Віра Казидуб



Сторінка1/4
Дата конвертації01.09.2017
Розмір1.18 Mb.
  1   2   3   4

,

Віра Казидуб




Битва з амазонкою





фото

©













Віра Казидуб


Битва з амазонкою

Вірші


Полтава



Автор висловлює щиру вдячність

Сергієві Івановичу Якименку —

директорові СТОВ "Україна" Лубенського району, —

завдяки якому з’явилася ця книга.
"Битва з амазонкою" — сьома книга члена Національної спілки письменників України Віри Казидуб. Її перша книга —

Віра Кулик, "Іди собі, болю..." — вийшла друком у 1996 році.


© В. Казидуб

© О. Нагоренський











АМАЗОНКА

Ця розмова — по суті розплата

За ілюзії. Та без жалю

Я живу молода і крилата —

Не люблю! Не люблю! Не люблю!
То лиш дощ нависпівував рими,

А печалі насунув туман.

А тепер — все і справжнє, і зриме —

Все обман! Все обман! Все обман...


Вже висока мелодія стихла.

Стих і дощ. Біле сонце сія.

Ця людина — ця спрага, це лихо —

Не моя! Не моя, не моя.


Ні за чим сумувати не варто.

Я іскрюсь, як веселки дуга.

Бо мені, молодій і крилатій,

Легко-легко в захмар’ї шугать.








***

Коли вже перестали йти дощі —

Та стільки й можна — середина січня, —

Згадало небо те, що в січні вічне, —

Що мусить бути сніг — і сніг блищить.
Чи то моя слухняність на закон

Зробила так, що зрадила дощі я,

Але святкова видалась ночівля

В ніч на тринадцяте. І я, Лаокоон,


Обплутана в цей рік зміїний змієм

Бажань нестримних, нездійсненних мрій,

Кружляла понад снігом, наче Вій,

Під’юджувала сніг той — ще повій!


Іще повій, іще похурдели,

Ще невагомости і незнання, де впасти.

І хай там що — я відчувала щастя!

За сніг оцей я небу дам калим,


Немов за наречену. Тільки мій!

Ми з ним літали в небі, як в Едемі.

І, хоч до тої миті, як впадемо,

Цей танець з снігом першим буде мій!


Але чатують ревнощі дощів

Десь вище, аніж ми, в захмар’ї неба.

Відомо їм, що й сніг любить потреба

Впивається у мене, мов кліщі.





5

кружляла понад снігом, наче






6

Простіть, дощі. Не хочу вас втрачать.

Я вас люблю, сумних, мов ворожбити.

Але потребу ще і ще любити

Хоч ви поету вчіться вибачать.


13 січня 2001 року
***

Виходить, буває. Щоб з першого погляду й так

Назовсім собою і Всесвіт, і світ затулити.

І в них ні шпаринки. І з цим треба жити, відтак.

І якось радіти. І якось триматись блакиті.
Виходить, буває. Невже це зі мною? Невже?

І сіра безодня дощу не рятує фатально.

Мій погляд сумний таємницю мою береже

І тіло, заковане в кригу, уже не відтане.


Нічого не вдіють ані телефонні дроти,

Ні вперте бажання хоч трохи пожить щасливіше.

Без тебе немає мене. Й не підозрюєш ти,

Як боляче кожному слову в написанім вірші.








***

Бджола, що збирає трунок,

Підсолює мед плачем.

Невинний легкий цілунок

Жагучим вогнем пече.
Не знаєш! Відчуть не вмієш.

Побачить не хочеш ти,

Як тіло отруйним змієм

Втомилось жало нести.


Стіна, де мене закрили,

Від тебе стоїть на крок.

Молю, аби дав ти сили.

Єдиний молю дзвінок.


Ти добрий. Почуть зумієш.

Ти сильний. Молю: врятуй.

Навіщо ти поле сієш,

Як топчеш зернину тут?


Прошу: розмуруй цю стіну.

Тобі лише раз плечем.

Ходитиму світом тінню,

А хочеш — разом втечем?


Куди? Та в ту саму стіну.

Немає мене ніде.

Захмар’я збиває піну —

В захмар’ї стоїть Едем.



7




8

Далекий і ледь знайомий,

Мов глину, мене обпік.

І кров цегляна судомить

Зачинений в цеглі сік.

Із крови царівна й глини

Все грюкає в стіну із

Липкої, мов віск, самотини —

Так рветься з багнюки віз.

Нічого зробить не можна,

Хіба голосить віки.

Щоб дибки — травинка кожна,

Назад — течія ріки.

Хіба лише більшим болем

Ледь-ледь притлумити біль.

Нема нарікань на долю,

Нема приворотних зіль.

Розчавлена сніжно-біла

Перлина мого життя.

На очі пташина сіла —

Кажу їй: хоч ти отям.

Побачила враз і сором

Від мене уперше втік.

Не знаю: орел чи ворон

Чужий мені чоловік.

Без тебе немає раю.

Я глина. Мені пече.

Відчуй мене — я згораю.

Слізьми погаси, плачем.

Все кінчено. І судомить

Мене незгорілий сік —

Чужий мені, ледь знайомий,

Створив мене чоловік.







***

Відкрились двері. На порозі став

Цей чоловік — високий і русявий.

Хмільний від медуниць і від отав,

Хмільний своєю дужістю так само.

Він знає все про мене наперед

І наперед мене він захищає.

Він не дає потрапить до тенет,

В які я прагну. Я його втрачаю.

Втрачаю, а мій розум стугонить,

Що маю бути вдячна я за втрату,

За саме цю мого спасіння мить,

Задля якої стрітись було варто.

Він зараз посміхнеться й голубінь

Його очей пектиме добротою.

Отак пече старі кістки черінь.

Він добротою знищує отою

Моє миттєве свято, мій політ,

Мою мелодію — повітряні кружала.

Його я марно ждала стільки літ

І він прийшов, аби я вже не ждала.

Я вимріяла так його, мов гріх,

Мов неможливість, за яку карають.

Ось нагорода, ось найбільша з втіх —

Такі чоловіки іще бувають.



9




10

***

— Ще літо далеко.

— Та ніби ж настало, мій милий.

— Настане, тоді й зрозумієш, що літо далеко.

— Тоді не підгонь його, весну помилуй.

— Я тут ні до чого. Це просто засушує спека

Розквітлі буйноти, хмільний буйностій різнотрав’я.

— Як гарно ти кажеш!

— Я просто все зчитую з тебе.

А доки навчився, від спраги зчитать помирав я.

—А я помирала від кольору тіней на небі.

—Від кольору тіней?

Ти дивишся тіням ув очі?

— Ув очі, повз очі і мимо, і мимо, і мимо...

Той колір за ними, іди покажу, якщо хочеш.

— Я знаю омани, тобою так легко творимі.

— Але ж подивися! Немає омани — там свято.

Краплак все закрапав і фон бірюзовий, мов крига.

— Але ж ти писала, поставивши вперту присвяту,

Що скрізь і в усьому ти бачиш в природі індиго?

— Чи тіоіндиго...Але то був настрій, не більше.

Ще літо далеко, ти кажеш, то колір простіший.

Он кольору сепії тіні упали на вірші.

Зітри їх блакиттю очей чи смарагдом. Скоріше...








***

Пробуджена!

Раптовим твоїм дзвінком,

Усіма дверима, що раптом відкрились на протяг.

Яке неймовірне диво, оцей Телеком!

Як сонце лукаво сміється в небесних воротах!

О, як же давно не раділа осяяно я!

О, як же давно не тремтіли рецептори серця...

Рвонули вулкани усі в цих забутих краях —

О, звідки така вибуховість у світі береться?


Пробуджена!

І говорю, говорю — не спиняй.

В дитинному захваті поруч тебе уявляю.

Так, ніби випурхую ввись степовим чаєням.

Так, ніби і справді я двері тобі відчиняю.
Отак безоглядно, отак відчайдушно любить

Давно я не вмію, боюся давно і не хочу.

Та знаю: не вирвать сторінку із книги судьби

Так само, як глянуть не можна в цю мить в твої очі.


Пробуджена!

З світла відштовхуюсь — вже я лечу.

І хтозна, чи вийде у мене літати Ікаром.

А ти на край світу і я тобі зовсім не пара,

Та подумки я хоч на хвильку до тебе втечу

Пробуджена!





11




12

***

Можна загорнутися в сніги,

Так, як загортаються у тишу.

Лютому чекання до снаги —

Він вже весну у собі колише.

Вірю я, що холод у душі

Зникне, присоромлений коханням.

Ви мені щось добре напишіть —

Я забула вже, коли востаннє

Хтось мені писав такі листи,

Щоб від них палала я, мов свічка.

Зцілення рецепт такий простий —

Зцілення від болю — темна нічка,

Лист шалений, квітка на вікні,

Лютий за вікном про щось бурмоче...

Напишіть, мов світло увімкніть.

Як засяють дивно мої очі...

Не лякайтесь. Страшно не любить.

Не лякайтесь. Може, то востаннє.

Що ми з Вами можемо згубить —

Вечір? Ніч? Смеркання чи світання?

А для мене знати Вас чи ні

Означає бути чи не бути.

Ох, мете, в знемозі очманів,

Ох, і очманів шалений лютий...

Добре, що летить пухнастий сніг,

Мов майбутніх почуттів знамено.

Ось сидить найкращий чоловік.

Мов світанок, дивиться на мене.





***

Коли по трьох годинах німоти

Між довгими байдужими гудками,

Нарешті, як вві сні, озвався ти, —

Я за стіну вхопилася руками —

Мені не вірилось! — я розгубилась так,

Що суть свого дзвінка забула зовсім

І рвані фрази мусила латать,

Мов папірці, складати їх у стосик,

А потім брати поодинці і

Тобі читати звідти телеграми,

Про те, що сумно все в зими ції,

Про те, що вітер так гуде, аж рами

Тремтять віконні. Й так тріщать дроти,

Що я тебе не чую майже зовсім.

О, звідки і нащо з’явився ти,

Аби моя вогнем горіла осінь?

Я кидала тобі обривки фраз,

Немовби листя пожовтіле вітер.

А потім якось зупинилась враз,

Немов ні слів не знала я, ні літер.

Бо я не знала, нащо я тремчу,

Немовби листя на осиці, дрібно.

Бо я не знала, ти хоч щось почув

Не те, що я казала в ранок срібний...

Займався день і розгортав сувій

Небесних синьо-сірих оксамитів.

Я ждала, що озветься голос твій

І буде говорити, говорити...



13




14

***

Добрий день! Як живеться Вам в далечі Вашій?

Я воліла б почути, що все у Вас гарно.

От коли б ще сніжок, а не глиняна каша,

Взагалі на життя було б скаржитись марно?
Мабуть, так воно й є. То навіщо ж питати?

І нащо обривати дроти телефонні?

Все, що можу сказати, не більш, як цитати,

Лиш інакше звучать на сьогоднішнім фоні.


А коли б я сказав Вам, що завтра приїду,

Хоч турботами день мій рясний і строкатий?

Завтра випаде сніг і по санному сліду...

Я сказала б Вам нині, що буду чекати.


***

Коли вже день відгуркотів і стих,

І мала я хвилинку для розмови,

Я Вам послала в подарунок сніг.

Дійшов? Уже летить? Ну що ж, чудово.
Сьогодні перший день в сузір’ї Риб.

Ви народились під хорошим знаком.

Вам личив би якийсь мистецький німб

Чи інша, Богом обрана, ознака.







Мені цікаво з Вами розмовлять.

І Вам також? Тоді Ви ще й сміливець.

Хоча боятись нічого здаля —

Я по своїй природі не мисливець.


Втім, я Стрілець. Та напрям стріл моїх

Прокладений, як правило, у себе.

Себе вбивати є найбільший гріх

З усіх гріхів, що визначило небо.


І чітко визначений мій життєвий біг.

Моя самотність — то вже друга шкіра.

Пізнать людину — вища із утіх —

Та в пізнанні я хочу знати міру,


Аби не перейти оту межу,

Де пізнання є суть розчарування.

Де та межа, я навіть не скажу —

Десь на порозі першого зітхання.


Але сьогодні я вітаю Вас,

Так щиро посміхаючись у простір.

Мов сонце, мій усміхнений анфас,

Мов щастя не відкритий досі острів.


І голос тихий Ваш, немов нектар —

Такий прозорий і бентежний трунок.

А сніг іде. Мені — то неба дар.

А Вам від мене щирий подарунок.


24 лютого 2001 року

15




16

***

Так легко губами по шкірі руки,

Немов по вертлявім зміїному тілі.

Так легко губами, але на роки

Сліди того доторку, спраглістю білі.

Так легко губами, так важко — довік.

Так легко губами, мов камінь на плечі.

То крапля дощу мені впала з повік,

Так лунко упала в розчахнутий вечір.

Так легко губами — тремтіла рука.

Так легко губами, щоб знищити душу.

Так легко губами в безум’я гукав.

Так важко тепер повертатися мушу.

***

І знову, мов рана, дощ.

А колір в дощу, як в ночі.

Цей дим неозорих площ —

А темінь яка! — пророчий.

З туману собі створю —

Подібного не згадати!

Молю у дощу зорю

Й побачить боюся дату

На небі. Кривих дзеркал

Безтямний, магічний танок.







І віяло із лекал

Із гілки впаде на ганок.

На ганок! А там твій слід

Збираю, немов перлини,

Розсипані кимось під

Словами, що з мене линуть.

Приїдь! Ув оцей туман,

Що впився у дощ, мов коршун.

Ти випий міцний дурман

І пий якомога довше.

Ось той, що, мов рана, дощ.

Ось та, що також, мов рана.

На вибір! — одну із прощ! —

Від рана бери й до рана.

Люби! Наче вільний птах,

Шугати стокрило в небі.

Я знаю, що буде так.

Що ні — я умію вгледіть.

Не буде сплетіння тіл,

Цнотливо туманом вкритих,

Бо відстань лягла, мов звір,

На простору оксамити.

Але — із чужих світів

Почуй мого серця клекіт.

...Почув би, якби захотів,

Непізнаний мій, далекий.





17




18

***

Сказать хотіла, а слова звучати

Втомилися й мені не служать більше.

Мені від Вас потрібне лиш зачаття

Нового і безпомічного вірша.
Для нього Ви, як те весло для човна.

Йому Ви для народження лиш поштовх.

Простіть, що не сказала Вам учора —

Мені сказати це було непросто.


Ви ж бачите самі, що все насправді

В житті інакше, ніж в моєму вірші.

Навіть у цьому. І шукання правди

Не змінить щось, а зробить іще гірше.


Мені що Ви, що дощ, що сніг, що вітер —

Тривожать душу якось половинно.

Це все лиш поштовх для складання літер

В слова, у фрази...Вам сказать повинна


Я це хоч нині. Вітер фразу витер.

А воювать з природою негоже.

Але мене і сніг, і дощ, і вітер,

І Ви також, — Ви чуєте: три — во — жать!


8 січня 2001 року




***

Мороз надумав все скувать. Кректав,

Поскрипував тихенько, охав, ахав.

В замерзлій шапці сніговій ліхтар

Був схожий на велику черепаху.
Іскрились млявим світлом проводи

Тролейбусних, вже напівсонних ліній.

І сон давно, мов наглядач, ходив,

Тріщав по місту, мов замерзлий іній.


Якийсь в усьому нидів дисонанс,

Бо все не в лад, бо кожен тяг своєї.

Хіба дерева чорні свій романс

Співали на засніженій алеї


Хоч якось в унісон. І втратив лік

Хвилинам, що його морозом мучать,

Найкращий, бо приїжджий, чоловік —

До нього не приходив хтось на зустріч.


Той хтось був поруч — кроків сто ходи.

Дискутували в ньому серце й розум.

І по щоках, мов срібні проводи,

Лягали на морозі тихі сльози.


13 січня 2001 року

19




20

***

Зігрій мені руки...

Диханням, цілунком, сльозою,

Чи поглядом в очі, чи хоч телефонним дзвінком.

Бо я нетутешній якийсь екземпляр з Мезозою,

Оздоблений, о, не лавровим — колючим вінком.

Озвися до мене хоч вітром, якщо вже не словом.

Або передай з подорожнім попутнім привіт.

Цей біль перетреться колись на цілющу полову,

Але задля цього ще має минуть стільки літ!

А нині — з’явися. Я хоч подивлюся на тебе.

Ні словом, ні порухом я не відкриюсь, о, ні.

Але ти розвидниш цей світ і відкриється небо.

І буде чим дихать мені.

***

І мало миті, коли ми одні.

Хіба це море радости? Це сльози.

Рятуй мене, бо я уже на дні.

Які там привітання і мімози.

Який там в біса вже офіціоз,

Яка естетика і вихованість статі,

Коли з вулкана — магма на мороз —

Клекоче, рветься, мов на полі раті.





Хвилюєтесь...Хвилююся?..Та я

Палаю аж у небо смолоскипом.

У Вас, напевно, справи в цих краях?

А я побіжно, просто, одним рипом...

Це березень, але ще не весна.

Це день у розпалі, але ж це понеділок.

І тане сніг, а в мене ні весла,

Ані човна й нема нікому діла...

Та це й не важить. Адже ми одні.

І є ця мить в калейдоскопі сміху.

Це тільки я сміюсь, коли й на дні.

Та я рвонуся з дна, раз ти приїхав.

Тягни мене з самотности, бо я

По шию, по вуста, по очі — в мулі.

Не мій... І я не вроджена твоя —

Та витягай в шаленості забулі.

Вже треба їхати? Якщо отак — то їдь.

Якщо отак, то це найкращі ліки.

Не проміняймо золото на мідь.

А відчуваєм щось, то, значить, не каліки

Обоє. І запалимо вогні

Для когось, хто в таку ж дорогу рушив.

Рвони мене, бо я давно на дні.

Врятуй хоч тіло, як не зможеш душу.



21




22

***

Я Вас давно віднесла до святих,

Хоча б тому, що грішному не збутись.

І ось Ви поруч — руку простягти —

І можна доторкнутись. Доторкнутись!
Моя рука тремтить, а в ній бокал

Вино розхлюпує на скатертину білу.

І гостя невибагливий вокал

Ще слухаю, але вже оніміла.


Все зникло, зникло раптом, тільки звук

Важкої радости ще гупає у скроні —

Ви поруч! Можна доторкнутись рук

І навіть взяти руку між долоні.


Вже треба підніматися і йти.

Я так і не посміла доторкнутись.

Не знаю, хто з нас грішний, хто святий.

Але й святому, й грішному не збутись.








***

Які ми різні — ти десь там і я.

Але які співзвучні наші душі!

Який би життєдайний був альянс,

Який шалений то й помітний дуже.
Але немає спокою в мені,

Так як у цій зимі немає снігу.

Як зародок дрімає десь в зерні,

Так я дрімаю, змучена вже бігом.


Та телефон настирно задзвенить

І, так як в дереві нуртують стиглі соки,

Знуртується і розірветься мить

І разом з тим народиться мій спокій.


І я забуду, що лиш мить тому

Себе вмовляла я, що буду грізна.

Я видихну своє "алло" тому,

З ким ми співзвучні й з ким ми дуже різні.





23




24

***

Любий! — цілую губи.

Вітер — ще мить і смерч.

Владний, вихрастий, грубий.

Тут Коктебель — там Керч.

Бризки — солоні іскри —

Світлом пробитий бриз.

Солодко лиш на вістрі.

Бриз по губах — каприз.

В колесі рухів ночі

Крутиться бликів щем.

Хочу кружляти, хочу

Бризом, легким дощем.

Дорогоцінним злотом

Тілом біжить пісок.

Любий — цілую — хто там

Котить малий візок

Небом — індиго й сажа —

Сипле розбите скло?

Хто ж тобі нині скаже —

Небо заволокло.

Ніжністю? Пристрасть димом

Очі закрила нам.

Нащо хоч зараз рими

Ділимо пополам?

Холодно. Ніч минає.

І мерехтіння зір.

Десь там на блюдці дна є

З неба упалий звір.





Овен? Тілець? Чи Риби?

Риби! — то крик глибин.

Наше безум’я — глиба

Не для морських рибин.

Знаєш? — Все знаю. Лишень

Берег заснув. Помовч.

Тиша...Між нами тиша.

Тиша гірка, мов жовч.

Нащо із асоціацій

Спрагло возводить дім?

Білі рясні акації

Вже відцвіли. Ходім.

***

Стільки нерозтраченого маю

Світлого у зболеній душі.

Поділюсь світанком і розмаєм —

Піснею зі мною зогріши.

Може, ми сьогодні заспіваєм —

Зіллються хай наші голоси.

Більш нічого спільного не маєм —

Піснею зі мною зогріши.

Чисто і піднесено, й тремтливо,

Райдугою в крапельці роси, —

Милий мій, створімо спільне диво —

Піснею зі мною зогріши.
17 грудня 2000 року


25




26

***

Я назустріч тобі — лише сяючі очі, мов квіти.

Безневинно і просто — неважко посіяти вітер.

Але наздоженуть помилки, непростимо забулі.

Сієш вітер...Але будеш жати щось більше, ніж бурю.
На чужих помилках лише мудрі стають розумніші.

Я ж якась не така. А яка — я не знаю. Я інша.

Я сама, мов ріка, що не знає, де русло проб’ється.

Ні себе, ні когось я не слухаю. Слухаю серце.


На своїх помилках навіть дурні стають розумніші.

Так буває частіше — на власних навчитись простіше.

Але й мудрі, й дурні недосяжні для мене, мов мури.

Я сама, наче буря. І сію не вітер, а бурю.


Але чи ж помилки називаємо ми помилками?

Я б назвала їх долею — так і зову їх з роками.

Сію бурю сьогодні, бо вітер у мене украв ти.

Сію бурю, а жати...Так то ж буде завтра.


2 січня 2001 року




***

Ти плачеш? Тобі солодко? І ти

Собі обличчя в пристрасті роздерла?

Чи ти вінець вдягла колючий з терну

І в шкіру тобі вдерлися дроти?
Ти плачеш від чекання насолод,

Чи плачеш, власне, вже від насолоди?

Бо ти уся також дитя природи,

Яка щораз розігрує твій лот.


Чому ти плачеш? Господи, прости.

І не дивись, осуджуючи з неба.

Якщо ця жінка плаче, значить, треба.

Усе пісне — обридли їй пости.


Її одну оця нещасна мить

Зробила враз заложницею тіла.

Вона закрила очі й полетіла.

А вже вертатися. І знову пісно жить.


2 травня 2000 року



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Віра Казидуб iconВіра артамонова
Саме до таких належить член Національної спілки письменників Віра Артамонова. Життєвий шлях Віри Климівни, як багатьох людей покоління...
Віра Казидуб icon27 квітня 1835 р. – у Катеринославі народилася Віра Петрівна Желіховська
Катеринославі народилася Віра Петрівна Желіховська, в дівоцтві Ган, російська дитяча письменниця
Віра Казидуб iconУ чеському виданні «iLiteratura» опубліковано розлогу рецензію на монографію «Довженко без гриму: Листи, спогади, архівні знахідки», яку впорядкували літературознавиця Віра Агеєва та кінознавець, голова нску сергій Тримбач
«Довженко без гриму: Листи, спогади, архівні знахідки», яку впорядкували літературознавиця Віра Агеєва та кінознавець, голова нску...
Віра Казидуб iconСвіт уяви О. Гріна. Грін І Україна. Віра в силу надії та справжнього кохання у повісті-казці Пурпурові вітрила
«Світ уяви О. Гріна. Грін і Україна. Віра в силу надії та справжнього кохання у повісті-казці «Пурпурові вітрила»
Віра Казидуб iconПоетизація працьовитості та скромності, віра в перемогу добра над злом у казці Шарля Перро Попелюшка, або соболевий черевичок
«Поетизація працьовитості та скромності, віра в перемогу добра над злом у казці Шарля Перро «Попелюшка, або соболевий черевичок»
Віра Казидуб iconЗавдання ІІІ етапу Всеукраїнської олімпіади з історії, 8 клас Тести
Віра у спільне походження І кровну спорідненість між людиною І певним видом тварин називається
Віра Казидуб iconРозділ VІІ. Віра, надія, любов педагога
Т. Шевченкові, провідні вчені І священники переконливо проповідують Істину, яку необхідно любити, щоб перемагати, а перемагає той,...
Віра Казидуб iconПоетичний світ Данте І Петрарки в творчості О. С. Пушкіна Зміст
Учитель російської мови І світової літератури, вчитель вищої категорії, вчитель-методист, Таран Віра Федорівна
Віра Казидуб iconКалендарно-тематичне планування з літературного читання у класі на 20 /20 н р. Учителя
Літературне читання : підруч для 4-го кл загальноосвіт навч закл. / Віра Науменко. Київ : Генеза, 2015; посібників
Віра Казидуб iconТема. Т. Шевченко. «Заповіт» твір, що єднає минуле, теперішнє І майбутнє. Історія його написання. Ідея єднання з рідною землею. Мрія про щасливе майбутнє свого народу, віра в нього



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка