Видавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Зміст і форма лекцій Сковороди викли­кали занепокоєння начальства колегіуму. Реакційне духовенство не могло примири­тися з тим, щоб світська людина навчала учнів «благонравія». Особливо був проти

1 Докладніше про це див.: А. Н і ж е н с ц ь. На зламі двох світів, с. 88—150.

новий білгородський єпископ, колишній од­нокурсник Сковороди по академії Самуїл Миславський'. Як свідчить М. Ковалин­ський, цей хитрий кар'єрист і політикан негайно розглянув зміст лекцій Сковороди і «нашол некоторыя неясности для него и сомненія в речах... вознегодовал на него с гоненіем» (II, 459). В 1769 р. Сковорода остаточно залишає Харківський колегіум і вже більше не займає жодної офіційної посади.

З цього часу і до самої смерті Сковоро­да — мандрівний філософ, народний учительпросвітитель. У сірій селянській свиті, з тор­биною за плечима, з палицею і книгою в руці він пішки мандрував від села до села. Ходив по «градам и весям» впродовж днів, років, десятиліть. Його всюди радо зустрі­чали прості трудівники, для яких він був своєю людиною, щирим порадником, другом, розумом. Рідко де він затримувався надовго, оселяючись, як сам писав, у «лесах, нолях, садах, селах, деревнях и пчельниках». То був період розквіту філософської діяльності Сковороди, коли зпід його пера один за одним виходили діалоги, трактати, байки,

1 Див.: П. Строев. Списки иерархов и настоя­телей монастырей российской церкви. СПб., 1877, с. 634.

46

47

притчі тощо. Він був великим трудівником, спав чотири години на добу, прокидався до сходу сонця і брався за роботу.

1 К. М а р к с і Ф. Е н г е л ь с. Твори, т. 7.с. 359—360.

Справді, незвичайна життєва поведінка Сковороди, його вчення виявились насампе­ред у намаганні пробудити народ.

«Близь Харькова,— пише Ковалинський,— есть место, называемое Гужвинское, при­надлежащее помещикам Земборским, кото­рых любил он за добродушіе их. Оное по­крыто угрюмым лесом, в средине котораго находился пчельник с одною хижиною. Тут поселился Григорій, укрываясь от молвы житейской и злословій духовенства» (II, 460). Тоді ж у цьому селі, свідчить біограф, Сковорода написав свій перший філософ­ський твір «Наркісс...», а потім другий — «Книга Асхань...», в яких розробляє тему пізнання та самопізнання. Головне в пізнан­ні для нього — розкриття і усвідомлення сутності людини, як і всіх предметів взагалі. Пізнати себе в гармонії всесвіту — значить збагнути велику істину буття. Сковорода вважав, що через пізнання людини, себе можна дійти до пізнання всього сущого. На цей час припадає і написання 15 байок, що складають першу половину збірки «Басни Харьковскія».

В 1770 р. Сковорода їздив до Києва, де пробув близько трьох місяців, живучи у Китаївській пустині (під Києвом), ігуменом якої був його родич І. Звіряка. Відвідини

49

Києва він максимально використав для глиб­шого знайомства з новими працями вче­них і митців, для зустрічей і бесід з дру­зями.

Про дальші події життя філософа можна говорити переважно на основі листуван­ня, розповідей самого Сковороди та його знайомих.

Взимку 1773 р. Сковорода живе у Бабаях під Харковом. Тут же він завершує деякі свої твори, розпочаті у минулому році, веде бесіди, розвиває свої філософські погляди, зокрема в діалозі «Кольцо» знаходимо роз­думи філософа про щастя людини та його ставлення до релігії і біблії.

В першій половині 1774 р., живучи в Ба­баях, Сковорода, як видно з листа до П. Ф. Пайкова, написав ще 15 байок. Вони Й склали збірку «Басни Харьковскія», яку автор подарував своєму другові П. Панкову.

Завершивши цикл байок із ЗО творів, Ско­ворода продовжував працювати над філо­софськими трактатами та віршами. В листо­паді 1774 р. він уже перебуває в селі Липцях (нині Харківського району, Харківської об­ласті). Про це свідчить його лист до В. Тевяшова: «Я больше не в Бабаях, а живу в Липцах, у Алексія Ивановича Авксентіева» (II, 395). Тут він начисто переписує «Коль­цо», а також доопрацьовує діалог «Алфа­вит, или букварь мира», в якому високо під­носить значення праці як головної передумо­ви людського щастя.

Ще на початку 1772 р. Ковалинський виїхав за кордон і там у місті Лозані (Швей­царія) зустрівся і подружив з місцевим філо­софом Данилом Мейнгардом, який «столько похож был чертами лица, обращеніем, обра­зом мыслей, даром слова на Сковороду, что можно бы почесть его ближайшим родствен

50

ником его» (II, 464). Повернувшись в 1775 р. на батьківщину, Ковалинський розповів про це своему вчителеві, і Сковорода з того часу «начал подписывать на письмах и сочине­ниях своих имя свое тако: Григорій вар (евр. сын) Сава Сковорода, Данінл Мейнгард» (II, 464).

Де жив Сковорода у 1776—1777 рр.—не­відомо. Якщо прийняти до уваги листприсвяту «высокомилостивому государю Степа­ну Ивановичу, господину полковнику его высокородію Тевяшову», де Сковорода за­значає, що «Икона Алківіадская» написана 1776 года, марта 28го», а «поднесена в день пасхи», то цей твір, треба гадати, був на­писаний в Острогозьку, або в Таволзькій слободі.

1 Див.: П. П е л е х. З життя і творчості Сковоро­ди.— «Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шев­ченка», т. СХХХѴІ—СХХХѴІІ, с. 139157.

52

Вабило Сковороду і село Великий Бурлук на Харківщині, яке належало поміщику Я. М. ДонсцьЗахаржевському. Саме тут він живе в листопаді 1778 р., пише І. Диському листа, який свідчить про остаточне утвер­дження мислителягуманіста у своїх філо­софських поглядах. «Я доселе скитаюсь,— пише Сковорода,— обнося мертвенное тело; окруженная броня моя есть благонравная невинность, а се утешеніе мое есть любовь к богу и к премудрости его. Живу, яко ничто же имущій, а вся содержаний, малым сим быть научився» (И, 396).

Очевидно, ще з літа 1780 р. Сковорода перебрався до Сіннянського монастиря, ігу­меном якого був тоді його родич Іустін Звіряка. Скільки він тут пробув — невідомо. Напевне, осінь і зиму 1780—1781 рр. В цей

53

час була написана «Книжечка о чтеніи свя­щенного) писанія, нареченна Жена Лото­вая. Пізніше, даруючи цю книжку Ковалпнському, Сковорода писав: «В самом открытін наместничества Харьковскаго, во время непрестанных осенних дощей, прогоняя ску­ку, напнеал я сію книжицу в монастыре Съннянском» (II, 32). Твір не сподобався ігумену. «Брат мой, Іустін Звьряка, бывый тогда игуменом, не могл чувствовать вкуса • в «Жені моей Лотовой» (II, 32). Тут же Сковорода написав діалог: «Беседа, наре­ченная двое, о том, что блаженным быть легко». Твори ці містять ряд глибоких і смі­ливих ідей, ворожих церковній ортодоксії. У першому з них Сковорода доводить, що читати і розуміти біблію слід лише в симво­лічноалегоричному смислі. В другому — йдеться про два «начала» — матеріальне і духовне, про людину, її щастя.

Отже, Сковорода весь час у мандрах, по­дорожах, насичених цікавими зустрічами, подіями, пригодами, і навіть близькі до нього люди не завжди знали, якими шляха­ми він ходить.

У жовтні 1782 р. Сковорода мешкав уже у Гусинці; почував себе трохи втомленим від довгої подорожі, на яку пішов майже рік.

Живучи в 1783 р. у Бурлуці і Бабаях, Ско­ворода створює діалог «Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть бла­гим», в якому різко викриває найбільше зло тогочасного суспільства — «еребролюбіе», прагнення багатства. Характерна в цьому відношенні пісенька, яку співає багач. Для нього головне «только б жирный был грош», хоч і нечесно добутий.

Очевидно, в Бабаях Сковорода написав у цей час і наступний свій твір «Пря бесу со Варсавою», який за формою і змістом близький до попереднього діалога. В ньому автор викриває тогочасну дійсність, сповне

1 Див.: И. Срезневский. Отрывки из записок о старце Григории Сковороде.— «Утренняя звезда», кн. І, X., 1833 (1834), с. 79.

54

55

ну «зависти, грабленія, тяжбы, тотьбы, убійства, хулы, клеветы, лицемерія, лихоимства, любодеянія,студодеянія,суеверія...» (II,94).

У 1785—1786 рр. він живе в Бурлуку і Маначинівці. Тут було написано «Песнь 29ю» з «Сада божественных песней». Вона має повну дату: «Сложенна 1785 года, сентемвра 17 дня, в селе Великом Бурлукъ» (І, 88). У листах до Я. Правицького від 6 і 20 берез­ня 1786 р. Сковорода повідомляє про тяжку хворобу: «Два месяцы огневица свирепство­вала во мне. Начало и отец ея — проклятых московских печей чад» (II, 366).

Цікаво, що в цей час Сковорода дещо змі­нює у своему правописі. Він майже не вжи­ває твердого і м'якого знаків, а для пом'як­шення приголосних використовує надрядко­ву риску. Ця обставина допомагає нам встановити, які з раніше написаних творів перероблялися ним після середини 80х ро­ків. Так, наприклад, друга редакція «Наркіссу» з середини сьомого розділу має пра

М

вопис, відмінний від правопису попереднього тексту. Про це свідчить авторська примітка: «Отселе в письме моем изгонятся из числа букв сіи буквы: ер и ерь. Аще же гдь дебе­лость буквы умягчить потреба, довлеет свы­ше поставить знаменіе сіє — '. Например: ядяд'; петпет'; братбрат'»... (I, 185).

У 1788—1789 рр. Сковорода перебуває у Гусинці, а потім у Бурлуці. В цей період він наполегливо працює над останнім твором — «Діалог. Имя ему — Потоп зміни», в якому остаточно утверджує свою концепцію «двох натур» та вчення про три світи. Тут особливо оптимістично прозвучало: «Мы сотворим свет получшій. Созиждем день веселейшій» (II, 135). Твір закінчується такими натхненними словами, які провіщали світле майбутнє:

87

ГІроч уступай, проч! Печалная ноч! Соице всходит, Свет воводит, Свет воводит, Радость родит. Проч уступай, проч! Потопная ноч!

Листи Сковороди останніх років його жит­тя сповнені глибоких філософських роздумів про способи досягнення щастя, про добро і зло, правду і кривду, красу і потворність. У 1790 р. Сковорода живе у Бурлуці і пере­кладає «Книжечку Плутархову о спокойствіи души», яку дарує Я ДонцюЗахаржевському. З листів до харківського кущя Є. Урюпіна довідуємося, що Сковорода в цей час жив у нього. Слід відзначити, що, прожи­ваючи в тих чи інших панів, великий правдо­люб ніколи не закривав очей на їхні пороки. Він «иногда жил у коголибо из сих и у дру­гих,— пише Ковалинський,— совершенно не любя их пороков», прагнув стримувати їх від зла і «приміром жизни заставить любить добродьтель» (11,464).

Восени 1790 р. Сковорода перебрався в село Іванівку, що належало його приятелю А. І. Ковалевському. Тут він складає реєстр своїх творів як оригінальних, так і пере­

58

кладних, і 26 вересня 1790 р. надсилає з ли­стом Ковалинському. У списку твори по­даються з примітками: зірочками автор від­значив кращі з них і в більшості випадків вказав, у кого вони зберігаються (у Я. Правицького, Ф. Диського, С. Тевяшова, О. Сошальського, Я. Захаржевського). Але згодом більша частина оригіналів поступово була переслана М. Ковалинському і збереглася до нашого часу.

Навесні 1794 р. Сковорода знову оселяє­ться у селі Іванівці, у свого друга А. I. Ковалевського. «Земелька его,— писав він,— есть нагорняя. Льсами, садами, холмами, источниками распещренна. На таком месгЬ я родился возле Лубен»... (II, 357). Іванівна справді гарне, мальовниче село на Харків

N

щині. Поміщицький дім стояв на схилі бал­ки, нижче його був чудовий парк, а в ньому величезний дуб, під яким Сковорода любив відпочивати і обдумувати свої твори.

Сковорода «привез к нему сочнненія свои, из которых многія приписал ему; читывал оныя сам с ним ежеденно и между чтеніем занимал его разсужденіями, правилами, понятіямн, каковых ожидать должно от чело­века, искавшаго истинны во всю жизнь не умствованіем, но делом, и возлюбившаго добродетель ради собственной красоты ея» (II, 468).

У цих розмовах і бесідах Сковорода осмис­лював все своє життя, підводив підсумки свого важкого тернистого шляху: «Иногда разговор его с другом касался смерти. Страх смерти, говорил он, нападает на человека

60

всего сильнье в старости его. Потребно благовремснно заготовить себя вооружеиіем протнву врага сего, не умствованіями,— оне суть не действительны, но мирным располо­жен іем воли своей к воле творца. Такой ду­шевной мир пріуготовляется издали, тихо втайне сердца растет и усиливается чувствіем зделаннаго добра, по способностям и отношеніям бытія нашего, к кругу, занимае­мому нами. Сіє чувствіе есть венец жизни и дверь безсмертія» (II, 470).

Переборюючи втому і хвороби, Сковорода прибув у село Іваиівку. Тут він 9 листопада (29 жовтня за ст. ст.) 1794 року і скінчив свій життєвий шлях. «Перед кончиною за­вещал предать его погребенію на возвышен­ном месте близ рощи и гумна и следующую, зделанную им себе надпись написать:

«Мір ловил меня, но не поймал» (11,473).

Цей афоризм узагальнює зміст і характер незвичайного життя Сковороди. Ніякі споку­си сильних світу, ніякі хитрощі ворогів не

01

могли піймати його у свої тенета. «Метою цього життя,— пише акад. Д. І. Багалій,— було не віддалення, не відірваність від жит­тя та вищих людських інтересів, а, навпаки, активна напружена робота розуму та чуття над виробленням нових форм людського існування на грунті істини, правди та щастя людського» 1.

Благословенні ви, сліди, Не змиті вічності дощами, Мандрівника Сковороди З прнпорошілими саквами,

1 Акад. Д. І. Багалій. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода, с. 68.

Що до цілющої води Простує, занедбавши храми.

Цими благословенними слідами тепер про­ходить наш сучасник. І перед ним постає величний образ народного правдолюбця, який мужньо служив ідеям соціального про­гресу, обстоював права трудящої людини на щастя.
У ПОШУКАХ ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ

З біографії Сковороди видно, що він по­стійно жив серед простого народу, знав його думи і прагнення. Мандруючи світами, фі­лософ бачив навколо себе «сповнене злигод­нями життя смертних» (II, 328), співчував бідним, сам розділяв їхню гірку долю. Своєю наукою він намагався полегшити життя простого люду, навчити його задовольняти­ся малим, бачити щастя у праці, у єднанні з природою. Сковорода подав приклад безко­рисливого служіння народу. Він не визнавав тих вчених, які відгородилися від трудівни­ків. «Я знаю многих ученых,— говорить один із героїв твору „Наркісс".— Они горды. Не хотят и говорить с поселянином» (І, 165).

Тимто не випадково корінною проблемою філософії і творчості Сковороди стала про­блема сутності людини, її щастя.

Однією з важливих передумов досягнення щастя Сковорода вважав науку, зокрема філософію («верховну науку»).

У чому суть філософського вчення Сково­роди?

Будучи людиною науки і живучи інтереса­ми свого часу, свого народу, свого класу,

G4

Сковорода прагнув створити таку філософію, яка допомогла б розв'язанню суспільнопрактичних завдань. Його хвилювали про­блеми звільнення земного життя від втру­чань церкви, утвердження людини в її пра­вах на щастя, на свободу і незалежність.

68

Можна припустити, що Сковорода був знайомий з теорією світобудови Джордано Бруно, який перед судом інквізиції говорив: «Я проголошую існування безконечних окре­мих світів, подібних до цієї Землі. Разом з Піфагором я вважаю її світилом, подібним до Місяця, інших планет, інших зірок, число яких безконечне. Всі ці небесні тіла станов­лять незліченні світи. Вони утворюють безко­нечний всесвіт у безконечному просторі»

Можна сказати, що Сковорода усвідом­лював рух матеріальних предметів у при­роді, їх суперечливість, породження одних предметів іншими в процесі розвитку. У цьо­му виявляються значні елементи стихійної діалектики у поглядах українського філосо­фа. Так, у творі «Икона Ллківіадская», маючи на увазі матеріальне начало, він

1 Документы венецианской инквизиции. Третий до­прос Джордано Бруно 2 июня 1592 г.— «Вестник исто­рии религии и атеизма», 1950, № 1, с. 343.

66

пише: «Оно начиная — кончит, а кончая — начинает; рождая — погубляет, погубляя — рождает; противным, врачуя, противное и враждебным, премудро споспешсствуя, враждебному, как свидетельствует острое философских учеников речение: Unius interilus est alterius generatio — „Одной вещи гибель рождает тварь другую"» (II, 14). Думка про єдність протилежностей була не новою; вона досить виразно відбита в гераклітівському «все тече, все змінюється», а в епоху Відродження утверджувалась у творах М. Казанського та Джордано Бруно.

Обґрунтовуючи матеріальність великого світу, він усетаки вважав рушійною силою

67

невидиму натуру (бога), а матерію розгля­дав лише як «тінь божу», як інертну, пасив­ну масу, що не має власного джерела руху. Через це у розв'язанні основного питання філософії він стояв на позиціях об'єктивного ідеалізму.