Видавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

В цілому Сковорода як байкар відіграв значну роль в розвитку цього жанру в укра­їнській літературі. Його твори завершили давній період прозового українського бай­карства і підготували появу П. ГулакаЛртемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського та інших письменників нової україн­ської літератури.

Художній талант Сковороднпрозаїка ще яскравіше виявився у жанрі притчі — по­вчального алегоричного оповідання, що, власне, є розвинутою байкою, відомою здав­на у світовій, зокрема в російській та

український літературі. Свої байки О. СумаI нищ називав притчами. Г. Сковорода також и/киває терміни «притча» і «басня» як сино­німи «Басня и притча єсть то же»,— пише мій у листі до Панкова. Тут слід пам'ятати, ЩО байки та притчі Сковороди схожі міжсобой і становлять, по суті, один жанр філософсько-дидактичної літератури.

«Благодарный Еродій» і N їм,і пі Жайворонок», написані в 1787 р.,— и іогпгь великі за обсягом і цікаві за зміI ГОМ художньофілософські твори, в яких І ҐАВИТЬСЯ і з народної точки зору розв'язує­мо »і проблема виховання молоді.

Ям відомо, просвітителі розробили теорію при ів'язок людини з умовами її життя. рівність всіх людей, вони бачили Відмінність соціальних умов, у яких вони живуть. Виникло поняття конкретного со­ті п.ного середовища, в якому формуються характер і моральні переконання людини. 1і і к риття залежності людини від обста­вин життя дозволило поновому поставити

221

питання про роль виховання. Філософ Локк довів, що ідеї, принципи і поняття виникають у людей із досвіду. Подібні думки вислов­лював і Сковорода, який твердив: «Опыт есть отец искуству, вьденію (тобто знан­ню.—Ф. П.) и привычке» (І, 117).

У цьому річищі значною мірою йшли і притчі Сковороди, в яких порушувалось ши­роке коло суспільних питань. Письменник обстоював ряд важливих принципів демо­кратичного виховання, потребу розвивати природні здібності людини, її «сродність».

Слідом за передовими діячами російської науки і літератури Мі Новиковим, М. Ломоносовим, Д. Фонвізіним та ін. Сковорода засуджував космополітичне виховання, ви­

1 Д. Д. Благой. История русской литературы XVIII века, изд. 3е. М., Учпедгиз, 1955, с. 288.

222

ступав проти «учителей»іноземців, проти «модного» домашнього навчання, яке давали своїм дітям українські панівні верстви.

І справді, діалоги між Еродієм (Леле­кою) — «простим птахом» — і «госпожой Пишек» (власне, Пітек — мавпа) про на­вчання і виховання, про стосунки між дітьми та батьками, про «еродність», вдяч­ність, уміння задовольнятися малим, само­вдосконалюватися — становлять основний зміст притчі. Автор в'їдливо, дотепно висміює представників вищих класів, носіїв і ціните­лів дворянської культури, прибічників «мод­ного» виховання і переконливо показує, що

223

всі їхні прагнення і захоплення «славными училищами, в коих всеязычныи обучают попугаи», спрямовані на те, щоб вигідно влаштувати своїх дітей у житті. Ллє юнаки після такого панського виховання виходили самовпевненими неуками, які вміли тільки модно цвенькати іноземними мовами і зав­жди мали на умі «чинок», «грунтик», «нмперіалик», та понад усе догоджали «череву» і схилялися перед зовнішнім «блиском».

«П и ш е к. Гд'ь вы обучалися во отроческіи лета?

Е родій. Нигде. Мене и брата научил отец, а мати сестру.

Пише к. О, мой боже! Вездъ цветут славный училища, в коих всеязычныи обучают попугаи. Для чего он вас не отдавал? Он не убог. Как быть без воспитанія?

Е р о д і й. ...У вас воспитаніе зъло драгое. У нас же вельми дешевое. Мы воспитываемся даром. Вы же великою цьною.

Пише к. Безделица! Сотннцу рубликов с хвости­ком потерять в год на малчнка, а чрез 5 лет вдруг он тебе и умница.

Еродій. Госпоже! Деньга достает и за морем. Но где ее взять? Л воспитаніе и убогим нужно есть...» (//, с. 101—102).

Розкриваючи суть тогочасної системи пан­ського виховання, Сковорода глузує з неї,

224 показує, що вона готувала лише «мавп» та «папуг», розвивала паразитизм, жадобу ба­гатства, навчала бути визискувачами тру­дового народу. «Госпожа Пишек», представ­ниця дворянської касти, розрізняє виховання «благородное» і «подлое». Благородне — це модне виховання з допомогою вчителів і гувернерівіноземців, виховання, що відзнача­лося формалізмом і відірваністю від життя. Основним його завданням було навчити па­неня г нічого не робити, жити в розкоші, чин» гатися «жалованною» від государя «зо.нч.ііо табакиркою», показувати свій зовніш­ній «блиск» «обсзян» і «папуг», бути вірними лакеями.

Педагогічні ідеї Сковороди, нещадне ви­сміювання ним засобів панського виховання, органічно споріднені з сатиричними статтями Новикова і Крилова в тогочасних російських журналах, виступами, які були відомі й на Україні, зокрема в Харкові. Так, у Харків­ській бібліотеці, якою часто користувався Сковорода, була широко представлена ро­сійська журналістика XVIII ст. І, певна річ, Сковорода використав досвід російської са­тиричної журналістики, коли він порушував актуальні проблеми виховання.

Народні погляди на виховання і форму­вання людини Сковорода висловлює через

225
позитивний образ Еродія, антипода ГІішека. Демократичність поглядів і побуту родини Еродіїв підкреслено їхньою близькістю до селян, простотою звичаїв, мови і поведінки. Тут антинародній системі навчання проти­ставляється виховання в людини чесності, любові до праці, поваги до старших, бажан­ня допомогти в біді, уміння завжди збері­гати почуття людської гідності.

У притчі «Благодарный Еродій» розкрито взаємини між батьками і дітьми, народну основу освіти і виховання молодого поко­ління, здатного стати на боротьбу за нове суспільство. Письменник підкреслює велику виховну роль батьків, закликає розвивати природні здібності дітей, радить поступово і непомітно прищеплювати їм життєві навич­ки та самостійність в практичній діяльності.

Зосередивши увагу на характеристиці ви­ховання в родині простих людей, Сковорода в образі Еродія показав трудову людину, розсудливу і діяльну. Афористичні вислови, вкладені в уста цього персонажа, відтво­рюють прогресивні педагогічні думки самого автора, який розглядав виховання як один з основних засобів формування людини нового суспільства. Вони тісно пов'язані з його світоглядом, особливо з теорією «еродності» та етикою «Благо родить и благо

226

научить», «Воспитаніе же истикает от при­роды», «Сокола вскоре научишь летать, но не черепаху», «Учитель и врач — несть врач н учитель, а только служитель природы, «•динственныя и истинныя и врачебницы, и учительницы», «Не хватайся за хвост, ми­нув голову», «Доколь колцо висит из нозд­рей свиніи, до толь не роет».

Проблему виховання порушує Сковорода і в притчі «Убогій Жайворонок». В широко­му розумінні це була проблема впливу на

227

людину шкідливого аристократичного вихо­вання, пануючої системи суспільних понять і звичок, що виросли на певному соціальному грунті. Для утвердження позитивних ідей і викриття паразитизму та хижацтва панів­них класів письменник виводить два конт­растні образи — Жайворонка і Тетервака.

228 людьми, слава богу. Мода и свет есть наилучшій учитель и лучшая школа всякія школы... Не тот прав, кто в существь прав, но тот, кто вьдь не прав по исте, но казаться правым умеет и один токмо вид правоты имеет, хитро лицемерствуя и шествуя сте­зею спасительный оныя притчи: концы в воду. Вот иынешняго света самая модная и спасительная премудрость!» (II, 121 —122).

Сковорода тут показав і викрив найхарак­терніші риси суспільної свідомості й моралі духовних та світських феодалів, лихварів і царських чиновників, зірвав з них машкару законності, якою вони лицемірно прикри­вали свої лиходійства. Останнє було типо­вим для українського дворянства, яке так добре знав письменник.

Сковорода змальовує згубні наслідки пан­ського виховання, що сформувало тип Салакона, який цурається трудової діяльності і прагне якомога більше загарбати, поживи­тися чужим. Одна риса в ньому найбільш різко підкреслена — це зажерливість, не­стримне прагнення багатства. Вона й погу­била його. Під час тетервачої гульні «в са­мом шуме, и плясаніи, и козлогласованіи, и прожорстве, как молнія, пала на их еъть... Нечаянно выскочил ловец и всем им пере­ломал шеи» (II, 123).

229

Торкаючись у притчі таких понять, як багатство і бідність, Сковорода вкладає у них соціальний зміст. Це виразно виявляє­ться в його афоризмі: «Ныне, когда нищ, тогда и бедняк и дурак». Звідси стає зрозу­мілою вся глибина його критики, гострота його виступу проти пануючих несправедли­вих порядків.

Відстоюючи свої прогресивні педагогічні ідеї, Сковорода доводить необхідність чер­пати знання з книги природи, ставити над усе улюблену працю, не піддаватись на спо­куси багатства, що породжує зло. У такому ідейному плані вживаються афористичні ви­словлювання: «Источник рекам и морям есть главою», «За багатствомде следует безпокойство». Іноді афоризми письменник чер­пає з українського фольклору, наприклад: «по древней малороссийской прнтче: „Вся

230 кая птичка своим носком жива", „Кому менше в жизни треба, тот ближає всьх до неба"».

У байках і притчах Сковорода всю силу своєї сатири обрушував на панівну верхів­ку, на їх розбещеність, неуцтво, сутяжни­цтво, станові привілеї, хвастощі, парази­тизм. Вони, як правило, змальовуються в образах хижаків — дикого кабана, нетопира, щуки, шершня, тетервака, а трудовий народ, що протиставляється їм, в образах працьо­витих бджіл, комах, журавлів, дроздикіп, жайворонків і т. д.

Харківські байки і притчі Сковороди від­значаються оригінальністю, високими ідейнохуложніми якостями. Сковорода пов'язу­вав байку з філософією, з педагогічними вимогами своєї епохи, закликав до розум­ного життя, прагнѵв підтвердити свої образ­ноалегоричні висновки усіма засобами з арсеналу педагога, філософа, історика і пи­сьменника. Тут і посилання на великих мис­лителів — Платона, Сократа, Езопа, Лрістотеля, Епікура, Ціцерона, «Старика Катона», і народна мудрість — прислів'я і при­казки. Все це свідчить про те, що байки Сковороди були не простим продовженням цього виду творчості, а якісно новим його етапом.

231
Пишучи свої байки для широкої аудиторії, Сковорода прагнув, щоб вони були простими і дохідливими. З цією метою він старанно шліфує кожне речення, перевіряє на людях реакцію окремих висловів чи цілої байки. Тому «Басни Харьковскія» пройняті глибо­кою народною мудрістю і дотепністю. І. Франко відзначав, що байки «писані гар­ною, декуди навіть граціозною прозою»'.

1 І. Франко. Нариси історії українськоруської літератури. Львів, 1910, с. 82.
ПЕРЕКЛАДИ

Була ще одна галузь культури, до якої Сковорода не міг залишатися байдужим. Це — переклади. М. Ковалинський свідчить, що письменник перекладав античних авто­рів— Плутарха, Ціцерона, Сідронія Гозія, Горація. Цілком можливо, що в нього були переклади й з інших літератур, але до нас вони не дійшли.

Українська література з давніхдавен має багату перекладацьку традицію, в основі якої завжди лежав інтерес до культури ін­ших народів, прагнення розширити можли­вості української мови, збагатити її лексич­но, вивести на широкий шлях розвитку.

Чимало уваги приділялось перекладам у КиєвоМогилянській академії, яка відіграла позитивну роль у розвитку української на­ціональної культури. Академія виховала не тільки ряд відомих поетів, письменників і художників, але й таких українських та російських перекладачів, як Опаиас Лобисевнч, Микола Потоніс, Володимир Золотпицький, Григорій Козицький, Кіршак Кінд­ратович, Лука Січкарьов та ін. їх пере­кладацька діяльність сприяла розширенню

233 культурних зв'язків із Заходом, а також по­глибленню взаємозв'язків братніх культур російського, українського, білоруського та інших слов'янських народів.

До своєї перекладацької діяльності Ско­ворода підходив як до важливої справи, що багато в чому прислужилася його оригіналь­ній творчості. Вона сприяла формуванню демократичного світогляду письменника, розширювала тематику його творів, збага­чувала словник, сприяла його утвердженню на позиціях просвітительського реалізму.

Характеризуючи Сковороду як переклада­ча, слід мати на увазі тісні зв'язки між українськими і російськими перекладачами XVIII ст., спільну розробку ними основних принципів перекладу.

Майже всі тогочасні російські й україн­ські перекладачі, як правило, у своїй роботі прагнули не до еквівалентного відтворення оригіналу, а до передачі його змісту і, по можливості, індивідуального стилю письмен­ника. Перекладач не був рабом оригіналу, він поводився з ним досить вільно. Ось чому, як зазначають дослідники, «для російських перекладачів XVIII ст. були характерні чис­ленні переробки оригіналу, „склонение на русские нравы", заміна іншомовних імен і побутових деталей оригіналу російськими

234 іменами й деталями рідного побуту, зміна всієї обстановки дії. Така форма передачі твору іноземної літератури є для нас тепер неприйнятною, але у XVIII ст.— це законо­мірне явище, зумовлене прагненням пере­кладачів якомога активніше освоювати перекладувані першотвори, робити їх „своїми"»

Певна річ, Сковорода додержувався існу­ючих у XVIII ст. принципів перекладу, але не в усьому їх обсязі. Він засвоїв головне з них — перекласти оригінал так, щоб зро­бити іншомовний твір якомога доступнішим для своїх читачів. Тому його переклади нерідко мають характер вільного переказу, переспіву.

Про це свідчать висловлювання самого Сковороди. Так, у листі до М. Ковалипського, подаючи переклад оди Горація «Про спокій душі», він зазначає, що зробив його «майже експромтом, дуже швидко, слідкую­чи тільки за тим, щоб, наскільки це було для мене можливим, передати дух автора, не дбаючи про красу стилю» (II, 259). Звід­си може скластися враження, що Сковорода ще віддавав данину своїм попередникам і не дуже пильнував форми, художньої доскона

1 Русские писатели о переводе, XVIII—XIX вв. Л., «Советский писатель», 1960, с. 9.

235 лості перекладів. Насправді ж він дбав не тільки про передачу змісту, але й про худож­ній рівень своїх перекладів, про відтворення особливостей авторського стилю. Підтвер­дженням цьому є хоча б його міркування про те, як треба передавати фразеологіз­ми — прислів'я та приказки.

З цього погляду значний інтерес станов­лять і його коментарі до перекладів, у яких висвітлюються важливі питання теорії і практики перекладу. Так, у зауваженнях до свого перекладу оди Сідронія він говорить про два способи відтворення оригіналу: буквальний і тлумачний. Користуючись пер­шим способом, перекладач «ставить слово замість слова, як зуб замість зуба, а тлумач, як ніжна годувальниця, кладе в рот своєму годованцеві розжований хліб і сік мудрості» (II, 177). Зараховуючи себе до представни­ків творчого перекладу, Сковорода зазначає: «Цю оду я не переклав, а витлумачив».

Коментуючи свій переклад з Плутарха, Сковорода в листі до Я. М. ДонецьЗахаржевського від 13 квітня 1790 р. писав:

«Уклонившися от библіи к Плутарху, пе­ревел я книжчонку его „О спокойствіи ду­шевном", истолковав не наружную словозвонкость, но самую силу и эссенцію, будто гроздіс в точіьтъ выдавил» (II, 202).

236

Далі Сковорода з великою пошаною гово­рить про невмирущу Плутархову мудрість, яка імпонувала його власній філософії. Саме тому він намагався перекласти такі речі, які мали б і глибокий зміст, і літературну цін­ність.

Отже, в згаданих листах і примітках до окремих творів чітко визначені основні прин­ципи перекладацької діяльності Сковороди: вимога творчої свободи по відношенню до тексту оригіналу, зміни, що випливали з вільного переказу чужого твору, його витлу­мачення, часто супроводжуване доповнен­нями і скороченням, віднаходження власних стилістичних засобів, прагнення перевер­шити автора оригіналу. Все цс більшою чи меншою мірою призводило до стирання гра­ні між перекладом і власною творчістю поета. Така практика відповідала загальній

237

перекладацькій тенденції того часу, коли за перекладачем визнавалася така ж роль, як і за автором.

Сковорода перекладав філософські трак­тати, твори художньої прози, драматургії і поезії. І тут коло його інтересів було досить широке й різноманітне. Він прагнув озна­йомити українського читача з літературою інших народів. На жаль, жоден з його перекладів так і не побачив світу за життя письменника.

Лише в першому радянському повному зібранні творів Сковороди, виданому АН УРСР в 1961 р., його переклади стали до­ступними для широкого читача.

Майже всі свої переклади, як і деякі лі­тературні твори, Сковорода дарував друзям і приятелям, а ті в свою чергу робили з них копії і роздавали іншим особам. Тому пере­клади Сковороди зібрані ще не всі. Ллє і те, що відомо, становить значну цінність.

Сковороду вабила світова література як західноєвропейська, особливо антична кла­

238

Особливої ваги Сковорода надавав пере­кладам з античної літератури. Він був хоро­шим знавцем і шанувальником Теренція, Арістотеля, Плутарха, Епікура, Платона, Горація, Віргілія, Сократа, Овідія. Йому найбільше імпонували саме ті твори, де про­голошувалося право людини на свободу, щастя, де висловлено протест проти будьяких форм тиранії і гніту.

Десь у 1756—1766 рр. Сковорода переклав комедію Публія Теренція «Адельфн». Це не стільки переклад, як виклад змісту п'єси, зроблений французьким поетомгуманістом XVI ст. Марком Антонієм Муретом, котрий був досить популярний у Росії і на Україні'.

Постать видатного римського драматурга Теренція приваблювала Сковороду тим, що він був письменникомгуманістом, письменникомгромадянином, що його творчість від­значалася високим ідейнохудожнім і філо

1 С. Должевський Вірші Сковороди й Мурет. Відбиток з «Журнала научноисследовательских ка­федр в Одессе», № 3, 1924, с. 1—5.

239

П. Попов, який уперше відкрив і дослідив сковородинський переклад змісту комедії Теренція «Брати» («Адельфи»), слушно за­уважив, що в цій п'єсі автор «гостріше, ніж в інших творах, поставив важливу педаго­гічну проблему — про взаємовідносини бать­ків і синів.

Сковороді була органічно близькою ідея перемоги виховання, заснованого на вірі в добру природу молодих людей, на високій моральності, правдивості, гуманності, на дружбі, справжній любові батьків та вихо­вателів до дітей і дітей — до батьків та вихователів. Він, як і старогрецькі стоїки та епікурейці, вважав, що молодь слід вихову­вати розумно, терпляче, без фізичних пока­рань, головним чином, порадами, охороняю­чи вихованців від впливу злих намовників і підлесників» 2.

1 «История римской литературы», т. І. М., Издво АН СССР, 1959, с. ПО.

П'єси Теренція були добре ВІДОМІ в Росії і на Україні, вивчалися в школах, перекла­далися. В. К. Тредіаковський, наприклад, переклав «Євнуха». Пізніше в Петербурзькій Академії наук був зроблений переклад ко­медії Теренція та її змісту, викладеного Муретом. Таким чином, у цій справі Сковорода не був піонером, але саме йому вдалося найбільш повно відтворити зміст «Лдельфів».

Порівнюючи петербурзький переклад муретовського викладу комедії Теренція «Адельфн» із сковородииським, Попов при­ходить до висновку, що обидва переклади зроблені незалежно один від одного і мають неоднакову літературну вартість. «Переклад Сковороди стоїть незрівнянно вище в мовнограматичному і художньому відношеннях... зроблений вільно, творчо, зі збереженням духу («сили») староримського оригіналу, а також з внесенням деяких українських мовних, почасти й художньоекспресивних рис» '.

Справді, перекладаючи зміст комедії Те­ренція «Адельфн», Сковорода ніби доклад­ніше пояснює її гуманістичну ідею виховання

1 П. М. П о п о в. Нові сторінки літературної спад­щини Г. С. Сковороди — «Радянське літературознав­ство», 1960, X» 4, с. 105.

241

молоді, внаслідок чого переклад переростає рамки оригіналу і свідчить про глибокий демократизм українського мислителя та його відразу до старої схоластичної школи, яка не розвивала, а придушувала особу молодої людини.