В цілому Сковорода як байкар відіграв значну роль в розвитку цього жанру в українській літературі. Його твори завершили давній період прозового українського байкарства і підготували появу П. ГулакаЛртемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського та інших письменників нової української літератури.
Художній талант Сковороднпрозаїка ще яскравіше виявився у жанрі притчі — повчального алегоричного оповідання, що, власне, є розвинутою байкою, відомою здавна у світовій, зокрема в російській та
український літературі. Свої байки О. СумаI нищ називав притчами. Г. Сковорода також и/киває терміни «притча» і «басня» як синоніми «Басня и притча єсть то же»,— пише мій у листі до Панкова. Тут слід пам'ятати, ЩО байки та притчі Сковороди схожі міжсобой і становлять, по суті, один жанр філософсько-дидактичної літератури.
«Благодарный Еродій» і N їм,і пі Жайворонок», написані в 1787 р.,— и іогпгь великі за обсягом і цікаві за зміI ГОМ художньофілософські твори, в яких І ҐАВИТЬСЯ і з народної точки зору розв'язуємо »і проблема виховання молоді.
Ям відомо, просвітителі розробили теорію при ів'язок людини з умовами її життя. рівність всіх людей, вони бачили Відмінність соціальних умов, у яких вони живуть. Виникло поняття конкретного соті п.ного середовища, в якому формуються характер і моральні переконання людини. 1і і к риття залежності людини від обставин життя дозволило поновому поставити
221
питання про роль виховання. Філософ Локк довів, що ідеї, принципи і поняття виникають у людей із досвіду. Подібні думки висловлював і Сковорода, який твердив: «Опыт есть отец искуству, вьденію (тобто знанню.—Ф. П.) и привычке» (І, 117).
Звідси випливало, що людину виховує життя, що особистість формується під впливом усієї сукупності обставин її суспільного буття. Тому проблемі виховання просвітителі надавали великого значення. «Однією з центральних проблем,— пише Д. Благой,— яку наполегливо ставили наші просвітителі XVIII століття, була проблема правильного виховання нових поколінь передових російських людей»
У цьому річищі значною мірою йшли і притчі Сковороди, в яких порушувалось широке коло суспільних питань. Письменник обстоював ряд важливих принципів демократичного виховання, потребу розвивати природні здібності людини, її «сродність».
Слідом за передовими діячами російської науки і літератури Мі Новиковим, М. Ломоносовим, Д. Фонвізіним та ін. Сковорода засуджував космополітичне виховання, ви
1 Д. Д. Благой. История русской литературы XVIII века, изд. 3е. М., Учпедгиз, 1955, с. 288.
222
ступав проти «учителей»іноземців, проти «модного» домашнього навчання, яке давали своїм дітям українські панівні верстви.
Гострим викриттям поверхового «світського» виховання, де все приносилось у жертву «моді», кар'єрі, плазуванню перед іноземщиною, царським двором, відзначається перша притча Г. Сковороди. Надсилаючи її своєму другові (С. Дятлову), письменник зазначав: «Соплел я в сіє 1787е лето маленькую плетсницу, или корзинку, нареченную „благодарный Еродій". Се тебе дар, ipwKol.. Да будет плетенка сія зерцалом іеоі, сердца моею її памяткою пашея дружбы в последняя лета» (II, 99). У підзаголовку притчі автор указує на її діалогічну форму: «В ней разглагольствует обезяна со птенцем Еродіевым о воспитаніи».
І справді, діалоги між Еродієм (Лелекою) — «простим птахом» — і «госпожой Пишек» (власне, Пітек — мавпа) про навчання і виховання, про стосунки між дітьми та батьками, про «еродність», вдячність, уміння задовольнятися малим, самовдосконалюватися — становлять основний зміст притчі. Автор в'їдливо, дотепно висміює представників вищих класів, носіїв і цінителів дворянської культури, прибічників «модного» виховання і переконливо показує, що
223
всі їхні прагнення і захоплення «славными училищами, в коих всеязычныи обучают попугаи», спрямовані на те, щоб вигідно влаштувати своїх дітей у житті. Ллє юнаки після такого панського виховання виходили самовпевненими неуками, які вміли тільки модно цвенькати іноземними мовами і завжди мали на умі «чинок», «грунтик», «нмперіалик», та понад усе догоджали «череву» і схилялися перед зовнішнім «блиском».
У зв'язку з цим варто навести цікаву розмову між головними персонажами твору, зображену в яскравих сатиричних тонах:
«П и ш е к. Гд'ь вы обучалися во отроческіи лета?
Е родій. Нигде. Мене и брата научил отец, а мати сестру.
Пише к. О, мой боже! Вездъ цветут славный училища, в коих всеязычныи обучают попугаи. Для чего он вас не отдавал? Он не убог. Как быть без воспитанія?
Е р о д і й. ...У вас воспитаніе зъло драгое. У нас же вельми дешевое. Мы воспитываемся даром. Вы же великою цьною.
Пише к. Безделица! Сотннцу рубликов с хвостиком потерять в год на малчнка, а чрез 5 лет вдруг он тебе и умница.
Еродій. Госпоже! Деньга достает и за морем. Но где ее взять? Л воспитаніе и убогим нужно есть...» (//, с. 101—102).
Розкриваючи суть тогочасної системи панського виховання, Сковорода глузує з неї,
224 показує, що вона готувала лише «мавп» та «папуг», розвивала паразитизм, жадобу багатства, навчала бути визискувачами трудового народу. «Госпожа Пишек», представниця дворянської касти, розрізняє виховання «благородное» і «подлое». Благородне — це модне виховання з допомогою вчителів і гувернерівіноземців, виховання, що відзначалося формалізмом і відірваністю від життя. Основним його завданням було навчити паненя г нічого не робити, жити в розкоші, чин» гатися «жалованною» від государя «зо.нч.ііо табакиркою», показувати свій зовнішній «блиск» «обсзян» і «папуг», бути вірними лакеями.
Педагогічні ідеї Сковороди, нещадне висміювання ним засобів панського виховання, органічно споріднені з сатиричними статтями Новикова і Крилова в тогочасних російських журналах, виступами, які були відомі й на Україні, зокрема в Харкові. Так, у Харківській бібліотеці, якою часто користувався Сковорода, була широко представлена російська журналістика XVIII ст. І, певна річ, Сковорода використав досвід російської сатиричної журналістики, коли він порушував актуальні проблеми виховання.
Народні погляди на виховання і формування людини Сковорода висловлює через
225
позитивний образ Еродія, антипода ГІішека. Демократичність поглядів і побуту родини Еродіїв підкреслено їхньою близькістю до селян, простотою звичаїв, мови і поведінки. Тут антинародній системі навчання протиставляється виховання в людини чесності, любові до праці, поваги до старших, бажання допомогти в біді, уміння завжди зберігати почуття людської гідності.
У притчі «Благодарный Еродій» розкрито взаємини між батьками і дітьми, народну основу освіти і виховання молодого покоління, здатного стати на боротьбу за нове суспільство. Письменник підкреслює велику виховну роль батьків, закликає розвивати природні здібності дітей, радить поступово і непомітно прищеплювати їм життєві навички та самостійність в практичній діяльності.
Зосередивши увагу на характеристиці виховання в родині простих людей, Сковорода в образі Еродія показав трудову людину, розсудливу і діяльну. Афористичні вислови, вкладені в уста цього персонажа, відтворюють прогресивні педагогічні думки самого автора, який розглядав виховання як один з основних засобів формування людини нового суспільства. Вони тісно пов'язані з його світоглядом, особливо з теорією «еродності» та етикою «Благо родить и благо
226
научить», «Воспитаніе же истикает от природы», «Сокола вскоре научишь летать, но не черепаху», «Учитель и врач — несть врач н учитель, а только служитель природы, «•динственныя и истинныя и врачебницы, и учительницы», «Не хватайся за хвост, минув голову», «Доколь колцо висит из ноздрей свиніи, до толь не роет».
Показавши згубність так званого «благородного виховання», Сковорода приходить до висновку, що «сие несть воспитание и несть учение». Трагічний кінець родини мавп, за задумом автора, мав наочно показати пагубність шляху тих, хто відривається від народнонаціонального грунту, попадає під деморалізуючий вплив паразитарного модною виховання й тягнеться до облудної Панської «культури». Це одна з головних причин неминучої загибелі пішеків (власне, І Ііии'к — мавпа): «Господин Пешок, преi імівая из окна на окно, упал на двор из горних чертогов, сокрушил ноги и отставлен от двора. Сверх того, старшія дщери начали безчинствовать и хамским досажденіем досаждать матере. Вскоре она умре, дом же стал пуст» (II, 117).
Проблему виховання порушує Сковорода і в притчі «Убогій Жайворонок». В широкому розумінні це була проблема впливу на
227
людину шкідливого аристократичного виховання, пануючої системи суспільних понять і звичок, що виросли на певному соціальному грунті. Для утвердження позитивних ідей і викриття паразитизму та хижацтва панівних класів письменник виводить два контрастні образи — Жайворонка і Тетервака.
В сатиричному образі лицемірного хижака — хапуги Фрідріка Салакона («Салакой,— як пояснює сам автор,— еллинское слово, значит нищаго видом, но лицемерствующаго богатством хвастуна») — показано тип українського дворянина. «Сих лицемеров преисполнен мір. Всяк до единаго из нас больше на лице кажет, нежели имеет». Він пихатий і самовдоволений, «аки буйный юноша по моді» одетый», а його хвіст і «хохол» «новомодными пуклями и кудрявыми раздуты завертасами». Зовнішній портрет Тетервака відповідає його внутрішнім якостям. Образ цього українського панка яскраво вимальовується з його цинічного монологу: «Не троньде чуждаго...» Как не тронуть, когда само в глаза плывет? По пословице: На ловца зверь бежит. Я ведь не в дураках. Черепок нашел — миную. Хлеб попался — никак не пропущу. Вот это лучше для спокойствія. Так думаю я. Да и не ошибаюсь. Не вчера я рожден, да и протерся меж
228 людьми, слава богу. Мода и свет есть наилучшій учитель и лучшая школа всякія школы... Не тот прав, кто в существь прав, но тот, кто вьдь не прав по исте, но казаться правым умеет и один токмо вид правоты имеет, хитро лицемерствуя и шествуя стезею спасительный оныя притчи: концы в воду. Вот иынешняго света самая модная и спасительная премудрость!» (II, 121 —122).
Сковорода тут показав і викрив найхарактерніші риси суспільної свідомості й моралі духовних та світських феодалів, лихварів і царських чиновників, зірвав з них машкару законності, якою вони лицемірно прикривали свої лиходійства. Останнє було типовим для українського дворянства, яке так добре знав письменник.
Сковорода змальовує згубні наслідки панського виховання, що сформувало тип Салакона, який цурається трудової діяльності і прагне якомога більше загарбати, поживитися чужим. Одна риса в ньому найбільш різко підкреслена — це зажерливість, нестримне прагнення багатства. Вона й погубила його. Під час тетервачої гульні «в самом шуме, и плясаніи, и козлогласованіи, и прожорстве, как молнія, пала на их еъть... Нечаянно выскочил ловец и всем им переломал шеи» (II, 123).
229
Торкаючись у притчі таких понять, як багатство і бідність, Сковорода вкладає у них соціальний зміст. Це виразно виявляється в його афоризмі: «Ныне, когда нищ, тогда и бедняк и дурак». Звідси стає зрозумілою вся глибина його критики, гострота його виступу проти пануючих несправедливих порядків.
Отже, виступаючи на захист знедолених і пригнічених, Сковорода засуджує паразитичне життя панівних класів і водночас високо підносить ідею моральної досконалості, гуманізму, демократичного виховання. Письменник таврує всіх тих, хто зневажає труд, схиляється перед багатством, аристократичним вихованням, яке деморалізує людину, культивує в ній пороки і є «орудием злобы», дає «бешенству меч в руки».
Відстоюючи свої прогресивні педагогічні ідеї, Сковорода доводить необхідність черпати знання з книги природи, ставити над усе улюблену працю, не піддаватись на спокуси багатства, що породжує зло. У такому ідейному плані вживаються афористичні висловлювання: «Источник рекам и морям есть главою», «За багатствомде следует безпокойство». Іноді афоризми письменник черпає з українського фольклору, наприклад: «по древней малороссийской прнтче: „Вся
230 кая птичка своим носком жива", „Кому менше в жизни треба, тот ближає всьх до неба"».
У байках і притчах Сковорода всю силу своєї сатири обрушував на панівну верхівку, на їх розбещеність, неуцтво, сутяжництво, станові привілеї, хвастощі, паразитизм. Вони, як правило, змальовуються в образах хижаків — дикого кабана, нетопира, щуки, шершня, тетервака, а трудовий народ, що протиставляється їм, в образах працьовитих бджіл, комах, журавлів, дроздикіп, жайворонків і т. д.
Харківські байки і притчі Сковороди відзначаються оригінальністю, високими ідейнохуложніми якостями. Сковорода пов'язував байку з філософією, з педагогічними вимогами своєї епохи, закликав до розумного життя, прагнѵв підтвердити свої образноалегоричні висновки усіма засобами з арсеналу педагога, філософа, історика і письменника. Тут і посилання на великих мислителів — Платона, Сократа, Езопа, Лрістотеля, Епікура, Ціцерона, «Старика Катона», і народна мудрість — прислів'я і приказки. Все це свідчить про те, що байки Сковороди були не простим продовженням цього виду творчості, а якісно новим його етапом.
231
Пишучи свої байки для широкої аудиторії, Сковорода прагнув, щоб вони були простими і дохідливими. З цією метою він старанно шліфує кожне речення, перевіряє на людях реакцію окремих висловів чи цілої байки. Тому «Басни Харьковскія» пройняті глибокою народною мудрістю і дотепністю. І. Франко відзначав, що байки «писані гарною, декуди навіть граціозною прозою»'.
1 І. Франко. Нариси історії українськоруської літератури. Львів, 1910, с. 82.
ПЕРЕКЛАДИ
Була ще одна галузь культури, до якої Сковорода не міг залишатися байдужим. Це — переклади. М. Ковалинський свідчить, що письменник перекладав античних авторів— Плутарха, Ціцерона, Сідронія Гозія, Горація. Цілком можливо, що в нього були переклади й з інших літератур, але до нас вони не дійшли.
Українська література з давніхдавен має багату перекладацьку традицію, в основі якої завжди лежав інтерес до культури інших народів, прагнення розширити можливості української мови, збагатити її лексично, вивести на широкий шлях розвитку.
Чимало уваги приділялось перекладам у КиєвоМогилянській академії, яка відіграла позитивну роль у розвитку української національної культури. Академія виховала не тільки ряд відомих поетів, письменників і художників, але й таких українських та російських перекладачів, як Опаиас Лобисевнч, Микола Потоніс, Володимир Золотпицький, Григорій Козицький, Кіршак Кіндратович, Лука Січкарьов та ін. їх перекладацька діяльність сприяла розширенню
233 культурних зв'язків із Заходом, а також поглибленню взаємозв'язків братніх культур російського, українського, білоруського та інших слов'янських народів.
До своєї перекладацької діяльності Сковорода підходив як до важливої справи, що багато в чому прислужилася його оригінальній творчості. Вона сприяла формуванню демократичного світогляду письменника, розширювала тематику його творів, збагачувала словник, сприяла його утвердженню на позиціях просвітительського реалізму.
Характеризуючи Сковороду як перекладача, слід мати на увазі тісні зв'язки між українськими і російськими перекладачами XVIII ст., спільну розробку ними основних принципів перекладу.
Майже всі тогочасні російські й українські перекладачі, як правило, у своїй роботі прагнули не до еквівалентного відтворення оригіналу, а до передачі його змісту і, по можливості, індивідуального стилю письменника. Перекладач не був рабом оригіналу, він поводився з ним досить вільно. Ось чому, як зазначають дослідники, «для російських перекладачів XVIII ст. були характерні численні переробки оригіналу, „склонение на русские нравы", заміна іншомовних імен і побутових деталей оригіналу російськими
234 іменами й деталями рідного побуту, зміна всієї обстановки дії. Така форма передачі твору іноземної літератури є для нас тепер неприйнятною, але у XVIII ст.— це закономірне явище, зумовлене прагненням перекладачів якомога активніше освоювати перекладувані першотвори, робити їх „своїми"»
Певна річ, Сковорода додержувався існуючих у XVIII ст. принципів перекладу, але не в усьому їх обсязі. Він засвоїв головне з них — перекласти оригінал так, щоб зробити іншомовний твір якомога доступнішим для своїх читачів. Тому його переклади нерідко мають характер вільного переказу, переспіву.
Про це свідчать висловлювання самого Сковороди. Так, у листі до М. Ковалипського, подаючи переклад оди Горація «Про спокій душі», він зазначає, що зробив його «майже експромтом, дуже швидко, слідкуючи тільки за тим, щоб, наскільки це було для мене можливим, передати дух автора, не дбаючи про красу стилю» (II, 259). Звідси може скластися враження, що Сковорода ще віддавав данину своїм попередникам і не дуже пильнував форми, художньої доскона
1 Русские писатели о переводе, XVIII—XIX вв. Л., «Советский писатель», 1960, с. 9.
235 лості перекладів. Насправді ж він дбав не тільки про передачу змісту, але й про художній рівень своїх перекладів, про відтворення особливостей авторського стилю. Підтвердженням цьому є хоча б його міркування про те, як треба передавати фразеологізми — прислів'я та приказки.
З цього погляду значний інтерес становлять і його коментарі до перекладів, у яких висвітлюються важливі питання теорії і практики перекладу. Так, у зауваженнях до свого перекладу оди Сідронія він говорить про два способи відтворення оригіналу: буквальний і тлумачний. Користуючись першим способом, перекладач «ставить слово замість слова, як зуб замість зуба, а тлумач, як ніжна годувальниця, кладе в рот своєму годованцеві розжований хліб і сік мудрості» (II, 177). Зараховуючи себе до представників творчого перекладу, Сковорода зазначає: «Цю оду я не переклав, а витлумачив».
Коментуючи свій переклад з Плутарха, Сковорода в листі до Я. М. ДонецьЗахаржевського від 13 квітня 1790 р. писав:
«Уклонившися от библіи к Плутарху, перевел я книжчонку его „О спокойствіи душевном", истолковав не наружную словозвонкость, но самую силу и эссенцію, будто гроздіс в точіьтъ выдавил» (II, 202).
236
Далі Сковорода з великою пошаною говорить про невмирущу Плутархову мудрість, яка імпонувала його власній філософії. Саме тому він намагався перекласти такі речі, які мали б і глибокий зміст, і літературну цінність.
Про свої принципи перекладу Сковорода говорить і в листі до С. Тевяшова. Подавши стисло особисті враження від читання книжки Ціцерона «Про старість», він пише, що за переклад цього трактату він взявся для того, щоб подарувати його синові «сію книжечку, протолкованную здьшннм наречіем, в то время, как пользовался я спокойным уединеніем в доме Вашем. А переведены не слова ея, но мысли» (II, 179).
Отже, в згаданих листах і примітках до окремих творів чітко визначені основні принципи перекладацької діяльності Сковороди: вимога творчої свободи по відношенню до тексту оригіналу, зміни, що випливали з вільного переказу чужого твору, його витлумачення, часто супроводжуване доповненнями і скороченням, віднаходження власних стилістичних засобів, прагнення перевершити автора оригіналу. Все цс більшою чи меншою мірою призводило до стирання грані між перекладом і власною творчістю поета. Така практика відповідала загальній
237
перекладацькій тенденції того часу, коли за перекладачем визнавалася така ж роль, як і за автором.
Певна річ, для нашого часу застаріли не тільки переклади XVIII ст., а й неприйнятні самі принципи передачі оригіналу. Це річ зрозуміла і природна. Однак принцип творчого ставлення до перекладу не застарів і на сьогодні.
Сковорода перекладав філософські трактати, твори художньої прози, драматургії і поезії. І тут коло його інтересів було досить широке й різноманітне. Він прагнув ознайомити українського читача з літературою інших народів. На жаль, жоден з його перекладів так і не побачив світу за життя письменника.
Лише в першому радянському повному зібранні творів Сковороди, виданому АН УРСР в 1961 р., його переклади стали доступними для широкого читача.
Майже всі свої переклади, як і деякі літературні твори, Сковорода дарував друзям і приятелям, а ті в свою чергу робили з них копії і роздавали іншим особам. Тому переклади Сковороди зібрані ще не всі. Ллє і те, що відомо, становить значну цінність.
Сковороду вабила світова література як західноєвропейська, особливо антична кла
238
сика, так і східна, зокрема старогебрейська та староіндійська. Вільно володіючи латинською, грецькою, німецькою, єврейською мовами, він часом використовує сюжетну канву іншомовного оригіналу у власній творчості.
Особливої ваги Сковорода надавав перекладам з античної літератури. Він був хорошим знавцем і шанувальником Теренція, Арістотеля, Плутарха, Епікура, Платона, Горація, Віргілія, Сократа, Овідія. Йому найбільше імпонували саме ті твори, де проголошувалося право людини на свободу, щастя, де висловлено протест проти будьяких форм тиранії і гніту.
Десь у 1756—1766 рр. Сковорода переклав комедію Публія Теренція «Адельфн». Це не стільки переклад, як виклад змісту п'єси, зроблений французьким поетомгуманістом XVI ст. Марком Антонієм Муретом, котрий був досить популярний у Росії і на Україні'.
Постать видатного римського драматурга Теренція приваблювала Сковороду тим, що він був письменникомгуманістом, письменникомгромадянином, що його творчість відзначалася високим ідейнохудожнім і філо
1 С. Должевський Вірші Сковороди й Мурет. Відбиток з «Журнала научноисследовательских кафедр в Одессе», № 3, 1924, с. 1—5.
239
софським змістом. Його комедія «Адельфи» була «справжньою окрасою античного театру» Тому в листах до М. Ковалинського філософ радив своєму юному другові читати комедії Теренція.
П. Попов, який уперше відкрив і дослідив сковородинський переклад змісту комедії Теренція «Брати» («Адельфи»), слушно зауважив, що в цій п'єсі автор «гостріше, ніж в інших творах, поставив важливу педагогічну проблему — про взаємовідносини батьків і синів.
Сковороді була органічно близькою ідея перемоги виховання, заснованого на вірі в добру природу молодих людей, на високій моральності, правдивості, гуманності, на дружбі, справжній любові батьків та вихователів до дітей і дітей — до батьків та вихователів. Він, як і старогрецькі стоїки та епікурейці, вважав, що молодь слід виховувати розумно, терпляче, без фізичних покарань, головним чином, порадами, охороняючи вихованців від впливу злих намовників і підлесників» 2.
1 «История римской литературы», т. І. М., Издво АН СССР, 1959, с. ПО.
П'єси Теренція були добре ВІДОМІ в Росії і на Україні, вивчалися в школах, перекладалися. В. К. Тредіаковський, наприклад, переклав «Євнуха». Пізніше в Петербурзькій Академії наук був зроблений переклад комедії Теренція та її змісту, викладеного Муретом. Таким чином, у цій справі Сковорода не був піонером, але саме йому вдалося найбільш повно відтворити зміст «Лдельфів».
Порівнюючи петербурзький переклад муретовського викладу комедії Теренція «Адельфн» із сковородииським, Попов приходить до висновку, що обидва переклади зроблені незалежно один від одного і мають неоднакову літературну вартість. «Переклад Сковороди стоїть незрівнянно вище в мовнограматичному і художньому відношеннях... зроблений вільно, творчо, зі збереженням духу («сили») староримського оригіналу, а також з внесенням деяких українських мовних, почасти й художньоекспресивних рис» '.
Справді, перекладаючи зміст комедії Теренція «Адельфн», Сковорода ніби докладніше пояснює її гуманістичну ідею виховання
1 П. М. П о п о в. Нові сторінки літературної спадщини Г. С. Сковороди — «Радянське літературознавство», 1960, X» 4, с. 105.
241
молоді, внаслідок чого переклад переростає рамки оригіналу і свідчить про глибокий демократизм українського мислителя та його відразу до старої схоластичної школи, яка не розвивала, а придушувала особу молодої людини.
Сковорода один з перших познайомив українського читача з творами римського поета Горація. Він високо цінував його поезію, багато перекладав і популяризував серед учнів під час роботи в Переяславському та Харківському колегіумах. За своїм світоглядом, за духом своєї власної поетичної творчості у нього було чимало спільного з Горацієм, послідовником вчення Епікура.
Поділіться з Вашими друзьями: |