Вісник аграрної історії



Сторінка1/28
Дата конвертації25.08.2017
Розмір6.28 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
    Навігація по даній сторінці:
  • ВІСНИК


Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

Національний університет біоресурсів

і природокористування України

Державна наукова сільськогосподарська бібліотека

Національної академії аграрних наук


ВІСНИК

АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ


ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

Випуск 1

Київ – 2011

УДК 930:63 (051)

Вісник аграрної історії. Збірник наукових праць // Гол. ред. М.А. Журба. – К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. – Випуск 1. – 264 с.

У першому випуску наукового збірника публікуються матеріали досліджень з аграрної історії, реформ в агропромисловому комплексі України, змін економічного і соціального ладу в українському селі, розвитку аграрної освіти та науки в Україні, які проводяться в рамках здійснення комплексної програми «Аграрний розвиток України і зарубіжних країн: історичний досвід і сучасні тенденції» та статті, в яких відображені результати досліджень з різних проблем вітчизняної історії, всесвітньої історії, історії науки і техніки. У ряді з них висвітлено зміст окремих розділів докторських і кандидатських дисертацій.



Друкується за рішенням:

Вченої ради Інституту історичної освіти

НПУ ім. М.П. Драгоманова (протокол № 10 від 11 травня 2011 р.);

Вченої ради Природничо-гуманітарного ННІ НУБіП України

(протокол № 8 від 18 травня 2011 р.);

Вченої ради ДНСГБ НААН (протокол № 7 від 31 травня 2011 р.)



Редакційна колегія:

д-р с.-г. наук, проф., член-кор. НААН Вергунов В.А.; д-р іст. наук, проф. Віднянський С.В.; д-р іст. наук, проф. Виговський М.Ю.; д-р іст. наук, проф. Даниленко Вас. М.; д-р іст. наук, проф. Жалоба І.В.; канд. іст. наук, доцент Живора С.М. (відповід. секретар); д-р іст. наук, проф. Журба М.А. (головний редактор); д-р іст. наук, проф. Каденюк О.С.; д-р іст. наук, проф., член-кор. НАН України Колесник В.Ф.; канд. іст. наук, проф. Коломієць С.С. (заст. головного редактора); д-р іст. наук, проф. Корновенко С.В.; д-р іст. наук, проф. Кривчик Г.Г.; д-р іст. наук, проф. Кучер В.І.; д-р іст. наук, проф. Левчук К.І.; д-р іст. наук, проф. Марочко В.І.; д-р іст. наук, проф. Михайлюк В.П.; д-р іст. наук, проф. Морозов А.Г.; д-р іст. наук, проф. Нікілєв О.Ф.; д-р іст. наук, проф. Падалка С.С. (заст. головного редактора); д-р іст. наук, проф. Панченко П.П. (заст. головного редактора); д-р іст. наук, проф., член-кор. НАН України Реєнт О.П.; д-р іст. наук, проф. Романюк І.М.; д-р іст. наук, проф. Сушко О.О.; д-р іст. наук, проф. Тимченко С.М.; д-р іст. наук, проф. Турченко Ф.Г.; д-р філос. наук, проф. Черній А.М.



Адреса редколегії:

03037, м. Київ, вул. Освіти, 6, кім. 24

кафедра історії та археології слов’ян Інституту історичної освіти

Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова,

тел./факс (044) 520-12-05; 527-81-16;

е-mail: kafedra_slovjan@ukr.net; zhyvora@bigmir.net.

Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, імен та інших відомостей.





© Національний педагогічний університет

ім. М. Драгоманова, 2011






© Національний університет біоресурсів і

природокористування України, 2011






© Державна наукова сільськогосподарська

бібліотека НААН, 2011



З М І С Т

Історія України

Гренишен А.М.

Державна ідеологія Росії першої чверті ХІХ століття .......






Бабенко Р.В.

Оборона міст Південно-Західної Русі під час

монгольського вторгнення 1240 – 1241 рр. ……………….


5





Романюк Н.Й.

Благодійництво і меценатство як засіб

підвищення соціального статусу підприємців Південно – Західного краю Російської імперії

(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) …………......................

13





Бондар В.В.

Проблеми історії українського селянства

ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. в сучасній українській історіографії: інституціональний аспект ..............................



22





Рибак І.В.,

Свідерська О.М.

Спроба інтенсифікації тваринництва на

Поділлі і Південно-Східній Волині в добу непу

(1921 – 1929 рр.) та її незавершений характер .................


37





Кучинська О.О.

Німецька національна кооперація

в Українській СРР в 20-х рр. ХХ століття ……………………..


43





Костенко С.В.

Теоретичні засади діяльності класових селянських

спілок в Україні у 20-ті роки ХХ століття …………….……….


50





Каденюк О.С.,

Палилюлько О.М.

Діяльність громадсько-господарських товариств Галичини в організації сільськогосподарської

освіти (1919 – 1939 рр.) ………………………………….…………...



55





Журба М.А.

Антиселянська політика більшовицького режиму

і громадські об’єднання національних меншин України (кінець 20-х – 30-ті рр. ХХ ст.) …………………..……



66





Гайдай В.В.

Компаративний аналіз діяльності громадських організацій Польщі та України у 20-х рр. ХХ ст. …….…....

72





Свистович С.М.

Історія громадських організацій підрадянської України 1920-1930-х років у працях зарубіжних дослідників ……………………………………………………………...….

81





Боковня В.М.

Зміни законодавства УРСР в період лібералізації

державного управління (1953 – 1964 рр.) ………………...…


87





Нікілєв О.Ф.

Формування інтелектуального потенціалу

матеріальної сфери українського села

(перша половина 1950-х – середина 1960-х рр.) ….……...


92





Левчук К.І.

Вплив КПРС-КПУ на громадські організації України

в умовах політичного плюралізму (1989 – 1991 рр.) ….


101





Падалка С.С.

Селянство України: соціальна конфігурація та

новітні ментальні імперативи самобутності

(1990-2000-і роки) …………………………………………………..….

107





Кучинська О.О.

Грецька громадська ініціатива в України у 20-ті рр. ХХ ст.

11





Беренштейн Л.Ю.

Конкретизація завдань розвитку АПК в

нормативних актах Кабінету Міністрів України, прийнятих у 2002-2008 рр. ……………………………….….........




Живора С.М.

Аграрні перетворення в українському селі:

із історії аграрних рреформ ...........................................................................




13Журба М.А.

Антиселянська політика більшовицького режиму і громадські об’єднання національних меншин України (кінець 20-х – 30-ті рр. ХХ ст.) .............................................

14


5Козир В.В.

Фінансова діяльність Товариства «Геть Неписемність» ..

16





Стоян Т.А.

Уніфікація методології історичних досліджень

в Україні (1920-1930-ті рр.) ..........................................


17


Живора С.М.

Великі агропромислові підприємства – пріоритетний

напрям розвитку аграрного сектору України ………….…


120





Марченко С.Д.

Перебудова структури та форм діяльності підприємств переробної промисловості України (1990-ті – 2007 р.) ………………………………………………….….…

131





Коломієць С.С.

Соціальна інфраструктура сільської місцевості України: проблеми ринкової трансформації 

(1990-ті – початок ХХІ ст.) …………………………………………



140





Лановюк Л.П.

Роль історичного краєзнавства у формуванні

особистості підростаючого покоління …………………….…


150








Всесвітня історія


Половинська В.В.

Русько-скандинавські суспільно-політичні

відносини у ХІ-ХІІ ст. ………………………………………………


154


Осмоловський С.О.

Станова організація підприємців

Російської імперії у XVIIIXIX століттях ……………


159


Гренишен А.М.

Витоки російського конституціоналізму в часи

правління імператора Олександра І ………………………


168


Неприцький О.А.

Російсько-англійські відносини початку ХІХ ст.

у контексті наполеонівських воєн …………………………


175


Берендєєва О.В.

Російський кооперативний рух в політиці

комуністів (1918 – 1928) …………………………………….…


179


Гула К.О.

Особливості формування ірландського

Нейтралітету в період Другої світової війни

(1939 – 1945 рр.) ……………………………………………………


189


Бублясь Н.І.

Місце Міжнародного комітету Червоного Хреста

в міжнародному русі Червоного Хреста та

Червоного Півмісяця ………………………………………..……


197


Хавер Т.П.

Основні напрямки зовнішньої політики Польщі

в період зміцнення суверенності та незалежності країни (1989 – 1992 рр.) …………………………………………



203


Гончар Ю.Б., Мальований О.О.

До питання про дослідження ролі та місця енергетичного чинника у процесах регіональної інтеграції ………………………………………………………………

212



Історія науки і техніки


Усенко В.О.

Становлення та розвиток селекції кукурудзи

в Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) ……………………


221


Черноколова К.О.

Діяльність сільськогосподарських музеїв України

на початку ХХ століття …………………………………………


224


Галах В.

Формування наукового світогляду

О.Г. Черняхівського в Київському університеті

Св. Володимира (1894 – 1918) ………………………………


229


Яценко А.В.

Публіцистична діяльність О.К. Філіповського

на сторінках журналу «Хозяйство» протягом

1910 – 1918 років ……………………………………………….…


233


Горбачова Л.В.

П.Д. Пшеничний – фундатор зоотехнічної науки …..

237

Давиденко М.М.

Роль академіка А.М. Гродзинського у підвищенні

рівня наукових досліджень у ботанічних садах

України та Молдови ……………………………………………….


243


Діденко О.М.

Місце юридичної науки в системі суспільних наук:

зародження, становлення та розвиток …………………..


246


Відомості про авторів ……………………………………………………………………..

257

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УДК 341.31:355.422.2 (517:477.4/51) Бабенко Р.В.



Оборона міст Південно-Західної Русі під час

монгольського вторгнення 1240-1241 рр.

Розглядаються і аналізуються бойові дії на Поросській лінії укріплень і завоювання Київського князівства, захват оборонної лінії вздовж кордонів Київського і Волинського князівств, а також завоювання Галицько-Волинської Русі.

Ключові слова: монголи, Південно-Західни Русь, Бату-хан, оборона.

Оборона міст Південно-Західної Русі – один із самих трагічних і дискусійних моментів вітчизняної історії. Починаючи з доби бронзи, на терени України не раз вторгалися завойовники, що супроводжувалося грабунками і вбивствами. Але в порівнянні з попередніми епохами дана подія знайшла відбиття в писемних свідченнях очевидців. Відмінна риса деяких, особливо руських і європейських джерел – виняткова емоційність в висвітленні руйнувань і грабунків, створює враження абсолютного винищення і сплюндрування Русі. Між тим значний комплекс матеріальних джерел, значно розширює уявлення про масштаби монгольських завоювань і робить дану проблему знову актуальною. Метою статті є відновлення картини русько-монгольського протистояння 1240-1241 рр.

Джерельна база дослідження включає в себе писемні та археологічні дані. Писемні джерела різноманітні за характером написання і географією походження. Це твори арабських [30], перських [24; 25; 26; 29], монгольських [28] авторів, руські літописи – Іпатіївський і Лаврентіївський [20], західноєвропейські джерела – англійські хроніки [21], записки мандрівників – Карпіні [12], Рубрука [12], Юліана [1], Ц. де Бріда [35].

Археологічні дані представлені опублікованими даними розкопок Києва [14],[31], літописних міст: Ізяслава [22], Плісненська [19], Комарівського поселення, поселень Поросся [8; 9; 10] та Потетерів’я [5], [39], Галицької [23] та Волинської земель [32].

Тема вторгнення монгольських завойовників в Південно-Західну Русь неодноразово висвітлювалася в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників. Однак, аспект оборони міст Південно-Західної Русі не був окремим об’єктом дослідження. Серед робіт ХІХ ст. варто відмітити праці І.М. Березіна [2], М. Веселовського [4], М.М. Іваніна [11]. Але в більшості їх висновки базуються на даних руських джерел, а тому, оцінці монгольських завоювань вони не відходять від літописної традиції, яка формує уявлення про повне знищення людності в Південно-Західній Русі в результаті вторгнення 1240-1241 рр. В ХХ ст. з введеням в обіг нових писемних і головне археологічних джерел формується новий підхід в оцінках даних подій. У дослідженнях «євразійців» – Г.В. Вернадського [3], Е. Хара-Давана [35], Л.Н. Гумільова [7] простежується тенденція до зменшення масштабів завданих руйнувань і негативних наслідків монгольського вторгнення. Але і тут не приділялася увага особливостям перебігу бойових дій в Південно-Західній Русі. Тільки в працях В.В. Каргалова [13], А.Н. Кірпічнікова [16], В.Б. Кощеєва [18], П.П. Толочка [31] і М. Котляра [17], висвітлюються окремі аспекти монгольського вторгнення в даний регіон. В зарубіжних дослідженнях, серед яких варто відмітити Р. Груссе [6], Дж. Феннела [34]. Південно-Західна Русь не розглядається взагалі або розглядається в руслі монгольської політики по відношенню до північно-східних руських земель. Таким чином, проблема опору монгольським завойвникам в Південно-Західній Русі не набула достатнього висвітлення в вітчизняній літературі.

Писемні джерела засвідчують, що восени 1240 р. монгольські війська, очолені Бату-ханом, розпочали широкомасштабне вторгнення в Південно-Західну Русь. За літописними даними у монгольському війську були загони рідного брата Бату-хана – Орди, племінника Бірюя, двоюрідних братів Байдара, Гуюка, Кадана, Бучека і Менгу. Їх посилювали підрозділи темників Субедея і Бурундая [20. C. 395].

Проте, східні джерела вказують, що напередодні вторгення в Південно-Західну Русь, склад монгольських західних сил зазнав якісних і кількісних змін. Перш за все, найбільш боєздатні корпуси царевичів Гуюка і Менгу Угедей-каан замінив ордами Кадана, Бурі і Бучека [25. C. 39-40]. Очевидно це було зумовлено бажанням послабити Бату-хана і зменшити обсяги майбутніх завоювань. Але й без цього його армія була значною. Перські джерела вказують, що на момент вторгнення в Угорщину під командуванням Бату-хана перебувало 200 тис. чоловік [29. C. 145-146].

Проте, дослідники не схильні підтримувати цю кількість. За виключенням М. Іваніна, який, очевидно посилаючись на свідчення Плано Карпіні, вказував, що монгольські завойовники в кінці 1240 р. складали армію в 600 тис. чоловік [11. C. 180] більшість вказують цифру близькою до 150 тис.: Е. Хара-Даван – 122 – 150 тис. чол. [35. C. 156], В.В. Кощеєв 130-150 тис. чоловік, з яких 50-60 тис. – монголи [18. C. 132], В.В. Каргалов – 120-140 тис. чоловік [13. C. 73], Г.В. Вернадський – 120 тис. чол. (50 тис. власне монголів і 70 тис. союзних військ) [3. C. 57], А.М. Кірпічніков оцінює кількість завойовників в 100-150 тис. чоловік [15. C. 5]. Однак в сучасній історіографії спостерігається тенденція до зменшення кількості монголів в Західному поході. Так, на думку Ч. Чойсамби, всі сили Бату-хана, з врахуванням мобілізації старших синів і підкорених народів, нараховували 40 – 50 тис. чол. [38. C. 68]. Але в будь-якому разі армія Бату-хана перевищувала за своєю кількістю армії всіх вірогідних супротивників. Сучасники, порівнювади його військо з сараною і мошкарою [29. C. 85].

Особовий склад був досить різнорідним і підрахувати його кількість дуже складно. Власне монголів було біля 4 тис. [24. C. 177], які до того ж розподілилися між чотирма братами-Джучідами (Бату, Берке, Орда, Шейбан і Тангут). У війську значну кількість становили половці, що перейшли на бік монголів в Поволжжі [1. C. 84-85], [30. C. 540-541]. Можливо частково саме вони увійшли до авангарду, яким командував Шейбан [26. C. 37-39]. За свідченням Шереф-ад-діна Йезді, в авангарді їх перебувало 2 тис. чоловік [29. C. 145-146]. Очевидно, під його командуванням знаходилися і мордовські загони, які відрізнялися особливою жорстокістю [21. C. 154]. Їх перебування в армії Бату-хана підтверджує і брат Ц. де Брід, додаючи, що крім них були загони з волзьких булгарів [36. C. 112]. Крім них у війську були русичі, черкеси, кипчаки, мажари тощо [25. C. 275].

Субедей був темником і командував підрозділом не меншим за тумен. Під командуванням Бурундая в кампанії по завоюванню Північно-Східної Русі перебувало біля 35 тис. чоловік [18. C. 132]. Очевидно, що в цю кількість треба включати підрозділи Гуюка. Після відкликання тумену Гуюка його сили повинні були становити біля 20 тис чол., що все одно зберігало за ним статус головного ударного угрупування. Літописні джерела прямо вказують, що Бурундай був найсильніший з поміж інших темників [20. С. 420]. Діючи один він зумів розправитися з військами Юрія Всеволодовича на р. Сіть. в 1238 р. [38. C. 90]. Орди Кадана, Бурі і Бучека навряд чи перевищували сили всього Улусу Джучі. Рашід-ад-Дін вказує, що лише спільними зусиллями Бату-хан (4 тис. чол.), Кадан і Бурі (2 тис. чол.) захопили Козельськ [26. C. 39].

Отже, більш імовірно, що монгольське кінне військо під час задіяне в Західному поході нараховувало біля 50 тис. кінноти. Просування більшої армії було б проблематичним, на що вказує розрахунок фуражних можливостей монгольського війська, проведений Д.В. Чернишевським. Він доводить, що монгольська армія могла нараховувати не більше, ніж 110 тис. коней (50-55 тис. воїнів) [37. C. 130]. М. Веселовський, ще більше зменшує вірогідну кількість монгольських військ. [4. C. 633-635] На думку Л.М. Гумільова для одного вершника було необхідно не менше трьох коней – їздовий, в’ючний і бойовий. Відповідно, прогодувати півмільйона коней (при армії в 150 тис. чоловік) дуже важко. Коні гинули, йшли у їжу воїнам, тому монголи вимагали у міст, що вступили з ними у переговори, не тільки провіанту, але й коней. Тому, монгольке кінне військо складалося з 30 тис. воїнів [7. C. 350].

Встановити, хоча б орієнтовно кількість монгольської піхоти досить складно. Звичайно, в монгольських військах були піхотні підрозділи які, проте під час маршів просувалися на конях (бродники, руські найманці тощо). Але, більш популярним заходом монгольських полководців було залучення для облоги міст у якості передових загонів місцевого населення – «хашару». Його обовязком було засипання ровів і прикриття монгольських воїнів під час штурму стін [25. С. 216], [30. С. 18]. Така тактика дозволяла не зменшуючи темпів просування в тил ворога проводити штурм міст і фортець.

Неточні дані літопису можна пояснити двома факторами: свідомою дезинформацією або помилкою літописця. На користь першої обставини свідчить той факт, що з відходом військ Гуюк-хана і Менгу-хана ударна сила армії Бату-хана зменшилася. Адже Гуюк-хан командував всіма частинами Центрального улусу [28. С. 270]. Ці втрати негативно відбивалися на загальній боєздатності західної монгольської армії. По-перше, з цими царевичами відійшли випробувані у боях монгольські воїни, які допомагали підтримувати дисципліну в строкатій, багатоетнічній масі найманців. Які за найменшої нагоди могли виступити проти монголів [12. С. 43]. По-друге, разом з військами Гуюка і Менгу в Монголію відійшла частина змінних коней, які входили до резерву армії Бату-хана. Ці втрати були такими відчутними, що монгольська армія змушена була не розподіляючись на окремі загони, просуватися на Захід, де вже потім, отримавши поповнення від полонених русичів і половців, знову змогла розподілитися на окремі ударні групи [21. С. 158]. Як відмітив П.П. Толочко, цей випадок безпрецедентний у завойовницькій практиці монголів [31. С. 173]. Це підтверджує і той факт, що під командуванням Орди в польській кампанії вже перебував тумен (10 тис. чол.), до складу якого, очевидно, і входили представники підкорених народів. Окрім того, разом з військом рухалися сім’ї воїнів з рабами і майном [36. С. 123-175]. Фактично, пересувалося декілька орд. Тому не дивно, що літописець зауважив, що під час осади кияни нічого не чули від звуків скрипіння возів, ревіння безлічі верблюдів, іржання стад коней [20. С. 395]. Отже, не зважаючи на значну перевагу в силах, Бату-хан міг приховувати справжню кількість власних військ, прагнучи запобігти марних втрат серед своїх військ на початку походу.

Напередодні вторгнення збройні сили Південно-Західної Русі кількісно значно поступалися армії Бату-хана. За підрахунками М.М. Тихомирова вся Русь, на передодні монгольського вторгнення, могла виставити разом з союзниками (половцями, чорними клобуками) 100 тис. армію (50 тис. чоловік – доля Південно-Західної Русі) [32. С. 139-141]. Ці дані близькі до реальних. Так в битві на р. Калка в 1223 р. взяло участь біля 40 тис. руських військ і 20-25 тис. військ союзників. Але треба враховувати, що в битві брали участь армії 3-х найбільших князів Південної і Південно-Західної Русі, недобиті орди половецького хана Котяна і союзні київському князю клобуки. Як свідчать руські літописи, після поразки додому повернувся лише кожний десятий, загинуло 9 руських князів [20. C. 380-381]. За деякими ж даними, втрати руської сторони становили більше 100 тис. чол. [36. C. 239].

З огляду на те, що пройшло 17 років, здавалося, що сили для опору відновилися. Проте: 1) Була втрачена велика кількість озброєння і обладунків відновити які в повному обсязі економіка Русі не встигла; 2) Велика кількість новобранців загинула в 1223 р.; 3) Смерть князів спровокувала боротьбу за княжі столи, що призвело до нових втрат серед дружинників; 4) Часта зміна київських князів в політичному плані дуже ослабили місто – 1239 р. Князі, що захоплювали Київ, були слабкими чужинцями і, не довіряючи місцевому населенню, спиралися на свою нечисленну дружину і не проводили заходів по реконструкції міських укріплень. Така ситуація призвела до того, що в деякій мірі відновили збройні сили лише Галицьке і Волинське князівства, які проте, не могли сперечатися з потужною монгольською армією поодинці; 5) В умовах посилення феодальної експлуатації надавати зброю селянам було занадто ризиковано; 6) Низька купівельна спроможність не давала змоги придбати озброєння і обладунки; 7) Навіть за умови тотальної мобілізації, руська армія в переважній більшості була піхотною, що робило її неефективною в боротьбі з легкою кіннотою.

В історіографії побутувала думка про низький рівень боєготовності військ Південно-Західної Русі. На думку М. Березіна вони були стрімкі в нападах, але не здатні до довготривалого бою. [2. С. 224] Однак, руські армії в ХІІІ ст. формувалися на європейський манер – вони були невеликі, і складалися з гарно навчених професійних воїнів. Загалом в технічному і тактичному відношенні вони стояли вище за завойовників [15. C. 5]. Така армія могла тримати в покорі велику феодальну округу, запобігаючи або придушуючи неорганізовані і слабо озброєні селянські повстання, та виступала дієвою силою в боротьбі з узурпаторами. Головне завдання княжої дружини – реалізація влади князя. Звичайно, така армія не здатна була протистояти масованій зовнішній збройній агресії з боку кочівників, так само як і не навчене, слабо озброєне народне ополчення.

Отже, напередодні монгольського вторгнення, Південно-Західна Русь гіпотетично могла розраховувати на порівняно невелику добре навчену професійну армію, що складалася з піхоти і важкої кінноти. Ще в часи Романа Михайловича було замінено кольчугу на панцир, що покращило захист від стріл [17. С. 170]. Причому піхотинці відігравали головну роль в битві. Вони пересувалися на конях і спішувалися перед битвою [15. С. 6-8].

Разом з тим, повністю була відсутня легка кіннота. В попередній час її брак компенсувався залученням до війська кочовиків. Галицьке і Чернігівське князівства активно використовували половецькі загони. Але, після поразки в 1223 р. на Калці сусідні з Руссю половецькі орди відкочували до Угорщини [1. C. 84-85; 30. C. 540-541]. Київські князі традиційно спиралися на чорних клобуків, що мешкали в Пороссі. Етнічний склад їх достаменно не відомий. Деякі дослідники звязують їх з алано-яськими вихідцями з Кавказу. Вони прикривали шлях зі степу по бузькому степовому коридору. Але з ХІІ ст. в них активно проходив процес осідання в стаціонарних поселеннях, що неминуче призводило до падіння боєздантності. [10. С. 30-62].

На початку осені 1240 р. монгольська армія увійшла в межі Південно-Західної Русі з Південного Сходу. Першими повинні були витримати удар монгольських завойовників фортеці укріпленої лінії на р. Рось. Її основу становили городища-замки збудовані вздовж р. Рось для захисту від кочівників. Вони були невеликі за розмірами: їх площа не перевершувала 1 га, але були захщені ярами і болотами [9. C. 97]. Звичайно, гарнізони таких прикордонних фортець могли захистити населення міських околиць від грабунків половців, але витримати удар армії Бату-хана були не здатні.

Очевидно, не покладаючись на захисні стіни, мешканці м. Воїнь вирішили залишити місто без бою (на городищі відсутні сліди штурму і пожежі) [8. С. 52]. Але деякі міста вчинили опір монголам [17. С. 247]. Так, мешканці городища біля хут. Половецького, в середній течії Росі, вчинили опір, але місто було захоплене і спалене. Його долю розділили також мешканці городища на Дівич-горі, на Нижній Росі та мешканці Княжої гори. [9. С. 98-104].

Київ був серйозною перепоною на шляху військ Бату-хана. Щоб захопити таке велике місто монголи змушені були стягнути до нього всі війська. Передові загони монгольського війська з’явилися на Київщині ще на початку осені і частково блокували місто. Очевидно, що саме це має на увазі автор Псковського третього літопису, вказуючи що облога продовжувалася 10 тижнів і 4 дні [32. С. 174]. Про тривалість облоги міста пише і Плано Карпіні [12. С. 25]. Можливо, саме тому відступаючі дружинники з Поросся не змогли посилити оборону столиці. З підходом основних військ розпочався штурм Києва, який тривав 9 днів [25. С. 45].

Військ для оборони древньої руської столиці не було. В підпорядкуванні тисяцького Дмитра були лише загони для підтримання порядку. Сформоване з населення ополчення було не здатне утримувати широку оборонну лінію укріплень. До того ж частина населення залишила місто рятуючись в оточуючих лісах [20. C. 417]. Однак, навіть там монголи влаштовували облави на втікачів [36. C. 125]. В місті залишилися переважно заможні люди разом з челяддю, які однаково боялися і своїх бідних співвітчизників і загарбників.

Єдине на що покладалися кияни топографія міста. Розташоване на високих пагорбах з 3-х сторін воно було неприступне. Його мури були все ще найпотужнішими серед усіх давньоруських міст. На валах висотою 12 м і шириною 20-25 м розташовувалися дубові стіни, що були посилені кам’яними вежами [14. С. 261]. Лише з боку «Лядських воріт», що знаходилися в низині біля Козячого болота, місто було вразливе. Ця обставина дозволила тисяцькому Дмитру сконцентрувати основні сили для опору на відносно невеликій лінії оборони. Проте, з настанням морозів болото замерзло і монголи змогли застосували стінобитні і метальні машини. За їхньою допомогою 5 грудня були проламані стіни, а оборонці Києва відступили до укріплень «міста Володимира». Розв’язка наступила 6 грудня, коли під руїнами Десятинної церкви були поховані останні оборонці міста [20. С. 395-397].

Зруйнувавши древню столицю Русі, війська Бату-хана захопили околишні міста-фортеці Вишгород і Білгород, а потім двома колонами рушили на захід – на Володимир і Галич. Шлях монгольської армії проходив через лінію укріплень вздовж річок Тетерів, Случ, Горинь, Південний Буг (прикордонна територія Київської, Волинської i Галицької землі). Вона складалася з як і пороська лінія складалася з невеликих міст-фортець. Посилені населенням округи, які вливалися до лав оборонців, вони перетворювалися на осередки опору загарбникам. Саме тут на деякий час вдалося стримати просування монгольських військ. Більшість з них була захооплена і спалена. Під фортечними стінами, спаленими будинками, на вулицях знайдено сотні людських кістяків, велику кількість знарядь праці, інструментів ремісників, зброю, прикраси [31. С. 176].

Одними з перших відчули силу монгольського наступу селища в районі правих приток р. Тетерів. Відчайдушний опірзавойовникам чинили жителі городища Райки. З якимось літописним містом його локалізувати складно. Це городище було значним центром округи і мало систему потужних укріплень, яка складалася з ровів і наповнених глиною валів. На валу дитинця захисну стіну посилювали башти. Проте укріплення не змогли захистити мешканців міста. Все городище встелене людськими кістяками. Проте, загарбникам не вдалося поживитися здобиччю. У пожежі загинули і збіжжя і худоба оборонців міста – корови, коні, свині, вівці [5. С. 34-47, 137].

Захопивши Потетерів’я, монгольські загони продовжили рух на Захід. Першим великим містом, що стало перепоною на шляху монгольських загонів, був Колодяжин [20. С. 397]. Це місто-фортеця, очевидно, теж входило до єдиної прикордонної лінії укріплень між Волинським і Київським князівствами. У стратегічному відношенні місто було розташоване дуже вигідно – стояло на одному з виступів плато корінного берега, на висоті 35 м над рівнем річки. З напільного, північного боку місто оточувала подвійна лінія валів і ровів. Західна частина міста обривалася крутим схилом до річки і була неприступна. З півдня і сходу Колодяжин оточували яри, які для надійності були штучно поглиблені і з’єднані з зовнішнім ровом глибиною 4 м і шириною 7 м. Зовнішній вал висотою 4 м був додатково підсилений високою дерев’яною стіною [39. С. 59-66]. Щоб його подолати монголи змушені були застосувати 12 пороків. Проте, і вони не допомогли прорвати укріплену лінію міста. Тому завойовники розпочали переговори з жителями про здачу міста, які врешті погодилися на умови і здалися [20. С. 397]. Можливо, оборонці Колодяжина знали про те, що монголи помилували болоховські міста, і теж сподівалися на милість загарбників [20. C. 399]. Однак, у плани монголів не входило збереження в тилу такого укріпленого міста. Окрім того, будучи значним феодальним центром, місто акумулювало великі багатства і запаси продовольства. Виконуючи умови здачі, захисники передали свою зброю загарбникам. Проте, в останній момент, міщани розгадали підступні плани монголів і вже обеззброєні вчинили відчайдушний опір. Обман був типовим тактичним прийомом монголів. За словами монаха Ц. де Бріда, який відвідав монголів в 1245 р. «вони спочатку обіцяють великі блага, а врешті-решт нещадно творять нескінченні жорстокості» [36. С. 173]. Все населення, Колодяжина, з дітьми включно, було винищене. Про різанину на городищі свідчать знайдені на згарищах скелети людей та велика кількість розрубаних людських кісток. На багатьох черепах містяться сліди від ударів меча або шаблі. Знищивши жителів Колодяжина, монголи забрали всі цінні речі і після цього спалили місто [39. С. 59, 94-121].

Наступними пали під ударами завойовників міста Каменець і Ізяслав. Доля цих міст подібна до попередніх [20. С. 397]. Ізяслав, як і інші міста верхів’я р. Горинь, було типовим містом-фортецею. Його укріплення складалася з багаторядної системи валів і ровів глибиною 4 м і шириною 10-16 м. Загальна глибина укріпленої лінії становила 50-100 м. [22. С. 67-70].

Наявність таких укріплень в Ізяслав свідчать, що це місто теж було засноване як прикордонна фортеця, але з часом перетворилося на центр феодальної округи. Гарнізон міста, як і в аналогічних феодальних центрах, складався з професійних воїнів-дружинників. Можливо, це була важка кіннота [16. С. 82]. На згарищі знайдені шпори з срібними і золотими насічками, шолом з залишками срібного патирування, орнаментована булава з шиферу [22. C. 70]. Під руїнами надворітної башти знайдено скелет руського воїна-воєначальника в кольчузі, шоломі, з мечем і списом [16. С. 69].

Як показав попередній хід подій, монголи прагнули захопити такі феодальні центри, для поповнення припасів. Тому в жителів міста не було іншого виходу, крім запеклого опору загарбникам. В результаті, всі мешканці міста – 1,5 тис. чоловік – були перебиті [27. С. 208-211]. Місто перетворилося на цвинтар, де згарища були перемішані з людськими кістяками. [22. С. 72]

Проте, сильно укріплені міста: Крем’янець, Холм і Данилів, монгольські війська змушені були обійти. Можливо, ці міста лежали поза маршрутом основної колони, а невеликі загони не мали змоги штурмувати укріплення, через свою нечисленність і відсутність облогових пристроїв. Окрім того, Бату-хан не планував надовго затримуватися на руських землях. Тому більш укріплені міста змогли витримати удар окремих монгольських загонів, а деякі, як міста Болохівської землі, не маючи надійних укріплень, добровільно здалися монголам.

Про штурм монголами центрів Галицько-Волинської Русі відомостей дуже мало. Іпатіївський літопис лиш вказує, що місто було «взяте списом», а населення знищене [20. С. 398]. Рашід-ад-Дін уточнює, що штурм Володимира Волинського тривав 3 дні [25. С. 45]. Розлючені впертим опором загарбники вчинили жорстокі катування, забиваючи металеві гвіздки в голови полонених. Данило Романович нічого не зробив для поліпшення оборони міста. Очевидно, що воно було приречене не дивлячись на потужні укріплення, які були одні з найпотужніших в регіоні. [17. С. 250] Доля Галича нічим не відрізнялася від долі столиці Волинського князівства [20. С. 397-398]. Завершивши військові дії на Русі, війська Бату-хана на початку весни 1241 р. вторглися в угорські і польські землі [20. С. 398; 25. С. 45].

В писемних джерелах відзначаються значні масштаби руйнувань невеликих міст у Волинському і Галицькому князівствах [25. С. 45; 20. С. 398]. Археологічні дані підтверджують, що на всій території Галицького князівства спостерігається масове припинення життя на городищах і селищах в середині ХІІІ ст. (Плісненськ, Ясенів, Олесько, Більче Золоте, Зеленче, Болотня, Звенигород, Городов, Василів тощо) [31. С. 177]. Захоплення їх супроводжувалося масовими вбивствами жителів. Так на городищі в с. Городниця, Городенківського району Івано-франківської області, були зафіксовані сліди потужної пожежі, а в житлах були знайдені кістяки дітей і дорослих людей з ознаками розчленування, що можуть бути пов’язані з подіями 1240-1241 рр. [23. C. 49-50]. Проте, не варто беззастережно пов’язувати загибель цих міст з монгольським завоюванням. Так, у культурному шарі того ж городища в с. Городниця відсутні археологічні матеріали характерні для монгольських загарбників. Матеріали розкопок літописного Плісненська, що входило до складу Галицького князівства, взагалі вказують на те, що це велике феодальне місто занепало лише в другій половині ХІІІ ст. [19. С. 56].

Після відходу монгольських військ Південно-Західна Русь, як і інші об’єкти монгольської агресії, була сильно спустошена. Були зруйновані важливі державні центри, такі як Київ, Галич і Володимир Волинський. Спалено багато невеликих селищ та міст. Кількість людських втрат взагалі важко підрахувати. Лише в одному місті, такому як Ізяслав, було вбито біля 1,5 тис. жителів. Дані ж перських джерел, вказують, що загальна кількість вбитих під час монгольського нашестя в Східну Європу становила 270 тис. чоловік [29. С. 85, 146]. Окрім того велика кількість населення потрапила в полон, а потім була переселена в золотоординські міста [12. C. 84]. Там руські полонені, очевидно, перебували в статусі державних рабів [33. C. 8].

Отже, можна відзначити, що вдалі дії монгольського війська на Русі, а потім і в Європі, були обумовлені цілим рядом факторів: 1) монгольська армія значно переважала руські війська за чисельністю; 2) монгольські воєначальники були більш досвідченні у веденні бойових дій; 3) монгольські полководці досконало володіли мистецтвом психологічної війни (сіяння розбрату в стані ворога, дезінформація, залякування тощо); 4) монголи застосовувати в бою місцевих жителів і військовополонених, на яких припадала вся сила першого удару; 5) варто відзначити майстерність і точність монгольських лучників, витривалість кінноти і невибагливість простих воїнів, що дозволяло позбутись громіздкої системи постачання; 6) застосування облогових машин (тарани, катапульти, тощо) дозволило захопити сильно укріплені міста. Всі ці фактори у поєднанні з суворою дисципліною, що панувала у війську під час війни, робили строкате монгольське військо єдиною воєнною силою, здатною знищити будь-яку армію середньовіччя.

Збройні сили Русі в технічному і тактичному відношенні переважали супротивника. Але й навіть за умови об’єднання руських дружин, не дивлячись на майстерність воїнів, у руських князівств не було шансів на перемогу. На Русі не було досвідчених полководців, здатних керувати великою армією, тай час на збори єдиної армії був втрачений ще в 1235 р. У такій ситуації необхідно було або підкорятися, або відводити війська. Проте руські князі проявили бездіяльність. Рятуючись, населення змушене було сподіватися на власні сили і укріплення. Самі князі не брали участі в захисті міст, а рятувалися за кордоном. В результаті мешканці міст були кинуті напризволяще і самі вирішували як поводитися з загарбниками: одні чинили відчайдушний опір і були знищені, інші залишали міста і ховалися в лісах або добровільно здавалися.

Разом з тим, можна відзначити, що під час завоювання Південно-Західної Русі на відміну від північно-східних руських князівств, монгольська армія не застосовувала тактику наступу широким фронтом, як відзначають деякі дослідники [38. С. 111]. Натомість головні сили пройшли двома колонами. Під час цього вторгнення захоплювалися переважно великі княжі центри, і поселення, що лежали на шляху агресорів. В зв’язку з цим, більша частина земель Південно-Західної Русі не зазнала тотального погрому, на відміну від Північно-Східної Русі. Саме тому, помилковою, на наш погляд, є точка зору про повне знищення Південно-Західної Русі. Бату-хан не проводив тотальної зачистки територій, як в Північно-Східній Русі. Як наслідок, Південно-Західну Русь монгольське нашестя не обезкровило. Вже в 1245 р. в Києві перебували купці з Генуї, Венеції, Пізи і Акри. Ті ж літописи свідчать, що життя в Південно-Західній Русі після 1241 р. продовжувалося, а міста швидко відбудовувалися [20. С. 398-400]. Ця агресія показала, завоювання Південно-Західної Русі не відбулося: князі не визнали зверхність монголів. За характером вторгнення можна порівнювати це вторгнення з великим грабіжницьким набігом.



  1. Анинский С.А. Известия венгерских миссионеров ХIII – XIV вв. о татарах и Восточной Европе // Исторический архив. – 1940. – Т.ІІІ. – С. 71-94.

  2. Березин И.Н. Первое нашествие монголов на Россию // ЖМНП, 1853, № 9 (79). – С. 221-250.

  3. Вернадский Г.В. Монголы и Русь. История России. – Тверь-Москва: «Леан-Аграр», 1997, кн. 3. – 480 c.

  4. Веселовский Н. Золотая Орда // Энциклопедический словарь Ф.А Брокгауза и А. Евфрона. – СПб., 1894, т. 24. – С. 633-635.

  5. Гончаров В.К. Райковецкое городище. – К.: Изд-во АН УССР, 1950. – 219 с.

  6. Груссе Р. Чингисхан: Покоритель Вселенной. – М.: Мол. Гвардия, 2002. – 285 [3] с.

  7. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. – М.: «Тов-во Клышников, Комаров и Ко », 1992. – 512 с.

  8. Довженок В.И. Городища и селища на Росси и Росаве // КСИА АН УССР. – 1955. – № 5.

  9. Довженок В.И. Древньоруські городища-замки // Археологія, т. ХІІІ, 1961 р. – С. 95-104.

  10. Земли Южной Руси в ІХ-ХІV вв. – К.: Наукова думка, 1985. – 134 с.

  11. Иванин М.М. О военном искусстве и завоеваниях монголо-татар и среднеазиатских народов при Чингиз-хане и Тамерлане. – СПб.: «Общественная польза», 1875. – 252 с.

  12. Іоаннъ де Плано Карпини Исторія Монгаловъ, Вильгельмъ де Рубрукъ Путешествіе въ восточныя страны. – СПб.: «Изд-во А.С. Суворина», 1911. – 224 с.

  13. Каргалов В. В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. – М.: «Высшая школа», 1967. – 263 с. с карт.

  14. Каргер М.К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнеруского города. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1958, т. І. – 579 с. с ил.

  15. Кирпичников А.Н. Военное дело на Руси в ХІІІ-ХV вв. – Л.: “Наука”, 1976. – 103 с.: с ил.

  16. Кирпичников А.Н. Массовое оружие ближнего боя из раскопок древнего Изяславля // КСИА. – 1978. – № 155. – С.80-86.

  17. Котляр М. Данило Галицький. – К.: «Альтернативи», 2002. – 328 с.; іл.

  18. Кощеев В.Б. Еще раз о численности монгольского войска в 1237 году // ВИ. – 1993. – №10. – С. 131-135.

  19. Кучера М.П. Древній Плісненськ // АП. – 1962. – т. ХІІ. – С.3-56.

  20. Літопис Руський. (Переклад з давньоруської Л.Є. Махновця). – К.: “Дніпро”, 1989. – ХVI +591 с. з карт.

  21. Матузова В.И. Английские средневековые источники ІХ-ХІІІ вв. Тексты, переводы, комментарии. – М.: “Наука”, 1979. – 268 с.

  22. Пескова А.А. Древний город Изяславль // КСИА. – 1981. – № 164. – С. 67-74.

  23. Петегирич В. М. Пам’ятки часу навали золотоординців на Галицьку землю // Археологія. – 1983. – № 42. – С. 47-51.

  24. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1952, т. І, кн. І. – 222 с.

  25. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1952, т. І, кн. ІІ. – 316 с.

  26. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1960, т. ІІ. – 280 с.

  27. Рохлин Д.Г. Кости людей из разрушенного древнерусского городища близ Шепетовки // Болезни древних людей. – М.-Л., 1965. – С. 208-211.

  28. Сокровенное сказание. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1941. – 200 с.

  29. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из персидских сочинений. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1941, т. ІІ. – 305 с.

  30. Тизенгаузен В. Г. Сборникъ матеріаловъ относящихся къ исторіи Золотой Орды. Извлеченія изъ сочиненій арабскихъ. – СПб.: «Издано на иждевения графа С.Г. Строганова», 1884, т. І. – 563 с.

  31. Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории – К.: “Наукова думка”, 1987. – 248 с.: ил.

  32. Тихомиров М.Н. Древнерусские города // Ученые записки Моск. гос. ун-та, в. 99. – М.: «Наука», 1946. – С. 44-56.

  33. Федоров-Давыдов Г.А. Культура и общественный быт золотоордынских городов. – М.: Наука, 1964. – 11 с.

  34. Феннел Джон Кризис средневековой Руси (1200-1304). – М.: Прогресс, 1989. – 296 с.: ил.

  35. Хара-Даван Э. Чингис-Хан как полководец и его наследие. (2-е издание). – Элиста: «Калмыцкое книжное издательство», 1991. – 222 с. с ил.

  36. Христианский мир и Великая Монгольская Империя. Материалы францисканской миссии 1245 года. – СПб.: «Евразия», 2002.

  37. Чернышевский Д.В. «Приидоша бесчислены, яко прузы» // ВИ. – 1989. – № 2. – С. 126-131.

  38. Чойжилжавын Чойсамба. Завоевательные походы Бату-хана. – М.: «Идея-Пресс», 2006. – 168 с.

  39. Юра Р.О. Древній Колодяжин // АП України – 1962. – т. ХІІ. – С. 57-130.

Бабенко Р.В.

Оборона городов Юго-Западной Руси во время монгольского

вторжения 1240 – 1241 гг.

Рассматриваются и анализируются боевые действия на Поросской линии укреплений и завоевания Киевского княжества, захват оборонительной линии вдоль границ Киевского и Волынского княжеств, а также завоевание Галицко-Волынской Руси.

Ключевые слова: монголы, Юго-Западная Русь, Бату-Хан, оборона.

Babenko R.V.

Defensive of cities of South-West Rus in time mongolian

encroachment 1240 – 1241

Battle actions are examined and analysed on line of Porossk in strengthening and conquest of Kyiv principality, increase of defensive line along the limits of kingdom of Kyiv and Volhynia, and also conquest ofkingdom Galicia-Volhynia Rus.

Keywords: mongols, South-west Rus, Butuj, defensive.

УДК 94 (477.4/51):177.72 Романюк Н.Й.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка