Видавництво дитячої



Сторінка5/8
Дата конвертації15.03.2018
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
ЧАСТИНА ДРУГА



НА МІСЯЦІ

1
Валерій Холод і Оля Чуб стояли біля ілюмінатора.

Видовище, що розгорталося перед ними, було дивовижне й неповторне. В небі, в чорній порожнечі космосу, світило два місяці. Один блакитно-зеленавий, другий - срібний. І формою своєю і розмірами вони були однаковісінькі.

Оля дивилася як зачарована. Вона боялася ворухнутися, бо їй здавалося, що ця казкова чарівність відразу ж зникне.

- Розумію, що то наша Земля, розумію, що це Місяць, а от вірити в це якось не хочеться, - пошепки сказала вона.

Валерій Холод знизав плечима:

- Вірте не вірте, а подорож наша закінчується. Зараз Місяць і Земля поки що зрівнялись у своїх правах, а скоро поміняються обов’язками. По Місяцю ми будемо ходити, як по Землі, а Земля стане нашим Місяцем. І світитиме нам. І навіть яскравіше, ніж Місяць. Як-не-як у нас атмосфера...

- Скільки нам залишилося?

- Летіти? - зрозумів її Валерій. - Мало. Ми пролетіли чотири п’ятих всієї відстані, або сорок вісім земних радіусів.

- Ви знаєте це так точно? Вам казав хтось із членів екіпажу?

- Ні-і, - засміявся Валерій, - члени екіпажу, намагаються мене не помічати. Вони з великим задоволенням викинули б мою персону за борт. Просто не знаю, що їх утримує від цього цілком законного і справедливого акту.

Оля засміялася. Вона, як і всі учасники експедиції, вже знала, за яких обставин він потрапив на корабель.

- Ну, для чого ви приписуєте їм такі антигромадські вчинки? Викинути в космос представника преси? У глибині душі кожен з них сподівається, що ви змалюєте в своїх майбутніх нарисах їхні образи, образи скромних трудівників космосу. Але справді, звідки ви знаєте, що ми пролетіли чотири п’ятих відстані?

- Зараз вже навіть трохи більше. Бачите, на відстані сорок вісім земних радіусів, що дорівнює чотирьом п’ятих відстані від Землі до Місяця, Місяць і Земля Космічному подорожному, як оце ми з вами, здаються однаковісінькими за розмірами.

- Заздрю людям, які все знають! - щиро сказала Оля.

- А я заздрю Омельченкові, - ще щиріше вихопилося у Валерія.

- Чому? - не зрозуміла спершу Оля.

- Чому? Тому, що він за родом своєї діяльності завжди біля вас.

- А може, я біля нього? - хитро сказала Оля, намагаючись усе перекинути на жарт.

- Це все одно, - якось розгублено промимрив Валерій, - це все одно... І ще я заздрю вам, ви побуваєте на Місяці...

- Отакої! А ви хіба на Марс летите?!!

- Бачите, це різні речі, просидіти весь час, доки триватиме експедиція, в космоплані чи самому працювати в складі експедиції. Орлик поклявся на штурвалі корабля і закликав увесь антисвіт у свідки, що на Місяці він уже мене не прогавить.

- Як то? - все ще не зрозуміла Оля.

- А так. Орлик сказав мені буквально таке: “Мене можна ошукати лише один раз. Вам це пощастило на Землі, але не пощастить на Місяці. На Землі ви непомітно пробралися в корабель, але на Місяці непомітно вийти з корабля вам не вдасться”. А що я такого натворив?

Оля засміялася дзвінко-дзвінко.

- Вам, мабуть, здається, що школяр, який катається без квитка на трамваї, і ви - злочинці одного кшталту. Справді, що ви такого натворили? Але не вболівайте так, я вблагаю як-небудь Омельченка, і він вам бодай раз позичить свого скафандра.

- Не знаю, не знаю, - зітхнув Валерій.

Але він був не з тих людей, що довго сумують. Професійний інтерес до всього навколишнього переборював будь-який сум.

- Скажіть, Олю, - за хвилину звернувся до аспірантки Валерій, - ви сподіваєтесь знайти тут щось цікаве для себе, для своєї галузі?

- Не знаю, - чесно призналася вона. - Але що значить - знайти чи не знайти? Не знайти - це ще не означає зазнати невдачі. Не знайти будь-яких слідів цивілізації - це значить довести ще раз, що на Місяці її ніколи не було.

- А-а, он ви з якого боку! Мені ж, по правді кажучи, весь час здавалося, що ви мрієте знайти черепок якоїсь тарілки, розбитої селеніткою1 на голові свого невдахи чоловіка. От тільки не знаю, чи на Місяці билися коли-небудь тарілки, бо там же все у шість разів легше.

У цей час репродуктор заговорив голосом Віталія Андрійовича Орлика:

- Увага! Увага! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Корабель починає здійснювати маневр! Корабель починає здійснювати маневр! Бортінженерові Чайчяну простежити за тим, щоб усі пасажири були на своїх місцях! Увага!

Увага!


- Ходімо, - сказав Валерій, - скоро будемо на Місяці. Зараз почнемо спуск.

2
Справді, з цієї хвилини все знову мінялося. “Микола Кибальчич” уже не був між Місяцем і Землею, він опинився над Місяцем і, здавалося, падав униз, а Земля була високо вгорі над кораблем.

Штурман Аркадій Сергійович Соколов поклав на командирський пульт аркуш ватману, покреслений кривими лініями. Для Орлика міліметри на папері ставали сотнями і тисячами кілометрів у космосі, всі ці криві, виписані лекалами і циркулем штурмана, корабель зараз мав виписати своїм корпусом на чорному аркуші космосу.

Так перегорталася ще одна сторінка незвичайної книги космічних відкриттів. Починався найвідповідальніший період - період маневрування і посадки.

Про все це Сергій, Сашко та Ігор Борисович могли тільки здогадуватися по тому, що стеля, стіни і підлога знову міняли свої місця. Спочатку було незвично та й неприємно після відчуття невагомості брати на свої плечі тягар перевантаження, потім неприємне відчуття минуло, але невагомість не повернулася.

- Батечко Місяць прийняв нас у свої обійми, - сказав Ігор Борисович. - Обійми ці, правда, в шість разів слабші, ніж у матінки Землі, але хоч як би там було, ми знову маємо яку-не-яку вагу. Приємно, знаєте, відчувати, що ти маєш вагу.

А корабель націлювався, де найкраще торкнутися йому своїм хвостом місячної поверхні.

Орлик закляк над приладами. Численні стрілки загойдалися, червоні й зелені очка індикаторів заклопотано почали моргати. Обчислювальна машина виплюхувала перфострічку, пропонуючи найоптимальніші варіанти для посадки.

- Гадаю, що південний берег Моря Хмар або північний берег Океану Бур нам підійдуть найбільше, - сказав Віталій Андрійович, змотуючи перфострічку лічильної машини.

- Що ж, - усміхнувся астроштурман Соколов, - великому кораблеві - велике плавання по великих морях. Правильно, там найрівніше. Зараз пройдемо над цим районом ще раз і примісячимося на всі три точки, як колись любили говорити в авіації.

Вони пролетіли ще раз - ще раз обчислювальна машина виплеснула ще кілька метрів перфострічки. І ось на якусь ледве вловиму мить “Микола Кибальчич” зупинився, завис у чорному місячному небі, а потім почав повільно падати хвостовою частиною донизу. І що ближче було до Місяця, то довший і пишніший хвіст висувався з його сопел. Тієї миті, коли хвіст торкнувся місячної поверхні, знову здалося, що корабель завис нерухомо. А там ще мить - і він осів на безмежній рівнині. Дорогу в один кінець було закінчено.

Мабуть, не всі збагнули, що корабель стоїть уже на місячному ґрунті, але тієї ж миті в каютах почули голос Віталія Андрійовича:

- Дорогі товариші! Дозвольте привітати вас із щасливим прибуттям на Місяць! Переліт завершено успішно, хочу вірити, що такою ж успішною буде наша експедиція. Хочу вірити, що ми не тільки візьмемо у Місяця його таємниці і його скарби, але й йому дещо подаруємо, і цим подарунком буде блакитне небо.

Дуже стриманою людиною був командир ракетоплана. Говорив він дуже врочисто і дуже значимі слова, але так спокійно, ніби оголошував про прибуття чергової електрички де-небудь на станцію Ірпінь чи Боярку.

Сашко і Сергій ще не встигли отямитися, коли до їхньої каюти зайшов Сурен Ашотович.

- Ай, Серго-джан, ай, Сандро-джан, ай, джан Ігор Борисович, вітаю з щасливим прибуттям! Як доїхали? Як дорога? Чому не писали з дороги? А-я-яй!

- Тож-то що доїхали, - буркнув Сергій, - так, ніби ми їхали де-небудь в метро. Ніяких пригод. Нецікаво. Що ж ми будемо хлопцям розповідати?

- Ого! Чимало чого можна розповідати! Розповіси, наприклад, як на корабель насувалася хмара метеоритів, а ти перший помітив їх і навіть сачком впіймав кілька. Або можеш закрутити, як ми збилися з дороги і мало не потрапили на Марс, - порадив бортінженер. - Ну, а зараз - до командира корабля!

...Коли вони зайшли в рубку, Орлик закінчував розмову з Валерієм Холодом. Хлопці не могли не помітити, що Валерій Федорович був не дуже вдоволений з цієї розмови.

- Ну, припустимо, - говорив Орлик, - що зайвий скафандр у мене знайдеться... А кисень де ви візьмете? Майте на увазі, у нас на обліку кожен грам кисню, він потрібен не для прогулянок, а для роботи. Між іншим, можете зв’язатися з редакцією своєї газети і попросити, щоб вам прислали два-три балончики кисню.

- Як зв’язатися? - здивувався Валерій.

- Як? Запитайте у Сурена Ашотовича. Він відповідає за радіогосподарство корабля, і, мабуть, знає, як зв’язуватися з редакціями по радіо, потураючи всяким фітильним майстрам.

Що таке “фітиль”, хлопці знали. Не знали вони тільки, чому у Сурена Ашотовича раптом трохи порожевіли вуха. А звідки було їм знати, що Валерій Холод своїм вмінням знаходити спільну мову з людьми будь-якого віку, будь-якої професії, будь-якого характеру і виховання зачарував бортінженера, і той аж двічі дозволив Валерієві зв’язатися по радіо з редакцією. Вони нічого цього не знали. Щодо Валерія, то він, вдаючи, ніби не зрозумів Орликового натяку, вийшов з каюти.

А Сергій і Сашко підступили до командира.

- Ну як, орли, перенесли дорогу?

- Желєзно, - відповів Сашко.

- Добре, - відповів Сергій.

- То “желєзно” чи “добре”?

- Добре, - відповіли вони разом.

- Мені вони скаржились, - втрутився Сурен Ашотович, - що мають деякі претензії.

- Які претензії? - звів брови командир.

- Бачите, ми не потурбувалися про романтику. Політ був нуднуватий. Треба було б зіткнутися бодай з одним метеоритом, тоді стало б веселіше. Реактор теж чомусь не виходив з ладу, працював як слід, і все це не могло не відкласти на високі чола наших юних героїв зморшки незадоволення життям.

- Та-ак, - зітхнув Віталій Андрійович, - отже цим юним завойовникам, підкорювачам космосу бракує романтики... Це погано. А чи знають вони, що таке романтика взагалі? Чи підозрюють, що між тією романтикою, яка виникає від читання фантастичних і пригодницьких романів, і тією, що народжується у важливій і складній роботі, є деяка різниця?

- Ми вже не маленькі, - ображено буркнув Сашко.

- Я це знаю. Інакше вас не взяли б на борт “Миколи Кибальчича”. Ну от. Якщо ви не маленькі, і ми прилетіли сюди, а ви стоїте у мене в штатному розписі як практиканти, то почнемо вашу практику на Місяці. До кого прикріпити вашу групу?

- Як то групу? - не зрозумів Сергій.

- Групу - це Сергія Орендаря і Олександра Блажка, я маю на увазі групу практикантів. А на Місяці зараз буде працювати чимало всяких дослідницьких груп. Геологи виконуватимуть свою звичайну буденну роботу, археологи шукатимуть бодай слідів цивілізації, у геофізиків свої обов’язки, у геохіміків - свої, у астрономів - свої...

- Ми б хотіли з Васею Чижем на всюдиході, - несміливо попрохав Сергій.

- Так, це непогана була б практика, - згодився Віталій Андрійович, - але, на жаль, взяти участь у експедиції всюдихода, який поведе Вася Чиж, ви не зможете. Там немає жодного вільного місця. Єдине, що я можу вам обіцяти, це дозволити взяти участь в обкатці всюдихода в районі нашого тимчасового космодрому.

- Тоді ми будемо з археологами, - твердо сказав Сашко, який згадав, як він допоміг Олі Чуб і Омельченкові відшукати контейнер Чимча.

Сергієві все це не дуже сподобалось, бо він мав потяг до техніки, але промовчав, задля солідарності з Сашком.

- Ну, от і добре, - згорнув бортовий журнал командир. - Отже, наші практиканти роботу собі знайшли.

Але він непогано знався на людях і розумів, що Сергій не зовсім задоволений. Тому додав:

- А на всюдиході ви зможете практикуватися скільки завгодно доти, доки він не вийде за межі нашого тимчасового космодрому. Про це я Васі Чижеві сам скажу.

Командир встав з-за пульта, і хлопці зрозуміли, що пора подякувати і сказати: “До побачення!”

3
Всі розуміли, що найвідповідальніше завдання в Ігоря Борисовича Агарка, але не всі вірили у цілковитий успіх цієї справи. Багатьом розповідь космонавта Чимча здавалась якоюсь казкою, і хоч з наукового боку все, що розповів космонавт із Зели, не викликало сумнівів, в успіх створення атмосфери на Місяці вірили не всі. Все це розглядалося, як цікавий науковий експеримент і не більше.

Перший вихід Сашка й Сергія з космоплана був пов’язаний з однією досить-таки важливою подією. Ігор Борисович Агарко вперше мав інспектувати ампули з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. Живі воли чи не живі? Прокинуться у космічному просторі чи не прокинуться? Почнуть користуватися послугами променевої “кухні” ці сонячні годованці чи не почнуть? Творитимуть кисень чи не творитимуть?

Власне, останнє найменше турбувало Ігоря Борисовича і всіх тих, хто вірив у пробудження “годованців Сонця”. Найголовніше чекали від них - чи зможуть вони утворити таку плівку, яка затримала б атмосферу на Місяці? Не дала б їй розвіятися в космічному просторі?

У давніх фантастичних романах із ракети, що прибувала десь на іншу планету, обов’язково через люк викидали плетену із капрону чи якогось іншого еластичного матеріалу драбинку, по якій спускалися герої-космонавти. Інженери, що проектували і будували “Миколу Кибальчича”, прийшли до висновку, що спускатися по таких драбинках та ще й у скафандрах вельми незручно. Тому вони придумали дещо нове. Власне, винахід їхній після того, як попрацювали хіміки, був простий і примітивний. Усі лаври дісталися хімікам, які винайшли чудесну речовину гідропластрол. Струмінь цієї речовини, що нагадувала звичайнісіньку воду, за космічних умов, у вакуумі, блискавично тужавів.

Отож, тільки-но відчинилися “двері” корабля, як вдарили дві цівки гідропластролу. Торкнувшись місячного ґрунту, вони зафонтанували поперечними струменями один назустріч одному. І утворилася драбина, досить зручна, як ті східці, що їх підкочують до лайнерів у аеропортах. По ній Сашко з Сергієм щасливо спустилися з корабля.

Їх полоснуло по очах. Хоча шоломи скафандрів і фільтрували сонячне проміння у безповітряному просторі, яскраве сонце на тлі зовсім чорного неба було таке незвичне, що, мабуть, не стільки воно, як оця незвичність так ошелешила хлопців. Вони на якусь мить примружили очі, а коли розплющили, то були вражені не менше: не було ніякої планети, не було ніякого Місяця, просто на чорній воді космосу, як у відрі, лежав обпалений сонцем кружок, ,а посередині цього кружка стирчав, наче цвях, космоплан, і біля нього вони... На всі чотири сторони лежала рівнина. Ні тобі гір, ні вулканових кратерів...

Позаду східцями спускався Ігор Борисович і ніс поперед себе цілий оберемок всякого мікробіологічного начиння. Він зійшов униз, склав біля східців усе своє майно й увімкнув РУ (розмовне устаткування). Це була новинка радіотехніки, досить зручна для зв’язку на Місяці. А зв’язок тут має свої ускладнення: нема атмосфери - немає й благодайного шару Хевісайда, а отже радіохвилі поширюються тільки прямолінійно, за горизонт по своїй волі й не подумають зазирнути. Одначе їх змусили на це: запустили з Землі довкола Місяця серію зв’язкових супутників, і тепер тут не було куточка, який не прострілювався б радіохвилями. Та ще за певних обставин ретранслятором радіосигналів могла бути сама матінка Земля. Нове РУ за такої ситуації - досить гарна штука. Віддалі для нього не існує: хочеш - тримай прямий зв’язок, треба - користуйся послугами радіосупутників (це якщо є потреба закинути слівце за горизонт). І в кожному випадку здається, що твій співрозмовник поруч.

- Що, мої любі друзі, - почули Сашко і Сергій, - ви здивовані? У вас такий вигляд, ніби ми летіли на Місяць, а потрапили зовсім у інше місце. Чи не так?

- А як же все оце збагнути?

- Де гори? Де кратери? Скелі де? - замахав руками Сергій.

Справді, Місяця вони собі уявляли зовсім іншим. Таким його могли уявити хіба що первісні люди, які ніколи не користувалися телескопом. Адже навіть у найпростіший шкільний телескоп можна бачити оті гори. А тут була рівнина, рівнина і пустеля. Проте коли хлопці оговталися, то переконалися, що місячна поверхня не така вже й рівна. Глибокі борозни-тріщини переорали її у всіх напрямках. Деякі з цих тріщин були такі глибокі, що навіть не хотілося бачити їхнє дно. А на рівній поверхні - камінці: великі й маленькі, різні за формою.

- А чому воно тут так? - простодушно запитав Сергій.

Ігор Борисович тільки похитав головою:

- Як же ж, по-твоєму, тут має бути?

- Ну, бескеття, скелі, прірви, - замахав руками Сергій.

- Вони є, ніхто їх з Місяця не вкрав. І ти ще матимеш нагоду побачити все це. А тепер уяви собі на хвилинку... Хоча стій! Де ми примісячились?

- Десь в Океані Бур, - відповів Сергій.

- Ти знаєш, бодай приблизно, карту Місяця?

- Знаю.


- То чим же відрізняються місячні моря, океани, озера від іншої території?

- Ну... Вони западини, і вони рівні...

- Отож. А Океан Бур найнетиповіший для Місяця, він дуже рівний. Значить, великих гір, скель, ущелин, проваль тут не може бути.

- Зрозуміло, - хитнув головою Сергій.

А Сашко промовчав, бо відчував, що Ігор Борисович чогось не доказує:

- Добре, - продовжував Ігор Борисович, - ну, а тепер уявимо, що ми здійснили посадку де-небудь у центрі якогось кратера. Що тоді?

- Ну-у, тоді ми бачили б стрімкі скелі, урвища, схили його! - сказав Сергій.

- Хіба це так обов’язково?. Який діаметр місячних кратерів, ти знаєш?

- Різні бувають... Є такі, що діаметри їхні становлять десятки і навіть сотні кілометрів...

- То хіба ще й після цього тобі треба щось пояснювати?

- Але ж все одно ми могли б бодай що-небудь бачити, бо на Місяці гори дуже високі!

- А яка кривизна Місяця, ти забув? Де, за скільки кілометрів тут має бути горизонт, як по-твоєму?

Сашко дуже шкодував, що в цю хвилину ніяк не міг пригадати, за скільки кілометрів на Землі степ зливається з небом, а ще більше він шкодував, що не знає, як усе оте відбувається тут, на Місяці. А Сергій уже ляснув себе по шоломі і закричав так, що аж в РУ залящало:

- Зрозумів, зрозумів, адже на Місяці кривизна більша, бо він менший, значить, і горизонт ближчий. Тому й не можемо ми бачити гір, хай вони навіть близько.

- Ну, от і добре, що зрозумів, - сказав Ігор Борисович і заходився біля свого начиння.

А те, до чого взявся зараз Ігор Борисович, було надзвичайно важливе, бо зараз мало з’ясуватись - даремно він летів сюди чи ні.

Передусім Ігор Борисович дістав контейнер з культурою жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Сашко скосив оком убік і помітив, що не лише він із Сергієм стояв зараз коло Ігоря Борисовича. Навіть Вася Чиж, який десь за сто метрів від космоплана ще хвилину тому порався біля свого всюдихода, теж пі дійшов і став за спиною у мікробіолога. Та хіба тільки Вася? Люди різних професій, всі, хто згідно з розписом зовнішніх робіт був у цей час не на борту “Миколи Кибальчича”, обступили Ігоря Борисовича щільненьким натовпом. Не було лише Валерія Холода... І обом хлопцям - і Сергієві, і Сашкові - стало дуже шкода його. Вони розуміли, що Віталій Андрійович вчинив усе по закону, але тепер трохи сердилися на командира. Хіба не міг він випустити Холода з корабля бодай на десять хвилин! Хоч задля такого врочистого моменту. Хлопці, не змовляючись, вирішили не пропустити жодної деталі, стежити за кожним професоровим рухом, щоб потім усе розповісти Валерієві Федоровичу.

Тим часом Ігор Борисович дістав із контейнера першу ампулу з культурою бактерій. Всі мимоволі подалися вперед. Не кожному і не щодня випадає бачити в руках у твого сучасника річ, яка мало того, що була зроблена кільканадцять століть тому, та ще й на іншій планеті, іншої Сонячної системи. Але й без того ампулка могла збудити інтерес у будь-кого. Виготовлена вона була з того самого матеріалу, що й контейнер. Усі її бачили, але водночас усім вона здавалась невидимою. Складалося таке враження, що видно не ампулку, а тінь від неї.

Тим часом Ігор Борисович дістав платинову петлю, якою користуються мікробіологи всього світу, коли пересаджують колонію яких-небудь бактерій з одного середовища на інше. Тонесенька платинова дротинка завжди старанно стерилізується на полум’ї спиртівки, щоб, бува, в сусідство до них не потрапили інші “дикі”, або, як їх ще називають, “вульгарні” мікроби.

Для стерилізації платинової петлі Ігор Борисович використав електричну батарею. Через кілька секунд платинова петля стала червоною. Тепер вона була абсолютно стерильна.

Усі затамували подих, бо розуміли, що зараз вирішується найважливіше питання: прокинуться жовто-оранжеві киснетворці чи ні? Що, коли штучно виведений штам бактерій закапризує і в умовах іншої Сонячної системи не захоче прокидатися?

Ігор Борисович намацав на денці ампули невеликий виступ і натиснув на нього. “Шийка” відпала. Тепер він уже не дотримувався ніяких пересторог. Від кого і чого було захищати Бекутових годованців Сонця? Адже їхнім єдиним захисником і єдиними харчами мало віднині стати лише Сонце. Професор якимось занадто спокійним і надто буденним рухам опустив платинову петлю в ампулу, обернув її там і витіг на сонце. Нічого істотного не сталося, бо нічого такого і не могло статися. Але Сергієві й Сашкові (та, мабуть, не тільки їм) чомусь здалося, ніби Ігор Борисович діставав не крапельку мікроорганізмів, які проспали кілька десятків століть, а випустив із ампули казкового джина.

І ось Ігор Борисович вже порався біля мікроскопа, що його добровільні помічники примостили тут на розкладному портативному столикові. (Мікроскоп мав пристосування, щоб у нього можна було дивитися, не скидаючи шолома). Платинова петля лягла на предметний столик. Ігор Борисович пошукав очима Сашка, а знайшовши, взяв за плече і підвів до мікроскопа.

- Дивись! Використовуй своє право першовідкривача, ти ж знайшов їх! Обережно, не поспішай так, порегулюй трохи оцим мікрогвинтом, піджени до свого ока. Спокійно, спокійно, і все побачиш.

А побачив Сашко під мікроскопом щось дуже схоже чи то на половинку кетової ікринки, чи на краплю абрикосового варення. Крапля трималася на товстелезному обручі, і, тільки відійшовши від мікроскопа, Сашко здогадався, що цей “обруч” був платиновою петлею. А оранжева крапля - колонією бактерій Бекута.

Але вони чомусь не подавали ніяких ознак життя.

Сашко розчаровано зітхнув і відійшов від мікроскопа, поступаючись місцем для інших цікавих. Після Сашка у мікроскоп зразу ж заглянув Ігор Борисович. Саме заглянув, а не став ретельно розглядати, як можна було сподіватися. Крізь прозорий шолом Сашко дуже добре бачив обличчя мікробіолога, але його вираз не міг нічого йому сказати.

Коли б Сергієві чи Сашкові ще на Землі хтось сказав, що, ступивши на Місяць, вони не помічатимуть Місяця, хлопці, звичайно, не повірили б. Що ж на Місяці могло бути цікавішого від самого Місяця? У всякому разі - в перші хвилини?

А тут виявилось, що можна забути про все, і навіть про Місяць. Це вже закони науки і закони людського мислення: вхопивши за роги одну таємницю, відразу ж шукати іншу, зробивши одне відкриття, прагнути зробити інше.

Сашко й Сергій думали зараз не про те, що вони на Місяці, а про те, оживуть чи не оживуть жовто-оранжеві киснетворці.

Ігор Борисович ще раз заглянув у мікроскоп, випростався і пошукав очима Сашка. Той запитливо дивився на професора. Професор кивнув, запрошуючи Сашка знову подивитися в мікроскоп. Сашко припав до окуляра і...

- Живі, живі, живі! - почулося у всіх шоломах.

- Живі, живі, живі! - почув Орлик, сидячи в рубці.

- Живі, живі, живі! - почув Валерій Холод, бо всі радіоприлади корабля були настроєні на робочий канал РУ тих, що були на поверхні Місяця.

Що ж побачив Сашко у мікроскоп, що примусило його так несамовито кричати? Ігор Борисович міг би про все, що сталося, розповісти й сам, але він залишив це право за Сашкам. Коли в океані капітан веде судно точно за курсом, не він, а вахтовий матрос гукне перший: “Земля!”



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Видавництво дитячої iconСвято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги
...
Видавництво дитячої iconІнформаційні листи: Міжнародний день дитячої книги
Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з 967) квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана...
Видавництво дитячої iconВідділ освіти Козівської районної державної адміністрації Козівський районний будинок дитячої та юнацької творчості
Ляхович Леся Михайлівна керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості
Видавництво дитячої iconУрок- усний журнал з творчості дитячої поетеси Натала Забіли Склала вчитель початкових класів Загребельна Тамара Дмитрівна мета
...
Видавництво дитячої icon— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури (30. 01. 1930)— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Видавництво дитячої iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво дитячої icon«Поділюсь краплинкою тепла» 2013 Експедиційно-пошуковий загін Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості Керівник пошукової групи
Керівник пошукової групи Ляхович Леся Михайлівна, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського будинку дитячої та юнацької...
Видавництво дитячої iconЧернігів Видавництво «Десна Поліграф»

Видавництво дитячої iconВидавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Видавництво дитячої iconСумські письменники – дітям Огляд дитячої літератури письменників Сумщини Суми 2011
Сумські письменники – дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка