Видавництво дитячої



Сторінка7/8
Дата конвертації15.03.2018
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Геологи похнюпились, але мусили скоритись.

До речі, вони були єдині, хто міг узяти на Місяці що-небудь матеріальне. Дарунки, які Місяць приготував для представників інших галузей науки, являли собою нові формули, розрахунки, що затишно розміщувались у блокнотах.

Найгірше було становище біологів. Для них Місяць не приберіг нічого.

Після знахідки контейнера Чимча з жовто-оранжевими киснетворцями, які могли жити в космічних умовах, астробіологи були сповнені ентузіазму і віри в те, що й на Місяці вони знайдуть бодай яку-небудь форму життя.

Астроботаніки не сподівалися нарвати тут букет місячних маків, так само як астрозоологи не сподівалися спіймати місячну жирафу. Тут вони згуртувалися, солідаризувалися, і годі було розібратися, де закінчується астроботаніка і де починається астрозоологія. Який-небудь ледь помітний лишайник, мох, яка-не будь місячна пліснява, мікроскопічні грибки чи навіть колонії бактерій для них були б неоціненним дарунком. Але саме цього дарунка Місяць уперто їм не подавав.

Один з астробіологів - Микола Іванович Івасик - поїхав на всюдиході разом з Ігорем Борисовичем, проте від нього поки що не було ніяких втішних вістей. Біологи поволеньки-поволеньки почали втрачати надію повернутися на Землю не з порожніми руками.

Спокійними і якось по-буденному байдужими були тільки Оля Чуб та Олесь Єфремович Омельченко - археологи. Вони твердо знали, що їх не може спіткати невдача. Треба тільки працювати, працювати. Треба шукати, шукати, шукати. Знайдуть що-небудь - відкриття! Не знайдуть нічого - теж відкриття!

...Кожного ранку (важко звикнути до місячного часу: на Місяці все ще був день, а ранком за земною звичкою тут називали той час, коли експедиція прокидалася від сну) Оля Чуб, Олесь Єфремович, Сашко та Сергій вирушали на розкопки.

Треба сказати, що Сергій сприймав цю роботу без особливого ентузіазму. Він просився у командира на всюдихід, але з цього нічого не вийшло. Місця для практикантів у кабіні не знайшлося.

Окремим наказом, записаним у бортовому журналі, практикантів Сергія Орендара та Олександра Блажка було прикомандировано до групи археологів.

І це дуже добре. Сергій та Сашко мусили вчитися. Щоправда, вміли вони чимало, але тепер належало їм вчитися терпіння. Хлопці їхнього віку - дуже нетерплячий народ, а Сашко з Сергієм не були винятком.

Взявши потрібні інструменти, двоє археологів і двоє практикантів вирушали в “поле”, як казав Олесь Єфремович. Бони йшли швидко, але ще довго відчували на своїх плечах погляд, сповнений пекучих заздрощів. Особливо непокоїв цей погляд Олю Чуб. Це з ілюмінатора дивився їм услід Валерій Холод.

Олесь Єфремович розбив площу, яку, на його думку, вони повинні найретельніше обстежити, на окремі квадрати. Планомірно, квадрат за квадратом, вели вони розкопки.

Власне, розкопками це не можна було назвати. Місяць ще не мав ґрунту, і хоч його поверхня була пористою і м’якою, доводилось більше працювати ломиками і молотками, ніж лопатами, щітками і ножами.

Сьогодні вони працювали на “березі річки”. Тут, мабуть, колись і плинула річка, тільки не прохолодна, а текли між цими берегами струмки розпеченої лави.

Але уява хлопців настирливо домальовувала на березі кущі, дерева та й саму річку, власне, води її. Пейзаж чимось нагадував земний: такий можна зустріти і на Землі на якому-небудь острові вулканічного походження, ну, скажімо, поблизу Ісландії.

Олесь Єфремович відколупував ломиком великі брили породи, потім дрібнив їх молотком, а Сергій, Сашко та Оля розбирали подрібнені уламки. Оля уважно обстежувала кожного. Хіба не траплялося так на Землі, що, розбивши пласт якого-небудь вапняку чи пісковику, в ньому раптом знаходили цікаві речі? Саме на таке чудо й сподівалися наші археологи.

Кілька разів Сергій вигукував:

- А ось... -і простягав руку, щоб вхопити... чорну тінь уламка.

Збуджена уява нашіптувала йому, що то уламок списа, чи уламок меча, або ж шматок корони якогось місячного царя. Дрібніші знахідки навряд чи були б варті Сергієвої уваги. Треба сказати, що Олесь Єфремович ні разу навіть вухом не повів після Сергієвих вигуків, але Оля і Сашко щоразу кидалися до Сергія.

- Пробачте, я помилився, - одразу виправдовувався хлопець.

- Археологія - одне, шукання скарбів - зовсім інше, - сказав якось Олесь Єфремович.

Це були одні з небагатьох слів, які пощастило почути від нього за весь час робіт. Але цих слів було досить, щоб хлопці зрозуміли: археологія не балує своїх слуг цікавими знахідками та сенсаційними сюрпризами. Треба просто-напросто працювати. Працювати спокійно, планомірно, дотримуючись всіх правил, -і тільки тоді можна сподіватися на успіх.

6
Оскільки Ігор Борисович вирядився в експедицію, Сергій і Сашко мали зараз тимчасово нового сусіда. Це був Валерій Федорович Холод.

Хлопцям і веселіше стало, і порядку стало більше - Валерій Федорович суворо дотримувався розкладу, затвердженого командиром корабля: працювати - то працювати, відпочивати - то відпочивати, розважатися - то розважатися.

Сьогодні хлопці повернулися з роботи трохи раніше: в Олі Чуб зіпсувалося РУ (розмовне устаткування), і вона втратила зв’язок не тільки з кораблем, але і з своїми товаришами по роботі Згідно з інструкцією в таких випадках треба негайно повертатись на корабель. “Глухонімого” мусив хтось обов’язково супроводжувати до корабля. Олесь Єфремович доручив це Сергієві й Сашкові. Сам він вирішив ще трохи попрацювати. Тому Сергій і Сашко повернулися в свою каюту ще до обіду. Валерій Федорович зустрів їх з розгорнутим блокнотом у руках:

- Привіт, космонавти-практиканти!

- Космос-привіт! - в один голос привіталися хлопці.

. Зараз уже важко було встановити, хто перший перелицював земне “фізкульт-привіт” на “космос-привіт”, але нове вітання серед екіпажу “Миколи Кибальчича” прижилося.

Раптом двері до каюти відчинились і в них виріс сяючий Чайчян. У руках він тримав якийсь папірець. Хлопці і Валерій Федорович зрозуміли, що сталося щось надзвичайне, й оте “надзвичайне” Сурен Ашотович тримав у руці.

- Тільки-но одержано радіограму від Ігоря Борисовича Агарка. Слухайте. Ну, тут він повідомляє, що дві ракети з жовто-оранжевими запущено в космос. Все в порядку. Це, так би мовити, звичайна інформація. Але ось... Слухайте, слухайте! “...на східному схилі кратера Ломоносова виявлено ознаки життя. Місяць - не мертва планета, як вважали раніше. Прості організми, у вигляді синюватого нальоту, як пощастило встановити, чудесно обходяться без кисню. Необхідні елементи для життя вони беруть безпосередньо з поверхні Місяця, але стравою номер один для них, безперечно, є Сонце. Я спробував вмістити ці мікроорганізми в кисневе середовище. Ніяких змін у їхньому розвитку не відбулося. Вони чудово почувають себе в кисні. Продовжую досліди, беру зразки...” Ну, далі там уже звичайна інформація.

- Ура! Ура! Ура! - загорлали всі четверо.

- Що за мітинг? - почувся голос Орлика.

Замість відповіді Чайчян простяг йому радіограму. Віталій Андрійович прочитав її так, ніби там йшлося про приїзд у гості його рідної тітки, і не більше.

- За цим ми сюди й летіли. Мені здається, це не останнє відкриття! От тільки вам, товаришу Холод, мабуть, не доведеться зробити жодного. Бо що можна відкрити тут, на кораблі? Хіба, може, спосіб, як без скафандра й кисню подорожувати суворими місяцевими просторами.

Усі засміялися. Навіть Валерій Федорович не втримався, хоч, певно, йому й не солодко було зносити такий жарт.

І тут Орлик поклав руку Холодові на плече:

- А що, коли я таки дам вам кисню! Га? Не пожалію. Адже там, на Землі, будете писати до своєї “Вечірки” про Місяць? А що ж ви напишете, коли й нюхом не нюхали його! Хай буде гречка! В ім’я того, щоб ви не ввели читачів в оману, дам! А Чайчян підбере скафандр...

- Вже!


- Що - вже? - звів брови командир.

- Я вже теоретично підібрав. Прикинув, так би мовити, його розмір.

- Боюсь, що він уже й міряв не раз той теоретичний розмір, - сказав командир, рушаючи до виходу.

Всі засміялися. А потім практиканти на все горло гукнули: “Ура!” Це вже вдруге!

7
- Сашко, Сашко!

- Чого тобі? - крізь сон обізвався Сашко, прицмокуючи губами.

Йому так хотілося спати, він стомився. Сьогодні разом з ними ходив на розкопки Валерій Федорович. А Сергій виявив бажання залишитися на кораблі допомагати Чайчяну.

І тільки Валерій Холод опинився на “свободі” та ще й поруч з Олею Чуб, то, здається, вирішив будь-що віднайти археологічного пам’ятника. Тому вони майже не відпочивали, а Сашко так солодко й заснув, ледь торкнувшись подушки правим вухом.

- Сашко, Сашко!

- Ну, чого тобі? - Сашко сів, протираючи кулаками очі.

- Сашко, тільки скажи чесно, ти взяв камінець?

- Який камінець? - позіхнув той.

- Красивий такий камінець. Розумієш, нібито з двох половинок. Верхня якась напівпрозора і гладенька, гладенька, а спідня - темна і шорстка. Цікавий такий камінець, зовсім не схожий на всі ті, що ми бачили досі.

- Ти що ж, у крем’яхи збирався ним грати? - єхидно запитав Сашко, бо був сердитий - будять людину ‘ через якогось дурного камінця.

- При чому тут крем’яхи? Ні, ти справді не брав?

- Ні, а ти справді думаєш, що я його взяв? А нащо він мені, ти не подумав?

Сашко знову ліг, натягаючи ковдру на голову, а Сергій ще довго сидів, розгублено дивлячись на те місце, де раніше лежав камінець, і тихенько повторював: “І куди ж він міг подітися? І хто його міг узяти? Я ж добре пам’ятаю, що загорнув камінець у папір і поклав отут посеред столу. В каюті нас двоє. Ніхто Сюди не заходив. Та й кому потрібен камінець? Взяти його міг тільки Сашко... Сашко каже, що не брав, і таки, мабуть, не брав. Тоді виникає питання: де він міг подітися?”

Тут починалось якесь чортовиння...

І Сергійко широко, як тільки міг, позіхнув і, подумавши, що в природі ще чимало загадкового, почав засинати.

Не знайшовся дивний камінець і на ранок, не знайшли його й увечері, і Сашко почав допікати Сергієві:

- А може, він тобі приснився, той камінець? Може, то й не камінець був, а якась місячна черепаха?

- Сам ти черепаха, - огризнувся Сергій і більше про камінець не згадував...

...Але події наступної доби (звичайно, за земним часом) склалися так, що камінець сам про себе нагадав, та й не один раз.

Всі знали, що експедиція надходить до кінця. Майже три чверті екватора обійшов всюдихід Васі Чижа і от-от мав показатися з-за горизонту, тільки вже з протилежного боку. Ігор Борисович акуратно інформував про перехід, і всі на борту “Миколи Кибальчича” знали, що залишилось запустити ще одну, останню ракету з культурою жовто-оранжевих.

Екіпаж всюдихода провів велетенську роботу, зібрав унікальну колекцію. Навіть астробіологи могли вважати себе необділеними: адже знайшов Ігор Борисович якусь місячну плісняву. Їм тепер залишалося тільки сперечатися: до якого виду, класу, підвиду належить вона і чи це часом не тварина. Адже й на Землі є чимало таких організмів, сутність яких остаточно не визначено. Ботаніки вважають їх своїми, а зоологи запевняють, що вони їхні.

Тільки археологи мусили вдовольнитися почесною нічиєю. Знайти їм поки що так нічого й не вдавалося.

Ні Оля Чуб, ні Олесь Єфремович не дуже й бідкалися. Своєю ретельною роботою вони теж зробили відкриття, довівши тим самим, що Місяць ніколи ніякої цивілізації не мав.

Але Валерій Холод, який з того моменту, коли йому дозволили користуватися скафандром, сам прикомандирував себе до археологів, не міг змиритися з думкою, що вони повернуться на Землю з порожніми руками, його підтримував Сашко.

Олесь Єфремович тільки плечима знизав:

- Хай. Копайте. Буває ж так, що відкриття роблять дилетанти1.

Олесь Єфремович, переконавшись, що Валерій робить все як слід, утворив дві бригади. В одній працював він з Олею, а в другій - Валерій з Сашком. Але якось воно так сталося, що склад бригад дуже швидко змінився. Сашко залишився в “бригаді” Омельченка, а Оля Чуб очолила “бригаду” Валерія Холода.

Валерій все це дуже правильно вмотивував:

- Як-не-як ви спеціалісти, і в кожній бригаді мусить бути спеціаліст. Ану, як ми щось пропустимо?

Так вони працювали і того дня...

8
- Досить, - сказав Олесь Єфремович до Сашка, - сідай спочивай. Я піду гляну, що там у них.

Коли Олесь Єфремович повернувся, Сашка вже на місці не було. Не було його й поблизу. Омельченко не належав до тих людей, які надто легко піддаються паніці. До того ж він знав, що Сашко - хлопець дисциплінований і ніколи не дозволить собі піти кудись без дозволу. Археолог зайшов за велику скелю, біля підніжжя якої вони вели розкопки, але й там Сашка не було.

Кругом дибилися каменюки. Нескінченно глибокі, але неширокі тріщини павутинням розповзалися в усі боки. Олесь Єфремович ступив ще кілька кроків, і йому стало моторошно. Навколо не було двох однакових каменів, двох однакових скель, і разом з тим тут можна було дуже легко заблудитися.

Куди ж оце міг щезнути гемонський хлопець?

- Сашко, Сашко! - гукнув Омельченко і злякався.

Голос був глухий і тихий. І чувся він крізь шалений тріск, що все дужчав, сповнював його шолом.

Що сталося? Напевно, РУ вийшло з ладу. Треба йти до Валерія та Олі, хай покличуть Сашка вони.

Трохи розгублений, але загалом спокійний, Омельченко поспішив до Валерія та Олі.

На щастя, вони працювали недалеко. Омельченко підійшов до них і знаками показав, що його РУ вийшло з ладу. Вони ще не встигли відповісти, як він зрозумів, що вони теж глухонімі.

Тут було над чим замислитись. Це не могло бути просто випадковістю.

- Де Сашко? - запитав Валерій одними губами, але і Омельченко, і Оля зрозуміли його.

Олесь Єфремович узяв археологічний ніж і видряпав на камені: “Коли я приходив до вас, Сашко залишався відпочивати на камені. А повернувся - не застав. У мене вийшло з ладу РУ. Я сподівався, що ви подасте голос і Сашко відгукнеться”.

Оля вихопила в Омельченка ножа і швидко, швидко надряпала:

“А коли і в Сашка РУ не працює, що тоді?”

“Треба шукати хлопця!” - здавалося, вигукнула Оля.

“У нас вийшло з ладу РУ. За правилами ми повинні повернутися на корабель. Але тут виключні обставини: пропав хлопець. Пропоную: я розпочну пошуки, а Оля і ви повернетесь на корабель, доповісте командирові. Командир організує пошуки за всіма правилами. Скільки в Сашка кисню?” - видряпав далі на плескатому камені Валерій Холод.

“Кисню в нього вистачить більше ніж на добу. Але чому пошуки розпочнете тільки ви? Олесь Єфремович піде на корабель, а я залишусь з вами разом”.

О, який щасливий був Валерій зараз, який вдячний був цій дівчині, як хотілося йому, щоб вона залишилася! Але він розумів, що таке неможливе... Перш за все це нерозумно, адже вони не знають, що сталося з РУ, і можуть загубити одне одного.

Олесь Єфремович мовчки кивнув головою. Він схвалював Валеріїв план. Олесь Єфремович був старшим у групі і не міг порушувати інструкції... Але він її все ж таки порушив. Перш ніж рушити в путь з Олею, він зняв з себе два балончики аварійного запасу кисню і поставив біля Валерієвих ніг.

Холод зробив заперечний жест. Омельченко не мав права цього робити, але той уже тягнув Олю за руку і поспішав, поспішав...

Валерій перекинув через плече балони. Вони йому заважали, він ніяк не міг зручно їх прилаштувати, потім глянув на сонце. Сонце було начебто не таким, як завжди, воно стало якимось волохатим, злим...

“Здається, я починаю розуміти, в чому річ, - подумав Валерій Холод. - Сонце неспокійне, на Сонці дибки стають протуберанці. Це і є головна причина того, що наші РУ зчиняють такий шарварок і в них, окрім тріску, нічого не чути. Можливо, що корабель втратив зв’язок і з Землею і з всюдиходом...”

9
Валерій Холод не помилився. Чайчян ввімкнув станцію, маючи намір поговорити з Ігорем Борисовичем, настрій у нього був найоптимістичніший. Він підводив важельок, збавляв тріск в наушниках і підморгував Соколову:

- Зараз, джан, послухаємо старого. Цікаво, що він там ще знайде. Може статися, що Агарко повернеться з місячною коровою.

- Як? - звів біляві брови флегматичний штурман.

- О, джан! Ти не знаєш цього старого! Коли він знаходить такі дрібні речі, як свої мікроби, то що для нього значить знайти велику корову? Ти уявляєш, штурман-джан, таку картину: повертається наш всюдихід, а позаду плентається місячна корова. Вона стомилася, вона ледве переставляє свої шість ніг...

- Чому шість? - поцікавився штурман.

- А чому ти (вважаєш, що місячна корова не повинна мати шість ніг? Ну, хай вісім, хіба мені шкода?

Чайчян жартував, фантазував, розсипав дотепи, але штурман Соколов, який знав добре бортінженера бачив, що той нервує.

- Слухай, місячний зоотехніку, - глузливо сказав штурман, - що там у тебе? Техніка підводить?

- Техніка не може підвести, - розгублено сказав Чайчян. - Але надто вже тріск великий і нікого щось не чути...

- А ви хочете когось почути? - сказав Орлик (командири кораблів завжди мають звичку з’являтися саме тоді, коли їхнім підлеглим не з медом). Чи ви дивились оце на Сонце? Там такі спалахи, що можна чекати яких завгодно несподіванок.

- Що ж робити? - запитав Чайчян.

Він не вмів і не міг сидіти без діла.

- Чекати, - порадив командир.

- Чекати біля моря погоди, - додав штурман.

Бортінженер розгублено посміхнувся, справді, вони з своїм кораблем стоять на березі моря. Навіть не. моря, а цілого океану - Океану Бур.

- Зараз почнуть повертатися люди, - сказав Орлик і не закінчив, бо до каюти зайшов ‘ Омельченко.

- Віталію Андрійовичу, у нас...

- Знаю, знаю! - м’яко перебив командир. - У вас вийшли з ладу РУ.

- Так, і це. Але у нас зник практикант Олександр Блажко...

10
А практикант Олександр Блажко “попався”. Хоча, правда, “попався” при загадкових обставинах.

Коли Олесь Єфремович пішов подивитися, як там справи в Олиній і Валерієвій бригаді, Сашко сів відпочивати на отой плескатий камінь не зовсім звичної форми. Камінь дуже нагадував черепаху, і зовнішня його поверхня була начебто вкрита плексигласом. Сашко навіть подумав, що йому буде слизько сидіти на цьому камені, але коли сів, то переконався, що зовсім ні, не слизько.

Тим часом Олесь Єфремович зайшов уже за уламок скелі, і Сашко відчув, що йому трохи моторошнувато. У нього чомусь з’явилося відчуття, ніби на всьому Місяці він залишився один. Самотність не дуже приємна річ навіть на Землі, навіть тоді, коли знаєш, що за стіною люди. Але тут, серед цих уламків мертвого каміння, самотність була страшною.

Сашко поки що не злякався нічого. Ну, куди може подітися Олесь Єфремович? І що, взагалі, може статися? А коли б і сталося? Сашко живий, здоровий, знає дорогу до того місця, де працюють Валерій Холод і Оля. Знає Сашко і дорогу до корабля. Кисню в Сашка більше ніж на земну добу... Ха-ха-ха! Та варто зараз Сашкові розкрити рота, сказати слово, як йому відповість не тільки Холод, Омельченко чи Оля! Відгукнеться командир Орлик, відгукнеться бортінженер Чайчян, відгукнеться Сергій, та, зрештою, відгукнеться перший-ліпший член експедиції. І не тільки відгукнеться, але й прийде на допомогу, коли в цьому буде потреба. Але потреби немає, для чого Сашкові допомога? Хіба йому зараз загрожує яка-небудь небезпека? Сашкові просто стало на хвилинку моторошно, і навіть не те щоб моторошно, а так, сумно. От зараз Сашко заспіває, і відразу ж стане веселіше.

“Гей, хто в лісі, озовися!” - затяг Сашко, і тут йому стало по-справжньому страшно. Голос звучав глухо, а навушники розривались від тріску... Сашко зрозумів, що тут щось не гаразд з РУ, а інструкція наказує в такому випадку негайно повертатись на корабель.

“Зараз я піду туди, до наших археологів, попереджу, що в мене аварія, і повернусь на корабель”, - подумав Сашко і спробував встати. Але, на жаль, з цього нічого не вийшло.

“Це що за фокуси такі?” - аж розсердився Сашко і вперся в камінь руками. Але звестися на ноги так і не зміг. Як сидів, так і залишився сидіти. “Примерз?” - майнула думка, але тут-таки він прогнав її, бо як можна примерзнути, коли ти сидиш не в затінку, а на осонні, де спека сягає за сотню градусів. “Присох?” - майнула друга думка. “Як і до чого?” - майнула третя, і Сашкові стало вже не страшно, а смішно, бо до чого, справді, можна присохнути на Місяці? “Прилип?” Сашко смикнувся дужче, але стати на ноги не зміг. “Прилип?” Сашко напружив усі сили, на його чолі виступив піт, він вперся руками в коліна, ногами спробував відштовхнутися від каменя, але... ні з місця. “Прилип...” Ця остання думка ніяк не хотіла залишати його.

Прилип... Прилип... Прилип...

Сашко сіпнувся так, що навіть затріщав скафандр. (У всякому разі йому так здалося). Потім напружився ще раз, йому аж в очах потемніло, але камінь ані рушив, і здавалося, ніяка сила не могла відірвати від нього скафандра.

Сашкові здавалося, що минуло вже багато часу, відколи Олесь Єфремович пішов, і він дуже здивувався б, коли б знав, що насправді час той не становить і десяти хвилин.

Залишалось одне - сидіти й терпляче очікувати повернення Олеся Єфремовича. І раптом...

Сашко помітив, що рухається разом з каменем. Не швидко, ледь помітно, але рухається.

“Що це? Невже я божеволію? Може, якась невідома космічна хвороба причепилася, от і ввижається мені якесь чортовиння. А може, я просто сплю... Сплю на борту корабля, і зараз Сергій штурхоне мене під бік, розбудить, і ми, напившись какао, вийдемо на поверхню... Ні, я, мабуть, сплю! Таки справді сплю... А про який це камінець мені казав Сергій? Ніби я взяв у нього камінець, той, що він знайшов... Якийсь дуже цікавий... Незвичайний камінець. Сергій мені не повірив, коли я сказав йому, що не брав ніякого камінця, а я таки справді не брав його, нащо він мені?...”

Сашко намагався думати про що завгодно, тільки не про своє теперішнє становище. 1 це тому, що він не міг його пояснити. Справді, що могло бути гірше? Ти сидиш на камені, не можеш з нього встати, і, на додачу, цей камінь з якогось дива кудись рухається.

А камінь з Сашком на своїх “плексигласових” плечах сунув усе далі. Він навіть почав прискорювати ходу. Так вони повільно “заїхали” в тінь невисокої скелі.

А там знову випірнули на осоння. Камінь ніби ковзав по місячному ґрунті. І тут Сашкові здалося, що він, нарешті, зрозумів усе. Землетрус! Хай не землетрус, хай місяцетрус, хай лунотрус, хай селенотрус, але, у всякому разі, це явище можна досить просто пояснити.

Вулканічна діяльність, поштовхи, струс місячної кори - і гладенький з усіх боків камінець поповз, посунувся від тих поштовхів. Рух його триватиме доти, поки він зсуватиметься по схилові горба. Цього схилу ні Сашко, ні Олесь Єфремович свого часу не примітили, але він повинен бути, бо інакше як же камінь міг пересуватися? Єдине, що дивувало Сашка - чому рухається тільки його персональний камінь? Чому інші, навіть значно менші й легші, лежать і стоять заклякло?

Тут Сашко мав змогу переконатися, що камінь вміє з однаковою швидкістю рухатися і вгору. Ні-і, землетрус тут був ні до чого! Землетрус нічого не пояснював. І знову становище Сашка залишалося загадковим і непевним, тим паче, що камінь посунув по надто крутій скелі вгору.

“Може, це не камінець був, а якась місячна черепаха?” - згадав Сашко свої власні слова, які він сказав Сергієві, коли той розпитував його про зниклий камінець.

“Місячна черепаха... місячна черепаха... місячна черепаха...” - пульсувало в голові. А “місячна черепаха”, чи дивовижний камінь, чи ще щось незвичайне й загадкове все сунуло і сунуло по крутому схилу.

Сашко спробував озирнутися назад. На секунду йому здалося, що там, далеко, далеко на горизонті, блиснув під променями сонця тонкий, наче швайка, корпус “Миколи Кибальчича”, а потім зник, бо “черепаха” перевалила на північний схил гори.

11
- Знаєш, Сергію, я не думала, що ти такий неохайний, - сказала Оля Чуб, піднімаючи з підлоги якусь брудну, безформну грудку.

Оля Чуб залишилась одна з дорослих на борту корабля. Все інше населення “Миколи Кибальчича” пішло шукати Сашка.

Сергій спідлоба зиркнув на Олю. У нього й без того був украй зіпсований настрій. По-перше, хто його зна, що там зараз із Сашком, а по-друге, коли Сергій просився, щоб його взяли на розшуки, йому відмовили. Спершу Сергій навіть трохи заздрив Сашкові: от Сашко і вскочив у пригоду, матиме що розповісти товаришам на Землі. Але минав час, і заздрість змінилася хвилюванням. Це вже були не жарти, не копійчана пригода, другові загрожувала серйозна небезпека. А тут ще Оля корчить з себе няньку в дитячому садочку, взялася виховувати Сергія! Дуже зараз важливо -- охайний він чи не охайний!

- Що таке? - похмуро запитав Сергій.

- Це я тебе мушу спитати, що. таке! - відповіла Оля. - Ось дивись, мабуть, цукерки, загорнуті в папір. Злиплися, і папір порвався. Нащо ти їх закинув під ліжко?

Сергій без особливого інтересу взяв з рук Олі її знахідку. Безформна грудка справді дуже нагадувала злиплі докупи цукерки-подушечки, до яких поприлипав папір. Але інтерес повернувся до Сергія тієї ж миті, коли грудка опинилась у нього в руках.

- Це не цукерки! - вигукнув він. - Знаєте, що це таке? Але чому ж папір так... - Сергій кинувся гарячково здирати папір.

- Не цукерки, кажеш? А що ж це таке? - зацікавилась Оля.

- Вчора чи позавчора я знайшов дуже красивий і цікавий камінець. Зовні він був блискучий, якийсь напівпрозорий і гладенький, а зісподу шорсткий. Потім камінець щез. Ну, десь загубився. Ми навіть посварилися з Сашком...

Тут Сергій зітхнув, ніби хотів підкреслити, що коли все закінчиться гаразд і Сашко повернеться на корабель живий і здоровий, то вони ніколи не будуть сваритися через такі дурниці.

Сергій і Оля з інтересом розглядали знахідку.

- Ти казав, Сергію, що він гладенький і напівпрозорий зовні?

- Ага, такий він був, коли я його знайшов.

- А тепер ти бачиш, який він?

- Бачу, бачу! Папір начебто пройшов усередину, і тепер місцями його видно крізь поверхню камінця.

Справді, невідомий місячний камінець начебто всмоктав папір, що в нього був загорнутий, причому всмоктав з боку гладенької поверхні, а на внутрішній папір був цілий. Складалося таке враження, що зовнішня поверхня загадкового каменя була змащена якимось надзвичайно густим мастилом, яке чомусь розтопилося і пройшло крізь папір, а потім знову застигло.

Саме про це подумала Оля, коли запитала:

- Скажи, Сергійку, ти не пам’ятаєш, де саме знайшов цього камінця?

- Як то? - не зрозумів Сергій. - Вас цікавить - в якому місці?

- Ні, я не про те. Мене цікавить - він лежав у тіні чи на осонні?

Сергій задумався на хвилинку, а потім впевнено сказав:

- Ні, ні, я добре пам’ятаю, що підняв його біля високого каменя з затіння... Коли б він не виблискував своєю спинкою, я його не помітив би. Знаєте, яка тут тінь?

- Потім ти загорнув його в папір і приніс на борт корабля?

- Ні, це ще було не скоро. Я його взяв і поклав на осонні, бо мене покликали. Мені здавалося, що ним можна пускати зайчиків, так він блищав. А потім сонячні промені начебто згасали в ньому, начебто провалювались...

- Ти хочеш сказати, що в затінку він виблискував, а на сонці ніби ковтав сонячні промені і розчиняв їх у собі?

- Я про це й кажу...

Раптом Сергій замовк і очима прикипів до камінця. Зіниці його ставали все ширшими й ширшими.

- Скажіть, - чомусь пошепки запитав він Олю, - ви його як поклали на стіл?

- Як то - як? - не зрозуміла дівчина.

- Зовнішньою поверхнею чи внутрішньою до столу?.. Я хотів сказати спинкою чи животом?

- Коли вважати гладеньку поверхню спинкою, то він лежав догори черева.

- Тоді... тоді... тоді він сам перекинувся на животик! Тоді... тоді виходить, він живий?

- Не мели дурниць! - розсердилася Оля і раптом сама вигукнула на всю каюту: - Дивись, дивись, він рухається! Він рухається!

Поволі і майже непомітно рухався загадковий камінець, але в тому, що він рухається, тепер не було жодного сумніву...

12
Валерій Холод розпочав пошуки Сашка за всіма правилами. Йому згадалося, як колись у студентські роки вони з товаришем поїхали на Кавказ і там, у туристському кемпінгу... Ех, не хотілося Валерієві згадувати, як вони з товаришем на світанку непомітно покинули кемпінг і махнули в гори. Та так махнули, що потім їх ледве знайшли з допомогою вертольота. А здавалося - як можна в горах заблудитись?

До того випадку Валерій вважав це неможливим. Вилізь вище, стань, роздивися, і тобі зразу стане ясно, в якому напрямку йти. Але це саме той випадок, коли теорія дуже розходиться з практикою. І відтоді Валерій вже добре знав, що в горах заблудитися значно легше, ніж у найгустішому лісі.

Тому, прийшовши на те місце, де, за словами Омельченка, залишився Сашко, Валерій вирішив передусім ретельно провести тут обстеження.

“Значить, так. Омельченко сказав, що Сашко сів на камені спочивати, а коли археолог повернувся, хлопця там вже не було. Подивимось, на якому з цих каменів міг сидіти Сашко. На цьому він не сяде, бо він занадто низький - сидіти тут дуже незручно. Цей високий, ребристий, Сашко на нього навряд чи полізе. Ну, а цей ще вищий і такий гострий, що на ньому важко всістися навіть горобцеві”.

Дивно, але на місці розкопок Валерій не міг знайти жодного каменя, на якому можна було б зручно сидіти і відпочивати. А в тому, що Омельченко залишив Сашка саме на цьому місці, сумнівів бути не могло... Сліди людей тут були незаперечні - чіткі, ні вітром, ні дощем не попсовані. Особливо чітко виднілися сліди Омельченка. Ось він тут стояв, працюючи киркою, а Сашко йому допомагав... Мабуть, брили набік відносив, подроблену породу розбирав. Далі видно місце, де Омельченко, прихиливши кирку до скелі, стояв і казав щось Сашкові. Ось сліди їхніх ніг - носки до носків. Вони стояли один навпроти одного... Розмовляли... Потім Омельченко пішов, залишивши кирку (до речі, вона й досі тут стоїть), його сліди видно у напрямку до того місця, де працював він з Олею. Омельченко пішов, Сашко зостався. Не міг же хлопець стояти непорушно весь час, поки той повернеться, тим більше що археолог запевняє, ніби Сашко ще при ньому сів спочивати.

Що за чортовиння! Починається якась містика! Більше Сашкових слідів Валеріеві знайти не пощастило. Не пішов він ні праворуч, ні ліворуч, ні вперед, ні назад. Залишається припустити, що, не сходячи з цього місця, Сашко сів на камінь. Все правильно, все логічно. Сашко сів. Але на що він сів? Де той камінь чи, бодай, те місце, де він сів? Припустимо, Омельченко помилився, поспіхом не роздивившись, що хлопець сів не на камінь, а просто на ґрунт. Тоді будьте такі ласкаві, покажіть мені те місце, де він сидів?

Складалося враження, що Сашко Блажко повиснув над поверхнею, а потім його кудись занесло вітром. Але звідки ж на Місяці взятися вітрові? Дурниці всякі лізуть у голову, а часу для дурниць немає зовсім.

Валерій Холод недарма був Валерієм Холодом. Ще трішки подумавши, і проаналізувавши все бачене, він прийшов до такого висновку:

“А чому, власне кажучи, я намагаюся чотирнадцятирічного хлопця озути у дорослу логіку і примушую його діяти так, як би діяв я сам, чи Омельченко, чи ще хто-небудь з дорослих? Коли я хочу простежити за Сашком, то мушу деякі роки з своїх плечей скинути, мушу знову стати хлопчиськом. Припустимо, що Сашко зовсім не збирався сідати на якомусь камені (до того ж і каменя підходящого нема). Що робить у такому випадку Сашко? Ну? Він постоїть, постоїть, а потім стрибне. Ні Сашко, ні Сергій не забувають, що на Землі їм не вдасться по-чемпіонському пострибати, от і стрибають кожної нагідної хвилини. З усього видно, що Сашко не розбігався, стрибав з місця, бо слідів розбігу не видно. Значить, приземлитися, чи то пак, примісячитися він мусив десь отут...”

Валерій впевнено пішов уперед, але ніяких слідів не знайшов. Це його не дуже здивувало і не дуже розчарувало. Вія добре знав з власного досвіду, що хлоп’ячі витівки невичерпні. Хіба не міг Сашко вистрибнути на вершину цієї скелі або іншої, а потім з неї на другу, третю? Треба спробувати і такий варіант...

В найближчі півгодини Валерій облазив усі підозрілі скелі і каміння, видерся на найвищу, приклав руку до шолома, озирнувся на всі боки і... побачив Сашка.

- Сашко, Сашко-о!.. - закричав що було сили Холод, зовсім забувши, що РУ вийшло з ладу і ніхто його однаково не почує.

Але радість була така велика, що Валерій не міг мовчати, і, стрибаючи з каменя на камінь, перестрибуючи через тріщини, він не переставав кричати:

- Сашко, Сашко-о-о!

Тільки що це він робить, гемонський хлопець, що він робить! За це варто таки добряче шию намилити! Сів на якийсь камінець і розгойдується на ньому, балансує, грається зі смертю в піжмурки над таким проваллям! Місяць то Місяць, що менша вага, то менша, але цього провалля досить, щоб скрутити в’язи. Що б там не говорили про сучасне виховання без застосування тілесних покарань, але цей хлопець заробив сьогодні доброго потиличника.

Валерій з тієї миті, як побачив Сашка, заспокоївся і тепер тільки обурювався його поведінкою. Перестрибуючи велике каміння і шкодуючи, що доводиться обминати вже зовсім величезне, він побіг у напрямку до нього.

І сталося те, чого газетяр найбільше боявся. Сталося те, що дуже часто трапляється між скель та каміння в горах: чи то Валерій взяв не зовсім правильний напрямок, чи трохи схибив, коли стрибав і оббігав велике каміння, але коли він вибіг на видне місце, то виявилось, що Сашко десь зник.

- Сашко-о! Сашко-о-о! - знову і знову кричав Валерій, вже в котрий раз забуваючи, що РУ не працює.

Що залишалося робити? Знову видертися на найвищу скелю і роздивитися, куди ж подівся хлопець? Що він, врешті, в піжмурки з ним грається?

...Коли Валерій випростався на весь зріст і з найвищої скелі глянув довкола, то не побачив нічого, крім каміння та скель. Вони були скрізь, тальки не там, де він сподівався побачити Сашка: в тому напрямку височіла стрімка, майже вертикальна стіна.

“Не поліз же він по цій стіні, по ній не зможе, мабуть, здертись найдосвідченіший альпініст - думав Валерій. - Гм, як легко помилитись у цих горах! Я був певен, що він тут, я ладен був заприсягнутись у цьому, а що виявилось? Тепер доведеться його шукати серед цих камінців, де сотні чортів можуть зостатися каліками, поламавши собі ноги. І нічого дивного, що я його не бачу, - він просто зараз десь у тіні. Хай вийде на осоння, і я його більше не загублю”...

Так Валерій Холод розпочав пошуки юного Блажка серед каміння, а хлопець тим часом був у іншому, протилежному боці...

13
Вася Чиж, як то кажуть, тис на всі педалі. Місячний всюдихід, ковтаючи простір, повертався до корабля. Але хоча машина й була найновішої конструкції, хоча й вів її не хто-небудь, а сам Вася Чиж, оте “ковтання простору” давалося нелегко. Від місячного простору доводилося відгризати по маленькому шматочку. Коли б простежити за рухом всюдихода по місячній поверхні, то маршрут його виявився б заплутаною, поламаною, страшенно кривою лінією. Було, що всюдихід кілька разів перетинав свій власний слід. А це ж був всюдихід, і який всюдихід! Він міг пройти там, де й не снилося проходити найкращому земному водієві. Такі “славні” доріжки були на Місяці!

Ігор Борисович ще на початку їхньої подорожі штовхнув Васю ліктем і сказав:

- Коли Володимир Маяковський писав: “Для веселья планета наша мало оборудована...”, він, мабуть, мав на увазі Місяць, як ти гадаєш, Васю?

- Безперечно, - в тон йому відповів водій.

Тепер, після стількаденної мандрівки по місячних “трасах”, вже ніхто з членів експедиції не звертав уваги “а те, що трясе, гицає, підкидає, нахиляє і мало не перекидає; нікого не дратувало, що доводиться повертатися, об’їжджати, шукати іншу дорогу.

Хоч як би там не було - вони поверталися додому. Бо хіба може бути що рідніше за “Миколу Кибальчича”, який закляк на березі Океану Бур, чекаючи на них?

Усі вони були змучені й усі задоволені. Ніхто не повертався з порожніми руками. І хоча те, що везли зараз з собою астрофізики, не можна було взяти в руки, речі ті - надзвичайної ваги. Не з порожніми руками (у цьому випадку вже буквально) повертались геологи. Їм пощастило відкрити на Місяці поклади нафти й селену. Селен, названий так на честь Місяця, виправдав свою назву. Досить рідкісний елемент на Землі, на Місяці він почував себе по-справжньому як дома - його тут були невичерпні запаси. Радість геологів можна зрозуміти - адже на Землі без селенових деталей не обійдеться ні транзисторний приймач, ні телевізор.

Був задоволений і Ігор Борисович Агарко. Хто-хто, а він менше за всіх міг сподіватися на успіх. Найбільшою нагородою для нього було те, що він зумів здійснити заповіт далеких зелян, зокрема космонавта Чимча. Але доля була така ласкава до мікробіолога, що зробила йому ще один дарунок.

Про нього уже відомо з радіограми: у кратері Ломоносова було знайдено прості організми у вигляді синюватого нальоту! В жахливих природних умовах Місяця жевріло життя. Сині мешканці Місяця за своєю будовою дуже нагадували тих земних мікробів, які селяться на мінералах, тобто “їдять” гори, за висловом Ігоря Борисовича. А перетравлювати гори їм, безперечно, допомагає сонце. Без його допомоги і без його енергії їм ніколи не впоратися з такою неймовірною роботою. Головні досліди чекали на Агарка попереду. Деякі з них він мав намір починати ще на борту “Миколи Кибальчича” і зараз ласкаво й нетерпляче поглядав на контейнер, де були запаковані пробірки з культурою “синеньких”, як він їх ніжно називав.

Цей погляд Агарка перехопив Микола Іванович Івасик і глибоко зітхнув.

Микола Іванович дуже скромна людина, тримається завжди в тіні і робить все для того, щоб його особа привертала щонайменше уваги. Пояснити це дуже просто - Микола Іванович за професією біолог... Цим сказано все. Коли він відлітав на борту “Миколи Кибальчича”, товариші по роботі сказали йому:

- Ну, ні пуху тобі, Миколо, ні пера!

Молодий, худорлявий доцент тільки поправив окуляри і сумно усміхнувся їм у відповідь. В тому, що на Місяці ніхто не приготував для нього ні пуху ні пера, він майже не мав сумніву. А тепер єдине, на що він як біолог міг розраховувати, були оті синюваті чортові сльози, що висохли на камені і які Ігор Борисович так ретельно зішкрябав у пробірку.

Факт існування на Місяці органічного життя було підтверджено, але самого цього факту у вигляді синіх мікроорганізмів для Івасика, як для біолога, було замало. Серце щеміло від свідомості, що синя слизота - то єдині мешканці Місяця.

Ігор Борисович розумів стан свого молодшого колеги і вирішив, після сеансу радіозв’язку поговорити з ним, трохи розважити. Але сталося так, що розмовляти довелось про інше.

Зв’язку з “Миколою Кибальчичем” не було. Вчені навіть не дивувалися цьому. В тому, що радіостанція ціла й неушкоджена, ні в кого не було ні найменших сумнівів - усі відразу ж зрозуміли, що винне у всьому Сонце. Астрономи передбачали “ураган” на Сонці, але не сподівалися, що він почнеться так швидко.

Ігор Борисович, як керівник експедиції, зайшов у рубку водія. Втрата радіозв’язку, здавалося, не справила ніякого враження на Васю. Він клацав кнопками, тис на педалі, правував всюдиходом з таким виглядом, ніби за кілометр-два мав виїхати на асфальт.

- Позбулися ми радіомаяка, знаєш, Васю? -і запитав Ігор Борисович.

- Здогадуюсь, - байдуже відповів той. - На Сонці, розумієш, погодка не для прогулянок, от вона й на нас позначилась.

- Нічого, - трусонув чубом Вася, доїдемо і без маяка. Доїдемо, і все буде в ажурі! Вже небагато залишилось.

Вася кинув короткий погляд на “піалку”, де біленькою черешенькою плавала Полярна зірка. Все було як треба, всюдихід йшов за курсом. Ігор Борисович постояв ще трохи біля Васі і повернувся в пасажирську кабіну до товаришів.

Тепер був саме час поговорити з Миколою Івановичем Івасиком, влити в нього добрячий кухоль оптимізму - таким уже був Ігор Борисович Агарко. Він органічно не міг терпіти, щоб хто-небудь біля нього зітхав, сумував чи переживав. Тому, підсівши до Івасика, Ігор Борисович почав без особливих передмов:

- Не зітхайте, батечку, не зітхайте, не шматуйте мого серця. Хіба керівник вашого інституту наказав вам привезти всі зразки місячної флори й фауни?

- Ні, звичайно, - кисло всміхнувся Івасик, - ніхто мені ніякого не зробить закиду. Адже навіть на вашу знахідку навряд чи можна було сподіватись.

- Це ж чому? - насторожився Агарко.

- Століттями вчені знали, що на Місяці життя неможливе, і раптом...

- Століттями вчені знали... століттями вчені знали... - почав сердитись Агарко. - Дозвольте вас запевнити, колего, що століттями вони нічого не знали! Вони знали, наприклад, що Сонце обертається навколо Землі, вони знали, що Земля, в свою чергу, тримається на трьох китах, і ще вони знали, що миші зароджуються у горщику, повному зерна і закритому чорним сукном. Ще вони що знали?

- Ігоре Борисовичу, я ж не кажу про середньовіччя, - невпевнено захищався Івасик.

- Середньовіччя? Кожна епоха в науці має своє середньовіччя. Середньовіччям я називаю те, коли люди відмовляються думати, відступати від звичних уявлень, бо так їм зручніше. Правда, я не зовсім собі уявляю, чому це зручно було вважати, що на Місяці немає життя? Чому це ми так вперто позбавляли Місяць права мати бодай найпримітивніші форми життя?

- Не ми, а умови, які панують на Місяці, - несміливо зауважив Микола Іванович.

- Умови, умови! Які ж там особливі умови? Немає кисневої атмосфери? І не треба. Чому наші анаероби можуть чудесно обходитись без кисню, а місячним бактеріям ми цього не дозволяєм? Мороз? Сонце? Ну й що з того? Хіба на нашій матінці Землі мало таких місць, де, здавалося, не може жити ніщо, а оте “ніщо” не тільки живе, але й розмножується, себто дає життя собі подібним. І цей факт чомусь нікого не дивує абсолютно, зате коли йдеться про Місяць, всі починають кричати, що життя на Місяці неможливе!

- Тепер ніхто не буде кричати, - просто сказав Івасик, - ви довели, що життя на Місяці існує. Невідомо, правда, яких форм набере оце, так би мовити, місцеве життя, коли Місяць одержить кисневу атмосферу.

- Нічого їм, оцим синеньким, не зробиться, певен. Мене цікавлять інші...

- Як інші? Невже ви серйозно допускаєте, що Місяць можуть населяти ще якісь організми і, може, навіть вищі, ніж знайдені вами синенькі?

- А чому б і ні? - знизав плечима Агарко. - Адже до того, як знайти оцю бідну, аж синю, живу слизоту, теоретично я не мав на це права. А тепер, коли вони існують незалежно від наших теорій практично, хто може заперечити їх існування теоретично? Підемо далі. Уявимо на хвилинку, що на Місяці живуть та всякі там мінерали жують якісь вищі тварини. Якими вони вам, як біологові, мають уявлятися? Обчисліть їх теоретично, відповідно до місячних умов життя.

Івасик усміхнувся і випростався. Він одразу прийняв виклик.

- Ну, що ж, спробую. “Обчислювати” тварин мені не доводилось, і взагалі, на мою думку, це не той термін... Обчислити можна орбіту, планету, зрештою, але тварину... Проте, будь ласка. Коли б на Місяці були тварини, то вони б, напевно, мали вигляд черепахи. Замість панцира у цієї місячної черепахи своєрідна лінза, що збирає сонячні промені. Ці черепахи під лінзопанциром мають величезний запас хлорофілу, який під дією сонячних променів розкладає вуглекислі та інші нескладні сполуки на вуглець, кисень і т. д., що врешті утворюють живі тканини, тобто білки. І все те, що в земних організмів видаляється геть, щоб поповнитись заново, у цих безконечно утилізується, утворюючи клітини тіла. Таким чином утворюється щось на зразок живого вічного двигуна. Але вони можуть брати з навколишнього середовища неорганічні речовини, мінерали, елементи у чистому вигляді, вводити в свій організм, синтезуючи для життя...

У цю мить всюдихід добре гойднуло, так що співрозмовники мало не побуцалися лобами, і він зупинився...

14
Здавалося б, скільки може випасти на долю однієї людини неприємностей, коли зважити, що в неї не працює РУ, що людина залишилася одна, присіла на камінь, а встати не змогла, що людину той камінь кудись поволік! Та ще коли додати, що людина ця не зовсім доросла, бо значиться в бортовому журналі як практикант, і не може до ладу пояснити жодного з нещасть, що так щедро посипались на її голову.

Навіть коли б Валерій Холод міг зрозуміти, в чому річ, і кинутися навздогін у правильному напрямку, він мало що допоміг би Сашкові. Нічого не скажеш, Валерій був у чудесній спортивній формі, він знав закони альпінізму, але перед цією вертикальною стіною був би безсилий.

А проклятий самохідний камінь пройшовся по скелі, як муха по стелі, і, не хитнувшись, перевалив за гребінь. Вони в’їхали в тінь. Тут Сашко мав змогу переконатися, що скафандр його було зроблено на совість. Різниця температур сягнула десь близько 300°С. Тільки що була спека, при якій вода в одну мить перетворилася б на пару, а тут тобі мороз, при якому вуглекислий газ стане шматком криги. А Сашко зовсім не відчув цього. Ніби й нічого не змінилося, хіба що стало темно. Самохідний камінь простував далі...

Часом поблизу того місця, де він проповзав, відбувалися мікрокатастрофи. Сашко відчував легкий струс ґрунту, й одразу якась ближня скеля перетворювалась на купу каміння. Сашко спершу не міг пояснити цього явища, а потім зрозумів, що й до чого. Звичайно, на Місяці немає ні дощів, ні вітрів, які б руйнували гори і скелі, але непогано цю роботу виконувала різниця температур. Довгий місячний день - і все нагрілося, довга місячна ніч - і все охололо... Решту робили необережні доторкання самохідного каменя.

Власне, його не можна було назвати необережним - про свою долю та про долю свого вершника він таки, видно, “турбувався”, бо завжди виходило так, що жоден камінець не зачепив ні Сашка-вершника, ні його кам’яного “коня”.

А що за цей час передумав Сашко? Думки його важко передати на папері. Спершу хлопець будь-що намагався вивільнитися з кам’яного полону, потім хотів з’ясувати, що ж з ним сталося, потім злякався, а потім... Отут-то і починаються ускладнення.

Сказати, що він не боявся, значить сказати неправду. Сашко боявся не весь час, а боявся хвилинами. Боявся, що він разом з оцим божевільним каменем зірветься кудись у прірву, боявся, що його знайдуть лише після того, як у нього закінчиться кисень! Боявся, що його засипле каміння отих скель, які на очах руйнувалися. А між двома страхами Сашко все ще намагався збагнути, що ж, власне, з ним скоїлося?

...Час - відносна категорія, як запевняють фізики та астрономи, і Сашко мав нагоду в цьому переконатися. Він не знав, скільки часу минуло від тієї хвилини, коли він так невдало сів спочити. Не знав він також, як багато його минуло відтоді, як йому здалося, що скафандр на нього тісний. Спершу Сашко навіть не звернув на це уваги, стільки нещасть навалилося сьогодні на його бідну голову, що й не таке могло приверзтися. Просто Сашко стомився сидіти так, і в нього зараз кожна кісточка щемить. От і здається, ніби комбінезон став тісний. Еластичний, зручний, він наче на Сашка шитий. Чому б то йому раптом зробитися тісному? Дурниці, просто не треба думати про це, і все минеться...

Сашко намагався не думати... Він пробував запам’ятати шлях, яким сунув його кам’яний танк, силкувався хоч приблизно встановити своє місцеперебування і не думати про корабель, про Сергія, про Олеся Єфремовича, про командира Орлика, про веселого Чайчяна, про Олю Чуб і Валерія Холода. Час від часу він пробував голос, кричав щосили в надії, що РУ якимось чудом полагодиться і його, нарешті, почують. Крім того, могло ж статися, що зіпсований тільки приймач, що це він тільки в нього з якогось дива так тріщить, а з передавачем усе гаразд. Тоді можуть почути його, запеленгувати і швидше знайти. Сашко, хоч і не був технічно підкованим хлопцем, але своєю поведінкою за таких скрутних обставин доводив, що голова у нього була не тільки для того, щоб носити картуза.

Але хоч як би там було, а скафандр щодалі все чутніше й чутніше нагадував про себе. Варто було Сашкові зробити якийсь різкий рух, спробувати змінити (хоч трохи!) позу, як скафандр неначе збігався на ньому, врізувався в тіло, і ставало важко дихати.

“Камінь наче всмоктує мене, - подумав Сашко, задихаючись і непритомніючи, - а все-таки цікаво, що ж це мусить бути?”

Сашко зробив ще одну, останню спробу визволитись, напружився і тут знепритомнів. Він не чув; як зупинився камінь, не бачив, що опинилися вони на осонні...

Коли у свідомості Сашка згасали останні іскорки, йому раптом захотілося зірвати з себе скафандр і дихнути на повні груди. Бідолаха, чим би він дихнув? Ні-і, скафандр все ще залишався другом: він рятував хлопця від негайної смерті.

15
Так і знайшов його Валерій Холод - зігнутого в дугу, в дуже неприродній і незручній позі. Валерієві стало навіть моторошно: “Вбився? - подумав він. - А може, скінчився кисень?” Але, добре роздивившись, впевнився, що Сашко живий, тільки непритомний... Сашка треба брати на плечі і якомога швидше нести на корабель...

Та що це? І тільки тепер Валерій збагнув, що Сашко бранець. В запалі заходився поратися біля хлопця, намагаючись відірвати його від каменя, але спроба була марна. Йому стало моторошно: тканина скафандра пройшла в камінь...

Валерій раптом згадав... Колись, це було давно, тоді Валерій був ще шестирічним хлопчиком, тато взяв його на виставку пластмас. Спочатку хлопцеві було нецікаво, але ось підійшли вони до одного стенда, де високий чоловік робив дивовижні фокуси. Він брав з рук відвідувачів усякі дрібні речі, обпирскував їх якоюсь рідиною, і раптом на очах у всіх предмети вкривалися прозорою плівкою. Одна дівчина простягнула чарівникові троянду, він обприскав квітку рідиною і простяг дівчині:

- Ваша троянда ніколи не зів’яне!

І, справді, троянда наче опинилася в гірському кришталі. Малий Валерка гарячково поліз до кишені. На жаль, крім впійманого по дорозі хруща, він нічого не знайшов. Довелось простягнути чарівникові хруща. Чарівник пирснув прозорою рідиною на хруща, але недбало. Спинка хруща замурувалася в прозорому склепі, а ніжки стирчали назовні.

Валерій тоді не дуже розчарувався, однаково такого хруща на їхній вулиці не мав жоден хлопчисько... А зараз... Чому зараз пригадався йому той нещасний хрущ? Та тому, що Сашкова спина зараз теж була замурована в напівпрозорому склепі, і хто його знає, чи скафандр унаслідок цього не втратив герметичність?

Як дякував Валерій Холод долі, що зробила його спортсменом і, зокрема, навчила штовхати штангу. Камінь не надто великий, Сашко неважкий. Тут, на Місяці, понести їх не так уже складно. Але... розміри каменя не відповідали його вазі... Він мав бути легший, значно легший... Та нічого, нічого... Спокійно, спокійно, Валерію... Уяви, що ти на змаганнях... Тільки це особливе змагання, і призом за нього буде людське життя!

Він намагався дихати рівно, твердо вперся ногами в ґрунт, міцно обхопив руками свою незвичайну ношу, зробив ривок, підняв і ступив перший крок...

Потім, пізніше, вже на борту “Миколи Кибальчича”, товариші намагалися видавити з Валерія бодай словечко про цю страшну і героїчну дорогу. Але він мовчав. І не тому, що був занадто скромний. І не через те, що був занадто гордий. Просто він мало що пам’ятав, і його мовою, мовою фахівця-журналіста, це називалося “нестачею фактів”. Він був журналістом, і він звик скидати капелюха лише перед його величністю фактом.

16
Вася загальмував різко й раптово...

- Знову об’їзд, а Вася, мабуть, стомився, став неуважний... Раніше він не гальмував так різко... - чухаючи, лоба, зітхнув Микола Іванович Івасик.

Але це був не об’їзд, і Вася, хоч і стомився, та був уважний, як і завжди. Всюдихід просто наздогнав Валерія з Сашком і каменем на плечах.

Валерій ішов, не зупиняючись, як очамрілий, Навіть коли б на Місяці було чути так, як і на Землі, навіть коли б Валерій ішов серединою гомінкого шосе, він у ці хвилини навряд чи почув що-небудь.

Вася зупинився, але Валерій продовжував іти, і Вася знову рушив з місця, щоб, обігнавши його, стати на дорозі. Валерій був у такому чаду, що навіть спробував було обійти всюдихід, маючи його за якийсь блискучий уламок скелі. Тоді Вася відчинив люк і вистрибнув із всюдихода. Він уже бачив, що скоїлось якесь лихо. Разом з Валерієм вони затягли непритомного Сашка у кабіну. До них кинулися всі члени експедиції.

- Допоможіть! - сказав Валерій, ніби це треба було казати. - Допоможіть... -і важко опустився прямо на підлогу всюдихода.

Кілька рук заходилося скидати з Сашка скафандр, бо всі побачили, що відділити його від каменя навряд чи можна.

- Васю, на повний хід додому! - наказав Ігор Борисович. - Хто його знає, яка ще допомога буде потрібна хлопцеві!..

Всюдихід рвонув з місця. А з Сашком не довго довелось возитись. Досить було розрізати і зняти з нього скафандр, зробити масаж грудної клітки і дати вдихнути добрячу порцію свіжого кисню з домішкою вуглекислоти, як Сашко розплющив очі з традиційним запитанням:

- Де я?


- На всюдиході, - просто відповів Ігор Борисович, ніби нічого незвичайного в цьому не було. Ніби всі вони взяли участь в розважальній прогулянці, а Сашко трішки задрімав.

- На всюдиході, - додав Валерій Федорович, - зараз ми будемо вдома.

- А ви де тут взялися? - ледь усміхнувшись, запитав Сашко Валерія Федоровича.

- Я? Та я теж вирішив трішки під’їхати. Розумієш, набридло пішки ходити. А зараз Вася нас домчить з вітерцем.

Сашко позіхнув одними щелепами, голова йому хилилася на груди:

- На Місяці нема атмосфери, отже, і вітерця не буде... - сказав він, засинаючи.

Не було в ці хвилини, мабуть, у всій Сонячній системі людини, щасливішої од Валерія Холода. І він мав право на таке щастя.

Але Микола Іванович Івасик міг конкурувати з Валерієм, хоча щастя його було дещо іншим...

Тільки-но вчені переконалися, що Сашкові більше не загрожує ніяка небезпека, вони заходилися над дивовижним каменем, що так засмоктав скафандр практиканта Олександра Блажка.

- А що я вам казав? - подивився Ігор Борисович на Івасика.

- Невже ви допускаєте, що... - не доказав Івасик, але всім було видно, як хочеться йому, щоб Агарко розвіяв його останні сумніви.

- Не тільки допускаю! Я переконаний! - з притиском сказав Ігор Борисович і почав на всі боки повертати дивовижного каменя.

Дивно, тут, в кабіні всюдихода, камінь здавався не тільки меншим, але й легшим. Проте скафандра він не відпускав. Мабуть, уже несила була йому це зробити.

- Браво, браво, - зааплодував Ігор Борисович, - ви, Миколо Івановичу, таки по-справжньому молодець! Ви дуже точно “обчислили” свого місячного звіра. Це якраз той випадок, коли теорія співпадає з практикою і немає між ними протиріч. Бачили таку тварюку?

З допомогою Валерія Ігор Борисович висадив “тварюку” на робочий стіл, закріплений посеред кабіни всюдихода. Скільки цікавих креслень, карт Місяця, карт зоряного неба, геологічних зразків побувало останнім часом на цьому столі. І ось на ньому лежить живий мешканець мертвої планети.

Важко було повірити в те, що він живий. З першого погляду камінь як камінь. І, може, коли б він лежав десь в місячній ущелині, через нього просто переступили б і пішли далі. Але тут, на столі... Він лежав непорушно, і стільки очей прикипіло до нього, що всім здавалось, наче він ворушиться. А може, він і справді ворушився? Івасик і Агарко почали оглядати його з усіх боків. Агарко мовчав, тільки часом щось мурчав собі під ніс, а потім його як прорвало:

- Так, так, так! Вам, Миколо Івановичу, надзвичайно пощастило. Ви повертаєтесь на матінку Землю не з порожніми руками. Ні, не з порожніми! Скажу навіть більше, у науковому світі ця кам’яна тварина, ця жива каменюка викличе таку сенсацію, таку сенсацію, що її треба буде стримувати. У вас, юначе, - звернувся він до Холода, - на Землі буде протилежне завдання. Ви, як журналіст, спец по сенсаціях, на Землі змусите докласти всіх, зусиль, щоб читачі ваші тільки знизували плечима і говорили: “Пхе, місячна черепаха! Подумаєш, велике діло, цим нас тепер не здивуєш!” Тільки за таких умов біологи на Землі зможуть спокійно працювати!

- Боюсь, що ви хочете зробити з мене антижурналіста, - засміявся Валерій. - Але, зрештою, я згоден, бо однаково найперше інтерв’ю у вас і Миколи Івановича візьму я. А тоді як знаєте.

Всі засміялися. А Ігор Борисович замахав руками:

- Знову “фітиль”? Треба було б промовчати і не сказати вам ні слова, але оскільки ви самі принесли на борт всюдихода цю тварину, то від вас не заховаєшся. Ви ідеальний журналіст: коли життя неспроможне підсунути вам сенсацію, ви знаходите її самі, а пояснення мусить давати хтось інший.

- До речі, це не остання сенсація сьогоднішнього дня! - загадково сказав Валерій. Агарко хотів запитати, що він має на увазі, але цієї хвилини почувся голос Васі:

- Увага! Увага! Підходимо до корабля! Зараз пришвартуємось!

Невідомо, чи то назви місячних морів надули Васі повні вуха романтики, чи в дитинстві він мріяв стати юнгою, але любив він при нагоді козирнути морськими слівцями. Навіть на Місяці.

17
Яка радість запанувала на борту “Миколи Кибальчича”, коли всі довідалися, що Сашка врятовано! А Сергій, обнімаючи друга, найперше сказав:

- Знаєш, Сашко, а то не камінець був!

- Знаю, - відповів Сашко, делікатно визволяючись із обіймів друга, бо в нього все ще боліли ребра.

- Звідки ж ти знаєш? Тебе ж не було на борту корабля? Ти знаєш, про який камінець я кажу?

- Знаю, - вперто повторював Сашко, і Сергій спершу ніяк не міг збагнути, що сталося з його другом.

А за кілька годин у кают-компанії “Миколи Кибальчича” відбулася перша і заключна місячна наукова конференція. Слово взяв начальник експедиції Ігор Борисович Агарко.

Він звітував про навколомісячну наукову подорож на всюдиході. Розповідав про надзвичайної ваги наукові відкриття, зроблені під час подорожі. Виявилось, що жодна галузь науки не залишилась поза увагою, кожній галузі щось подарував Місяць.

- Але найбільше відкриття, - продовжував Ігор Борисович, - як це дуже часто буває в житті, належить не нам, ученим, а оцим хлопчикам, пробачте, практикантам.

І старий професор схилився в старовинному церемоніальному поклоні до них. Сашко і Сергій зразу ж відчули, як запашіли їхні щоки, але кожен подумав: “Що цей лікар Айболить має на увазі?”

Сашко не знав, що камінець, якого приніс Сергій, був молодшим братом, сином чи небожем того, що полонив Сашка. А Сергій знав, що з Сашком сталося нещастя, і знав, що Валерій Федорович приніс його на борт всюдихода з якимось каменем, але не знав, що той камінь є старшим братом, батьком чи дядьком каменя малого.

Тепер на столі лежали вони обидва - великий і малий.

- Що це? - продовжував Ігор Борисович, вказуючи на обидва камені. - Кому такий подарунок приготував Місяць? Ви скажете - геологам? Ні, шановні товариші, геологи своє взяли, і вони не мають підстав ображатися на Місяця. Цей подарунок Місяць підготував нам, біологам. Але краще я надам слово своєму колезі Миколі Івановичу Івасику.

Івасик встав, подякував головуючому і зробив дуже довгу, як усім здалося, паузу.

- Невже це справді місячні черепахи? - прошепотів Сергій на вухо Олі Чуб, яка сиділа біля нього.

Але відповіді він не почув, Оля наче забула про все на світі, та й знала вона про це не більше, ніж Сергій.

А Микола Іванович відкашлявся і почав свою розповідь:

- Так, дорогі друзі, перед вами зразок життя, якого в наших земних умовах не побачите. Це життя зародилося або пристосувалося, зараз про це важко сказати, до безатмосферних умов. У нас на Землі без кисню можуть жити тільки деякі види так званих анаеробних бактерій. Подібні прості організми в кратері Ломоносова знайшов Ігор Борисович Агарко. Чесно кажучи, мені здавалося, що цими представниками і флори і фауни в одній особі й обмежиться населення Місяця. Але Ігор Борисович дотримувався іншої думки. Він прибічник теорії, за якою життя можливе в будь-яких формах там, де є матерія та енергія. А оскільки у Всесвіті - матерія і енергія є скрізь, то життя мусить бути теж скрізь, хоч якими дивними і незвичними будуть його форми для нас.

Відкриття, яке випадково зробив Сашко Блажко і яке йому мало не коштувало життя, надзвичайне. Відкриття Сергія Орендаря не було пов’язане з такими драматичними подіями, але теж надзвичайне. І дуже приємно, що Сергій звернув увагу на такий факт. Я зараз зупинюся на ньому докладніше. Зараз важко добрати назву для цих організмів, важко також відповісти на дуже багато запитань, які самі собою виникнуть вже навіть у цій кают-компанії.

І першим запитанням буде: вищі це організми чи нижчі? Безперечно, вищі і дуже складні. Як відбувається у них обмін, тобто як вони живуть? Може, відповідь моя прозвучить дещо театрально, але я скажу, що вони теж їдять сонце, що вони, як і нижчі їхні родичі, жовто-оранжеві бактерії Бекута, теж годованці Сонця. Цей вислів дуже фігуральний. Але згадаємо, як відбувається обмін у всіх живих організмів, що населяють Землю. Можемо взяти аж до людей включно. Люди вводять у свій організм жири, білки та вуглеводні. А з чого складаються і жири, і білки, і вуглеводні? Я не маю наміру зараз читати вам популярну лекцію з біохімії про ці сполуки, а скажу просто, що вони складаються з атомів та молекул тих елементів, які оточують нас не тільки на Землі, але й будь де у Всесвіті. Глибоке знання біохімії дозволило синтезувати і білки, і жири, і вуглеводні. І молоко, що народилося в лабораторії, нічим сьогодні не поступається молоку, що його дає корова. Синтезуючі лабораторії успішно конкурують з природою, і сучасна людина може так само користуватися їхніми дарами, як користується вона дарами природи. І ось...

Микола Іванович поклав руку на більшого каменя:

- Ось перед вами організм-лабораторія. Він бере з мертвої природи саме ті елементи, з яких уже в собі формує необхідні продукти для обміну. Організм цей складний, а найголовніший орган його, як не дивно, перебуває поза ним. Ви вже мене зрозуміли, ви вже знаєте, що я маю на увазі сонце. З допомогою сонця в цьому організмі відбуваються найскладніші хімічні реакції, речовина, яка потрапляє в організм, розкладається на атоми й молекули, і вже з них організм формує собі харчі. Я вам розповів про все це дуже примітивно, спрощено, бо для нас самих, спеціалістів, ця місячна “черепаха”, втикана знаками запитання, як наш земний їжак голками. Тільки одне явище я можу дещо докладніше пояснити. На нього звернув увагу Сергій Орендар, а Сашко Блажко мало не наклав через нього життям. Сергій звернув увагу на те, що папір, у який було загорнуто загадкового камінця, тобто оцього селеніта, пройшов усередину, ніби вмерз у кригу чи заплив густим цукровим сиропом. А зараз можете подивитись на селеніта, і ви не побачите навіть слідів того паперу. Щось подібне зробив більший селеніт із Сашковим скафандром. З якого матеріалу виготовлено скафандр, хай допоможуть нам розібратись спеціалісти-хіміки, але який склад паперу, я знаю. Це целюлоза, тобто прості вуглеводні. Маленька оця місячна “черепаха” була першою, що скуштувала земного гостинця, і гостинець цей їй дуже прийшовся до смаку. Тут не треба було плазувати по місячній поверхні, шукаючи речовину, найбагатшу потрібними елементами, і потім по крихітці вибирати їх. Будьте певні, аркуш звичайного паперу здався “черепасі” смачним, як цукерка. Велика ж тим часом смакувала Сашковим скафандром. Обидві “черепахи” - і велика і мала, як ви бачите, чудово почувають себе в кисневій атмосфері і чудово переносять атмосферний тиск. Отже, ми маємо гарантію, що вони так само чудово перенесуть космічну подорож і на Землі в наших гарно обладнаних лабораторіях відкриють нам всі свої таємниці...

Микола Іванович закінчував свою розповідь так, щоб було якомога менше запитань, але йому не пощастило, бо тут-таки вихопився Сергій і, по-шкільному піднявши руку, вигукнув:

- А вони можуть мислити, оці “черепахи”?

Всі розсміялися, а Микола Іванович тільки руками розвів:

- Дуже важко, товаришу практиканте, поки що відповісти на це запитання, дуже важко. Тому, з вашого дозволу, продовження цієї наукової конференції ми перенесемо на Землю, і біологи звітуватимуть там після найретельнішого вивчення цих створінь.

У Сергія на язиці ще свербіло кілька запитань, але Сашко смикнув його за рукав і примусив сісти, бо саме звівся Ігор Борисович, щоб виголосити заключне слово.

І тут, майже разом з Агарком, встав Валерій Федорович Холод.

- Я прошу вибачення у шановного зібрання, але вважаю, що наша місячна наукова конференція була б не завершена, якби я не доповів вам про свою знахідку. Я не спеціаліст, не вчений, але доля розсудила так, і мені випало підібрати те, що по праву повинні були знайти товаришка Чуб або товариш Омельченко. Знахідка ця трапилась мені тоді, коли я шукав Сашка, і, скажу, цілком випадково.

По цих словах Валерій Холод дістав з кишені прямокутну пластинку.

Це таки справді була сенсація!

- От так майстер по “фітилях”! - тільки й зміг сказати Чайчян, бо решта присутніх заніміла з подиву.

Олесь Єфремович, у якого загорілися очі, вже обмацував з усіх боків пластинку і тільки хитав головою.

- Де ви її знайшли? - видихнула Оля Чуб.

- Я точно можу вказати місце, де я знайшов її, але мені чомусь здається, що там більше нічого нема. Правда, я не провадив археологічних пошуків за всіма правилами, але вона там лежала зовсім поодиноко і навколо не було ніяких слідів. Власне, я шукав Сашка, і...

Завжди спокійний і мовчазний, Омельченко зараз зрадив своїм звичкам. За весь час товариші почули від нього менше слів, ніж сказав він зараз:

- Ця пластинка не земного походження. За це я можу поручитися. Матеріал, з якої зроблено її, дуже схожий на той... Ну, словом, пригадуєте, який вигляд мав Чимчів контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута? Їх можна порівняти... І я прошу дозволу командира корабля, негайно вирушити в район, де Валерій Федорович знайшов цю пластинку. Там треба продовжити пошуки. Я розумію, що кораблеві треба повертатись, тому прошу залишити мене на Місяці самого до прильоту другого космоплана...

- А їстимете ви тут суп з місячних черепах? - серйозно запитав Чайчян. - Мені чомусь здається, що вони дуже погано уварюються.

Всі засміялися, але стримано, бо кожен розумів, що зараз відбувалося в душі археолога.

І тоді встав з місця Орлик:

- Залишати на Місяці пам’ятники у вигляді трупів археологів зовсім не входить до моїх планів. Дорогий Олесю Єфремовичу, я розумію ваш душевний стан, але затримуватись на Місяці ми більше не маємо права. Наш старт з Місяця розраховано з точністю до однієї десятої секунди. Це по-перше. По-друге, наше завдання ще не виконано до кінця. Ви, мабуть, забули, що ми прийшли сюди не тільки для того, щоб дослідити Місяць, але й для того, щоб подарувати йому небо. На борту корабля чекають свого часу дві ракети з жовто-оранжевими киснетворцями, і час цей теж вираховано з точністю до секунди. Нам належить вистрелити ракети з корабля над Північним і Південним полюсами Місяця. А по-третє, шановний Олесю Єфремовичу, не будьмо хлопчиськами. Одного вас ніхто не залишить, а розгадати таємницю цієї пластинки за кілька днів вам все одно не пощастить. Навіть тоді, коли ви знайдете ще одну таку...

- За таких умов наукові відкриття можуть робити тільки хлопчиська, - буркнув Омельченко.

- І дилетанти, - додала Оля Чуб, глянувши на Валерія.

У нього був такий вигляд, ніби він хотів просити пробачення за те, що знайшов оту кляту пластинку...

А за годину всі почали лаштуватися в путь...






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Видавництво дитячої iconСвято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги
...
Видавництво дитячої iconІнформаційні листи: Міжнародний день дитячої книги
Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з 967) квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана...
Видавництво дитячої iconВідділ освіти Козівської районної державної адміністрації Козівський районний будинок дитячої та юнацької творчості
Ляхович Леся Михайлівна керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості
Видавництво дитячої iconУрок- усний журнал з творчості дитячої поетеси Натала Забіли Склала вчитель початкових класів Загребельна Тамара Дмитрівна мета
...
Видавництво дитячої icon— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури (30. 01. 1930)— беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Видавництво дитячої iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Видавництво дитячої icon«Поділюсь краплинкою тепла» 2013 Експедиційно-пошуковий загін Козівського районного будинку дитячої та юнацької творчості Керівник пошукової групи
Керівник пошукової групи Ляхович Леся Михайлівна, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Козівського будинку дитячої та юнацької...
Видавництво дитячої iconЧернігів Видавництво «Десна Поліграф»

Видавництво дитячої iconВидавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Видавництво дитячої iconСумські письменники – дітям Огляд дитячої літератури письменників Сумщини Суми 2011
Сумські письменники – дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка