

Не відкривайте контейнера з культурою Бекута завчасно, коли в цьому нема потреби. Я не певен, чи ви зможете створити ідеальні умови для збереження культури жовто-оранжевих бактерій, як те пощастило нам. Контейнер можна буде відкрити вже на самому супутнику, і звідти культуру бактерій висіяти за допомогою ракет на висоті шість-вісім тисяч сюр.

Поясню, чому в контейнері шість ампул. Наші вчені мають певний досвід у створенні бактерійних плівок над безатмосферними планетами й дійшли висновку, що найкращого ефекту можна досягти тоді, коли закинути по одній ампулі з полюсів і чотири з різних, протилежних точок екватора. Тоді плівка утворюється досить швидко.

Здається, все... Так, вдається, я розповів вам усе. А коли що-небудь і забув, не передбачив, даруйте мені. Мозок мій затуманений болем, самотністю і передсмертною тугою. За бактерії не бійтеся, ви знайдете їх живими навіть через мільйон років, вони в глибокому анабіозі і прокинуться лише тоді, коли до них торкнеться сонячний промінь. Він їх оживить, нагодує... Вони - годованці Сонця. Прощавайте... Хай вам щастить...”

7
- Як ти гадаєш, Сашко, - запитав Сергій, - тепер, мабуть, затримається виліт “Кибальчича”?

- Мабуть, затримається, - статечно відповів Сашко.

Їхню дружбу знов ніщо не затьмарювало.

Після того як “Шельменко” розповів спочатку вченим, а потім і всьому світові про долю космонавта з Зели, Сергій більше не задавався і навіть сердився, коли йому нагадували, що він назвав Сашкову знахідку цеглиною. Сергій був хлопець розумний і кмітливий і швидко зрозумів, що без Сашкової знахідки і його, Сергіїв, космонавт не скоро став би космонавтом, бо коли б “цеглина” не заговорила і не розповіла всього, вчені, може, І й досі сперечалися б.

Космоплан “Микола Кибальчич” названий так на честь славного революціонера і винахідника, нашого земляка, українця за походженням, Миколи Івановича Кибальчича. Про цю видатну людину можна розповісти чимало такого, що примусить замислитись кожного.

І кожному, хто вступає в життя, захочеться бути таким, як Микола Іванович Кибальчич. Що можна сказати про людину, яка поєднувала в собі геній винахідника і кришталеву чесність борця за краще майбуття? Микола Кибальчич був увесь в майбутньому, він жив ним, він помер в ім’я його.

І ось тепер ім’ям цієї людини, гордості нашого народу, було названо космоплан, який мав летіти на Місяць.

Минув той час, коли до Місяця летіли знамениті “Лунники”, одні - щоб “примісячитися”, інші - щоб облетіти його і з зворотного боку сфотографувати. Кілька разів Місяць облітали на ракетах космонавти, а там на це небесне тіло ступила й нога людини. Це був радянський космонавт. Тоді ж висадилась ціла експедиція, яка понад два тижні вивчала і досліджувала Місяць.

Місяць здавався тепер своїм, обжитим, близьким. Політ, “Миколи Кибальчича” з новою великою групою вчених мав на меті подальше вивчення нашого супутника і закладення на ньому першої станції-лабораторії.

Космоплан “Микола Кибальчич”, що працював на плазмових двигунах, був ідеальним кораблем для такого завдання. Він мав би вже стартувати, але після того, як заговорив кристалофон Чимча, Академія наук і Комітет Космічних Польотів прийняли мудру ухвалу на деякий час відкласти політ на Місяць.

Факт знайдення чужого космонавта був сам собою важливим для науки, а тепер, коли заговорив “Шельменко”, навіть невиправним скептикам стало зрозуміло, що в екіпажа “Миколи Кибальчича” з’являться нові завдання. “Микола Кибальчич” має взяти на борт жовто-оранжеві бактерії Бекута. Було створено спеціальну комісію, до складу якої входили і ракетчики, і космологи, і, звичайно, мікробіологи.

Валерій Холод розумів, що в ці дні громадськість понад усе цікавиться думкою мікробіологів. Брати інтерв’ю у видатних вчених щастило не завжди. Частіше доводилося вдовольнятися офіційними бюлетенями та стислими інформаціями, які давали ТАРС та РАТАУ. Але допитливий журналіст, звичайно, не міг заспокоїтися, і мікробіологи буквально ховалися від нього. Валерій Холод тепер навряд чи спав більше як чотири години на добу. Вдень він підстерігав мікробіологів, годинами просиджував під дверима лабораторій в надії щось почути новеньке, а ночами писав і перегортав гори спеціальної літератури й мікробіологічних журналів.

8
Саме цими днями Валерій Холод з’явився на вулиці Західній, розшукуючи Сашка і Сергія. Довго шукати їх не довелося. Вони тут стали чимось на зразок екскурсоводів.

Цілком зрозуміло, що охочих подивитися історичне місце було хоч греблю гати, а кращих екскурсоводів, ніж Сашко й Сергій, годі було шукати. Хлопці вони не прохані і в сотий, а може, й тисячу перший раз розповідали неорганізованим екскурсантам, коли і як вони пересаджували куща і як потім, коли вже розкопали Чимчову могилу, Сашко допоміг знайти контейнера з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Причому перебивали вони один одного немилосердно.

Так було й сьогодні. Валерій Холод підійшов непомітно до групи екскурсантів (на вулиці Західній їх чомусь називали “ловигавами”) саме в той час, коли Сашко розповідав:

- А тоді Сірожка (він так і говорив - Сірожка) як побіжить, а тоді він як упаде...

- А я б і не впав, коли б помітив оту антену...

- А ящика я ж помітив, хоч його було дуже важко помітити.

- А ти не забігай наперед... От давайте, я зараз розповім вам краще...

Але сьогодні екскурсантам так і не пощастило послухати всю історію в подробицях, бо Валерій Холод, знову ж таки якоїсь непомітно, як це робив тільки він, висмикнув обох хлопців з натовпу:

- Писали? - запитав вія, привітавшись.

- Ні, - сказав Сергій і почервонів так, що, здавалося, зараз із кінчиків його вух закапає кров.

Сашко визнав за краще промовчати. Він тільки якось непевно пересмикнув плечима. Цей його жест можна було зрозуміти як завгодно: “Не знаю, про що мова” або “Ну, а коли й писали, то що з того?”

- Нащо ж обманювати, - насупився Холод, - коли я добре знаю, що ви обидва писали в Комітет Космічних Польотів з проханням включити вас до складу екіпажу “Кибальчича”.

- Сашко, ти розбовкав? - стис кулаки Сергій.

Сашко тільки відмахнувся від нього, як від набридливої мухи.

- Ну, а коли писали, то хіба за це варто людей у фейлетони пускати? Хіба ми одні писали?

- Стривай, стривай, які фейлетони? - не зрозумів Валерій.

- А ви ж для чого розпитуєте? Думаєте, ми не розуміємо, думаєте, ми маленькі? Мовляв, хлопці після того, як знайшли космонавта, зовсім зазналися і самі себе космонавтами уявили. А ми, коли хочете знати, туди листа писали ще за три дні до того, як знайшли Чимча.

- І писали кожен окремо, - втрутився Сергій, - писали кожен від свого імені.

Тільки тут Валерій Холод зрозумів усе і весело розреготався.

- Так ви справді подумали, що у мене тем більше немає, як про вас, фейлетона писати! Між іншим, я прийшов до вас з важливим проханням, і ви мусите дати мені слово, що не відмовитесь...

- Даємо! - вигукнув Сергій.

- А від чого - не відмовимось? - перепитав обережний Сашко.

- Не відмовитесь вести дорожній щоденник, путівник, чи як ще його назвати, ну, дорожні нотатки, словом.

- Але ж ми нікуди не збираємось їхати, - зітхнув Сергій.

- Як не збираєтесь? Ви що, передумали летіти на “Кибальчичі”?.

Обидва, як по команді, блиснули на Валерія сердитими очима.

- Річ у тому, що на ваше прохання зважили. У Комітеті подумали: “А чому б і справді не послати пару хороших хлопців, хай і підлітки вони, на Місяць?” Подумали, подумали і вирішили послати.

- І нащо ви смієтеся? - жалібно проскімлив Сергій.

Валерієві Холоду стало жаль хлопців, але він ще й сам не знав, як вибрати правильний тон, де знайти такі слова, щоб вони йому повірили. А прохання їхнє таки задовольнили, це Валерій знав напевне, бо сам півгодини тому зчитував з телетайпної стрічки повідомлення про політ і список екіпажу.

В тому, що задовольнили прохання хлопців, власне, не було нічого дивного.

Експедиція розраховувала не тільки досліджувати Місяць. Треба було його “обживати”. Навіть коли б не прижилися жовто-оранжеві бактерії Бекута, навіть коли б Місяць і надалі не мав атмосфери, то й тоді в його горах створювались би колонії, де жили б і працювали люди різних професій.

Але ж хіба можливе життя без дітей?

У Місячній колонії рано чи пізно діти стали б рівноправними громадянами.

Вченим, крім усього, було цікаво знати, як вплинуть місячні умови життя на дитячу психіку. А коли вже летіти дітям на Місяць, то хто й полетить як не Сергій Орендар і Сашко Блажко? Як-не-як, а перед наукою вони мали якісь заслуги. Адже завдяки їм знайшли рештки космонавта Чимча і контейнер із жовто-оранжевими киснетворцями Бекута.

- Бачите, хлопці, - Валерій намагався говорити спокійно і по-діловому, - я й сам писав туди таку заяву, тільки моє прохання не задовольнили, а вам повезло.

- Так от, у мене до вас діло є. Ви мусите взяти на себе обов’язки кореспондентів “Наддніпрянської вечірньої зорі” у космосі і на Місяці...

- А це желєзно, що нас беруть? - запитав Сашко, все ще не вірячи у своє щастя.

- Слухайте, хлопці, - розсердився Холод, - невже ви думаєте, що я не маю більше ніяких справ, окрім щоб стояти тут і дражнити двох неймовірних лобуряк, га?

- Вибачте, - сказав Сергій, - нам просто не віриться. І, крім того, ви не сказали, звідки дізналися про це.

- Дізнався я з повідомлення ТАРС, а ви, коли потерпите до вечора, теж дізнаєтесь з нашої газети. Крім того, ваші мами вже знають про це, бо, мабуть же, питали їхньої згоди. То й вам повинні прислати офіційні повідомлення. Слово “офіційні” так подіяло на хлопців, що вони, не слухаючи більше Валерія і мало не збиваючи один одного з ніг, кинулися у під’їзд до своїх поштових скриньок. За хвилину вони повернулися - Сашко сяючий, з великим конвертом у руках, а Сергій, мало що не плачучи, притискав до грудей якісь паперові клапті і весь час повторював:

- Це Валька... Це все Валька... Це тільки він має звичку зачиняти кошенят у чужі поштові скриньки... А воно... А воно... А воно пошматувало... Ну, я його спіймаю, пику розтовчу... А що, як мене тепер не візьмуть на космоплан, а що, коли це документ?..

Валерія розпирав сміх, але він з серйозним виглядом заспокоював Сергія:

- Та не будь ти дівчиськом! Ніякий це не документ! Просто повідомили тебе і все, щоб ти знав, і можеш заспокоїтись. Словом, можете себе вважати з сьогоднішнього дня спеціальними кореспондентами газети “Наддніпрянська вечірня зоря”. Вестимете щоденника, і ніщо не повинно проходити поза вашою увагою. А коли повернетесь назад на Землю, ми ваші щоденники видрукуємо в нашій газеті. Все, до останнього слова! Уявляєте, який фітиль поставимо іншим газетам?!

- А що то таке? - не зрозуміли хлопці.

- Фітиль - це коли найцікавіший і найоперативніший матеріал чи що-небудь дуже важливе з’являються першими в якій-небудь одній газеті, а інші газети про цю новину й сном не снили.

- Ага, тепер ясно.

- От і добре!.. Ох, хлопці, як я вам заздрю, коли б ви знали! Хоч як би там було, а ви однією ногою вже в космосі! А от я...

9
Екіпаж “Миколи Кибальчича”, власне, складався з трьох чоловік. Командир корабля Віталій Андрійович Орлик, головний штурман Аркадій Сергійович Соколов і бортінженер Сурен Ашотович Чайчян. Для цієї крилатої трійки решта людей, прізвища яких записані в бортовому журналі, були звичайними пасажирами. Але заради цих “пасажирів”, правду кажучи, і здійснювався політ. Астрофізики, астрохіміки, астробіологи, астроботаніки, спеціалісти Місячної ерографії1, геофізики, космологи, селенологи, фізики-теоретики, обчислювачі, геологи, геохіміки - ось хто входив до списків, що зберігалися в каюті командира корабля. Проти кожного прізвища значилася професія того чи іншого члена екіпажу.

Проти прізвищ Сергій Орендар, і Олександр Блажко Віталій Андрійович якийсь час не знав, що написати.

- О, капітан-джан, - порадив Чайчян, - пиши - практиканти, не суши собі голови, краще однаково не придумаєш.

Командир корабля подумав, подумав і написав. Так Сергій і Сашко стали практикантами при великій експедиції на Місяць. Але, крім цих двох, були в списку й інші, теж добре знайомі прізвища. До експедиції увійшли і Оля Чуб, і Олесь Єфремович Омельченко - археологи, які відкопали рештки космонавта, І навіть Вася Чиж - той самий бульдозерист, котрий тоді не малу відіграв роль у віднайденні Чимча. Про Васю в метушні забули. Не надто про нього згадували й тоді, коли Валерій Холод узяв у нього інтерв’ю і опублікував у газеті. Але той не забував про знахідку, “співавтором” якої він був. Його вже ніяка сила не могла примусити рівняти шосейки на своїй рідній Землі - йому хотілося прокладати траси десь на інших планетах. Він залишив кабіну бульдозера й почав оббивати пороги всяких установ, які мали бодай хоч якийсь стосунок до космічних польотів.

Треба сказати, що Вася Чиж, мабуть, таки народився в сорочці. Він навіть недовго ходив по всяких там інстанціях і недовго канючив. Річ у тому, що на борту “Миколи Кибальчича” був всюдихід, на якому мали провадити великі подорожі там, на Місяці. Цілком зрозуміло, що першокласний тракторист і бульдозерист з сталевим здоров’ям і спортивним гартом не міг не зацікавити людей, які комплектували екіпаж космоплана. Отож Васі судилося першому з усіх водіїв гусеничного транспорту, котрі тільки є на білому світі, провести всюдихід по місячній поверхні. А як йому заздрили ті кільканадцять тисяч водіїв, що теж подавали заяви! Тут і говорити нічого!

Ну і, звичайно, до експедиції увійшов Ігор Борисович Агарко, мікробіолог. Ігореві Борисовичу доручили ампули з культурою Бекута. На Місяці він мав перевірити, чи бактерії живі, і висіяти їх у космос. Цікаві справи чекали на Агарка, і хоч медична комісія не дуже охоче згоджувалась на його політ, він зумів переконати всіх, що й перевантаження, й невагомість знесе легко.

Коли Сашко з Сергієм були наймолодші на кораблі, то Ігор Борисович був найстарший, йому було далеко за шістдесят. Низенький, товстенький, рожевощокий, з сивенькою борідкою - він чимось дуже нагадував лікаря Айболита. Сашко і Сергій, не змовляючись, так його й нарекли.

Звичайно, з усіма тими, що летіли на Місяць, а їх, як ми вже знаємо з переліку, було чималенько, відразу все одно не поручкаєшся, так що де з ким доведеться знайомитись по дорозі до Місяця, а де з ким вже й на самому Місяці.

...І ось члени експедиції, розпрощавшись із своїми близькими й рідними, їдуть з космічного вокзалу по бетонованій доріжці космодрому до “Миколи Кибальчича”. Ідуть у відкритих електрокарах, а вздовж бетонованої доріжки стоять проводжаючі і засипають їх квітами. Раз у раз блискають спалахи магнію, лагідними цвіркунчиками стрекотять кінокамери, оператори телебачення пораються біля, своїх апаратів, лунають вигуки, слова прощання і поваги. А де-не-де і слова заздрощів проскакують. І нічого в цьому дивного немає, тут хоч хто позаздрить. Як-не-як через якихось дві доби люди ступлять на Місяць і почнуть собі там працювати: звичайно, просто, наче на Землі. Та й не тільки це! Коли піде все так, як планується, то можна вважати, що люди Землі везуть Місяцеві у подарунок голубінь неба. А таких подарунків ще ніхто нікому, ніколи не робив!

Валерій Холод примостився біля своїх земляків. Він їхав на електрокарі на заздрість іншим кореспондентам і репортерам, що не були такими спритними, як він. Колеги заздрять Валерієві так, ніби він єдиний з усієї журналістської братії полине в космос. А завдання у Валерія зовсім скромне: тільки провести земляків і зробити кілька унікальних знімків. Ну, таких, наприклад, як вони сідатимуть у ліфт, чи коли “переступатимуть поріг” космічного корабля. А попереду вже завиднівся (“Микола Кибальчич”, космічний корабель. Він здалеку нагадував авторучку, поставлену “на попа”. Лінії корабля говорили, що ніяка сила тяжіння не зможе стримати його, коли він вирішив полинути в простір.

Біля пасажирського ліфта, який мав підняти членів екіпажу аж на самісінький вершок корабля, фотокори знову дружно заклацали затворами, а оператори хроніки і телебачення злилися з своїми апаратами.

Ліфт піднімав нагору не всіх одразу. Сурен Ашотович, бортінженер, не лінувався кожного разу підніматися з однією “порцією” пасажирів, щоб потім так само, не лінуючись, спуститися за іншими. Сергія і Сашка він. відразу ж помітив і привітав:

- О, Серго-джан, о, Сандро-джан! Я радий, що мені доведеться летіти з такими знаменитостями, як ви!

Сергій і Сашко м’ялися, не знаючи, говорить він це серйозно чи жартує. Сурен Ашотович, здається, зрозумів їх і гаряче замахав руками:

- Ні, ні! Що ви, що ви! Які можуть бути жарти? Вас же весь світ тепер знає! А чому? Не тому, звичайно, що ви наткнулися на ту антену. На неї наткнувся б навіть ішак. Але що зробив би на вашому місці ішак? Ішак почухав би свої боки об ту антену та й пішов би собі, а ви помітили, а ви зацікавились, а ви... Ну, стоп, приїхали! Переступайте через космічний поріг.

- А чому тут такі двері? - запитав Сашко - його завжди цікавили всякі технічні питання.

- Звернув-таки увагу Сандро-джан? Інженером будеш! Бачив ти таку цяцьку: в яєчищі яйце, в яйці яєчко, в яєчку яйчатко, в яйчатку яєчечко? Із пластмаси зараз такі штуки роблять, а мій дід Сурен (дід у мене теж Сурен, його так назвали на мою честь!) умів їх з дерева вирізувати. Так от наш космоплан щось на зразок такого яєчка в яйці. Зовнішня оболонка сама по собі, а внутрішнє яєчко само по собі. Між ними спеціальна рідина з такою довгою хімічною назвою, яку і я ледве-ледве вимовляю, а вам вона взагалі ні до чого. Внутрішнє яєчко у рідині плаває, а щоб рідина не виливалася, і двері так улаштовано. Ну, для чого ця рідина, ви, сподіваюсь, здогадалися?

- Для амортизації, - солідно відповів Сергій.

- Загалом правильно, - сказав Сурен Ашотович, - її для того націдили в наш корабель, щоб ми з вами легше перевантаження переносили. Ну, от ми й дома.

Хлопці оторопіло озиралися. Це “дома” було якимось незвичним. Каюта здавалась дуже високою і вузькою. Стіл (вони не зразу здогадалися, що то був стіл) чомусь приліпився до стіни. А на інших стінках, на підлозі і на стелі розмістилися ліжка-гамаки. Лише на одній стіні не було нічого. В гамаку, що гойдався на стелі, вже лежав рожевощокий, товстенький чоловічок з сивенькою борідкою. Це був Ігор Борисович Агарко.

Він не полюбляв галасливих проводів і, щоб втекти від репортерських фотоапаратів та телевізійних камер, забрався сюди загодя - ще тоді, коли на космодромі, окрім технічної обслуги, ані перста не було. А тепер радо вітав прибулих.

- Привіт колегам! - гукнув він до хлопців, схилившися із свого гамака. - Ну як вам наше нове житло?

- Добридень, - буркнули хлопці.

Вони ніяк не могли оговтатись від того божевілля, що царювало в каюті. Де це видано, щоб людина лежала на стелі, та ще й не просто людина, а професор-мікробіолог! І раптом Сергій розсміявся, він усе зрозумів, і все стало на свої місця.

- Он воно що! - весело вигукнув хлопець. - Коли корабель полетить, то вийде, що він летить не вгору від Землі, а кудись убік. І тоді підлога стане стіною, стіна стелею, ця стеля - протилежною стіною, а протилежна стіна - підлогою. Стіл стоятиме на підлозі, і все буде гаразд!

- Геній! - сплеснув руками Сурен Ашотович, - Ейнштейн, вундеркінд, сам все второпав! Так далі піде - повернешся на Землю з вченим ступенем. А зараз лізьте в гамаки, я простежу, як ви там влаштувались. До старту менше ніж чотирнадцять хвилин.

І він приємним голосом проспівав стару пісню космонавтів, яка народилася на. світанку космічних польотів:


Заправлены в планшеты космические карты,

И штурман уточняет в последний раз маршрут.

Давайте-ка, ребята, закурим перед стартом,

У нас еще в запасе четырнадцать минут.


Ледве Сурен Ашотович доспівав останнього рядка, як з динаміка почулося:

- Бортінженерові Сурену Ашотовичу Чайчяну негайно зайти до командира!

10
...Віталій Андрійович стежив за посадкою і розміщенням по каютах членів експедиції. Все йшло гаразд, посадку, здається, закінчено, бо вже від’їхали від корабля металеві конструкції, які підтримували ліфт. Віталій Андрійович натис кнопку й уявив собі, як зараз почали працювати механізми, задраюючи зовнішній люк.

Диспетчер космодрому оголосив готовність номер два і попросив ще раз перевірити роботу всіх вузлів. Коли б Орлик робив це сам, то на таку перевірку, мабуть, не вистачило б його життя, але в його розпорядженні були розумні і слухняні автомати, котрі виконували це незгірш за нього самого, тільки швидше в сотні, коли не тисячі разів. Тепер до старту справді залишилось менше ніж чотирнадцять хвилин. Орлик бачив, як швидко навкруг космодрому утворювалося коло порожнечі. З наказу диспетчера всі одійшли за огорожу подалі. Зараз буде оголошено готовність номер один, і тоді вже ніщо не перешкодить стартові. Відкласти старт бодай на десять хвилин - це знову засадити за роботу десятки лічильних машин і сотні людей на кілька днів, щоб вирахувати іншу траєкторію. Місяць не буде чекати, і за оті десять хвилин втече, підставивши кораблеві замість свого блискучого боку холодний, порожній і чорний космос.

- Хвилиночку, - раптом сказав хтось, - сидіть так і не рухайтесь.

Сухо клацнув затвор фотоапарата, Віталій Андрійович здригнувся від несподіванки, озирнувся і побачив у рубці незнайому людину з фотоапаратом в руках.

- Як ви сюди потрапили? Хто ви такий? - видихнув Орлик, відчуваючи, як усе в ньому похололо.

Кілька хвилин до старту, а на космоплані розгулюють якісь незнайомці й клацають фотоапаратами, ніби тут Парк культури й відпочинку, а замість капітана космічного корабля перед ними гіпсова статуя.

Валерій Холод (а це був саме він) зволікав час:

- Потрапив я через двері чи то пак люк, а прізвище моє Валерій Холодовський. А коли ви читаєте “Наддніпрянську вечірню зорю” і вам зустрічався підпис “Валерій Холод”, то це теж я, бо пишу саме під цим псевдонімом.

- Я не читаю всяких дурниць! - заревів Орлик і тут-таки викликав по радіо бортінженера...

Минула секунда, друга, третя. Обидва мовчали. Валерія така ситуація абсолютно влаштовувала, а Віталій Андрійович Орлик просто-напросто не знав, що робити. В школі космонавтів його навчили всього, що могло стосуватися космосу. Коли б на корабель зараз насувалася метеорна хмара, Орлик на роздуми не затратив би жодної секунди. Коли б вийшов з ладу головний реактор, капітан знав би, що робити. Коли б виявилось, що корабель раптом потрапив у якесь незнане досі силове поле, Орлик блискавично прийняв би єдино правильне рішення. Але що робити, коли до старту залишаються лічені хвилини, коли небезпечна секундна затримка, а на борту корабля раптом з’являється не передбачений ніким нахабний журналіст? Віталій Андрійович, сподіваючись на чудо, скоса глянув на годинника. До старту залишилося трохи менше чотирьох хвилин.

І тут зайшов до рубки Сурен Ашотович.

- Слухаю, капітане!

- Дивитись треба, а не слухати! Прогляділи, проморгали, а ви ж проводжали кожен ліфт з пасажирами. Поясніть мені, як потрапив на корабель цей гігант громадської думки, цей, з дозволу сказати, журналіст. І як бортінженер, знайдіть найоптимальніший вихід з цього становища. До речі...

- Оголошується готовність номер один! - почувся по радіо голос диспетчера космодрому.

- Єсть готовність номер один! - механічно відгукнувся Орлик, хоча ще ні разу в своїм житті не був таким неготовим.

- Що накажете робити? - закліпав очима Сурен Ашотович.

- Це я вас питаю, що робити!

- Ну-у, я думаю, що коли ми навіть розгерметизуємо корабель, тобто відкриємо двері і накажемо цьому громадянинові забиратися під три чорти, він навряд чи погодиться стрибати з сорокаметрової височини. А монтувати ліфт нам ніколи, діставати аварійну драбину теж...

- Залишається одне...

- Залишається порубати цього громадянина на дрібнісінькі шматочки і акуратно спалити в реакторі. Нахабство має бути покаране. Досі ми боролися з нахабством якось м’яко, і воно розквітло пишним цвітом. Час ставати жорстокими. Як його прізвище та ім’я? Це я для бюрократичних формальностей і для того, щоб записати у святці на поминки.

- Прізвище його Валерій Холод.

- Холод? Інтересно. Ходімо, Валерію Холоде, зараз вам буде дуже жарко! - і по тих словах Сурен Ашотович вивів Валерія з рубки.

11
Про те, як стартує космічний корабель, було вже і писано, і читано. “Микола Кибальчич” стартував, як і всі космічні кораблі. Спочатку з його хвоста висунулося блакитно - рожево - жовте полум’я, мов пір’я, потім це пір’я випросталось, зробилось пружним, та таким пружним, що підняло трохи корабель над космодромом. Здавалося, він так постоїть, повагається, повагається і сяде назад на космодром. Але ні, пір’я ставало все довшим і довшим, потім відірвалося одним кінцем од землі і штовхнуло корабель вгору. І тієї миті воно стало коротким і жовтим. Почався космічний політ.

Цього всього ні Сергій, ні Сашко, ні їхній сусід Ігор Борисович не бачили, бо воїни лежали в гамаках-амортизаторах і прислухалися до того, як щось невидиме тисло на них. Спочатку поволі, непомітно, а потім сильніше й сильніше, а там, коли Сашко з Сергієм вже збиралися налякатися, оте щось невидиме раптово зникло. Але замість отого невидимого з’явилося інше. Тільки це вже було не страшне, а смішне. Вони відчули таку полегкість, яка буває хіба уві сні, коли сниться, що ти літаєш. І тут вони помітили - все стало на свої місця. Стеля стала стелею, підлога підлогою, а стіни - стінами. Проте досить було Сашкові зробити спробу, вибратися з гамака-амортизатора, як все пішло шкереберть. Підлога чомусь висковзнула з-під його ніг, а протилежна стіна почала грізно насуватися на нього.

- Ха-ха-ха! - зареготав Сергій і сам опинився в повітрі.

Зависли хлопці між стелею й підлогою, а збагнуть, де ота стеля, а де підлога і, зрештою, де навіть стіни, не можуть. Хапають жменями повітря, намагаючись за що-небудь ухопитися, - і це їм не щастить. Хлопці були вже ладні зчинити лемент, та десь під ними відчинилися двері, й до каюти зайшов Сурен Ашотович.

- Популярний атракціон, - сказав він. - Два-Бульді-Два, улюбленці публіки весь вечір під куполом цирку. Ну, досить вам висіти в небесах, спускайтеся на землю та взувайтеся в нові черевики!

Але коли б Сурен Ашотович не впіймав Сергія за руку, а Сашка за плече і не притягнув до себе, то хто зна, чи не літали б вони отак аж доти, доки корабель сів би на Місяці.

- Ой, - згадав Сашко, - а Валерій Федорович нас просив, щоб ми записували все, що бачимо, а ми ж бачили, а записати - нічого не записали!

- Не впадайте у розпуку, - всміхнувся Сурен Ашотович. - Валерій Федорович сам усе запише. Але, звичайно, коли ви хочете вести паралельний репортаж, будь ласка. Змагайтеся, в кого вийде цікавіше.

- Як? - не второпали хлопці.

- А так. Ваш Валерій Федорович у мене в каюті. Спить, як убитий. Після нервових збуджень, очікувань, переживань - таке буває...

- Так він... - воднораз сплеснули руками хлопці.

- Ага, ви вгадали. Пробрався-таки на корабель. На Землі і його, і нас очікують великі неприємності, але чому ми повинні думати про те, що станеться з нами після повернення на Землю, коли ми ще не долетіли до Місяця? Так я кажу?

- Так!

- Ну от. Спочатку ми з капітаном дуже розгнівалися на Валерія Федоровича і навіть мали намір спалити його в реакторі.



- Як?! - жахнулися Сашко і Сергій.

- А так. По частинах. Цілого ж його туди не всунеш. Та на борту космоплана не знайшлося сокири, щоб порубати вашого друга на шматочки. А ще я побоявся, що може закапризувати реактор. Ваш Валерій Федорович дуже реактивний товариш, і хто його знає, якою реакцією все це скінчилося б... Ну, годі. Всього ми до самісінького Місяця не переговоримо. Беріть взувайте оці личаки...

Те, що дав Сурен Ашотович Сашкові і Сергієві, справді дуже нагадувало личаки. Тільки були вони дротяні, а каблуки залізні, ще й якісь кнопочки мали збоку.

- Взувайте, взувайте поверх черевиків, - показував, як це треба робити, бортінженер, - а потім натисніть отут кнопочки - утвориться магнітне поле, сяка-така гравітація, і ви ходитимете “по морю, яко по суху”.

- По морю? - не збагнув Сергій.

- А що? Це з однієї казки слова: так дядечко по воді вмів здорово ходити, звідтіля й пішло оте “по морю, яко по суху”. Ігоре Борисовичу, ви ще відпочиватимете? Я вам залишу личаки. Коли захочете вийти, будь ласка, взуйте.

Бортінженер привітав усіх рукою, як улюбленець-боксер своїх болільників, і хотів рушити далі, та з доброго дива до нього прив’яз Сергій:

- Сурене Ашотовичу, ви ж мені обіцяли показати космоплан...

- Коли? Цікаво! Ти щось наплутав, Серго-джан. Часу в мене - що кіт наплакав. Куди мені з тобою ще його гаяти?

Але Сергій так канючив, що бортінженер не вистояв такого натиску.

- О Серго-джан, твоя взяла. Упертий ти - мертвий не вистоїть! Ходімо, вже покажу що-небудь!

І Сурен Ашотович повів-таки кудись Сергія. А Сашко лишився з мікробіологом.

Вони почали дивитися в ілюмінатор. Хлопець швидко розчарувався. Нічого цікавого. Тільки й того, що зірок більше, небо чорніше, ніж найтемнішої ночі, і ще зірки не моргають. Деякі з них здаються схожими на білі черешні, деякі на стиглі вишні. Блищать собі на чорній скатертині неба, тільки й усього. Сонця Сашко не бачив, бо воно з протилежного боку. Там, де залишилась Земля, якесь невиразне молочно-біле марево. Все ще не віриться, що Земля така сама черешенька на чорній скатертині, як і мільярди цих, що навкруги. Місяця - мети подорожі, теж чомусь не видно. І про все це Сашко читав у науково-фантастичних романах вже не раз, і дивно, що фантасти майже зовсім не помилялись, описуючи чорне небо космосу. Тут Сашко зовсім занудьгував і почав блукати очима по стелі і по стінах.

Ігор Борисович засміявся. Сашко запитливо подивився на вченого.

- Знаєш, чому я засміявся? - запитав Ігор Борисович. - У тебе такий вигляд, ніби ти летиш не в космоплані, а їдеш у вагоні метро. Ось-ось позіхати почнеш.

- А воно й не віриться, що ми у космоплані, здається, просто в планетарії сидимо, - щиро признався Сашко - от тільки невагомість...

- Дивовижне створіння - людина! Вона до, всього звикає і примудряється з найроміантичнішого зробити буденне, щоб потім знову прагнути романтичного. Коли я був таким, як ти, до вжитку тільки-тільки ставала авіація. Тобто люди тільки-тільки привчалися дивитися на літак не як на чудо, а як на засіб пересування. Ну, наприклад, як на паровоз чи на трамвай. Потім почали літати з надзвуковими швидкостями звичайнісінькі пасажири, як ось ми з тобою. І це більше нікого не дивувало. Про перших космонавтів розповідали мало не легенди. Їхні тренування, їхня загартованість, їхня витримка здавались людям чимось надзвичайним. Навіть ходили розмови, що космонавтами можуть бути лише ті, кому не минуло ще тридцяти років. Потім полетіли тридцятилітні, далі сорокалітні, а оце зараз лечу я, а мені скоро сімдесят. Ну, як не посміятися, згадавши дебати в англійському парламенті на початку минулого століття про те, чи зможе людина витримати пересування в поїзді.

- А як ви гадаєте, - запитав раптом Сашко без всякого зв’язку з попередньою розмовою, - вони таки справді живі?

- Ти маєш на увазі жовто-оранжеві бактерії Бекута? - зрозумів його вчений.

- Угу. Адже стільки років минуло, і взагалі...

- Що взагалі? А чи знаєш ти, відкривачу таємниць, що на Землі та й не тільки на Землі, але й у космосі немає таких умов, за яких не могло б існувати живе?

- Як то? - зацікавився Сашко.

- Я бачу, ти не розумієш мене. А мова піде про біологічні таємниці, які позбавляли спокою не одне покоління вчених. Одвічно вчені билися над розв’язанням питання: звідкіля походить життя? Скільки розумних і переконливих теорій було висунуто, скільки гігантських фоліантів було написано! І коли б я взявся розповісти тобі про всі оті теорії, то нам довелося б летіти не на Місяць, а десь в район Туманності Андромеди. Їх багато, дуже багато, і більшість з них не завжди і не все пояснюють. Скажу тільки, що довгий, час учені сперечалися: одні твердили, що життя - це монополія лише нашої планети, інші казали навпаки - життя прийшло до нас із інших світів. Сонячні промені, мовляв, мають в достатку сили, щоб штовхати в плечі яку-небудь живу крихотульку, примовляючи: “Лети, лети на Землю, там сійся, родися, розмножуйся!” Сашко з цікавістю слухав мікробіолога. Навіть уявив собі на хвильку, як сонячні промені штовхають у плечі якогось маленького мікроорганізмика, примушуючи його летіти на Землю і там зачинати життя.

- А хто ж правий? - запитав він.

- Знаєш, усі потроху. Одного рецепта на все живе тут не може бути. Живе і приходило до нас із космосу, і зароджувалось на Землі, щоб потім Земля могла виділити якусь дещицю у космос.

- А як же вони все-таки жили, ті перші-найперші? Які вони були?

- Життя у них, що й казати, було досить-таки нуднувате. Насамперед вони не дихали, бо не було чим. Тут уже, коли хочеш жити, вчись не дихати. Енергію, необхідну їм для росту і розмноження, вони черпали з хімічних перетворень найпростіших вуглеводнів, розчинених у воді. Ти ж, певно, знаєш, що анаеробні мікроби любесенько обходяться собі без кисню. І нічого. Живуть, не кашляють. Є мікроби, які можуть розмножуватись при температурі мінус сім градусів за Цельсієм, є й такі, що пречудово себе почувають у рідкому гелії, а температура його нижча за мінус двісті шістдесят градусів. Інші ж феномени чудово почувають себе при температурі плюс сто градусів.

- У окропі?!

- Еге ж, у окропі. А що ти скажеш тепер про тих, які живуть і не горюють у борній кислоті, в хлористій ртуті, мідному купоросі, в селітрі?

- І як же з ними боротися? - скрикнув вражений Сашко.

- А в цьому не завжди є потреба. Це по-перше, а по-друге, для деяких з них справжньою отрутою є цукор. Звичайний білий цукор, який ми кладемо в чай. Потрапляють такі мікроби у солодкий чай, і вважай, що вони потрапили на власні похорони. Інші навпаки... От навіть ти, не дуже визначний мікробіолог, мабуть, знаєш, що шкідливих мікробів знищують карболкою...

- Ну-у, це я знаю! - протяг Сашко.

- Але я не певен, чи ти знаєш, що є такі мікроби, для яких потрапити в карболку - це все одно, що нам з тобою потрапити куди-небудь на кондитерську фабрику. Тобто вони просто-напросто “їдять” карболку. Спробуй їх нею знищити.

- То можна вивчити, які що люблять, а які чого не люблять!

- Вивчити, звичайно, можна. І допитливі люди все це давно вивчили, але знову ж таки не думай, що оті мікроби такі вже простачки. Вони й пристосовуватися вміють, їх голими руками не візьмеш. От, наприклад, потрапляють воїни в дуже кисле середовище, в таке кисле, що, за нашими розрахунками, їм в ньому не вижити. І що ти думаєш, мруть? Панікують? Нічого подібного! Починають потроху, потроху нейтралізувати кислоту лугом власного виробництва. Де вона там розміщується, ота хімічна лабораторія по виготовленню лугу, в такому тілі, яке лише в електронний мікроскоп можна розгледіти, я не знаю, але працює вона справно, циклічно, без штурмівщини. Це ще простий приклад, бо коли макроорганізм потрапляє, навпаки, в лугове середовище, він у точнісінько такий спосіб підкислить його, утворивши кислоту з елементів власного тіла.

Один американський учений поставив такий дослід. Він узяв пеніцилін... Я сподіваюсь, ти знаєш, що таке пеніцилін і що ним вбивають стрептококів? Так от, він і почав привчати стрептококів “їсти” пеніцилін. Думаєш, не привчив? Ще й як! Їли і дякували. Отже, людина спроможна робити з мікробами, та й не тільки з мікробами, що завгодно. Ми вже вміємо виводити які завгодно штами мікробів.

- Я ще раніше хотів запитати, що таке штам? - сказав Сашко. - Я чув це слово від Чимча, зелянського космонавта, коли він розповідав про жовто-оранжеві бактерії.

- Штам? Коли пояснити просто і примітивно, це буде щось на зразок породи. З мікробів одного виду можна вивести різноманітні штами, які будуть почувати себе за однакових умов по-різному. От, наприклад, ті ж таки стрептококи. Звичайний, природний штам від пеніциліну починає чахнути, поки й ноги не витягне, а штучно виведений ласує собі цими ліками й посвистує. Тому для мене немає нічого дивного, що Бекут, зелянський мікробіолог, вивів такий дивовижний штам.

- Ви потали щось розповідати про те, що бактерії і взагалі рівні мікроби можуть з’їсти гору...

- Фігурально кажучи - так. Ти вже знаєш, що мікроби можуть жити де завгодно, як завгодно і в харчах не надто перебірливі. До того ж, уяви собі, що на Землі немає ще кисню, а разом з киснем немає і багато дечого. Отже, вередувати не доводиться. Одні сьорбають юшку з найпростіших вуглеводнів, а інші замість цукру чи крохмалю починають пробувати свої зуби на сірці та на залізі. І що ти думаєш? І сірка, і залізо їм по зубах. От і змушені були харчуватися горами. Та ще вітер допомагав їм у руйнівній діяльності і кліматичні умови. Мікроорганізми бурхливо розмножуються; їх багато народжується, але й багато помирає. І разом з вивітреними і змитими породами вони утворили цілі геологічні пласти, які геологи називають осадочними. Це тобі приклад, як крихітні, невидимі для неозброєного ока істоти впливають на природу і навіть змінюють її. Отож мене зовсім не дивує, що бактерії Бекута можуть обгорнути таким прозорим герметичним футляром цілу планету. А назвав би я їх годованцями Сонця. На світанку життя нашої планети відбувалося щось подібне. Мікроби навчилися їсти Сонце. Вони були першими годованцями Сонця. Так виник фотосинтез. Прадавні прототипи наших рослин навчилися будувати білки свого тіла просто з молекул води і вуглекислого газу за участю сонячної енергії. Але при цьому (Вони, як і кожне виробництво мали свої відходи. І відходами цими був кисень. Боюсь, що їх було більше, ніж основної продукції, бо кисню в первинну атмосферу Землі надходило мільйони кубометрів.

- І так буде на Місяці?

- Думаю, що так. Хоча живі організми будуть не єдиними постачальниками кисню. Хіміки та інженери подбають, щоб численні місячні мінерали теж поділилися своїм киснем, віддали його. А завдання мікроорганізмів полягатиме не тільки в тому, щоб налагодити виробництво кисню, вони також стежитимуть за тим, щоб у атмосфері його була певна кількість.

Сашко хотів ще щось запитати, але цієї миті відчинилися двері, і до каюти зайшов сяючий Сергій. В руках у нього виблискувала металева річ.

- Дивіться, дивіться, що мені подарував Сурен Ашотович! Це модель нашого космоплана, бачите, навіть літери маленькі видно - “Микола Кибальчич”! Модель зовсім така, як космоплан, тільки в тисячу разів менша. її навіть можна розібрати. Ось...

І Сергій почав розбирати модель. Вона справді була зроблена дуже дотепно. Все таке мініатюрне, таке витончене.

- Бачите, як мало місця займають каюти та лабораторії? Сурен Ашотович каже, що ми летимо на величезній цистерні з пальним, і ще Сурен Ашотович каже, що не ми беремо з собою в дорогу пальне, а пальне нас з собою прихопило, люб’язно залишивши нам трішки житлоплощі.

Сашкові було трохи заздрісно, що Сергій і тут випередив його й уже в першу годину польоту встиг обнишпорити корабель і встромити свого носа в кожну шпарину.

- А з якою швидкістю ми рухаємось і коли будемо на Місяці? - з інтересом запитав Ігор Борисович.

- Коли б ми рухались весь час з прискоренням, то були б там дуже швидко, але тоді пального знаєте, скільки піде? І нам не залишилося б його на зворотний шлях. Крім того, тут усе строго розраховане. Коли ми поспішимо, то Місяця ще не буде там, де ми маємо з ним зустрітися...

Відчувалося, що півгодини тому Сергій подібні запитання задавав Сурену Ашотовичу, і той відповідав йому так, як оце зараз відповідає Сергій.

- Е-е, ти дуже докладно все розповідаєш, - наморщив носа Ігор Борисович, -я тебе запитав, з якою швидкістю ми летимо і коли будемо на Місяці, а ти цілу лекцію читаєш.

- Я ж пояснюю, - трохи образився Сергій, - коли б ми летіли з такою ж швидкістю, як літали наші космонавти на “Востоке” чи на “Восходе”, то були б на Місяці за дванадцять з половиною годин. Але вони літали по замкнених орбітах, і швидкість у них була постійна - десь близько 8 кілометрів на секунду. А ми летимо інакше, і земне тяжіння впливає на нас по-іншому, тому зараз наша швидкість десь 3-4 кілометри на секунду. Потім гальмувати почнемо, коли на нас почне впливати місячне тяжіння, отже, ще повільніше летітимемо, а ще трохи потім почнемо маневрувати, щоб вибрати зручне місце для посадки. От і виходить, що ми летітимемо до Місяця два-три дні.

- І на ніч будемо зупинятись? - підпустив шпильку Сашко.

- Чому ж зупинятись?

- Ти ж казав, - втрутився Ігор Борисович, - що ми будемо летіти до Місяця скількись там днів, виходить, що вночі у нас буде перепочинок.

- Ми дві-три доби летітимемо, і ти, Сашко, даремно насміхаєшся.

- Та-ак, - зітхнув Ігор Борисович, - не близький світ, далеченька дорога.

- Ось коли б з субсвітловою швидкістю, - зітхнув Сашко.

Сергій тільки плечима знизав і з докором подивився спочатку на Ігоря Борисовича, потім на Сашка, але відповів самому тільки Сашкові:

- Багато ти тямиш! Яка потреба на Місяць летіти з субсвітловою? Це яких-небудь півтори секунди - і ми там. Роздивитися нічого б не встигли... А гальмувати коли? Субсвітлова! А що ти знаєш про субсвітлову?

- Що тут знати? Це така швидкість, коли космічний корабель летить майже із швидкістю світла...

- А яка швидкість світла? - вирішив перевірити їхні знання Ігор Борисович.

- Швидкість світла - це 300 000 кілометрів на годину! - бовкнув не подумавши Сашко.

- Ха-ха-ха! - аж зайшовся з реготу Сергій. - Не на годину, телепню, а на секунду!

- Я так і хотів сказати - на секунду, - почав виправдовуватись Сашко.

- А ти знаєш, скільки пального треба, щоб розігнати до субсвітлової швидкості космічний корабель вагою тільки в одну тонну? - професорським тоном запитав Сергій.

- Ну-у... - Сашкові більше не хотілося сідати в калюжу, і він став дуже обережним. - Думаю, що багато.

- Правильно думаєш, - зверхньо сказав Сергій, - бо якраз дуже багато. Сотні мільярдів тонн. Зверни увагу - не мільйонів, а мільярдів. А тепер прикинь, скільки важить наш космоплан і помнож його вагу на оті мільярди. Цікава у тебе цифра вийде. Може, хоч тоді ти збагнеш, чому ми не летимо з субсвітловою швидкістю.

Сашко тільки сопів. Ігор Борисович бачив, що вони зарає посваряться.

- Сергію, а Сурен Ашотович не розповів тобі про наші плазмові двигуни, як вони працюють? - поспитав він, щоб хоч цим запобігти аварці.

- Аякже! - пожвавішав Сергій. - Я й вам можу розповісти і навіть показати все на цій моделі. То дарма, що на ній усе таке маленьке. Є два види плазмових двигунів. У нас якраз першого виду.

Розпечені гази, які вилітають з сопла ракети, - це плазма. Вони утворюються при згорянні гасу або ще якого-небудь іншого ракетного палива. Але серцем нашого плазмового двигуна є реактор. І чому, я вам зараз розповім. Бачите, ось він і на моделі є. Зараз ми оцю покришечку знімемо, і ви побачите. О! Бачите? Він тут не більший за наперстка. Тут розщеплюється уран, тут скажена температура...

- Яка, яка? - перепитав Ігор Борисович.

- Скаж... тобто дуже висока.

- О, тепер я зрозумів, розповідай далі.

- Ну от. Я й кажу, тут дуже висока температура. А ось тут, бачите? Ось тут, у носовій частині нашого корабля, ще один наперсток, тільки насправді це цілий бак. Сюди залито таку спеціальну рідину, ну, вона зветься робочим тілом. А ось труби, бачите, вони тут як ниточки, а насправді це труби, я бачив їх, ця рідина, яку називають робочим тілом, поступає в реактор і там нагрівається до скаж... до високої температури. Ну, такої, що при ній вона... тобто воно... тобто робоче тіло перетворюється на плазму. Ну, плазма шукає собі вихід...

- А “нукаєш” ти для того, щоб плазма швидше цей вихід знайшла? - посміхнувся Ігор Борисович.

- Ні, - засоромився Сергій, - вона й так швидко рухається. Ну, тобто вихід вона зможе знайти тільки в хвості ракети, тобто космічного корабля... і туди вона рветься. Що швидше плазма буде вириватися з сопла, то швидше летітиме корабель. От Сурен Ашотович там і регулює, він може випускати її то швидше, то не дуже швидко. Але я ще не все вам розповів. Це тільки поверхово. Спершу мені так і Сурен Ашотович розповів, але я його попросив, щоб він розповів про все докладніше, і він пояснив. Плазма - це суміш електрично заряджених частинок уламків атомів. Значить, на неї можна впливати електричним полем. Ось тут, бачите, перед соплом поставлено чотири циліндрики, вони крихітні, але коли уважно придивитися, то побачимо, що на першому і на третьому стоять плюси, а на другому і на четвертому - мінуси. Як ви думаєте, для чого тут плюси й мінуси і що це має означати? - Ну-у... - почав дивитися на стелю Сашко.

- Тепер ти занукав, - зморщив носа Ігор Борисович.

- Мабуть, це має означати, - виправився Сашко, - що перший та третій циліндрики з’єднані з плюсовим полюсом генератора, а другий і четвертий - з мінусовим. Желєзно!

- Ну, так, - розчаровано буркнув Сергій, - а для чого?

Сашко, звичайно, не знав, і це дозволило Сергієві продовжити свою лекцію:

- Завдяки цьому іони плазми, які опинилися в першому циліндрі, підхоплюються електричними силами і летять далі, в бік другого циліндра. Розігнавшись, вони опиняються в третьому циліндрі, там електричні сили розганяють їх ще дужче, і вони через четвертий циліндр вилітають назовні.

- Тільки й усього? - скривився Сашко. - Так ото варто було перевантажувати корабель і будувати ще оці циліндри?

- Ти навіть не уявляєш, як збільшується тягове зусилля корабля завдяки їм. Ми можемо взяти менше пального. Власне, не пального, бо пальним у нас є уран, і його витрачається дуже мало. Я кажу “пальне”, а думаю про робоче тіло, про цю рідину, що йде по трубах і перетворюється на плазму. Так от, цього робочого тіла на нашому кораблі в кільканадцять разів менше за об’ємом, ніж його займало б хімічне пальне, якби наші двигуни працювали на ньому.

- Переконав, переконав, Сергію, - обережно звівся на ноги Ігор Борисович, - тепер коли мені хто-небудь буде щось казати проти плазмових двигунів, то я того скептика відразу ж пошлю до тебе. Що ж, хлопці, дорога не близька, лекціями ми з вами обмінялися, тепер не завадило б що-небудь перекусити. Хто знає, чи є в цьому поїзді вагон-ресторан?

- Має бути, - пожвавішали хлопці, бо й вони були не від того, щоб заморити черв’ячка.

- А мені, - признався Ігор Борисович, - не так їсти хочеться, як цікавість не дає спокою, якою буде трапеза за невагомості. Начитався всього від Жуля Верна до Єфремова включно, а от як воно насправді, не уявляю. Будемо з тюбиків борщ їсти?

Сашко тільки слину ковтнув. Але не зробили вони й кроку до дверей, як мелодійний голос із динаміка сказав:

- Уклінно просимо прибути до кают-компанії на перший врочистий обід у космосі!








Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Видавництво дитячої iconСвято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги
...
Видавництво дитячої iconІнформаційні листи: Міжнародний день дитячої книги
Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з 967) квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана...
Видавництво дитячої iconВідділ освіти Козівської районної державної адміністрації Козівський районний будинок дитячої та юнацької творчості
Ляхович Леся Михайлівна керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості
Видавництво дитячої iconУрок- усний журнал з творчості дитячої поетеси Натала Забіли Склала вчитель початкових класів Загребельна Тамара Дмитрівна мета
...
Видавництво дитячої icon— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури (30. 01. 1930)— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Видавництво дитячої iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво дитячої icon«Поділюсь краплинкою тепла» 2013 Експедиційно-пошуковий загін Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості Керівник пошукової групи
Керівник пошукової групи Ляхович Леся Михайлівна, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського будинку дитячої та юнацької...
Видавництво дитячої iconЧернігів Видавництво «Десна Поліграф»

Видавництво дитячої iconВидавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Видавництво дитячої iconСумські письменники – дітям Огляд дитячої літератури письменників Сумщини Суми 2011
Сумські письменники – дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка