Готуючись до читання катехізису (викладу закону божого), Сковорода написав невеличкий курс своїх лекцій «Начальная дверь к христіанскому добронравно...», де торкається таких понять, як щастя, світ, природа, вічність, бог. Він читав лекції про моральноетичні норми людського життя, які дуже відрізнялись від офіційної феодальноцерковної моралі. А головне було в тому, що тут Сковорода дає таке трактування бога, яке розходилося з офіційними церковними догмами. Тут філософ уже формулює основні положення своїх етикогуманістичних поглядів.
Зміст і форма лекцій Сковороди викликали занепокоєння начальства колегіуму. Реакційне духовенство не могло примиритися з тим, щоб світська людина навчала учнів «благонравія». Особливо був проти
1 Докладніше про це див.: А. Н і ж е н с ц ь. На зламі двох світів, с. 88—150.
новий білгородський єпископ, колишній однокурсник Сковороди по академії Самуїл Миславський'. Як свідчить М. Ковалинський, цей хитрий кар'єрист і політикан негайно розглянув зміст лекцій Сковороди і «нашол некоторыя неясности для него и сомненія в речах... вознегодовал на него с гоненіем» (II, 459). В 1769 р. Сковорода остаточно залишає Харківський колегіум і вже більше не займає жодної офіційної посади.
З цього часу і до самої смерті Сковорода — мандрівний філософ, народний учительпросвітитель. У сірій селянській свиті, з торбиною за плечима, з палицею і книгою в руці він пішки мандрував від села до села. Ходив по «градам и весям» впродовж днів, років, десятиліть. Його всюди радо зустрічали прості трудівники, для яких він був своєю людиною, щирим порадником, другом, розумом. Рідко де він затримувався надовго, оселяючись, як сам писав, у «лесах, нолях, садах, селах, деревнях и пчельниках». То був період розквіту філософської діяльності Сковороди, коли зпід його пера один за одним виходили діалоги, трактати, байки,
1 Див.: П. Строев. Списки иерархов и настоятелей монастырей российской церкви. СПб., 1877, с. 634.
46
47
притчі тощо. Він був великим трудівником, спав чотири години на добу, прокидався до сходу сонця і брався за роботу.
Важливо відзначити, що власне життя Сковороди, моральна чистота його помислів і прагнень, постійні мандри були близькі і зрозумілі трудовому люду. Мислитель не мав домівки, сім'ї, ніякого майна, твердо йшов своїм шляхом. Як указував Ф. Енгельс, «ця вимога відмовлення від усіх утіх і радощів життя, з одного боку, означає висування проти пануючих класів принципу спартанської рівності, а з другого — є необхідним перехідним ступенем, без якого нижча верства суспільства ніколи не може прийти в рух. Для того щоб розвинути свою революційну енергію, щоб самій усвідомити своє вороже становище у відношенні до всіх інших суспільних елементів, щоб об'єднатися як клас, нижча верства повинна почати з відмозлення від усього того, що ще може примирити її з існуючим суспільним ладом, зректися тих небагатьох насолод, які хвилинами ще роблять зносним її пригнічене існування і яких не може позбавити її навіть найсуворіший гніт» К
1 К. М а р к с і Ф. Е н г е л ь с. Твори, т. 7.с. 359—360.
Справді, незвичайна життєва поведінка Сковороди, його вчення виявились насамперед у намаганні пробудити народ.
«Близь Харькова,— пише Ковалинський,— есть место, называемое Гужвинское, принадлежащее помещикам Земборским, которых любил он за добродушіе их. Оное покрыто угрюмым лесом, в средине котораго находился пчельник с одною хижиною. Тут поселился Григорій, укрываясь от молвы житейской и злословій духовенства» (II, 460). Тоді ж у цьому селі, свідчить біограф, Сковорода написав свій перший філософський твір «Наркісс...», а потім другий — «Книга Асхань...», в яких розробляє тему пізнання та самопізнання. Головне в пізнанні для нього — розкриття і усвідомлення сутності людини, як і всіх предметів взагалі. Пізнати себе в гармонії всесвіту — значить збагнути велику істину буття. Сковорода вважав, що через пізнання людини, себе можна дійти до пізнання всього сущого. На цей час припадає і написання 15 байок, що складають першу половину збірки «Басни Харьковскія».
В 1770 р. Сковорода їздив до Києва, де пробув близько трьох місяців, живучи у Китаївській пустині (під Києвом), ігуменом якої був його родич І. Звіряка. Відвідини
49
Києва він максимально використав для глибшого знайомства з новими працями вчених і митців, для зустрічей і бесід з друзями.
1771 —1772 рр. Сковорода провів здебільшого в місті Острозьку (нині Воронезької області). Цілком можливо, що запросив нього сюди воронезький поміщик С. Тевяшов. На цей час припадає й знайомство Сковороди з П. Ф. Нанковим, колезьким реєстратором та художником Я. і. Долганським. Тут він знайшов спокій і відповідну обстановку, яка сприяла творчій праці. Протягом весни і літа 1772 р. філософ створив чотири діалоги: «Діалог, или разглагол о древнем мірь», «Беседа 1я, нареченная Observatorium (Сіон)», «Бесьда 2я, нареченная Observatorium specula (еврейски — Сіон)», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни». Вже у цих творах були сформульовані й обгрунтовані головні засади світогляду українського мислителя.
Про дальші події життя філософа можна говорити переважно на основі листування, розповідей самого Сковороди та його знайомих.
Взимку 1773 р. Сковорода живе у Бабаях під Харковом. Тут же він завершує деякі свої твори, розпочаті у минулому році, веде бесіди, розвиває свої філософські погляди, зокрема в діалозі «Кольцо» знаходимо роздуми філософа про щастя людини та його ставлення до релігії і біблії.
В першій половині 1774 р., живучи в Бабаях, Сковорода, як видно з листа до П. Ф. Пайкова, написав ще 15 байок. Вони Й склали збірку «Басни Харьковскія», яку автор подарував своєму другові П. Панкову.
Завершивши цикл байок із ЗО творів, Сковорода продовжував працювати над філософськими трактатами та віршами. В листопаді 1774 р. він уже перебуває в селі Липцях (нині Харківського району, Харківської області). Про це свідчить його лист до В. Тевяшова: «Я больше не в Бабаях, а живу в Липцах, у Алексія Ивановича Авксентіева» (II, 395). Тут він начисто переписує «Кольцо», а також доопрацьовує діалог «Алфавит, или букварь мира», в якому високо підносить значення праці як головної передумови людського щастя.
Ще на початку 1772 р. Ковалинський виїхав за кордон і там у місті Лозані (Швейцарія) зустрівся і подружив з місцевим філософом Данилом Мейнгардом, який «столько похож был чертами лица, обращеніем, образом мыслей, даром слова на Сковороду, что можно бы почесть его ближайшим родствен
50
ником его» (II, 464). Повернувшись в 1775 р. на батьківщину, Ковалинський розповів про це своему вчителеві, і Сковорода з того часу «начал подписывать на письмах и сочинениях своих имя свое тако: Григорій вар (евр. сын) Сава Сковорода, Данінл Мейнгард» (II, 464).
Восени 1775 р. Сковорода мешкає в Таволзькій слободі (нині Таволжанка, Острогозького району, Воронезької області), що належала полковнику С. Тевяшову. Тут, очевидно, був написаний «Разговор пяти путников о истинном счастіи в жизни» в інших списках твір має назву «Разговор дружеский о душевном мире».
Де жив Сковорода у 1776—1777 рр.—невідомо. Якщо прийняти до уваги листприсвяту «высокомилостивому государю Степану Ивановичу, господину полковнику его высокородію Тевяшову», де Сковорода зазначає, що «Икона Алківіадская» написана 1776 года, марта 28го», а «поднесена в день пасхи», то цей твір, треба гадати, був написаний в Острогозьку, або в Таволзькій слободі.
1 Див.: П. П е л е х. З життя і творчості Сковороди.— «Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка», т. СХХХѴІ—СХХХѴІІ, с. 139157.
52
Вабило Сковороду і село Великий Бурлук на Харківщині, яке належало поміщику Я. М. ДонсцьЗахаржевському. Саме тут він живе в листопаді 1778 р., пише І. Диському листа, який свідчить про остаточне утвердження мислителягуманіста у своїх філософських поглядах. «Я доселе скитаюсь,— пише Сковорода,— обнося мертвенное тело; окруженная броня моя есть благонравная невинность, а се утешеніе мое есть любовь к богу и к премудрости его. Живу, яко ничто же имущій, а вся содержаний, малым сим быть научився» (И, 396).
Дуже полюбив філософ села Гусинку і Маначинівку, які стали основним місцем його перебування, звідки він вирушав у близькі чи далекі мандрівки. У цих селах Сковорода, мабуть, і провів зиму 1778—1779 р. З листа М. Ковалинського від 19 січня 1779 р. видно, що Сковорода в цей час працював над перекладом Плутарха. Тут він листується з освіченим і доброзичливим поміщиком В. Земборським та з багатим харківським купцем Артемом Дорофійовичем.
Очевидно, ще з літа 1780 р. Сковорода перебрався до Сіннянського монастиря, ігуменом якого був тоді його родич Іустін Звіряка. Скільки він тут пробув — невідомо. Напевне, осінь і зиму 1780—1781 рр. В цей
53
час була написана «Книжечка о чтеніи священного) писанія, нареченна Жена Лотовая. Пізніше, даруючи цю книжку Ковалпнському, Сковорода писав: «В самом открытін наместничества Харьковскаго, во время непрестанных осенних дощей, прогоняя скуку, напнеал я сію книжицу в монастыре Съннянском» (II, 32). Твір не сподобався ігумену. «Брат мой, Іустін Звьряка, бывый тогда игуменом, не могл чувствовать вкуса • в «Жені моей Лотовой» (II, 32). Тут же Сковорода написав діалог: «Беседа, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко». Твори ці містять ряд глибоких і сміливих ідей, ворожих церковній ортодоксії. У першому з них Сковорода доводить, що читати і розуміти біблію слід лише в символічноалегоричному смислі. В другому — йдеться про два «начала» — матеріальне і духовне, про людину, її щастя.
Влітку 1781 р. Сковорода подався до Таганрога, де жив і працював брат Михайла Ковалинського Григорій. Коли Сковорода прибув у Таганрог, розповідає І. Срезневський, то Григорій Ковалинський зібрав гостей, серед яких були досить знатні люди, які хотіли познайомитися з філософом. Але Сковорода, будучи ворогом пишності і багатолюдності, як тільки помітив, що такий натовп «милостивцев» зібрався виключно з приводу його прибуття сюди, зараз же пішов з хати і ніхто не міг його знайти
Отже, Сковорода весь час у мандрах, подорожах, насичених цікавими зустрічами, подіями, пригодами, і навіть близькі до нього люди не завжди знали, якими шляхами він ходить.
У жовтні 1782 р. Сковорода мешкав уже у Гусинці; почував себе трохи втомленим від довгої подорожі, на яку пішов майже рік.
Живучи в 1783 р. у Бурлуці і Бабаях, Сковорода створює діалог «Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим», в якому різко викриває найбільше зло тогочасного суспільства — «еребролюбіе», прагнення багатства. Характерна в цьому відношенні пісенька, яку співає багач. Для нього головне «только б жирный был грош», хоч і нечесно добутий.
Очевидно, в Бабаях Сковорода написав у цей час і наступний свій твір «Пря бесу со Варсавою», який за формою і змістом близький до попереднього діалога. В ньому автор викриває тогочасну дійсність, сповне
1 Див.: И. Срезневский. Отрывки из записок о старце Григории Сковороде.— «Утренняя звезда», кн. І, X., 1833 (1834), с. 79.
54
55
ну «зависти, грабленія, тяжбы, тотьбы, убійства, хулы, клеветы, лицемерія, лихоимства, любодеянія,студодеянія,суеверія...» (II,94).
Зимою 1784 р. Сковорода живе в Ізюмі. Матеріальне становище його було дуже важким. З листа М. Ковалинського від 14 вересня 1784 р. довідуємося, що В. Томара незабаром мав їхати на Кавказ і запрошував у цю поїздку свого вчителя. Ллє Сковорода з невідомих причин відмовився.
У 1785—1786 рр. він живе в Бурлуку і Маначинівці. Тут було написано «Песнь 29ю» з «Сада божественных песней». Вона має повну дату: «Сложенна 1785 года, сентемвра 17 дня, в селе Великом Бурлукъ» (І, 88). У листах до Я. Правицького від 6 і 20 березня 1786 р. Сковорода повідомляє про тяжку хворобу: «Два месяцы огневица свирепствовала во мне. Начало и отец ея — проклятых московских печей чад» (II, 366).
Цікаво, що в цей час Сковорода дещо змінює у своему правописі. Він майже не вживає твердого і м'якого знаків, а для пом'якшення приголосних використовує надрядкову риску. Ця обставина допомагає нам встановити, які з раніше написаних творів перероблялися ним після середини 80х років. Так, наприклад, друга редакція «Наркіссу» з середини сьомого розділу має пра
М
вопис, відмінний від правопису попереднього тексту. Про це свідчить авторська примітка: «Отселе в письме моем изгонятся из числа букв сіи буквы: ер и ерь. Аще же гдь дебелость буквы умягчить потреба, довлеет свыше поставить знаменіе сіє — '. Например: ядяд'; петпет'; братбрат'»... (I, 185).
Як свідчать листи до Я. Правицького, 1. Земборського та Я Захаржевського, в 1787 р. Сковорода перебуває у Гусинці. Тут він «готовий породити на світ щось, хоч і не велике, але благочестиве, призначене для якогось друга» (II, 371). Тоді ж були створені дві притчі «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок», в яких найповніше висловлені педагогічні погляди Сковороди, пройняті просвітительськими ідеями передових мислителів свого часу.
У 1788—1789 рр. Сковорода перебуває у Гусинці, а потім у Бурлуці. В цей період він наполегливо працює над останнім твором — «Діалог. Имя ему — Потоп зміни», в якому остаточно утверджує свою концепцію «двох натур» та вчення про три світи. Тут особливо оптимістично прозвучало: «Мы сотворим свет получшій. Созиждем день веселейшій» (II, 135). Твір закінчується такими натхненними словами, які провіщали світле майбутнє:
87
ГІроч уступай, проч! Печалная ноч! Соице всходит, Свет воводит, Свет воводит, Радость родит. Проч уступай, проч! Потопная ноч!
(II, 171)
Листи Сковороди останніх років його життя сповнені глибоких філософських роздумів про способи досягнення щастя, про добро і зло, правду і кривду, красу і потворність. У 1790 р. Сковорода живе у Бурлуці і перекладає «Книжечку Плутархову о спокойствіи души», яку дарує Я ДонцюЗахаржевському. З листів до харківського кущя Є. Урюпіна довідуємося, що Сковорода в цей час жив у нього. Слід відзначити, що, проживаючи в тих чи інших панів, великий правдолюб ніколи не закривав очей на їхні пороки. Він «иногда жил у коголибо из сих и у других,— пише Ковалинський,— совершенно не любя их пороков», прагнув стримувати їх від зла і «приміром жизни заставить любить добродьтель» (11,464).
Восени 1790 р. Сковорода перебрався в село Іванівку, що належало його приятелю А. І. Ковалевському. Тут він складає реєстр своїх творів як оригінальних, так і пере
58
кладних, і 26 вересня 1790 р. надсилає з листом Ковалинському. У списку твори подаються з примітками: зірочками автор відзначив кращі з них і в більшості випадків вказав, у кого вони зберігаються (у Я. Правицького, Ф. Диського, С. Тевяшова, О. Сошальського, Я. Захаржевського). Але згодом більша частина оригіналів поступово була переслана М. Ковалинському і збереглася до нашого часу.
У наступні два роки (1791 —1792) Сковорода знову живе у Гусинці. Тут він пише листприсвяту до «Потопу змінного», адресовану М. Ковалинському. Хворіє, скаржиться на старечу неміч. У листі до Я. Правицького від 5 січня 1792 р. він з сумом говорить про свій стан здоров'я, про неможливість вирушати в мандри, працювати: «Прости, любезный, что на твое и на твоего чада письмо не ответствовал... Пишу видь к Вам, обаче болен... Бользнь моя есть старость» (II, 378).
Навесні 1794 р. Сковорода знову оселяється у селі Іванівці, у свого друга А. I. Ковалевського. «Земелька его,— писав він,— есть нагорняя. Льсами, садами, холмами, источниками распещренна. На таком месгЬ я родился возле Лубен»... (II, 357). Іванівна справді гарне, мальовниче село на Харків
N
щині. Поміщицький дім стояв на схилі балки, нижче його був чудовий парк, а в ньому величезний дуб, під яким Сковорода любив відпочивати і обдумувати свої твори.
Та фізичні сили його вичерпувались... Відчуваючи вагу літ і наближення кінця, Сковорода внрішиз улітку 1794 р. відвідати свого учня і друга М. Ковалннського, який залишив Петербург і жив тепер у селі Хотетові (Орловщина). І ось він «по девятнадцатилетнем несвиданіи, одержим болезнями старости, несмотря на дальность пути, на чрезвычайную ненастную погоду и на всегдашнее отвращеніе к краю сему, приехал в деревню к другу своему» (II, 467).
Сковорода «привез к нему сочнненія свои, из которых многія приписал ему; читывал оныя сам с ним ежеденно и между чтеніем занимал его разсужденіями, правилами, понятіямн, каковых ожидать должно от человека, искавшаго истинны во всю жизнь не умствованіем, но делом, и возлюбившаго добродетель ради собственной красоты ея» (II, 468).
У цих розмовах і бесідах Сковорода осмислював все своє життя, підводив підсумки свого важкого тернистого шляху: «Иногда разговор его с другом касался смерти. Страх смерти, говорил он, нападает на человека
60
всего сильнье в старости его. Потребно благовремснно заготовить себя вооружеиіем протнву врага сего, не умствованіями,— оне суть не действительны, но мирным расположен іем воли своей к воле творца. Такой душевной мир пріуготовляется издали, тихо втайне сердца растет и усиливается чувствіем зделаннаго добра, по способностям и отношеніям бытія нашего, к кругу, занимаемому нами. Сіє чувствіе есть венец жизни и дверь безсмертія» (II, 470).
У Хотетові Сковорода пробув майже місяць. Ковалпнський просив його залишитись на зиму в нього, але він не погодився і вирішив повернутись на Україну. «При раставаніи, обнимая друга, сказал: „Может быть, больше я уже не увижу тебя"» (11,472).
Переборюючи втому і хвороби, Сковорода прибув у село Іваиівку. Тут він 9 листопада (29 жовтня за ст. ст.) 1794 року і скінчив свій життєвий шлях. «Перед кончиною завещал предать его погребенію на возвышенном месте близ рощи и гумна и следующую, зделанную им себе надпись написать:
«Мір ловил меня, но не поймал» (11,473).
Цей афоризм узагальнює зміст і характер незвичайного життя Сковороди. Ніякі спокуси сильних світу, ніякі хитрощі ворогів не
01
могли піймати його у свої тенета. «Метою цього життя,— пише акад. Д. І. Багалій,— було не віддалення, не відірваність від життя та вищих людських інтересів, а, навпаки, активна напружена робота розуму та чуття над виробленням нових форм людського існування на грунті істини, правди та щастя людського» 1.
За своє довге подвижницьке життя Сковорода сходив багато доріг. Давно занесені піском його сліди, закинуті криниці, з яких він пив воду, але одна з них «холодна Сковородинська криниця» у селі Бабаях на Харківщині є й понині. Вона старанно оберігається. Ще за життя Сковорода мав цінителя, який знаходив для нього тільки слова шани і любові. Цінитель цей — народ. Він зберіг у своїй пам'яті численні перекази, легенди про поеталюбомудра, борця за щастя і волю трудящих. Всенародну любов і шану до нього найкраще висловив М. Рильський:
Благословенні ви, сліди, Не змиті вічності дощами, Мандрівника Сковороди З прнпорошілими саквами,
1 Акад. Д. І. Багалій. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода, с. 68.
Що до цілющої води Простує, занедбавши храми.
Цими благословенними слідами тепер проходить наш сучасник. І перед ним постає величний образ народного правдолюбця, який мужньо служив ідеям соціального прогресу, обстоював права трудящої людини на щастя.
У ПОШУКАХ ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ
З біографії Сковороди видно, що він постійно жив серед простого народу, знав його думи і прагнення. Мандруючи світами, філософ бачив навколо себе «сповнене злигоднями життя смертних» (II, 328), співчував бідним, сам розділяв їхню гірку долю. Своєю наукою він намагався полегшити життя простого люду, навчити його задовольнятися малим, бачити щастя у праці, у єднанні з природою. Сковорода подав приклад безкорисливого служіння народу. Він не визнавав тих вчених, які відгородилися від трудівників. «Я знаю многих ученых,— говорить один із героїв твору „Наркісс".— Они горды. Не хотят и говорить с поселянином» (І, 165).
Тимто не випадково корінною проблемою філософії і творчості Сковороди стала проблема сутності людини, її щастя.
Однією з важливих передумов досягнення щастя Сковорода вважав науку, зокрема філософію («верховну науку»).
У чому суть філософського вчення Сковороди?
Будучи людиною науки і живучи інтересами свого часу, свого народу, свого класу,
G4
Сковорода прагнув створити таку філософію, яка допомогла б розв'язанню суспільнопрактичних завдань. Його хвилювали проблеми звільнення земного життя від втручань церкви, утвердження людини в її правах на щастя, на свободу і незалежність.
Філософське вчення Сковороди будується на визнанні двох натур і трьох світів. «Весь мір,— писав він у трактаті „Начальная дверь ко христіанскому добронравію",— состоит из двух натур: одна — видимая, другая— невидимая» (І, 145). Під «видимою натурою» Сковорода розумів предмети і явища матеріального світу, під «невидимою» — бога, дух, розум, істину. В діалозі «Потоп зміин» він обґрунтовує своє вчення про три світи. Перший світ — це «макрокосм», загальний, великий, «обнтальный свтуг», в якому «все рожденное обитает». Другий світ — це «мікрокосм», людина. І третій світ символів, під яким Сковорода розумів біблію, тобто символічне трактування її текстів. Біблія не має відношення до реального світу — макрокосму, який ніким не створений, бо завжди існував у просторі й часі. «Давно уже просвещенныи сказали весть сію: „materia aeterna — вещество вечно есть", сиречь все места и времена наполнила» (II, 148).
68
Можна припустити, що Сковорода був знайомий з теорією світобудови Джордано Бруно, який перед судом інквізиції говорив: «Я проголошую існування безконечних окремих світів, подібних до цієї Землі. Разом з Піфагором я вважаю її світилом, подібним до Місяця, інших планет, інших зірок, число яких безконечне. Всі ці небесні тіла становлять незліченні світи. Вони утворюють безконечний всесвіт у безконечному просторі»
Помітна близькість Сковороди до поглядів Джордано Бруно у питанні про вічність матерії і безконечність світу. Обидва вони виходили із матеріалістичних позицій при з'ясуванні природи великого світу, в однаковій мірі визнавали наявність провидіння, за допомогою якого все існуюче живе, змінюється, виникає, зникає.
Можна сказати, що Сковорода усвідомлював рух матеріальних предметів у природі, їх суперечливість, породження одних предметів іншими в процесі розвитку. У цьому виявляються значні елементи стихійної діалектики у поглядах українського філософа. Так, у творі «Икона Ллківіадская», маючи на увазі матеріальне начало, він
1 Документы венецианской инквизиции. Третий допрос Джордано Бруно 2 июня 1592 г.— «Вестник истории религии и атеизма», 1950, № 1, с. 343.
66
пише: «Оно начиная — кончит, а кончая — начинает; рождая — погубляет, погубляя — рождает; противным, врачуя, противное и враждебным, премудро споспешсствуя, враждебному, как свидетельствует острое философских учеников речение: Unius interilus est alterius generatio — „Одной вещи гибель рождает тварь другую"» (II, 14). Думка про єдність протилежностей була не новою; вона досить виразно відбита в гераклітівському «все тече, все змінюється», а в епоху Відродження утверджувалась у творах М. Казанського та Джордано Бруно.
Варто зауважити, що Сковорода, вслід за Ломоносовим, вперше в історії філософської думки на Україні проголосив матерію (великий світ) вічною і безконечною. Це значною мірою зумовило його ставлення до релігії і церкви. Філософ категорично відкидав християнське вчення про створення богом світу із нічого, про його початок і кінець. «Учення І. Христа,— писав він,— зовсім не причетне до землі» (II, 322). Сковорода заперечував офіційного бога, церковні обряди як «ідолопоклонство», «глупоту», висміював антропоморфічне уявлення про бога, який «плачет, злится, спит, раскаивается».
Обґрунтовуючи матеріальність великого світу, він усетаки вважав рушійною силою
67
невидиму натуру (бога), а матерію розглядав лише як «тінь божу», як інертну, пасивну масу, що не має власного джерела руху. Через це у розв'язанні основного питання філософії він стояв на позиціях об'єктивного ідеалізму.
Поділіться з Вашими друзьями: |