«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…»



Скачати 453,97 Kb.
Дата конвертації18.05.2017
Розмір453,97 Kb.

«…Вірю в радість боротьби…

і йду з розпогодженим чолом…»
12 листопада 2014 року виповнюється 85 літ від дати народження Зіновія Красівського. Зіновій Михайлович Красівський (12.11.1929, с. Витвиця Долинського району Івано-Франківської області  20.09.1991, м. Моршин Львівської області) – український політичний, громадський та літературний діяч. Він – активіст ОУН(б), учасник борні Української Повстанської Армії (УПА) другої половини 1940-х рр., співзасновник Українського Національного Фронту (УНФ), діяч Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), співзасновник Української Гельсінської спілки (УГС) та Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» (ВПО ДСУ), очільник Крайового Проводу ОУН(б) в Україні. Окрім того, З. Красівський – автор прозових та поетичних творів, серед котрих історичний роман «Байда», збірки поезій «Месник», «Невольницькі плачі», поема «Тріумф сатани»; пам’яток епістолярного жанру та публіцистики; суспільно-політичних документів. Впродовж усього життя сповідував ідеологію українського чинного націоналізму, персоніфікуючи бандерівський рух на теренах УРСР.

Ця публікація написана з використанням матеріалів наукової роботи, що готується для здобуття ступеня кандидата історичних наук. Тому всі наведені факти мають документальне підтвердження. Умисно не робляться відповідні покликання, оскільки список літератури налічує кілька сотень позицій. У даному випадку, основне завдання статті – розкрити маловідомі та цікаві факти життєвого шляху людини, яка в умовах тоталітарної радянської дійсності залишалася вірною своїм переконанням й намагалася як словом, так і чином наблизити час досягнення єдиної мети – проголошення та утвердження незалежної Української держави. Нехай стаття стане пошаною пам’яті Великого Патріота України.
Зачинаючи огляд життєпису Зіновія Красівського, необхідно відповісти на одне запитання, котре полягає у варіативності вживання його імені. Навіть у педантичних протоколах кримінальної справи Українського Національного Фронту (УНФ) написано імена «Зіновій» або «Зеновій». Хоча в більшості опублікованих текстів вказується ім’я «Зіновій», сам З. Красівський називав себе по-різному. В одному зі своїх листів він писав: «Мене всі кличуть “Зеню”. У нас із любого імені є кілька пестливих форм: Зенко, Зінько, Зеник, Зеньо. І я люблю здрібнілу форму…» А в іншому: «Моє ім’я грецького походження. Означає воно “життя Зевса” чи щось у цьому роді…» Щоб установити істину, варто звернутися до норм сучасної української літературної мови. В ній загальноусталеною є форма «Зіновій».

Для повноти образу Зіновія Красівського також придасться його портретна характеристика. У матеріалах згадуваної вище кримінальної справи містяться кілька документів, із даних котрих складається його образ. В анкеті заарештованого записано, що у березні 1967 р. З. Красівський був середнього (165–170 см) зросту, мав чорне із сивиною волосся, карі очі та шрам на верхній губі. Із часом в З. Красівського з’явилися борода та полисіння над чолом.





Фото 1. Зіновій Красівський, місто Моршин, Львівська область, 1978 р. // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

Необхідно зауважити, що в різних джерелах простежується розбіжність щодо фіксування дати народження Зіновія Красівського. У документах МВС, КДБ та інших офіційних радянських органів цією датою вважалося «12 листопада 1930 року». (Одного разу вказано навіть 1923 р.) Проте у всіх автобіографіях З. Красівський називав днем народження «12 листопада 1929 року». Перша дата, напевно, походила із записів Витвицької сільської ради, про що засвідчувала відповідна довідка, а справжньою – вважалася друга. Вона завжди зазначається у книгах і статтях про З. Красівського, згадувалася і згадується в історичних календарях, програмах заходів, проведених із нагоди вшанування його пам’яті. В такій розбіжності немає нічого дивного, позаяк у першій половині ХХ століття на Прикарпатті доволі часто спостерігалися випадки неправдивих записів дат уродин, до чого могли спонукати як юридичні, так і політичні причини. А отже, є всі підстави довіряти спогадам Зіновія Красівського і визнавати 12 листопада 1929 року достовірною датою його народження.

Літопис селянської родини Красівських сягає кількох сотень років. За згадками старожилів саме вони в числі інших шести родин, які близько 1600 р. прибули з Поділля, засновували Витвицю. Зіновій Красівський повідомляв, що його предки прийшли у село зі східних теренів України «десь у XVIII столітті, а може й раніш». Через декотрий час отримали нобілітацію. Найімовірніше, Красівські належали до дрібної шляхти і відрізнялися від інших селян тільки тим, що були особисто вільними.

Прародичі Зіновія Красівського активно долучалися до процесу українського національного відродження ХІХ ст. Зокрема, вони брали участь у подіях «весни народів». Дід Зіновія, Павло Петрович Красівський, неодноразово обирався сільським війтом, адже перебував на цій посаді 20 років. Саме він та священик о. Микола Дерлиця зініціювали створення у Витвиці школи, читальні «Просвіти», осередків товариств «Сокіл» і «Відродження», молочарської спілки, позичкової каси. Батько З. Красівського, Михайло Павлович народився 1891 року. Завдяки середнім достаткам сім’ї розпочав навчання у гімназії міста Долина тепер Івано-Франківської області. Під час Першої світової війни перервав студії і, напевно, воював у лавах австрійської армії. Далі він або перебував у польському полоні, як багато пересічних селян, або потрапив у той же польський полон, як солдат Української Галицької Армії (УГА). Після повернення «оженився із свідомою дівчиною Юлією Мончинською», виконував обов’язки громадського писаря, а також «довгі літа» – голови читальні «Просвіти».

Сім’я, в якій народився Зіновій Красівський, належала до числа середньостатистичних у Прикарпатті в міжвоєнний період ХХ ст. За свідченнями Зіновія, його «батьки були бідними селянами, мали в своєму користуванні 1,2 га землі на вісім чоловік…» Довідка-характеристика, видана Витвицькою сільрадою на сім’ю М. Красівського від 15 серпня 1947 року, містить дані про персональний склад її членів. Це – батько, мати; брати: Евстафій (літературне «Євстахій» – В. О.) (1921 р. н.), Ярослав (1924 р. н.) і Мирослав (1929 р. н.), Зіновій; сестра Марія (1940 р. н.). (Дати народження дітей Красівських, подані в довідці, також відрізняються від правдивих – В. О.) Вже з малого віку З. Красівський залучався до посильної сільської праці: «…З шести років пішов пасти худобу, а взимку вчився в школі». Крім шкільного навчання, виконання домашніх обов’язків, маючи вільний час, хлопчик спостерігав за українськими народними традиціям та обрядами, що їх підтримували односельчани.

Віховими подіями, що вплинули на визначення життєвої позиції Зіновія Красівського, стали ті, котрі розгорталися у роки Другої світової війни. Короткотривалий період першої радянізації не торкнувся батьківської сім’ї З. Красівського. «Зустріч» із «комунізмом» не відклала в його підлітковій пам’яті виразних слідів. Він закінчив початкову школу рідного села (у 1938 р. або 1939 р. – В. О.), навчився «любити Україну, ненавидіти її визискувачів у нещадній, сповненій смертельного риску боротьбі…» Плани на подальше навчання перервали події німецько-радянської війни.

Як уважав Зіновій Красівський, з усіх антиукраїнських режимів нацистський виявився найжорстокішим. Через відстань наступних десятиліть він образно і влучно оцінив німецький «новий порядок»: «При польському окупаційному режимі українців тримали в чорному тілі, росіяни розмивали українську національну свідомість в демагогічних всепоглинаючих гаслах, німці же взялися за народ як за свою власність». Окупаційна влада посилила тиск на людей: розпочалося вербування молоді до праці в Німеччині та у місцеві «будівельні служби», господарства обкладалися продовольчим «контингентом», проти незгодних чинилися репресії. У таких обставинах відбулися кардинальні зміни у долі З. Красівського. Він покинув домівку, громаду і вирушив продовжувати освіту в місто Львів.

Навчання у другій Львівській державній гімназії з українською мовою навчання Зіновій Красівський вважав початком своєї біографії. «Біографія моя почалася … в 1942 році, коли мене найстарший брат, Евстахій, студент Львівської політехніки, забрав до Львова і влаштував до гімназії», – записав він у передмові до «Невольницьких плачів». Відлучення від дому, традиційного сільського побуту й оточення, посилення німецького репресивного механізму загострювали ідеї «свободи, справедливости, законности». Зіновій згадував, як йому неодноразово доводилося бачити німецькі каральні діяння на вулицях Львова: «Я був свідком розстрілів українських патріотів. … На моїх очах німець застрілив жида. … Ще в іншому місці німець застрілив підлітка…» Усе побачене закарбувалося у його свідомості і виробило негативне ставлення до нацизму.

Настав 1943 рік. Ситуація на фронті змінилася на користь СРСР. Німці потребували додаткової військової допомоги, при чому за рахунок підкорених народів. Більшість молодих українців не бажали воювати й помирати за чужі інтереси. Вони всіляко ухилялися від мобілізаційних заходів. Тому «шосту клясу» гімназії Зіновій закінчив «раніше часу». Він втік зі Львова і повернувся додому, в гори, де готувалися до збройного протистояння, оскільки у червні–липні 1943 р. на території Прикарпаття комплектувалися загони Української Народної Самооборони (УНС).

В той час Зіновій Красівський, найвірогідніше, поповнив лави юнацтва ОУН(б). На жаль, факт ніде не задокументовано, але опосередкованих свідчень тої події чимало. Крім всього він мав з кого брати приклад у боротьбі за Україну.

Усі брати Зіновія приєдналися до підпільного збройного опору УПА. Керівні посади у повстанській ієрархії займав Євстахій Красівський. Відомо, що в 1944 р. він (під псевдо «Дуб») був станичним ОУН у Витвиці (постачав для підпілля продукти), а пізніше його (під псевдо «Крига») призначили провідником Галицького повіту. 12 лютого 1945 р. Є. Красівський загинув у бою з солдатами Червоної армії біля села Дорогів теперішнього Галицького району Івано-Франківської області. З 1944 р. (під псевдо «Негус») виконував обов’язки повстанського зв’язкового Ярослав Красівський. 1 березня 1945 р. біля сусіднього із Витвицею села Кальна він затриманий радянськими військовими і засуджений до двадцяти років перебування у виправно-трудових таборах (ВТТ). У тому ж 1944 р. до УПА (під псевдо «Бігун») приєднався Мирослав Красівський. У березні або квітні 1945 р. його також затримали, але він, якимось чином, уник покарання, «легалізувався» і навіть працював учителем. Участь Євстахія, Ярослава та Мирослава Красівських в УПА впливала на націоналістичні переконання Зіновія. Потрапивши під слідство у справі УНФ, він розповідав: «…Мої старші брати перебували у банді ОУН (тут і далі в цитатах із протоколів допитів лексика слідчого – В. О. ) для мене це мало не мале значення. Загибель після перебування в банді ОУН найстаршого брата, ув’язнення і засудження на 20 років каторги брата Ярослава в 1944 році … все це мої націоналістичні переконання ще більше поглибило». Тому, маючи приклад для наслідування, З. Красівський особисто долучився до повстанської боротьби.

Зіновій Красівський пішов «у підпілля» разом або вслід за братами у кінці 1944 р. Перебування в УПА виявилося справжнім випробуванням для юнака. Його перший бойовий досвід виявився малоуспішним. Зіновій потрапив «під вибух гранати» і, отримавши контузію, повернувся додому. Це сталося у тому ж 1944 р.

Другий прихід радянської влади приніс страждання для родини Зіновія Красівського. 1–15 вересня 1944 р., під приводом евакуації із прифронтової зони, заплановано депортацію жителів Витвиці. Однак, напевно, вона організована із значною затримкою, бо за словами З. Красівського, десь у травні 1945 р.: «заполонили на вивіз батька, маму, мене і 5-річну сестру Марію. Майно конфіскували». Родині вдалося розбігтися, але «все пограбували, і ми стали нелегальними, безправними, бездомними і голодними». Невдовзі родичі повернулися до залишеної хати, а Зіновія, згідно із спогадами в декотрих варіантах його біографії, уперше арештували, «продержали кілька місяців і випустили за відсутністю слідчих матеріалів». Він знову втік у підпілля, але й цього разу ненадовго.

Повстанці не бажали ризикувати життям юнака і не прийняли Зіновія до себе. Натомість, відправили його до міста Болехів закінчувати середню школу. Весною 1946 р. він отримав «атестат зрілості». Та двері до здобуття професії виявилися зачиненими. Згідно із автобіографіями він поступив до Львівського політехнічного інституту, але був удруге заарештований. За відсутністю доказів будь-якої провини – звільнений, але студій не продовжував. Опинився вдома, призвичаївся до легального життя, та невдовзі став жертвою чергового свавілля більшовиків.

Радянська влада провела у Витвиці другу депортацію, що виявилася трагічною для родини Красівських. Їх знову вивезли і на цей раз остаточно: «…Постановою особливої наради при МДБ СРСР 30 березня 1948 р. Красівський Михайло Павлович, Красівська Юлія Степанівна, Красівський Зіновій Михайлович … вислані на спецпоселення в місто Караганду Казахської РСР, а їх майно конфісковане». В перелік не потрапила Красівська Марія, оскільки була малолітньою (1940 р. н.) або немовлям (1946 р. н.). Красівський Мирослав від виселення ухилився, але 4 жовтня 1952 р. також етапований до місця спецпоселення своєї родини (згодом переїхав на постійне проживання до Москви – В. О.). Пізніше, у 1958 р., після відбування терміну покарання в Караганду доправлений Красівський Ярослав. Вдалося уникнути вивезення лише Зіновію, який утік з ешелону, що ним доправляли депортованих. У подальшому ніхто, крім нього, на Україну не повернувся.

Уберігшись від переселення, Зіновій Красівський перейшов на нелегальне становище. Намагався приєднатися до повстанців, але ті йому не повірили, очевидно, засумнівавшись у достовірності і непідробності ситуації з втечею. Невдовзі потрапив в одну із облав, де отримав серйозне поранення. Виживши, постійно переховувався, часто змінював місця перебування: мешкав то у Витвиці, то в місті Винники Львівської області, то у Львові. Убезпечуючи себе від переслідувань, виготовив фіктивні печатки і штампи радянських установ (уміння виготовляти печатки і кліше буде використано пізніше: під час влаштування на навчання у Львівський університет та організації діяльності УНФ – О. В.), з допомогою котрих підробив для себе документи, зокрема паспорт на прізвище Войка Якова Самойловича. Але переховування під чужим прізвищем не гарантувало постійної безпеки й не рятувало від переслідувань.

22 березня 1949 р. півторарічне перебування Зіновія Красівського на волі закінчилося. У той день, перебуваючи у Львові, він затриманий та арештований управлінням МДБ по Львівській області. Арештованому висунули звинувачення за статтями 78, ч. 3 і 68а, ч. 2 КК УРСР і, за даними автобіографій, помістили спочатку у слідчий ізолятор на вул. Фелікса Дзержинського, а потім – у сумновідому Львівську слідчу в’язницю № 1 на вул. Еліаша Яна Лонцького. Результати проведених «слідчих дій» не забарилися. 3 серпня 1949 р. постановою особливої наради при МДБ СРСР З. Красівського засудили до 5 років виправно-трудових таборів (ВТТ) і відправили каратися в Каргопольлаг МВС СРСР Архангельської області Російської РФСР.

2 жовтня 1949 р. Зіновій Красівський прибув до місця покарання. В архівних матеріалах зазначений термін перебування З. Красівського у ВТТ: 4 роки і 3 місяці. Про тамтешні умови його табірного буття відомо дуже мало. За даними львівського науковця Юрія Зайцева невільник працював на лісоповалі. Унаслідок побутової необлаштованості та важкої роботи переніс дистрофію і пелагру. Але навіть важка табірна атмосфера не пригасила націоналістичних бачень покараного, що згодом підтвердили його слова, мовлені слідчому у справі УНФ: «Моє перебування в таборі серед засуджених не сприяло позбавленню від націоналістичних переконань, навпаки антирадянські націоналістичні тенденції в моїх поглядах вкорінилися ще більше».





Фото 2. Зіновій Красівський, Каргопольлаг МВС СРСР, Архангельська область, Російська РФСР, 1951 р. // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

У 1953 році відбувся черговий поворот страдницького шляху Зіновія Красівського. У зв’язку з актом про амністію його звільнили із ВТТ і доправили в Караганду до родини. З 31 липня 1953 р. по 28 квітня 1958 р. він працював вибійником Карагандинської шахти № 38 тресту «Ленінвугілля». На роботі кілька разів (за одними даними три, за іншими – шість) потрапляв під завали та в аварії, де отримав травму хребта, а також зазнав інших серйозних ушкоджень. В 1956 р. добився призначення інвалідності 2-ї групи з відповідним пенсійним забезпеченням, але змушений був трудитися. Не припиняв націоналістичного чину.

Про суспільно-політичну активність Зіновія Красівського в Караганді відомо небагато. Колишній політв’язень Іван в одній із статей розповідав про наявність у місті підпільної групи ОУН. Вочевидь, З. Красівський долучився до тієї групи, домагався збільшення її чисельності й розширення поля діяльності. Група координувала національно-культурні прояви української громади, підтримувала греко-католицьких священиків, які відправляли таємні богослужіння в хатах і шахтах, організовували відзначення релігійних свят тощо. Зіновій також налагоджував зв’язки із колишніми авторитетами визвольного руху, що уможливлювало залучення тих людей до спільної справи. З його ініціативи порушено питання про відкриття шкіл у місцях компактного проживання українців, організовано магазин української книги. Для цього зі Львова перевезено бібліотеку та підпільну літературу ОУН. Крім всього З. Красівський брав активну участь у багатьох фестивалях, конференціях, виступав по радіо «Свобода», де інформував про український національний рух у Казахстані. Водночас займався записуванням українських народних пісень. Написав збірки поезій «На сполох» і «Литаври», з котрих «лишилися в пам’яті та слідчих матеріалах тільки заголовки». За дослідженнями Ю. Зайцева свідченням активної позиції З. Красівського у Караганді є факт проведення обшуку його домівки у 1958 р. та тогорічний домашній арешт. Хоча пізніша міліцейська довідка тих подій не зафіксувала, видно, що і на виселенні Зіновій Красівський залишався невгамовним.





Фото 3. Зіновій Красівський, місто Караганда, Казахська РСР, 1955 або 1956 рр. // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

У 1956 р Зіновій Красівський складав вступні іспити на філологічний факультет Львівського державного університету (ЛДУ). До сьогодні залишається незрозумілим, яким чином спецпоселенець подолав дорогу від Караганди до Львова і поступив учитися. Адже на заочне відділення університету приймали тільки з довідками про наявність досвіду роботи учителя, журналіста чи бібліотечного працівника. Легальним шляхом отримати такої довідки З. Красівський не міг. Можливо, він, як і раніше, підробив усі потрібні штампи і печатки, бо представив приймальній комісії «липову» виписку про роботу учителем «в шахтоуправлінні Караганди на курсах з підготовки шахтарів за певними спеціальностями». Як наслідок, за підсумками семи екзаменів, З. Красівський став студентом заочного відділу філологічного факультету ЛДУ (студентський квиток від 4 січня 1957 р. № 560184).

Уже перші роки навчання заклали міцну основу для подальшого освітнього зростання, духовного і культурного розвитку, виховання Зіновія Красівського, виявили його потребу в публічній діяльності на користь України. Серед студентів-однокурсників створювалися мікрогрупи за уподобаннями. У складі мікрогрупи колишніх «зеків більшовицьких концтаборів» згуртувалися Зіновій Красівський, Євген Дацюк, Мирослав Мелень, Петро Ковальчук, Григорій Храпач та Іван Дячишин (усі шестеро через десятиліття фігуруватимуть у справі УНФ – В. О.). За спогадами Є. Дацюка, у перервах між заняттями товариші доволі часто обмінювалися думками на мистецькі чи політичні теми. Зазвичай, їх дискусії завершував Зіновій, який постійно спонукав до активності. Сам захоплено комплектував власну чималу книгозбірню масових та рідкісних видань, бо планував займатися бібліографією та літературною творчістю.

Тим часом, незважаючи на успішне навчання, націоналістичне минуле та вчинки все-таки наздогнали Зіновія Красівського. Після другого курсу його відрахували з факультету. Ані звернення і поїздки до українського та загальносоюзного міністерств освіти, ані студентські клопотання (120 підписів) перед ректором університету Євгеном Лазаренком не допомагали повернути вигнанця в потік однокурсників. Як згадував Є. Дацюк: «Прийшлось шукати інший шлях протоптувати стежину через такий поширений при більшовиках “блат”». Попри усі нюанси «підкилимових» домовленостей З. Красівський особисто виконав роботу, котра мала посприяти його поновленню: на прохання декана філологічного факультету Олексія Мороза уклав бібліографічний покажчик до його методичного посібника «Іван Франко. Семінар для студентів філологічного факультету». Витрачені зусилля принесли позитивний результат – Зіновія повернули до навчання.




Фото 4. Зіновій Красівський із однокурсниками Львівського державного університету імені Івана Франка. Сидять (зліва направо): Дацюк Євген, Мелень Мирослав, Дячишин Іван. Стоять (зліва направо): Ковальчук Петро, Красівський Зіновій, Храпач Григорій, місто Львів, 8 січня 1959 р. //

Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

Епізод відрахування та поновлення Зіновія Красівського «познайомив» його із відомими та порядними людьми. Найперше, це – знаний український історик Ярослав Дашкевич. Він, у свою чергу, рекомендував Зіновія відомому бібліографу Федору Максименку. Той допоміг студенту комплектувати особисту книгозбірню, навчав основам свого фаху, а потім заохотив скласти бібліографічні покажчики «КПУ в резолюціях з’їздів та конференцій», до «Записок Наукового товариства імені Тараса Шевченка» за 1892–1938 рр. тощо. В 1967 р. Ф. Максименко надав «позитивну» характеристику на підсудного З. Красівського, чим, можливо, пом’якшив його судовий вирок.

У 1959 р. Зіновію Красівському дозволили повернутися в Україну. На жаль, того ж року довелося поховати батька. Прибувши на батьківщину, Зіновій оселився в місті Болехів теперішньої Івано-Франківської області. Наступного року одружився з молодшою сестрою дружини свого студентського товариша М. Меленя, Стефанією Юрович. (Через кілька місяців у молодого подружжя народився син Мирослав. Другий син, Ярослав, уродився в 1964 р.) Сім’я винайняла квартиру у Стрию Львівської області, хоча дозволу на проживання у місті не отримала. Ба більше, дільничні міліціонери кількаразово вручали письмові попередження, аби «політично ненадійний суб’єкт» забирався геть. Тому він із дружиною і дитиною змушений переїхати до міста Моршин Львівської області, де й пожиттєво оселився. Розпочав ремонт новопридбаного будинку.

18 червня 1962 р. Зіновій Красівський закінчив навчання в університеті. Він успішно склав випускні іспити і рішенням Державної екзаменаційної комісії отримав кваліфікацію «філолога, вчителя української мови та літератури». Писемні джерела свідчать, що випускник здобув потужний інтелектуальний потенціал. Він виявляв глибокі знання з античної і слов’янської міфології, теології, філософії, всесвітньої й української історії, політології, економіки, зарубіжної й української літератури, інших гуманітарних наук чи галузей культури. Захоплювався фотографією і, за певних обставин, міг би залишити своє ім’я в історії українського фотомистецтва. Попри володіння польською, німецькою й російською вивчав англійську мову, мав схильність до малярства, графіки, різьбив по дереву.


   

Фото 5. Світлини, відзняті Зіновієм Красівським. Зліва – собор Святого Юрія, місто Львів. Справа – сибірський пейзаж, селище Луговське, Ханти-Мансійський район, Тюменська область, Російська РСР // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

Проживаючи у Моршині, Зіновій Красівський, в основному, займався сімейними справами й, разом з тим, готувався до ймовірної націоналістичної праці. Це виявлялося в різних дрібницях. Скажімо, облаштовуючи житло, робив у стінах сховки, «щоб можна було дещо переховувати в разі потреби». На державній роботі не перебував, хоча на допиті у справі УНФ стверджував, що «викладав деякий час на курсах машинопису в м. Болехові» (звідти припас фарбу для тиражування символіки й боністики УНФ – В. О.). Воднораз, реалізовуючи отримані в університеті знання, збирав матеріали до анотованого покажчика мемуарної літератури з українознавства, невтомно пробував свої сили на письменницькій ниві. У 1961 р. розпочав роботу над історичним романом «Байда», хотів «написати п’єсу з життя карпатського села з використанням етнографічного матеріалу». Постійно зав’язував чи поновлював коло націоналістично налаштованих знайомих. В їх переліку – учитель історії школи села Кальна Долинського району Івано-Франківської області Дмитро Квецко, учитель історії школи рідного села Богдан Равлюк та інші майбутні співучасники УНФ.

До УНФ Зіновій Красівський долучився на початковому – підготовчому етапі його історії. Задум утворення й розгортання підпільного угруповання виник у Д. Квецка. Він мав начерки мети, завдань, програмових тез бажаної організації, обміркував її назву «Український Національний Фронт» та підготував проект випуску агітаційного часопису «Воля і Батьківщина». Тими ідеями й матеріалами поділився з колегою Б. Равлюком. 25 серпня 1963 р. Д. Квецко й Б. Равлюк зустрілися із З. Красівським у місті Стрий, запропонували йому оцінити написані матеріали і взяти участь у заснуванні УНФ.

Упродовж літа 1964 р. Зіновій Красівський написав антирадянську збірку віршів «Месник», уклав один із головних програмових документів УНФ – «Тактику Українського Національного Фронту» та закінчив ремонт власної оселі. В кінці жовтня чи на початку листопада, скориставшись безкоштовними квитками брата своєї дружини, міліціонера Юровича Володимира, поїхав у Караганду до брата Ярослава. На зворотному шляху завітав у Москву до брата, Мирослава, і там, на гроші Д. Квецка, придбав друкарську машинку «Optima». Машинку таємно привіз у Моршин, а потім у Львів, де переробив з російської на українську мову декотрі літери її шрифту. Таким чином, здійснено технічне забезпечення розгортання Фронту.


   

Фото 6. Зіновій Красівський «Месник», обкладинка та перша сторінка віршів, жовтень 1964 р. // Архів управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області

Сучасні дослідники літопису і учасники УНФ зачинають огляд його діяльнісного етапу від середини (можливо, 17) жовтня 1964 р. Адже тими днями датується перше число журналу «Воля і Батьківщина», видрукуване З. Красівським у його помешканні. Там також надруковані: окремим зшитком його збірка віршів «Месник» і «Тактика Українського Національного Фронту», наступні кілька чисел журналу «Воля і Батьківщина». Усі публікації тиражувалися в 6 екземплярах. (Що ж до кількості номерів «Волі і Батьківщини», випущених в домі З. Красівського, існують доволі значні неспівпадіння у цифрах: від 1 до 8 чисел.) Докладний опис перебігу процесу самвидаву залишив Д. Квецко: «Друкувався часопис <…> в бібліотеці, де була його (З. Красівського – В. О.) зареєстрована машинка, а для не зареєстрованої … виготовлена спеціальна ніша в стіні. <…> Внизу перебувала на варті жінка Стефа. Якщо до помешкання був би зайшов хтось … підозрілий – досить було їй підняти слухавку на телефоні – і ми на верху отримували сигнал тривоги. Тоді негайно ховали одну машинку в сховок у стіні, а другу клали на стіл – і <…> щось невинне на ній друкували». Зрозуміло, що така неспокійна праця породжувала відчуття постійного страху. Зважаючи на особливості курортного містечка, Зіновій Красівський побоювався перспективи доносу. Неприємні несподіванки могли принести й моршинці, які часто помічали заїжджого Д. Квецка. Боязнь за сім’ю змусила згорнути «домашнє видавництво».

Навесні 1965 р. УНФ відновив випуск «Волі і Батьківщини» та інших документів. До того часу Д. Квецко обладнав у лісі бункер. Туди й перемістилася підпільна друкарня. Вичерпні відомості про ті події значаться в постанові про притягнення З. Красівського в якості обвинуваченого. Там мовиться, що він придбав папір, поштові конверти, копірку, нитки, скло, фарбу, валик для розкатування фарби на склі і все це разом з друкарською машинкою «Optima» навесні 1965 року відвіз в с. Слободу Болехівську Долинського району до Квецка Д. М., а звідти разом з ним віднесли всі ці знаряддя в бункер. В тому сховку впродовж майже півторарічного терміну Д. Квецко і З. Красівський тиражували матеріали УНФ.

Кількісні показники самвидаву УНФ, виготовленого в бункері, виглядають вражаюче. Загалом Д. Квецко і З. Красівський випустили 16 чисел журналу «Воля і Батьківщина» по 6 примірників кожне, тобто 96 примірників; 50 примірників (хоча, або 48: 8 по 6, або 54: 9 по 6 – В. О. ) «Заяви Українського Національного Фронту»; декілька примірників (як мінімум 6 – В. О.) звернень «Меморандум Українського Національного Фронту ХХІІІ з’їзду КПРС» і «Вищим урядовим чинникам на Україні». До цього варто додати по 6 примірників «Тактики Українського Національного Фронту» та збірки віршів «Месник». Нескладні математичні підрахунки дозволяють зробити висновок про те, що за 2,5 роки діяльності УНФ надруковано від 1600 до 2000 сторінок його матеріалів.

Видрукуванням чисел часопису та редагуванням і корегуванням підготовлені публікацій займався Зіновій Красівський. Авторство переважної кількості дописів та звернень належить Д. Квецкові. На допитах з’ясовано, що всього дві публікації («Колонізатори і їх посіпаки» й «Хто вони?») створив Зіновій та помістив у відповідних числах (4-му і 14-му) журналу «Воля і Батьківщина». Можливо, ним написані ще декотрі твори, але згадки про них відсутні в томах кримінальної справи.

Умови для праці в бункері видавалися нелегкими. Холод і сирість змусили шукати виходу із ситуації. Влітку 1966 р. З. Красівський зробив металеву піч, котру із Д. Квецком доправили в бункер. Але вже тоді керівники УНФ почали відчувати наближення дати викриття. Тому Зіновій Красівський неохоче погодився надрукувати останнє, 16-те число «Волі і Батьківщини», а потім відмовився випускати часопис в криївці. Восени 1966 р. відвідування бункера припинилося. (Треба зазначити, що Зіновій Красівський передбачав неминучість припинення використання сховку біля с. Слободи Болехівської. А тому заздалегідь заходився готувати рівноцінну криївку деінде. Таке місце планував облаштувати біля села Коростів Сколівського району Львівської області. За домовленістю із З. Красівським до здійснення цього задуму долучилися М. Босяк і Є. Горошко. Цей факт залишився прихованим від слідства у справі УНФ.)

Випуск і поширення друкованої продукції лише один із напрямів діяльності УНФ. Ініціатори Фронту постійно формували мережу його прихильників, агітували однодумців. Зіновій Красівський зайнявся агітацією і пропагандою з кінця 1964 р. Саме тоді він заходився «стимулювати» у свого шваґера М. Меленя націоналістичні переконання та інформувати його про існування УНФ. Шваґер познайомив Зіновія зі Степаном Вардинцем та Іваном Губкою. Подібним чином, через коло знайомих, до УНФ залучені Богдан Криса, Григорій Прокопович. Загалом, на слідстві у справі УНФ про свій зв’язок із З. Красівським підтвердили В. Віхоть, І. Могитич, С. Корольчук, Д. Барандій, Є. Бобко, В. Гурський та інші. Більшість із них проживали або працювали на території Львівської області. Це дає підстави сприймати за істинне твердження історіографів про існування чітко структурованих чотирьох груп, що об’єднувалися в Івано-Франківську та Львівську гілки УНФ. Власне З. Красівський, на думку Ю. Зайцева, керував діяльністю Львівської гілки. Він також координував та узгоджував свої дії із Д. Квецком, очільником гілки Івано-Франківської.

Зіновій Красівський пробував налагодити фінансування УНФ. Для цього звернувся до випробуваного війною досвіду УПА. Він задумав виготовлення «бофонів», котрі би могли обмінюватися на радянські рублі, а ті забезпечувати грошові запити УНФ. На початку 1965 р. Зіновій сам виготовив кліше і штамп «бофонів». А влітку 1966 р., в бункері, розтиражував понад 20 їх примірників, котрі намагався розповсюдити поміж учасниками УНФ.

Нарощування обсягів видавничої продукції, посилення агітаційно-пропагандистської кампанії, формування розгалуженої мережі, намагання налагодження самостійного фінансування наводять на думку про наявність керівної структури УНФ. Під час слідчих процедур і Д. Квецко, і З. Красівський всіляко заперечували її існування. Проте декотрі офіційні документи, як от «Тактика», «Заява» чи «Меморандум» містили підписи: «Виконавчий Центр Українського Національного Фронту», «Центральний Провід УНФ» або «Центральний Провід Українського Національного Фронту». Більшість із дослідників історії УНФ підтверджують існування такого органу, котрий розробляв стратегічні напрями (Д. Квецко) та втілював тактичні кроки (З. Красівський) діяльності Фронту.

Керований Д. Квецком і З. Красівським УНФ розгорнувся у найчисельнішу законспіровану антирадянську структуру в УРСР. За даними Ю. Зайцева у ньому налічувалося біля 150 більш або менш активних учасників. Усі діячі УНФ сповідували чи підтримували українську націоналістичну ідеологію, погоджуючись із поглядами, котрі висловлювалися на сторінках друкованої продукції організації. Тактичні засади УНФ, насамперед, окреслювалися в згаданому однойменному документі Зіновія Красівського. Використовуючи «Тактику», Д. Квецко розробив «Програмові вимоги Українського Національного Фронту (проект)», «Статутові принципи Українського Національного Фронту (проект)», написав чисельні світоглядні статті УНФ. Отож, Зіновія Красівського, повною мірою, можна вважати співідеологом, співстратегом Фронту.

Сстеження за учасниками УНФ розпочалися у липні 1966 р. і означили відлік завершального етапу його історії. Затримання відбулися навесні наступного року. Зіновія Красівського заарештували 24 березня 1967 р. о 1900 год. Проведено обшуки його помешкання, а через три дні видана постанова про взяття під варту. 3 квітня 1967 р. арештованому висунули попереднє обвинувачення згідно із ст. 62, ч. 1 КК УРСР. Спочатку відповідно до місця його проживання і розслідування діяльності Львівської гілки УНФ слідство вело управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Львівській області, а від серпня – управління по Івано-Франківській області. Допити розпочалися в день арешту. Упродовж слідства, що тривало п’ять місяців, З. Красівський витримав 45 допитів, кожен із котрих тривав від 1,5 до 8 год., що у загальній середній кількості склали від 160 до 200 годин. До цього ще потрібно додати численні очні ставки, різного штибу слідчі експерименти, медичні огляди тощо. Заарештований, фактично, не мав ані одного дня, «вільного» від «спілкування» з кадебешниками. При тому, архівні документи кримінальної справи щодо УНФ не містять жодної факту негідної поведінки Зіновія Красівського в ході проведення слідства.





Фото 7. Фотокопія протоколу допиту Зіновія Красівського у справі УНФ // Архів управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області

Перебуваючи під пресом слідчої машини, З. Красівський не відрікався від своїх переконань і дій в УНФ. Його непохитність потверджує те, що постановою від 2 серпня 1967 р. матеріали «в відношенні З. М. Красівського» виділено в окреме «переведення». 11 серпня 1967 р. йому висунули остаточне обвинувачення, згідно із котрим він притягувався до відповідальності за ст.ст. 56, ч. 1 і 64 КК УРСР. Таке обвинувачення було жорсткішим, аніж попереднє.

21 серпня 1967 р. у кримінальній справі стосовно УНФ оголошений загальний обвинувальний висновок, котрий затверджений 12 вересня 1967 р. і направлений до Верховного Суду УРСР. Виїзний Верховний Суд УРСР відбувся 27 листопада в м. Івано-Франківську. Суд констатував: Д. Квецко і З. Красівський «вчинили особливо небезпечний державний злочин»; «підсудні були організаторами <…> створення ворожої антирадянської організації». Сторона обвинувачення вважала за доцільне призначити організаторам УНФ смертну кару. Однак, врахувавши «визнання вини і розкаяння», суд засудив і визначив міру покарання: «…Красівському Зіновію Михайловичу 12 (дванадцять) років позбавлення волі, з відбуттям перших 5 (п’ять) років у тюрмі, а решти 7 (сім) років у виправно-трудовій колонії суворого режиму, з конфіскацією всього особистого йому майна, з засланням на 5 (п’ять) років». Це виявилося друге за суворістю покарання у справі УНФ.

Вирок Верховного Суду УРСР завершив літопис УНФ. Однак КДБ не припиняло спроб з’ясувати справжню роль Зіновія Красівського в діяльності Фронту. З якихось джерел кадебешникам стало відомо про архів УНФ, котрий завчасно приховав З. Красівський. Аж до 1971 р. вони намагалися дізнатися про той сховок. Тоді вкотре допитано М. Меленя та його двоюрідного брата Богдана Черніхівського, який проговорився, що за дорученням Зіновія, переховував низку документів УНФ. 19 березня 1971 р. оперативно-слідча група КДБ відкрила тайник, де знайдено десятилітрову банку, в котрій містилося 22 примірники журналу «Воля і Батьківщина» (у тому числі 16 примірників перших відбитків), а також три учнівські зошити з текстами антирадянського спрямування та дві «оунівські брошури». Цей епізод поставив останню крапку в історії УНФ і ще раз підкреслив важливість участі Зіновія Красівського в організації.

Після оголошення судового вироку від 27 листопада 1967 р. узяв відлік черговий сімнадцятирічний період карання Зіновія Красівського. Із судової зали його етапували до Львова, а потім через Харківську пересильну в’язницю – до міста Владимира Російської РФСР. В кінці січня 1968 р. він прибув у сумнозвісний Владимирський централ (адреса: 600020, г. Владимир, ГСП учр. ОД–1 СТ–2).

В той час режим Владимирської темниці вирізнявся винятковою суворістю. Саме та суворість справила непоправний негативний вплив на стан здоров’я Зіновія Красівського. Він – інвалід 2-ї групи, алергетик – захворів на стенокардію, хронічний гастрит, що переріс у виразку шлунку, мав пошкоджений у шахті хребет, почав налягати на ліву ногу, «помножив собою число і чергу за посудиною на воду з марганцівкою для хворих на геморой», скаржився на підвищений тиск, безсонницю, головокружіння, потемніння в очах та інші, звичні для в’язня болячки. Але фіззарядка на свіжому повітрі; стоїчне сприймання дійсності; гармонія у стосунках із співкамерниками; відчуття розуміння і підтримки з боку сім’ї і родини, – все це допомогло Зіновію витерпіти тюремні випробування.

Сім’я стала визначальним чинником утримання моральної рівноваги політв’язня З. Красівського. Листування з дружиною не лише урізноманітнювало тюремні будні, але й слугувало нерозривним зв’язком із зовнішнім світом. Упродовж 1968 – першої половини 1969 років переписка між Зіновієм та Стефанією велася доволі активно. За січень–квітень 1968 р. він отримав від дружини 21 лист, за травень – 15, червень–липень – 23. Обрахунки показують, що З. Красівському щомісяця приходили близько десяти листів від «любої Стефці». У них мовилося про ситуацію на батьківщині; сімейні і родинні стосунки; побутові справи, централівські будні, полегшення долі Зіновія. Ці ж питання порушувалися у його зворотних посланнях, котрі відправлялися один раз у місяць. Душевно щемливим є листування батька із синами. Він постійно переймався найдрібнішими їх клопотами: навчанням, повсякденням, ставленням до матері, тата й оточуючих, а особливо – вихованням (щоб не прорадянського спрямування). Листи З. Красівського до рідних – унікальні пам’ятки епістолярного жанру, що очікують професійного вивчення.

Послання З. Красівського додому, крім усього вказаного, розкривають перебіг протиріч між його суспільними й особистими пріоритетами, між ним і Стефанією. Вона, як більшість жінок, ставила на перше місце очікування затишку й добробуту сім’ї, безпеки та майбуття дітей. Покарання чоловіка за націоналістичну діяльність і перебування в тюрмі не сприяло реалізації таких сподівань. Вибір місії служіння Україні призвів до того, що невдовзі Зіновій перестав відчувати всебічну підтримку дружини, а протиборство високого і буденного невідворотно наближало руйнування сімейних стосунків.

Перебуваючи у централі, Зіновій Красівський не припиняв займатися самоосвітою й духовно самовдосконалюватися. Ув’язненим дозволяли передплачувати періодичні видання: радянські і закордонні, а також отримувати їх в посилках. Працювала тюремна бібліотека. Взагалі, перелік книжкових та періодичних видань, що їх читав З. Красівський, вражаючий: історичні повісті і романи; українські і російські чи загальносоюзні газети й журнали – «Україна», «Літературна Україна», «За рубежом», «Дніпро», «Вітчизна», «Всесвіт», «Новый мир», «Жовтень», «Иностранная литература», «Международная жизнь», «Литературная газета», «Известия», «Новое время», «Крокодил», «Журналист»; чеські – «Руде право», «Трибуна люду»; югославський часопис «Борба»; німецькі газети і журнали; польські – «Жицє літерацьке», «Перспектива»; українські з Польщі – «Наше слово», «Український календар» тощо. Також З. Красівський мав нагоду знайомитися із новинами української й зарубіжної літератури, оскільки дружини політв’язнів надсилали переписані від руки твори Івана Драча, Миколи Вінграновського, Олександра Олеся, а ще існувала можливість виписувати літературу «Книга–поштою». Деколи приходили бандеролі часописів з-за кордону. До всього рідні відправляли Зіновію газетні вирізки, географічні карти, підручники та словники німецької мови. Наявність «вільного часу» та доступу до друкованого слова витворили «сприятливе» освітнє середовище.

Справжнім життєвими університетами для Зіновія Красівського виявилися випадкові «камерні» зустрічі й спілкування з найвідомішими опозиціонерами, перш за все представниками українського національно-визвольного руху. Упродовж терміну тюремного карання доля зводила його із Дарією Гусяк, Галиною Дидик, Катериною Зарицькою, Михайлом Горинем, Левком Лук’яненком, Святославом Караванським, Іваном Кандибою, Михайлом Масютком, Йосипом Терелею, Валентином Морозом, Ярославом Лесівим, Василем Кулининим, Михайлом Луциком й багатьма іншими подвижниками української справи. Вони знайомилися, обмінювалися минулим досвідом своєї політичної боротьби, планували поточні та подальші дії. «Температуру розмови», як відзначає Л. Лук’яненко, найчастіше регулював Зіновій: «Його доброта й інтелігентна толерантність рятували нас». Натомість, бесіди збагачували З. Красівського. У ході міжособистісної взаємодії виношувалися й реалізовувалися плани опору тоталітарній системі.

Проявлені, свого роду, «пасивні» дієвияви стали передумовою до розгортання активного чину Зіновія Красівського. Найперше він розвив пропагандистську кампанію, тобто узявся поширювати українську націоналістичну ідеологію поміж політпокараними. Бесіди вів з росіянами, євреями, казахами, представниками інших націй, які неволилися у централі. У багатьох випадках З. Красівський ставав основним джерелом, звідки опозиціонери із республік СРСР дізнавалися про перебіг російсько-українських взаємин, сутність українського націоналізму та національно-визвольного руху другої половини ХХ століття.

Зіновій Красівський брав участь у численних політичних акціях, що їх організовували ув’язнені. Він часто протестував та готував документи, де домагався відміни фізичної праці для побратимів, покращення якості раціону та «послуг» корпоративної тюремної медицини. Найчастіше практикувалися голодовки. Чималий резонанс викликало голодування, котре відбулося влітку 1969 р. у відповідь на погіршення якості (отруєння) тюремної їжі. Власне, З. Красівський виступив одним із співорганізаторів події, а за декотрими даними й співавтором протестного листа до Організації Об’єднаних Націй (ООН). Хоча за спогадами М. Гориня, І. Кандиби і Л. Лук’яненка він протесту не писав і не підписував, але факт подальших репресій з боку тюремної адміністрації підтверджував ініціативність Зіновія в тому епізоді. Він також ініціював або завжди долучався до «традиційних» колективних голодувань з нагоди прийняття Конституції СРСР (5 грудня) і ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини (10 грудня). Незважаючи на те, що відмовляння від їжі підривали здоров’я, вони виявлялися ефективним чинником в обороні своїх прав та викликали резонанс світової громадськості.

Найвищим виявом української націоналістичної діяльності Зіновія Красівського в умовах ув’язнення стала написана ним збірка поезій «Невольницькі плачі». Поетичні рядки спочатку презентувалися індивідуально, а надалі читалися в камері перед усіма. Тоді ж виникла ідея переписати їх у саморобні книжечки, щоб зберегти і, при можливості, донести на волю. (Цікаво, що вірші «Невольницьких плачів» поміщено в листах до дружини. Вона отримувала ті листи, але віршів не розповсюджувала навіть на прохання чоловіка.) Невдовзі «Невольницькі плачі» різними способами розійшлися тюрмами й таборами, поширилися поміж однодумцями; полетіли за кордон, де опублікувалися окремою книжкою та потрапили в руки пересічного читача.





Фото 8. Зіновій Красівський «Невольницькі плачі», рукопис, Владимирський централ, 1970 р. // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

На сьогодні залишається незнаним один цікавий епізод, пов’язаний із літературною діяльністю З. Красівського в неволі. Це стосується написання історичного роману «Байда». Вище мовилося, що твір конфіскований і, найімовірніше, знищений як речовий доказ у справі УНФ. Проте в листі до Стефанії від 6 серпня 1970 р. Зіновій писав: «Наскільки легко і прекрасно розвивається сюжет “Байди”, що газети не хочеться в руки брати. Сієї ночі за тою “хмільною роботою” світанок мене застукав». Йшлося не про однойменний вірш, оскільки його написано раніше. Вочевидь, письменник працював над відновленням, доопрацюванням або продовженням розпочатої раніше книги. Хоча тюремна доля прозового «Байди» є безвісною, процес його написання відбиває ще одну грань заґратованої літературної творчості українського націоналіста.

У Владимирському централі Зіновій Красівський написав твір, що вважається своєрідним викликом комуністичній системі. Тим твором стала поема «Тріумф сатани». Про її зміст можна судити з автобіографічних слів: «В 16-ій камері четвертого корпусу я написав “Тріюмф Сатани”. Коротку поему. Першим її вислухав Ігор Огурцов. Він обійняв мене, на його обличчі я прочитав радість і свято… – Десять років вам забезпечені, – каже. І я теж втішився…» «Тріумф сатани», очевидно, конфіскований, до наших днів не зберігся, оскільки не поміщений в жодному примірнику «Невольницьких плачів», проте приніс З. Красівському чимало неприємностей.

Тим часом долею покараного перейнялися радянські опозиціонери та міжнародна громадськість. Завдяки клопотанням й зверненням українських, єврейських і російських політв’язнів демократичний світ (у тому числі й українська діаспора) розпочав кампанію щодо опіки й захисту творця «Невольницьких плачів». У виданнях українських громад Заходу з’явилися публікації з описом його життєпису та хронології перебування у Владимирському централі. Початкові повідомлення в часописі «Сучасність» поміщено у березні 1969 р., в газеті «Свобода» – у листопаді 1970 р., в часописі «Визвольний шлях» – у жовтні 1971 р. Перше число самвидавного правозахисного журналу «Український вісник» у січні 1970 р. надрукувало біографічну довідку про Зіновія, де його названо співініціатором УНФ і вказано тогочасне місце ув’язнення. Надалі схожого змісту інформаційні звістки стали постійними.

Зусилля, докладені побратимами та співчуваючими, не полегшили становища поета. Навпаки, через збірку «Невольницькі плачі» та поему «Тріумф сатани» 5 січня 1972 р. проти їх автора відкрили чергову кримінальну справу № 33 за ст. 70 ч. 2 КК РРФСР. За наслідками її провадження до непокірного владимирського в’язня вирішили застосувати методи радянської психіатрії.

2 травня 1972 р. Зіновія Красівського доправили на комісію медичної експертизи у Всесоюзний науково-дослідний інститут загальної і судової психіатрії імені Володимира Сербського. Засідання комісії під співголовуванням Данила Лунца і Андрія Снєжнєвського за участі Георгія Морозова закінчилося передбачуваним результатом. За її рішенням вироком судової колегії Владимирського обласного суду від 20 червня 1972 р. «хворого» спрямували до спеціальної психіатричної лікарні в місто Смоленськ, що розташовувалася на території тамтешньої тюрми.

Про умови перебування Зіновія Красівського в Смоленській спецпсихушці відсутня будь-яка публічна інформація. Адже режим утримання та «оздоровлення» «пацієнта» такої особливої установи передбачав його повну ізоляцію від суспільства. Згодом деякі дані з’явилися у спогадах товаришів по боротьбі, як-от Йосипа Менделевича: «Зіновій розповідав про життя в “дурдомі”, і слухачі часом хололи від жаху. Треба бути людиною із сталевими нервами, міцною психікою і чистою душею, щоб вийти з “дурдому” з цілковито неушкодженою психікою». «Хворого» «лікували» аміназином та галоперидолом, котрі мають чималий перелік побічних дій. Тому перебування в лікарні спричинило погіршення стану здоров’я З. Красівського. За декотрими даними, у 1975 р. він переніс інфаркт чи «декілька серцевих нападів», що мали фатальні наслідки для тривалості його подальшого життя. Зв’язок із зовнішнім світом здійснювався за допомогою листування з сім’єю. Зіновій отримав кілька листів і вітань від синів Мирослава та Ярослава. Проте майже не приходили звістки від дружини, а це означало: їх шляхи остаточно розійшлися.

Усвідомлюючи згубність впливу лікарняного режиму на життя Зіновія Красівського, представники демократично налаштованої міжнародної та української громадськості організували широкомасштабну інформаційну кампанію, спрямовану на полегшення долі засудженого. Закордонні українські видання, самвидавні журнали в Україні, зокрема згадувані, публікували чисельні замітки із оглядом діяльності З. Красівського та з вимогами припинення його утримання в Смоленську. Відомий російський опозиційний діяч Андрій Сахаров турбувався за нього у своїх зверненнях до Леоніда Брежнєва та Ричарда Ніксона. 23–25 квітня 1975 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася VІІІ Конференція Світової Антикомуністичної Ліги, котра ухвалила звернення до всіх парламентів і урядів, громадських організацій світу із закликом запровадити проти СРСР різноманітні обмеження, щоб домогтися звільнення «борців за права нації і людини, культурних діячів України», у тому числі й З. Красівського. Зрештою, завдяки докладеним зусиллям, його вирвали із смоленських тенет.

В 1976 р., імовірно весною, Зіновія Красівського помістили до психлікарні загального типу міста Львова, що розташовувалася на вулиці Кульпарковій. Умови перебування в ній були ліберальнішими за попередні. Про це свідчать зроблені тогочасні фотопортрети З. Красівського. Вони ілюструють покращення, принаймні, його зовнішнього вигляду. Хоча, як і в Смоленську, «хворий» знаходився у закритому відділі установи, але із зовнішнім світом спілкувався жвавіше. Це робилося способом листування з друзями-опозиціонерами. Вони передавали у лікарню продукти, можливо, літературу. Адже персонал лікарні з розумінням ставилися до Зіновія, позаяк, за словами Миколи Руденка, «вбачав у цьому незвичайному пацієнтові національного героя». Тим часом його справою заопікувався відділ «Медісон Груп» (пізніше група № 11) Міжнародної Амністії (МА) в Нью-Йорку, що в подальшому супроводжувала «в’язня сумління» у табірних поневіряннях і на засланнях. Можливо, через увагу МА львівський період «лікування» Зіновія Красівського виявився нетривалим.



   

Фото 9. Зіновій Красівський у психіатричній лікарні, місто Львів, 26 січня 1977 р. // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

Узимку 1977 р. З. Красівського перевели у психлікарню загального типу села Бережниця Стрийського району Львівської області. Той факт означав безсумнівне полегшення карального тиску. Попри те, що «пацієнт» не мав права вийти за межі лікарні, мусив бути тільки в закритій кімнаті, за домовленістю з головним лікарем його вечорами відпускали додому.

Домівка зустрічала господаря не зовсім привітно. Визнаний медициною розумово неповноцінним, він вважався недієздатним і мусів мати опікуна. Ще в часи смоленського «лікування» опікунство оформила дружина Стефанія, яка розпоряджалася пенсійними коштами чоловіка й зобов’язувалася виховувати їхніх синів. Але невдовзі вона розірвала шлюб із Зіновієм і через декотрий час вийшла заміж вдруге. Знаючи, що до того йшлося, З. Красівський все одно боляче переживав сімейний розрив. Він розумів, що є для нової сім’ї небажаним і тому його таємні відлучення з Бережниці до рідних нікого не втішали. На щастя, період лікарняно-психіатричних поневірянь Зіновія Красівського наближався до завершення.

Сьогодні неможливо установити причини дострокового припинення терміну покарання З. Красівського. Тим не менше, рішенням судової колегії Владимирського обласного суду від 15 червня 1978 р. «примусовий засіб медичного характеру скасовано» (тут і далі – переклад В. О.). 17 липня 1978 р. Зіновій повернувся у Моршин. Змінив опікуна, яким став шваґер М. Мелень. Поступово влагодив приязні стосунки з колишньою дружиною та її новим чоловіком. Розгорнув жваву громадську роботу: в першу чергу, провадив невпинне листування із колишніми побратимами, особливо ув’язненими, підтримував, підбадьорював їх у нелегкому протистоянні з комуністичною системою. Допомагаючи іншим, намагався зарадити й собі: вирішив розпочати сімейне життя з чистого аркуша.

Ще із років смоленського «лікування» зав’язалися і тривали стосунки між Зіновієм Красівським та Оленою Антонів – колишньою дружиною В’ячеслава Чорновола. 26 травня 1979 р. закохані зареєстрували шлюб. Згодом О. Антонів переоформила опіку над чоловіком і, щоб убезпечитися від нових переслідувань, вони планували виїхати за кордон. Але не судилося.





Фото 10. Зіновій Красівський і Олена Антонів, між 1979–1986 рр. // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

У жовтні 1979 р. Зіновій Красівський вступив до лав Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Звичайно, УГГ не сповідувала націоналістичної ідеології, її принципи демократизму не співвідносилися з радикальними З. Красівського. Та оунівець не міг сидіти, склавши руки. Основну свою роль в УГГ вбачав у домаганні легалізації Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Йдучи на тимчасовий тактичний компроміс із совістю, Зіновій став учасником правозахисного руху, але в думках і діях залишився переконаним націоналістом.

Долучившись до УГГ, Зіновій Красівський одразу став її активним учасником. Він займався залученням в Групу нових правозахисників, збиранням фактів порушень прав людини та підготовкою відповідних матеріалів і відправленням їх за кордон, збереженням документів антирадянського спрямування. Водночас допомагав дружині опікуватися українським відділенням так званого фонду Олександра Солженіцина, кошти із котрого йшли на допомогу репресованим опозиціонерам.

Належність до УГГ означала автоматичне потрапляння в немилість з боку комуністичної влади. КДБ розгорнуло проти З. Красівського низку оперативно-компроментуючих заходів із використанням досвідчених «кротів». Поки що відсутні докази наявності прізвища Зіновія в списку фігурантів зловісної спецоперації «Блок». Але те, що він доволі часто згадувався поруч зі своїми побратимами, підслідними «Блоку», дозволяє зробити ствердне припущення. В «розробці» Зіновія брали участь досвідчені «кроти» «Данко», «Вартан». Їх оперативні дії привели до нового арешту З. Красівського.

12 березня 1980 р. до моршинського будинку Зіновія прийшли непрохані гості – переодягнені міліціонерами кадебешники. Його арештували і відповідно до рішення судової колегії Владимирського обласного суду від 6 березня 1980 р. «повернули в місця позбавлення волі за невідбутий термін 8 місяців, 7 днів і 5 років заслання». Заарештованого етапували в Скальнинський виправно-трудовий заклад Чусовського району Пермської області Російської РФСР, а 2 квітня 1980 р. він прибув у ВТТ суворого режиму ВС-389/36, що розміщувався в селі Кучино Чусовського району Пермської області Російської РФСР.

Будні у ВТТ проходили для політв’язнів нелегко. Незважаючи на звільнення за інвалідністю, кучинське начальство змушувало Зіновія Красівського до важкої праці: вантажити цеглу, готувати бетонну суміш. А ще він працював теслею. Та попри це, на думку співколоністів, виглядав «найщасливішою людиною в таборі». По-перше, відчуття особистого щастя приносили зустрічі з О. Антонів, яка кілька разів приїжджала в Кучино. По-друге, відчуття вселюдського щастя переповнювали від усвідомлення жертвопринесення за українську національну ідею. Перебуваючи в Кучино, Зіновій слугував для оточуючих зразком толерантності в міжособистісних взаєминах, символом невтомної самовідданості в боротьбі за незалежність своєї батьківщини.

17 листопада 1980 р. З. Красівський відбув на заслання в населений пункт Луговськой Ханти-Мансійського району Тюменської області Російської РФСР. Туди він прибув 5 грудня 1980 року. Попри матеріальну невлаштованість, сибірську погоду «луговські» умови виявилися найкращими у порівнянні із усіма попередніми. «…Моя резиденція. Двоповерховий дерев’яний будинок на 23 кімнати. Центральне опалення, є кімнати відпочинку з телевізором, санітарна кімната, кухня. <…> В мене … є транзисторний радіоприймач і магнітофон…», – описував у листах власні житлові зручності З. Красівський. Засланець проживав із двома робітниками в окремій кімнаті гуртожитку, що означало майже рівноправне становище з місцевими жителями. Його повсякденні заняття також не відзначалися складністю: робота по господарству, в основному ремонти, фотографування. Зіновія відпускали на похорони мами в Караганду і батька О. Антонів у Львів, на весілля сина Мирослава у Моршин. Проїжджаючи Москву, він гостював у брата Мирослава. До нього доволі часто приїжджала дружина і на декотрий час оселялася в Луговському. Неприємною виявилася хіба що «подорож» у Львів і участь у судовому процесі над М. Горинем. Та загалом, відбулося послаблення репресивного режиму, що уможливлювало розгортання дозволеної владою діяльності.





Фото 11. Зіновій Красівський на фоні гуртожитку, селище Луговське, Ханти-Мансійський район, Тюменська область, Російська РСР, 1 квітня 1981 р. // Експозиція музею імені Зіновія Красівського, село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область

Перебуваючи на засланні, Зіновій Красівський щоденно розширював коло своїх зацікавлень, невпинно саморозвивався. Як і в минулих місцях карання, вивчав іноземні мови: англійську та німецьку; студіював теологію; захоплювався філателією, музикою; здійснював мандрівки околицями свого місцепроживання; знімкував картини дикої природи, створивши своєрідну фотогалерею сибірського краю. (Згодом, упродовж 1988–1989 рр. світлини З. Красівського поміщав самвидавний науково-популярний та літературно-мистецький журнал Української асоціації незалежної творчої інтелігенції «Кафедра», інші подібні часописи.) Не припинялася й суспільна активність Зіновія. За допомогою щоденного старанного листування він став одним із неофіційних епіцентрів невидимих зв’язків між представниками українського опозиційного життя середини 1980 х рр.

Перебіг невольницького шляху Зіновія Красівського й надалі пильно відстежувала передова громадськість закордоння, зокрема на сторінках своєї періодики. 28 серпня 1983 р. – у газеті «Вашингтон Пост» опубліковано уривки листування між засланцем та представницею МА Айріс Акагоші під назвою «Листи від Зеня». У 1984 р. підготовлено до друку в Лондоні, а видано в Брюсселі його збірку «Невольницькі плачі».

У листопаді 1985 року Зіновія Красівського звільнено. Він та Олена оселилися у Львові. Кормижний шлях українського націоналіста закінчився. (Щасливі дні подружжя виявилися недовгими. 2 лютого 1986 р. О. Антонів загинула в дорожньо-транспортній пригоді.) Оскільки в СРСР розгортався перебудовний процес, колишній в’язень без вагань долучився до активного суспільно-політичного чину заради здобуття незалежності України.

В серпні 1987 р. В. Чорновіл відновив випуск славновідомого «Українського вісника». Зіновій Красівський допомагав друкувати й розповсюджувати журнал поміж однодумців та зацікавлених. Намагався налагодити контакти із закордонними представниками ОУН(б) і виступав за обстоювання прав політичних в’язнів, які поверталися із тюрем, ВТТ чи заслань. Коли в січні 1988 р. українські політпокарані зініціювали утворення Комітету захисту політв’язнів, то в числі його семи активістів значився З. Красівський.

У кінці 1987 р. – на початку 1988 р. планувалися та реалізовувалися заходи щодо надання стихійним національно-демократичним рухам організаційних форм. Зіновій Красівський став завзятим учасником тих заходів. У грудні 1987 р. колишні правозахисники оголосили про відновлення УГГ, котру згодом планували перетворити у першу легальну українську політичну партію – Українську Гельсінську спілку (УГС). Ініціаторами її заснування виступили В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук’яненко і З. Красівський. Перед започаткуванням УГС, в березні 1988 р., співзасновники розробили та передали за кордон «Звернення до українців та світової громадськості», в котрому заявили про регенерацію правозахисного руху в УРСР і просили підтримки в подальшій діяльності. Влітку того ж року В. Чорноволом, братами Михайлом і Богданом Горинями та З. Красівським написана й ухвалена «Декларація принципів УГС». Тоді ж сформовано керівні органи УГС: Виконавчий Комітет (ВК) й Всеукраїнська Координаційна Рада (ВКР), до складів котрих увійшов Зіновій Красівський із функціями одного з трьох секретарів Спілки. Її друкованим органом утверджено часопис «Український вісник». 7 липня 1988 р., під час мітингу у Львові, В. Чорновіл оприлюднив «Декларацію…» й оголосив про утворення УГС. Через місяць в місті Чернігів відбулася зустріч В. Чорновола, М. Гориня, З. Красівського з головою УГС Л. Лук’яненком, де обговорювалися дії щодо розгортання регіональних структур. На виконання чернігівських ухвал Зіновій зайнявся налагодженням мережі в Тернопільській (філія УГС за участі З. К. створена 14 січня 1989 р.) та Івано-Франківській (філія УГС за співініціативи З. К. утворена 2 березня 1989 р.) областях. Поступово структури УГС охоплювали всю Україну.

Згодом поміж керівників УГС сформувалися ідеологічно протиборчі табори. Зіновій Красівський, сповідуючи націоналістичні переконання, обстоював праворадикальне спрямування організації. В той час серед більшості спілчан переважали помірковані погляди й пасивність, зокрема щодо вирішення українського національного питання. Це спонукало Зіновія вийти зі складу ВК і ВКР УГС, що відбулося десь у січні 1989 р. Проте він не припинив участі в організованих УГС заходах чи ініціативах. Надалі вибудовував мережу Спілки, влаштовував зустрічі з однодумцями, виступав на мітингах та зустрічах з громадами чи колективами. 19 листопада 1989 р. виголосив промову під час перепоховання Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса на Байковому кладовищі у місті Київ. Водночас розгорнув індивідуальну політичну діяльність.

У січні 1990 р. Зіновій Красівський перебував у Лондоні та Мюнхені. В останньому зустрівся з майже усіма членами Проводу ОУН(б), і його обрали на посаду Крайового Провідника Організації в Україні. Повернувшись, взявся за відновлення оунівських структур, доклався до втілення задуму щодо зорганізування спочатку Братства вояків УПА Карпатського краю, а далі – Всеукраїнського братства вояків УПА. Тоді ж виступив натхненником утворення нової політичної сили правого спрямування.

8 квітня 1990 року у Львові за активної участі Зіновія Красівського відбувся установчий збір Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» (ВПО ДСУ). Головою Проводу ВПО ДСУ вибрали І. Кандибу, а Зіновій долучився до розбудови партійних відтинків та налагодження видавничої справи. Взагалі, ВПО ДСУ – це єдина, окрім ОУН(б), політична партія до якої належав Зіновій Красівський. То й не дивно, адже вона, як і ОУН(б), сповідувала ідеологію чинного націоналізму. Співзасновники об’єднання оголосили себе продовжувачами справи Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька. Основна мета ВПО ДСУ передбачала «становлення Української Самостійної Соборної Держави».

22 лютого 1991 р. у місті Стрий Львівської області створено осередок ВПО ДСУ. Його керівником обрали Зіновія Красівського, який одразу ж зініціював видання друкованого органу осередку – газети «Заграва». Її перший номер побачив світ 20 квітня 1991 р. Через деякий час З. Красівський заснував загальний друкований орган ВПО ДСУ – політичний журнал «Українські проблеми», перше число котрого з’явилося, очевидно, у травні 1991 р., а в червні доповнилося спеціальним часописом «Український політичний дайджест. Огляд преси. Додаток до журналу “Українські проблеми”».

За рік до проголошення незалежності України Зіновій Красівський розгорнув безпрецедентну за масштабами політичну та громадську дієвість. Нею він охопив, насамперед, територію Галичини, а конкретніше – Стрийщину, оскільки проживав у Моршині. Хронологія дієвиявів З. Красівського упродовж 1990 – першої половини 1991 рр. надзвичайно насичена. Вона зафіксовує якщо не кожен день, то кожен тиждень його участі у різноманітних політичних, громадських і культурних заходах.

У той же час З. Красівський не полишив праці щодо відродження УГКЦ. Він тісно співпрацював із Комітетом захисту Української Католицької Церкви (КзУКЦ): допомагав збирати підписи під вимогами відновлення УГКЦ; готував для українських або західних засобів масової інформації письмові, аудіо- чи відеодокази існування широкої підтримки Церкви, свідчення про репресії щодо неї з боку радянської влади; співорганізовував скликання та проведення масових богослужінь, чисельних політико-релігійних заходів. Як зазначає дослідник і публіцист Святослав Липовецький, З. Красівський «…майже цілодобово разом зі своїм тюремним другом о. Ярославом Лесівим <…> їздили по всій Галичині, піднімаючи людей до праці».

Влітку 1988 р. відзначалося тисячоліття Хрещення Русі-України. Урочистості стали нагодою, щоб оприлюднити про наявну проблему УГКЦ у СРСР. Тому в середині липня делегація українських греко-католиків виїхала в Москву, де зустрілася з офіційними представниками Ватикану, очолюваними кардиналом Агостіно Казаролі. Делегація складалася з 10 осіб, серед яких владики Павло Василик і Софрон Дмитерко; отці Микола і Григорій Сімкайли, Михайло Гаврилів; миряни Іван Гель, Зіновій Красівський, Ольга Горинь. Зустріч мала велике значення, адже Москву змусили звернути увагу на становище і проблеми УГКЦ.

Після легалізації греко-католицьких громад Зіновій Красівський заходився допомагати відроджувати їх інфраструктуру, насамперед, монастирський побут ченців. Зокрема, в 1991 р. сприяв будівництву жіночого монастиря згромадження Сестер Пресвятої Родини у селі Гошів Долинського району Івано-Франківської області. Для цього, володіючи даром переконувати і схиляти до себе людей, умовив керівництво Болеxівського лісокомбінату передати монахиням необхідну земельну ділянку. Він також сприяв у виготовленні плану забудови, жертвував на зведення монастиря особисті заощадження. Згодом Зіновій Красівський придбав приміщення для закладання Сестрами Пресвятої Родини українського національно-культурного центру в Моршині. За те послушниці доглядали його після перенесеного інсульту упродовж липня–вересня 1991 р. Вони й стали очевидцями останніх хвилин його подиху.




Фото 12. Посмертна світлина Зіновія Красівського // Експозиція краєзнавчого музею «Верховина», місто Стрий, Львівська область

Зіновій Красівський дочекався проголошення незалежності України. Здавалося б, мета, за котру він боровся усе життя, врешті-решт здійснилася. Але не для українського націоналіста. Він усвідомлював, що «Акт проголошення…» – то тільки декларація. Справжня незалежність можлива за умови важкої розбудовчої праці в політичній, економічній, духовній та культурній сферах. В одній із своїх останніх публікацій закликав: «…Треба починати роботу спочатку. Очищатися самому, оздоровлювати свої сім’ї, виховувати дітей <…> Врешті-решт, ми здобудемо самостійну державу і заживемо в ній людьми».

Зіновій Красівський залишив по собі різножанрову творчу спадщину. Її можна класифікувати за кількома напрямами. Напрям літератури репрезентований збірками поезій «На сполох», «Литаври», історичним романом «Байда», поемою «Тріумф Сатани» (усі втрачено), збірками поезій «Месник» (частково видавалася) і «Невольницькі плачі» (видавалася п’ятиразово). Напрям мемуаристики об’єднує автобіографії, епістолярні пам’ятки, спогади, інтерв’ю. Напрям публіцистики – це заяви, статті, виступи, суспільно-політичні документи. Всього із доробку Зіновія Красівського дослідникам доступні близько 95 поезій; кілька добірок листів (1 – видана окремою книжкою, 1 – опублікована на сторінках часописів та видань, 1 – у вигляді музейної експозиції, інші – опубліковані в різних виданнях, збережені в приватних архівах); півтора десятка публіцистичних матеріалів (опубліковані в періодичних виданнях і збірках, збережені в приватних архівах); два-три варіанти автобіографій (опубліковані в періодичних виданнях та збірках); десяток заяв, звернень та інтерв’ю (опубліковані в періодичних виданнях і збірках, збережені в приватних архівах). Окрім усього, музейні експозиції, та, особливо, приватні архіви містять чимало фотознімків, публіцистичні праці З. Красівського, сотні його листів, вітальних листівок, що чекають заслуженого оприлюднення.



До певної міри пошанована пам’ять Зіновія Красівського. У музеях села Витвиця та міста Стрий розгорнуто тематичні експозиції. 11 листопада 1995 р. біля родинного обійстя славного витвичанина відкрито пам’ятник (скульптор Богдан Романець, архітектор-художник Любов Витвицька-Бабенчук, архітектор Роман Козій). Збираються кошти на встановлення пам’ятника у Моршині. 1995 року створено документальний фільм «Зіновій Красівський… Я перестав бачити кольорові сни…» (сценарист Михайло Саченко, кінорежисер Олександр Косинов). 19 січня 2001 р. Львівський Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької презентував постановку п’єси Галини Тельнюк «У. Б. Н.» (за мотивами листування Зіновія Красівського та Айріс Акагоші), котра, проте, викликала неоднозначні відгуки. Дослідники Роман Коваль, Віктор Рог, публіцист Дмитро Юсип видали кілька книг про націоналіста. Неодноразово перевидавалися поетичні твори З. Красівського. Науковець Марія Якібчук захистила кандидатську дисертацію, де розкрито особливості його літературної творчості. Видавництво «Смолоскип» готує книгу, яку впорядковують Юрій Зайцев та Любов Маринович. Готується до захисту наукова робота Валерія Островського «Суспільно-політична діяльність Зіновія Красівського (1929–1991)». На слова Зіновія написано десятки пісень, що виконуються популярними виконавцями, серед яких відома Ольга Богомолець. В селі Витвиця, містах Моршин, Стрий, Івано-Франківськ іменем З. Красівського названо вулиці. До віхових дат життєпису організовуються різноманітні заходи із вшанування пам’яті незламного борця. Указом Президента України «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод» від 8 листопада 2006 року № 937/2006 Зіновія Красівського нагороджено орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

   

Фото 13. Скульптурна композиція на вшанування пам’яті Зіновія Красівського (скульптор Богдан Романець, художник-архітектор Любов Витвицька-Бабенчук, архітектор Роман Козій), село Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область // Особистий архів Валерія Островського




   

Фото 14. Тематична експозиція, присвячена Зіновію Красівському, краєзнавчий музей «Верховина», місто Стрий, Львівська область // Особистий архів Валерія Островського

Упродовж нетривалого життєвого шляху Зіновій Красівський ніколи не зраджував своїх переконань. Україна, її незалежність повсякчас залишалися для нього незмінними ідеалами й цінностями. Він ні на мить не припиняв протистояти комуністичній тоталітарній системі, бо «вірив у радість боротьби … і йшов з розпогодженим чолом…» На відміну від представників ОУН в еміграції, які могли діяти без огляду на переслідування й репресії з боку держави, український націоналістичний чин З. Красівського – то повсякденний подвиг, пов’язаний з ризиком для себе, сім’ї, родини та оточуючих. Незважаючи на гіркі особисті втрати, він не зневірювався, як чимало інших, не опускав рук. Він до останнього подиху дотримувався першої й основної заповіді українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї».
Валерій Островський,

завідувач відділу суспільних дисциплін Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, дослідник життєпису Зіновія Красівського

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconХто є хто в європейській та американській політології (малий політологічний словник) августин аврелій
Тобто, це мислення Вчителя, який ще Сам вчиться: “Що я роз­умію, тому я вірю; але не все, чо­му я вірю, я розумію. Все, що я розумію...
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconЩо таке радість? Радість це пісня, радість це сонечко
Поліанни, з’ясувати правила гри дівчинки, навитися самим грати Гру в радість; розвивати увагу, спостережливість, навички самостійної...
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconПригадується (І сміх І гріх ), якось у квітні 1981 року на засланні дивився з «соузниками» кінохроніку. “Дивлюсь – очам не вірю, мов справді бачу
Пригадується (І сміх І гріх ), якось у квітні 1981 року на засланні дивився з «соузниками» кінохроніку. Дивлюсь очам не вірю, мов...
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconСценарій виховного заходу до дня села
Йду рідним селом де панує І буяє весна, де весело шепочуть з вітром рідні тополі. А онде, понад річкою, пишається своєю дивною вродою...
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconСаме цю дивовижну здатність долати перешкоди й мав на увазі Михайло Драгоманов, коли вигукнув: «Сила чорноземна наш Чубинський!»
Софія Русова: Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом, тип...
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconПроблема свободи й боротьби за своє визволення. Жанрові особливості.
Тема уроку: Проблема свободи й боротьби за своє визволення. Жанрові особливості
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconОкружний семінар вчителів початкових класів
Цс до природи, турботливе ставлення до тварин, бажання приносити радість іншим
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconЗображення в романі Вальтера Скотта „Айвенго боротьби англосаксів з норманами в ХІІ ст. І усобиць норманів
«Зображення в романі Вальтера Скотта „Айвенго” боротьби англосаксів з норманами в ХІІ ст. І усобиць норманів» (7-й клас)
«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconКонкурс учнівських творчих та наукових робіт «У зморшках героїв вогонь боротьби»

«…Вірю в радість боротьби… і йду з розпогодженим чолом…» iconЖиття та діяльність В. О. Сухомлинського в періодичних виданнях
Виноградська Е. Пізнання через радість. (Про В. О. Сухомлинського) // Прапор. – 1970. – №12. – С. 92-94


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка