Видавництво художньо! Літератури «дніпро» 1978

Звертаючись до традиційних сюжетів і зна­йомих образів, байкар щоразу наповнює їх новим змістом, дає їм нове тлумачення, роз­криває суспільні відносини, властиві даній історичній епосі. Езопівською мовою широ­ко користувалися письменники, оратори і по­літичні діячі, коли хотіли висловити думку, яку не можна було в часи політичного гніту виголосити відкрито. Саме езопівською мо­вою байка засуджувала соціальну неспра­ведливість. З часом вона набула сатиричного характеру. Одним із перших байкарівсатириків був римський поет Горацій. У сатирич­ній байці нерідко з великою силою узагаль­нення викриваються пороки і паразитизм панівних класів, утверджуються високі мо­ральні якості народу, риси його світогляду, його світосприймання.

Байка, як правило, складається з двох ча

178

слушно назвав ці компоненти «поезією» «прозою». Сюжет байки — яскраве, образоповідання, своєрідна драматична сцен­ка, становить її «поезію». А висновок, по­вчальна мораль — це скупа логічна «проза». Коли образність, «поезія» переважає дидак­тику, «прозу», тоді й народжується художньо сконала байка

Жанр дидактичних алегорій здавна був поширений в українському фольклорі і ста|н.давній літературі. Про це свідчать два томи українських народних байок (тварин­ний епос), опублікованих В. Гнатюком, та використання відповідним чином зразків нього жанру в полемічному письменстві XVI—XVII ст., у проповідях тощо. Так, ■ «Аиокрисисі» X. Філалета зустрічаємо ку про Вовка і Лисицю, що збиралися арцювати. До алегоричних образів байок ається і автор антиуніатського памфлету Пересторога».

Здавна слідом за байкою, поряд з нею шла дослідницька думка, прагнучи визнанти її суть, функції і специфіку. Автори кільних риторик і поетик XVII—XVIII ст.

А. А. Потебня. Из лекций по теории словес­нії. Харьков, 1894, с. 58.

12«

грунтовно розробляли теорію байки, під­креслюючи її велике виховне значення не тільки для юнацтва, але й взагалі для наро ду. Вони вказували на те, що «байки при­вертають до себе увагу, зокрема селян... котрі щиросердно слухають вигадки і, про йняті насолодою, легко погоджуються з тим. що їх захоплює» '.

Форму байки широко використовували у своїх казаннях церковні оратори другої половини XVII ст.— Іоаникій Галятовський та Лнтоній Радивиловський. До цього їх спо­нукала й необхідність посилювати емоційний вплив своїх проповідей та збуджувати від­повідний інтерес в аудиторії. «Коли слухати новий, вестій яких мігьй погребних и бас­ней,— зазначає Радивиловський,— то ушеса свои с охотою наклоняем; а коли слова бо­жого в церкви слухати, отклоняем уши» 2. Сковорода також використовував байки для пропаганди своїх ідей. Наприклад, у тракта ті «Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира» наводиться «Басня о котах» як «унаочнення» ідеї «сродной праці», в діа

1 Байки в українській літературі XVII—XVIII ст. К., Видво АН УРСР, 1963, с. 14.

2 Цит. за кн.: Питання літератури. К, Видво АН УРСР. 1962, с. 176.

180

и «Разговор пяти путников о истинном ни. гіи в жизни» — байка про діда і бабу, ВОТрі «зделали себе хату, да не прорубили ни одного окошка». Загалом треба сказати, що байки займаII почесне місце в українській літературі XVII—XVIII ст. Вони часто зустрічаються tt численних курсах риторик і поетик. Тому Не може бути сумніву, що не тільки зразки українського байкарства XVII—XVIII ст., але й більшість байок античного світу, крема Езопа, Сковорода знав. Разом з тим І слід забувати про поширення жанру пайки на той час у російській літературі (В. Тредіаковський, М. Херасков, О. Сума­роков, І. Хемніцер). Варто відзначити, що творча обробка байвнх фабул, «перелицювання» їх на новий ад, а також створення байок за зразком уже існуючих були досить поширеним яви­щем у XVII—XVIII ст. Проте Сковорода, як побачимо далі, дещо інакше підходив до створення байки. Першу байку Сковорода написав віршем 1760 р. під назвою «Басня Эсопова». У підаголовку зазначено, що ця байка «препГіраженна на новый вид малороссійськими фарбами для учеников поетики 1760 года

181

от учеников, нимало к сему ие рожденны. обучалися» (1,462).

Показуючи зіткнення Вовка і Козляти, автор загострює сцену, надає їй драматич ного напруження, зображує переживання беззахисного Козеняти перед страшним хи­жаком. Елементи ліризму посилюють гума­ністичне спрямування байки. Перед смертю схвильоване Козля благає Вовка востанніг заграти йому на флейті:

«Я знаю, что мне нельзя минуть смерти От твоих зубов. Но будь милосердый! Зделай, молю тя, ту милость єдину: На флейтузе мне заграй на кончину. Чтоб моя мне жизнь увенчалась мила. Сам, мудрый, знаешь, что в конце вся сила...»

(7, 462)

182

Не ревнуй в том, что не данно от бога.

Без бога (знаешь) ни же до порога.

Аще не рожден — не суйся в науку.

Ах! Премного сих вьчно пали в муку,

Не многих мати породила к школе.

Хочь ли быть щаслив? — Будь сыт в своей доле.

(7, 463)

Твір, породжений конкретною життєвою потребою, мав свою дійову силу. «Сія о му­зыкант Волке казка,— пояснював Сковоро­да в приписці до байки,— успела до того, что пастырь добрый Іоасаф Миткевич больше 40 отроков и юнош свободил от училищного ига во путь природы их, ревнуя человеколюбію — не тщеславно» (I, 463). Уже перша спроба показала, який великий вплив мав цей жанр на читачів. Однак до збірки, укла­деної самим Сковородою, байка не ввійшла, бо вона мала учбове призначення.

Залишивши педагогічну працю і живучи а селах поблизу Харкова, Сковорода написав знамениту збірку байок «Басин Харьков

183

Роздумуючи над сутністю байки, Сково­рода особливий наголос робить на силі мис­лі, на її безсмерті: «Все не наше, все погиб­нет и самій болваны наши. Одни только мысли наши всегда с нами, одна только исти­на вечна, а мы в ней, как яблонь в своем зерпе, сокрыемся» (I, 108). В згаданому листі він скромно називає свої байки водою власних дум: «Не мои сій мысли, и не я оные вымыслил: истина есть безначальна». Тут же філософ пояснює, що йому цей жанр імпонує своєю здатністю «живо» передавати у зовні, здавалося б, ірраціональній формі «живий образ істини».

Байка здавна була жанром сатиричної лі­тератури, яка основне своє завдання вбача­ла в дошкульному, в'їдливому висміюванні якогось явища дійсності. Саме на силу її

184

Сковорода визначав байку як «мудрую играшку», що в собі ховає «силу». Ця розум­на штука «сверху ничто, но в серіодке чтось, «наружи ложь, но внутрь истина... картинка, сверху емтлнна, но внутрь благолепна». Він добре розумів, що форма байки дає йому можливість висловлювати і пропагувати свої суспільнополітичні та філософськоетичні погляди. Філософбайкар вважав, що відтво­рення істини є характерною рисою байки. «Басня тогда бывает скверная и бабія, когда в подлой и смешной своей шелухе не заклю­чает зерно истины, похожа на орех свищ» (I, 107).

Крім того, він підкреслював, що для роз­криття сутності того чи іншого явища, для утвердження істини здавна мислителі звер­талися до байки. «Сей забавный и фігурный род писаній был домашній самым лучшим

185 древним любомудрцам... И не дивно, что Сократ, когда ему внутренний ангел предво­дитель во всех его делах велел писать стіхи, тогда избрал Езоповы басни». Тому Сково­рода турбується про розвиток байкарського жанру, бо в байці просвічує істина, як «ино­гда во вретищЬ дрожайшій кроется камень». Вона має і педагогічну функцію. «Отческое наказаніе заключает в горести своей сла­дость, а мудрая игрушка утаевает в себе силу» (І, 107).

Були, певна річ, у поглядах Сковороди на байку положення, взяті ним із шкільних поетик і риторик. Але, незважаючи на це, його концепція байки випереджає тогочасну теорію. Особливо цінним є те, що Сковорода виступає як новатор, творець оригінальних байок на Україні. Він значно розширив ідей­нотематичне спрямування байки, викори­стовуючи її як один із засобів викриття негативних типів і явищ дійсності. Його байки пройняті ідеєю «еродної праці», лю­бов'ю до простих трударів, роздумами про соціальну справедливість, про правду і крив­ду. Сила сковородинської байки полягає в проповіді високих етичних істин, осуді згубного честолюбства та «сластолюбія», нестримного прагнення до збагачення, набувацтва.

186
І

Кращі байки Сковороди мають виразно сатиричний характер, у них автор нещадно картає вищі верстви тодішнього суспільства, «окрема ненаситне й зажерливе панство, що ганяється за славою і чинами. Це раби на­живи, хижаки, які «мудрствують, як ідоли» й «лукаві, як змії...» Ось чому діяльність Сковороди на ниві байкарства була вороже зустрінута панівною меншістю, яка боролася усіма їй доступними засобами, щоб примен­шити вплив його байок, не допустити їх по­ширення. Про це говорить сам байкар. Так, у філософському діалозі «Пря бьсу со Варсаною» (в образі якого виступає автор) Сково­рода змальовує епізод звинувачення Даймоном (бісом) Варсави у написанні байок.

У ході гострої суперечки біс домагається, щоб байкар покаявся і не писав «догматов новых». Але мудрість Варсави бере гору над Даймоном, який змушений визнати: «О, діавол да станет одесную тебе! Толь помрачаеши мнь ум» (II, 98).

Байки Сковороди поширювались у бага­тьох списках, але не потрапляли до друку. Цим пояснюється і той факт, що комітет духовної цензури своїм розпорядженням від 30.V. 1837 р. заборонив випускати в світ уже надруковані «Басни Харьковскія», бо, за висновком архімандрита, в них містяться

187
«весьма важные погрешности». «Басни Харьковскія» вийшли після того, як у них були зроблені цензурні скорочення.

Самий факт створення збірки байок свід­чить про те, що справа, розпочата Сковоро­дою, була на часі, була велінням епохи.

Коли читаєш «Басни Харьковскія», особ­ливо такі з них, як «Жаворонки», «Навоз и Алмаз», «Орел и Черепаха», «Жаби», «Чиж и Щиглик» та ін., не можна не згадати байок Езопа, Сумарокова. Однак це не означає, що Сковорода був наслідувачем згаданих байкарів, бо справа не в сюжетній схемі, ви­користання якої не позбавляє твір худож­ньої самостійності, а в зображенні характе­рів і створенні живого колориту свого часу. Загалом байки Сковороди оригінальні, са­мобутні; їх сила і оригінальність полягають у сатиричному спрямуванні, в умілому за­стосуванні алегоричного образу, в порушенні злободенних питань про зміст життя люди­ни, про високі моральні принципи, якими вона має керуватися у своїх вчинках.

Отже, ідейний зміст байок Сковороди ви­значається не сюжетними схемами, які тися­чоліттями переходили від байкаря до байка­ря, а соціальною дійсністю епохи, класовою позицією автора, його неповторною худож

188 ньою індивідуальністю. Спостережливість і гострий розум філософабайкаря дали йому можливість проникати в самий корінь речей, утверджувати сміливі думки, піддавати кри­тиці існуючі порядки.

Байки Сковороди мають свої особливості. Писані прозою, вони здебільшого побудовані на діалогах і контрастах. Розмова дійових осіб часто носить полемічний характер. Кож­на байка складається з двох частин: фабули і сентенції. У фабулі — короткій розповіді — діють переважно алегоричні уособлення — звірі, птахи, комахи, явища природи, пред­мети, іноді люди. Обставини, в яких від­бувається дія, змальовуються здебільшого лаконічно. Стислість і динамічність — ха­рактерні риси фабульної частини байок Ско­вороди. Після цього йде мораль байки («сила»), яка випливає з фабули. Іноді за «силу» править народна приказка чи при­слів'я. Буває і навпаки: стисла і влучна мо­раль байки переходить у народне прислів'я. В пізніших байках «сила» стає надто дов­гою, довшою за саму байку.

Байки Сковороди пройняті гострим доте­пом, насмішкою, викривальною сатирою. В них поєднано глибокі думки мислителя з художньою правдою письменника, який

189 добре знав звичаї, психічний склад свого народу, його трудове життя, повсякденні турботи і сподівання.

Будучи тісно зв'язаний зі своїм народом, Сковорода в байках намагається оцінити ті чи інші явища дійсності з погляду народних мас. Він висміює недоліки і людські вади, закликає до чесності, розсудливості в пове­дінці. Першу байку збірки «Собаки» Сково­рода закінчує висновком: «Разумный чело­век знает, что охуждать, а безумный болтает без разбору». Так письменник підносить примат розуму. Діалог у байці ведеться між двома собаками, з яких одна кидається на проїжджого, а друга застерігає: «Собакою быть дело не худое, но без причини лаять на всякого дурно».

Ідейно співзвучною з першою байкою є байка «Сова н Дрозд», в якій автор засу­джує прагнення до популярності і дешевої слави. Сова зазнає багатьох неприємностей від пташиної зграї, яка почала її безжально скубти. «Не досадно ли вам, сударыня,— спросил Дроздик,— что без всякой вашей ншшости нападают? И не дивно ли ето?» Але та відповідає, що хоч її і скубуть сороки з воронами та граками, проте Орел з Пуга­чем не чіпають. У «силі» байки підкрес­люється: «Лучше у одного разумнаго н доб

190

Ряд байок Сковорода присвятив важливій Гемі про справжню цінність людини.

У байці «Ворона н Чиж» розкрито пиху, егоїзм, короткозорість Ворони, яка, слухаю­чи спів Чижа, називає його жабою тільки Тому, що останній зеленого кольору, але Чиж зауважує, що вона, Ворона, своїм спі­вом більше нагадує квакання жаби. «Сила», повчання твору подається тезою: «Сердце и нравы человеческіи, кто он таков, свидькіствовать должны, а не внешніи качества. .Древо от плодов познавается» (I, 109).

Послідовно проводячи ідею, що не титули І багатство визначають гідність людини, а її діла, труд і чесність, Сковорода засуджує паразитизм і чванливість панів, їх зазнай­ство і дурість. Він критикує тих, «который Цловека ценять по одежде, по телу, по день­гам, по углам, но имени, не по его житія Плодам» (1, 128).

В основу байки «Голова и Тулуб» покла­дено античний мотив про суперечку між частинами людського тіла. Але байкар пов­ії Істю переробив його й окремими деталями чіткіше відтінив зазнайство і чванство Ту­луба, виразніше провів свою ідею. ПрикраЦісиий розкішним одягом, Тулуб хизується

191
перед Головою, що їй, мовляв, не перепадає і десятої частини його «великолепія». На це йому Голова дотепно відповідає: «Слушай, ты, дурак! Если может поместится ум в твоем брюхе, то разсуждай, что сіе делается не по большему твоему достоинству, но по­тому, что нелзя тебіі столь малым обойтится, как мнь» (I, 110).

У цьому короткому, але влучному діалозі байкар висміює бундючність і самодурство тих панів, «который честь свою на одном великолепіи основали».

У байці «Жаворонки» молодий Жайворо­нок дуже перестрашився від шуму і тріску, з яким розбилася Черепаха, намагаючись літати. Він по своїй наївності подумав, що це той найстрашніший та найдужчий птах — орел, про якого йому розповідав батько. Ста­рий Жайворонок запитав: «А почему ты до­гадуєшся, сынок?» — «Батюшка! — відповів молодий.— Как он садился, я такой быстро­ты, шуму и грому никогда не видывал». На це старий досвідчений батько відповів:

«Не то орел, что высоко Л'Ьтает, Но то, что легко седает».

(І. ПО)

192
Пені узори, вводить нові образи, деталі, пі юдн. Так, у цій байці введено цілком ори­гінальні персонажі молодого і старого жайІоронка з їх дотепним діалогом і портретною характеристикою.

Більшість байок Сковороди мають оригі­нальні сюжети, взяті із сучасної йому дій­сності, з життя і побуту рідного народу. Так, у байці «Старуха и Горшечник» автор іакликає цінити в людях не зовнішню краси­мо і ь, а ділові якості. Тут показано, як баба купує горшки, вибираючи їх очима, за зов­нішнім виглядом, а не за тим, чи вони цілі, чи чисто дзвенять. Такому поверховому розумінню цінності людини автор протистав­ляє своє розуміння «чистого звону». Це — чисте і не заздрісне серце, «милосердное, терпеливое, куражное, прозорливое, воздерж­ное, мирное» (I, 128). Але Сковороді цього мало: він прагне, щоб його загальні висновки чиіпіли до читача, стали зрозумілими. Тому її «силі» письменник свої абстрактні думки переводить в живі, відчутні предметності: у царських палацах є порцелянові, срібні І золоті уриналн, але від них набагато вище стоїть звичайний глиняний і дерев'яний по­суд, їжею наповнений. І на підкріплення цієї думки наводиться прислів'я: «Не красна изба углами, а красна пирогами».

ІЗ М. Поліщук 193

У байці «Два ценныи камушки: Алмаз и Смарагд», розвиваючи ту саму тему про чесність і цінність людини, Сковорода утвер­джує думку, що «цьна и честь єсть то же». Будучи при королівському дворі в блиску і славі, Смарагд у листі до свого друга Адамантія — Алмаза шкодує, що той не дбає про свою честь і живе в попелі. Але придвор­на «пустослава» не приваблює Алмаза, який вважає, що «цена наша, или честь, всегда при нас и внутрь нас. Траповщики не дают нам, а открывают в нас оную» (І, 116).

У висновках автор переводить розмову в сферу людського життя: «Сея кто не имеет внутрь себе, иріемля лживое свидьтелетво снаружи, тот над'евает вид ложнаго алмаза и воровской монеты». На підтвердження своєї думки байкар наводить прислів'я: «Глупой ищет места, а разумнаго и в углу видко» (І, 117).

Тут Сковорода віддає перевагу повчально­му висновку, заради якого жертвує правдо­подібністю алегоричного персонажа, осмис­ленням образних асоціацій, розвитком сю­жету; діалог персонажів у творі замінюється їх листуванням. Це викликане тим, що Ско­ворода не завжди вміло застосовував алего­ричний образ, добре узгоджений з темою і предметом зображення. Одначе ряд його

194

Значний інтерес у цьому відношенні ста­новить сатирична байка Сковороди «Оле­нина и Кабан». Твір спрямований проти розбещеності паразитичних верств суспіль­ства, модного тоді захоплення всілякими дворянськими титулами і чинами. Байкар протиставляє самовихвалянню, неробству й бундючності козацької старшини чесність І скромність простих людей, трударів.

Зустрівшись з домашнім Кабаном, Олени­ця радісно привітала його: «Желаю здрав­ствовать, господин Кабан». Останній витрі­щився на Оленицю за те, що вона осмілилась назвати його постарому Кабаном. Він роз­цінив це як «негодную подлость», як «неучти­вость» і «вскричал, надувшись»: «Почему ты меня называеш Кабаном? Разве не знаєш, что я пожалован Бараном? В сем имею па­тент, и что род мой происходит от самых благородных бобров, а вместо епанчи для характера ношѵ в публике содраную с овцы кожу» (I, 127).

Олениця відповідає: «Мы, простыв, судим Не по убору и словам, по по дьлам. Вы

13*

196

В алегоричному образі Кабана, який «по­жалован Бараном» і носить «содраную с овцы кожу», знайшло своє відображення таке характерне явище другої половини XVIII ст. на Україні, як перетворення ко­зацької старшини та інших багатіїв у «мало­российское дворянство», яке вже на «закон­них підставах» дерло шкуру з простих лю­дей. У висновках байкар в'їдливо висміяв українських багатіїв, пройдисвітів та кар'є­ристів, які з метою наживи правдами й не­правдами домагалися чинів та «благород­них» звань, а своє тупоумство і духовну убогість прикривали розкішним одягом. «Не можно довольно надивится глупцам, пре­небрегшим и поправшим премного честнейшій и бсзценный добродетели бысер на то одно, чтоб продратся в чин, совсем ему не сродный. Кой им змій в ухо нашептал, что имя и одежда преобразит их в бытіе, а не жизнь честная, достойная чина?» (I, 127).

Образ Кабана є втіленням панської пихи, самодурства феодальних володарів, їх знева

196

У другій великій групі байок Сковорода розробляє тему «сродного труда». Сюжети їх оригінальні, зміст виразний, злободенний, пофілософському осмислений.

Високо підносячи «сродну» працю як дже­рело щастя, як найважливіший вимір люд­ської гідності і моральної краси, Сковорода викриває паразитизм і невігластво представ­ників панівних класів, які займали різні посади не за здібностями і нахилами, а ді­стали їх у спадок, за дворянськими приві­леями. Вони свідомо уникають праці, живуть за рахунок трудящих.

Вільна праця за покликанням — це єдине джерело справжнього щастя і добра. Так, у байці «Змія и Буфон» Сковорода говорить про необхідність праці для оновлення людей і їхнього життя. Тільки пролізши крізь вузь­ку щілину, мудра Змія скинула з себе стару шкуру й відмолоділа, а лінивий і неповорот­кий Буфон на це нездатний. На пропозицію ПСІ! пролізти «сквозь узкой сей проход» він з гнівом вигукує: «Да развь ты мене тут отиш задушить?» — «Прошу ж не погнеатея,— сказала Змія, — кроме сего пути

107

нелзя вам туда дойтнть, где мне быть уда­лось». Байка вчить не шкодувати енергії для докорінного оновлення життя як окремої людини, так і всього суспільства. Провідна думка твору в такому афористичному твер­дженні: «Чемь лучшее добро, тем большим трудом окопалось, как рвом. Кто труда не перейдіот, и к добру тот не прійдіот» (І, 115).

Байку «Колеса часовій» письменник при­свячує тим, хто зневажає працю інших, не розуміє і не цінує її. Ця думка випливає з діалогу між двома коліщатами годинника. Одне з них спитало другого: «Скажи мне, для чего ты качаєшся не по нашей склон ностн, но в противную сторону?» І те йому пояснило, що таким його зробив майстер, але воно не тільки не заважає, а ще й допо­магає іншим, щоб годинник ішов точно.

Подібне спостерігається і в житті поміж людей «по разным природным склонностям и путь житія разный».

Свій ідеал майбутнього суспільства, де праця буде спільною і всі працюватимуть

198

по «сродності», байкар образно порівняв із годинником, у якому коліщатка, що оберта­ються в різні боки, забезпечують його нор­мальний хід.