Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися



Скачати 279,4 Kb.
Дата конвертації27.10.2017
Розмір279,4 Kb.

Вій повертається.

Поки в Росії ніч, і треба лиш дочекатися

\ третіх півнів. А страх? Це всього лиш ілюзія,

яка,втім, оживає від нашої віри в неї.

березень, 2014

В двадцятих числах лютого 2014 року одне з невеличких сіл Тернопільської області Худиківці обливалося гіркими сльозами. Оплакували молодого хлопчину Тараса, якому ще й не виповнилося двадцяти літ від народження, як ворожа куля на київському майдані прострілила йому серце. Прощатися з хлопцем прийшло все село, на невеликому дворі, де жив він зі своєю мамою (бо батько його помер,ще коли він був малим), не було місця де розвернутися. Марічка, кума померлого, як її всі називали, а якщо точніше, його двоюрідна сестра, плакала за братом не менше, ніж його рідна мама. Вона була студенткою Кам'янець - Подільського університету, і приїхала додому на похорони разом з найкращою подругою. Навколо було купа народу, бабки голосили, молоді тихо схлипували, діди та чоловіки з лютою ненавистю обговорювали диктаторські закони Януковича і усієї його банди, яка посилає озброєний "Беркут" на молодих беззбройних людей і ще й платить їм за ці вбивства тисячі доларів. Та в Марічки не було сил говорити: вона сиділа на лавочці під вікном будинку та крізь сльози дивилася на гріб, навколо якого збиралися сусіди, підходили все нові та нові люди і клали квіти біля покійника; справа біля Марічки сиділа її подруга й одногрупниця , Даринка, що й сама, схлипуючи, обіймала її. Даринка була тиха та спокійна дівчина, на відміну від норовитої Марічки, і весь свій вільний час присвячувала навчанню, - але смерть Тараса вразила її так само глибоко, як і жителів всього їхнього села, і побиваючись за ним, вона зовсім не могла думати за навчання, як і Марічка.

- Казала, казала я йому, шоб нікуди не їхав! Але ж нє, вперте таке, де буде мене слухати! Сказав, шо смерті не боїться - от вона його й забрала! - бідкалася Марічка.

- Він країну захищав, помер, як герой,- сказав їхній сусід, що жив навпроти.

- Ой, вуйко Іване, і кому від того зараз краще? - відповіла Марічка. - Був хлопець, і нема хлопця, а Верховна Рада хоч і засудила розстріл людей, однаково ше довго винних не каратимуть,от побачите.

- Нічого, зате цей кровопивця проросійський втік, прийдуть до влади наші , українські люди, і все це завдяки таким от героям, - зітхнув він і поглянув на гріб.

- Як же теє сталося? - тихо запитала бабця Ганя, витираючи хустинкою вологі очі.

- Міліціянти почали стріляти по майданівцях, коли вони ще не йшли в наступ, - почав розповідати вуйко Іван. - Після того наші люде перейшли в наступ та відтіснили беркутівців ген до урядового кврталу. Ввечері того кривавого дня подзвонили Лесі, та й сказали, що її сина убито пострілом в серце, коли він перетягував по дорозі пораненого товариша.

- От же сатаниньке кодло, от же нелюди! - заохкала бабця Ганя, приклавши долоню до щоки.

- Не те слово! - відповів вуйко Іван. - То ж іще нічого: вони ж потім усе обставили так, наче то майданівці перші почали наступ. - Бабця Ганя тільки махала головою та з широко відкритими нажаханими очима дивилася на розповідача.- Але то вам не друга світова: онде у нас всі молоді ниньки мають комплютери, та й можуть бачити, як усе по правді було: а правду ж кажу, що то міліціянти почали перші стріляти,га, Марічко?

- Та так, та так, вуйко Іван. Бачили ми відео немало,і підтвердження тому, та шо там казати, коли Янукович сам віддає накази убивати та розганяти майдан, а потім прикидається невинною овечкою і публічно засуджує насильство. Яких жахів розповідав Тарас! Подзвонив мені одного вечора, і сказав, що за один день побачив жінку, спина якої була напічкана пулями, двох голих чоловіків, обстріляних і викинутих на вулицю, вибиті очі якогось дідуся, дівчину без ноги...Він говорив, що майже кожних п*ять хвилин до медиків приносили поранених, убитих, покалічених людей, і що по телевізору і навіть по відео і половини того жаху не показують, який там коїться. Вони не можуть відправляти тих людей до лікарень, бо їх тут же здають міліціянтам. Так і лежать там, на майдані, без рук, без ніг, убиті, обстріляні, і тільки від добрих людей мають поміч... Я чула, серцем чула, що його не мине...

Марічка важко зітхнула і замовкла.

- Завтра відспівають у церкві, та й відправлять в останню путь, - сумно заговорила Даринка.

- Ні, я його сама буду відспівувати в церкві три ночі підряд, - сказала Марічка, витираючи сльози рукою.

Усі, хто були навколо, здивовано на неї глипунули.

- Як так? - здивувалася Даринка. - У нас же завше відспівують в церкві, і не вночі!

- І священник!- підхопив вуйко Іван. - Де таке видано, щоб ото дівка без церковної освіти одспівувала померлого? Та ше вночі!

- І то хіба три ночі підряд? І в церкві? Мертвий має попрощатися з додом...- пробурмотіла бабця Ганя.

- Та так, так...Але вчора кума сказала, що коли Тарас їхав на майдан, то заповів, щоб якщо з ним що трапиться, я відспівувала його в церкві три ночі підряд. Кума тоді на нього образилася,мовляв, що ти таке говориш, і не смій думати про смерть. Ех, казала ж я, казала ж я йому, щоб нікуди не їхав, страшно помирати...

Отак, повільно, за сльозами та розмовами на село почали опускатися сутінки; люди потроху розходилися по домівках, усі геть заполонені розмовами про смерть та майдан; а коли хто й не говорив, то тільки тому, що йшов один, але можна було з певністю сказати, що він про це думав.

Найдовше біля Тараса залишалися його матір, Даринка і Маруся, її батько та ще кілька чоловіків, що вже надвечір понесли гріб до церкви.

Дорогою Даринка супроводжувала Марусю, і схоже, була дуже схвильована.

- Марусю, а ти певна, що він заповів, щоб ти молитви читала, а не отець?..

- Та певна, певна...

- Ніде такого не чула, хіба в книгах...Не страшно, отак з покійником три ночі підряд?

- Ну якщо не згадувати Гоголя, то не страшно.

- Та то все казки, не варто тому йняти віри.

- А й я не вірю! Та й не страшно мені. Ми ціле життя в цію церкву ходимо, все тут завше було добре.

- І як його нещасна мама такий удар перенесе?..Залишилася там зараз сама самісінька у домі...

- Ой не питай, не питай...Батька не стало, коли малим, тепер і єдиний син пішов, нема кому і підтримати куму Лесю...

- Щоб вона пропала пропадом, та війна. - злісно сказала Даринка.

Піднімалися вверх по битій дорозі, минаючи хатинки, що обіймали вуличку з двох сторін. Хати тут були і не заможні, і не вкрай бідні, - такі, як у звичайних українських селах: з величеньким подвір'ям, по якому туди-сюди гасали кури, коти та собаки, хлівом, туалетом, городом, криницею на подвір'ї або біля нього та хатиною посеред цього вулика, інколи розцяцькованою якимись квітами чи візерунками.

Коли ще проходили мимо дворів, з подвір'їв то там, то тут виходили люди, хрестилися, важко зітхали і перекидувалися кількома словечками з чоловіками, що несли гріб; Маруся опустила голову, тільки віталася та старалася ні з ким не заводити розмову - зовсім не було настрою.

Пройшли ще трохи; хати почали рідшати, зате ширшими ставали городи,дерева, та поля; Маруся помітила, що на вечірнє село почав спускатися сивий туман.

Він вкривав усе довкола, ховаючи за своїми широкими крилами усе, що ще кілька хвилин назад можна було розгледіти в сутінках; тепер не видно було навіть світла у вікнах, ті вогники потонули в тумані.

Якесь дивне, тривожне і зовсім незвідане досі відчуття почало охоплювати Марічку: вона тисячі раз уже бачила тумани, але цей приніс з собою якусь таємницю.

Марічка подивилася вперед : ось перед нею та Даринкою чотири чоловіка разом з її татом несуть гріб, повертаючи направо; ось зверху, серед клубків туману виростають золоті церковні куполи. Значить, іти ще не довго, з полегшенням подумала вона, тому що вигляд гробу, який несуть в сутінках серед туману навівав якісь дивні та моторошні відчуття.

Коли вони підійшли до високої брами,за якою тягнулася стежинка до церкви святої Параскевії, Марічка відчула якийсь дивний страх. Мабуть, це помітила і Даринка, бо стривожено запитала:

- Марічко, все добре? Ти якась бліда.

- Та дивлюсь на цю трунво*, та й погано стає, а ше вечір, і туман...

Даринка тільки зітхнула,що означало, що вона цілком згідна.

Брама була відчинена, і вони попростували стежинкою. Дійшли до церкви, і побачили,що дяк уже відчиняє двері. Гріб поставили посередині церкви,- вона була не велика, але чепурна, з розмальваними стелею та стінами, позолоченими іконами та зображеннями святих і ангелів; Марічці тут дуже подобалося, тому що помірні розміри створювали атмосферу родинного затишку. Дяк спробував кілька раз увімкнути світло,але в нього нічого не вийшло, лампи не хотіли загорятися. - Шо би то таке могло бути?.. Завше* працювало...

Але сьогодні, як на зло, не працювало. Тому він змушений був позапалювати кругом свічки,щоби церква не потонула в темряві. Такий поворот не надто збадьорив Марічку, і відчуття тривожності тільки посилилося.

- Осьо тобі молитовник, - сказав дяк, подаючи книжечку Марічці з закладками на потрібній сторінці,- Прочитаєш оцю молитву, і оцю, але борше* оцю прочитай...

Марічка тільки угумкала та неуважно пробігала очима по сторінках, на яких зупинявся палець дяка.

- Все зрозуміла? - запитав він.

- Ага...


- Ну то добре.

- До шестої* ранку тут буде темно, хоч очі виколи, - сказала Даринка. - Не страшно?

- Ой, не питай, - зітхнула Марічка, і знявши пальто, поставила його на лавочку, хоч навколо було прохолодно.

- Нічо, тебе Тарас охоронятиме, - доброзичливо посміхнулась подруга.

- Ага...Ну і дивне ж у нього було прохання...

Всі розпрощалися з Марічкою, тато ще раз запитав, чи усе добре, і от, уже через кілька хвилин двері церкви зачинилися, і Марічка залишилися одна.

Вона зробила глибокий вдих, і оглянулася навколо. Мерехтливе сяйво від свічок розповзалося по стінах, освічуючи позолочені образи, великі крила ангелів, та блакитні візерунки на стелі. Була цілковита тиша, тільки ледь-ледь потріскував вогонь на свічках. Чомусь ця тиша не заспокоювала, а навпаки,тиснула на Марічку. Їй раптом дуже захотілося увімкнути телевізор, або хоча б радіо, -не для того, щоб щось послухати, а для того, щоб не чути тиші. Погляд її упав на вікна, що темними плямами сиділи по боках, - звідти на неї дивилася цілковита темрява, і дівчина вирішила, що краще зосередитися на чомусь іншому, наприклад на іконах. Кілька хвилин вона бігала очима по образах святих, а потім зупинилася поглядом на гробу. Він був відчинений. Їй не було страшно дивитися на гріб. Не було того забобонного страху, який притаманний живим перед мерцями, - тільки тому,що вона дуже любила покійного, і певне,не злякалася б його, навіть якби він постав наче живий перед нею. А от вікна насторожували. І хоч вона пообіцяла сама собі не дивитися на них, а однак, якщо щось собі чи комусь пообіцяєш, будь певний, що тут же з'явиться спокуса ту обіцянку порушити. Так сталося і цього разу. Погляд її ще раз ковзнув по вікнах, і вона зловила себе на великому і раптовому бажанні зачинити двері на ключ. Але вона знала, що дяк забрав ключі з собою і пішов. Звісно, він не міг її тут зачинити на всю ніч, - ану ж їй стане погано, і треба буде подихати свіжим повітрям? Тому вона полишила свої мрії про зачинені двері, прокашлялася і почала шукати потрібну молитву.

За кілька секунд вона натрапила на потрібну, і тоненьким дзвінким голосом почала її зачитувати, так що її читання було чимось серединним між співом і просто словами: звуки розкотилися по церкві, і ехом відбивалися від стін.

- Пом’яни, Господи, Боже наш, у вірі й надії на життя вічне спочилого раба Твого, брата нашого Тараса, як Милосердний і Чоловіколюбець, відпускаючи гріхи та згладжуючи неправди, полегши, даруй і прости всі його провини...

Так вона спокійно простояла кілька годин, і близько третьої ночі щось гучно стукнуло позаду неї, наче хтось ударив молотом по стіні, і Марічка аж підскочила. Вона різко обернулася та озирнулася навкруги : нікого ніде не було. Поглядом вона швидко пробігла по всіх стінах,речах, кртинах,підлозі та дверях, і не помітила ніяких змін, все залишалося таким, як і перед тим,коли вона почала читати молитву.

Серце її шалено калатало, і причому, як їй здавалося, біля самого горла.

- Чудово,- сказала вона про себе. - Прекрасно. Давайте ше на мене якого - небудь чортяку, для повного щастя.

Але більше нічого не відбувалося. Вона простояла так кілька хвилин, постійно озираючись по бокам, та боячись зрушити з місця. Їй хотілося обійти всю церкву, і виглянути з неї, але страх скував її так сильно, що рухатися вона не могла, тож важко зітхнувши, знову схилилася над молитовником.

- Ти один тільки без усякого гріха, і правда Твоя – правда вічна, і Ти один Бог милости і щедрот і чоловіколюбства‚ і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові‚ нині, й повсякчас, і на віки...


Раптом в двері церкви хтось гучно постукав - та звук був такий, наче гримали цеглиною.

Цього разу Марічка випустила з рук молитовник, і відчайдушно зойкнувши, відсахнулася і притиснулася до стіни. Вона схопилася за серце, що зараз мовби виривалося з грудей, і якийсь голосочок всередині неї панічно повторював : "от ти і пропала. Побачишся зараз з братиком". Дивно, але вона навіть не думала про те, що це хтось просто міг прийти. Вона звідкись знала, просто відчувала усім нутром, що сила, яка зараз знаходиться прямо за дверима церкви - то щось не людське, і що прийшло воно по неї. Вона важко дихала, і чекала. Запала тиша. Свічки горіли. Що зараз буде? Воно вломиться в двері? Чи може то просто прийшов дяк?

"Ти ж знаєш, що це не дяк..." - сказав голосочок, і паніка почала охоплювати її - вона знала, що зараз станеться щось погане. І ніби на підтвердження найбільших острахів шибки у вікнах зненацька забриніли, минуло декілька секунд і вона виразно почула, як по вікнах і по дверях щось почало голосно шкрябати, ніби тисячі велетенських когтів одночасно зашкребли по церкві.

Марічка панічно скрикнула, і тут же побігла в найдальший бік від вхідних дверей, там притиснулася до стіни, присіла, і заплакала.

- Боже, шо це таке, Боже, поможи...

Але скрегіт ставав все гучніший: Марічка кинула оком на гріб - він стояв, як і раніше, посередині церкви, а потім на вікна та на двері - істот, що були ззовні, здвалося, було десятки, однак через вікна було видно лише суцільну темряву, і більш нічого.

Раптом все зупинилося - навколо запала гробова тиша, і всі звуки припинилися. Марічка не чула нічого, крім свого важкого і швидкого дихання, що пронизувало напівтемряву навкруги. Вона відчайдушно застогнала, пробурмотіла "що робити, Боже, що робити", і бігала очима з дверей на вікна і назад.

Найбільше в світі вона зараз хотіла опинитися на вулиці, але на всіх можливих виходах стояли ті істоти, тому спробувати вийти з церкви дорівнювало самогубству. А це означає, що вона у пастці.

І тут їй в голову прийшла блискуча ідея - телефон! Зараз вона когось прикличе на допомогу! У неї ж є мобільний телефон, десь в кишенях пальто...

Марічка швидко знайшла очима своє пальто - воно стояло на лавочці збоку, і кинулася до нього. За кілька секунд вона знайшла потрібну річ - але тут же її охопив новий прилив паніки,змішаного з відчаєм - на телефоні виблискував надпис "немає покриття".

- От чорт, чорт, чорт! Паскуда! Ти ж завжди тут працював! - думка про те, що телефон завжди працював у церкві і тільки зараз не було покриття наводила на неї жах. Всупереч усьому, вона спробувала набрати тата, маму, куму Лесю, Даринку, - все безрезультатно, одні лиш слова з телефону : "Ви не можете здійснити цей дзвінок".

Давши волю сльозам, вона знову побігла на своє місце біля стіни, де сиділа пару хвилин назад, не припиняючи спроби дозвонитися хоч до кого-небудь.

Тим часом не знати звідки повз неї промайнув легенький подув вітерцю, і тут же всі свічки, як одна, погасли в церкві.

Тепер Марічка тільки скрикнула, але крик той потонув у страхові, що паралізував її, і одразу потух, як останній вогник надії : вона випустила телефон з рук, закрила рота руками і круглими, сповненими жаху очима дивилася на вхідні двері. Кілька секунд - і ті гучно і блискавично відчинилися,і звідти прямо на неї поперли такі створіння, які їй доводилося бачити хіба у фільмі жахів.

Попереду біг велечезний чорний собака, розміром з теля, з великими червоними очима, і і велечезними іклами, навколи летіли якісь бридкі червоні істоти, схожі на чортів, з рогами, та багряними, наче від крові крилами; люте гарчання, дикий сміх, та вереск перемішалися в одне і понеслися прямо на Марічку.

Вона закричала так, як ще не кричала ніколи в житті; можливо, якби церква не знаходилася так далеко від сусідніх будинків, її б і почули. Не тямлячи, що робить, бачачи перед собою тільки велечезні ікла собаки вона зірвалася з місця, і полетіла, - полетіла, а не побігла кудись вліво, по-під стіною, а відстань між іклами і нею тим часом меншала за лічені секунди. Раптом прямо перед собою, в кутку вона побачила якесь відро з водою і віничок біля нього; не думаючи, вона схопила його, і розвернувшись, кинула прямо на собаку.

Пекельна звірина відсахнулася і завила так страшно, що Марічка аж втислася у стіну, бажаючи понад усе влитися прямо в неї. У відрі була свята вода.

В цю мить якийсь новий, дивний звук розгорнувся вгорі - щось накшталт бурі, що зчинялася; вона поглянула вгору, і побачила, що крізь вікна залетілия якісь напівпрозорі темні істоти в довгих чорних плащах і тут же стіни аж задзвеніли від пекельного сміху.

Ці істоти сміялися! Вони кружляли зверху, по всій церкві, і гучно, по-диявольському сміялися. "Душі з пекла...",-промайнуло Марічці в голові.Чорти літали довкола і шкрябали стіни,а собака присів, і не спускаючи з неї червоних очей, почав шкрябати підлогу - наче перед стрибком.

Марічка не довго думала, - зірвавшись з місця вона стрибнула вбік, і понеслася до дверей, і коли вона уже була прямо перед ними, вони зачинилися перед її носом. Марічка кинулася усім тілом на двері, намагаючись відчинити їх, але даремно - вони не піддавалися. Вона різко обернулася, і в ту ж мить, побачивши перед собою пекельний погляд звіра, почула віддалений крик третього півня. Звір поступився назад, і усі інші істоти почали просочуватися крізь вікна , стіни і підлогу. Через кілька секунд в церкві не залишилося нікого, крім самої Марічки.

Дівчина важко дихала та панічно озиралася навкруги,побоюючись нового нападу. В цю мить вона відчула, як двері позаду неї під її натиском злегка відчинилися. Вона уже було вискочила і хотіла тікати світ за очі, але ще повернулася, забрала телефон та пальто, кинула швидкий погляд на гріб, що спокійно стояв, як і на початку вечора, і вилетіла з церкви пулею.

Поки вона бігла, одна тільки думка пульсувала в її голові: скоріш добігти до свого дому та підняти на ноги все село, хай збігаються всі, всі, хай освячують цю змелю,викликають екзорцистів та журналістів, це ж справжній жах! Але поки добігла вона до першої хатини, інші думки почали прокрадатися в її голову. А що, якщо це з нею щось не так? Що, як у неї були якісь галюцинації і марення? Хто їй повірить, і чи не виріашть всі, що вона просто з'їхала з глузду?

Марічка зовсім заплуталася у собі. У відчаї вона пішла не додому, а до спаленого сільського клубу, і спаленої школи, що були у них в селі. Те місце завжди викликало якісь похмурі потойбічні відчуття у неї, і зараз саме пасувало для таких роздумів.

Вона довго думала, як їй вчинити; прокинулося сонце, розливаючи свої промінчики по битій дорозі; над хатами хмарками ліг вранішній туман, а повітря було свіже і прохолодне. З приходом сонця в село страхи Марічки почали гаснути, і вона навіть почала думати, що її нічна пригода - то якесь мариво, тимчасове помутніння розуму, тому піднімати на ноги все село і розповідати про це усім не варто; але ж хоч з ким-небудь поділитися потрібно, бо такий тягар не сила нести одному: такою людиною буде її подруга Даринка.

Отож вдосвіта Марічка не пішла додому, а прямо додому до Даринки.

- І шо ти про це все думаєш? - запитала Марічка у подруги, поки бабця Даринки розтоплювала пічку, а дівчата сиділи за кухонним столом,пили чай і дивилися через стару фіранку у вікно. Бабця вже шість років, як могла чути тільки гучні крики, тому Марічка спокійно розповідала про свої пригоди, не боячись,що стару вхопить інфаркт.

- Ну... - Даринка, схоже, не знаходила слів, і просто, не кліпаючи дивилася на подругу. - Ну...

- Я розумію, що це може бути якесь видіння, чи може хто наврочив, але все було таким реальним, таким реальним, ти би бачила!

- Знаєш, шо би там не було, я тобі раджу сидіти вдома сьогодні вночі. То буде добре: якшо то все відбувалось взаправду, то лишишся жива, а як то гра твоєї уяви, чи наврочили, то вдома тобі покращає.

- Ну не знаю...

- По правді кажучи, Марічко, я не дуже вірю шоб нечиста сила та поселилася в церкві - як би вона туди потрапила? Можливо, ти просто була втомлена і нажахана смертю брата, знаєш, смерть близьких, як хочеш може порушити людині здоров'я та нерви.

- Це правда,- сумно погодилася Марічка. А що, як вона дійсно зійшла з розуму? Ще цього не вистачало.

- Але навіть якщо так, я думаю,тобі це мине. Ти головне залишишся вдома на цілий тиждень, а я уже поговорю з нашою кураторшою, хай тебе ні один викладач не відмічає,поясню,шо і до чого...

І як би похмуро зараз Марічці не було на душі, вона гучно розсміялася.

- Ахаха, ти шо, чесно віриш в то, шо мене не стануть відмічати?!

- Ну вони ж не нелюди якісь!

- Ти така наївна! Даринко, ми вчимося в Кам'янці, та ше й там,де викладачі скоріше повішаються, чим не відмітять когось,хто відсутній, і не стане давати взяток.

На превеликий жаль, Марічка говорила щиросерду правду. В університеті, де навчалися подруги, хабарництво процвітало, як бур'яни на недоглянутому городі, і усі викладачі були дуже прискіпливі, справедливі і вимогливі - до тих, хто їм не давав хабарів, а Марічка і Даринка належали саме до таких, бо їхньої стипендії вистачало тільки на те,щоб заплатити за квартиру і деколи поїсти. Тому звичайним явищем там було те, що деякі могли завагітніти або поїхати на курорт на кілька місяців, або морозити на екзаменах несусвітні дурниці (що траплялося найчастіше) ,а потім приходити лише з заліковими книжками, щоб їм виставляли оцінки, а деякі ночами не спали і вимотували усі свої нерви, бігаючи повсякчас по коридорам за викладачами, які не хотіли ставити оцінки, ніби голодні коти за хазяїнами.

- Ну це правда, але я можу попросити...

- Ай, - Марічка тільки рукою махнула. - В нас по три пари кожен день, і кожен день практичні. Навіть якщо й "енки"не поставлять, то не наберу на практичній балів, потім буде недопуск на екзамені.

- Вони всеодно не встигають усіх спитати, - сказала Даринка.

- Дуже удобна система для них! Половину не встигають спитати, вони не набирають балів, а потім півгрупи виявляється недопущена до екзаменів! Хороша корова для доїння. Ай ну, дешевше приїхати.

- Ну як знаєш. Не забувай, шо дівчата ше будуть збирати гроші на весілля Олі і на народження дитини в Каті, а на наступному тижні на день народження кураторші. Ага, і ше збираються в Тані...

- Знову будуть там влаштовувати п'янки! Я нікуди не йду.

- Я тоже не піду. В нас в групі всі дівчата, і одні тільки розмови про то, як скоріше вийти заміж, або хто як почуває себе у заміжжі, або як знайти хлопця. Скучно. Бабцю! Вам шось помогти? - гукнула Даринка, побачивши як стара закладає гілочки та дрова, які щойно нарубав її тато в пічку, але стара не відгукнулася. - Я тобі кажу, Марічко, сиди сьогодні вдома, та не рипайся. А прийдеш додому, то обов'язково помолися.

На цих словах вона піднялася та стала допомагати своїй бабусі, хоч стара говорила їй "гай, гай", що означало "нехай, я сама", і Марічка подумала, що їй уже пора додому, щоб її батьки не хвилювалися.

Але до вечора вона вирішила,що все - таки, піде цієї ночі до церкви. Вона не могла змиритися з тим, що все покине і так не дізнається, у неї затьмарився розум, чи то було насправді. Вона боялася зрозуміти, що у неї не все гаразд з головою майже так само сильно, як те, що усі монстри реальні. Але де ж правда? Правду треба знайти, щоб думати,що робити далі. Отож вона твердо вирішила піти сьогодні до церкви та перевірити. Якщо усе повториться - вона не хвора, бо ж не може бути, що у неї ті ж самі видіння у тому ж місці постійно повтрюються. А якщо не повториться, значить вчора їй усе прииділося - отак вона роздумовувала. Але тим часом страх почав душити її, як ніколи в житті. Він переслідував її, коли вона снідала і коли обідала; коли допомагала мамі мити посуд і розповідала татові про те, що ніч у церкві була спокійною; страх душив її, коли вона молилася і коли дивилася серіали по телевізору; коли читала книжку і говорила з Даринкою по телефону, обманюючи її, що сьогодні залишиться вдома. Але ввечері, як Марічка і запланувала, вона пішла до церкви, правда, прихопивши з собою шматочок крейди, що валявся у неї на горищі: вона згадала, що від нечистої сили можна оборонятися, обмалювавши навколо себе коло.

Як і минулої ночі, дяк відкрив їй двері, і вона зайшла всередину: відкритий гріб, стояв посеред церкви.

Вона підійшла до гробу і зависла у ваганні: намалювати коло зараз, чи у випадку, якщо знову щось почнеться.

- Та ну, я ж не псих який-небудь...-пробурмотіла вона сама до себе, і почала читати молитву.

Спокійно минули півгодини, а потім зненацька усі свічки в церкві одночасно погасли, і усе заполонила непроглядна темрява.

- Почалось ...-важко дихаючи, сказала Марічка, і дуже пожалкувала, що не намалювала коло навкруг себе, щойно зайшла, і прийнялася панічно виправляти свою помилку. В цю ж мить вона почула, як розбивається скло на усіх вікнах, і щось, чи хтось влітає до церкви: Марічка не піднімала погляд, тільки домальовувала коло, ось залишається всього кілька сантимерів, менше, менше, і ось, прямо перед тим, як коло замкнула її рука, перед її обличчям ,дивлячись їй в очі завмерла огидна стара з мітлою, а біля неї уже знайомий чорний собака та чорти.

Всі вони хотіли увірватися до кола, але навколо нього раптом виросла висока світла стіна, крізь яку нмагалися прорватися пекельні створіння, та не могли. Марічка упала на підлогу, притиснула Біблію до серця і без упину, запинаючись та ледве дихаючи, читала "Отче наш". Вона молила тільки про одне: залишитися цієї ночі живою, тоді вона усьому селу,а потім і цілому світому повідає, який жах твориться у неї прямо біля домівки. Раптом стара відьма зі злістю зачинила гріб, який теж почав світитися, помахом руки підняла його в повітря та кинула в бік. Марічка злісно закричала : "Руки геть від нього, відьма проклята!", і стара тут же підлетіла до неї та мітлою почала бити у стіну навколо Марічки - безрезультатно: захист був сильний.

Більше Марічка не говорила нічого, боячись, що захисна стіна зараз упаде, і тоді їй прийде кінець. Вона тільки молилася, щоб скоріше прийшов світанок, і щоб Бог залишив її живою; плакала та згадувала усіх своїх рідних, друзів та яскраві події життя, і дуже боялася смерті.

Відьма та слуги диявола носилися по церкві, руйнуючи все довкола, ікони, стіни, вікна, наповнючи церкву демонічними криками та сміхом.

Але коли проспівали треті півні, всі створіння позникали під землею, та просочились крізь стіни.

Тепер Марічка бігла додому щодуху і знала напевно: усі повинні знати, що відбувається!

До обіду усе село зійшлось біля церкви і побачило, що вікна вибиті: Марічка відчувала якийсь благовійний страх і разом з тим полегшення, що це були не галюцинації; Двері виявилися закритими і дяк не зміг їх відчинити, а кожному, хто наближався до розбитих вікон, ставало так погано, що він не міг дійти до них: кожен падав на землю та починав задихатися,або ж непритомнів.

- Нечиста сила! Нечиста сила!

- Там сидять демони, не підходіть туди!

- Це все твій Тарас! Він знався з нечистими!- крикунув сусід Марічки, якого вона завжди недолюблювала, бо він крав картоплю з городів.

- Неправда! - крикнула вона. - Трунво почала світитися, ніби сам Тарас хотів встати та захистити мене! А потім стара відьма, що тримала мітлу, махнула рукою,трунво закрилася,полетіла, і вдарилася об стіну!

- Марічко, - перелякано заговорила Даринка. - Відьма та мабуть з нашого села, хтось посеред наших! Це кошмар, треба вияснити, хто це! А та собака? Вона ж може ходити десь прямо тут, по цих дорогах, в цю хвилину! - і вона перелякано озирнулася навкруги.

Марічку слухали всі з відкритим ротом, вона була в центрі уваги; усі наперебій запитували її про те, що з нею відбувалося, і охочим послухати страшні історії кінця краю не було, так само, як і не закінчувалася кількість охочих підійти до вікна та в черговий раз втратити свідомість, наближаючись до церкви. Зібралося усе село, крім хіба що старих людей, які уже не могли ходити; молодь фотографувала на телефони церкву, і розглядала розмиті фото, на яких нічого не можна було зрозуміти, з благовійним захопленням. Було вирішено, що прийшовши додому, напишуть у передачу "Містична Україна" та "Битва екстрасенсів",і тепер їхнє село покажуть по телевізору, а може, воно стане відоме навіть на весь світ!

Такі думки літали у повітрі серед людей, але зовсім інші думки обсідали Марічку. Що все це означає, і що тепер робити? Її батько, мати та кума Леся, мама покійного строго настрого заборонили їй сьогодні йти до церкви: вони сказали, що то злі люди зв'язалися з нечистим та поробили таке, щоб забрати від батьків ще й Марічку.

- То злі люде, злі люде, одні забрали у мене сина, а інші тепер хочуть забрати і тебе! - говорила кума, обіймаючи Марічку. Тож під усім цим тиском вона вимушена була дати клятву, що цієї ночі нікуди не йтиме.

До пізнього вечора усі зіваки, що збиралися біля церкви, розійшлися: хоч які вони не були спраглі до усіляких диковинок, а забобоний страх не дозволив нікому залишатися вночі біля церкви.

Близько одинадцятої вечора усі в домі Марічки полягали спати, а вона почала мучитися. Що ж їй робити? Здоровий глузд, а може просто страх, який опанував з приходом вечора її повінстю, наказував сидіти вдома і не рипатися. Але якийсь інший голосочок,що долинав,здавалося, прямо з глибин серця не переставав запитувати: " Але ж для чого Тарас сказав тобі його відспівувати? Значить, він щось хотів сказати. Значить, це для нього важливо". І дійшло до того, що всередині неї розгорнули потужну битву Страх і Любов, і один її кликав залишитися вдома, а інша вимагала, щоб Марічка пішла. Залишитися живою чудово - але чи буде вона потім спокійно спати, знаючи, що не виконала останнього прохання свого брата, і більше ніколи не дізнається, що він хотів їй сказати?..А він ради неї і ради всієї країни не побоявся пожертвувати своїм життям, що ж, вона зараз навіть не захоче виконати його останнього бажання?..Врешті, Марічка відчула, що Любов сильніше Страху.

Близько дванадцятої ночі, коли усі в хаті поснули, Марічка тихенько встала та навшпиньки вийшли з хати. Коли вона минала кімнату, мама з татом не прокинулися, а за діда не було чого переживати - він нічого не чув і тоді коли не спав.

Марічка вийшла в коридор, швидко одягла перше, що попало під руку, взяла сірники та почала шукати ключі, - тато сховав їх під тумбочку, і вона помітила їх в останню хвилину, якраз перед тим, як подумала, що доведеться лізти через старе подвійне вікно, забите ватою. Тихенько відімкнувши двері, вона вийшла в ніч.

Марічка йшла дорогою і страх сковував її повністю. Вона ледве стримувалася, щоб не розвернутися та не побігти назад. До того ж, на село знову спустився той дивний туман, що спускався останні три жахливі ночі.

До того ж, вона не знала, чи взагалі зможе потрапити всередину: адже сьогодні вдень двері були зачинені, до вікон так ніхто і не зміг підійти, а дяк сьогодні двері не прийде відчиняти.

Але коли вона, затамувавши подих, взялася за дверну ручку церкви, вона виявила що та легко відчиняється; і тут у неї промайнула думка, що ця церква може відчинятися тільки для неї, що зовсім її не підбадьорило і не додало хоробрості.

Вона увійшла до церкви: усе довкола тонуло в темряві, тому Марічка позапалювала свічки, та подивилася на труну - та знову стояла посередині, відкрита та точнісінько на тому місці, де й в першу ніч-наче ніхто її і не зрушував з місця. Марічка підійшла до труни, подивилася на свого покійного брата: він лежав мирно, схретивши руки на грудях, такий же красивий, як і в той день, коли дівчина проводжала його на автобус до Києва. На обличчі його закарбувався спокій і умиротвореність, і Марічка тихо зашепотіла:

- Тарасику, поможи мені зрозуміти, що відбувається...Бережи мене, і прости, що не змогла вберегти тебе.

Вона постояла ще кілька хвилин над покійним, витерла рукавом сльози,що рясно стікали по щоках, та відкрила молитовник.

За кілька хвилин знайшла потрібну молитву, та не почала читати її - спочатку треба було намалювати захисне коло, котре зникло, бо вчора, через те, що вона цього не зробила з самого початку, вона тільки чудом встигла замкнути його в останню мить.

Коли залишалося всього кілька сантиметрів, щоб завершити коло, зверху над Марічкою щось гучно засміялося, вона встигла лише підвести голову та побачити стару зморшкувату бабу на мітлі, що простягає до неї свої довгі кістляві руки з гострими пазурями.

Марічка не встигла опустити руку до підлоги; відьма схопила її за пальто та піняла вверх.

Тишу розірвав крик дівчини. Останнє, що промайнуло перед її очима - недомальоване нею коло на підлозі.

Марічка відчула, як сталеві руки, з яких неможливо вирватися, міцно схопили її; вона лементувала не своїм голосом, борсалася, намагалася викрутитися - але даремно; відьма була занадто сильна. Вони облетіли коло попід стелею в церкві, а потім різко спрямувалися донизу - деяку мить Марічка бачила перед собою тільки підлогу, і думала, що вони зараз розіб'ються, але в останню секунду посеред підлоги утворилася велика чорна дира, і вони стрімголов полетіли прямо в неї.

Марічка кричала так сильно, як не кричала ніколи в житті, але її ніхто не міг почути.

Вони летіли кудись вниз,в непроникну темряву і єдине, що вона хотіла - скоріше померти, щоб увесь цей жах закінчився. І раптом усе зникло.

Коли Марічка розплющила очі, вона побачила, що лежить на землі біля якогось високого будинку; вона панічно почала роззиратися навкруги, і прошепотіла сама до себе:

- Де я?..Я в пеклі?..

Земля була чорна від попелу, величезний будинок, біля якого вона лежала- був напівспалений, посюди лежали мертві люди, посеред калюж крові, а оточувало усе це стіна вогню та густий дим. І тут Марічка прямо перед собою побачила величезну красивий монумент, який вона вже десь бачила...

- О, Боже!..

Марічка була у Києві на майдані Незалежності.

- Як?! - кричала вона сама до себе, схопившись на ноги. Вона не могла зрозуміти, як сюди потрапила. Не встигла вона ще сприйняти чергову порцію шокуючої інформації, як звідкись, з пелени вогню, почали виходити звідусіль страшні великі створіння з ціпками в руках, б'ючи ними об землю. Деякі з них за руки волочили по землі напівживих людей, скованих кайданами.

- О, Боже, О, Господи, що це?!..- в паніці залепетала Марічка, відскочивши в бік, і тікаючи вздовж будинку. Але далеко вона не встигла побігти: прямо перед нею виросла велечезна вогняна стіна, і дівчина зрозуміла: вона знаходиться у пастці, і виходу з неї немає. Марічка розпачливо крикнула щось нерозбірливе, зупинилася, розвернулася і лице в лице зіштовхнулася зі своїм Тарасом.

- О-о-ох!!!

Марічка поступилася назад, та схопилася за серце: Тарас стояв перед нею, мовби живий, але весь світився яскрави світлом, а за спиною у нього були справжнісінькі, велечезні білі крила.

- Тарасе?..Братику! - Марічка кинулися йому в обійми, і відчула його сильні руки та тепло. - Де ми?!

- Це твоя битва, - сказав він, взявши її за руку.

- Що?..Як мені звідси вибратися?

- Ти не вибирешся звідси.

Ці слова ніби зупинили час довкола.

- Тобто?..

- У тебе є лиш один спосіб виграти цю війну: боротися. Перемагає тільки той, хто бореться.

- З ким?..З ними...З усіма цими монстрами?..Але їх так багато!

- Зі своїм страхом.

- Нічого не розумію?..

Тарас не відповів, але раптом у нього в руках з'явився спрвжнісінький меч, і він простягнув його сестрі.

- Можеш програти ворогу, - та не можна програвати Страху. - сказав він і дав меч їй у руки. - Побори свого монстра, інакше станеш його рабом, втратиш свою свободу.

- Що?..Але ж...Як...

- Мені пора, Марічко, - сказав Тарас, і почав підніматися нагору.

- Стій! Скажи, тобі там добре?

- Чудово, - посміхнувся він. - І...бережи себе.

Марічка хотіла задати йому ще безліч запитань, але, як на зло, усі розумні думки повилітали з голови,прямо, як на екзаменах,.... а Тарас тим часом швидко піднімався нагору, залишаючи по собі тільки сяйво, схоже на сонячне.

І от, коли останній сонячний промінчик зник посеред темних,передгрозових хмар, Марічка прошепотіла:

- Я сумуватиму за тобою.

А потім подивилася на меч, що тримала в руці. Що це означає, і що вона має з ним роботи? Найбільше, що вона тримала у своєму житті в руках - це кухонний ніж, і було ясно, що їй важко буде навіть підняти таку важку зброю, не те, що розмахувати нею в повітрі.

Але раптом ці думки перервало таке гучне ревіння, яке Марічка ще в житті не чула: воно заполонило усе довкола, і стіни, і земля загуділи і затремтіли від нього; Марічка аж присіла.

Те, що вона побачила наступним, було жахливішим у мільйони разів за все, про що вона могла тільки подумати, коли ще лежала вдома на ліжу і уявляла, яких же монстрів їй доведеться зустріти. Перед нею стояло чудовисько, на кілька метрів вище від статуї Незалежності, тобто Марічці було далеко навіть до його коліна; воно розмахувало своїми величезними лапами, що закривали півнеба і кігтями,втричі довшими за її меч, у повітрі, а з очей його прямо до землі спускалися важкі, довжелезні, покриті кров'яними плямами повіки.

- Підніміть мені повіки!!! - закричало воно, і земля знову затряслася; Марічка притиснулася до стіни, та заплакала.

В цю ж мить біля чудовиська злетілося купа всілякої нечисті: і ті чорти, які атакували Марічку в церкві, і відьма, і нові дикі створіння, і всі вони прийнялися піднімати важкі повіки монстра.

- Вій...-прошепотіла вона, і тут же відвернулася; десь на задвірках її пам'яті зашевелився спогад, що Вію не можна дивитися в очі.

- От ти де!!!- проревіло чудовисько через декілька хвилин, і Марічка зрозуміла, що це адресовано їй. В ту ж мить вона підняла очі та побачила, що Вій, повільно підняв свою велечезну лапу, розміром з декілька сільських хат, та опустив її на землю - земля задвигтіла під нею, наче піднявся землетрус.

Марічка піднялася, і зрозуміла: от і настав її час. Тікати нема куди, боротися нема як, треба просто поскоріше померти.

Але тут, цілком чітко, десь біля себе, вона відчула легенький подув вітерцю та тихі, ледь чутні слова:

- Перемагає тільки той, хто бореться.

- Тарас?..- Марічка обернулася, але ніде не побачила брата. Та вона знала-він тут, біля неї, хоч і невидимий.

- Я можу програти ворогу, - повторила вона його слова, - але не можу програвати своєму страху!

І вона обернулася і подивилася прямо на чудовисько,що зависло над нею, і уже робило другий крок, та прошепотіла сама до себе:

- Ти мій страх, і я переможу тебе!

І підняла свій меч вверх.

Чудовисько заревіло на всю, змахнуло рукою, і знесло монумент Незалежності: той одлетів додолу та розбився на землі. Марічка зупинилася на якусь мить, а потім з піднятим вгору мечем рушила назустріч Вію.

Вій зупинився, і дивився прямо на неї, а Марічка все йшла, і шлях між ними все меншав. Вона знала, і розуміла, що йде на вірну смерть: у неї не було жодних шансів проти цієї тварюки, вона була в тисячі разів менша, і в тисячі разів слабша! Але щось додавало їй сили, і вона знала, що це: слова Тараса. Він загинув, як герой, він не піддався своєму страху, а тепер її черга, її черга провести цей останній бій, і вона знала, що помре стоячи,а не на колінах.

Вона все йшла і йшла, і чула, як по обидва боки від неї вишикувалися усі пекельні створіння, як вони з неї сміються, і глузують; вона бачила також напівживих людей, що стогнуть від болю та розтрощену статую Незалежності, і серце її билося десь біля горла.

І ось, настала ця мить. Вона підійшла впритул до ноги Вія, і ще раз зрозуміла, яка ж вона нескінченно мала перед ним; підняла очі догори, побачила, як він змахнув своєю лапою з велечезними сталевими кігтями; на якусь мить ці кігті, мов мечі зависли над її головою, а потім почали стрімко пускатися вниз.

А Марічка підянла вгору свій меч, і закричала з усієї сили, те, що раптово відчула:

- Я ВІЛЬНА !!!!

І меч її торкнувся його ноги в ту ж мить, коли сталеві кігті пронизали її тіло.

Марічка заплющила очі.

Але зовсім не відчула болі.

Вона простояла так ще якусь мить, очікуючи, коли ж її тіло пронизає неймовірна біль, і вона, залита кров'ю, впаде додолу; але цього не відбувалося, і вона відкрила очі.

Вій і всі навколишні монстри почали танути прямо в повітрі, розсипаючись на тисячі крапельок від попелу: вона побачила, що на тому місці,де її мали протикнути кігті, залишилися тільки чорні плямки від попелу, і всі монстри раптом почали зникати. Марічка бачила, як з людей спадають кайдани, як оживають мертві; широко відкритими очима вона дивилася, як монумент Незалежності сам почав зростатися та підніматися догори, а на довершення всього в центрі усіх подій перед нею постав Тарас.

- Що це , що це таке?! - закричала вона.

- Це ілюзія, - відповів він гучним спокійним голосом, що солодко розлився повсюди. - Всі твої страхи - це просто ілюзія.

І в ту ж мить усе довкола залилося таким яскравим сонячним світлом, що Марічка змушена була заплющити очі.

Але коли вона їх розплющила, то побачила, що сидить посеред своєї церкви і дивиться прямо на відчинені двері, а звідти на неї світить вранішнє сонце.

- Я вдома, я вдома! - закричала вона, схопившись на ноги, та почавши стрибати, а потім підскочила до брата, що спочивав у труні, поцілувала його,в игукнула "Дякую,братику!", та зі щасливими криками вибігла з церкви.

Не встигла вона минути подвір'я, як побачила, що назустріч їй біжать тато з мамою, Даринка, а позаду ще шкутильгає дід.

- Ти де була?! - закричала мама.

- Ми проснулись, а тебе нема!,- підхопив батько.

- Ну шо там, ну шо там?!- підскочила Даринка, а Марічка тільки накинулася на всіх,і почала обнімати; останню вона обійняла Даринку.

- Завтра я їду до Києва на майдан.- сказала вона.

- Як?! Чого?! Але ж це страшно! - запротестувала Даринка.

- Страх - це тільки ілюзія, - відповіла Марічка, обійнявши її ще раз.

- Все ясно, ти збожеволіла, - констатувала Даринка.

А на другий день дівчата уже сідали на автобус, що відправлявся прямо до Києва.

*завше - завжди

*трунво - труна

*борше - спочатку



*шестої - шести

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися iconБезсполучникове
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля...
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися iconДжордж Байрон мій дух як ніч
Вірш “Мій дух як ніч ” (1815) вважається одним з найяскравіших зразків звернення Байрона-лірика до мотивів «світової скорботи»
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися iconАрхітектурна спадщина Кваренгі та Камерона
В 1760-х роках в Росії відбулася зміна архітектурно-художнього стилю. Декоративне бароко поступилося місцем класицизму, швидко утвердженому...
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися iconОчікувані результати навчальних досягнень учня
...
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися iconВиняткового хисту
Київського університету. І після навчання він повертається в рідне місто І стає службовцем Чернігівської контрольної палати, проте...
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися iconМетодичні рекомендації Розум дитини не посудина, яку треба заповнити, а смолоскип, що треба запалити. Плутарх
Як саме необхідно трактувати твори світової класики, щоб уникнути застарілих поглядів, сприяти творчому розвитку особистості, поєднати...
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися icon“Учень це не посудина, яку треба наповнити, а факел, який треба запалити” К. Ушинський Наш 10-а клас Староста
Бабенко Наталія, Перникоза Ілля, Деруга Марія, Костіцький Вітя, Гринюк Аліна, Ковалів Павло. Учні – класів з цікавістю слухали нові...
Вій повертається. Поки в Росії ніч, І треба лиш дочекатися icon«Людина та лиш на землі крилата, яка на щирість і добро багата» (за творами Ліни Костенко «Чайка на крижині» і
Тема: «Людина та лиш на землі крилата, яка на щирість І добро багата» за творами Ліни Костенко «Чайка на крижині» І


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка