Видавництво дитячої



Сторінка6/8
Дата конвертації15.03.2018
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Згадаємо, що хоч Валерій Холод і потрапив на Місяць, як того бажав, але Сергій і Сашко мусили поки що виконувати обов’язки спеціальних кореспондентів “Наддніпрянської вечірньої зорі”. Вони все-таки бачили більше, ніж він, і були безпосередніми учасниками й свідками тих подій, яких йому не поталанило побачити.

Сашко написав репортаж і передав Валерієві Федоровичу, а вже як той примудрився передати його на Землю, міг би розповісти хіба що Чайчян. Хоч як би там було, “Наддніпрянська вечірня зоря” знову вийшла того вечора з “фітилем” на заздрість іншим газетам. Правда, Сашків репортаж, перш ніж лягти на радіохвилі, був добряче відредагований Валерієм Холодом, був навіть трохи скорочений (витрачати радіохвилі, вірніше, електроенергію на Сашкові стилістичні і граматичні незугарності було б недоцільно). Але для історії цікаві завжди тільки оригінальні документи, тому тут наводиться запис Сашкового спостереження повністю. Ось його текст:

“Коли я заглянув у мікроскоп, то побачив, що крапля апельсинового варення (це я так назвав бактерії Бекута) нібито розпливлася і стала більшою. І вона стала не тільки більшою, але й блідішою. Вона начебто розтяглася. Вона тягнулася до обруча. Обручем я назвав платинову петлю. І вже у мене на очах крапелька почала витягуватись, і ще тоншою робитися, і вже з крапельки перетворилася на плівочку. Плівочка простяглася від одного кінця петлі до іншого по колу і обснувала всю петлю. І вже потім навіть і не в мікроскоп було її видно, хоч петля і не зовсім велика-вона трохи більша, ніж вушко циганської голки. Потім, коли ми вже всі роздивилися під мікроскопом плівочку на петлі, то Ігор Борисович дістав петлю з-під мікроскопа і розпік з допомогою електробатареї таку спеціальну голочку, і штрикнув цією розпеченою голочкою усередину петлі, щоб пробити в плівочці дірочку. І дірочку він пробив, це ми всі бачили, але ми всі бачили, що плівочка тут-таки й затягнулася, і хоч ми потім знову роздивлялися петлю під мікроскопом, одначе ніякої дірочки не побачили. І тоді ми всі зрозуміли, що так воно й повинно було бути, бо коли оця плівка обтягне Місяць кругом, то вона може чимось пошкоджуватись. Вона може пошкоджуватись і дуже великими метеорами, і ракетами, бо коли на Місяці буде атмосфера, то сюди буде прилітати дуже багато ракет. А це зовсім не страшно, бо дірки, які пробиватиме велике небесне каміння, вантажні ракети, навіть ракетоплани, будуть швидко заростати.

Ігор Борисович сказав: “Ну, тепер можна сідати на всюдихід і їхати по екватору Місяця. Чотири ампули ми вистрельнемо у космос із всюдихода з допомогою ракет, а дві можна буде вистрельнути з самого космоплана над полюсами тоді, як ми будемо повертатись на Землю”.

І тоді ми всі тричі крикнули: “Ура! Ура! Ура!” - і кинулися обнімати Ігоря Борисовича. А Віталій Андрійович Орлик дав команду, повернутися на борт “Миколи Кибальчича”. От і все”.

Але це ще було не все. Це був тільки початок.

4
Яким задоволеним і щасливим був Вася Чиж на Землі, коли вперше (ще на земному полігоні) сів у водійське крісло місячного всюдихода! Йому здавалось, що це неперевершений витвір технічної думки і що на такому всюдиході практично можна буде пройти скрізь. Але вже тут, на Місяці, Вася відчував не те щоб тривогу, а якийсь неспокій. Ану, як десь “підкачає” машина? Ану, як десь не впорається він сам, водій?

Вася ходив довкола всюдихода, оглядав і традиційними сильними, як йому здавалось, ударами ніг пробував міцність гусениць. А коло Васі крутилися Сашко й Сергій і мало не танцювали від нетерплячки, коли ж Вася запросить їх сідати в кабіну?

Сьогодні обидва практиканти вранці (ранок був, звичайно, земний, а не місячний, бо доба тут триває 29 земних діб 12 земних годин 44 земні хвилини і 28 земних секунд, а отже ранок на Місяці триває кілька земних діб) прийшли до командира і нагадали про його обіцянку. Адже Віталій Андрійович обіцяв дозволити покататися на всюдиході.

“Покататись на всюдиході” - звичайно, не ті слова, і вони б тільки образили практикантів, бо хіба Сашко й Сергій діти, щоб там на чомусь кататися? В бортовому журналі було записано, що “практикантам Блажкові й Орендареві належить взяти участь в обкатці всюдихода”. Це вже було схоже навіть на наказ, і тому хлопців обурювало, що Вася Чиж чомусь не поспішав запрошувати їх до кабіни.

- Слухайте ви, практиканти, - сказав він, коли Сергій і Сашко досить-таки йому набридли, - якщо вже Орлик прикомандирував до мене вас як практикантів, то ви мусите проходити практику за всіма правилами згідно програми.

Коли і яку програму було складено, на Землі чи на Місяці, хлопці не знали, але примовкли. А Вася вів далі:

- Отже пропоную ознайомитись із зовнішньою будовою всюдихода...

- А що з нею знайомитись? - буркнув Сергій. - Ми вже сто разів знайомились.

Сергій мав рацію. Місячний всюдихід зовні мало що відрізнявся від звичайного, земного всюдихода. Правда, він був трохи схожий на танк - між низькими і широкими гусеницями височіла башта, з якої, наче гармата, стирчав телескоп. Крім телескопа, з башти вистромлялись інші всякі прилади: висока радіо і, трохи нижча, телеантена. Незвичний був хіба що колір всюдихода. Власне, коли розібратися по-справжньому, він взагалі не мав кольору, а був дзеркальний. Не треба забувати, що Сонце нагріває поверхню Місяця до плюс 120° по Цельсію. А без цього такої температури через дуже короткий проміжок часу мав набути і всюдихід.

Його конструктори, звичайно, могли б домогтися, щоб температура в кабіні всюдихода була значно нижчою і екіпаж його міг працювати навіть без скафандрів. Можна було встановити на всюдиході холодильні установки, які заодно кондиціювали б і озонували повітря, можна було подумати й про теплоізоляцію, можна було б... Зрештою, можна було б знайти чимало хороших конструктивних рішень, але всі вони вимагали додаткових витрат енергії.

Деякі автори проекту стояли на тому, щоб всюдихід, навпаки, захоплював якнайбільше сонячних променів. Теплова енергія Сонця, за їхнім задумом, повинна була осідати в енергетичній “кишені” всюдихода. Тобто всюдихід мав охолоджувати себе всередині тим теплом, яке він одержував би ззовні. Іншими словами, енергію сонячних батарей можна було б використовувати для створення в кабіні нормальної температури та кондиціювання повітря. Але цей проект було відхилено, бо всюдихід мав прокладати свою трасу і в тій півкулі Місяця, яка не була освітлена Сонцем. Тобто він мав рухатись не тільки вдень, але й уночі. Крім того, в “ніч” він потрапляв би кожної хвилини, коли б заходив у тінь. Бо в тіні на Місяці температура падає до 160°, тільки вже нижче нуля. Електролічильні машини зважили всі “за” і “проти”, і найбільше “за” одержав дзеркальний варіант.

Крім дзеркальної поверхні, місячний всюдихід мав ще одну деталь, яку помітив Сергій, але на яку Сашко спочатку не звернув уваги.

В передній частині всюдихода між гусеницями було видно дві западини. Вони були схожі на люки, але дуже вузькі. Навряд чи крізь такий отвір могла б пролізти людина, не кажучи вже про всякі вантажі та прилади. Сергій, як обізнаний з технікою хлопець, розумів, що тут криється якась загадка, конструкторська несподіванка. У нього свербів язик розпитати про все у Васі, але він не наважувався. Сергій Орендар був негордий хлопець і допитливий, але разом з тим він завжди боявся втратити свій технічний авторитет у Сашкових очах. Ану, як раптом ви явиться, що Сашко вже знає, для чого всюдиходові ці западини? Що ході? І на Сергієве запитання дасть відповідь не Вася (поки ще там Вася збереться!), а сам Сашко? Та ще й у зневажливій формі, та ще й таким тоном: “Невже ти досі цього не збагнув?”

Але сталося так, що Сашко виручив Сергія. Він, нарешті, помітив западини-люки і запитав у Басі:

- А це для чого?

У таких випадках Сашко ніколи не був дипломатом - коли не знав чого, не соромився питати.

- Звідси у всюдихода ноги ростуть, - загадково відповів Вася.

- Ноги?

- А що ж то був би за всюдихід без ніг? На Землі ще туди-сюди, а тут що робити, коли тріщини?



- Об’їхати, - порадив Сергій.

- Еге, об’їдеш. А коли вони тягнуться на сотні кілометрів? Тоді як? Залишається одне - перестрибнути. Ну, мабуть, годі теревені розводити, сідайте в кабіну, поїдемо обкатаємо. Там, в дорозі, все зрозумієте.

...Коли вони сіли в кабіну і Вася ретельно перевірив герметизацію, можна було зняти скафандри і почувати себе як у міському автобусі. Всюдихід м’яко хитнувся і рушив з місця. Тут і почалось те, що називається: хоч розполовинься.

По тому, як швидко зменшувався космоліт, хлопці зрозуміли, що всюдихід рухається дуже хутко, але разом з тим не було майже ніякого відчуття руху, хіба що трохи, погойдувало. Хотілося дивитися в ілюмінатори, бачити, як почне змінюватися краєвид навколо, і разом з тим хотілося якнайкраще роздивитися кабіну.

Сергій перший почав розглядати обладнання всюдихода. Він спостерігав, як Вася то вмикав, то вимикав якісь кнопки і рубильники. Важелів чи керма у всюдихода не було, і Вася був схожий не на водія, а швидше на якогось диспетчера. Сергій придивився до приладів і зрозумів, що в основному вони такі ж самісінькі, як і в кожній машині. Ця блакитненька стрілочка, очевидно, показує, скільки витрачено пального, ця рожева - чи є масло у всіх механізмах, це спідометр, це... А от “це” було не схоже на ті прилади, які досі доводилось бачити Сергієві. Прилад нагадував мисочку-піалу, з якої у Середній Азії люблять пити чай. А в цій піалі хлюпало чорне зоряне небо... В центрі неба найяскравіше горіла біла кругленька зірочка. Сергій почав стежити за зірочкою. Він уже збагнув, що вона найголовніша в цьому приладі. Спочатку зірочка була нерухома, але ось Вася клацнув якоюсь кнопкою, всюдихід гойднувся - і зірочка ледь помітно відійшла від центра. Що воно таке? Якийсь удосконалений ватерпас, з допомогою якого Вася вивіряє, чи всюдихід тримається строго горизонтально? Хіба запитати? А може, почекати, коли запитає Сашко? Ні, на Сашка мала надія... Сашко так прилип до ілюмінатора, що його звідтіля не відірвеш. Тоді Сергій почав “маневрувати” (у нього в голові вже майнув здогад, але він не хотів осоромитись):

- А як ви визначаєте маршрут?

- Сьогодні певного маршруту у нас нема. Куди захочемо, туди й поїдемо, - не зрозумів його маневру Вася.

- А як заблудимось?

- Чого б ми мали блукати? Все буде в ажурі.

Вася помовчав, а тоді додав:

- Ти, може, боїшся? То так і скажи, я тебе в один момент одвезу на корабель, а обкатку ми з Сашком закінчимо.

З досади і образи у Сергія аж сльози на очах виступили і у вухах задзвеніло. Він пошкодував, що зняв шолома, може, крізь шолом не так було б видно яскраву фарбу сорому, що залила його щоки. Ковтнувши слину, він, як тільки зміг, спокійно сказав і навіть плечима знизав при цьому:

- Ні-і, я не до того. Мені просто стало цікаво, чи є тут на всюдиході компас.

- А для чого він тут? - байдуже кинув Вася.

Тепер Сергій уже був обережний і тому так само байдуже сказав:

- Ну-у, мало для чого... Ну, курс, ну, маршрут...

- Ач, рознукався! Нукаєш та нукаєш. Гобі на волах їздити, а не на місячному всюдиході. Ти не подумав, що на Місяці компас потрібен, як у Сахарі калоші? Як же він напрямок буде показувати, коли Місяць не має магнітного поля?

Тут Сергій прикусив язика і почервонів знову. Справді, як це він забув, що магнітного поля бракує Місяцеві? Чого нема, того нема.

- А коли ми на Місяці зробимо атмосферу, Місяць матиме магнітне поле? - зважився знову запитати, хоч і відчував, що не зовсім до ладу.

- Слово честі, не знаю. Хіба я академік? Я водій всюдихода...

Трохи помовчав і додав:

- І справді цікаво. Може, ми заодно цьому бідному Місяцеві і магнітне поле подаруємо? Воно, що не говори, а жити без магнітного поля якось незатишно... Тоді й оця мудра штука не знадобиться.

І Вася вказав на “піалу”, в якій плавала на чорному тлі поміж дрібніших своїх сестер біленька зірочка.

- Бачиш, у цій мисочці зібрано все зоряне небо. Вона наче карта... Ну, не все, звичайно, а найголовніші сузір’я. Ті, котрі й на Землі ми з тобою не раз бачили, і коли тут, на Місяці, глянути на небо, вони такі ж самісінькі залишаються. А це ти вже, певно, здогадався, що таке...

- Полярна зірка! - вихопився Сергій, не боячись помилитися.

- Правильно! І вона тут у мене прилаштована замість магнітної стрілки, завдяки їй я завжди знатиму, де в мене північ, де південь, де захід, а де схід. Усе просто і дотепно. Тут, братику, курс можна прокладати з точністю не те що до одного градуса, а до секунди навіть. Ось, дивись!

Вася натиснув кнопку, і на чорну “піалу” почала наповзати якась прозора молочно-біла плівочка. Придивившись уважніше, Сергій помітив, що плівочка ця дуже нагадує картушку компаса - вся посічена поділками, а крізь неї просвічує цяточка Полярної зірки. Все тепер було на місці - Полярна зірка чудово справлялася з обов’язками магнітної стрілки.

- А як же ж... - ще хотів було щось за . питати Сергій, коли Сашко раптом вигукнув:

- Гори! Дивіться, місячні гори! Справді, Вася й Сергій так захопилися технічними розмовами, що й не помітили, як раптово і різко змінився краєвид. Космічний корабель зник за горизонтом. І майже тієї ж миті попереду, з-за лінії горизонту, почали виринати якісь химерні споруди, зубці, брили, набираючи вигадливих форм. Сашко помітив їх перший, але не відразу збагнув, що то таке, і тільки коли ще трохи наблизились, вигукнув:

- Гори! Дивіться, місячні гори!

Так, це були місячні гори, і як вони несхожі на земні!

Що ближче підходив до них всюдихід, то більше переконувалися в цьому його пасажири. Спершу їх вразило те, що деякі стрімчаки мають такий неприродно чорний колір. “Кам’яне вугілля, антрацит!” - мало не вигукнув Сергій, але вчасно прикусив язика, бо збагнув - звідки на Місяці може взятися кам’яне вугілля? Адже там ніколи не було лісів! Неприродно чорний колір - то тіні! На Місяці нема атмосфери, і світло Сонця зовсім не розсіюється. Тут ніколи не буває сутінків, не буває ні світанку, ні заходу. Ніч від дня тут відмежована різко, наче ножем відтята. І в морях сліпучо-білого світла плавають оксамитно-чорні острівці тіней.

Всюдихід не збавляв швидкості, і перед мандрівниками почали розгортатися казкові краєвиди. Де б вони не були на Землі: в Карпатах, у Альпах, на Кавказі, на Тянь-Шані, - їм ніколи не довелося б побачити щось подібне. Поламані стрімкі скелі, навислі брили були гострі й гранчасті, ніби їх півгодини тому потрощив молот велетня. Каміння й скелі стояли в найнеприродніших “позах”, підставляючи сонцеві свої гострі ребра. Тут ніколи не було вітру, щоб повалити їх, тут ніколи не було води - дощу чи снігу, щоб відшліфувати їх. Тут ніколи не було хмар, щоб заховати їхні вершини, і вершини були такими ж відкритими, як і підніжжя.

Висота місячних гір здавалася неймовірною. Вони й справді були високі, ці гори, бо ніколи не вивітрювалися, і деякі їхні вершини сягали за 7 000 метрів, але здавалися ще вищими, бо товща повітря не заважала роздивитися їх. Взагалі, все на Місяці нагадувало надміру контрастні знімки фотоаматора-початківця: різке біле, різке чорне і ніяких напівтонів. Звичайно, білою як сніг поверхня Місяця не була. Вона мала попелясто-бурий колір, але лавина сонячних променів і контрастність чорних тіней вибілювали її до болю в очах.

Заїхавши в ущелину, Вася почав маневрувати: то справа, то зліва, то попереду виростали ребристі скелі, над ущелинами нависали гігантські брили, які, здавалося, могли поховати під собою всюдихід - варто було їх ледь штовхнути. Але вони не падали. Та й важили ці брили при своєму величезному об’ємі не так багато. І справа була не тільки в тому, що на Місяці кожен камінь мав важити вшестеро менше, ніж на Землі. Велетенські місячні брили і на Землі важили б порівняно мало. Адже вони складалися з дуже пористих порід.

Колись на Землі вчені гаряче сперечалися про геологічну природу Місяця. Було чимало всяких припущень, теорій, гіпотез, часом найфантастичніших. Чого варта, наприклад, теорія одного давнього вченого, що Місяць - це велетенська брила льоду! Але з часом (а найголовніше, з розвитком астрономії та з ростом потужності телескопів) залишилося лише дві великі групи вчених, які продовжували непримиренну війну між собою. Кожна група відстоювала свою точку зору.

Одні вважали, що скельна порода Місяця вкрита тоненьким шаром пилу.

Інші доводили, що пилу на Місяці дуже багато і що місячні моря наповнені ним ущерть. Англійський вчений і письменник-фантаст Артур Кларк навіть написав захоплюючий фантастичний роман, який називається “Місячний пил”.

Звідки взявся пил на Місяці? Може, тут осідає космічний пил? Ні, доводили вчені, просто на Місяць раз у раз падають велетенські метеорити, розбиваються самі і розбивають місячну породу в пил. А пил цей поволеньки-поволеньки стікає з гори донизу і за мільйони років заповнив місячні моря та океани. Все дуже гарно вмотивовано, чи не так?

Але й перша група вчених не здавалася, і суперечка не вгавала.

Так було аж до 1963 року.

1963 року в Криму, біля міста Феодосії, радянські астрономи вивчали щільність Місяця з допомогою спостережень за інтенсивністю радіовипромінювання. Виявилось, що речовина Місяця на 20-25 метрів у глибину однорідна. На тридцятиметровій глибині температура Місяця вища на 25° від температури поверхні. (Це, мабуть, за рахунок вулканічної діяльності, - висунули припущення радіоастрономи.) На глибину від поверхні до 20 метрів щільність Місяця дорівнює половині щільності води. Отже, було доведено, що це не пил, а дуже легкі породи, щось на зразок пемзи.

Зондували радіохвилями Місяць в той же час і радіофізики з міста Горького. Їм пощастило його промацати на глибину від 5 сантиметрів до 40 метрів. І вони теж підтвердили, що Місяць дуже пористий. Найпористіші верхні 10-12 сантиметрів, глибше Місяць трохи щільніший, а ще глибше має навіть скельні породи.

Так розум людини побував на Місяці раніше, ніж ступила там її нога...

- Ліворуч, ліворуч бери! - крикнув Сергій. - Дивись, попереду тріщина!

Але Вася не звернув уваги на цю засторогу. Він бачив краще за Сергія, що ні ліворуч, ні праворуч не звернеш. Тріщина пролягла мало не до горизонту. І Вася навіть зрадів, що, нарешті, трапилась на шляху така тріщина. Тепер всюдихід повинен був по-справжньому показати, на що він здатний.

- Ну, дивіться, - сказав Вася, - ви, здається, не вірили, що у всюдихода можуть бути ноги? А як же ж без ніг він зміг би здолати оцю перешкоду?

Клацнув маленький, червоненький важельок, м’яко задзижчало в надрах всюдихода, і тут хлопці згадали про люки-западинки. Саме з них почали висовуватись довгі колінчасті ноги. Тепер всюдихід став схожий на комаху, яка обмацує все, що лежить на її шляху. Зігнулися блискучі суглоби, і хлопці побачили крізь ілюмінатор, як ноги всюдихода твердо вперлися в ґрунт на тому боці тріщини.

Клацнув оранжевий важельок, всюдихід натужно загув і раптом підстрибнув. Це було так швидко й несподівано, що хлопці не встигли навіть помітити, як він опинився над тріщиною, а потім м’яко осів на тому боці.

Тоді клацнув зелений важельок, знову щось м’яко задзижчало, і ноги почали ховатися. Всюдихід рушив далі...

- Бачили? - підморгнув Вася вдавано байдуже, хоча такий стрибок на Місяці він робив уперше. - Бачили, як ростуть ноги у всюдихода? Правду сказати, й тріщинка була мізерненька (хоча хлопцям вона здалася не такою вже мізерною), але й через широкі він стрибає непогано. Ну, доїдемо до отієї скелі, що нагадує голову півня, і додому! Мені ще командирові доповідати треба, як працює всюдихід у місячних умовах.

5
А через місячну годину, або другого дня, коли рахувати по-земному, Вася повів всюдихід до екватора. Правда, цього разу на його борту вже не було ні Сашка, ні Сергія, зате був Ігор Борисович Агарко разом з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. З чотирьох точок, обчислених електролічильною машиною, мали злетіти ракети і розсіяти над Місяцем у чорному безмежжі космосу сонячних годованців, малесеньких киснетворців і сторожів атмосфери.

Крім Ігоря Борисовича, на борту всюдихода було ще кілька вчених, в основному спеціалістів з фізики Місяця, астрономів та геологів. Порівняно тісна кабіна всюдихода не давала змоги поїхати на всюдиходові представникам від кожної, галузі науки, тому більшість членів експедиції залишилась на борту “Миколи Кибальчича”.

Валерій Холод сидів на домашньому арешті, як жартували всі на кораблі, і хоч був він великим оптимістом, але оце вимушене очікування кращих часів уже починало його дратувати. Заспокоювався він лише тоді, коли брав інтерв’ю у тих, хто кожного дня (чи, вірніше, кожної місячної години) виходив з корабля на важку і таку ж цікаву працю. Газетяр з нетерпінням чекав радіопередач з борту всюдихода і ходив слідом за Суреном Ашотовичем, як тінь. Мучило Холода й те, що він тепер рідко передавав на Землю свої репортажі. Після бесіди з Орликом Чайчян говорив йому:

- Ну, Валерій-джан, ти у мене перетворишся з журналіста на письменника. Короткі репортажі тепер треба забути, пиши відразу великий документальний роман-хроніку. Для чого на дріб’язок розмінюватись?

Але не було ще випадку, щоб Сурен Ашотович прийняв передачу з усюдихода без Валерія.

Ігор Борисович (його було призначено командиром всюдихода, бо, власне, на нього покладалося найголовніше завдання) акуратно і точно виходив на зв’язок, але поки що нічого сенсаційного не повідомив. Виявлялося, що люди знали. Місяць значно краще, ніж сподівалися. Відтоді, коли людиноподібна мавпа вперше зіп’ялася на ноги, підвела голову і побачили нічне світило, до моменту посадки “Миколи Кибальчича” на місячній поверхні минуло багато тисячоліть. Але вони не були витрачені марно. Спочатку людина дивилась на Місяць неозброєним оком, потім з’явилися перші, хай дуже недосконалі, телескопи, ще через кілька століть люди навчилися обмацувати Місяць радіохвилями, а там навколо Місяця попливли ракети з телекамерами на борту...

І недаремно хтось із вчених сказав, що Місяць, зрештою, вивчено значно краще, ніж деякі райони Землі.

За таких обставин важко було сподіватися на якусь сенсацію, але Ігоря Борисовича завжди слухали з великим хвилюванням, бо всім чомусь здавалося, що все загадкове тут, на Місяці, зібране десь далеко від того місця, де сів космоплан. Адже так воно ведеться, що найцікавіше трапляється не на тій вулиці, де ти живеш, а десь в іншому місці.

Але й тут, на “своїй” вулиці, було багато цікавого, і кожен міг чимало побачити.

Члени експедиції мали у своїх робочих балонах запас кисню на вісім-дванадцять годин та ще носили запасного, аварійного балона на двадцять чотири години. Правда, спеціальним наказом командира було суворо заборонено перебувати за межами корабля більше восьми годин, але й за цей час можна було “обміряти” чималеньку площу.

Мала вага дозволяла тут без надмірної напруги робити по п’ятнадцять-двадцять кілометрів на годину. За дві години людина віддалялася від корабля на тридцять-сорок кілометрів і потрапляла, можна сказати, зовсім в інший світ.

Велика кривизна Місяця дуже наближала горизонт. Тут був надзвичайно ефектний оптичний обман. Відсутність атмосфери дозволяла бачити далекі предмети так само чітко, як і близькі, і- звичайний земний окомір тут не міг стати в пригоді. Не такий уже й великий камінь на горизонті міг здатися вершиною могутньої скелі, маківку далекої гори можна було сприйняти за камінець, на якому зручно відпочивати.

До всього цього швидко звикли. Околиці “Миколи Кибальчича” в радіусі, на який дозволяв запас кисню, було сходжено вздовж і впоперек. У перші дні геологи, ошалівши, тягли на борт корабля кожен камінець, кожен уламок скелі, який потрапляв їм під руку. Віталій Андрійович зібрав усіх в кают-компанії і сказав:

- Коли хочете залишитись тут із своїми колекціями і перетворити “Миколу Кибальчича” на геологічний музей - це ваша справа. Але, крім геологів, на борту цього корабля є представники інших професій, і їм зовсім не хочеться залишатись у цьому музеї екскурсантами. Доведеться, хлопці, викинути дев’яносто дев’ять камінців із ста, інакше ми ніколи не покинемо Місяця, хоч тут усе й легше у шість разів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Видавництво дитячої iconСвято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги
...
Видавництво дитячої iconІнформаційні листи: Міжнародний день дитячої книги
Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з 967) квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана...
Видавництво дитячої iconВідділ освіти Козівської районної державної адміністрації Козівський районний будинок дитячої та юнацької творчості
Ляхович Леся Михайлівна керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості
Видавництво дитячої iconУрок- усний журнал з творчості дитячої поетеси Натала Забіли Склала вчитель початкових класів Загребельна Тамара Дмитрівна мета
...
Видавництво дитячої icon— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури (30. 01. 1930)— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Видавництво дитячої iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво дитячої icon«Поділюсь краплинкою тепла» 2013 Експедиційно-пошуковий загін Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості Керівник пошукової групи
Керівник пошукової групи Ляхович Леся Михайлівна, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського будинку дитячої та юнацької...
Видавництво дитячої iconЧернігів Видавництво «Десна Поліграф»

Видавництво дитячої iconВидавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Видавництво дитячої iconСумські письменники – дітям Огляд дитячої літератури письменників Сумщини Суми 2011
Сумські письменники – дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка