Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому



Сторінка5/5
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5
Тема 3. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
Н
Особливості

сучасної філософії
а рубежі ХХ століття починає здійснюватися перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування. Філософія XIX століття відмовляється від досягнень попередньої філософії, заявляє, що у всьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

С


Ірраціоналізм (від лат.: іrrationalis – безрозсудний, несвідомий) об'єднує різні філософські вчення, які відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання
учасна духовна культура є синтезом двох тенденцій: модифікованого старого і народженого нового, тобто єдністю класичного і некласичного. У найзагальнішому вигляді межа між класичною і некласичною філософією, в першу чергу, проходить у зв'язку з відношенням до проблеми раціонального і його протилежності – ірраціонального.

Протиріччя сучасної філософської парадигми полягають в тому, що в ній знаходять віддзеркалення наступні характеристики класичної та некласичної філософії.



І. Класична філософія характеризується наступними рисами:


Сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) – абсолютизація ролі науки в системі культури, у духовному житті суспільства; в якості зразку беруться природничі науки, математика; це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі
раціоналізм (від лат. rationalis – розумний, ratio – розум), філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Виступивши проти середньовічної схоластики і релігійного догматизму, класичний раціоналізм ХVІІ–ХVІІІ ст. (Р. Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г. Лейбніц) виходив з ідеї природного порядку – нескінченої причинності, що пронизує весь світ. Наукове (тобто об'єктивне, загальне, необхідне) знання, згідно раціоналізму, досяжне лише за допомогою розуму – одночасно джерела знання і критерію його істинності;

сцієнтизм виявляється в некритичному вживанні в гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природним і точним наукам, зу апереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду, у визнанні дійсно науковими лише математичних і конкретних природничонаукових знань, що характерні, наприклад, для позитивізму.



ІІ. Некласична філософія характеризується наступними рисами:


Антисцієнтизм світоглядна позиція, що характеризується обмеженням розумного пізнання і абсолютизацією значення позараціональних (інтуїтивних, ціннісних) чинників філософського осмислення буття, підкреслює обмеженість можливостей науки, а в крайніх формах – тлумачення її як сили, що є чужою і ворожою справжній сутності людини
ірраціоналізм, оскільки основою світобачення вважає щось, що не відносяться до розуму –  волю (волюнтаризм), безпосереднє споглядання, відчуття, інтуїцію (інтуїтивізм), містичне «осяяння», уяву, інстинкт, несвідоме. Ірраціоналістичний умонастрій набуває широкого поширення і особливо виявляється в таких течіях, як «філософія життя» (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Гайдеггер, Ясперс та ін.) і в деяких різновидах неопозитивізму. Ірраціональними за своїм змістом виявляються всі релігійні та релігійно-філософські вчення.

антисцієнтизм, що заснований на широкій критиці науки і як соціального інституту, і як форми збагнення світу. Мета філософії, згідно антисцієнтистам, не може бути зведена до аналізу лише наукового пізнання, вона повинна досліджувати всі системи цінностей, які існують в людській культурі. Така установка дає початок, з одного боку, з'ясуванню специфіки гуманітарного знання і його відмінностей від природничих і математичних наук, а, з іншого боку, – імпульс для аналізу філософії як форми позанаукової та позараціональної свідомості. До антисциєнтистських напрямів відносяться екзистенціалізм, філософія життя, герменевтика, структуралізм, постмодернізм та ін.






Схема 15. Порівняння основних ідей класичної та некласичної філософії
До класичного типу філософії можна віднести такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та інші; до некласичного – філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм.
У
Прагматизм

Прагматизм (від грецьк.: pragma – справа, дія) – суб'єктивно-ідеалістичне філософське вчення, що виникло в 70-х рр. ХІХ ст. в США. Центральна проблема в прагматизмі – проблема цінності розуміння, міркувань, що виявляється у практичних результатах дій, які базуються на їх основі. Критерієм цінності та істинності знань прагматизм вважає практику, яка трактується саме як діяльність індивіда, направлена на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодію людини з об'єктивною природою. Об'єктівну реальність прагматизм ототожнює з досвідом, суб'єктивізує її, розчиняє реальність у свідомості
70-х рр. XIX століття в США виникає прагматизм як новий тип філософського мислення, що витікає зі своєрідного розуміння людської дії як певного центру, довкола якого обертаються і формуються всі філософські поняття і концепції.

Основні ідеї прагматизму висловив Ч. Пірс, потім цю доктрину розробляли У. Джеймс, Дж. Дьюї, Дж. Г. Мід. Прагматизм висунув програму «реконструкції» у філософії: філософія має бути не роздумами про першооснови буття і пізнання, чим вона вважалася з часів Аристотеля, а загальним методом вирішення тих проблем, які встають перед людьми в різних життєвих («проблематичних») ситуаціях, що виникають у безперервно мінливому світі.

Філософія, на думку представників прагматизму, повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, вона має бути перетворена на користь того, що вигідно, корисно для нашого життя. Людина діє в ірраціональному і непізнаваному світі, тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити інструментально, тобто з точки зору їх корисності та зручності.

Прагматизм ототожнює всю реальність з «досвідом», який не зводиться до чуттєвих сприйнять, а розуміється як все, «що переживається в досвіді» (Дьюї), тобто як будь-який зміст свідомості, «потік свідомості» (Джеймс), яка не дається нам спочатку як щось визначене, а формується нашими пізнавальними зусиллями в ході вирішення виникаючих життєвих завдань. Функція думки – в подоланні сумніву, що є перешкодою для дії (теорія «сумніву-віри» Пірса), у виборі засобів для досягнення мети (Джеймс) або для вирішення «проблематичної ситуації» (Дьюї).

Ідеї, поняття і теорії – лише інструменти, знаряддя або плани дії. Їх значення, згідно основній доктрині прагматизму, цілком зводиться до можливих практичних наслідків. Відповідно істина визначається як корисність або працездатність ідеї. Успіх абсолютизується і перетворюється, згідно доктрині прагматизму, в самий зміст поняття істини («корисно все, що приносить задоволення», Джеймс).

Закони і форми логіки прагматики вважають фікціями, корисними для пристосування людини до навколишнього світу. Прогрес в суспільстві полягає, на їх думку, не в досягненні суспільством певної мети, а в самому процесі руху.



Чарльз Пірс:

концепція сумніву-віри: функцією мислення є подолання сумніву і вироблення стійкої віри як звички діяти при певних обставинах; при цьому не має значення, чи відповідає віра реальності, чи ні;

теорія значення: мислення трактується як досягнення суб'єктивного психологічного задоволення, істина – це те, що веде нас до мети, а предмети ототожнюються з сукупністю їх чуттєвих або «практичних» наслідків.

Джордж Джеймс, «Залежність віри від волі», «Різноманітність релігійного досвіду», «Прагматизм», «Всесвіт з плюралістичної точки зору»:

суб'єктивний ідеалізм: основа світу – чистий досвід, тому що все фігурує або «як речі» або «як ідеї»; зусиллями волі ми виділяємо з потоку свідомості згустки, які стають речами навколишнього світу; досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища;

волюнтаризм: зусиллям волі людина здатна вихвачувати з потоку свідомості все, що завгодно; основна заповідь моралі прагматика – «роби те, що окупається»;

концепція радикального емпіризму: реальність – «пластична», ми можемо зусиллям волі надати їй будь-яку форму;

– значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина трактується як успішність або корисність їх вживання в досвіді;

потрібно розраховувати не на науку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на свій власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення.


Джон Дьюї:

– філософія виникла не від здивування перед світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів і напруженості суспільного життя, а тому саме аналіз чуттєвих даних складає для нього основну мету філософії;


Інструменталізм напрям у філософії та методології науки, що розглядає знання як засіб успішної теоретичної і практичної орієнтації людини в її взаємодії з природою і суспільством. Згідно інструменталізму, наукові поняття, гіпотези, теорії – це інструменти для дії людини, а не результат віддзеркалення дійсності
інструменталізм: наука – засіб, що забезпечує успішну поведінку людини в світі; свідомість, інтелект – лише засоби пристосування до умов, що змінюються, середовища; наукові ідеї, теорії і закони – інструменти, знаряддя, «ключі до ситуації», «плани дії»; істина – щось, що забезпечує успіх в даній ситуації;

пізнання тлумачиться не як пасивне, а як енергійне втручання в пізнавальний процес; предмети виникають в процесі пізнання (наприклад, вода не існує до пізнання, вона є продуктом хімічних досліджень; існувати – означає бути об'єктом наукового дослідження;

завдання науки – «перетворення проблематичної ситуації на вирішену»; в суспільному житті з нагромадженням фактів (політика, торгівля, виховання і т. п.) «логіка ситуацій» дозволяє методом проб і помилок експериментально вибрати будь-який чинник для поліпшення суспільства; при цьому не враховуються основи суспільного розвитку (спосіб виробництва);

моральний релятивізм: моральність вчинку теж оцінюється з точки зору успішності вирішення моральної «проблематичної ситуації»; моральним є те, що корисне.


«
Філософія життя
Бунт проти розуму» – характерна риса ірраціоналізму. Ірраціоналістична, навіть «міфологічна» антитеза раціональної традиції Просвітництва виходить з творів представників так званої «філософії життя», яке об'єднало таких несхожих і в той же час єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер, Едуард фон Гартман, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Освальд Шпенглер.



Схема 16 . Тлумачення поняття «життя»
«Філософія життя» звертається до «життя» як до первинної реальності, цілісного органічного процесу, який передує розділенню на матерію і дух, буття і свідомість. Залежно від цього можна виділити три напрями «філософії життя»:

Біолого-натуралістичне тлумачення (Ніцше, Клагес, Лессінг) полягає у визначенні «живого», природного як протилежного штучному, механічно сконструйованому.

– звернення до примітиву і культу сили, прагнення звести ідею до вітальних потягів, інтересів, інстинктів, волі індивідів або групи;

– мораль і пізнання трактуються прагматично: добром та істиною вважається те, що підсилює первинний життєвий початок, а злом і неправдою – те, що його ослабляє; – особистісні основи підміняються індивідуальними, а індивід – родом, тотальністю.





Фрідріх Ніцше:


Надлюдина – поняття європейської ідеалістичної традиції; людина, яка в духовному і фізичному відношеннях перевершила можливості людської природи і стала якісно іншою вищою істотою. Прихід надлюдини оголошується Ніцше сенсом життя; надлюдина абсолютно чужа як релігійним зобов'язанням перед богом, так і соціальним зобов'язанням перед людьми

світ – вічне становлення без початку і кінця; воно не приводить ні до чого постійного, не підкоряється жодним законам, відбувається без напряму і мети; це хаос, гра сил, які виникають з довколишнього небуття і занурюються у нього, «процес, який не веде нікуди»;

життя – це світ в аспекті даності пізнаючого суб'єкта; це світ, розглянутий як організм; врешті-решт, це істина і єдина реальність, яким повинен підлягати духовний початок в людині;

людина – біологічний організм, який у процесі розвитку виробляє складні форми пристосування до навколишнього світу; це ірраціональна істота, яка живе інстинктами, несвідомими спонуками;

– вчення про «волю до влади» як властивого всьому живому потягу до самоствердження; життя є проявом об'єктивування волі до влади, яка трактується, в першу чергу, як інстинктивна, ірраціональна першооснова, якій підпорядковані думки, відчуття і вчинки людини;

– «надлюдина» – це культ сильної особи, що долає буржуазний світ поза моральними нормами; в той же час це романтична ідея «людини майбутнього»;

– ідеї соціальної рівності протиставив міф про природну, фатальну нерівність людей; суспільство завжди полягало і складатиметься надалі з очолюючої аристократичної верхівки і безправної маси рабів;

– вимога «переоцінки всіх цінностей»; заклик класу господарів відмовитися від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань – від всіх політичних і духовних цінностей, які або виходять з визнання прав трудящих, або можуть служити виправданням їх боротьби за свої права; вимога відновлення рабства й ієрархічного устрою суспільства, виховання касти господарів, зміцнення їх волі до влади;

– релігію Ніцше замінює положенням «про смерть бога» і «вічне повернення» як існування безсмертної душі;

– критика всіх моральних «цінностей», у тому числі і християнських; відмова від християнської моралі – «моралі рабів», і визнання «моралі господарів», яка не знає жалю і співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено; культ війни;

– світ неправдивий, а наука логіка – лише система «принципових фальсифікацій»; брехня необхідна і складає обов’язкову умову життя, адже життя людини позбавлене сенсу, а тому, аби витримати життя у «безрозсудному світі», потрібні ілюзії й самообман; нігілізм: «Я вже ні в що не вірю».

Історіцистський варіант (Дільтей, Шпенглер, Зіммель, Ортега-і-Гассет) пропонує визначення «життя» як внутрішнього переживання у сфері історичного досвіду і духовної культури. Особлива увага звертається на індивідуальні, культурно-історичні зразки.

Освальд Шпенглер, «Занепад Європи»:

культура – «організм», якому притаманна жорстка наскрізна єдність і який відокремлений від інших, схожих на нього «організмів»; єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може;

– кожна культура через тисячу років перероджується в цивілізацію; для греко-римской культури такий перехід до цивілізації відбувався в епоху еллінізму, а для західного світу – в XIX ст., з чого і починається його «занепад»;

– з приходом цивілізації художня і літературна творчість стає нібито непотрібною, тому Шпенглер пропонує відмовитися від культурних претензій і підкорятися голому техніцизму.


Хосе Ортега-і-Гассет, «Повстання мас», «Що таке філософія?», «Дегуманізація мистецтва»:

– критика класичного ідеалізму, і перш за все – картезіанського раціоналізму, за розуміння людини як «істоти, що пізнає, а не живе», що людська суб'єктивність в цій системі виявилась вилученою із світу;

вчення раціовіталізму: життя – «вслуховування» в життя за допомогою «життєвого розуму»;

– духовна «еліта» творить культуру, а «маса» людей задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями;

– політичним феноменом XX століття стало ідейно-культурне роз'єднання, відділення «еліти» і «мас», а наслідком цього є загальна соціальна дезорганізація і виникнення «масового суспільства».

– незалежність спонтанного виявлення проявів індивідуального життя.

У пантеїстичному варіанті життя сприймається як космічна сила «життєвого пориву», «натхнення» (Бергсон):

субстанцією життя вважається чиста «протяжність», мінливість, які сприймаються інтуїтивно;

ірраціоналістичний інтуїтивізм: інтуїція виступає як споглядальна сторона життя, а інтелект – як дієва; життя – це результат впровадження «творчого початку» в інертну матерію»

– джерело життя – «надсвідомість», центр, з якого, як з букета квітів, «викидаються» світи;

суспільство – замкнене біологічне співтовариство («мурашник»). Але людина – не лише тварина, але і містик, а тому утворюється і відкрите суспільство.



Анрі Бергсон:


Інтуїтивізм – ідеалістичне вчення у філософії, що вбачає в інтуїції єдиний достовірний засіб пізнання. Інтуїтивізм виник на рубежі ХІХ-ХХ столітті як реакція на поширення розсудливого мислення і сцієнтизм. Бергсон протиставляв інтуїцію дискурсивному, логічному мисленню, раціональному знанню. Він тлумачив її як безпосереднє злиття суб'єкта з об'єктом, подолання протилежності між ними

мета філософії – «подолання точки зору розуму»; життя – це сутність світу, воно ірраціональне, а тому ірраціональним є і його збагнення. Життя Бергсон ототожнює з переживаннями;

– вихідним пунктом філософії є наше власне світовідчування, яке виявляється в зміні відчуттів, емоцій, бажань, тобто в зміні стану нашої психіки; єдиною реальністю є потік переживань;

– існують дві основні здатності свідомості: 1) інтуїція (осягнення тривалості, суб'єктивне переживання часу), завдяки якій відбувається заглиблення у свідомість суб'єкта, рух до безособової індивідуальності свідомості, а далі – до духу, сутності всього Всесвіту, і 2) інтелект як дієва сторона свідомості, коли відбувається рух ззовні, до речей матерії;

– матерія нерухома, інертна, це повторення, замкнутість, одноманітність, механічний детермінізм і фатальна обумовленість; розвиток же особи – це її тривалість, творчий акт, який не підкоряється жодній закономірності; духовне життя – це царство індетермінізму;

інтуїція – «род інтелектуальної симпатії», завдяки якій переносяться всередину предмета, аби злитися з ним і осягнути єдине, невимовне, таке, що неможливо описати. Умовами інтуїції є відмежування від інтересу, від корисної дії, а також напруження волі людини («використовувати насильство і штовхнути інтелект ззовні себе самої, назовні»); особистість переходить «межі самої себе»;

– інтуїція трактується «як воля, яка осягає сама себе, стає космічним зусиллям», – «життєвим поривом»; матерія ж сприймається як продукт послаблення творчої сили духу;

– дух творить, матерія деградує; життя виступає як результат впровадження творчих основ «в нерухому, інертну матерію»; джерело життя –«надсвідомість», з якої, як квіти з букета, «викидаються світи». Бергсон сповідував фідеїзм, тобто мав світоглядну позицію, згідно якої віра є вищою за розум. Він обґрунтував ідею Бога;

суспільство – біологічна співдружність, замкнуте співтовариство; людина як містик здатна утворювати відкрите суспільство, людство взагалі. На основі двоїстої природи людини Бергсон розробляє два типи соціальних стосунків – моральні та релігійні;

закрите суспільство характеризується соціальним інтелектом, зміцненням соціальної групи, статичною релігією (вірою в міфи, у безсмертя), ієрархією в суспільстві, привілеями для окремих індивідів. Мораль у такому суспільстві підпорядковує індивіда інтересам більшості; таке суспільство націлене на війну;

– у відкритому суспільстві мораль і динамічна релігія (християнство) виводять людину за межі національних і державних кордонів, пропагують святість індивіда, особисту свободу, рівність.

Таким чином, «філософія життя» стала проявом кризи класичного західного раціоналізму. «Життя» трактується як деяка цілісна реальність, яка осягається інтуїцією. Найбільшого впливу ці ідеї досягли в першій чверті XX століття, їх висловлювали деякі представники неогегельянства і прагматизму.

Надалі «філософія життя» розчиняється в інших напрямах ідеалістичної філософії XX століття, а деякі її принципи були запозичені екзистенціалізмом, персоналізмом і, особливо, філософською антропологією.



Психоаналітична філософія

Психоаналітічна філософія, або фрейдизм – це загальне позначення різних шкіл і течій, що використовують психологічне вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості та суспільства в цілому.




П


Сублімація (від лат. sublimo – високо піднімаю, зводжу), тобто перетворення енергії несвідомих потягів, перемикання їх на «загальноприйняті» типи соціальної діяльності та культурної творчості; тут має місце символічна реакція потягів
сихоаналіз був заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом в кінці XIX – на початку XX ст. Цей напрямок направлений на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формування психічного життя індивіда і його реакцій.
Два етапи у філософській творчості Фрейда:

√ з кінця ХIХ ст. до 1920 р. – створення концепції несвідомого; висновок про існування в психіці кожної людини ясно виражених структурних утворень – свідомості, передсвідомості і несвідомого; поняття «лібідо» для позначення сексуального бажання або статевого інстинкту;


Амбівалентність (від лат. аmbo – два, обоє і valentia – сила) – двоїстість, суперечливість відчуттів, емоцій, що випробовуються людиною до одного і того ж об'єкта, наприклад, кохання і ненависть, задоволення і відраза. У психоаналізі амбивалентність розуміється як результат неусвідомлюваного зіткнення двох протилежно заряджених інстинктивних потягів, конфлікту між різними інстанціями особи («Я». «понад-я», і «Воно»)
1920–1939 рр. – уточнення концепції несвідомого включенням у сферу інстинктивних імпульсів первинних космічних позивів – Еросу і Танатосу (життя і смерті); концепція психіки людини, що включає такі структури, як «Воно», «Я» і «Понад-Я».

Зігмунд Фрейд:

– психіка людини потенційно завжди знаходиться в конфліктній ситуації; вирішення внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами: 1) безпосереднє задоволення бажань; 2) задоволення бажань шляхом їх витіснення в сферу несвідомого, сублімація; 3) свідоме опанування бажань;


Несвідоме, в широкому розумінні – сукупність психічних процесів, операцій і станів, не представлених у свідомості суб'єкта. У ряді психологічних теорій несвідоме – особлива сфера психічного або система процесів, якісно відмінних від явищ свідомості. Термін «несвідоме» використовується також для характеристики індивідуальної та групової поведінки, дійсні цілі і наслідки якої не усвідомлюються. З. Фрейд представив несвідоме у вигляді могутньої ірраціональної сили, антагоністичної діяльності свідомості
психоаналіз саме і призначений для надання допомоги тим, хто потребує перекладу несвідомого в свідоме; технічними засобами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу, що можна отримати в результаті розшифровки «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дрібниць життя», на які зазвичай не звертають увагу;

свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цензором», який витісняє егоїстичні імпульси з сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє в сферу підсвідомого;

– стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником і конем: кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети; інколи вершник буває вимушений направляти свого коня в той бік, куди той сам хоче йти, інколи ці напрями збігаються. Отже, свідомість є чимось другорядним відносно «несвідомого»;

– «первинні потяги» – це сексуальні потяги. Доказ – міф «Про царя Едипа»: хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника. Міфи зберігаються в родовій пам'яті (онтогенезі – розвитку людини і філогенезі – розвитку суспільства; велика кількість людей потребує влади, якій вони можуть підкорятися, захоплюватися, яка керує і може погано обходитися з ними; ця потреба – туга по батькові, який живе усередині нас, в підсвідомості з дитинства;

– основу психіки, за Фрейдом, складає підсвідоме і «цензор» – психічна інстанція, яка утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цензора і з'являється перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок у мові і т. п.;




Схема 17. Структура психіки, за Фрейдом

Лібідо (лат. – потяг, бажання, пристрасть) – одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яке позначає частину психічної енергії, що шукає задоволення виключно в статевій поведінці (сексуальна енергія). У процесі розвитку індивіда лібідо концентрується в різних тілесних зонах, визначаючи фази психосоціального розвитку, в ході якого міняється і об'єкт потягу (від аутоеротизму до зовнішнього об'єкта). Не знаходячи прямого задоволення, лібідійні потяги зазнають складної трансформації: «витіснення» і вираження в невротичних симптомах, сновидіннях і тому подібному, перетворення на свою протилежність, сублімацію
принцип конфліктності механізму: конфлікт між несвідомою сферою і свідомістю приводить до компромісних утворень, які несуть в собі знак подвійності, сполучаючи відтиски примітивних асоціальних потягів з їх символічним задоволенням. Такі механізми, за Фрейдом, виступають скрізь, де слабшає контроль свідомості;

сновидіння для Фрейда – не лише «королівські ворота в несвідоме», але й сполучна ланка між нормою і патологією. Сни – це неврози звичайної людини, які виконують, в першу чергу, захисні функції;

– «лібідо» охоплює всю сферу людського кохання, включаючи любов до батьків, дружбу; діяльність людини обумовлена наявністю як біологічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють «інстинкт життя» – Ерос і «інстинкт смерті» – Танатос;

– за допомогою Едипового комплексу Фрейд прагнув пояснити не тільки причини психічних розладів, але й життєдіяльність здорових людей, джерела творчої енергії, походження релігії, моралі, мистецтва, соціальних інститутів;



– вся культура заснована на відмові від задоволення бажань несвідомого, а існує й розвивається за рахунок сублімованої енергії сексуальних потягів – лібідо.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconТалант людини це божий дар
Мета. Поглибити знання учнів про житті та творчість відомого українського композитора Володимира Івасюка. Розкрити глибинну сутність...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconМета: допомогти осягнути глибинну сутність твору з поставленими у ньому вічними проблемами людства та двома системами моральних цінностей, давши характеристику героям роману, спонукати до філософських роздумів, визначаючи проблематику
Розвивати усне мовлення, логічне мислення, спостережливість. Виховувати гуманність, активну життєву позицію
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconІдеї прийдешнього інформаційного суспільства та суспільства знань
Френсіса Бекона. Обсяг статті не дозволяє детально розглянути всі ідеї Ф. Бекона стосовно місця І ролі інформації та знання в розвитку...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconТема. Альбер Камю. Роман
Художнє осмислення подій Другої світової війни у світлі екзистенціалістської філософії у романі. Алегоричне зображення Руху Опору....
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconОлександр довженко творець поетичної кіноповісті Мета лекції
Навчальна Ознайомити учнів із життєвим І творчим шляхом письменника. Розкрити філософське осмислення письменником долі людини І народу,...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconПрограма навчальної дисципліни основи релігійного вчення: історія зарубіжної релігійної філософії галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Мета нормативної навчальної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Історія зарубіжної релігійної філософії» передбачає вивчення...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconСпарений урок (бінарний) 40+40 хв. із перервою між частинами уроку 10 хв. Тема: Морально-етичні проблеми та їхнє осмислення через систему образів у повісті М. Аромштам "Коли відпочивають янголи"
Тема: Морально-етичні проблеми та їхнє осмислення через систему образів у повісті М. Аромштам “Коли відпочивають янголи”
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconБертран Рассел історія західної філософії київ "основи" 1995 р 24 Рассел, Бертран
Рассел, Бертран. Історія західної філософії / Пер з англ. Юлісняка, П. Таращука, – К.: Основи, 1995. 759 с
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconУрок Мова скарбниця духовності народу. Виписати з літератури 5-6 висловів про мову
За допомогою мови людина виражає свою людську сутність зв’язується І спілкується з іншими людьми виражає І передає своє сприйняття...
Викладення матеріалу у запропонованій формі дозволяє розкрити глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних підстав осмислення світу в цілому І місця людини в ньому iconДмитро чижевський нариси з історії філософії на україні
Розв’язання проблеми. Філософія І філософії. Абсолютна правда та окремі філософічні пункти погляду. Розвиток філософії. Боротьба...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка