Вісник аграрної історії



Сторінка14/23
Дата конвертації14.07.2017
Розмір6,19 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

УДК 391.1:314(470.41) Пилипчук Я.В.



Гендерний аспект історії кипчаків

Данна студія присвячена гендерному аспекту історії кипчаків. Жінки відігравали помітну роль у кипчацькому суспільстві. Реконструкції одягу, зачісок та прикрас кипчацьких аристократок засвідчують їх високий соціальний статус. Кипчацький язичницький соціум був патріархальним, але ставлення до жінок було більш демократичним порівняно з християнськими та ісламськими соціумами ІХ-ХІІІ ст.

Ключові слова: кипчаки, жінка, аристократки, чага, прикраси.

Одним з найменш досліджених аспектів історії кипчаків є гендерна історія. Кипчацьке суспільство традиційно розглядається як патріархальне. При його вивчені історія жінок у ньому майже не розглядалась. Серед наукових студій близьких до питань тендерної історії необхідно виокремити студії С. Гуркіна [3] та Т. Потьомкіною [21]. Завданням данного дослідження є висвітлення питань гендерної історії Дашт-і Кипчак.

Однією з найбільш помітних постатей у історії східних кипчаків була Теркен-хатун з племені йємек та клану байаут. Теркен була дружиною султана Текеша, мамою султана Ала ад-Діна Мухаммеда б. Текеша та родичкою намісника міста Отрар і вождя східних кипчаків Інал-хана. Мати султана володіла багатствами та землями і фактично була однією з найбільш впливових осіб у державі хорезмшахів. Під час завоювання хорезмійцями будь-якої області ця жінка отримувала частку від здобичі. Вона мала власну тугру, печатку, була письменною та володіла чудовим почерком. У її волі було навіть стратити урядовців та емірів хорезмійської держави. Однією з її жертв був Умар-хан з туркменського племені язир [14, с. 85; 15, Главы 9, 11, 14, 17-19]. Коли монголи заволоділи фортецею Ілал, Теркен-хатун була позбавлена влади і протягом тринадцяти років перебувала у ув’язнені [15, Главa 18].

Китайські джерела зафіксували жінку-регента з племені кангли – Шаньметгумалі. Від імені своїх синів Яя та Чулюя вона вступила у перемовини з монгольськими керманичами. Вона фактично керувала зовнішньою та внутрішньою політикою племені [9, с. 32-33, 44]. Всіх видатних вождів канглів монголи перебили під час війни з хорезмійцями [22, с. 198-208, 220-221].

Завдяки даним ’’Житія царя царів Давида’’ нам відомо про Гуарамдухт, яка була донькою хана Отрока (Атрака). Вона одружилися на царі Давиді й таким чином закріпила політичний союз між грузинами та кипчаками. Нам відомо, що Гуарамдухт прийняла християнство [6]. У слов’янських джерелах літописах збереглися по-батькові доньок кипчацьких аристократів. Володимир Мономах у 1107 р. одружив своїх синів на доньках ханів Аєп. На доньці Гиргеня (Овчина) одружив свого сина Олег Святославич [8, с. 258-259; 12, с. 282-283]. Рюрик Ростиславич одружився на доньці хана Белука [8, с. 521-522]. Всеволод Велике Гніздо Юрієвич став свояком Юрія Кончаковича [12, с. 426]. Мстислав Мстиславович Удатний був одружений на доньці Котяна [16, с. 62, 265]. Князь Святополк був одружений силою на доньці Тугоркана [8, с. 216; 12, с. 226].

Відомо, що донька хана Сейхана одружилися на Іштвані IV (сині Бели IV). Вона відома історикам під християнським іменем Ержебет (Єлізавета). Вона була дружиною угорського короля Іштвана V та мамою угорського короля Ласло IV Куна. При правлінні цього короля Ержебет володіла територіями банатів Macsó, Soli, Usora в Північній Сербії та Боснії [25, p. 53; 26, p. 99, 102-103]. Ласло IV Кун віддав перевагу кипчацьким аристократкам Едуа (Айду), Мандулі та Купчет (Купчек) перед донькою сицилійського короля Карла II. Едуа (Айду), Мандула та Купчет (Купчек) були його коханками. Угорський король перейшов до звичаїв своїх кипчацьких предків, тобто полігамії [23, s. 107; 24, s. 189]. Болгарський цар Калоян, який сам походив з болгаризованого кипчацького роду Асенідів, був одружений на кипчацькій аристократці. Дружина Калояна сама мала коханця кипчака Манастраса, який був царським тілоохоронцем [17]. Дружина Калояна за степовим звичаєм після смерті Калояна стала дружиною Борила [13, c. 28]

Реконструювати зовнішній вигляд кипчацьких аристократок допомагають дані археологічних досліджень. У Запорізькій області було знайдено поховання знатної кипчацької княжни. Незважаючи на те, що поховання було пограбовано, у могилі було знайдено відбитки шовкової тканини розшитої золотими нитками, срібні кільця та золоті підвіски. До поховань знатних жінок кипчаки замість зброї клали прикраси [20, с. 39]. Матеріали археологічних досліджень вказують на поховальний інвентар. Найбільш характерною ознакою жіночих поховань є наявність прикрас. Жіночі сережки поділялися на сім типів. У декорі костюму кипчаків сережки є належністю жінок, оскільки утворюють зв’язок з дзеркалами, намистами з бус та деталями капелюха [7, с. 20-23].

Нагрудні прикраси жінок включали намиста, гривні та великі підвіски. Намиста класифіковані по формі бусин чи підвісок на шість типів. Великі нагрудні підвіски зображені усього на 26 статуях. Вони поділяються на шість типів [18, с. 45-47]. На пасці зображені масивні фігурні пряжки. Ножі зображені на 16 жіночих статуях. На 11 статуях ножі розташовані праворуч, на 5 статуях вони розташовані ліворуч. Гребені на жіночих статуях зображені частіше ніж на чоловічих. Жінки віддавали перевагу двостороннім гребеням. Дзеркала були характерною особливістю жіночих статуй [18, с. 47-49].

Жіночий комплекс складався з відкритого каптану, нижньої сорочки, штанів та чобіт. Каптан як правило мав округлий або стоячий комір. Жіночі каптани були розшиті по низу, полам, плечам, рукавам та коміру. Оздоблення прикривало шви. Для прикрашення одягу використовувались шовкові тканини, вишивка та аплікація. Особливістю жіночого каптану було те, що на відміну від чоловічого обробка ніяк не пов’язувалась із коміром. Вона починалась від грудей та йшла до паску. Груди не закривались каптаном, але не були повністю голі. Їх прикривала сорочка, через яку було видно груди. Сорочка мала смугу на подолі та довгі рукави. Плечі були прикриті пелериною. Поли каптану розходились і, як правило, заправлялись у штани. Комір був вшитим та стоячим. На зап’ястях видні обшлага. Паски, штани та чоботи жінок були подібні на чоловічі. На паску підвішували гребінець, дзеркало та валізку [5, с. 53-55, 59-61].

Одяг жінок виготовлявся з різноманітних тканин. Так у ’’Слові про полк Ігоревий’’ згадані ’’паволоки’’ та ’’оксамити’’. ’’Паволоки’’ тобто шовкові тканини кипчаки могли захоплювати під час походів на Русь чи на Балканський півострів. Також вони могли бути візантійського виробництва. ’’Оксамити’’ також мали бути предметом імпорту, оскільки вироблялися з бархатної та атласної парчі та золотої нитки. Данні товари були предметами престижної економіки й також могли бути куплені у візантійських володіннях Візантійської Імперії. У слов’янських джерелах згадувалися різні види одягу. ’’Япанчі’’ це єпанча (вид бурки), а кожух це різновид каптану, який мав більш побутове призначення. ’’Узорочьєм’’ могли називати прикрашені речі різного роду [5, с. 54]. Чоловічі та жіночі сорочки прикрашалися розкішними нашивками на рукавах – клавами. Цей звичай кипчаки запозичили у ромеїв (візантійців). З коштовної матерії за степовою модою кроїлися сорочки, каптани та штани [20, с. 67].

Найбільшою різноманітністю відрізнялися капелюхи, яких за Н. Криласовою та В. Івановим існувало три типи. Перший характеризувався високою тулією, а на спину спускалась лопать, яка прикривала коси. На обох сторонах обличчя випускались коси протягнуті через срібні кола нашиті на повстяні кульки утворюючи так звані роги. Другий тип це невеликі круглі пласкі капелюшки, що спускалися по щокам до вух. Потилиця прикривалася лопатю і перехоплювалася стрічкою. Третій тип низькі пласкі капелюшки без особливих прикрас існували і у інших народів [7, с. 112-113; 20, с. 72].С. Плетньова виокремлювала шість типів капелюхів. З капелюхів на спину спускались лопать і коси, що були переплетені між собою. Лопать це частина головного убору. На потилиці вона була прикріплена до капелюха і прикривавала спину до паска, а іноді щне нижче. Коси закладалися у футляри з матерії та оздоблювали лопать з двох сторін [18, с. 38]. Наспинні прикраси кипчацьких аристократок поділялися на три типи. [18, с. 38-41].Важливою деталлю були роги – рубчасті півкола, обрамляючи обличчя. Вони вигнуті від полів капелюха до плеч, іноді вони подвійні. Археологічно від них залишились штамповані на півкільця, нашиті на повстяні валики. Прикраса мала не тільки орнаментальне, але й магічне значення. Статуй з рогами більше ніж безрогих [18, с. 41-42].

На багатьох статуях зображені додаткові деталі та прикраси капелюхів. Це прилягаючи до голови капелюшки, які на відміну від високих капелюхів вдягалися для утримання тепла. На чолі знаходились стрічки – прямі чи вигнуті двома на півколами, які сходилися під капелюхом на лобі. На окремих екземплярах окрім стрічки на чоло спускається трьохкутний козирьок. Стрічки закріплювали капелюх на голові, при цьому міцно охоплюючи голову. Капелюх також прикріплявся за допомогою шнура, який був пришитий до капелюха та пропущений під підборіддям. Шнури чи тонкі ланцюжки прикріплялись одним кінцем до капелюха іншим до сережки [18, с. 42-44].

Головний убір, окрім військового шолому, міг бути із тканин та шкіри. Жіночих капелюхів нараховувалось три типи [2, с. 183-186]. Жіночі поховання, які містять статусні предмети поділяються на три категорії. Жінки у похованнях яких було знайдено казан очолювали кіш або рід або були дружинами керівників цих соціальних структур. Жінки, які були поховані з гривнами, були дружинами, матерями, доньками, сестрами голів родів та племен. Жінки, у похованнях яких було знайдено виправлені гривні, були дружинами військових вождів. Якщо жінку ховали з кількома статусними предметами, то їх наявність у могилі позначала, що ця жінка була дуже впливовою. Т. Потьомкіна вважає, що з кількома статусними предметами були поховані регентші [21, 135-144].

Окрім жінок аристократок були ще жінки пересічних воїнів та невільниці. Обов’язки жінки у кочовому соціумі полягали у тому щоб правити підводою, ставити на возах житло, виробляти повсть і ставити будинок, доїти корів, готувати сир, збивати масло, сушити та обробляти шкіри. Вони виробляли кожухи та ремонтували одяг. Вони були берегинями домашнього вогнища та виховували дітей [20, с. 51-56]. Вільгельм Рубрук зафіксував наявність у кипчаків уявлень про комфортабельність житла. За його свідченнями кипчацькі жінки прикрашали юрту розписом, який фламандець назвав живописом [4, с. 92]. Ібн Баттута вказував, що у хатун в Улусі Джучі існували арби з позолотою. Ззовні юрти прикрашалися у техніці аплікації. Зображення мали форму дерев, тварин, лоз та птахів. Повсть фарбувалась білим для того щоб зробити юрту більш яскравою. Чорна повсть прикрашався гарним розписом [1, с. 250].

Жінки, які взагалі були позбавлені будь-якого піклування ставали чагами – служницями при господарстві більш заможних кочівників. Цей статус був аналогічним статусу челяді для чоловіків [19, с. 133]. Їх могли подарувати союзникам, так само як і худобу [16, c. 62, 265]. Жінки-невільниці використовувались у побуті й виконували найбільш тяжкі роботи по господарству. Вони катали повсть, обробляли шкіри, шили шкіряний одяг, переносили воду, пряли нитки, топили печі, готували їжу, доїли кіз та корів. Окрім того, ними сплачували контрибуцію. Вони ставали наложницями. Останні позначались особливим терміном abyncy (ті, хто приносить насолоду). Інколи наложниця могла і змінити свій стан, наприклад, стати улюбленою жінкою. Проте, можна припустити, що так таланило далеко не усім бранкам [11, с. 477-480, 482-483]. Той, хто завдавав каліцтво, мусив віддати скаліченому свою доньку. Крадіжка жінки з іншого племені могла призвести до війни [10, с. 476-478].

Проте, особисто вільні кипчацькі жінки не були безправними невільницями. Вони мали право носити при собі лук, сагайдак і стріли. У випадку небезпеки вони перетворювались на захисниць «веж». Жінки вміли їздити верхи [20, с. 51]. Кипчацькі жінки супроводжували своїх чоловіків під час походів [19, с. 135]. Обов’язки жінки у кочовому соціумі полягали у тому щоб правити підводою, ставити на возах житло, виробляти повсть і ставити будинок, доїти корів, готувати сир, збивати масло, сушити та обробляти шкіри. Вони виробляли кожухи та ремонтували одяг. Вони були берегинями домашнього вогнища та виховували дітей [20, с. 51-56].



Отже, жінки відігравали помітну роль у кипчацькому суспільстві. Реконструкції одягу, зачісок та прикрас кипчацьких аристократок засвідчують їх високий соціальний статус. Кипчацький язичницький соціум був патріархальним, але ставлення до жінок було більш демократичним порівняно з християнськими та ісламськими соціумами ІХ-ХІІІ ст.

  1. Ахинжанов С.М. Кыпчаки в истории средневекового Казахстана. Алмати: Гылым, 1995. – 296 с.

  2. Бережинский В.Г. Вооружение половцев. – Київ: Центральний Музей Військових Сил України, 2005. – 562 c.

  3. Гуркін С.В. Русько-половецькі матримоніальні зв’язки // Східний Cвіт.–К.: Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, 2000. — №2. — С. 157-159.

  4. Джиованни де Плано Карпини. История монгалов. Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны / Пер. с лат. А.И. Малеина. Ред., вступит. ст. и примеч Н.П. Шастиной. – Москва: Государственное издательство географической литературы, 1957. – 270 c.

  5. Доде З.В. Средневековый костюм народов Северного Кавказа. Очерки истории. — М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 2001.— 136 с.

  6. Жития царя-царей Давида // Символ. – №40. (1998). // http://www.vostlit.info/Texts/ Dokumenty/Kavkaz/XI/1080-1100/David/frametext1.htm

  7. Иванов В. А., Крыласова Н. Б. Взаимодействие леса и степи Урало-Поволжья в эпоху Средневековья (по материалами костюма). –Пермь: Институт истории и археологии, Пермский филиал, Музей археологии и этнографии Пермского государственного педагогического университета, 2006 – 162 c.

  8. Ипатьевская летопись // ПСРЛ.–Москва: Восточная литература, 1962. –Т.2. –XVI, 938, 87, IV c.

  9. Кадырбаев А.Ш. Тюрки и иранцы в Китае и Центральной Азии ХІІІ –XIV вв. –Алма-Аты: Гылым , 1990 – 160 c.

  10. Кумеков Б.Е. Кыпчаки: хозяйство, общественный строй, племенной состав // История татар.–Казань: Институт истории им. Ш. Марджани, 2006. –Т.2. Волжская Булгария и Великая Степь –С. 472-481.

  11. Кляшторный С.Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. –Санкт-Петербург: Филологический факультет СПбГУ, 2003. – 560 c.

  12. Лаврентьевская и Суздальская летопись по Академическому списку // Полное собрание руських летописей –Москва: Восточная литература,1962. –Т.1. – 579 c.

  13. Летопись великого логофета Георгия Акрополита / Под ред. бакалавра Троицкого И. — СПб.: С.-Петербурская Духовная Академия,1863. — LIV, 222 c.

  14. Шихаб ад-Дин Мухаммад ан-Насави. Жизнеописание султана Джалал ад-Дина Манкбурны / Пер. с араб., пред., коммент., прим. и указатели З.М. Буниятова. — Баку: Элм, 1973. — 450 c.

  15. Шихаб ад-Дин Мухаммад ан-Насави. Сират ас-султан Джалал ад-Дин Манкбурны (Жизнеописание султана Джалал ад-Дина Манкбурны) / Издание критического текста, перевод с арабского предисловие, комментарии, примечания и указатели З.М. Буниятова. – Москва: Восточная литература, 1996. – 798 c. // http://www.vostlit. info/Texts/rus8/Nasawi/frametext1-5.htm,

  16. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. –М.: Издательство Академии Наук СССР, 1950. – 640 c.

  17. Павлов П. Бунтари и авантюристи в средневековна България. – Велико Търново: Абагар, 2000. // http://liternet.bg/publish13/p_pavlov/buntari/.

  18. Плетнева С.А. Половецкие каменные изваяния. –Москва: Наука, 1974. – 200 c.

  19. Плетнева C. А. Половцы. – Москва: Наука,1990. –208 c.

  20. Половець В. М. Половці. –Чернігів: Просвіта, 2007. –136 с.

  21. Потемкина Т. М. Социокультурный аспект женских половецких погребений со статусными предметами // Донецький археологічний збірник: 2009-2010. – №13/14. – Донецьк: Донецький Національний Університет, 2010. –c. 135-144

  22. Рашид ад-Дин. Сборник летописей.–Москва-Лениград: Издательство Академии Наук СССР., 1952. –Т.1. Кн.2 / Перевод с персидского Смирнова О. И., примечания Панкратов Б. И., Смирнова О. И. Редакция Семенов А. А. –316 c.

  23. Chronicon Dubnicense : Cum codicibus Sambuci Acephalo et Vaticano, cronicisque Vindobonensi picto et Budensi accurate collatum // Historiae Hungaricae fontes domestici. Pars prima. Scriptores ; 3. Quinque-Ecclesiis: [s. n.], 1884. –S. 1-207.

  24. Scriptores Rerum Hungaricarum Veteres ac Genuni. Cura et Studio Joannis Georgii Schwandtneri. – Pars Prima – Vindibonae: Typis Joannis Thomae nob. de Trattnern, Caes. Reg. Aulae Typographi et Bibliopolae, MDCCLXVI (1766). // http://mek.oszk.hu/08800/ 08829/08829.pdf

  25. Paloczi-Horvath A. Pechenegs, Cumans, Iasians. Steppe Peoples in Medieval Hungary Budapest: Corvina Kiadó, 1989. 141 p.

  26. Vasary I. Cumans and Tatars.Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185–1365. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. – XVI, 230 p.

Пилипчук Я. В.

Гендерный аспект истории кыпчаков.

Данное исследование посвящен гендерному аспекту истории кыпчаков. Женщины играли заметную роль в кыпчакском обществе. Реконструкции одежды, причесок и урашений кипчакских аристократок свидетельствуют о их высоком социальном статусе. Кыпчакский язычнический социум был патриархальным, но отношение к женщинам в нем было более демократичным сравнительно с христианскими и мусульманскими социумами в ІХ-ХІІІ вв.

Ключевые слова: кыпчаки, женщина, аристократки, чага, украшения.

Pylypchuk Y. V.

Gender aspect of Qypchaqian history.

This study is devoted to the gender dimension of history of Qypchaqs. Women played an important role in qypchaq society. Reconstruction of clothes, hairstyles and jewelry of qypchaq women aristocracy certify their high social status. Qypchaq pagan society was patriarchal, but the attitude to women was more democratic than in Christian and Islamic society in IX-XIII centuries.

Key-words: qypchaqs, women, aristocracy, chaga, jewelry.

УДК 291.37:215 Половинська В.В.



Язичницькі містерії як джерело історичних

знань про особливості скандинавської ментальності

Розглядаються язичницькі скандинавські містерії як культурна парадигма. Аналізуються стан жрецтва, напрями містерій та їх вплив на формування скандинавської ментальності.

Ключові слова: Скандинавія, Середньовіччя, суспільство, ментальність, містерії, язичництво, жрецтво, історична антропологія.

Зміст сформульованої французькою школою "Аналів" концепції реконструкції історичних фактів, за визначенням одного з її засновників Марка Блока, полягає в тому, аби з'ясувати смисл явища, осягнути мотиви людей, що здійснили вчинки в умовах, витлумачених ними на свій манер [4]. Всебічне й об'єктивне висвітлення більшості проблем в історичній науці неможливе без використання методів, принципів та ідей суміжних наук – археології, етнографії, лінгвістики, культурології, психології, філософії тощо. На засадах цілісного розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури також базується така галузь власне історичної науки як історична антропологія, одним із найважливіших напрямів якої наразі є історія людської ментальності — пануючих у суспільстві установок свідомості, системи образів та уявлень. Дослідження ментальності дає можливість пояснити складний взаємозв’язок духовного і соціального розвитку, причини як типових історичних фактів, так і унікальних подій-казусів (Ж. Ле Гофф, Ж. Дюбі, А. Гуревич) [5; 14]. Язичницькі містерії, містячи в собі знання давніх скандинавів про світ, можуть стати важливою складовою комплексного підходу до вивчення історії та культури народів Скандинавії в межах історико-антропологічної концепції «двох історичних реальностей» — реальності «як такої» та «уявлень про себе», які ця реальність створює у людей конкретної епохи.


Судячи з усього, на жертвопринесеннях і релігійних святах скандинавів завжди головував вождь (або король), принаймні в Норвегії та Ісландії. В Швеції ж, з іншого боку, міг існувати клас професійних служителів культу, оскільки Адам Бременський згадує про «жерців» в храмі Упсали [1]. Справді, цілком природно припустити, що для такого масштабного культу, як той, котрий він змальовує, були дійсно необхідні професійні жерці. Так само Ібн Русте, кажучи про шведських торговців в Росії, згадує і про професійне жрецтво:

"Є у них аттіба (знахарі), з яких одні керують царем, нібито вони їх начальники. Трапляється, що вони наказують принести жертву творцю тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І якщо знахарі наказують, то не виконати їх наказу ніяк неможливо. Узявши людину або тварину, знахар накидає йому на шию петлю, вішає жертву на колоду і чекає, поки вона не задихнеться, і говорить, що це жертва богу" [15].

В Данії також були свої язичницькі жерці, чий ранг зафіксований на їх надгробних каменях; найясніша інформація міститься на камені з Снольдельова, на якому накреслені релігійні символи (свастика і переплетені роги для пиття) і викарбувано: "Камінь Гунвальда, сина Роальда, тула в Салхаугу". Слово "тул" зустрічається і в інших місцях; воно може означати щось на зразок "провісника" або "того, що виголошує закляття" [15].

На більш низькому рівні існували люди, котрі жили тим, що застосовували свої магічні чари. В сагах зустрічається безліч згадок про те, як якого-небудь чоловіка або жінку наймають для здійснення різних магічних або ворожильних обрядів — від пошуків втрачених речей або прогнозу урожаю до чорної магії і викликання бурі. Більшість цих історій може бути суцільною вигадкою, проте інші виглядають цілком правдоподібно і, напевне, засновані на реальних звичаях. Дуже часто мовиться, що знахар або провидець — «фінн», тобто належить до племені лапландців, які, ймовірно, були аборигенами північної Скандинавії, і цілком можливо, що деякі з них дійсно заробляли на життя, одержуючи від сусідів-скандинавів платню за своє мистецтво.

Серед таких людей були жінки-віщунки, яких називали вьольвами; цей термін зустрічається як в поезії, так і в прозі, і жінки, яких так називають, є не «фінками», а скандинавками. В багатьох сагах мовиться про те, як вони подорожували з ферми на ферму, іноді групами, і відповідали на запити про майбутнє [9]. Докладніше вьольв ми розглянемо трохи пізніше.

Яку б мету не ставив перед собою адепт північної традиції – магічну або релігійну, – перш ніж зайнятися практикою, йому необхідно було пройти підготовчий період. Підготовка проводилася в двох формах. По-перше, майбутній жрець або чародій повинен був зануритися в тевтонську традицію і перейнятися нею. По-друге, він повинен був вивчити Міф і Закон – тобто космологію і теологію – настільки повно, щоб бути в змозі абсолютно природним чином "мислити" їх категоріями. Той, хто жадав стати магом повинен був також детально вивчати рунічну традицію. Це давало "внутрішній пейзаж", необхідний для подальшої роботи. Друга частина підготовки проводилася одночасно з першою. Вона полягала в тренуванні концентрації і візуалізації. Ці елементи вважалися абсолютно необхідними для успіху в будь-якій формі містичних практик.

У 70-ті рр. XX-го сторіччя в Ісландії, Скандинавії та США виникли перші громади прихильників скандинавського неоязичництва, котре зазвичай іменують Асатру, тобто "Північний Шлях" [11, 89]. Це дало новий поштовх для дослідження давньоскандинавських містерій як культурної парадигми.

Згідно з реконструкціями напрямів зазначених містерій першим з таких напрямів слід вказати трот (troth). Трот – це спосіб, за допомогою якого людина дізнається про богів і богинь, про культурні традиції народу. Краще, певно, визначити його як релігійну традицію скандинавських містерій. Основне призначення троту вже в північному неоязичництві – знаходження вірної манери поведінки та гармонійного стилю життя загалом [17, 7-8].

Трот – вільна форма релігії. Тут не існує священних текстів, догм, а отже, не існує і "єресі". Служителі культу називалися старійшинами троту, годі (godhi) або гід’я (gydhja) [17, 6].

Другим великим відгалуженням є гальдор. Тим чи іншим способом в гальдорі завжди використовуються руни Старшого Футарку – принаймні, один з рівнів даного замкненого асоціативного ладу.

Слід зазначити, що культурний феномен Старшого Футарку як об'єкт історичного дослідження є органічною складовою теми давньоскандинавських містерій, проте в силу власної змістовності потребує окремого розгляду.

Гальдор – це магічна техніка, за допомогою якої маг змінює внутрішній або зовнішній світ з власної волі. Назва гальдоp походить від слова, що позначає крик ворона ("пісні воронів"). В міфології згадується про двох воронів верховного аса (бога) Одіна – Хугіна і Муніна. Це два "голоси", до яких "прислухається" Одін і у яких він вивідує все більш і більш глибокі таємниці. Двоє воронів, сидячи на плечах Одіна, нашіптують йому на вухо все те, що їм відомо. Хугін втілює собою силу інтелектуальної думки, а Мунін – силу рефлективного мислення або "пам'яті". Цей вид пам'яті охоплює набагато більше, ніж просто події минулого: він утілює в собі все трансперсональне знання [16; 17, 8].

Гальдор – це мистецтво слухати, а потім вже розуміти рунічні слова воронів. Після подібного розуміння слова втілювалися в життя. На думку Е. Торссона, "ворони" є міфічними кодовими іменами різних частин психіки[]. В центрі знаходиться "Я", яким керує вод (англ. wode, від ісл. уdhr). "Я" коливається між розумом і пам'яттю, і ним керує божественне натхнення, що породжує істинну мудрість. Ця мудрість і зумовлює шлях гальдора [17, 9].

Мета гальдора – донести результати роботи в доступному вигляді до об'єктивної реальності, втілити їх в "реальний світ". Ось чому мова грає таку важливу роль (як символ і як техніка) в практиці гальдора [17, 9].

Майстрів рун, котрі практикували гальдор, називали ерилями. Першим ступенем в навчанні було уміння складати словославлення (віси). Можна висунути припущення, що скальдами ставали ті, хто не досяг майстерності ериля в мистецтві різання рун, котре вважалося магічним і мало сакральне значення [6; 13].

Діапазон використання рун надзвичайно широкий. Крім ворожіння, це складання рунічних формул у вигляді рунескриптів, рунетейннів, гальдраставів, різання рун (нанесення їх на предмети, зброю, амулети), візуалізація рун тощо.

Третім напрямом містерій є сейд. Він, як і гальдоp, є магічною технікою трансформації світу (зовнішньої або внутрішньої) згідно з волею чаклуна.

Термін "seidh" (давньоісландське "seidhr") походить від слова, що означає мову або спів. Цей термін споріднений з французьким "seance", латинським "sedere", староанглійським "sittan" та великою групою слів, заснованих на індоєвропейському корені *sed-. "Seidhr", отже, в буквальному перекладі - "засідання для спілкування з духами" [18; 19; 20].

Сейд відносять до різних видів магічної практики, включаючи акт прогнозу або пророцтва під час трансу. Іноді для позначення того, хто практикує сейд застосовують термін "seidhmadhr/seidhkona". Проте найуживанішим позначенням для чоловіка-практика було "vitki" (в англосакському "wicca" або "wicce"). В більш ранній період сейд, мабуть, був як чоловічим, так і жіночим заняттям. З чоловіків, що займалися сейдом, відомі Ragnvald Rettilbeini (син Короля Харальда Рудоволосого, який був спалений Еріком Кривава Сокира разом з іншими людьми, що займалися сейдом), і Eyvindr Kelda, який був втоплений Королем Олафом. Проте в сагах сейд здебільшого практикують жінки [18; 19; 20].

Магію сейта розглядають як противагу гальдору. В ритуалах сейда немає чітких формул, але є подорож свідомості мага в інші, неприступні для звичайних мандрів світи і виміри з метою пізнання нового. В цьому виді магії нерідко застосовують природні речовини, такі як камінь, трави або які-небудь матеріали тваринного походження. Розказують, що Фрейя, одна з ванів (богів), котра володіла таємницями сейду, навчала Одіна цьому мистецтву. Одін же натомість посвячував її в секрети гальдора [16].

На відміну від гальдора, де неусвідомлені і невідомі речі стають усвідомленими і відомими, сейд дає можливість магу зануритися в сфери незвіданого і несвідомого та злитися зі всесвітом, аби змінювати його відповідно до власної волі. Ті, хто практикував сейд, застосовували своє мистецтво головним чином в психофізичних сферах, досягаючи зміненого стану свідомості [17, 9]. Для цього використовувалися всілякі засоби: утримання від сну, пост, сенсорне перевантаження, іноді наркотичні речовини і навіть самокатування в поєднанні з ритуальними співами і танцями. Увійшовши до стану трансу, віткі починає бачити міфологічні пейзажі ― такі, як світи дерева Іггдрасіль. Серед коренів і гілок Світового Дерева віткі може шукати свого союзника в іншому світі ― духа-двійника фетча, як це відбувається під час ритуалу утісети [17, 57].

Прикладом досягнення трансу шляхом утримання від сну може послужити уривок "Саги про Ньяла" [8], де замальовується прийняття християнства Ісландією:

"... Торгейр був язичником. Торгейр пролежав весь день і ніч, накривши голову плащем, так що ніхто не міг заговорити з ним. Наступного дня народ пішов до Скелі Закону. Торгейр зажадав тиші і сказав ...".

Далі Торгейр висловлює спільний закон для Ісландії ― як для християн, так і для язичників, усвідомлення якого прийшло до нього. І хоча в сазі не мовиться, що Торгейр займався якими-небудь ритуалами або обрядами, можна припустити, що знання закону прийшло до нього як прозріння, викликане сейдом.

Форми сейду, описані в пізніх сагах, більш схожі з медіумічним трансом спіритів. Сейд практикували, головним чином, жінки. В пізніх ісландських сагах про нього відзивалися несхвально, причиною чому були частково християнські забобони авторів, а частково — патріархальний в основі своїй світогляд, що панував в епоху вікінгів. Єдиний з богів, що практикував сейд — Одін, котрий навчився цьому мистецтву у Фрейї [16]. Нам здається, що уявлення про звернення Одіна до техніки сейду сходить до тієї інтерпретації якоїсь більш стародавньої форми магії, що склалася вже в епоху вікінгів. Річ у тому, що з шведських джерел ми дізнаємося про те, що у зв'язку з сейдом існувала деяка практика ритуального трансвестизму: якщо вже чоловік вдавався до техніки сейду, то йому доводилося переодягнутися в жіночий одяг. Схожий звичай антропологи знайшли в деяких індіанських племенах. Він має під собою окультну основу і жодним чином не вказує на гомосексуальність учасників. Ритуальний трансвестизм був пережитком надзвичайно стародавньої традиції, чиї корені сягають тих часів, коли займатися шаманізмом дозволялося лише жінкам. Вважалося, що для того, аби служити богині, чоловік повинен був духовно перетворитися в жінку [2]. Ймовірно, саме тому Локі звинувачує Одіна в женовидності [3]. Одін «чаклував як вьольва» (sem völur) у вигляді віткі (vítka líki), що можна потрактувати двояко: негожим вважалося приймати вигляд віткі (тобто переодягатися в жіночий одяг) і чаклувати подібно вьольві, адже вьольвами були тільки жінки; або ж ганебним вважалося, будучи чародієм-чоловіком, чаклувати як вьольва.

Сейд, поза сумнівом, включав елементи того, що ми нині називаємо «сексуальною магією». До його складу також входили оборотництво, прокляття, лікування і створення астральних тварин. Жінка, що скоювала обряд сейду, сиділа на помості, а учениці або молодші жриці виконували в цей час особливі співи в техніці гальта, котрі мали допомогти сейтконі увійти у транс. Пісні ці називалися "вардлоками" (vardlokkur) — "спокусниками духів", й не випадково: їх магічне призначення полягало в тому, щоб схилити духів до співпраці. Ще один схожий спів іменується "seithleati" — "магічний наспів". Він в чомусь схожий на шаманські "пісні сили". По суті, і гальт, і сейд сходять, швидше за все, до якоїсь доісторичної форми шаманізму. У саамів (лапландців) донині існує різновид шаманських співів, іменований "joiking" і, мабуть, пов'язаний з гальтом, оскільки обидві ці техніки засновано на магічній силі голосу. Помітна особливість гальта — монотонне повторення віршованих рядків, що також сприяє переходу в змінений стан свідомості. В практиці гальта магія голосу застосовується у формі рунічних співів. Вони засновані на вимовлянні з особливою вібрацією певних звуків і звукосполучень, що слугують для покликання сил, котрі представлених рунами. Для цього служать або звуки, що відповідають окремим рунам, або поєднання складів, сполучень різних рун, котрі створюють голосову зв'язану руну (що особливо доречно в ситуаціях, котрі вимагають секретності) [18; 19; 20].

Одна з технік магії сейду — мистецтво спе (spae). З нею пов'язаний епізод з "Саги про Ейріка Рудого" (кінця ХШ ст.), в якому змальовуються події в гренландському поселенні на початку XI століття. Зазначений епізод дає нам уявлення про суть ритуалу. В контексті саги дана історія, звичайно, може бути вигадкою, проте розповідь автора явно показує, що він мав чимало знати про такі процедури [8, 473-500].

Такі магічні обряди (й інші, більш зловісні, про які джерела говорять лише натяками) деяким чином були пов'язані з культами Фрейї і Одіна, які, як вже мовилося, обидва займалися магією.

Давньоскандинавська назва чаклунки – "вьольва" (volva) – буквально означає "віщунка". Найвідомішою з вьольв є та, чиє прорікання включено до складу Старшої Едди [3].

Основною спеціалізацією вьольв було ворожіння; в цьому плані вони схожі з сейдконами – жінками, що працювали в техніці сейду. В давньоанглійській мові віщунка позначалася словом "haegtessa". Термін цей сходить до часів північногерманської спільності, що існувала до початку міграції. Схоже слово існує в голландській мові – "hagedisse". Сліди того ж кореня збереглися в назві міста Гаага (Den Haag), столиці Південної Голландії: ця область за старих часів славилася як один з центрів жіночої магії. "Hagedis" – голландська назва ящірки; за припущенням Фрейї Асвінн термін hagedisse виник в ті часи, коли ще зберігався культ тотемних тварин і ящірки асоціювалися з жіночою магією і чаклунством. Ящірки – плазуни, як і змії, а змія – символ таємної жіночої мудрості, що фігурує і в інших шаманських традиціях (наприклад, у аборигенів Австралії). З іншого боку, тим же словом, hagedis, могли позначатися і такі зовні схожі з ящірками земноводні, як саламандри і тритони, – мешканці двох стихій, що виживають і у воді, і на суші. Haegtessa, як і шаман, також не прив'язана до однієї стихії. В окультних розумінні вона може проникати і у верхній, і в нижній світи; або, послуговуючись більш сучасною термінологією ― їй відкритий доступ до більшості вимірів [2].

В давнину до віщунок-haegtessa нерідко зверталися за порадою в справах, що мають важливе значення для всього племені. Крім того, їх запрошували на роль третейських суддів. Слово їх мало вагу в ухваленні військових рішень, і думка їх цінувалася дуже високо, бо природженої інтуїції жінок германці надавали величезне значення. Римські джерела повідомляють про те, як якась haegtessa передбачила, що Друз загине, якщо переправиться через Рейн. Звичайно ж, прогноз збувся. Така ж доля спіткала вождя гунів Аттілу, що всупереч пораді віщунки форсував річку Лек (на території сучасної Голландії). Найзнаменитішого з цих стародавніх германських провидиць, безумовно, слід визнати Валеду, чиє ім'я, схоже за звучанням із скандинавським терміном "вьольва", насправді могло бути просто титулом. Тацит згадує про те, що вона зіграла важливу роль в повстанні батавів [12]. Її вважали настільки "священною", що обмежили від усіляких особистих контактів із зовнішнім світом: Валеда жила на самоті у високій вежі і передавала свої пророцтва через посередниць. Ймовірно, це були жінки, пов'язані з нею узами спорідненості і, можливо, вони знаходилися у неї в ученицях.

Врешті-решт римляни узяли Валеду в полон і зробили весталкою. Очевидно, загарбники віднеслися до неї по-своєму шанобливо: адже, на відміну від більшості інших полонянок, вона стала жрицею, а не простою рабинею. Отже, репутація Валеди покоїлася не стільки на її служінні якомусь певному божеству, скільки на особистих її паранормальних здібностях.

Будучи жрицями – прислужниками того чи іншого божества, жінки-віщунки не належали жодному чоловіку.

За допомогою ворожіння haegtessa або вьольва проникає поглядом в чий-небудь особистий "узор вірда", а за допомогою магії вносить в нього зміни, якщо це взагалі можливо. Богинями-покровительками вьольв скандинави вважали Фрейю, норн та Фрігг [2; 3; 11; 13; 15; 16; 17; 21].



Всім вищезазначеним напрямам скандинавських містерій властиві характерні германські риси – прагматизм і об'єктивізм. Північна магія орієнтована на результат. Філософія цих традицій схильна розглядати безперервні зміни, постійний рух між двома полярностями (Космічним Вогнем і Космічною Кригою) як сприятливий і бажаний процес. З германської точки зору, життя існує тільки в мінливих формах, і доки існує життя, можлива свобода [17, 9].

  1. Адам Бременский, Гельмольд из Босау, Арнольд Любекский. Славянские хроники / Пер. И. Дьяконова, Л. В. Разумовской — М.: Русская панорама, 2011. — 584 с.



  1. Асвинн Ф. Руны и мистерии северных народов. — М.: Фаир-Пресс, 2003. – 352 с.



  1. Беовульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. / Библиотека всемирной литературы, т. 9. — М.: Художественная литература, 1975. — 786 c.



  1. Блок М. Апология истории или ремесло историка. — М.: Наука,1986. — 254 с.



  1. Гуревич А. Я. Исторический синтез и школа «Анналов». — М.: Индрик, 1993. — 327 с.



  1. Гуревич Е. А. Поэзия скальдов. — Москва: Российский гуманитарный университет (РГГУ), 2000. — 751 с.



  1. Исландские саги. Т. 2 / Под ред. С.Ю. Агишева, А.В. Бусыгина, В.В. Рыбакова. – М.: Языки славянской культуры, 2004. — 608 c.



  1. Исландские саги: В 2 тт. / Общ. ред. О.А. Смирницкая. — СПб.: Журнал "Нева", Летний сад (СПб), 1999. — 831 с.



  1. Исландские саги / Под ред., вступит. ст., примеч. М.И. Стеблин-Каменский. — Москва: Художественная литература, 1956. — 784 с.



  1. Исландские саги. Ирландский эпос / Сост. И.М. Стеблин-Каменский. — Москва: Художественная литература, 1973. — 863 с.



  1. Кормилицын С. Тайны рун. Наследники Одина. — М.: Яуза, Эксмо, 2005. — 320 с.



  1. Корнелий Тацит. Сочинения: В 2-х тт. Т. 1. Анналы. Малые произведения. / Пер. А.С. Бобовича. 2-е изд., стереотипное. Т. 2. История. / Пер. Г.С. Кнабе. 2-е изд., испр. и перераб. Статья И. М. Тронского. Отв. ред. С.Л. Утченко. (1-е изд. 1969 г.). (Серия «Литературные памятники»). — СПб.: Наука, 1993. — 736 с.



  1. Корни Иггдрасиля. Эдда. Скальды. Саги. Приложения / Cост., отв. редактор О.А. Смирницкая. — Москва: ТЕРРА — TERRA, 1997. — 638 с.



  1. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. — М.: ИГ «Прогресс», Прогресс-Академия, 1992. — 376 с.



  1. Симпсон Ж. Викинги. Быт, религия, культура. — М.: Центрполиграф, 2005. —240 с.



  1. Снорри Стурлусон. Круг Земной. — М.: Ладомир, 2002. — 688 с.



  1. Торссон Э. Северная магия: мистеpии геpманских наpодов. — Киев: София, 1997. — 256 с.



  1. Gundarsson K. Teutonic Magic. — Loughborough: Thoth Publications, 2008. — 342 p.



  1. Gundarsson K. Teutonic Magic: The Magical & Spiritual Practices of the Germanic Peoples. — Woodbury: Llewellyn Publications, 1990. — 181 p.



  1. Gundarsson K. Teutonic Religion: Folk Beliefs & Practices of the Northern Tradition. — Woodbury: Llewellyn Publications, 1990. —384 p.



  1. Macculloch J.A. The Mythology of All Races. In Thirteen Volumes, vol. 2: Eddic. — Boston: Archaeological Institute of America, Marshall Jones Company, 1930. — 400 p.


Половинская В.В.

Языческие мистерии как источник исторических знаний об особенностях

скандинавской ментальности.

Рассматриваются языческие скандинавские мистерии как культурная парадигма. Анализируются состояние жречества, направления мистерий и их влияние на формирование скандинавской ментальности.

Ключевые слова: Скандинавия, Средневековье, общество, ментальность, мистерии, язычество, жречество, историческая антропология.

Polovynska V.V.

Pagan mysteries as a source of historical knowledge about the peculiarities

of the Scandinavian mentality.

Pagan mysteries as a cultural paradigm are considered. The state of the priesthood, the directions of the mysteries and their influence on the formation of the Scandinavian mentality are analysed.

Keywords: Scandinavia, The Middle Ages, society, mentality, mysteries, paganism, priesthood, historical anthropology.
УДК 33(470)(93)"12" Бабенко Р.В.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка