Віктор петров доктор Серафікус



Сторінка4/10
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Вони знали один одного, ще не назвавши себе.

Він лежав, Вер сиділа. На тлі блакитного неба чітко й ясно викреслювалася голова Вер.

Корвин перервав павзу, щоб, дивлячись на жінку, сказати:

— Майстри інколи зважали на значення одноманітного блиску тла, щоб змалювати вроду жінки. Теоретики мистецтва золоте тло ікон ладні тлумачити як висновок метафізичних тенденцій іконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала ролю зовсім не метафізика, а натуралістичне спостереження: на тлі золота абож емалі врода жінки здається довершеною.

Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пісок йому з плеча і сказала:

— Ви розглядаєте обличчя жінки як матеріял для картини замість дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жінка обертається на модель од Пакена, на якій вішають убрання. Невже ж жадна жінка нічого не варта супроти картини мистця?

Корвин повернувся на бік і сперся на лікоть.

— Навпаки. Про мене жіноча врода є така ж культурна й естетична цінність, як і мистецький твір будь-якого майстра. До речі, мені здається, що я знаю вас. Із самого початку мені здалось, нібито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви — Вер Ельснер! Минулого року в «Dіе Кunst» була надрукована стаття про еволюцію мистецьких стилів. Критик мав на увазі два ваші портрети — один мальований в експресіоністичній манері та інший, писаний Яковлевим, в якому кубізм був поєднаний з чітким і монументальним академізмом. З вашого тону я відчуваю, що ви незадоволені, що критик писав про ваші портрети, а не про вас.

Вер не заперечувала. Вона цілком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:

— Стаття в мистецькому часописі, що трактує з докладною обізнаністю про вроду сучасної жінки, вигин стегна, лінію потилиці, форму спини — варта була б такої уваги, як і стаття про стиль сучасних майстрів. Чому годиться писати про портрети жінок і присвячувати навіть окремі часописи спеціяльно жіночому вбранню, черевикам, зачіскам, килимам, меблям, і не можна присвячувати статей і часописів самій жінці?

Вер і Корвин знаходили спільні думки й спільний ˜рунт.

В теорії нової культури вони вводили апологію людини, її бажань та її активности. На прапорі свого ентузіязму вони написали: активність людини.

Людські почуття злиденні й недосконалі, бо людство воліло вдосконалювати техніку мистецтва і нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійснених бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності. Цивілізоване людство культурне у своїх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своїх почуттях і бажаннях.

Вайле, німецький етнолог, свою книжку про дикунів назвав «Die Kultur der Kulturlоsеn», тим часом книжку про сучасне цивілізоване людство годилось би назвати «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen».

І все ж таки в своїх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студії при курбасівському «Молодому театрі» у 1918 році, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фізкультурою, біомеханікою, ритмічними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, — отже, коли традиції клясичного танцю почали підупадати, а захоплення ритмікою тіла стало загальним.

Немає жінки, яка б не припускала, що в неї сховані таланти актриси. Вер була жінка, — отже, вона уявляла себе — принаймні деякий час — акторкою.

Вайлд розповів історію однієї дівчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала. Вона загубила в собі акторку, коли відчула в собі жінку. Бідне дівча! — воно не вміло підносити свої почуття на ступінь театральної гри і своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сібілла Вен була надто щира й наївна.

Вер — навпаки! Вер тільки тому й вступила до студії, що була жінкою. Жіночий інстинкт досягав у неї того ступеня природної витончености, коли він може замінити талант і висунути з натовпу. Бути жінкою — мистецтво, як грати в пін˜-пон˜, дири˜увати оркестрою й брати призи на шахових турнірах. Манерну індивідуальність Вер приймали за прикмету справжньої талановитости. Вона користувалась успіхом. Їй бракувало техніки, її пуанти не завжди були бездоганні, але в особистій вдачі Вер було так багато умовної декоративности й штучної орнаментальности, що їй належало лише бути собою, за нею визнали першорядні здібності.

Приятелі їй плескали. Знавці, з властивою їм педантичністю в своїх уподобаннях і присудах, відрізняли не на користь Вер уміння бути жінкою від уміння клясичного танцю.

В житті Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе... Їй хотілося плескати, коли у вітальні абож каварні з особливо химерним мрійним жестом вона запалювала цигарку абож куштувала хрумку мерен˜у й змітала крихти з білого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка й відповідальна, як і останнє напруження тіла у змаганнях на 100 метрів.

Вступивши до студії, Вер віддалась упертій праці, але задовольнилася з перших успіхів і перших визнань. Вона казала, на свій кшталт варіюючи Цезареву формулу:

— Я захтіла! Я досягла! Я зреклась! Навіщо продовжувати? Повторити те саме в столицях і, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрій Левенсон в «Майстрах балету» або хто інший присвятив мені кілька рядків з гострою й іронічною оцінкою? Чи варт змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!

Коли після перших успіхів Вер кинула студію, її не зрозуміли.

— Чому?


Пояснення, що їх давала Вер, нічого не пояснювали Шукаючи правдоподібних ар˜ументів, вона посилалась на брак шанолюбства.

— Мені бракує шанолюбства. Цей успіх мене не задовольняє. Навіть галасливий джазбандний реклямований успіх на великих сценах Парижу, Відня й Нью-Йорку не задовольнить мого шанолюбства. До того ж я боюсь, що за наших часів театральне мистецтво втратило свій сенс.

Можливо, це останнє грало найбільшу ролю. Вер усвідомлювала, що культ естетного пасивного формалізму, одірваного від життя й сучасности, відходив у минуле. Ще нічого не знавши про новітні течії в житті й мистецтві, вона прийшла до аналогічної думки про «атеїзацію мистецтва». Мистецтво, відокремлене від життя й замкнене в собі, зникає. Колишні типи концертів одмирають, музика механізується, мистецтво набирає спортового характеру. Фізкультура й спорт успішно конкурують з виставами, футбольні й баскетбольні змагання на стадіоні відбивають одвідувачів з театру, пляж здається привабливішим від балетного спектаклю. Дівчина, що стрибає в воду з трисажневої вежі, викликає не менше подиву, як балерина з її вишуканими пуантами й крицевим носком.

Корвин помилився — Вер не була танцюристкою. Розвинені м'язи Вер були розвинені м'язи спортсменки. Вер зробила зі спорту професію.

З пляжу поїхали вдвох. Увечорі сиділи в саду, їли морозиво, дивились на фоєрверк. Слухали музику. Вечеряли в «Континенталі». Вер пила горілку й пиво. Вер казала, що на нинішній день вона дивиться як на початок їхнього товаришування, «компаньйонату». Вона досить недвозначно виявляла свою прихильність до Корвина. Але, давши йому всі аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жадного з цих авансів.

Пізніше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де ніколи раніше не доводилось бувати, сиділи на кручі над Дніпром, знов блукали по вулицях і тільки вже на світанку, о п'ятій годині ранку повернулися додому.

Корвин не міг достотно пригадати їх нічних розмов. Він не міг зв'язати уривки розмов, що збереглися в його пам'яті. Він пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що він пригадував. Він пам'ятав ніби крізь сон. Може, ці розмови й справді лише привиділося йому потім у п'яній півсонній маячні, а може, це були невисловлені думки Вер, що він їх сам підказав їй.

Ця жінка була чарівна й приваблива. У сп'янілих нічних блуканнях вона не тратила ясности. Утримуючись від будь-чого, вона шаліла в приборканих своїх бажаннях і спокушала найвибагливіші дивацтва.

Десь, у якомусь глухому завулку, вони сиділи на лавочці коло довгого паркану, Корвин цілував Вер у підголену потилицю.

В легкому теплому повітрі пахло нічними квітами.

Десь кумкали жаби.

В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.

Вер звільнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотіла:

— Я кохаю вас, Корвин!

Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неї пахло вином. Очі її були широко розкриті, ніби в стражданнях породіллі.

— Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задоволите своє бажання, а для мене — з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а, може, ще й сьогодні перед тим, як зустрітись.

Вер була дуже п'яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нічого не говорила цього, і в п'яній безглуздій плутанині думок, почуттів, це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!

Але він твердо пам'ятав, що вона призналась у коханні. Щоправда, коли це й було освідчення, то дуже дивне.

Він пам'ятав ці фрази. Вер казала йому:

— Коли я сьогодні побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Кінець роману може бути небайдужим лише тоді, коли його обернути на початок кохання.

Вони блукали. Вони пережили нічні кошмари химерного кохання, ніби нотр-дамівські химери ожили в них.

У своїх нічних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям. У фіялкових присмерках на густій синяві неба чорно-сірі гігантичні потвори розкинули свої крила. Від збудження, що ще тремтіло в них обох, нічні потвори прокинулися, щоб справити відьомський шабаш.

Вниз од цього будинку Корвин повів Вер кривими стежками. Вони падали, підіймалися, губилися, йшли вперед і верталися назад. Вони плуталися в пітьмі на переплутаних стежках провалля.

Чи, може, це лише привиділося вві сні?

А в сріблястому ранковому тремтячому світлі, коли Вер прощалася з Корвиним і він цілував у неї руку, вона повторила:

— Кінець кохання буде лише тоді небайдужим, коли його обернути на початок!

Розділ VI

Вер була донькою поміщика, присяжного повіреного. Свого часу, за студентських років, її батько побував на засланні, і культ давніх народовольських традицій надавав влаштованому й врівноваженому побуту в родині Ельснерів деякого відтінку колись перенесеної офіри й виконаного громадського обов'язку. З роками прийшли байдужість і спокій, і батько Вер, не без матеріяльної для себе користи і не без апльомбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував ці згадки про свою революційну діяльність юнацьких років, щоб оточити себе тепер авреолею поваги й авторитету.

Вступивши після закінчення гімназії на курси, Вер змінила свою гімназіяльну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синій з високим англійським комірцем tailleur. Купила товстий лінований зошит у чорній цератовій обгортці. На стіл у своїй кімнаті поставила гіпсового Толстого, а на стінці повісила довгобородого «інтелектуального» Драгоманова в застебнутому сурдуті, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про її власні уподобання, як про невиразний відгук розпливчастих уяв про студентів і курсисток. Деякий час після вступу вона навіть носила пенсне в оправі і з чорним шнурком. І не тому знов таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорію або символ. Вона хотіла мати вигляд дівчини серйозної, заглибленої в себе й незалежної.

Вона вступила на курси з думками, що склалися в неї про студентів з оповідань батька. Курси й університет в її уяві малювались величезною конспіративною організацією змовників. Вона мріяла про долю Софії Перовської та Віри Фі˜нер. Вона бачила себе на розі вулиці в схвильованому чеканні губернаторської карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склі червоний лацкан сірої генеральської шинелі, і в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.

Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж ніяк не відповідало ані атмосфері, ані оточенню. Її уява про університет і курси показалася хибною. В ці роки «між двох революцій» у студентській масі панували асоціяльні настрої, що знаходили в собі вияв для переважної більшости в цілковитій відсутності будь-яких духових інтересів: пасивна відсутність будь-яких переконань, психологічна астенія.

Студентська маса в своєму складі була аморфна, дезорієнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разі — Винниченка, Андрєєва й Купріна. Інтелектуальний рівень був дуже низький. Кіно, театр мініятюр, для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, недотепні дотепи, пісні, пікніки, кава й тістечка у Франсуа або Семадені. Державі потрібні були урядовці. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки війни, чимала частина їх потрапила за мобілізацією до війська: вони обороняли державу й своє право бути урядовцями в ній, Вер не раз приходила скаржитись батькові:

— Ти був щасливіший!

А батько, посміхаючись викришеними за юнацьких років од цинги зубами, казав:

— Можливо, доню!

Для обдарованішої, інтелектуально розвиненішої й духово активнішої меншости прапором став філологізм, рафіноване культурництво, олександринізм. Гасло культурu заступило гасло революції. Книжка Барбе д'Оревільї про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась євангелією молоді, й пушкініянство - модою для всіх.

Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправі й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манері 30-х років, в стилі онє˜інської Тетяни, як на жіночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал її обличчя.

Саме в ці роки Павло Филипович працював над своєю книгою про Боратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому «онє˜інському» фраку по вулицях Петербур˜у, а Миша Алексеєв читав Максиму Рильському кавказькі оповідання Марлінського. Вер перекладала з французької Верлена, стежила за «Аполлоном», і ˜рабарівська «Історія мистецтва», особливо том, присвячений архітектурі, став її настільною книгою.

Захоплення барокко входило як обов'язковий складовий елемент у світогляд Вер та її приятелів. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрівку до бароккових пам'яток Києва ХVІІ-ХVІІІ віків. Блакитне небо, голі дерева, мереживо бароккових вигинів, білі хмарки і втома від прогулянки пішки з Печерського через Поділ до Кирилівської церкви.

Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басар˜ом. Адже з київської вистави «Кольцо» 1915 року Марко Басар˜ починав свою берлінсько-паризько-нью-йоркську кар'єру експресіоніста.

Вер ненавидіпа інтелі˜енцію, парляментаризм, лібералізм, слова про поступ, про˜рес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної добрости.

Падіння Перемишля її не схвилювало.

Під 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:

«Лібералізм у Росії зі своєю боязкою інтелі˜ентською громадськістю знав лише ,,малих" богів, "місцево-шанованих", "хатніх" богів, богів "пенатного" значення. Лібералізмові бракувало стилю. Злиденність, сірість, зубожілість, розпливчастість, — чи вважаємо це за стиль? Бєлінського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушановуємо ім'ям героїв?

Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвітню комедію, і ствердив Кутузова, що під час бородінського бою — їв курку. В Росії завжди "їли курку" під час "бородінських боїв". Цією самою кутузовською куркою вигодовано російську відсталість.

Російські вояки під час війни воювали проти гармат багнетами. Хіба не Толстой заповів як вищу мудрість війни їсти курку під час боїв? А хіба не їли? Як провести межу, що відокремлює нездарність і зраду російського бюрократизму від так званого "російського генія"?

Коли Толстой пише: "Я живу добре! Три роки не читав і тепер не читаю жадної газети", чи не мусимо ми радіти: він — ми, ми — він?!..»

Аполлонові Григор'єву вона віддавала перевагу перед Бєлінським і протопопові Аввакумові перед Михайловським.

17-ий рік Вер стріла лівою з лівих. В революції їй подобався максималізм і з усіх гасел найбільше — гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцію вона входила через «Скитів»ш. Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних із зошита сторінках квапливо накидувала великими літерами проєкти резолюцій. Щоправда, цього її ентузіязму вистачило тільки на дуже короткий час, не більш, як на кілька місяців.

Горохвяний хліб, хмурі будні, свист гарматнів, що проносилися над дахом будинку, нічна стрілянина, коли місто опинялось у владі пітьми і кожен будинок ставав самотнім островом, одрізаним од цілого світу, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, — усе це гнітило, вселяло почуття непевности й утоми. Імперія агонізувала. На вулицях міста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавілі пси зграями бігали по порожніх пішоходах.

До університету почали приймати жінок. Восени 17-ого року Вер з курсів перейшла в університет.

Серце стигло в попелі зимових присмеркових днів. Горохвяний хліб був крихкий і мав солодкий присмак.

Революція переставала бути забавкою для естетів. Дзвінким і широким, як крок караулу, словом Kommandantur, написаним чорними літерами на рівно виструганій дошці, яку повісили проти Міської Думи над входом до «Дворянського зібрання», 1918 рік ствердив для революції перепочинок. Літо 18 року принесло білий хліб, ясність і спокій, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасів «Молодий театр» з Кляйстом і Шекспіром, «Біба-бо» з А˜нівцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, віденську оперетку. Втікачі з Петербур˜у й Москви переповнили Хрещатик, каварні Франсуа й Семадені, алеї «Купецького саду». Київ став галасливий, людний, безтурботний. «Чорна біржа» простяглася од Інститутської до цирку на Миколаївській. Двір, сенат, синод, міністри, титули й ордени відновлювали ілюзії реставрованого Петербур˜у на берегах Дніпра.

Восени 18-ого року Вер була однією з тих, що натовпом молоді вийшли з університету: повстати й розбігтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрія про Віру Фі˜нер. Спалахнула й згасла, щоб більше ніколи не прокидатись.

Тоді прийшли голодні роки. Місто вмирало. Брук вулиць заріс травою, трамваї перестали ходити, крамниці стояли з вибитим склом вікон, з вітринами, забитими дошками. Більшість знайомих роз'їхалося з міста: тікали вчителювати на село, доти ніколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях і лісових розробках бухгальтерами, доти ніколи не бачивши, що таке рахівниця й ˜росбух. Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку «пайкологіі», вагаючись між соцзабезівськими дитбудинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами.

Вер пов'язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена. Працюючи коло верстату, вона не відчула себе робітницею. Свою роботу на фабриці вона усвідомлювала як службу. Блок у свій «скитський» період навчав «слухати» революцію, але не навчав робити її.

Вер скористувалася з першої нагоди, щоб од верстату повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, її революційність, її праця, її ентузіязм, кохання й навіть шлюб, — усе це було лише силюетою іншого, щільного, живого життя. Плаский обрис із чорного паперу на білому паспарту. Життя проходило повз неї.

Року 1922 Вер вийшла заміж за лікаря. Навіщо вона вийшла заміж? З кохання? Можливо, що деякою мірою це було й так. Їй імпонував цей літній, грузький, великий чоловік з важкими темними повіками у зморшках і зіркими очима степового хижака. Певніше, однак, вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужости, тому, що це створювало для неї якийсь вихід. За два роки згодом вони розійшлися. Знов таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 він дістав запрошення в Харків до Інституту дослідження мозку. Він не дуже настоював, щоб дружина переїздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далі вкупі.

Це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік в іншому. Наявність помешкання в Києві і брак помешкання в Харкові були достатнім ар˜ументом, щоб жити нарізно. Вер іноді приїздила до чоловіка в Харків, а він іноді на кілька днів у Київ. Він стрічав її на двірці з квітами, водив у театр і, проводжаючи, клав на столику купе м'якого вагона велику коробку шоколяди. Залізничий квиток, коробка шоколяди, щомісячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повідомленням про одержання грошей зі стандартним приписом: «Цілую. Твоя!», — доводили Вер, що вона заміжня. Вони не приятелювали з чоловіком, але й не ворогували; були одночасно одружені, байдужі й чужі.

Життя складалося з уривків, з початків чогось, що ніколи не ставало завершеним, з плянів, досвідів і проєктів, що їх вона ніколи не намагалася здійснити.

... Вер сиділа з Корвиним у фоє кіна, чекаючи на початок сеансу.

Вер казала Корвинові:

— Колись я працювала коло верстату — це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетній студії! Навіщо? Може лише на те, щоб кинути? Я вийшла заміж! Заміж я вийшла за чоловіка млявого й коректного. Він мешкає в іншому місті й приїздить разів два протягом року на кілька днів. Я знаю англійську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на українську — коли б на мій смак, я не перекладала б ані того, ані того, бо ані той, ані той мені аж ніяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дає мені можливість жити на власні кошти. Чого варте це все?

Після павзи Вер додала:

— Я ходжу в кіно, я роблю це, щоб бачити потім сни. Ви, Корвине, певно, не вмієте настроювати себе на сни. Ні? А я вмію! У мене є цікавий задум для повісти: описати не сам роман, перипетії кохання, а лише ті сни, що їх бачать закохані. Сни повторюються. Вони ляйтмотивні, й мотиви снів заступають зміни й подробиці любовних пригод. Це був би надзвичайно цікавий роман.

Корвин не зрозумів Вер: він не знав ніяких повторених снів, а ті сни, що повторювались, не мали жадного сенсу.

На відповідь Корвин зробив невиразний жест.

Проти них коло протилежної стінки фоє за столом сидів горбань у чорному сурдуті, з білим високим комірцем і чорною пишною, пов'язаною бантом з крепу краваткою. У нього було бліде, гостре обличчя рахітика й довгі вчепливі руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на біле паспарту, він вирізав силюети.

Корвин запропонував Вер замовити горбаневі вирізати її силюету. Вирізуючи з паперу силюетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером і швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:

— Ножиці слухняні, як олівець. Вони досконаліші від олівця й пензля. Я волію користуватись краще з ножиць, як з олівця. Ножиці психологічніші, вони як продовження пальців: це скульптура поєднана з малюнком. Вирізати з паперу силюетний профіль жіночого обличчя — це відчувати насолоду. В профілях деяких жінок є дивовижна гармонійність. Я здобуваю фізичну втіху, коли мої пальці повторюють з м'якою й лагідною рівністю вигін підборіддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силюети, мистецтво єдиної цільної лінії — умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженість, іноді відчуваєш радісну сподіванку, що створено шедевр.

Горбань наклеїв на біле паспарту темну силюету Вер і, підвівшися, з глибоким уклоном, в який були вкладені нині вже забуті форми поваги, він з особливо вишуканою чемністю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей мистець відмовився.

— Я мав приємність вирізати ваш профіль. Я відчув од того втіху. Я вдячний вам. Дозвольте ж мені, як мистцеві, цю маленьку примху та прийміть від мене невеличкий подарунок.

Розділ VII

Корвин і Вер стрівались на пляжі. Вони приходили в другій половині дня і повертались надвечір, коли вже заходило сонце й спека поволі спадала. З минулого року мода на засмаленість тіла почала зникати. Вер задовольнялась тепер із кількох годин перебування на сонці замість того, щоб як давніше, просиджувати й пролежувати на пляжі цілий день з ранку до ночі і почувати себе після цих соняшних божевіль в'ялою, виснаженою, втомленою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Віктор петров доктор Серафікус iconВ. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]
Кобилянської та мрійливих страждальців Яцкова, без психологічних ескапад Винниченка не з'явились би Микола Хвильовий та Валер'ян...
Віктор петров доктор Серафікус icon«сучасна соціологія у пошуках адекватної методології та теорії» Керівники секції: Танчер Віктор Володимирович
Танчер Віктор Володимирович – доктор соціологічних наук, професор кафедри соціології та психології Київського національного університету...
Віктор петров доктор Серафікус iconКраєзнавці Сумщини Геннадій Петров
Біобібліографічний покажчик «Геннадій Петров: до 75-річчя від дня народження» присвячений творчому доробку відомого краєзнавця України,...
Віктор петров доктор Серафікус iconПетров. В. 09 І. В. Бурлакова

Віктор петров доктор Серафікус iconПисьменники Сумщини Віктор Скакун
Віктор Скакун : до 75-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. М. Малиш....
Віктор петров доктор Серафікус iconДжеймс А. Девідс, доктор юридичних наук, доктор філософії Коротка Біографія

Віктор петров доктор Серафікус iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
Віктор петров доктор Серафікус iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
Віктор петров доктор Серафікус iconПетров Сергій Олександрович
...
Віктор петров доктор Серафікус iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка