Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому



Сторінка2/5
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5
Тема 2. Основні етапи розвитку філософської думки:

класична модель


Філософська думка



Древньої Індії

Н


Веди (санскр. veda – знання ) – прадавні пам'ятники індійської літератури (кінця ІІ – початку І тисячоліття до н.е.), що є найважливішим джерелом для вивчення релігійних уявлень і філософських ідей древніх індійців. Веди, або літературу вед, складають збірки гімнів і жертовних формул (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа), теологічні трактати (брахмани і упанішади)

айдавніші пам'ятники індійської літератури – чотири збірки релігійних гімнів і молитов, які називають «Ведами» (близько 2500–1700 років до н. е.). На мові «Вед» викладений давній релігійний світогляд, в якому вже у той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і мораль.

Завершенням «Вед» вважаються «Упанішади» (upani – sad – «сидіти біля ніг вчителя, отримуючи від нього поради, повчання»). Сьогодні відомо близько 300 «Упанішад». Більшість з них складено в VIII–VI ст. до н.е. В цих збірках бесід наставника з учнями вирішуються питання про субстанцію буття, визначається абсолютна і єдино дійсна першооснова всього існування – світова душа (брахман), яка втілюється в різні істоти за законом карми (розплати). Разом з цим в «Упанішадах» відображувалися і матеріалістичні погляди, згідно яким першоосновою буття вважалися матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля).

Г
Брахманізм – релігія Древньої Індії, що склалася в ІХ-VІІІ ст. до н.е. в період становлення раннього рабовласництва; вона передує індуїзму. Названа по імені жрецької варны (касти) – брахманів і класу текстів, що примикають до Вед, брахманів. Основне в брахманізмі – вчення про варни, вчення про сансару, вчення про дхарму, вчення про карму. Метою свого учення брахманізм вважає злиття з вищим Абсолютом – богом, творцем, Брахмою


оловна увага у філософських ідеях Упанішад звертається на питання про субстанцію буття. Чільне місце займає виклад поглядів про брахмана як абсолютну і єдину духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить об'єктивний світ довільно, з самого себе; він тотожний з душею людини (атман). Згідно «Упанішадам», вищий сенс мудрого життя – в усвідомленні, збагненні сутності брахмана, що пронизує все, в тому, аби зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відректися від потягів і бажань, прагнення до них і знайти вічний спокій і безсмертя в пізнанні своєї тотожності з брахманом, в єдності з ним (мокша).

Ортодоксальні філософські школи, які спиралися на авторитет «Вед»:

міманса:

– єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми вважається дотримання того, чому навчають тексти «Вед»;

– існує надчуттєва універсальна субстанція; вона є вічною і абсолютною;

– велика увага приділяється питанням теорії пізнання і логіки;

– чуттєві сприйняття розглядаються як особливе джерело знання; предмети сприйняття характеризуються як реальні, такі, що мають різні об'єктивні ознаки;

– окрім сприйняття, джерелами пізнання вважаються логічний умовивід, порівняння, авторитетне свідоцтво священних книг і визнання деяких незаперечних істин в якості постулатів;

веданта:

ідеалістичні уявлення про світ;

– вимога від учня покірного дотримання всіх порад вчителя;

– участь в спогляданні і в постійних роздумах над джерелами мудрості;

санкхья:

– головною мудрістю вважається пізнання шляхів і засобів, які ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть;

– вихідним поняттям для пояснення всіх речей і явищ, у тому числі явищ психічних, є матеріальна першопричина (пракріті);


Медитація (лат. meditation – міркую, обдумую) – поглиблення, зосереджений роздум, що супроводиться фізичним розслабленням, який доходить до повної прострації; відчуженість від навколишнього світу, що практикується у ряді східних релігійно-філософських систем. У різних медитативних практиках (культових, релігійно-філософських, психотерапевтичних, дидактико-пропедевтических і т. д.) викликання і протікання медитації, як правило, пов'язані з певною послідовністю розумових актів, що складаються у природний процес. Методики медитації розрізняються наборами технічних прийомів і послідовністю рівнів досягнення врівноваженості розуму і нереактивності психіки
дуалістичний характер філософії, оскільки визнаються дві реальності: матеріальна (пракріті) – і духовна (пуруша).

йога:

– найвищого блаженства людина може досягти не шляхом зміни об'єктивних умов свого життя, а в результаті повного звільнення своєї свідомості від впливу зовнішнього світу;

– досягнення особливого психічного стану – «самадхі» (зосередження) стає можливим, коли згасають всі бажання, мислення застигає на якійсь внутрішній крапці;

– порушується зв'язок з основним світом і нібито з'являється здатність інтуїтивного бачення істини;

ньяя:

– об'єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних дрібних частинок (ану) води, землі, повітря і вогню;

– визнання чотирьох джерел пізнання: чуттєвого сприйняття, точного свідоцтва, аналогії та висновку;


Аскетизм (грецьк. asketes – що вправляється) – обмеження або придушення чуттєвих бажань, добровільне перенесення фізичного болю, самоти. Мета аскетизму – досягнення свободи від потреб, зосередженість духу
вчення про пізнання і про логічний умовивід;

вайшешика:

– причини реальності – в особливих властивостях атомів і душ;

– матеріальним носієм всіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція;


Буддизм (санскрит. buddhа – просвітлений) – одна зі світових релігій. Виник в Індії в кінці VІ ст.. до н.е. і названий на ім'я його легендарного засновника Сидхартхи Гаутами (623-544 рр. до н.е.), (він же – Шакья-Муні, тобто – мудрець з роду Шак’їв), що нібито першим досяг стану нірвани (блаженного небуття) і став Буддою. Згідно учення Будди, життя – це суцільний ланцюг страждань, причиною яких є жадання життя, прагнення до існування. Один з головних догматів буддизму – вчення про перевтілення душ (сансара) і закон подяки (карма) в іншому, тілесному вигляді. Головним моральним ідеалом у буддизмі виступає любов до всього живого і утримання від нанесення йому шкоди
з різних видів субстанцій лише п'ять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, які самі складаються з вічних неділимих атомів; самі вони не сприймаються відчуттями, і про їх існування ми взнаємо лише за допомогою логічного виводу.

Неортодоксальні філософські школи, в яких з-під зовнішньої релігійно-етичної форми проступає матеріалістичний світогляд:

джайнізм:

– головна мета – звільнитися від страждання;

– джерелом мудрості вважається не Бог, а особливі святі, які досягли сили і щастя на грунті досконалого знання і за допомогою поведінки, що витікає з цього знання;

– «звільнення» як мета вчення джайнізму повинно привести до повного відділення душі від тіла, що досягається шляхом аскетизму;

буддизм:


Нірвана (букв.: охолоджування, загасання) – стан вищого блаженства, кінцева мета прагнень людини, відчуженість від усіх життєвих турбот і прагнень і злиття з божеством. Зануритися в нірвану – це означає віддатися стану повного спокою, зійти у небуття. У буддійських канонах нірвана визначається як те, що не має ні простору, на часу; це ясний ненаявний розум, що сповиває всепронливу, безособову порожнечу
більшою мірою релігійна етика, адже ставить за мету вказати дорогу до порятунку від зла;

чотири положення: 1) життя сповнене страждань, 2) існує причина виникнення страждань, 3) є можливість припинення страждань, 4) існує шлях звільнення від страждань;

звільнення від страждань досягається не в потойбічному, а в реальному, земному житті; таке припинення страждань називається «нірваною». Під нірваною буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від всього, що приносить біль, відвернення від зовнішнього світу, від світу міркувань і сумнівів;

локаята-чарвака:

– найдавніша матеріалістична течія (вчення, направлене на цей світ, – локу);

– заперечення існування будь-якого іншого світу, окрім матеріального; весь об'єктивний світ складається з матеріальних першоелементів;

– віра в існування Бога, душі, раю, потойбічного світу – помилкова, а предмети цієї віри – недоступні для сприйняття.
У
Етико-політичні ідеї філософії

Древнього Китаю
Древньому Китаї в VII–VI вв. до н.е. як в ідеології, так і в політиці чітко вимальовувалися дві тенденції – консервативна і прогресивна, містична і атеїстична. В ході боротьби цих двох тенденцій усе більш широкого поширення набували наївно-матеріалістичні погляди про п'ять першоелементів (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (Дао) в природі та ін., які виникли ще на початку II–І тисячоліттях до н.е. в результаті узагальнення первинних знань того часу.

У V–ІІІ вв. до н.е. утворюються основні філософські школи: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь–ян (натурфілософія); 6) школа імен шин-цзя та інші.


Конфуцій розробляв питання виховання, етики, політичної діяльності:

– «всі люди близькі один одному за своєю природою, а розходяться між собою в ході виховання»;

– потрібно «вивчати старе для того, щоб пізнати нове»;

– «учення без роздумів – марне, а роздуми без учення – порожні»;

– воля людини визначається «небесною волею», тому розподіл суспільства на «привілейованих» і «нижчих» не може бути змінений;

– кожна людина повинна чітко знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки;

– вчення «чжень-мін» (виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності; це означає, що місце кожної людини в суспільстві, її поведінка повинна строго відповідати соціальному стану людини;

– той, хто пізнав волю неба, стає «благородним мужем» (цзюнь цзи), тобто нормативною особою, що поєднує духовно-моральні якості з правом на високий соціальний статус;

– людина повинна підкорятися «зовнішній» ритуалізованій етико-соціальній нормі, їй потрібно здолати себе і повернутися до благопристойності (лі), внаслідок чого в світі затверджується «гуманність» (жень) – внутрішня морально-психологічна установка на «любов до людей»;


Жень (кит., букв. – гуманність, людинолюбство, милосердя, доброта) – категорія китайської філософії, що виступає в трьох головних значеннях: родинній любові-жалості до людей («психологічному»), сукупності всіх видів правильного відношення людини до інших людей і суспільства («соціально-етичному») і симпатії окремої особи до всього сущого, включаючи неживі предмети («метафізичному»)


етика Конфуція підпорядкована принципам «серединності» (чжун-юн – «золота середина») і «взаємності» (шу – «золоте правило моралі»);

жень – основна людська якість, яка виражається і в спокійно-самодостатній любові до людей, що народжує правильний баланс кохання і нелюбові, і в той же час в подоланні егоїстичних устремлінь, що обертає людину до ритуальної благопристойності;

♦ послідовник Конфуція Мен-цзи:

– людське життя підпорядковане небесній волі, носієм якої є мудрий цар – «син неба»;

– людина народжується доброю, їй властиві чотири природжені якості: співчуття, відчуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні;

♦ проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи:

– ідея загальної любові, заклик надавати один одному допомогу незалежно від соціального положення;


Даосизм – 1) один з основних напрямів др.-кит. філософії: світом управляє природний закон Дао, який творить всі матеріальні та духовні предмети і явища з частинок повітря «ці» (згущування «ці» – творіння, народження; розрідження «ці» – руйнування, смерть); 2) одна з релігій Китаю, що виросла з філософії даосизму, в основі віровчення – пошуки вічного щастя, що досягається завдяки десяти доброчесностям (обов’язок, терпіння, самопожертвування і т. п.) і дотриманню заповідей


зумовленої долі немає; доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові»; залежно від цього «небесний володар» відповідним чином нагороджує або карає людину;

– проти загарбницьких воєн, за мир і взаємодопомогу між державами;

даосизм – вчення Лао-цзи про Дао, про загальний природний закон світу речей:

– життя природи і людей не керується «волею неба», а тече по певному природному шляху;

– Дао – природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» складає фундамент світу;

– сутність Дао полягає в тому, що все в світі знаходиться в русі і зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов'язково переходять у свою протилежність;

♦ послідовники даосизму з «Палацу науки Цзися»:

– вчення про матеріальну субстанцію;

– основою всіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманні рух і зміна;

ці розділяються на дві групи – на «тонкі» і «грубі»; людина народжується в результаті поєднання вказаних двох родів ці; причому душа людини складається з «тонких» ці, а тіло – з «грубих»;

– головну роль в організмі людини грають «тонкі» ці, від них залежать і розумові здібності людини. Мудрість людині не дається від Бога, а є дією «тонких» ці;

фацзя («законники»): Шан-Ян (IV ст. до н. е.). Хань Фей (ІІІ ст. до н. е.):

– прибічники державних реформ як знаряддя перетворення старого суспільства;

– природний шлях розвитку дао є підставою всіх законів природи – лі ;

– у людському суспільстві, як і в природі, існують, закони (Фа), які є для людей критерієм їх дій;

– ці закони повинні стати мірилом у визначенні добрих і злих намірів людини, змінюватися згідно з вимогами часу, стати потужною зброєю в зміцненні країни.


В
Антична філософія: космоцентризм
античній філософії абсолютне знання сприймається як система першооснов, які не можуть бути доведеними або виводитися з будь-чого іншого. Тому філософія і є метанаукою, яка обгрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.

Мілетська школа (VI ст. до н. е.):

– першооснова буття – в конкретно-предметній формі: Фалес (вода), Анаксимен (повітря), Анаксимандр («апейрон», який є безмежним, невизначеним не лише в просторі, але і в часі).

Геракліт:

нескінченність матерії, яка не створюється і не знищується; все виникає з вогню, що закономірно займається і закономірно згасає.


Діалектика – (грецьк. «мистецтво вести бесіду, суперечку») вчення про найбільш загальні закономірні зв'язки у становленні і розвитку буття і пізнання, а також заснований на цьому вченні метод мислення. Діалектика є філософська теорія, метод і методологія наукового пізнання і творчості взагалі. Основні принципи діалектики, що складають її стержень, – загальний зв'язок, становлення і розвиток, які осмислюються за допомогою всієї системи категорій і законів, що історично склалася
ідея про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнє джерело постійної текучості явищ;

– засновник стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, яка виникла на основі загального споглядання природи: всі властивості й стани світу релятивні; відносність понять.

Піфагорійський союз, заснований видатним математиком Піфагором (VI ст. до н. е.):

ієрархія цінностей; на перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге – корисне, на третє – приємне;

– «наймудріше» – число, бо воно «володіє» предметами, моральними і духовними якостями. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла – четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо воно – подібність Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами;

– основу світу складають числа, які і створюють космічний порядок; «земний порядок» повинен відповідати «небесному».

Елейська школа (кінець VІ – перша половина V ст. до н. е.):

– опоненти Геракліта в дискусії «текучих» і «нерухомих»; світ вони сприймали як вічне, нерухоме ціле;

– буття для Парменіда єдине і непорушне, а Всесвіт має вигляд однорідної твердої кулі;


Апорія (грецьк. букв. – скрута, подив) – важковирішувана проблема, пов'язана зазвичай з протиріччям між даними спостереження і досвіду та їх уявним аналізом. Найбільш відомі апорії, висхідні до др.-грецьк. філософа Зенона: 1) «Стадій»: перш, ніж пройти стадій (міра довжини близько 180 м), потрібно пройти половину дороги, половину половини і т. д.) – неможливо досягти фінішу; 2) «Ахілл і черепаха»: найшвидший не наздожене найповільнішого, якщо той вийшов раніше; 3) «Стріла»: рухоме завжди знаходиться в «тепер», значить, стріла, що здається рухомою, насправді є нерухомою
Ксенофан виступив проти многобожжя, висловлював атеїстичні думки в своїх віршах, вказуючи, що «якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, подібно до людей, вони могли що завгодно, – коні коням би богів уподібнили, образ бичачий дали б безсмертним бики»;

– вищим і абсолютно достовірним знанням, згідно Ксенофану, володіє лише Бог; людське знання не виходить за межі суб'єктивної думки і має імовірнісний характер;


Ніщо – не онтологічна категорія, що означає відсутність яких би то не було якостей, визначеностей або буття взагалі. Протилежна до таких понять онтології, як «щось», «суще», «буття». Як самостійна категорія вперше виступає у вченні Демокріта про буття (атоми) і порожнечу (ніщо) і розглядається як необхідна умова для існування різноманітності, руху і зміни. Як одне з позначень початку, протилежного до буття (тобто сукупності ейдосів), «ніщо» не відіграє важливої роль в онтології Платона і Аристотеля
Зенон стверджував, що рух (реальність) і різномаїття (відчуття, сприйняття) приводять до протиріч (апорій). Якщо допустити існування руху, то, згідно Зенону, виникає нерозв'язуване в принципі протиріччя. Зеноновські апорії підкреслюють діалектично суперечливий характер теоретичного відображення реальних процесів руху, необгрунтованість претензій на повну адекватність математичних описів руху і спірність звичних думок про однозначну визначеність понять, що фігурують в них;

– основами всього сущого, «корінням всіх речей» Емпедокл оголосив чотири стихії – земля, вода, повітря і вогонь. Все інше мінливе, є сукупність цих стихій. У своїх поемах – «Про природу» і «Очищення» – він називав їх Любов’ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Ворожнечею), завдяки ним описував тяжіння і відштовхування.

– в центрі уваги Анаксагора – питання про перетворення одних речей в якісно інші. Згідно Анаксагору, вся природа – це безмежна різноманітність вічних, дрібних, різноякісних часток, які він сам називав «зернами речей», які рухаються і упорядковуються деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м'ясо складається з часток м'яса, кістка – з кісточок».

Атомістичне вчення:

– Левкіпп вперше висунув атомістичну ідею. Твори Левкіппа і Демокріта вже в IV ст. до н. е. були об'єднані і згодом отримали назву «Corpus Demokriteum».

– Демокріт стверджував, що весь світ, у тому числі і наша земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших часток – атомів, однакових за складом, але різних за своєю формою і розміром.

– у Всесвіті існують лише рухливі атоми і порожнеча; стикаючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші з'єднання, які презентують всю різноманітність речей у Всесвіті;


Атараксія (від. грецьк. аtaraxia – незворушність) – душевний спокій, гармонія, безтурботність як вища цінність, як попередня умова евдемонії. Епікур, Піррон і особливо Демокріт позначали цей стан також іншими словами: хороший настрій, безпристрасність, стан, в якому немає більше місця здивуванню
існують предмети «по істині» (об'єктивно) і «по враженню» (суб'єктивно); у враженні існує тепле, солодке, а насправді є лише атоми і порожнеча;

– існують два роди пізнання: «темне» (за допомогою відчуттів) і «істинне, достеменне» (завдяки розуму); саме тоді, коли сваряться розум і відчуття, і народжується істина;

– теорія «виділення»: пізнання можливе лише завдяки тому, що з предметів «витікають» образи предметів і впливають на органи чуття людини.

Софісти:

– потреба в опануванні красномовства – мистецтво переконувати і слухачів, і співбесідників. Вчителі мудрості – софісти навчали мистецтву красномовства (риториці), мистецтву суперечки (ерістиці) і мистецтву доказу (діалектиці);

Протагор учив, що «людина є мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають жодних властивостей, а набувають властивостей залежно від відношення їх до людини.

Сократ:

– прагнув знайти точний метод, який полягав би, в першу чергу, в самопізнанні;

– «Я знаю, що я нічого не знаю»; це положення застерігало мислителя від упередженості;


Ідея форма збагнення в думці явищ об'єктивної реальності, що включає усвідомлення мети і проекції подальшого пізнання і практичного перетворення світу
пізнання починається з ретельного аналізу самого себе як духовної істоти, яка мислить і діє. Після завершення аналізу свого духовного світу мудрець міг правильно вирішувати проблеми життя, зрозуміти суть об'єктивно існуючого духу, тобто пізнати об'єктивно існуючу істину.

метод пізнання, розроблений Сократом, отримав назву «майєвтика» (від грецького: повивальна майстерність);

– під час діалогічної бесіди він використовував два способи для здобуття знання – індукцію і дефініцію;

– починався «сократичний метод» з іронії, коли мислитель стикався з самим собою, розумів суперечливість своїх міркувань і оцінок, визначав власне неуцтво.



Платон – об'єктивний ідеаліст, від нього бере початок «лінія Платона», тобто ідеалізм взагалі як напрям філософії, що вважає першоосновою світу ідею.

– визнавав існування об'єктивного світу, але вважав його лише відбитком, творінням дійсно реального потойбічного світу ідей;

– достеменним, істинним може бути лише загальне, а не одиничне; наприклад, коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня залишається вічною і незмінною;

ідея – це граничне узагальнення речей; у ній закладений сам принцип предмета, модель і метод його конструювання і пізнання;

– матеріальний світ – всього лише «тінь» світу ідей, він вторинний. Ідеї ієрархізовані: найвищу цінність мають ідеї краси і добра;

– «теорія спогадів»; ідеї людей, тобто їх душі, знаходячись на землі, зберігають у собі спогади про дійсний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли; ці спогади є нашими знаннями про світ;

– спогади тим сильніші та інтенсивніше, чим більше душі вдається відректися від тілесності;


Небуття – поняття ідеалістичної онтології, що означає відсутність, заперечення буття. Категорія «небуття» (як недопустима для думки ідея) з'явилася разом з протилежною до неї категорією «буття» у вченні Парменіда про дійсний шлях мислення. Платон ввів розрізнення буття, небуття і надбуття, що зумовило основні аспекти розгляду небуття в історії філософії: небуття як негативна відсутність буття і як позитивне надсходження над буттям. Категорія «небуття» фактично тотожна категорії «ніщо», але «небуття» протиставляється буттю взагалі, а «ніщо» – різноманіттю різних «щось»

душа людини має три складові частини: душу розумну, від якої у людини з'являється мудрість; душу вольову як основу мужності; душу чуттєву, таку, що дає людині доброчесність і розсудливість. Саме мудрість, мужність і здоровий глузд можуть стати основами для основної характеристики суспільства – справедливості;

– існуючі державні форми Платон ділить на дві групи: допустимі і регресивні. До регресивних він відносить тимократію (владу декількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію (владу декількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію (владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.

Мегарська школа:

– поєднання сократівського вчення про пізнання загального в поняттях і вчення елейської школи про єдине буття і протилежність чуттєвого і раціонального пізнання;

Евклід учив, що реально існує лише загальне;

– одиничне не може бути достеменним; софізми «Брехун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». У софізмі «Рогатий» говориться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив рогів, отже, ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо людина запевняє, що вона бреше, то чи обманює вона чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічне завдання. У софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується п


Гедонізм (грецьк. букв.– насолода) – етичне вчення, спочатку розвинене др.-грецькою киренською філософською школою (ІV ст. до н. е.) і Епікуром (341-270 рр. до н. е.); метою життя і вищим благом визнає насолоду. Добро визначається як те, що приносить насолоду, а зло як те, що спричиняє за собою страждання. Прагнення до насолоди в гедонізмі розглядається як основний рушійний початок людини, що закладений в ній від природи і зумовлює всі її дії. Як нормативний принцип гедонізм протилежний аскетизму
роблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням якої конкретно волосини чоловік стає лисим? З додаванням якого конкретно зернятка утворюється купа?).

Школа киренаїків:

матеріалістична і атеїстична орієнтація; вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнаваним;

– єдине, чого можна досягти, – це відчуття, які поділяються на приємні (добро) і неприємні (зло);

– проповідь гедонізму, оскільки проголошували вищим благом і метою життя насолоду.

Аристотель:

– 150 наукових праць, серед яких можна вичленити декілька груп: 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», в яких викладена теорія судження; «Аналітика» – головний логічний твір мислителя; «Топіка», в якій викладена теорія імовірнісного знання); 2) трактати про природу і рух («Фізика», «Про виникнення і руйнування» «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати: («Про душу» «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику; 5) етичні твори – «Нікомахова етика» «Евдемова етика»; 6) соціально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; 7) твори про мистецтво, поезію і риторику, перш за все це – «Поетика».

– філософія поділяється на три частини – теоретичну, практичну і творчу; теоретична філософія тлумачиться як наука про першооснови і причини буття;

– реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, в яких існує загальне і завдяки чому воно може бути пізнане;


Метафізика – 1) наука про надчуттєві принципи і початки буття. Під назвою «Метафізика» Андронік Родоський об'єднав у І ст. до н.е. різні лекції та нотатки Аристотеля з «першої філософії» (14 книг, де вирішуються питання: що таке філософія; які причини буття – сутність, матерія, джерело руху і мета; що таке суще і його атрибути. На відміну від «другої філософії», або «фізики», «перша філософія» (названа згодом метафізикою) розглядає буття незалежно від конкретного поєднання матерії та форми. Не пов'язана ні з суб'єктивністю людини (як науки пойетичні»), ні з людською діяльністю (як науки «практичні»), метафізика, за Аристотелем, є найкоштовнішою з наук, існує не як засіб, а як мета людського життя і джерело насолоди
світ – сукупність безлічі таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії; матерія – пасивний «першоматеріал» буття і тому в «чистому» вигляді може лише мислитися;

– Аристотель вагався між ідеалізмом і матеріалізмом: застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж пояснював природний розвиток першопоштовхом, який колись зробив «світовий розум»;

– реально матерія може існувати лише в «оформленому» вигляді, тобто вступаючи в контакт з формою; отже, причиною існування речі є активна форма, а матерія – це лише первинний матеріал, можливість стати чимось. «Формою всіх форм є Бог».

– існує чотири види причин: матерія (цегла, пісок та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина (архітектор, його мистецтво) і мета будови (сама будівля). Таким чином, пасивній матерії додає реальність лише форма. Все в світі має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму;


Реальність – термін, що вживається в різних значеннях: все, що існує взагалі (у цьому значенні поняття «реальність» наближається до поняття буття); об'єктивний світ (в т.ч. і світ людського духу, що об'єктивувався), «суб'єктивно-об'єктивний» світ культури, що існує незалежно від людської волі і уявлень; дійсність як актуальне буття. У сучасному науковому пізнанні термін «реальність» використовується для позначення того або іншого аспекту або фрагменту універсуму, що становить наявну галузь відповідної науки (напр. «фізична реальність», «мовна реальність і т. п.)
класифікація форм руху: зміни по сутності (виникнення, знищення) і рух у вузькому розумінні (перехід в іншу якість, збільшення, зменшення, переміщення);

– земний рух є незавершеним, другорядним, а небесний – зразковий;

– існує чотири розуміння буття: 1) буття в собі, що описується категоріями (субстанція або сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, наявність, спокій); 2) буття потенції і акту; 3) буття акциденцій – це випадкові типи буття; 4) буття як істина, яка належить людському інтелекту і вивчається логікою;

– абсолютне знання є системою першооснов, в якості якої і виступає перша філософія, або метафізика, яка тлумачиться Аристотелем у чотирьох сенсах: як дослідження причин, тобто перших і вищих початків; як пізнання сутності буття; як знання про субстанції; як знання про Бога і надчуттєві субстанції;

– натурфілософську картину світу Аристотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) і уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого – в холодне, сухого – в мокре і навпаки); але обов'язковим є п'ятий елемент – божий ефір (квінтесенція), з якого утворюються небо і зірки.




Схема 8. Натурфілософська картина світу, за Аристотелем
– Аристотель – засновник логіки. Розробляв проблему істини, силлогизми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання;

– у основі гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Класифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) запах; 4) слух; 5) колір. Інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

– у класичній структурі філософії виділяються: 1) практична філософія

(поетика, риторика, політика і етика), 2) теоретична філософія (зоологія, психологія, космологія, фізика або онтологія), 3) перша філософія, або теологія (метафізика), яка включає категорії буття, субстанції, матерії, надчуттєвої субстанції. Логіка, або аналітика, виступає при цьому інструментом міркувань.

– існує три типи держав: монархія (тобто правління однієї людини), аристократія (правління небагатьох людей) і демократія (правління всіх); всі ці державні форми хороші, якщо і монарх, і представники меншості, і демократія піклуються лише про благо народу.

В той же час кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і виродитися в гіршу форму правління (монархія – у тиранію, тобто безконтрольне панування однієї особи; аристократія – в олігархію, тобто в панування небагатьох осіб, які привласнюють собі всі блага; демократія – в охлократію, тобто панування натовпу – черні. Сам Аристотель був прибічником правління меншості – аристократії.

– Аристотель – ідеолог рабовласницького ладу; рабство вважав за необхідне і справедливе. Він вважав, що у людському суспільстві є володарі, які від природи наділені здатністю панувати і очолювати, і раби, створені для того, щоб підкорятися.

– существует


Таким чином, антична філософія має певні загальні риси:

космологічно-онтологічний характер;

√ існування теоретико-пізнавально-етичної проблематики у межах онтологічної;

√ підкреслювання пасивної ролі суб'єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей;

√ пошук таких форм буття, які щонайкраще відповідали б природній доцільності.
С



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconТалант людини це божий дар
Мета. Поглибити знання учнів про житті та творчість відомого українського композитора Володимира Івасюка. Розкрити глибинну сутність...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconМета: допомогти осягнути глибинну сутність твору з поставленими у ньому вічними проблемами людства та двома системами моральних цінностей, давши характеристику героям роману, спонукати до філософських роздумів, визначаючи проблематику
Розвивати усне мовлення, логічне мислення, спостережливість. Виховувати гуманність, активну життєву позицію
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconІдеї прийдешнього інформаційного суспільства та суспільства знань
Френсіса Бекона. Обсяг статті не дозволяє детально розглянути всі ідеї Ф. Бекона стосовно місця І ролі інформації та знання в розвитку...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconТема. Альбер Камю. Роман
Художнє осмислення подій Другої світової війни у світлі екзистенціалістської філософії у романі. Алегоричне зображення Руху Опору....
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconОлександр довженко творець поетичної кіноповісті Мета лекції
Навчальна Ознайомити учнів із життєвим І творчим шляхом письменника. Розкрити філософське осмислення письменником долі людини І народу,...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconПрограма навчальної дисципліни основи релігійного вчення: історія зарубіжної релігійної філософії галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Мета нормативної навчальної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Історія зарубіжної релігійної філософії» передбачає вивчення...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconСпарений урок (бінарний) 40+40 хв. із перервою між частинами уроку 10 хв. Тема: Морально-етичні проблеми та їхнє осмислення через систему образів у повісті М. Аромштам "Коли відпочивають янголи"
Тема: Морально-етичні проблеми та їхнє осмислення через систему образів у повісті М. Аромштам “Коли відпочивають янголи”
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconБертран Рассел історія західної філософії київ "основи" 1995 р 24 Рассел, Бертран
Рассел, Бертран. Історія західної філософії / Пер з англ. Юлісняка, П. Таращука, – К.: Основи, 1995. 759 с
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconУрок Мова скарбниця духовності народу. Виписати з літератури 5-6 висловів про мову
За допомогою мови людина виражає свою людську сутність зв’язується І спілкується з іншими людьми виражає І передає своє сприйняття...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconДмитро чижевський нариси з історії філософії на україні
Розв’язання проблеми. Філософія І філософії. Абсолютна правда та окремі філософічні пункти погляду. Розвиток філософії. Боротьба...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка