Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому



Сторінка4/5
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5

Філософія Нового часу:

наукоцентризм

Розвиток науки Нового часу, соціальні перетворення, пов'язані з розпадом феодальних суспільних стосунків, а також послаблення впливу церкви зумовили нову орієнтацію філософії.

Якщо в Середньовіччі філософія виступала в союзі з богослов'ям, в епоху Відродження – з мистецтвом і гуманістичними знаннями, то тепер вона, головним чином, спирається на науку.

В кінці XVII і в першій половині XVIII століття в Західній Європі формуються прогресивні напрями у філософії, пов'язані з досягненнями природознавства і ворожі середньовічній схоластиці. У цей період у філософії формуються емпіризм і раціоналізм.


Френсис Бекон – засновник емпіризму:

– проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, відірваної від життя; називав схоластику безплідною «як присвячену Богові черницю... замість плодів вона приносить чортополох і колючки суперечок і неладів»;


Емпіризм – напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знання і доводить, що зміст знання може бути представлений або як опис цього досвіду, або бути зведеним до нього. Емпіризм близький сенсуалізму. В протилежність раціоналізму в емпіризмі раціональна пізнавальна діяльність зводиться до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і тлумачиться як такий, що нічого не додає до змісту знання. Як цілісна гносеологічна концепція емпіризм сформувався в ХVІІ-ХVІІІ cт.
завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити призначення науки. Союз філософії і природознавства він називав «храмом Духу і Всесвіту»;

наука – засіб, а не мета сама по собі, її місія полягає в тому, аби пізнати причинний зв'язок природних явищ заради їх використання на користь людству;

– наука і релігія сумісні, повинні мирно співіснувати, не втручаючись в справи один одного. Оскільки душа людини походить від «Божого дихання», то про неї повинна піклуватися лише релігія;

– «правильно знати – це знати «за допомогою причин», застосовувати такі нові методи пізнання, як індукція, дедукція, експеримент;

– закликав звільнити знання від теології і схоластики, боротися з помилками, ідолами;



Схема 11. Класифікація «ідолів», заблуджень, за Ф. Беконом

– два шляхи пізнання: догматичний і емпіричний. Вчений, що дотримується догматичного методу, нагадує павука, який «тче павутину з самого себе», робить висновки, відірвані від життя. Вчений, який слідує емпіричному методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, що нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється на шляху. Дійсний метод пізнання полягає в розумовій переробці матеріалів, які дає досвід. Учений, який дотримується такого методу, нагадує бджолу, що збирає солодкі соки з квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагався уникнути крайнощів емпіризму і раціоналізму;


Індукція (від лат. induction – наведення) – вид раціональної, евристичної оцінки і інтерпретації фактів, що дозволяє передбачати або прогнозувати явища природи і суспільного життя з певною (незрідка достатньою) мірою правдоподібності. Згідно Аристотелю, «наука з'являється по суті тоді, коли «в результаті ряду розсудів досвіду формується один загальний погляд на відносно схожі предмети». В індукції такий «загальний погляд» закріплюється в думках, що екстрапалюють дані спостережень або експериментів (окремі випадки «наводять» на загальне»). Тому індуктивні узагальнення розглядають як дослідні істини або емпіричні закони
рух – невід'ємна властивість матерії. Матерія вічна, вона – першопричина всього сущого; їй властива «напруженість», внутрішня сила;

індукція – форма висновку, коли на підставі знання про окремий предмет робиться умовивід про загальне; це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення;

– Бекон запропонував класифікацію наук: історія і досвід засновують натуральну історію, на ній базується фізика, потім філософія, а на вершині цієї ієрархії – Бог;

Подальший розвиток принципи матеріалізму і емпіризму отримали в переконаннях Томаса Гоббса – типового представника механістичного матеріалізму, який зводив все різноманіття природи до механічного руху матеріальних тіл, що було характерним для науки ХVІІІ століття.



Томас Гоббс:

– виступав проти теології, схоластики, псевдонаук;

– виступав за сильну централізовану державу, де торгівля, купці складають «головну артерію» політичного тіла. Народ він вважав джерелом «смути», непорозумінь, а тому закликав застосовувати «кровопускання» і «навіювання нездійсненних надій», аби заспокоїти народ.

механістичне тлумачення реальності, заперечення існування першоматерії; реально існують лише конкретні предмети;

– головні властивості матерії – фігура і протяжність; оскільки у ангелів немає цих ознак, вони і не існують;


Механіцизм – однобічний метод пізнання, заснований на визнанні механічної форми руху матерії єдино об'єктивною. У своєму конкретному вживанні механіцизм виступає як крайня форма редукціонізму. Для механіцизму характерне заперечення якісної специфіки складних матеріальних утворень, зведення складного до простих елементів, цілого – до суми його частин. Висуваючи на перший план механічні форми руху, механіцизм переносить поняття механіки в галузь фізики, хімії та біології, у дусі механіки трактує і причинність, і взаємозв'язок. Механіцизм знайшов поширення в світогляді Галілея, Ньютона, Лапласа, Гоббса, Ламетрі, Гольбаха

механістичне тлумачення людини як частини природи, функції якої принципово зводилися до механічної форми руху, а закони розуму як природної властивості людини – до законів математики;

– нерозуміння специфіки органічного світу: «Що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не ті ж нитки, а суглоби – як не ті ж колеса, що додають рух всьому тілу, як того хотів майстер?».

– людина є також і моральною, духовною істотою; вона має подвійну природу (в ній виділяється біологічне і соціальне); проте цю специфіку людини Т. Гоббс тлумачить механістично;

– вихідним моментом міркувань Гоббса про суспільний устрій і державу є «природний стан людей»; до виникнення суспільства це була «війна всіх проти всіх»;

держава – продукт суспільного договору; вона повинна забезпечити загальний мир і безпеку.

Джон Локк:

– пов'язував теорію пізнання з психологією, обгрунтовував залежність психіки від довкілля;

– ідея розподілу державної влади: законодавча влада повинна належати парламенту, виконавча – в основному, суду і армії, а федеральна, тобто така, що відає стосунками з іншими державами, – королю і його міністрам;


– все людське знання виникає з досвіду – зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії);

– існують первинні, об'єктивні якості предметів (протяжність, фігура, щільність, рух) і вторинні (колір, звук, запах, смак), які приписуються суб'єктом;

– досвід розділяється на внутрішній (спирається на переживання і спостереження самої людини) і зовнішній (породжує ідеї в результаті плотського сприйняття зовнішніх матеріальних об'єктів і явищ);

– критика теорії Декарта про «вроджені ідеї»: розум людини не має жодних вроджених ідей;


Вроджене знання – гносеологічне вчення ідеалістичного раціоналізму, що визнає наявність знання, яке має переддослідне походження і характеризує універсальні принципи буття і пізнання. В історії філософії виділяються наступні тлумачення проблеми пізнання об'єктивної реальності: 1) ще до фізичного народження індивіда його «душа» мала можливість безпосередньо споглядати ідеї, сутності, що осягаються розумом (Платон); 2) у самому вродженому знанні існують певні категорії, що дозволяють складати уявлення про реальність, що відповідає цьому знанню (так званий «онтологічний доказ»); 3) вроджене знання конструює свій власний об'єкт (точка зору суб'єктивного ідеалізму)

люди народжуються з абсолютно чистою душею, подібно до білого паперу або чистої дошки, яка потім заповнюється «письменами» в процесі накопичення людиною знань і життєвого досвіду;

– пізнання ділиться на інтуїтивне (пізнання самоочевидних істин, нашого власного існування), демонстративне (осягнення положень математики, етики, буття Бога) і сензитивне (існування одиничних речей);

– намагався підмінити віру розумом, вказуючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток; виступаючи проти релігійного фанатизму різних сект, наполегливо закликав до віротерпимості;

– доводить неспроможність феодально-патріархального устрою і обґрунтовує необхідність конституційної парламентарної монархії з позицій «природного права» і «суспільного договору».


Рене Декарт (лат. – «Картезій»):

– субстанція не має потреби для свого існування ні в чому, окрім самої себе; субстанцією виступає лише Бог;

дуалізм: існує два види субстанцій: духовна і матеріальна;


Раціоналізм (від лат. rationalis – розумний, ratio – розум) – філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Наукове знання, згідно раціоналізму, досяжне лише за допомогою розуму. Як цілісна система гносеологічних переконань раціоналізм почав складатися в Новий час в результаті розвитку математики і природознавства. В протилежність середньовічній схоластиці та релігійному догматизму класичний раціоналізм ХVІІ-ХVІІІ ст. (Декарт, Спіноза, Мальбранш, Лейбніц) виходив з ідеї природного порядку – нескінченої причинності, що пронизує весь світ


основні атрибути субстанцій – це мислення і протяжність, інші їх атрибути є похідними від цих перших: уявлення, відчуття, бажання (модус мислення); рух, положення (модус протяжності);

– існують вроджені ідеї (ідея Бога, чисел, а також деякі загальні поняття);

творець класичної механіки; все в природі підкоряється законам механіки; Всесвіт – це великий механізм, тваринний світ і людина – складні машини, які підкоряються законам механічного руху. «Я – мисляча річ, або річ, якій притаманна властивість мислити»;

раціоналізм; розум, думка – найвища цінність; на місце віри ставиться розум;

– аналітичний метод вимагає ясності та чіткості пізнання, розчленовування об'єкта на складові частини і вивчення руху думки від простого до складного;

– чотири правила аналітичного методу: визнавати достеменним лише очевидне і чітке (поняття «інтелектуальна інтуїція»); починати з простого і очевидного; шляхом дедукції отримувати складніші вислови; не пропустити жодної ланки, тобто зберегти безперервність;

– «метод сумніву»; з недовірою ставитися до даних органів чуття; безперечним відносно реальності існування, незаперечно очевидним є ідеально духовне мислення. Звідси знаменитий вислів філософа: «Я мислю, отже, я існую».

Розглядаючи в цілому раціоналістичний метод Декарта, слід зазначити в якості позитивного моменту, що в ньому, по-перше, відкидаються забобони, необгрунтовані авторитети і, по-друге, висувається вимога розумного обгрунтування навіть того, чому ми довіряємо.



Бенедикт Спіноза:

– існує лише одна субстанція – природа, атрибутами якої виступають протяжність і мислення;

атрибут – це істотна, невід'ємна властивість предмету або явища, без якого вони не можуть існувати і мислити;

– субстанція – причина самої себе (causa sui); заперечення існування надприродного;


  • пантеїзм; природа, субстанція, матерія і Бог складають нерозривну єдність;

  • вічна і нескінчена матеріальна субстанція виявляє своє існування в нескінченності модусів (індивідуальних конкретних предметів і явищ);





Гілозоїзм – термін, введений Кедвортом в 1678 р. для позначення натурфілософських концепцій, що заперечують кордони між «живим» і «неживим» і вважають життя іманентною властивістю праматерии. Як вчення про загальну одушевленість універсуму гілозоїзм – синонім панпсихізму, проте його не слід ототожнювати з віталізмом, що відділяє «життєву силу» від фізико-хімічної матерії.


– людина є часткою природи, одним з її модусів, якому властивий атрибут мислення;

раціоналізм: чуттєве пізнання дає поверхневе знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму;

– найвища форма пізнання – інтуїція; критерієм істини є ясність;

гілозоїзм: не лише людина, але й інші модуси-предмети є живими, хоча і в різній мірі;

свобода є усвідомлена необхідність; свободними можуть бути лише такий предмет, людина або явище, які існують згідно лише самій необхідності, властивій природі, і викликаються до дії самі собою. Необхідною є така річ, яка визначається до існування і дії чимось іншим, відомим і визначеним способом.

Отже, для вчення Спінози про природу і людську діяльність характерним є: по-перше, заперечення теології; по-друге, механічний детермінізм (однозначний зв'язок причини і дії, усунення випадковості) і, по-третє, фаталізм, оскільки «речі не могли бути створені Богом жодним іншим чином і ні в якому іншому порядку, ніж вони створені».

Велике значення для розвитку філософії мало розроблене Спінозою вчення гілозоїзму. Він обгрунтував протилежність гілозоїзму механіцизму з його уявленням про «мертву» матерію, з одного боку, і зовнішню «силу» як джерело її руху – з іншого. Чистий гілозоїзм, як правило, вимагає послідовного монізму і виключає необхідність деміургу, звідси – близькість гілозоїзму до пантеїзму.

Готфрід Вільгельм Лейбніц:


Монада – поняття, яке використовується для позначення конститутивних елементів буття. В античній філософії це поняття в якості пояснювального принципу оформилося на основі ідей піфагореїзму в платонівській Древній Академії. В філософію Нового часу поняття «монада» увійшло в пантеїстичній інтерпретації Кузанського і Бруно. Воно стає ключовим поняттям всієї філософської системи у Лейбніца, що створив учення «монадологія»

– більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування;

об'єктивний ідеалізм: реальність складається з нескінченої безлічі монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних і незнищуваних), яким властива сила, самостійність;

– виникають монади «зі світла Божого», вони «позбавлені вікон у зовнішній світ»; число монад нескінчене, всі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття;

монади утворюють своєрідну ієрархію: від найпримітивніших несвідомих «малих перцепцій», монад-душ і монад-духів (з чітко виявленою самосвідомістю) аж до найдосконалішої монади – Бога;


Теодіцея (υεος – Бог, διχή – право, справедливість) – «виправдання бога», загальне позначення релігійно-філософських доктрин, що прагнуть погоджувати ідею «благого» і «розумного» божественного управління світом з наявністю світового зла, «виправдати» це управління перед лицем темних сторін буття. Термін введений Лейбніцем в однойменному трактаті (1710)

необхідність допускає ситуацію вибору, без якого ні про яку справжню свободу і мови бути не може; свобода є свобода діяння;

– теорія про «передвстановлену гармонію» – теодицею. Теодіцея – це боговиправдання, спроба виправдати явне і непримиренне протиріччя між вірою у всесильного Бога і існуванням в світі зла і несправедливості;

– спроба примирити раціоналізм і емпіризм; людське знання має два джерела – досвід і розум – і відповідно розділяється на істини досвіду (факту) та істини розуму (що є вічними);

– намагався відмежуватися від крайнощів теорії «вроджених ідей»: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях, окрім самого інтелекту».

На його думку, «вроджені ідеї» не є готовими поняттями, а являють собою лише «неусвідомлені уявлення розуму», які ще мають бути реалізовані. Людський розум нагадує, по Лейбніцу, не чисту дошку, а глибу мармуру з обкресленими контурами фігури, яку може висікти з неї скульптор.

Джордж Берклі – проповідник містичного ідеалізму:

– загальновідомий факт існування речей (столів, стільців і т. п.) жодним чином не означає їх об'єктивного, незалежного від духу існування;


Суб'єктивний ідеалізм – загальне позначення філософських учень, які стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне є первинним, основоположним. Причому, для суб'єктивного ідеалізму неприйнятне допущення якої б то не було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості. У концептуальній формі суб'єктивний ідеалізм отримав найбільш яскраве вираження в ученнях англійських ідеалістів ХVІІІ століття Берклі та Юма
прагнення спростувати матеріалізм і дати обгрунтування релігії; критика поняття матерії як речової основи (субстанції) тіл;

– у нас немає і не може бути чуттєвого сприйняття матерії як такої, самої по собі; наше сприйняття кожної речі розкладається без залишку на сприйняття визначеної суми окремих відчуттів («ідей»);

проголошення всіх якостей суб'єктивними і внаслідок цього заперечення існування предметів поза нашою свідомістю: «Я не за перетворення речей на уявлення, а швидше навпаки – уявлень в речі»;

річ – сукупність уявлень, об'єднаних загальною думкою: «Якщо я їм вишню, то вона реальна. Прибери відчуття м'якості, вологості, червоного, солодкого – вишня зникне»;

– ідеї – це не віддзеркалення речей, а самі реальні речі; «Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною»;

суб'єктивний ідеалізм: предмети і явища є не що інше, як тільки комплекс наших відчуттів;

– «Існувати – означає бути сприйнятим». Це означає, що існують речі, які кимось сприймаються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не можемо говорити, що вона існує. Проте, річ, яка перестала сприйматися одним суб'єктом, може бути сприйнята іншим. А якби всі суб'єкти зникли, речі б існували як сума ідей в свідомості Бога. Бог – це такий суб'єкт, який ніколи не може зникнути, у зв'язку з цим не може зникнути і світ речей, створений ним;

– Бог існує вічно і «вкладає» в свідомість окремих суб'єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позицій об'єктивного ідеалізму, а не суб'єктивного;

Вчення Берклі було своєрідною реакцією на механістичний матеріалізм і емпіричне природознавство XVII–XVIII ст. і стало одним з джерел суб'єктивно-ідеалістичних напрямів у філософії кінця XIX – початку XX ст.

Девід Юм, «Трактат про людську природу, «Есе», «Історія Англії»:

– представник британської філософської традиції, з властивим для неї скепсисом щодо найширших узагальнень та синтезуючих принципів спекулятивного розуму й підвищеною увагою до перцептуального досвіду;

– єдиними реально існуючими об'єктами є лише враження; що ж стосується «субстанції» (матеріальної або духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви;

– наша уява сповна вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність; дійсність – це потік вражень;

– психічне життя – це теж потік уявлень, пов'язаних з асоціаціями (простір, час, тотожність, контраст, причинність тощо);

агностицизм: існування предметів і явищ не можна довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, одне логічно з іншого не виводиться і не схоже на нього;

– причинність має суб'єктивний характер, існує лише для того, щоб установити послідовність (вслід за блискавкою настає грім, це психологічно привчає зв'язувати їх разом);

скептицизм: «Ми не лише не знаємо, який світ, але ми не впевнені навіть, чи існує він насправді»;

– пізнавальний досвід складається з перцепцій, «сприйнять», двома основними різновидами яких є «враження» та «ідеї», різниця між якими полягає: 1) у відмінності в силі та яскравості, з якими враження та ідеї з’являються в людському розумі; 2) в розбіжності порядку та часової послідовності, з якими вони виникають і перебігають;

– об’єктивний характер причинно-наслідкових залежностей Юм вважав теоретично недоказовим, адже люди помилково вважають регулярну появу і наступність однієї події після суміжної з нею іншої події як необхідне породження наслідку причиною;

суспільство – історичний наслідок розростання сімей, а політична влада – утвердження та поширення інституту військових вождів, послух яким ввійшов у народу в звичку;

легітимність влади зумовлена тривалістю правління і послідовністю дотримання принципу приватної власності.

Ф
Французьке Просвітництво ХVІІІ століття


ранцузьке Просвітництво є широким і впливовим рухом, що сформувався в другій чверті XVIII століття. Просвітителі критикували феодальний лад і його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних громадських порядків, виступали на захист народних мас, їх права на освіту і культуру. Вони вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому просвітителі продовжували гуманістичні традиції Відродження.

В


Просвітництво – політична ідеологія, філософія і культура, прогресивний ідейний напрямок епохи краху феодалізму і ствердження капіталістичного суспільства. Просвітництво сформувалося у Франції, Німеччині, Англії, а хронологічно воно охоплює кінець ХVІІ-ХVІІІ ст. Французькі просвітники ХVІІІ ст. (Вольтер, Кондорсе, Тюрго та ін.) зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку духовності людини, розуміли історію суспільства як шлях від варварства і неуцтва до освіченого і культурного стану. Основні риси ідейно-культурного руху Просвітництва: прагнення людського розуму проникнути в таємниці буття, пошук гармонії індивідуального і суспільного життя, віра в мистецтво як засіб досягнення такої гармонії
еликий внесок у розвиток ідей Просвітництва внесли енциклопедисти – французькі філософи, письменники і публіцисти XVIII століття, що брали участь у виданні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», 35 томів якої вийшли в 1751–1780 рр. у Франції під редакцією Дідро і Д’Аламбера. До енциклопедистів відносилися Монтеск’є, Вольтер, Гельвеций, Гольбах, Руссо, Бюффон, Маблі, Кондільяк, Тюрго.

Шарль Монтеск’є:

– історія є природним процесом, обумовленим законами;

– дія закону, який детермінує історичний процес, пов'язана не лише лише з «розумом» самим по собі, але і з певними природними обставинами (розмірами території, рельєфом, звичаями і побутом народу);

– розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади;


,


Вольтер (Франсуа-Марі Арує):

деїст: визнавав Бога першоосновою світу, заперечуючи його втручання в явища природи і в хід суспільних подій;

– проти кріпацтва, за рівність громадян перед законом і свободу друку;

– проти критики приватної власності, за розділення суспільства на багатих і бідних;

– розумний державний устрій – конституційна монархія на чолі з освіченим монархом;

– відкидав провіденціалізм, розглядав історію не як прояв волі бога, а як творчість самих людей;

– викриття церкви як захисниці привілеїв панівного класу, оплоту фанатизму і нетерпимості, ворога науки і освіти;

ідеалістичне розуміння історії: прогресивний розвиток суспільства здійснюється за рахунок ідей.

Руссо Жан-Жак, «Міркування про походження і підстави нерівності серед людей», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права»:

– основу суспільного життя складають «тілесні потреби», тоді як духовні потреби є її прикрасою;

– причина переходу від рівності до нерівності – в приватній власності, у виникненні держави і взаємної залежності людей;

– суспільство, в якому існує нерівність, має бути знищене і замість нього побудоване нове на принципах суспільного договору.




Дені Дідро:


Лібералізм (від лат. liberalis – вільний) – ідеологія, що визнає абсолютну цінність особи, її невід'ємні права і свободи, виступає за обмеження втручання держави в життя суспільства, свободу підприємницької діяльності, розвиток громадянського суспільства. Виникнення лібералізму в кінці XVII – початку XVIII ст. пов'язують з працями Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск’є та ін.


проект створення «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел»;

вчення про вічність і нескінченність природи; природа ніким не створена, окрім неї та поза нею немає нічого.

Французькі матеріалісти ХVІІІ століття:

заперечення надприродних сил, пояснення природи з неї самої;

матерія як сукупність всього, що існує, є тотожною природі, вона безконечна у просторі та часі, які є об'єктивними формами її буття; в той же час матерія розглядалася як така, що складається з неділимих часток речовин;

– вчення про нерозривний зв'язок матерії та руху, про внутрішню активність матерії та її якісну різноманітність;

– абсолютизація ролі ідей в житті суспільства; причину тих або інших суспільних явищ шукали в природі, довкіллю і в біологічній природі людини.

Поль Гольбах, «Система природи»:

Всесвіт – це колосальне поєднання всього існуючого, матерії та руху;

– природа і суспільство взаємопов'язані, це ланцюг причин і наслідків.

Жюльен Офре де Ламетрі, «Природна історія душі», «людина-машина», «людина-рослина»:

– заклик до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичних основах;

сенсуалізм; відчуття – єдине джерело знань. «Немає надійнішого керівника, ніж відчуття. Вони є моїми філософами»;

Клод Адріан Гельвецій, «Про розум», «Про людину, її розумові здібності та її виховання»:

– здатність мислити залежить від фізичної чуттєвості пам'яті;

– помилки, заблудження не можуть виходити з чуттєвої основи пізнання, а пояснюються різними афектами, неуцтвом і зловживанням словами, некритичним відношенням до термінології.



Особливості філософії Нового часу:

√ опора на науку;

гносеологічна орієнтація: на першому плані – проблеми теорії пізнання;

√ боротьба емпіризму і раціоналізму; причому філософія на континенті в XVII ст. виступала як раціоналізм, англійська філософія – як емпіризм;

матеріалістичний емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, французький матеріалізм XVIII ст.) джерелом чуттєвого досвіду вважає об'єктивно існуючий зовнішній світ;

ідеалістичний емпіризм (Дж. Берклі, Д. Юм) обмежує досвід сукупністю уявлень, відчуттів, заперечуючи, що фундаментом досвіду є об'єктивний світ;

√ обмеженість емпіризму полягає в перебільшенні ролі чуттєвого пізнання, в недооцінці значення наукових абстракцій і теорії в пізнанні, а також в запереченні активної ролі і відносної самостійності мислення. Емпіризм так і не вирішив проблеми походження загальних ідей. У своїх крайніх суб'єктивістських варіантах він взагалі привів до заперечення зовнішнього світу (Дж. Берклі и Д. Юм);

√ розгляд тіл природи як наділених внутрішньою активністю, рухом, хоча сам цей рух трактується як механічний, і тому по своїй сутності – як зовнішній відносно матерії;

√ боротьба проти метафізики; матеріалізм в атеїстичній формі; зв'язок з природознавством;

механістичний характер матеріалізму; споглядальність в теорії пізнання; ідеалізм в розумінні суспільства;

просвітницький раціоналізм: ідея про особливу роль знань в соціальному розвитку; розумна поведінка людини і суспільства як організму – це дотримання законів природи, пізнання яких оголошується найвищою цінністю і місією людства;

√ держава і громадянське суспільство – вища цінність людського існування; здатність вивести людство з стану варварської «війни всіх проти всіх» (Т. Гоббс);

просвітницький атеїзм: критика не лише релігії як особливого світогляду, але і церкви як соціального інституту.
У
Німецька

класична філософія:

система розум діяльність

зв'язку з розвитком наук і визнанням ефективності методів наукового пізнання у філософії настає певна криза абстрактного раціоналізму, піддаються критиці спекулятивні положення попередніх філософських систем, що знайшло своє відображення в німецькій класичній філософії.

Імануїл Кант:

у докритичний період (до 1770 р.) у творі «Загальна природна історія і теорія неба» висунув і обгрунтував матеріалістичну гіпотезу про закономірне виникнення Сонячної системи з газоподібних туманностей, хоча і визнавав божественну першопричину; наполягав на можливості умоглядного пізнання речей;

у критичний період («Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження») стає на позиції апріоризму і агностицизму, намагається обмежити розум, аби дати місце вірі, обгрунтовує буття Бога, свободу волі, безсмертя душі, без яких, на його думку, неможлива мораль з її основним законом – категоричним імперативом;


Апостеріорі і апріорі (від лат. а posteriori – на наступне і а priori – з попереднього): апостеріорі – знання, що отримується з досвіду, апріорі – знання, що передує досвіду і незалежне від нього. Зіставлення апріорі і апостеріорі отримало розгорнуте вираження в класичному раціоналізмі Нового часу (Декарт, Лейбніц), який виходив з визнання загальних і необхідних істин, що принципово відрізняються від випадкових істин, отриманих апостеріорним (дослідним) способом. Але якщо раціоналісти вважали заздалегідь закладеними в інтелекті, природженими (хоч би у формі завдатків) сам зміст істини і знання, то, згідно Канту, апріорною є лише форма, спосіб організації знання. Ця апріорна форма наповнюється, за Кантом, апостеріорним змістом, додаючи науковому знанню характер загальності та необхідності
здійснює «критику розуму»: розум не здатний пізнавати сутність речей, він пізнає лише явища;

– вірити в Бога не лише можна, але й необхідно, бо без віри не можна примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла;

– стояв на позиціях матеріалізму: існує незалежний від нашої свідомості світ речей («речі в собі»), які діють на органи чуття і викликають відчуття; первинною є не наша свідомість, а предмети матеріального світу;

– в той же час розробив ідеалістичне вчення про пізнання: ні дані наших органів чуття, ні поняття й думки розуму не дають і не можуть дати нам теоретичного знання про «річ в собі»; прогрес емпіричного вчення не наближає нас до пізнання «речей у собі», вони завжди були і будуть за межами нашого пізнання;

– стояв на позиціях агностицизму: людина пізнає лише явища; непізнаваність «речей у собі» принципова; Кант розриває сутність і явище;


«Річ у собі» – філософський термін, що позначає речі як такі, що існують самі по собі (або «в собі»), на відміну від того, якими вони є «для нас» – у нашому пізнанні. Поняття «річ у собі» стало одним з основних у «Критиці чистого розуму» Канта, згідно якому теоретичне пізнання можливе лише відносно явищ, але не відносно «речей у собі», цієї непізнаваної основи предметів, що сприймаються відчуттями і осмислюються розумом. Поняття «річ у собі» має в Канта й інше значення, в т. ч. ноуменальної сутності, тобто безумовного, позамежного для досвіду предмету розуму (бог, безсмертя, свобода)
вчення про непізнаваність «речей в собі» носить ідеалістичний характер: «речі в собі» виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними, такими, що існують поза часом і простором;

– був представником суб'єктивного ідеалізму: час і простір, кількість, якість, причинність і всі інші зв'язки і стосунки, які насправді існують об'єктивно, розглядаються Кантом як суб'єктивні, оскільки існують завдяки пізнанню; простір і час – апріорні форми чуттєвого пізнання;

– головними для Канта є питання про джерело знання, види знання і його межі. Питання про апріорні синтетичні судження Кант ставить у потрійній формі: чи можливі ці думки в математиці? чи можливі вони в теоретичному природознавстві? чи можливі вони в метафізиці? Вирішення цих трьох питань Кант пов'язує з дослідженням трьох основних властивостей пізнання: 1) чуттєвості; 2) розсудку; 3) розуму. Чуттєвість – властивість відчуттів, розсудок – властивість понять і думок, розум – властивість висновків, які сходять до «ідеї», – поняття про безумовне з'єднання всіх обумовлених явищ.


Антиномія протиріччя між двома думками, кожне з яких вважається в рівній мірі обгрунтованим і, як правило, таким, що логічно виводиться в рамках певної концептуальної системи (теорії). Філософського сенсу поняття «антиномія» набуває у Канта в «Критиці чистого розуму» (1781): неминучі протиріччя народжуються в нашому мисленні внаслідок того, що поняття абсолютного, безконечного, прикладеного лише до світу «речей в собі» (теза), застосовується до світу досвіду, де наявним є лише скороминуще, кінцеве і обумовлене (антитезис)
людський розум неминуче впадає в антиномії, в протиріччя з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ у його цілісності. Антиномія – протиріччя між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою є логічно доказовим у даній системі. Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ має початок у часі і просторі – світ безконечний; 2) будь-яка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого; 3) у світі існує свобода – все підпорядковано лише законам природи; 4) існує необхідна істота (Бог) як частина або першооснова світу – жодної абсолютно необхідної істоти немає;


Практичний розум здібність людини до вільної дії на основі вищих безумовних принципів. Згідно Канту, розум, виступаючи в своїх практичних функціях (тобто як практичний розум), дає людині «закони свободи», тобто моральні принципи, що прославляють людину над світом природи. Завдяки практичному розуму людина виступає як вільна істота, незалежна в своїй поведінці від «механізму» природи і кінцевих умов емпіричного існування. Якщо інтерес теоретичного розуму зводиться до питання: «що я можу знати?», то інтерес практичного розуму полягає в питанні: «що я повинен робити?» Врешті решт, за Кантом, вищий обов’язок людини – ставитися до будь-якої людини (і людству взагалі) як до мети і ніколи – лише як до засобу
у вченні про антиномії Кант констатував об'єктивність протиріч у пізнавальній діяльності, що надалі сприяло розвитку діалектики. Про світ як безумовне ціле не можна стверджувати ні того, що він безмежний, ні того, що він обмежений; ні того, що частини в ньому подільні, ні того, що вони неподільні. Твердження ці відпадають, оскільки світ у ролі безумовного цілого є в принципі непізнавана «річ у собі»;

– буття Бога, безсмертя душі і свободу волі не можна ні довести, ні заперечувати засобами науки, а тому на місце науки Кант ставить віру, переводячи вирішення цих проблем у русло етики;

– людина зі своїми думками, відчуттями і бажаннями виступає «явищем» серед інших «явищ» природи і в цьому розумінні є підпорядкованою необхідності, яка є головною в світі явищ. Але та ж людина є також і моральною істотою, суб'єктом моральної свідомості. Як моральна істота людина належить вже до світу «речей у собі», які можливо осягнути розумом. У цій якості вона є свободною;

– моральний закон Кант розумів як «категоричний імператив»: кожен індивід повинен діяти так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх, аби «максима його волі стала принципом загального благоденствування». Вчинок буде моральним лише у тому випадку, коли він здійснюється з поваги до морального закону;

громадянська свобода – це право особи підкорятися лише тим законам, на які сама ця особа дала згоду; рівність всіх перед законом; ідеальний стан суспільства – злагода між окремими особами і державами;

– протиріччя історичного процесу – необхідна умова вдосконалення людського роду; люди в один і той же час схильні як об'єднуватися в суспільство, так і через властиву їм недоброзичливість протидіяти один одному, що загрожує суспільству розпадом.

Фіхте Іоганн Готліб, «Науковчення», «Про призначення вченого»:

– система суб'єктивної ідеалістичної діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість «Я», а її головною властивістю – діяльність;

– «Я» – це єдина реальність, всемогутня творча сила, яка, врешті решт, збігається з самосвідомістю всього людства»; «Я» – не лише розум, але й воля, не лише пізнання, але й дія;

суб'єктивно-ідеалістичний характер розуміння активності суб'єкта: він заперечує об'єктивну основу людської діяльності, зовнішній світ; «діяльність» у Фіхте не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність;

волюнтаризм: ототожнення розуму і волі; суб'єкт створює весь об'єктивний світ. Ніщо інше, щоб не залежало від суб'єкта, не існує;

принципи наукоучения: Я покладає (створює) «Я» (самотворення, самоствердження); Я покладає «не–Я» (творіння всього, що оточує суб’єкта); Я вважає «Я» і «не–Я», тобто суб'єкт і об'єкт, взаємовідношення між ними;


Волюнтаризм – напрям у філософії, що розглядає волю як вищий принцип буття. Термін введений Ф. Тьоннісом у 1883 р. Висуваючи в духовному бутті на перший план волю, волюнтаризм протистоїть інтелектуалізму (або раціоналізму), який основою сущого вважає інтелект, розум. Згідно Канту, практичний розум вимагає постулювати свободу волі, а услід за Кантом і Фіхте вбачав у волі основу особи, а в діяльності «Я» – абсолютний творчий принцип буття, джерело духовного породження світу. Термін «волюнтаризм» вживається також для характеристики соціально-політичної практики, що не зважає на об'єктивні закони історичного процесу і керується суб'єктивними бажаннями і довільними рішеннями осіб, що її здійснюють
«Я» – це все, що може мислитися, абсолютно творча основа, яка складає основу всього сущого і самого «Я» як «не–Я»;

– найвища властивість розуму – інтелектуальне споглядання, або інтелектуальна інтуїція; не теоретична властивість робить можливою практичне, а навпаки, практична властивість робить можливою теоретичну думку;

воля людини і вся її духовна діяльність взагалі детермінована, як і фізична природа людини, але загальний характер необхідності, яка діє в історії, не унеможливлює свободи. Свобода складається не з усунення природної або історичної необхідності, а з добровільного підпорядкування індивіда законам і меті розвитку людського роду. Це підпорядкування грунтується на пізнанні самої необхідності;

– умовою свободи може бути не відміна необхідності, а лише дія, яка грунтується на пізнанні необхідності. Міру людської свободи Фіхте ставить в залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід;

право грунтується не на моральному законі, а на відношенні взаємності. Гарантією взаємної злагоди є добровільне підпорядкування кожної особи встановленому в суспільстві закону, який передбачає договір про громадянське співіснування;

– держава може вимагати від кожного громадянина визнання прав іншого лише за умови, що сам державний лад в змозі сприяти досягненню того, аби у кожного громадянина була власність;

– людство розпадається на імущих і незаможних, держава – це організація імущих. Якщо буде досягнуте повне, абсолютне панування морального закону, право і держава втратять значущість і відімруть.

Шеллінг Фрідріх Вільгельм, «Система трансцендентального ідеалізму»:

– загальна структура практичної філософії складається з п’яти частин: особа – суспільство – взаємодія суспільств – історія людства – релігія;

людина – цн вольова й розумна істота, носій свідомої прктичної діяльності. Результатом діяльності всіх людей є «об’єктивність другого порядку» – історія людства;

об'єктивно-ідеалістична «філософія тотожності»: першоосновою всього існуючого виступає абсолютна тотожність буття і мислення, матерії та духу, об'єкта і суб'єкта;

– всі якості природи є відчуттями світового духу, який переходить від несвідомого стану до самосвідомості; всі тіла природи стають просто спогляданням світового духу, а природа в цілому – це «всього лише незріла розумність»; історія природи виявляється, таким чином, історією духу;

– сама матерія духовна; природа передує виникненню людської свідомості. Перехід до свідомості відбувається через ряд прогресивних ступенів розвитку. Шеллінг розробив поняття «загального зв'язку речей і явищ природи»;

– обґрунтував ідеалістичну діалектику природи: застосування діалектики до розгляду природи та її явищ; необхідною умовою дослідження природи є пошук динамічних реальних суперечностей;

самосвідомість розуму – це самосвідомість Бога, тому що Бог і є розум. Різниця між Богом і людиною полягає в тому, що у Бога його особливість і свобода безмежні, а у людини – обмежені;

– сукупність людей («воль», «інтелігенцій») складає суспільство;

моральний закон, або імператив, виникає із суперечності між фізичними потребами та духовністю і підносить людина над її природними нахилами.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх:


Абсолютна ідея – основна категорія філософії Гегеля, що позначає універсум у його повноті, безумовну і конкретну загальність (тобто субстанцію і суб'єкт одночасно). Абсолютна ідея своїм змістом має процес свого ж власного розкриття у вигляді послідовного руху від абстрактно-загальних понять до понять, збагачених конкретним змістом. Першим етапом розкриття абсолютної ідеї є логіка, яка виявляється абсолютно-конкретною єдністю всіх категорій. Абсолютна ідея як завершення логіки – це єдність ідеї життя (практичної ідеї) та ідеї пізнання (теоретичної ідеї), даних у формі поняття, що осягає себе. Другий етап саморуху абсолютної ідеї – природа: по рівнях природи абсолютна ідея сходить до духу і повертається до єдності з собою. Дух – третя і остання стадія абсолютної ідеї – проходить етапи суб'єктивного духу, об'єктивного духу і абсолютного духу, реалізовуючи остаточне з'єднання одиничного із загальним і втілюючи повноту абсолютної ідеї
ні свідомість, ні матерія не є первинними; головне поняття його філософії – «абсолютна ідея»; наука про абсолютну ідею повинна включати пояснення сутності Бога як буття абсолютної ідеї у сфері чистого розуму («Наука логіки»), пояснення природи як втілення і продукту несвідомої творчої абсолютної ідеї, її «інобуття» («Філософія природи») і, нарешті, пояснення суспільного життя як прояву свідомості творчої абсолютної ідеї і процесу її самопізнання в суспільній свідомості («Філософія духу»);

– «сутність» як філософська категорія: пізнаючи відношення тотожності і відмінності, знаходимо протиріччя, які лежать в їх основі. Положення про протиріччя як внутрішнє джерело руху, розвитку складає в гегелівському вченні сутність діалектики;

– логічний склад мислення: логічний рух думки починається з визначення «буття» (якість – кількість – міра), потім переходить до визначення «сутності» як «дійсного буття» (сутність – явище – дійсність) і, нарешті, завершується визначенням «поняття» (суб'єктивне поняття – об'єктивне поняття – ідея);

– основними проявами «абсолютної ідеї» в природі є механіка (простір, час, матерія, рух, світове тяжіння), фізика (небесні тіла, світло, теплота, хімічний процес і т. п.), органіка (питання геології, ботаніки і зоології); перехід від неживого до живого є закінченням природного процесу. Але Гегель не визнає реального процесу розвитку органічної матерії та живих організмів: всі ці природні форми не виникають, на його думку, одна з іншої, оскільки джерелом кожної з них є «абсолютна ідея»;

мислення, розум – незалежна від людини і людства абсолютна основа всього, що існує: природи, людини, світової історії; мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а в ньому самому, складаючи його внутрішній світ і виявляючись у всій багатогранності явищ дійсності; ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення;


Схема 12. Філософська система Гегеля
мислення (абсолютна ідея) – не нерухома, незмінна першооснова, а процес пізнання, який безперервно розвивається по висхідній, від одного рівня до іншого, вищого; мислення, наука пізнають свій особистий зміст, і пізнання виявляється самосвідомістю духу;

– розумність властива всьому існуючому; світ розумний, логічний, він існує і розвивається за законами, внутрішньо властивими мисленню, розуму; «Все дійсне – розумне, все розумне – дійсне»;

– якщо до Гегеля логіка розглядалася як наука про суб'єктивні (людські) форми мислення, як формальна логіка (наука про елементарні форми і закони правильного мислення), то Гегель ставить перед логічною наукою завдання досліджувати найбільш загальні закономірності розвитку пізнання; показує, як поняття (буття, ніщо, якість, кількість, міра, сутність, тотожність, відмінність, протиріччя, необхідність і випадковість, можливість і дійсність і т. п.) зв'язані один з одним і відображують різні ступені пізнання, все глибше проникають у сутність всього існуючого;


Об'єктивний дух у філософії Гегеля другий рівень розвитку духу. Пройшовши стадію суб'єктивного духу, звільнивши себе внутрішньо і ставши розумним вільним духом, дух реалізує свою суб'єктивну волю в об'єктивному світі. Індивідуалізований дух на цьому етапі повинен осягнути, що все, що дане ззовні і протистоїть йому, є дух. Об'єктивний дух проходить три стадії розвитку. На першій стадії об'єктивний дух реалізує себе в правових стосунках. Стадії права протистоїть і змінює її стадія моралі як права суб'єктної свідомої волі. Синтезом цих стадій є моральність, що реалізовується в сім'ї, громадянському суспільстві і державі. Оскільки в моральності збігається правове і моральне, вона стає вищою формою об'єктивного духу
логічний процес розвитку закінчується поняттям «абсолютної ідеї», яка спочатку «відчужує» своє буття, надає йому рух, за допомогою чого буття стає змістовним. Потім вона розвиває себе як сутність, як поняття і, нарешті, в результаті розвитку поняття, як «абсолютна ідея», що виступає як системна різноманітна єдність всіх сторін, логічні визначення, які характеризують світ та його пізнання як цілісність;

діалектичні принципи: сходження від абстрактного до конкретного, діалектичне заперечення – єдність логічного та історичного, необхідність зв'язку;

– вперше в історії філософії Гегель сформулював положення про взаємний перехід кількісних змін в якісні, про взаємопроникнення протилежностей, про протиріччя як джерело руху і розвитку, закон заперечення заперечення та ін. Проте, ці положення Гегель сформулював не як закони матерії, а як принципи саморуху містичної абсолютної ідеї;

ідеалістичне розуміння природи, згідно якого матерія є щось інертне, похідне від духу, привело Гегеля до заперечення розвитку, не дивлячись на діалектику, яка піднімала його над метафізичними матеріалістами;

– філософія духу складається з учень: про суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія); про об'єктивний дух (право, мораль, держава); про абсолютний дух як вищу міру самопізнання «абсолютної ідеї» (мистецтво, релігія, філософія). «Абсолютна ідея» на останньому етапі розвитку покидає природу, «повертається» до самої собе як «абсолютний дух» або «абсолютна ідея»; вона здолала своє «відчуження», зняла своє заперечення (природу) і розвивається як свідомість людства впродовж світової історії;

світову історію Гегель розбив на три основні епохи: східну (людина ще не зрозуміла, що свобода є її суттю, тому тут всі – раби), античну (частина людей вільні на відміну від тих, які не зрозуміли цього і тому залишаються рабами) і німецьку (вище втілення свободи – держава). Для Гегеля характерне ідеалістичне ігнорування зв'язку рабства з економічними умовами. Він розробив ідею діалектичного розвитку суспільного життя, але вона недостатньо обгрунтована і переплітається з реакційними твердженнями про «історичні» і «неісторичні» народи, про необхідність воєн;



– хоча метод і система в гегелівській філософії органічно зв'язані, проте між ними є нерозв'язні протиріччя, оскільки система Гегеля, на противагу його діалектиці, обмежує розвиток суспільства, розвиток пізнання і перекручує, по суті вихолощує суть діалектичного розуміння природи, суспільства і мислення; наприклад, природа не розвивається в часі, а лише «різноманітниться» в просторі. Якщо діалектика стверджує, що розвиток не має меж, то гегелівська філософська система обмежує розвиток мислення створенням гегелівської філософії. Межею розвитку суспільства Гегель вважав встановлення конституційної монархії і пов'язане з нею обмежене перетворення суспільства, особливо його політичних інститутів, в буржуазному дусі.

У цьому полягає глибоке протиріччя між філософською системою Гегеля і його діалектичним методом, між консервативними і прогресивними рисами в його філософському вченні. Це протиріччя – по суті є протиріччям між, з одного боку, догматичними і по суті метафізичними висновками гегелівської філософії і, з іншого боку, – діалектичними принципами, з яких виходить гегелівський метод. Сама діалектика Гегеля була досить непослідовною через свій ідеалістичний характер.

Людвіг Фейєрбах, «Сутність християнства»:

– реальним суб'єктом розуму є лише людина, а вона, у свою чергу, є продуктом природи;

– філософія повинна зміцнювати союз з природознавством, цей «шлюб геолюбові»; філософія повинна зробити те, що лише обіцяє релігія (порятунок після смерті), але зробити це на землі, бо ніякого потойбічного світу не існує;

– філософія, яка вирішує основне питання філософії, має бути антропологією (вченням про людину): заперечення дуалізму тіла і душі, визнання матеріалістичного положення про єдність тілесного і духовного, об'єктивного психічного і фізичного мислення і буття;

антропологізм Фейєрбаха об'єднує в собі початки матеріалістичного розуміння, спроби матеріалістичного обгрунтування суспільної свідомості як відображення суспільного буття. Проте, Фейєрбах абстрактно розуміє людську сутність, не пов'язуючи її з історичними суспільними стосунками;


Антропологічний принцип (від грецьк. аntropos – людина, logos – слово, вчення) – стверджування поняття «людина» як світоглядної категорії і обгрунтування, що лише виходячи з неї і можна розробити систему уявлень про світ. Антропологічний принцип ввів у філософію Л. Фейєрбах, в системі уявлень якого він став основою його критики релігії і німецького класичного ідеалізму («людина» як антитеза «ідеї» і «духу» – центральних понять гегелівської філософії)

критика ідеалістичної філософії як раціоналізованої, або спекулятивної, теології. Цій критиці властивий серйозний недолік: вона здійснюється з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого разом з ідеалізмом заперечується і діалектика, яка була властивою найбільш видатним її представникам, особливо Гегелю. Фейєрбах не зміг знайти «раціональне зерно» у гегелівській діалектиці, не зрозумів необхідності створення матеріалістичної діалектики;

антропологічний атеїзм; місце народження Бога – виключно в людських стражданнях. Бог – це те, чим людина хоче бути. Але суть релігії, на думку Фейєрбаха, не зводиться до будь-якої окремої можливості людини: у релігії потворно відбивається вся людина;

– сутність людини, до якої Фейєрбах зводить зміст релігії, він розуміє абстрактно, антропологічно. Сутність людини, за Фейєрбахом, – це розум, воля, серце; у його філософії йдеться про незмінну природу індивіда. Фейєрбах не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується відношенням релігійних уявлень до їх земного змісту;

матеріалістичне вчення про природу: природа є єдина реальність, а людина – її зовнішній продукт, віддзеркалення, завершення. Природа вічна: вона виникає в часі відносно лише окремих явищ. Природа нескінчена і в просторі: лише людська обмеженість є перешкодою її протяжності;

– положення про нерозривний зв'язок матерії і руху. В той же час Фейєрбах не вказує на якісне різноманіття форм руху матерії, на їх взаємопереходи, внаслідок чого теза про саморозвиток матерії є лише позитивним висновком із заперечення божественної першооснови;

– вчення Фейєрбаха про природу, не дивлячись на окремі діалектичні припущення, є суттєво глибшим, ніж у попередніх матеріалістів. Протее, розуміння єдності та багатогранності природи в цілому все ж не виходить за межі метафізичного матеріалізму;

– Людвіг Фейєрбах заперечує існування об'єктів, які принципово не сприймаються відчуттями; виступає проти скептичної, агностичної критики чуттєвих сприйнять, стверджуючи, що останні через свій безпосередній зв'язок з речами ніколи нас не обманюють. Але він не пов'язує чуттєві уявлення з практичною матеріальною дійсністю, з прагненням людини до перетворення природи, до розвитку матеріального виробництва;

ідеалізм в розумінні суспільного життя особливо виявляється в тому, що Фейєрбах хоче побудувати свої соціальні гуманістичні передумови на суто моральній основі: оскільки кохання розглядається як суть і мета людського життя, саме в коханні Фейєрбах вбачає вирішальну силу суспільства і, зокрема, морального прогресу;

соціально-політичні погляди Фейєрбаха не виходять за межі буржуазної свідомості: той «єдиний» і «нормальний» індивід, про якого він постійно говорить, вбачаючи в ньому людину майбутнього, вільну від усього того, що ганьбить людську індивідуальність, цей абстрактний суб'єкт кінець кінцем виявляється ідеалістичною людиною буржуазного суспільства;

– заслуга Фейєрбаха полягає в тому, що єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії він вважає людину і природу як її основу;

– хоча матеріалізму Фейєрбаха властивий антропологізм, проте він не зміг здолати споглядального характеру метафізичного матеріалізму і усвідомити роль практики в процесі пізнання і суспільного розвитку. Займаючи споглядальні позиції, він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики, відкинувши її разом з ідеалістичною системою.

Таким чином, класична німецька філософія кінця XVIII – початку XIX ст. зіграла видатну роль в історії розвитку діалектичного мислення, в критичному подоланні метафізичного методу, який домінував у філософії XVII–XVIII ст.



Схема 13. Характеристика німецької класичної філософії
Німецькі філософи цього періоду зуміли розробити діалектичний метод: Кант намагався обгрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу.

Найбільш розвинений вигляд діалектика набуває у Гегеля, в методі якого під містично-ідеалістичною оболонкою діалектики понять містилося раціональне зерно – ідея про діалектику речей, про розвиток в суспільстві і природі. Разом з матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки, для формування діалектичного та історичного матеріалізму.

Філософські пошуки цих мислителів велися в межах тієї традиції у філософії, яку можна визначити як «класична модель». Вона охоплює період від Декарта до Гегеля, а значить, – з середини ХVІІ до середини ХІХ ст.

Для даної філософської традиції характерні наступні риси:

√ уявлення про філософію як форму раціонально-теоретичного мислення, за допомогою якого можна пояснити будь-які явища довколишньої дійсності та духу;

√ принципова установка на раціональну пізнаваність світу, якими б не були самі умови досягнення істини. У ситуації такого панування розуму людина виступає конструктивною мислячою першоосновою, без врахування її особистісних характеристик;

√ установка на систематичність як розробка таких всеосяжних філософських систем, які включають все, що на даному історичному етапі доступно раціональному філософському дослідженню;

√ сприйняття світу в цілому як пронизаного ідеєю гармонії, доцільності і природного порядку, де особливу роль відіграють число і пропорція, структура і міра;

√ інтенція суб'єкта пізнання на рефлексивне осягнення власних прийомів і методів пізнання, на перетворення пізнавального мислення на центральний об'єкт метафізичних досліджень;

√ нове змістовне наповнення метафізичного методу філософствування, яке полягає в доказових, системно розгорнутих у вигляді філософського тексту роздумах мислителя над граничними основами побудови світу і місця людини в ньому, над пізнанням і його межами, над ціннісними орієнтирами людської діяльності;

просвітницький пафос класичної філософії, обумовлений націленістю мислителів на навчання людей, які сприймалися як своєрідна забобонна, інертна маса, яку філософ покликаний позбавити страждань і переживань;

самоцінний і автономний характер філософії, її відірваність від реальних проблем людини, оскільки філософ часто закривався від світу в своїй споглядальній філософській системі, підміняючи аналіз реальних процесів побудовою ілюзорних світосхем;

√ цілеспрямований пошук такого буття, що створює основи всіх інших видів буття і забезпечує можливість його раціонального пізнання з єдиних позицій, – ось дійсна мета існування спекулятивної метафізики;

√ відповідність двом основним онтологічним лініям (натурфілософській і спекулятивній) двох базових гносеологічних установок – раціоналістичної та емпіричної, хоча всі вони декларують повагу до розуму, філософії, науки і освіти.

У цілому, логіку історико-філософського процесу можливо засвідчити через ключові слова, які представлені у назвах розділів.


Схема 14. Логіка історико-філософського процесу з середини ХVІІ

до середини ХІХ ст (від Декарта до Гегеля): класична модель



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconТалант людини це божий дар
Мета. Поглибити знання учнів про житті та творчість відомого українського композитора Володимира Івасюка. Розкрити глибинну сутність...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconМета: допомогти осягнути глибинну сутність твору з поставленими у ньому вічними проблемами людства та двома системами моральних цінностей, давши характеристику героям роману, спонукати до філософських роздумів, визначаючи проблематику
Розвивати усне мовлення, логічне мислення, спостережливість. Виховувати гуманність, активну життєву позицію
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconІдеї прийдешнього інформаційного суспільства та суспільства знань
Френсіса Бекона. Обсяг статті не дозволяє детально розглянути всі ідеї Ф. Бекона стосовно місця І ролі інформації та знання в розвитку...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconТема. Альбер Камю. Роман
Художнє осмислення подій Другої світової війни у світлі екзистенціалістської філософії у романі. Алегоричне зображення Руху Опору....
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconОлександр довженко творець поетичної кіноповісті Мета лекції
Навчальна Ознайомити учнів із життєвим І творчим шляхом письменника. Розкрити філософське осмислення письменником долі людини І народу,...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconПрограма навчальної дисципліни основи релігійного вчення: історія зарубіжної релігійної філософії галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Мета нормативної навчальної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Історія зарубіжної релігійної філософії» передбачає вивчення...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconСпарений урок (бінарний) 40+40 хв. із перервою між частинами уроку 10 хв. Тема: Морально-етичні проблеми та їхнє осмислення через систему образів у повісті М. Аромштам "Коли відпочивають янголи"
Тема: Морально-етичні проблеми та їхнє осмислення через систему образів у повісті М. Аромштам “Коли відпочивають янголи”
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconБертран Рассел історія західної філософії київ "основи" 1995 р 24 Рассел, Бертран
Рассел, Бертран. Історія західної філософії / Пер з англ. Юлісняка, П. Таращука, – К.: Основи, 1995. 759 с
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconУрок Мова скарбниця духовності народу. Виписати з літератури 5-6 висловів про мову
За допомогою мови людина виражає свою людську сутність зв’язується І спілкується з іншими людьми виражає І передає своє сприйняття...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconДмитро чижевський нариси з історії філософії на україні
Розв’язання проблеми. Філософія І філософії. Абсолютна правда та окремі філософічні пункти погляду. Розвиток філософії. Боротьба...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка