Вісник аграрної історії



Сторінка1/23
Дата конвертації14.07.2017
Розмір6.19 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • ВІСНИК


Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

Національний університет біоресурсів

і природокористування України

Державна наукова сільськогосподарська бібліотека

Національної академії аграрних наук

ВІСНИК

АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ


ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

Випуск 2

Київ – 2011

ВІСНИК

Засновники:

– Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

– Національний університет біоресурсів і природокористування України

– Державна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН



АГРАРНОЇ

ІСТОРІЇ




2’2011

Збірник наукових праць

Редакційна колегія:

В.А. Вергунов

(заст. гол. редактора)

С.В. Віднянський

М.Ю. Виговський

Вас. М. Даниленко 

І.В. Жалоба

С.М. Живора

(відповід. секретар)

М.А. Журба

(головний редактор)

М.В. Зубець

О.С. Каденюк

В.Ф. Колесник

С.С. Коломієць

(заст. гол. редактора)

С.В. Корновенко

Г.Г. Кривчик

В.І. Кучер

К.І. Левчук

В.І. Марочко

В.П. Михайлюк

А.Г. Морозов

О.Ф. Нікілєв

С.С. Падалка

(заст. гол. редактора)

П.П. Панченко

(заст. гол. редактора)

О.П. Реєнт

І.М. Романюк

С.М. Свистович

О.О. Сушко

О.Є. Тарабрін

С.М. Тимченко

Ф.Г. Турченко

А.М. Черній

В.В. Шелепов


Editirial board:

V.А. Vеrgunov

(deputy editor-in-chief

S.V. Bydnjanskij

М.Yu. Vygovskij

Bаs. М. Danylenko

І.В. Zhaloba

S.M. Zhyvora

(executive secretary)

M.А. Zhurba

(editor-in-chief)

M.V. Zubets

A.S. Кadenjuk

V.F. Коlesnyk

S.S. Коlomiets

(deputy editor-in-chief)

S.V. Коrnovenko

G.G. Кryvchyk

V.І. Кucher

К.І. Levchuk

V.І. Marochko

V.P. Myhajluk

А.G. Моrozov

A.F. Nikilev

S.S. Padalka

(deputy editor-in-chief)

P.P. Panchenko

(deputy editor-in-chief)

A.P. Rejent

І.М. Romanuk

S.M. Svistovich

A.A. Sushko

O.E. Tarabrin

S.М. Тymchenko

F.G. Тurchenko

А.М. Chernij

V.V. Shelepov


Макетування та верстка:

С. Живора

Компютерний набір:

Н. Кравченко

Оформлення обкладинки

А. Мельник

Адреса редколегії:

03037, м. Київ,

вул. Освіти, 6, кім. 24.

тел./факс (044) 520-12-05; 527-18-16;

e-mail: kafedra_slovjan@ukr.net; zhyvora@bigmir.net

Друкується за рішенням:

Вченої ради Інституту історичної

освіти НПУ м. М.П. Драгоманова

(протокол № 4 від 8.12.2011);

Вченої ради Природничо-гуманітарного ННІ НУБіП України

(протокол № 4 від 20.12.2011);

Вченої ради ДНСГБ НААН

(протокол № 17 від 27.12.12.2011).


Підп. до друку 28.12.2011.

Формат 70 х 108 1/16.

Папір офсет. Друк. різогр.

Ум. друк. арк. 25,4. Обл.-вид. арк. 26,2.

Наклад 200 прим.
Видавничий центр Vitas-LTD

01192, Київ,

вул. А. Малишка, 1, оф. 212

Тел.: (044) 543-31-74

Е-mail: vitas-ltd@mail.ru
Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, імен та інших відомостей.





З М І С Т

Історія України

Горбань Ю.А.

Українська біографістика: суб’єктивний погляд

на проблему термінологічних визначень ...........................


5


Казмірчук О.А.

Церковно-історичне краєзнавство Волині:

часова і змістова класифікація досліджень .......................


12


Коломієць С.С.,

Пархомчук Я.М.

Реформаторські процеси в аграрній сфері України

(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) ..................................


18


Богатчук С.С.

Становище Подільського краю

в пореформений період (1861-поч.ХХст.) ...........................


31


Скрипник А.Ю.

Державне реформування аграрних відносин

в Подільській губернії на початку ХХ століття ................


36


Герасимов Т.Ю., Романюк І.М.

Забезпечення хлібом Подільських міст

в період гетьманату П. Скоропадського

(квітень-грудень 1918) ..................................................................


42


Каденюк О.С.

Суперечливі процеси розвитку аграрних відносин

в українському селі (1920-ті – початок 30-х рр.) ...........


49


Білан С.О.

Система підготовки фахівців-аграрників

у 30-х рр. ХХ ст. .....................................................................................


61


Лановюк Л.П.

Всеукраїнська «Тімірязєвка»:

із історії аграрної освіти та науки ...........................................


68


Бовтрук П.М.

Партизанський рух на Київщині 1941–1944 рр.

(на матеріалах Бородянського району) ..............................


73


Нікілєв О.Ф.

Житлово-комунальний стан українського села:

реалії повсякденності 1950-х – середини 1960-х рр. ...


84


Совєцька Т.Г.

Особливості становлення підприємництва в аграрному секторі України (80-ті – початок ХХІ ст.) ...

91


Левчук К.І.

Громадські організації в умовах трансформацій українського суспільства (1985-1996 рр.):

теоретико-методологічні засади дослідження ...............



104


Кравченко Н.Б.

Історіографічні дослідження

1991-1996 років проблем розвитку агропромислового комплексу України ................................



111


Падалка С.С.

Сільська культура: вектори змін (1990-2000-ті роки) 

119

Махінько А.І.

Модернізація шкільної освіти у сучасній Україні ..........

125

Ісакова Н.П.

Селезньов А.М.

Формування ринкових рентних відносин

в сільському господарстві України ........................................


130


Кропивко О.М.

Комплексні підходи соціального розвитку

сільських територій України ......................................................


137





Всесвітня історія


Пилипчук Я.В.

Гендерний аспект історії кипчаків ........................................

147

Половинська В.В.

Язичницькі містерії як джерело історичних знань

про особливості скандинавської ментальності ..............


152


Бабенко Р.В.

Особливості економічного розвитку

Південно-Західної Русі в ХІІІ ст. ...............................................


158


Гренишен А.М.

Проблема суспільної моралі та політичної

культури російського соціуму першої чверті ХІХ ст.


169


Гайдай В.В.

Суспільно-політичне життя євреїв

в роки Другої Речі Посполитої .................................................


180


Журба М.А.

Міжнародні зв’язки української кооперації

у 20 рр. ХХ ст. .......................................................................................


186


Охріменко О.С.

Основні етапи життя та діяльності

Єжи Гедройця (1906 – 2000). Його вплив

на польсько-українські стосунки ...........................................


200


Осмоловська О.Ю.

Зовнішньополітична стратегія Азербайджану

й спроби врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту (1991-2011рр.) ...........................................................



207


Історія науки і техніки


Чернов Б.О.

Уявлення вчених-географів про єдину географію другої половини ХХ ст.: історіографія .................................

213


Шейко Н.В.

Литвинов О.І.

З історії становлення і розвитку механіки .......................

224

Манішевська Т.І.

Передумови виникнення лісівництва як науки,

або трансформація державної політики

Російської імперії в області лісоуправління ....................


230


Коваленко Н.П.

Сівозміни для покращення водного режиму ґрунту Степу України: історична ретроспектива .........................

234


Поливач М.А.

Династія Симиренків в історії України ...............................

241

Боровик О.Б.,

Лісневич Л.О.

Формування та становлення поглядів видатного вченого-біолога І.І. Мечнікова (1845-1916) ......................

250


Соколюк Ю.О.

Завдання та організаційна структура Науково-консультаційної ради при Народному комісаріаті земельних справ України ............................................................

255


Радченко Л.С.

З історії розвитку економіки окремих галузей сільського господарства (60-70-ті рр.ХХ ст.):

на основі розробки наукової школи академіка І.І. Лукінова ............................................................................................


262


Муханов В.М.

Стан науково-дослідної справи

в галузі вирощування сої в Україні .......................................


268


Відомості про авторів ……………........…………........….................………………..

273

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УДК 025.5(477) Горбань Ю.А.



УКРАЇНСЬКА БІОГРАФІСТИКА: СУБ’ЄКТИВНИЙ ПОГЛЯД

НА ПРОБЛЕМУ ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ ВИЗНАЧЕНЬ

Викладені авторські погляди щодо окремих проблем заявленої теми, які можуть бути враховані при розробці концептуальних засад створення Українського біографічного словника. Стаття пропонується у дискусійному форматі.

Ключові слова: біографічний словник, принципи, критерії, персоналії.

Персоніфікація історії, як і соціально-гуманітарних знань загалом, є однією із знакових тенденцій останніх десятиліть. Біографічний бум охопив не тільки власне біографічні дослідження. Біографічна складова стала невід’ємною частиною багатьох досліджень з історії (історії науки і техніки зокрема), культурології, політології, літературознавства, природничих наук.

Звернення до біографій як методу наукового пізнання зумовлене, насамперед, кардинальними змінами у ставленні до особистості в контексті повороту західної історіографії до історичної антропології, суть якого полягає у сприйнятті індивіда як активного суб’єкта історично значимих подій і явищ суспільного життя. А відтак, історію особистості правомірно (і необхідно) розглядати в органічному поєднанні з історією суспільства, оскільки у кожній біографії присутнє як суто особисте, так і типове суспільне.

Хоча сьогодні є підстави стверджувати, що вітчизняна біографістика й набула статусу самодостатнього напрямку науки, проте теоретико-методологічні засади, концептуальні підходи до біографічних досліджень ще не осмислені належним чином. Зокрема, немає більш-менш чітко визначених критеріїв відбору персоналій, поява прізвищ яких на сторінках вітчизняних енциклопедичних, словникових чи довідкових видань була б історично і логічно вмотивованою. Тож не дивно, що уже протягом майже двох десятиліть обговорюється концепція створення багатотомного Українського біографічного словника [5, 6, 7, 9, 10], проте справа до практичної повномасштабної реалізації названого проекту ще так і не дійшла.

Дискусійним все ще залишається визначення методологічних принципів відбору персоналій до вітчизняних видань біографічного характеру, у тому числі й до названого Українського біографічного словника (УБС). Якими вони (принципи) мають бути – етнічно-національними (за походженням), етнічно-територіальними (за місцем народження чи проживання), за ознаками громадянства чи якимись іншими? І хоча у європейській традиції створення біографічних словників як пріоритетний утвердився принцип громадянства, зокрема й у наших найближчих сусідів – Росії й Польщі, з якими тісно пов’язана українська історія, у вітчизняній біографістиці, як на наш погляд, превалюючими залишаються перші два з названих принципів.

Проте, як зазначають деякі з розробників концепції створення УБС, суто етнокультурні рамки є для нього тісними [6, с. 23]. Між тим, на переконання тих же авторів, схильність до «відсіювання» імен іноетнічного і інокультурного походження досить виразно виявилася останнім часом у деяких українських виданнях і негативно зустрінута громадськістю. Така позиція (в УБС повинні бути відображені лише етнічно українські імена), з одного боку, веде до необґрунтованого звуження загальнонаціонального (в поліетнічному розумінні) реєстру видатних особистостей, які внесли неабиякий вклад у поступальний розвиток українського суспільства. З іншого, намагаючись компенсувати такі «втрати», до плеяди вітчизняних (українських) вчених, необґрунтовано зараховуються відомі в науці чи культурі постаті, які за об’єктивними критеріями до українських діячів не можуть бути віднесені. Українське походження, наприклад, американського фізика, російського композитора, канадського історика не дають підстав офіційно вважати їх українськими (в політико-правовому сенсі), якщо вони є громадянами відповідних країн.

Так само не можна вважати їх українськими (за національністю), якщо вони змінили етнічну чи національну приналежність, ставши американцями, руськими чи канадцями. З цього приводу заслуговують на увагу міркування відомого громадсько-політичного діяча кінця ХІХ – першої пол. ХХ століть, теоретика права В. Старосольського, суть яких полягає в тому, що хоча людина і вправі вибирати для себе приналежність до тієї чи іншої нації, але «не можна належати рівночасно до двох або й більше націй» [8, с. 616]. На відміну, наприклад, від громадянства, хоча Україною його подвійність не визнається на законодавчому рівні.

Абсолютизація етнокультурних чи територіальних критеріїв, хочуть того чи ні автори-укладачі біографічних видань, створюють певне підґрунтя для політизації проблеми, стимулюють псевдопатріотизм, породжують суб’єктивізм. В залежності від кон’юнктури, симпатій чи антипатій того чи іншого автора, за одних і тих же об’єктивних даних одні постаті попадають до реєстру вітчизняних вчених чи діячів культури, іншим місця там не знаходиться.

Автор даної статті ставить за мету не визначення загальних критеріїв відбору персоналій, які мають бути представлені на сторінках того чи іншого видання біографічного характеру, а висловити деякі власні суб’єктивні міркування щодо поняття «вітчизняний (український) вчений». До такої постановки завдання спонукає суперечливість, суб’єктивізм у визначенні критеріїв щодо названих понять. Не кажучи вже про таку «другорядність», коли в одному й тому ж виданні стосовно одного й того ж ученого, довільно вживаються визначення «великий» в одному випадку, «видатний» – в іншому. До речі, один із ініціаторів створення УБС, перший директор створеного в 1994 р. Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, який є на сьогодні основним національним центром з підготовки названого словника В. Чишко, спираючись на вітчизняну і зарубіжну традицію, пропонує поділ персоналій на чотири групи: найвидатніших, видатних, відомих, маловідомих [10, с. 15]. Проте і в даній публікації, яка претендує на визначення основних принципів створення УБС, будь-яка конкретика щодо критеріїв такого поділу відсутня. Хоча, як на наш погляд, довільність такого поділу не є суттєвою проблемою біографістики, зважаючи на те, що визначення об’єктивних критеріїв щодо названих понять навряд чи можливе. Певна доля суб’єктивізму при цьому завжди буде присутня.

Вживаючи поняття «вітчизняні вчені», тісно пов’язане з поняттям «вітчизняна наука», необхідно визначитися, по-перше, зі змістом самого поняття «вітчизна» стосовно українських реалій, по-друге, з правомірністю (чи неправомірністю) ділити науку за національними ознаками. При цьому зазначимо, що поняття «вітчизняний» і «український» не завжди тотожні, якщо розглядати їх в контексті української історії. Оскільки поняття «вітчизна» має полісемантичний характер, вважаємо за необхідне підходити до нього диференційовано. Тобто, йдеться про Вітчизну як країну (етнічну територію, землю), що історично належить даному народові, країну предків (батьків). Зазвичай таке визначення превалює у так званій патріотичній історіографії та у публіцистиці й має здебільшого емоційний підтекст, отже й більш «розмиті» критерії визначення. Чи в основу даного поняття кладеться інше визначення, яке своїм підґрунтям має політико-правові критерії, що асоціюються передусім з державністю, з громадянством. Більш адекватним для наукового дослідження, на наш погляд, є друге визначення. При цьому усвідомлюємо можливі заперечення з боку творців українських національних міфів, тих, що «знай собі плекають українське коріння». Але, хочеться це комусь чи ні, маємо визнавати, що в тривалі періоди української бездержавності вітчизною для українців, виходячи з політико-правових реалій, була і та держава, підданими чи громадянами якої вони були. Для більшості з них свого часу це була Російська імперія, пізніше – Радянський Союз. Адже і в тому і в іншому випадку українського громадянства, юридично зафіксованого, не було.

Набуття Україною державної незалежності внесло суттєві корективи у визначення понять «вітчизняний», «український». Фактично вони стали тотожними, тож і питання, чи мають бути представлені імена діячів науки неукраїнського етнічного походження, але які є громадянами України, до того ж фактично визнають її своєю другою Батьківщиною, має вирішуватися однозначно: на сторінках вітчизняних біографічних видань вони повинні номінуватися як вітчизняні, українські вчені. До цього об’єктивного науковця зобов’язує конституційне визначення, суть якого полягає в тому, що українцями (у державно-політичному значенні слова) є громадяни України всіх національностей. А відтак, якщо ми дотримуємося принципу, що історичне минуле потрібно розглядати з позицій сучасних методологічних підходів, то дане конституційне визначення методологічного характеру у певному розумінні правомірно розглядати і у загальноісторичному контексті. А стосовно сучасної України саму постановку питання, чи потрібно включати до УБС, інших біографічних видань персоналії діячів іноетнічного походження, але які є громадянами України, взагалі вважаємо некоректною.

Саме з позицій громадянства, як уже зазначалося, вибудовуються біографічні словники Росії і Польщі, у яких широко представлені й постаті українського етнічного походження, які є чи були громадянами (підданими) названих держав. Принцип громадянства при формуванні реєстру персоналій до їх національних біографічних словників є визначальним: усе, що створено громадянами відповідної держави, незалежно від їх етнічного походження чи місця народження, вважається її національним надбанням, яке сприймається як результат творчих зусиль вітчизняних творців, без їх поділу за національними ознаками.

Такий підхід, надто ж якщо йдеться про росіян, у вітчизняній біографістиці, в історичних дослідженнях, у публіцистиці зокрема, часто сприймається як посягання на українську «інтелектуальну власність», а відтак категорично засуджується. Найчастіше зустрічаються ремствування з приводу того, що Москва «приватизувала» ту чи іншу особистість українського походження, прилучивши її до когорти російських вчених, діячів культури тощо [11, с. 28, 351]. При цьому, по-перше, автори залишають поза увагою той факт, що одного тільки етнічно-українського походження недостатньо, щоб того чи іншого вченого однозначно заносити до реєстру лише українських вчених; по-друге, коли йдеться про «привласнення» росіянами (стосовно такого «привласнення» поляками, американцями, французами тощо ремствувань, як правило, не зустрічаємо) на користь своєї наукової спадщини імен видатних науковців українського походження, то маємо рахуватися з тим, наскільки глибокою і добровільною була інтеграція того чи іншого вченого в російське громадсько-політичне і суспільне життя, в російську історію. Адже національне чи етнічне походження не є основою для того, щоб людина втратила право власного, самостійного вибору своєї національної приналежності, а відтак самоідентифікація особи може доходити й межі зміни етнічної ідентичності [12, с. 40]; по-третє, хіба для українського національного самоусвідомлення недостатньо того, що громадяни інших країн з українським етнічним корінням, розвиваючи науку інших держав, тим самим вносили і вносять свій вклад і в загальнолюдський науковий поступ, а отже опосередковано і в розвиток української науки, хоча це й не дає підстав, на наше переконання, механічно зараховувати їх до реєстру українських вчених.

Не бачимо образи для українців, наприклад, у тому, що росіяни вважають видатного педагога К. Ушинського «великим російським педагогом», «основоположником педагогічної науки в Росії». Хіба недостатньо підстав вважати його одночасно і російським, і українським вченим-педагогом? Адже, з одного боку, К. Ушинський народився в Тулі, навчався, жив і працював до своєї кончини в різних установах Росії. З іншого боку – вважав себе українцем, оскільки всі його родичі – діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі [11, с. 351]. Але чи достатньо цього, щоб вважати його лише «великим українським педагогом»? За умови бездержавності, коли Україна не мала власних наукових установ, коли все було загальноросійським, чи міг К. Ушинський, як і будь-який інший вчений українського походження, сформуватися як український (в громадянському статусі) вчений? На відміну, наприклад, від діячів культури, мистецтва, які формувалися і творили на етнічно-національному ґрунті навіть у ті часи, коли українські землі входили до складу інших держав. Тож засуджуючи Росію за «привласнення» українських вчених чи митців, маємо уникати синдрому привласнення «навпаки». Нам імпонує позиція того ж автора, хоча до певної міри вона й розходиться із загальним контекстом біографічного нарису. Суть її, дослівно, полягає в наступному: «Ми можемо пишатися з того, що українець Костянтин Ушинський став великим педагогом, учителем не тільки російських і українських педагогів. У нього вчилися й найкращі грузинські, вірменські, фінські, татарські й болгарські педагоги [11, с. 357].

Щодо «привласнення навпаки», то маємо бути об’єктивними: а скільки видатних діячів науки, культури єврейського походження в Україні прийнято вважати українськими, причому не тільки за громадянством, бо йдеться й про тих особистостей, які творили на українських землях і в період їх бездержавності. То чи варто вдаватися до «подвійної бухгалтерії», яка часом набуває політичного забарвлення?

Очевидною є спокуса з боку українців «приватизувати» ім’я мислителя світового масштабу В.І. Вернадського. У публікаціях останніх років, не кажучи вже про перші роки державної незалежності України, він нерідко номінується як «видатний український вчений» [3, с. 69], «великий український природознавець, мінералог, геохімік, біогеохімік» [11, с. 406]. Підставу для такого твердження автори бачать у тому, що він «походив з давнього освіченого українського роду», а в 1918–1919 рр. очолював Українську Академію наук. Більш коректною нам видається позиція упорядників капітального (обсягом понад 1100 стор.) Довідника з історії України, у якому В.І. Вернадський зазначений як видатний український і російський вчений [4, с. 104]. Підстав вважати його і російським вченим більш ніж достатньо. Народився у Санкт-Петербурзі, освіту здобув в Росії, за виключенням короткого періоду, коли працював Президентом УАН, вся його наукова діяльність була пов’язана з науковими установами Російської імперії, пізніше – Радянського Союзу. І хоча Володимир Іванович вболівав за долю України, присвятив проблемам її національного самовизначення ряд змістовних політико-публіцистичних праць, проте вважав себе «русским человеком» (інформація з Інтернету). Показовим є і власноручне свідчення самого В.І. Вернадського, взяте з його публікації автобіографічного характеру: «Приїхавши до Києва зайнявся створенням Української Академії. Я поставив тоді умову, що я не буду громадянином українського гетьманства, а буду брати участь в культурній роботі в Україні як академік Російської Академії наук, як діловий експерт» [2, с. 286]. У тому ж нарисі він зазначає й таке: коли в 1928 році став вибір – повернутися в Петроград чи Київ, я вибрав Петроград [2, с. 297]. То хіба цього недостатньо, щоб вважати В.І. Вернадського не тільки українським, а й російським та радянським вченим. Або ж, не «перетягуючи ковдру», просто говорити про нього як про вченого-мислителя світового масштабу, зазначаючи його українське коріння, що буде більш об’єктивно. До речі, укладачі Енциклопедії сучасної України, як правило, уникають конкретних визначень типу український чи російський вчений, якщо йдеться про особистість подвійної ідентичності – за етнічністю з одного боку, за громадянством – з іншого.

Докори росіянам за їх намагання привласнити «українських» діячів науки чи культури в окремих конкретних випадках є не тільки не коректним, але й історично невмотивованим. Поділяємо думку, що, наприклад, діяльність українських за походженням вчених, діячів культури у більш широкому значенні на користь Російської держави, за відсутності української державності, не могла не позначитися в позитивному плані на культурному та історичному розвитку тієї частини українського народу, яка входила до складу названої держави [7, с. 473]. Зазначимо й таке: в добу всеосяжної глобалізації за межами нашої країни найбільший інтерес викликають і надалі будуть викликати ті постаті, які зробили внесок у світову культуру, науку, збагативши їх надбаннями, що мають загальнолюдське значення. Незалежно від того, вчений якої національності чи державної приналежності збагатив науку ідеями чи відкриттями на благо всього людства.

Таким, що не підлягає однозначному визначенню вважаємо й поняття «вітчизняна наука». По-перше, воно значною мірою знівельоване всеосяжною глобалізацією, що охопила світ в останні десятиліття. Великий Андронний колайдер в Європі, Міжнародна космічна станція та інші наукові проекти освоєння космосу, Силіконова долина у США, Сколково (у стадії будівництва) в Російській Федерації, спільні розробки в авіабудуванні та інші міжнародні наукові проекти втягують в свої орбіти учених багатьох країн, інтелектом яких розробляються та реалізуються такі і їм подібні наукові програми. Фінансування окремих з них також здійснюється на міждержавному рівні, а одержані при цьому наукові результати стають надбанням усього людства. У певному розумінні наука все більше набуває космополітичного, інтернаціонального характеру. По-друге, як уже вказувалось, реалії української історії не дають чітких орієнтирів щодо визначення самого поняття «вітчизна». По-третє, чи правомірно в принципі науку в широкому розумінні слова ділити за національними ознаками?

Шукаючи відповідь на останнє запитання, звернемося до судження одного з найвидатніших мислителів кінця ХІХ – першої половини ХХ століть В.І. Вернадського. «Можна говорити про наукову роботу в російському суспільстві, про наукову думку в російському суспільстві, – писав він, – але не можна говорити про російську («русскую» – Ю. Г.) науку. Такої науки немає. Наука одна для всього людства» [1, с. 74]. Національними, на думку вченого, можуть бути організаційні форми і центри наукової роботи і наукових досліджень в конкретній країні.

Останнє визначення має принципове значення. Якщо вчений працює в науковій установі, яка належить певній державі (у даному випадку маємо на увазі Україну), є її громадянином, відповідно збагачує інтелектуальний потенціал своєї держави, плодами якого користується її народ, тоді, незалежно від етнічного походження чи національної приналежності, його правомірно вважати українським вченим.

У зв’язку зі сказаним видається невиправданим вважати видатними українськими вченими (винахідниками, конструкторами) ту чи іншу дійсно видатну постать лише на тій підставі, що вона народилася в Україні, але весь свій творчий потенціал віддала служінню іншій державі, іншому народу. Як, наприклад, «великий український вчений фізико-хімік, громадсько-політичний діяч» Ю. Кістяківський, який народився в Україні, у 17 років назавжди її залишив і до кінця своїх днів працював у наукових установах США, зокрема і над проектом створення атомної зброї. Чи «видатний український фізик, винахідник» О. Смакула, який свій талант вченого-винахідника не став віддавати радянській тоталітарній державі, проте досить плідно працював на зміцнення іншого тоталітарного режиму – гітлерівського. З 1934 р. і до кінця Другої світової війни працював у знаменитій фірмі Карла Цейса. В 1938 р. став Нобелівським лауреатом. У післявоєнний період працював на потреби військово-промислового комплексу США. А що ж отримала Україна і українці від названих і їм подібних «своїх» видатних вчених? Перелік таких «українських» діячів науки і техніки можна продовжувати і продовжувати. Як, наприклад, «український Генрі Форд» В. Джус, «великий український вчений-біолог, генетик» Т. Добжанський, «видатний український авіаконструктор» І. Сікорський та багато інших.

На жаль, у двотомнику біографічних нарисів (близько 100 постатей відомих вчених, винахідників, конструкторів), звідки взяті названі приклади [11], не знайшлося місця для не менш видатних вчених неукраїнського походження, але які своєю науковою діяльністю прославили Україну. Йдеться, зокрема, про М. Амосова, О. Антонова, В. Глушкова, О. Шалімова та багатьох інших. Важко уявити сучасну Україну без Інституту серцево-судинної хірургії НАН України імені М.М. Амосова, без конструкторського бюро імені О.К. Антонова, без Інституту кібернетики НАН України імені В.М. Глушкова чи Інституту клінічної і експериментальної хірургії імені О.А. Шалімова – приклади можна продовжувати й продовжувати. До речі, росіянин (руський) за походженням, М. Амосов у телепроекті «10 великих українців» телеглядачами був поставлений на друге місце. Показовий приклад для тих, хто пантеон українських діячів науки, техніки, культури визначає передусім, а то й виключно за етнічно-національним походженням чи за місцем народження того чи іншого вченого.

Звичайно, право автора визначати, які постаті включати до збірника біографічних нарисів. У даному разі автор зазначеної праці поставив за мету «відкрити нашим сучасникам видатні особистості, які в радянські часи замовчувалися, писати про них було заборонено, їх цілком штучно вилучалося з наукової й культурної спадщини України». Справедливості ради зауважимо, що заборони й замовчування стосувалися не всіх особистостей, біографічні нариси про яких увійшли до збірника. Проте мова про інше, а саме, наскільки правомірно критерії визначення поняття «український вчений» зводити лише до етнічно-національного походження вченого, чи місця його народження.

Сповідуючи такий принцип, чи не маємо «віддати» росіянам, і тільки, названих діячів, адже всі вони (в даному випадку йдеться про Амосова М., Антонова О., Глушкова В., Шалімова О.) народилися в Росії, в етнічно руських (русских) сім’ях. Врешті-решт, якщо названих і багатьох інших діячів науки і техніки можна «поділити» між росіянами і українцями, як, наприклад, і того ж В. І. Вернадського [4, с. 104], що є цілком логічним і об’єктивним, то чи згодиться український націонал-патріот на такий варіант, якщо йдеться, наприклад, про «видатну українську поетесу і політичного діяча» О. Телігу? Хоча вона (дівоче прізвище Шовгенева) й народилася в Росії, в етнічно великоруській сім’ї, виховувалася в російському оточенні. Тож навіть ці випадково взяті приклади хіба не говорять про те, що при визначенні поняття «український вчений» (діяч культури тощо) не варто абсолютизувати принцип етнічно-національного походження чи місця народження?

Уже згадувана стаття В. Попика і Н. Романової, яку автори анонсують як дискусійну, закінчується пропозицією «окремо продумати питання: чи мають бути представлені в УБС відомі діячі неукраїнського походження, які народилися в українських землях, але рано виїхали з України і вся діяльність їх пов’язана з іншими країнами» [6, с. 31–32]. Відповідь на поставлене запитання, на нашу думку, залежить від того, яка теоретико-методологічна і концептуальна основа буде прийнята авторами, безпосередньо причетними до даного проекту. Інша річ, наскільки правомірно вважати такі постаті «українськими» – у тому чи іншому конкретному випадку.

Пошлемося хоча б на один конкретний приклад. Прочитавши, що Г. Харпак (Шарпак) – «великий український фізик, лауреат Нобелевої премії» [11, с. 408], невтаємничений у наукову сферу українець може порадуватись: нарешті маємо свого, українського Нобелівського лауреата. Насправді ж Нобелівський комітет присуджував Г. Харпаку премію як французькому, а не українському фізику. Та чи й могло бути інакше. Хоча майбутній лауреат й народився на Волині, до речі, в єврейській родині польського походження, проте ще у восьмирічному віці разом із сім’єю виїхав до Франції. Там одержав освіту, працював в наукових інституціях названої країни та в європейському міжурядовому науковому центрі ядерних досліджень, до якого Україна, із зрозумілих причин, не мала ніякого відношення.

Якщо при цьому вважати його українським фізиком, тоді, за тією ж аналогією, можемо вважати колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Голду Меїр відомим українським політичним діячем. Адже вона, як і Г. Харпак, народилася в Україні, як і він перші вісім років прожила в Україні, емігрувавши потім разом з батьками до США, пізніше – до Ізраїлю.

Отже, одна річ стверджувати, що певну кількість Нобелівських лауреатів породила українська земля, що деякі з них мають українське етнічне коріння, інша – зараховувати їх до українських нобеліантів, бо так хочеться. Так само потрібно виважено підходити й до визначення реєстру тих, кого включаємо до поняття «український вчений». Вживаючи термін «український», передусім маємо визначитися з його конкретним змістом, тобто йдеться про етнічно-національне походження, чи про громадянство. Пам’ятаючи, що в одних випадках названі поняття можуть співпадати, в інших – мати принципове розмежування. В залежності від цього, якщо йдеться, наприклад, про американського, канадського, російського чи французького вченого українського походження, але який є громадянином відповідної держави, замість того, щоб зараховувати його до реєстру «український вчений», більш правомірно так його і вважати: американський (канадський, російський …) вчений з українським етнічним корінням, українського походження, вихідцем з української діаспори тощо. Але не намагатися в політико-правовому вимірі «привласнювати» тих, які нам, на жаль, уже не належать.



  1. Вернадский В. И. Очерки по истории естествознания в России / В.И. Вернадский // Труды по истории науки в России. – М. : Наука, 1988. – С. 63–201.

  2. Вернадський В. І. Перший рік Української Академії наук (1918–1919) / В.І. Вернадський // Вибрані праці. – К. : Наук. думка, 2005. – С. 276–300.

  3. Демкович Л. Концепція біосфери і суспільство / Л. Демкович // Історія української науки на межі тисячоліть : зб. наук. праць / відп. ред. О.Я. Пилипчук. – К., 2010. – Вип. 49. – С. 68–75.

  4. Довідник з історії України (А–Я) : посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

  5. Попик В.І. Деякі принципові питання підготовки Українського біографічного словника / В.І. Попик // Наук. пр. НБУВ. – К., 1998. – Вип. 1. – С. 397–402.

  6. Попик В. Критерії добору імен діячів неукраїнського походження до Українського біографічного словника / В. Попик, Н. Романова // Українська біографістика : зб. наук. праць / НБУВ, Ін-т біогр. дослідж. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 18–34.

  7. Романова Н. До питання про загальну концепцію Українського біографічного словника та проблему бі- і полікультуралізм як методологічну основу його створення / Н. Романова // Наук. праці НБУВ. – К., 1998. – Вип. 1. – С. 471–478.

  8. Старосольський В. Теорія нації / В. Старосольський // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст. Хрестоматія. – Львів : Світ, 1996. – С. 610–635.

  9. Український біографічний словник : історія і проблематика створення : матеріали наук.-практ. конф., (Львів, 8 – 9 жовт. 1996 р.). – Львів, 1997. – 138 с.

  10. Чишко В.С. Основні принципи створення Українського біографічного словника / В. С. Чишко // Українська біографістика : зб. наук. праць / НБУВ, Ін-т біогр. дослідж. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 6–18.

  11. Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки : у 2 кн. – К. : ВД «Простір», 2009. – Кн. 1. – 416 с.

  12. Шульга Н. И. Этническая самоидентификация личности / Н.И. Шульга ; Ин-т социологии НАН Украины. – К., 1996. – 200 с.

Горбань Ю.А.

Украинская биографистика: субьективній взгляд на проблему

терминологических определений.

Изложены авторские взгляды на отдельные проблемы заявленной темы, которые могут быть учтены при разработке концептуальных основ создания Украинского биографического словаря. Статья представлена в дискуссионном формате.

Ключевые слова: биографический словарь, принципы, критерии, персоналии.

Gorban Yu.A.

Ukrainian biografy: subjective look to the problem of terminology determinations.

Author's views are expounded concerning the certain problems of the declared theme, which can be used in development of conceptual principles for creation of the Ukrainian biographical dictionary. The article is offered in discussion format.

Key words: biographic dictionary, principles, criteria, personalias.
УДК 232.37:908(477.82)(93) Казмірчук О.А.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка