Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу



Скачати 322,51 Kb.
Дата конвертації22.06.2017
Розмір322,51 Kb.


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ХАРКІВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ


МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

НАУКОВЕ ВІДДІЛЕННЯ: ІСТОРІЯ


СЕКЦІЯ: ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

«ДОСЛІДЖЕННЯ ТОПОНІМІКИ РІДНОГО КРАЮ

ЯК ЗАСІБ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ НА ПРИКЛАДІМІСТА ЛОЗОВА

ТА СЕЛ МИКОЛАЇВСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ

ЛОЗІВСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

Виконала:

Сезько Олена Анатоліївна,



учениця 10 класу Миколаївського навчально-виховного комплексу

Лозівської районної ради Харківської області



Керівник:

Міненко Дмитро Володимирович, вчитель історії Миколаївського навчально-виховного комплексу,

спеціаліст ІІ категорії

Харків – 2012

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….3



Розділ 1. Огляд використаних джерел та літератури………………………5

Розділ 2. Топоніміка як засіб вивчення історії рідного краю……………..7

2. 1. Дефініція поняття «топоніміка» та її складові…………………….7

2. 2. Розвиток топоніміки в Україні…………………………………..…10

Розділ 3. Походження назви та історія міста Лозова……………………..13

3. 1. Походження назви міста Лозова…………………………………...13

3. 2. Виникнення і розвиток міста Лозова……………………………...15

Розділ 4. Топоніміка та історія сел Миколаївської сільської ради Лозівського району……………………………………………………………….18

4. 1. Виникнення села Миколаївка і походження його назви…………18

4. 2. Походження назв вулиць села………………………………….….20

4. 3. Село Миколаївка в роки Великої Вітчизняної війни…………….22

4. 4. Топоніміка інших сел Миколаївської сільської ради…………….26

Висновки……………………………………………………………………..28

Список використаних джерел………………………………………………30

Додатки……………………………………………………………………….32

ВСТУП
Науково-дослідницька робота «Дослідження топоніміки рідного краю як засіб вивчення історії на прикладі міста Лозова та села Миколаївка Лозівського району Харківської області» присвячена вивченню географічних назв рідного краю та аналізу їх змін з плином історичного процесу. Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя, неповторна. .В кожному населеному пункті є місця які шануються всіма жителями і про які розповідають різні цікаві історії та легенди. Дуже часто такі розповіді можна почути від старожилів. Деякі люди навіть не здогадуються про походження назви свого місця проживання. Тому в моїй роботі я досліджувала топонімічні особливості свого населеного пункту.



Актуальність даної роботи не викликає сумніву, так як я вважаю своїм святим обов’язком не тільки зберігати і передавати наступному поколінню, а й робити все можливе, щоб збагачувати нашу історію новими фактами і свідченнями, плекати любов до своєї Батьківщини. Адже від того, як людина відноситься до свого минулого залежить розвиток і становлення її як повноцінного громадянина суспільства.

Об'єктом дослідження є топоніміка і історичний розвиток міста Лозова та села Миколаївка Лозівського району Харківської області.

Предметом дослідження є опис і аналіз топоніміки, виявлення умов історичного розвитку та становлення міста Лозова та села Миколаївка, вплив історичних подій на зміну топонімічних назв населених пунктів.

Мета роботи: описати та проаналізувати топоніміку села Миколаївка та районного центру Лозівського району, виявити вагомі історичні факти, що справили вплив на топонімічні назви досліджуваних населених пунктів.

Завданнями роботи є:

- з'ясувати значення вивчення топоніміки у дослідженні історичного розвитку населених пунктів;

- проаналізувати час, особливості виникнення та походження назви міста Лозова;

- дослідити топоніміку села Миколаївка Лозівського району в різні періоди його розвитку;

- виявити основні історичні події, що вплинули на зміну топонімічних назв населеного пункту;

- виявити та охарактеризувати особистостей, діяльність яких вплинула на історію і топоніміку села.

Для написання роботи були використані загальноісторичні методи.

Збір історичної інформації проведено з використанням методів: історично-пошукового, соціологічного дослідження, соціальної психології, інтерв’ювання.

Для систематизації, аналізу та узагальнення зібраної інформації використано методи: історично-хронологічний, порівняльно-історичний, синхронного аналізу подій та явищ.

Для систематизації та аналізу статистичних даних використано методи: статистичний, математичний, системно-структурний.

Співставлення розвитку села із розвитком регіону стає можливим завдяки використанню методу реконструкції цілісного на частини.

В даній роботі зроблена спроба висвітлити історичний розвиток двох населених пунктів Харківщини шляхом опису і аналізу їх топоніміки. В ході дослідження було встановлено приблизну дату виникнення села Мколаївка – середина ХVІІІ ст. Більш точну дату визначити не вдалося, так як фондах Лозівського краєзнавчого музею відсутня чітка інформація.

Практичне значення полягає в тому, що матеріали даної роботи можуть бути використані під час уроків з історії України в 9 – 11 класах, та з Харківщинознавства в 8 – 9 класах, під час проведення годин спілкування і в позакласній роботі з учнями.

РОЗДІЛ 1

ОГЛЯД ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Використані джерела для написання роботи можна поділити на підгрупи:



  • архівні матеріали;

  • періодичні видання;

  • свідчення очевидців;

  • літературні джерела;

  • енциклопедичні дані;

  • довідкові дані.

Використані в роботі архівні матеріали можна поділити на 3 групи. До першої групи належить картографічний матеріал. Були проаналізовані карти даної місцевості починаючи з кінця ХVІІІ ст. і аж до сьогодення. На основі дослідження даного матеріалу було простежено зміни назв географічних об’єктів.

До другої групи можна віднести архівні документи, створені за часів царської Росії, такі як «Перепис населення 1897 року», «Списки населених місць 1859, 1911 років», вони дають як статистичну, так і аналітичну інформацію про населений пункт.

Не менш важливу роль відіграють і документи третьої групи, до якої належать протоколи засідань виконкому сільської ради, документи пов’язані зі статистичною звітністю. Ці документи дають широку інформацію і є важливими у вивченні історії села.

Під час написання роботи активно досліджувались матеріали, друковані в різні часи на шпальтах районної газети «Голос Лозівщини» (раніше «Соціалістична Лозівщина», «Радянське слово»).

В окрему групу джерел виділені свідчення очевидців, які подекуди є суперечливими, але також приносять користь.

Інформація, що стосується села міститься в брошурах історії рідного краю «Лозова» В.Я. Лавренка та «Історія рідного краю» за загальною редакцією В. М. Шевченка.

Стислі узагальнені дані про село Миколаївка містяться у енциклопедичному виданні «Історія міст і сіл Української РСР» по Харківській області 1975 року. Дані, щодо жителів села, полеглих в годи Великої вітчизняної війни опубліковано в «Книзі Пам'яті України».

Отже, як бачимо, джерельна база з проблеми дослідження починає формуватися ще з кінця ХVІІІ століття і дає змогу простежити зміну назв населених пунктів, вулиць в зв’язку з історичними подіями.


РОЗДІЛ 2

ТОПОНІМІКА ЯК ЗАСІБ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

2. 1. Дефініція поняття «топоніміка» та її складові

Топоніміка (від др.-грец. topos - місце і onoma - ім'я, назва) - наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання та вимову, а також природні та соціальні умови минулого, за яких дані назви виникли. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка знаходиться на стику трьох областей знань: географії, історії та лінгвістики [11, с. 75].

Базовим поняттям топоніміки виступає топонімія - сукупність назв (топонімів) на певній території. Основне значення і головне призначення географічної назви - фіксація місця на поверхні Землі. Серед топонімів виділяються різні класи, такі як: ойконіми - назви населених місць, астіоніми - назви міст, гідроніми - назви річок, дрімоніми - назви лісів, ороніми - назви гір, урбаноніми - назви внутрішньоміських об'єктів, годоніми - назви вулиць, агороніми - назви площ , дромоніми - назви шляхів сполучення, макротопоніми - назви великих незаселених об'єктів, мікротопонімія - назви невеликих незаселених об'єктів, антропотопоніми - назви географічних об'єктів, вироблених від особистого імені [7, с. 23].

Оскільки географічні назви мають лінгвістичну природу, спостерігається тісний зв’язок топоніміки з мовознавчими науками: ономастикою – наукою про виникнення та поширення власних назв; історичною лінгвістикою; етимологією – наукою, що займається вивчення походження слів; семантикою; морфологією; фонетикою та діалектологією.

Предметом дослідження топоніміки є закономірності виникнення, формування і розвитку як окремих географічних назв, так і топонімічних систем (ландшафтів). Під топонімічним ландшафтом розуміють закономірно складену на даній території систему назв форм рельєфу, населених пунктів, водних об’єктів тощо. Дослідження топонімічного ландшафту не виключає вивчення окремо взятої назви, але вимагає врахування цих зв’язків, у яких перебуває кожна назва як складовий елемент природно-топонімічної системи. Саме тому, крім мовознавства, топонімія вивчається ще цілим рядом наук: історією, археологією, географією, народознавством, етнографією, ботанікою, зоологією тощо.

Правильно пояснити ту чи іншу назву, розкрити її смислове значення і походження – означає отримати важливу інформацію про минуле свого краю: його природні умови, економіку, етнічний склад населення, історичні події тощо. Ця особливість географічних назв використовується в історичних та географічних дослідженнях для реконструкції ландшафтів минулого, вивчення особливостей освоєння території, виявлення зниклих ареалів рослин чи тварин. Але щоб одержати таку поглиблену інформацію, потрібно досліджувати їх сукупність, сформовану під впливом характерних географічних або історичних умов [1, с. 38].

На численних прикладах дослідження територій переконуємося, наскільки географічні назви пов’язані з особливостями місцевості, відображають її характер, при тому не лише у фізичному, а й економіко-географічному плані. Цю закономірність В.Никонов сформував так: топоніміка відображає не лише географічне середовище, а й ставлення суспільства до нього. Людина відзначає в середовищі насамперед ті аспекти, які на цей час найважливіші для неї, для її діяльності та існування. Таким чином, топонім – це соціальне явище, яке не просто відображає властивості об’єкта, а подає їх крізь призму людського уявлення про даний об’єкт, розкриваючи реалії колишньої матеріальної і духовної культури населення. Топонімія являє собою систему понять, які формувалися протягом певного історичного часу. У мовознавстві географічні назви нерідко служать єдиним свідченням давно зниклих мов, а в інших випадках, складаючи частину мовного багатства народу, дозволяють виявити важливі факти історичної фонетики, граматики, словотворення. Сучасні топонімічні дослідження обов’язково базуються на даних археології, історії, географії, палеонтології, без яких топоніміка не мала б необхідного наукового підґрунтя. Географічні назви виконують адресну функцію щодо конкретних географічних об’єктів, а закладена в них інформація містить відомості про форму, величину, властивості цих об’єктів та їх значення в житті людини. Цим топоніміка дуже важлива для історичної географії та інших географічних дисциплін, з точки зору яких вона давно вже є джерелом наукової інформації та допоміжною географічною дисципліною.

Зважаючи на вищесказане, топоніміка, хоча і спирається на закони мови, тісно пов’язана з природою, населенням і господарством території, тому широкому розумінні є розділом географічної та історичної науки.

При дослідженні топоніміки не можна обійтися і без кількісно-статистичного аспекту вивчення місцевих назв. Важливість кількісного фактору надзвичайно велика при виявленні складу топонімів. Кількісні дані дозволяють часто поглиблювати висновки. Вертикальне (діахронічне, стратиграфічне) і горизонтальне (просторове) вивчення топонімів (топонімічних типів) із застосуванням кількісно-статистичного аспекту дозволяє з’ясовувати межі різних ареалів, визначати шляхи просторового просування топонімічної моделі протягом віків, а також встановлювати зв’язки і взаємозалежність динаміки з соціально-історичними та природно-географічними умовами формування етносів та націй [3, с. 19].

Окремі питання топоніміки розглядаються у працях географів, істориків та мовознавців від часу виникнення цих наук. Творцем топоніміки був звичайно народ, географи-мандрівники, першовідкривачі, які давали назви континентам, островам, гірським вершинам тощо. Вони здійснювали збір географічних назв, їх первинну систематизацію, картографування і т.д. Тому цілком зрозумілий величезний внесок у топоніміку географів, починаючи від невідомих мандрівників і до таких вчених як О.Степанів, О.Гумбольдт, В.Семенов-Тянь-Шаньський, Л.Берг, П.Тутковський тощо. Проте для з’ясування семантики і лінгвістичних особливостей топонімів у ті часи не вистачало наукового підґрунтя [8, с. 64].



2. 2. Розвиток топоніміки в Україні

Питання топоніміки здавна були в колі інтересів як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Деякі з них, наприклад М.Ломоносов, О.Потебня, І.Бодуен-де-Куртене, у своїх мовознавчих дослідженнях спиралися на топонімічний матеріал; інші (І.Срезневський, М.Максимович, М.Сумцов, О.Соболевський, О.Саліщев) розглядали його як предмет окремого дослідження. Відомі давньоруські тексти, що являють собою збірники географічних назв і їх класифікацію. У найдавніших руських літописах ми знаходимо не тільки географічні назви, але й спроби пояснення їх походження. Питання топоніміки розглядалися у працях з історії, географії, мовознавства від глибокої давнини і до наших днів, хоча сам термін „топоніміка” з’явився близько ста років тому. Топоніміка фактом свого відокремлення як окремої галузі науки зобов’язана практичним потребам географії [9, с. 67].

З кінця ХІХ ст. інтерес до топоніміки різко зріс, особливо це стосується картографії. У США, Англії, Франції, Німеччині та інших країнах організовувалися комісії й товариства з вивчення географічних назв. У 1904 році була створена Картографічна Комісія при Російському географічному товаристві, яка здійснила переклад іншомовних назв російською мовою, розробила словник географічних термінів та ін. Велике значення мають топонімічні дослідження для картографії і сьогодні. Мова карт повинна бути максимально наближеною до народної і разом з цим відповідати загальноприйнятим нормам. Особливо це стосується перекладу іншомовних назв, які дуже часто є спотвореними. У зв’язку з тим, що один і той самий об’єкт у різних країнах називається по-різному, сьогодні стоїть проблема стандартизації географічних назв, тобто прийняття єдиної норми вимови.

Розвиток східнослов’янської топоніміки припадає на ХІХ ст. Спочатку цей розвиток ішов стихійним шляхом, без відповідних управлінських постанов, проте вивчення топонімії з кожним роком набирає ширшого розмаху. Першим дослідником народної ландшафтної термінології в Україні був П.Тутковський. Він створив словник геологічної термінології, до якого увійшло 5000 українських наукових термінів [2, с. 39].

Загалом розвиток топонімії в Україні у ХХ ст. можна поділити на три етапи:

1) до середини ХХ ст. – переважали регіональні роботи, питання загальної теорії розроблялися слабко;

2) 50-70-і роки ХХ ст. – роботи з топонімії А.Дульзона, М.Мурзаєва, В.Никонова, А.Попова. З цього часу зростає інтерес до проблем топоніміки;

3) кінець ХХст.–поч.ХХІст. – відрізняється найбільш результативними дослідженнями, формуються наукові топонімічні школи, видаються перші топонімічні посібники [5, с. 27].

Найбільше пожвавлення в галузі топонімічних досліджень спостерігаються на другому етапі. Щораз бурхливіше розвивається антропоніміка, топоніміка та гідроніміка. З’явилися праці, у яких розглядається топоніміка різних держав: Латвії, Вірменії, Казахстану тощо. Слід зауважити, що велике значення у питаннях встановлення методології та принципів дослідження топонімії мали роботи В.Никонова, Е.Мурзаєва, К.Цілуйка, Л.Гумецької, Ю.Карпенка та топонімічні конференції, що відбулися у Києві у 1959 та 1962 роках і Москві у 1962 р. Значну роботу у дослідженні топонімії західних областей України провели польські мовознавці С.Грабец, З.Штібер та український мовознавець Я.Рудницький. Їх праці виявилися на сторінках журналів, а також виходили спеціальними виданнями протягом 1930-1960 років. Під час подальшого розвитку топоніміки розроблялась і вдосконалювалась методика збирання і дослідження слов’янських географічних назв. Було складено програми, анкети для збирання матеріалів (М.Кордуба, О.Лазаревський, Б.Плащанський), зроблено спроби систематизувати й опублікувати виявлений матеріал, але єдиного, чіткого методу дослідження відповідної системи все ж таки не було досягнуто.

Відомо, що найбільших успіхів в ареальному вивченні слов’янської топонімії домоглися мовознавці В.Борек , О.Вільконь, М.Карась, В.Ташицький, С.Роспонд та ін.

Дослідження топоніміки України до недавнього часу здійснювалося в основному за певними територіями, найчастіше – окремими адміністративними одиницями–областями. Якщо говорити про „жанри” топонімічних досліджень, то регіональні – найважчі, бо, як зауважує В.Никонов, автор локального дослідження не вільний при виборі матеріалу, ключі до регіонального матеріалу "майже завжди знаходяться далеко за межами району". Проте регіональний спосіб дослідження може виявляти локальні мовно-історичні явища, які при ареальному дослідженні випадають з поля зору вченого. При локальному вивченні географічних назв ширше і глибше залучаються дані з мікротопонімії. При ареальному вивченні ці дані беруться вибірково [8, с. 54].

РОЗДІЛ 3

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ ТА ІСТОРІЯ МІСТА ЛОЗОВА

3. 1. Походження назви міста Лозова

Здавна селилися по берегах річки Лозова люди... Відомо що в ІІ-ІІІ столітті н. е. проживали в цій місцевості скіфські пле­мена, які називали себе сколотами. Побували тут і кочові сарматсько-аланські ватаги, які з боями просувалися на схід. Сколоти нази­вали себе «царськими скіфами». Сколоти належали до борисфенітів, тобто до тих скіфських племен, які мешкали на величезній території Придніпров'я (річку Дніпро в ті часи за античними джере­лами називали Борисфеносом — Борисовою рікою). Сколотів-борисфенітів приваблювали тут багаті угіддя, пасовища, родючі землі. Та й сама річка з її густими верболозами. Лози стояли по берегах стіною, були гнучкі, з їхніх стебел віття можна було плести коши­ки, щити, шоломи з прилобицями, які, наче сіткою, прикривали об­личчя від стріл, стримували, глушили удари бойових палиць; особ­ливо вдавалися сколотам пересувні тини. Вони надійно слугували їм і в обороні, і в наступі. Гнучка лоза була ще й атрибутом культу. Нею користувалися в обрядових танцях, нею ж карали віщуни не­покірних... Крізь віки долинула до нас прадавня оповідь про пере­могу скіфів-сколотів над перськими завойовниками... Коли вкрай знесилене від спраги, голоду і хвороб військо царя Дарія шукало битви з невловними загонами скіфів, гордий і зарозумілий цар одер­жав від скіфських вождів символічні дарунки: птаха, мишу, жабу та п'ять стріл. Жива частина дарунку була в плетених із священної лози кошиках, а все в сукупності означало, як розтлумачили царю радники, що вони (перси) повинні негайно полишити землі скіфів: мов птахи, злетіти в небо, скочити, наче жаби, у воду, сховатися, наче миші, в землю, інакше їх скрізь наздоженуть скіфські стріли. Незабаром Дарій вивів змучене вкрай військо з території борисфенітів [6, с. 15].

Спільнослов'янська лексема «лоза» означає гілка, галузка, вітка, гілляка, сук, хмиз. Семантично вона пов'язана з дієсловом «ліз­ти», «лазити». Складний же іменник «верболози» має першим компонентом слово «верба», яке походить від спільнослов'янсько­го кореня «вер» із значенням «гнути», «вити», «вертіти». Первісне ж індоєвропейське значення лексеми «верба» — пруття. Іменники «верба», «верболози», «лоза» часто зустрічалися в усно-поетичній народній творчості, в твор­чому доробку письменників, давніх обрядах, фразеологічних зво­ротах тощо. «Лозою» називали і весняну обрядову гру. З часом від іменника «лоза» за допомогою суфікса «ов» утворився відносний прикмет­ник «лозова». Можливо, від цього прикметника і походить назва селища, хоч є і не безпідставні припущення про те, що лексема -­­­­­ назва поселення є зміненим варіантом давньоруського відносно­го прикметника «залозний», який походив із стародавнього слов'янського словосполучення-назви «Залозний шлях». Ним слов'яни називали надзвичайно важливу торговельну артерію, яка починалася від Азовського моря і тяглася до Дніпра. Лексема «за­лозний» виникла від давньої вимови іменника «залізо». Саме цим шляхом, як вважають дослідники, доставлялися вироби із заліза як з Русі, що славилася своєю зброєю: мечами, щитами, списами, наконечниками для стріл, так і з країн Азії та Сходу. Відомо, що вчений-хорезмієць Аль-Біруні ще в 1043 році писав про перевагу руських мечів та клинків. Давньоруські ковалі-зброярі, за його словами, володіли таємницею наварювання сталевих лез на за­лізну основу. В свою чергу археолог Б. Колчин схиляється до дум­ки, що давньоруським зброярам X століття був відомий процес утворення шаруватого леза. «Скільки б не точили лезо,— писав він,— на вістрі завжди залишалася сталь». Саме такі мечі, очевид­но, і були предметом експорту і в Азію, і на Схід, і в країни Євро­пи. їх називали «харалужними» від тюркського слова «харал» — битва, війна. Таким чином, це були бойові, бранні мечі [4, с. 35]. Можли­во, що Лозова колись і була або перевальним пунктом, або міс­цем торгівлі, або ж давнім городищем, в якому виготовлялися види подібної зброї. Отже, назва міста Лозова може походити, на нашу думку, як від назви річки, так і від понять, пов'язаних з так званим «Залозним шляхом».

3. 2. Виникнення і розвиток міста Лозова

Офіційні згадки про селище Лозову з'явилися майже півтора століття тому. Вони були пов'язані з прокладанням Курсько-Харково-Азовської залізниці. В другій половині XIX століття почалося спорудження станції, а в 1862 році при станції заснува­лося селище. З 1902 року — це залізничний вузол.

За короткий час Лозова стає важливим залізничним вузлом — тут сходяться шляхи на Харків, Донбас, Полтаву та Катеринослав. Саме селище поділялося на дві частини — Авилівку та Заруднівку. В першій селилися бідні робітники, що працювали на залізниці або на невеликих підприємствах Лозової. Друга частина, Заруднівка, була престижним районом, де мешкали купці, дворяни, чиновники тощо. Вона мала дерев'яні тротуари, кінотеатр, ринок. Значною була частка єврейського населення [12, с. 354].

У грудні 1917 року, коли на Україну почався наступ 30-тисячного корпусу російських більшовицьких частин під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Після взяття Харкова, червоноармійські загони під командою О.Єгорова і М.Руднєва взяли напрямок на Павлоград. 14 грудня вони наблизилися до станції Лозова. Але на підступах до станції їх зустрів запеклий спротив невеликих загонів Лозівського Гайдамацького куреня і Павлоградського Вільного козацтва. Попри значну перевагу в чисельності й озброєнні червоні змогли розгромити оборонців станції лише на 3-й день безперервних боїв. Вибиті зі станції рештки гайдамаків і козаків продовжували оборонятись і затримували просування більшовиків на південь. Останній бій воїнів УНР відбувся 17 грудня 1917 року на місці сучасного парку Перемоги і тривав кілька годин. За спогадами, тоді ніхто з гайдамаків і козаків не лишився живим. Близько 10 українських воїнів були поховані в шанцях на місці останнього бою.

У квітні 1918 р. Лозова була звільнена українськими військами генерала Всеволода Петріва. В кінці 1918 р. вівся братовбивчий бій між військами Армії УНР та махновцями. Про це є свідчення зокрема у спогадах українського письменника Володимира Сосюри, на той час козака Армії УНР. В січні 1919 р. Лозову захопили червоні війська Павла Дибенка. Влітку того ж року селище захопили російські білі війська. Того ж року їх змінили червоні, встановивши тут радянську владу. Проти неї боролися загони повстанських отаманів та українське підпілля.

Після встановлення радянської влади в Лозовій відбувалися репресії, було знищено усі церкви [10, с. 67].

В 1926 році почали функціонувати паровозне депо, дві електростанції, млини, маслобойні, завод безалкогольних напоїв, хлібопекарні. До кінця 1927 року селище вже налічувало понад 12 тисяч жителів. В 1928 році Лозова стала великим залізничним вузлом. Через Лозову в промислові райони держави йшло вугілля із Донбасу, нафта та сільськогосподарські продукти з півдня. В серпні 1928 року Харківський окружний виконком постановив віднести селище Лозова до категорії міст. До початку 40-х були відстроєні промислові підприємства: масловий, цвяховий та дротяний заводи. Збудовано водопровід, засновано парк культури та відпочинку, споруджено будинок культури, стадіон. Восени 1941 року Лозова була захоплена німецькими військами. Фашистське командування надавало великого значення місту, яке було воротами до Донбасу. Під час війни місто шість разів переходило з одних рук до інших. Місто було сильно зруйноване. В 1944 році в місті лишилося біля 7 тисяч населення.

Вигідність економіко-географічного положення вплинула на промисловий розвиток міста. Становленню міста, як крупного промислового центру Харківської області, сприяло будівництво в 60-х роках найбільшого за об’ємами продукції, що випускається, і чисельності працюючих на підприємстві – Лозівського ковальсько-механічного заводу. Датою народження підприємства вважається день, коли було виготовлене перша штамповка – 29 березня 1966 року.

Організована в 1933 році майстерня з ремонту сільськогосподарської техніки, в 1958 році була перетворена в авторемонтний завод, на якому проводився ремонт задніх мостів автомобілів.

Прообразом сучасного ВАТ «Лозівській завод металоконструкцій» була машинно-тракторна майстерня, створена в 1930 році для ремонту тракторів і сільгоспінвентаря. У 1958 році майстерня була перетворена в ремонтний завод. У 1959 році був заснований завод «Трактородеталь», який успішно працює і сьогодні.

Найстарішим підприємством є Панютінській вагоноремонтний завод, який був заснований в 1869 році. Зараз – це Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів «Укрспецвагон».

РОЗДІЛ 4

ТОПОНІМІКА ТА ІСТОРІЯ СЕЛА МИКОЛАЇВКА ЛОЗІВСЬКОГО РАЙОНУ

4. 1. Виникнення села і походження його назви

Сучасна офіційна назва села – Миколаївка (додаток А). У стародавніх записах, документах про народження та на географічних картах це село називалося Потощина [16, 17, 18, 19]. Про виникнення цієї назви існують перекази.

Перший переказ говорить про те, що село Потощина було засноване у ХVІ столітті, коли посилилось загарбання українських земель польськими та литовськими панами після Люблінської унії. Землі Полтавської області належали панам Вишневецьким, а землі Харківської області (частково) належали панам Потоцьким.

За 8 км від села Потощина розташоване село Литовщина (додаток Б), яке за переказами належало князю Литовському [20, 21].

Другий переказ розповідає про те, що коли у вересні 1651 року в місті Біла Церква Богдану Хмельницькому був нав’язаний польськими феодалами новий мирний договір, який майже все закреслював, що було завойовано українським народом ціною великих жертв, шляхта дістала право повертатися до своїх маєтків. Почалися жорстокі розправи польських панів над українськими селянами. Рятуючись від помсти польського панства, населення тікало ближче до земель Російської держави та на її землі, де селились на території Слобідської України, куди входила територія сучасної Харківської області. Селяни, що тікали від пана Потоцького, селилися на березі річки Тернівки і село стало називатися Потощиною. Це село належало до Новоіванівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії.

Пан Григорій Потоцькиго мав двох дітей: Марію та Миколу, які по смерті батька успадкували його землі. За 4 км. від села Миколаївка розташоване село Мар'ївка, назва якого, ймовірно походить від імені Марії Потоцької. Сучасне ж село Миколаївка було передано в спадщину Миколі Потоцькому, звідти і його назва.

Син Потоцького, якому дісталась у спадщину Потощина, ніколи в цьому селі не жив. Він мав управляючого, який стягував з селян-кріпаків натуральні і грошові податки. Селяни відбували тяжку панщину. Згодом син Потоцького програв село у карти пану-поляку Добровольському.

Цей поміщик на березі річки Тернівки збудував розкішний маєток, в якому все було зроблено руками кріпаків. Селяни збудували підвал, де зберігалися вина сорокарічної витримки.

Але і пан Добровольський не проживав тут, а приїздив у маєток, щоб справляти «гучні оргії». Тремтіли тоді кріпацькі душі.

Розповідають, що цей пан за кількох хортів (собак, з якими ходили на полювання) виміняв у чернігівського пана сім'ю Синельників, потомки яких і зараз живуть у селі. Із західних областей була привезена сім'я Панчишиних. Їх потомки також проживають у Миколаївці. Управляючий маєтку був Медяник, який поводився із селянами гірше від пана. Після нього управляючим став єврей Арон Варшавський, а після його смерті – син Григорій. Про останнього ходили чутки, що ніби він у 1905 році зберіг село від розправи козаків. Також ніби він сам, таємно, готував селян до бунту проти поміщика.

Аналізуючи плани генерального межування Павлоградського повіту Катеринославської губернії 1798 та 1830 років (додаток В), бачимо, що село підписане на цих картах наступним чином: «Сельцо Николаевка, Варвровка тожъ», тобто як бачимо, в цей час населений пункт мав подвійну назву, але щодо походження назви Варварівка не знайдено ніяких відомостей ані серед арівних документів, ані серед розповідей старожилів і документів сільської ради [16, 17].

4. 2. Походження назв вулиць села

Щодо походження назв вулиць села також було здобуто цікаву інформацію.

Центром Миколаївки наприкінці ХVІІІ століття була вулиця, що пізніше виокремилась ще в одне село – Мартинівку (на карті 30-х років ХХ століття це село має ще одну назву – Ново-Миколаїка). Зараз село Мартинівка поглинуте Миколаївкою і складає одну з вулиць села.

Також в ХІХ – на початку ХХ століття в селі була так звана «Чорна» вулиця, що отримала свою назву через те, що тут восновному селилась чернь. Голопупівка – так звалась ще одна вулиця села. В першій половині ХХ століття Голопупівка була перейменована в провулок Шкільний, так як тут розташовувалась стара будівля Миколаївської восьмирічної школи, збудованої в 1912 році. Обабіч села, понад ставком знаходилась коротенька вуличка, що звалась «причепилівка», вона була, як наче «причеплена» до населеного пункту.

В 1986 році в селі будується новий монумент слави, а за ініціативи школи вулиці називаються іменами учасників тих подій, що відбулися в селі в лютому 1942 року.

Вулиця імені Героїв-кутлінців (колишня Чорна), налічує 50 будинків, данина пам'яті бійцям 273 стрілецького полку 270 гвардійської стрілецької дивізії, якою командував майор Заки Юсупович Кутлін. Славний син татарського народу мужньо захищав українські землі. Батальон особливого призначення – так назвали ту 1000 бійців, яка майже вся загинула, але своє бойове завдання виконала – протягом чотирьох днів тримала у своїх руках підступи до Лозової, бо саме через наше село йде найкоротший шлях з Західного Донбасу до Москви.

Вулиця іме­ні Розвідників Саутієва (колишня Мартинівка), налічує 38 будинків. Це вулиця зберігає пам'ять про невеличкий загін розвідників, яким командував 20-річний осетинець Ахмет Саутієв. Це вони, зробивши розвідку глибокої лютневої ночі в Миколаївку, зайняли оборону в приміщенні старої школи і першими зустріли румунські загони, які наступали. Чотири брати і сестра Саутієви приїздили у 1987 році на могилу свого брата. Дружньо прийняли їх миколаївці і нагородили – увіковічнили пам'ять про батька в назві своєї вулиці.

Памятають жителі села Миколаївка і славні подвиги своїх жителів. 350 прозовників – такий їх вклад в поповнення лав Радянської Армії. І серед них – герой Радянського Союзу Микитенко Василь Лаврентійович (рис. 4. 1.). Уже в квітні 1945 року на підступах до Берліну, взвод, яким командував молодий сержант звільнив 1500 військовополонених. Німецького полковника обеззброїв та взяв у полон сам Микитенко В. Л., за що і був нагороджений Золотою Зіркою Героя. Іменем славетного земляка названа головна вулиця села (94 будинки).



Рис. 4. 1. Микитенко В. Л.

Шкільна вулиця, якою зранку поспішають школярі, носить ім'я Джека Алтаузена (рис. 4.2.). Приїжджі часто запитують у миколаївців: «Звідки таке прізвище?» Це псевдонім Якова Мусійовича Алтаузена – відомого радянського поета. Це його перо в грізні дні 1941 – 1942 років піднімало бойовий дух бійців, вселяло надію в свою перемогу. Загинув поет під колесами німецького танку на полі бою поблизу села надеждівка. Але його історія життя була настільки цікавою, що представники групи «Пошук» зв’язувались з дружиною та сином поета. Вони побували в нашому селі під час відкриття Меморіалу Слави.

Рис. 4. 2. Джек Алтаузен

Сучасні назви вулиць – це шана наших односельців тим, хто загинув, захищаючи наше село. Також зявляється ще одна вулиця, що була названа Молодіжною, так як на ній восновному селились молоді сім'ї і тут завжди можна було почути веселий і дзвінкий дитячий сміх.

А зараз я хотіла б розповісти детальніше про подвиг тих людей, імена яких увіковічені в назвах вулиць нашого села.



4. 3. Село Миколаївка в роки Великої Вітчизняної війни.

Ми знаємо з літератур­них творів про «Молоду гвардію», про Зою Космодем'янську. Та на жаль, не знайшлося письменника, який би зміг описати трагедію, що розігралася в роки Великої Віт­чизняної війни на підступах до села Миколаївка і в самому селі. Вона стала відомою лише в 1967 році. У Книзі пам'яті в зведених спис­ках солдат, що загинули біля села Миколаївка, значиться число 650. «Батальйон особливого при­значення» — так назвали першу статтю в обласній пресі про бій у нашому селі, коли його від­відав старший сержант 273 полку 270 гвардійської стрілецької диві­зії Григорій Якович Івченко. Йому одному вдалося тоді вижити.

У січні 1942 року радянським військам Південно-Західного і Південного фронтів вдалося пере­йти в наступ, форсувати річку Сіверський Донець і прорвати оборону гітлерівців. За перші 10 днів операції 6-та армія гене­рала А. М. Городнянського та 57-ма армія генерала Д. І. Рябишева з боями просунулися до Лозової. Відповідальне завдання оволодіти й утримати Лозову було постав­лено 270-й стрілецькій дивізії під командуванням полковника Заки Юсуповича Кутліна (рис. 4. 3.)

Рис. 4. 3. Кутлін З. Ю.

Вранці 27 січ­ня Лозова була повністю звільнена від загарбників. Щоб утриматися на своїх позиціях, командуючий дивізією посилає в Миколаївку ба­тальйон особливого призначення з наказом протримати німців на під­ході до Лозової 3-4 дні. Через Ми­колаївку йде найкоротша дорога з Павлограда на Лозову. Командував батальйоном майор В. Кучерявий, явий, вели - капітан І. Гіржев і комісар М. Мільштейн. Батальйон неодноразово засилався в тил во­рога, де підривав мости, залізнич­не полотно і потяги, нападав на фашистські обози.

Була глуха ніч. Лютувала хур­товина. Засніженими дорогами в тил ворога йшли воїни-кутлінці, щоб несподівано вибити його з Миколаївки. А потім будь-що стримувати гітлерівців до підхо­ду наших танків. Попереду батальйону йшли розвідники старшого лейтенанта А. Саутієва. Їм довелося в склад­них умовах негоди пробиватись через снігові замети і глибокі яри.

Вони пильно вдивлялися в снігову далину, обережно об­ходили ворожі заслони і пости, прокладаючи шлях воїнам-кутлінцям.

Ось і село Миколаївка. У бі­лих маскхалатах розвідники не­помітно ввійшли в село. Снігова хуртовина замітала їхні сліди. Від холодного пронизливого вітру ворожі вартові ховалися за стіни домівок. їх тихенько знищили розвідники Курбатов, Дроздов і лейтенант Альохін. У небі загорілася червона раке­та. Це умовний сигнал для атаки на ворожі позиції. І у вікна бу­динків, де в глибокому сні спа­ли гітлерівці, полетіли гранати і пляшки з горючою речовиною. Фашисти від несподіванки ви­скакували з теплих осель і хто в чому тікали, кидаючи свою техніку. Та на ранок, оговтав­шись, німці з румунами пішли в атаку. Ворог лютував, кидаючи в бій все нові й нові підрозділи.

Першим удар на себе при­йняли розвідники Саутієва. Його підрозділ був підвержений щіль­ному артилерійському вогню, та комроти, вміло маневруючи, ви­вів його з-під обстрілу без втрат. Допоміг туманний ранок. У бою особливо відзначився ком­роти Саутієв, лейтенанти Григорюк, Альохін, політрук Капля та санінструктор Ільченко. І, як писала в ті дні армійська газета «За Родину» (лютий, 1943 р.), тільки комроти Саутієв знищив з ручного кулемету більш як сто фашистів.

На справжній плацдарм пере­творилося приміщення сільської школи. Воно стояло на бугрі, а в даху мало круглий отвір, зрідки кулеметним вогнем і зустрічали німців радянські бійці. Та сили були нерівними. З боку Павло­града підійшла румунська ди­візія. І коли німці ввірвалися до школи, наших сміливців зали­шилося лише троє. Одним із них і був старший сержант Григорій Якович Івченко.

Батальйон перестав існувати. Та завдання своє виконав, три дні стримуючи натиск ворога. З лю­того по квітень місцевого насе­лення в селі майже не було. Тому здійснити поховання наших сол­дат ніхто не зміг. А коли люди по­вернулися до села, вони не могли повірити своїм очам: поле перед Олексіївкою і Миколаївкою було вкрите трупами. Як розповідали очевидці, деякі з них уже не під­лягали християнському похован­ню. їх, як могли, закопували на полі... Лише частину було знесе­но в братську могилу, на якій до 1987 року було лише 16 прізвищ загиблих солдат. А в 1987 році бульдозер, підгортаючи гній біля тваринницької ферми, вивернув солдатські останки. Тоді сила­ми військкомату було здійснено в Миколаївці перезахоронення загиблих бійців періоду Великої Вітчизняної війни [13, 14]. Міс­ця їх розміщення підказали міс­цеві жителі. Вдалося побувати в ЦАМО м. Подольська. Звідти були привезені дані 200 відомих загиблих у с. Миколаївка солдат. Пам'ятник на братській могилі, куди перезахоронили останки, силами місцевого колгоспу ім. Щорса замінила постать сол­дата, виготовлена з окремих бе­тонованих частин. На них напис:

Через рощи, реки, перекаты,

По дорогам, что к Днепру ведут.

Крепко сжимая автоматы,

Днем и ночью кутлинцы идут.

Перед пам'ятником — 6 ча­вунних плит, на яких нанесено 200 прізвищ загиблих на мико­лаївській землі солдат.

А на полі перед Олексіївкою на невеликому пагорбі підняв­ся пам'ятний знак «Солдатське поле». Полите людською кров'ю і удобрене людськими кістками, воно добре плодоносить [15].

У пам'ять про ту трагедію в нашому НВК відкрито історико-краєзнавчий музей, де зібрані матеріали, що доводять досто­вірність розказаного. Щодня ідуть до школи вулицями шко­лярі. Назви своїх вулиць вони знають добре і кожному приїж­джому розкажуть історію своєї рідної вулиці.



4. 4. Топоніміка інших сел Миколаївської сільської ради

На сьогоднішній день Миколаївській сількій раді підпорядковується 5 сел: Копані, Литовщина, Мар'ївка, Олексіївка, Поди. Розглянемо кожне з них.

Село Копані розташоване на відстані 1 км від села Поди та на відстані 3 км від села Петропілля.

Виникає це село в 1926 році як поселення переселенців із Миколаївки. Ця територія привабила прийшле населення своїми дуже родючими грунтами. На 1927 рік село складалось із 19 господарств і налічувало 56 чоловіків і 49 жінок населення. Назва села походить ймовірно від слів «копати», «копанка», так як населення в той час створювало копанки для житла.

Існує усний переказ про те, що даний населений пункт виник раніе, в 1857 році, та мав назву Нові Поди, але ніяких підтверджень цієї інформації не знайдено.

Село Мар'ївка (Мар'янівка, хутір Мар'янівський) розташоване в місці впадання річки Литовщина в річку Мала Тернівка. Як бачимо назва села походить від жіночого імені Марія. Так звали доньку майора Григорія Потоцького, що з кінця XVIII століття володів цими землями. І саме цю територію, пан Потоцький передав дочці у придане, де на початку ХІХ ст. і виникло село, що існує до сьогодні.

Село Литовщина розташоване на правому березі річки Литовщина, що через 5 км впадає в річку Мала Тернівка. Назва населеного пункту саме і походить від назви цієї ріки. В середині ХХ століття село мало назву Ново-Михайлівка. В 1925 році село налічувало 77 дворів.

Село Олексіївка розташоване на річці Малій Тернівці. Час виникнення – середина ХІХ століття. На момент виникнення село мало назву Шляхова, так як знаходилось при шляху, що ішов уздовж течії ріки. Навпроти Шляхової на іншому березі річки Мала тернівка розташовувався хутір Дмитрівка, що пізніше звався Кам'янкою (походження назв невідоме). Зараз цей хутір поглинутий селом Олексіївка. В народі село називають Дерезянкою (ймовірно через поширення тут даного виду чагарника).

Село Поди розташоване у верхів'ї балки Бузинувата. Час заснування заснування – початок ХХ століття. Станом на 1925 рік село включало в себе 46 господарств і 237 чоловік населення. Походження назви села ймовірно походить від назви подового хлібу, що випікається на хлібопекарському листі, деку, поду пекарної камери або люльки.

ВИСНОВКИ
В даній роботі висвітлено походження топонімічних назв та історичний розвиток міста Лозова та села Миколаївка Лозівського району від заснування до сьогоднішнього дня.

В процесі дослідження було встановлено:

— тлумачення і складові науки «топоніміка»

— значення топоніміки як засобу вивчення історії рідного краю;

— основні складові топоніміки, як допоміжної історичної дисципліни;

— час виникнення міста Лозова;

— походження назви міста Лозова;

— місто Лозова виникло як поселення людей, що обслуговувало залізничну станцію;

— історичний розвиток міста Лозова;

— село Миколаївка виникає в середині ХVІІІ століття, як поселення селян, що тікали від своїх панів;

— село Миколаївка розташовується на землях, що належали пану Григорію Потоцькому (звідси походить і одна із назв – Потощина);

— походження назви села Миколаївка;

— перебіг історичних подій на території села з початку його заснування;

— назви вулиць села в різні історичні періоди його існування;

— зміни назв вулиць населеного пункту в зв’язку різноманітними факторами;

— причин перейменування вулиць села в 1986 році іменами героїв Великої Вітчизняної війни;

— внесок героя Радянського Союзу Микитенка Василя Лавровича в історію та розвиток рідного села;

Використані під час дослідження архівні і газетні матеріали мають певні прогалини в історичних подіях, а також усні свідчення і перекази місцевого населення подекуди носять дещо суперечливий характер, тому деякі події в історії села можуть бути висвітлені необ'єктивно.

Використання матеріальної бази, що міститься в даній роботі цілком обумовлене при проведенні уроків з історії України в 9 – 11 класах, та з Харківщинознавства в 8 – 9 класах, під час проведення годин спілкування і в позакласній роботі з учнями.

Членами історико-краєзнавчого гуртка «Пошук» Миколаївського НВК буде продовжуватись робота з дослідження топоніміки і історії рідного села.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



  1. Бабишин С. Д. Топоніміка в школі: — Київ, Радянська школа, 1968– 127 с.

  2. Баженова Л. В. Слобожанщина в працях дослідників і краєзнавців ХІХ – ХХ століття: – Камянець-Подільський, Оіюм, 1993 – 479 с.

  3. Білецький А. О. Борістенес — Данапріс — Дніпро // Питання топоніміки та ономастики: – Київ, Видавництво Академії наук УРСР, 1962 – 265 с.

  4. Гараган П. А. Лозова: – Харків, Прапор, 1965 – 96 с.

  5. Дяченко В. Д. Відбитки історії, етнографії та природи України в назвах її населених пунктів. — Київ, Радянська школа, 1967 – 109 с.

  6. Лавренко В. Я. Лозовая: – Харків, Прапор, 1984 – 51 с.

  7. Мурзаев Э. М. Очерки топонимики: – Москва, Мысль, 1974 – 382 с.

  8. Никонов В. А. Введение в топонимику: — Москва, Наука 1965– 179 с.

  9. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви: — Київ, Наукова думка, 1967 – 134 с.

  10. Шевченко В. М. Історія рідного краю: – Лозова, 1998 – 111 с.

  11. Янко М. Т. Топонімічний словник-довідник: Українська РСР: – Київ, Радянська школа, 1973. – 179 с.

  12. История городов и сел Украинской ССР. Харьковская область: Киев, Институт истории Академии наук СССР, 1967 – 718 с.

  13. Книга Пам'яті України. Харківська область. Т.10. Харків, 1996 – 720 с.

  14. Книга Пам'яті України. Харківська область. Т.20. Харків, 2003 – 656 с.

  15. Чотири вулиці і кожна героїчна // Голос Лозівщини. – 2010. – № 56. – 4 с.

  16. Матеріали Лозівського краєзнавчого музею, ВСТ № 214. План генерального межування Павлоградського повіту Катеринославської губернії 1798 рік.

  17. Матеріали Лозівського краєзнавчого музею, ВСТ № 215. План генерального межування Павлоградського повіту Катеринославської губернії 1830 рік.

  18. Матеріали Лозівського краєзнавчого музею, ВСТ № 12356. Военная топографическая карта западной части Российской империи (трехверстная): - Ряд ХХV, лист 14.

  19. Матеріали Лозівського краєзнавчого музею, ВСТ № 12105. Списки населених місць Катеринославської губернії за даними 1859 року.

  20. Матеріали Лозівського краєзнавчого музею, ВСТ № 12106. Списки населених місць Катеринославської губернії за даними 1911 року.

  21. Матеріали Лозівського краєзнавчого музею, ВСТ № 12156. Військово-статистичний огляд Російської імперії. Катеринославська губернія.

«ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ»

http://www.kartolog.ru



http://www.oldmaps.ru

http://www.colovrat.at.ua

http://www.raremaps.ru

http://www.artgide.com

ДОДАТКИ
Додаток А

Село Миколаївка на карті початку 60 – хроків ХІХ століття

Додаток Б

Відомості про с. Миколаївка в списку населених місць

Катеринославсткої губернії 1859 року.



Додаток В

Село Миколаївка на карті 1830 року.


Додаток Г



Село Миколаївка на карті 1798 року.





Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconПредставники романтизму Виконала учениця 9-б класу Дубініна Анастасія

Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconДжерела електричного струму Виконала : Філоненко Галина Юріївна учениця 9 класу Новоукраїнської зш і-іііст.№3

Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconОстап Вишня Виконала учениця 11 класу: Маміна Анастасія
Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський...
Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу icon«Наш Сухомлинський» роботу виконала: Ківва Валерія, Учениця 11 класу Навчально-виховного комплексу «Гімназія-загальноосвітня школа I-III ступенів №4»
Ці слова Т. Г. Шевченка закликають нас поважати нашу Батьківщину, нашу золоту спадщину – таких людей, як Сухомлинський, які зробили...
Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconКнига, без якої я не уявляю свого життя. Михайло Опанасович Булгаков " Майстер І Маргарита " Виконала учениця 11-а класу Василів Вікторія Зміст
Проект Книга, без якої я не уявляю свого життя. Михайло Опанасович Булгаков Майстер І маргарита
Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconВідділ освіти виконавчого комітету Нетішинської міської ради
Бредіхіна Олена Анатоліївна, практичний психолог дошкільного навчального закладу (ясла-садок) №8 «Золотий ключик» м. Нетішин
Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconУкраїна під час Другої світової війни (1939-1945) учениця 11-а класу
Персоналії: С. Тимошенко, М. Кирпонос, С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, Р. Шухевич, О. Теліга
Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconГетьманство івана мазепи. Внутрішня політика гетьмана. Підготувала учениця 11 класу Калюжна Ярина Біографія
...
Виконала: Сезько Олена Анатоліївна, учениця 10 класу iconУчениця 11-б класу шсш №1 Крамарева Анастасія План Біографія Літературна діяльність
Стендаль народився на півдні Франції, у містечку Гренобелі, в освіченій І заможній родині. Велика Французька революція порушила звичайний...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка