Вісник аграрної історії


ЦЕРКОВНО-ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО ВОЛИНІ



Сторінка2/23
Дата конвертації14.07.2017
Розмір6,19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ЦЕРКОВНО-ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО ВОЛИНІ:

ЧАСОВА І ЗМІСТОВА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ

У статті розкрито проблему становлення і розвитку церковно-історичного краєзнавства на Волині, аналізуються відповідні наукові джерела.

Висвітлено специфіку дослідження історії краю у працях церковних діячів Волині та православних виданнях середини XIX – початку XX століть. У статті сформульовано принципи класифікації церковно-історичних джерел. Відповідно до них аналізуються групи пам’яток церковно-історичного краєзнавства Волині визначеного періоду. Дослідження є важливим кроком у вивченні церковної історіографії та її значення для збереження історичних пам’яток.

Ключові слова: церковно-історичне краєзнавство, історіографія проблеми, Волинська губернія.

Становлення і розвиток церковно-історичного краєзнавства у Волинській губернії відображено у різних джерелах, проте є потреба формування принципів і критеріїв їх класифікації. В статті подано часову і змістову класифікацію досліджень церковно-історичного краєзнавства. Такий підхід дозволяє, на нашу думку, ґрунтовніше висвітлити історіографію проблеми.

До питань, пов’язаних із зародженням, становленням і подальшим розвитком церковно-історичного краєзнавства в різних регіонах України у ХІХ – на початку ХХ століття зверталися сучасні дослідники. Цю проблему розкрито у таких дисертаціях: О.С. Гейда, «Розвиток церковно-історичного краєзнавства на Чернігівщині у другій половині ХVІІІ – на початку ХХ століття»; І.А. Карсим, «Розвиток церковної археології та музейництва в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття»; К.К. Крайній, «Дослідження церковної історії в Київському церковно-історичному та археологічному товаристві 1872-1920 рр.» та інших. Безпосередньо Волині стосуються праці Л.В. Баженова, С.В. Гаврилюк, Р.Ю. Кондратюка, М.Ю. Костриці, В.С. Лукашук та ін. Вони певним чином торкаються питання становлення і розвитку церковно-історичного краєзнавства у ХІХ – на почат ХХ ст., але докладний аналіз історіографії не був їх головним завданням.

Саме тому нашою метою є класифікація праць, які урізних аспектах висвітлюють церковно-історичне краєзнавство на Волині у ХІХ – на початку ХХ ст.

Завдання:обґрунтувати принципи і критерії класифікації джерел; поділити джерела за хронологічним принципом, згідно з етапами досліджень; здійснити змістовий аналіз джерел.

Сьогодні ми маємо віддати належне тим представникам духовенства, які докладали багато зусиль для дослідження і збереження історичних пам’яток.

Історіографія церковно-історичного краєзнавства на Волині пройшла у своєму розвитку такі етапи: 1) середина ХІХ – початок ХХ ст.; 2) 1920 – 1980-ті рр.; 3) 1990 – 2010-ті рр.

Залучення духівництва Волині до історико-краєзнавчих досліджень починається з середини ХІХ століття. Згідно з розпорядження Священного Синоду від 1850 р. православній церковній ієрархії доручено скласти історико-статистичний опис Волинської єпархії. Оскільки в той час потужним культурно-освітнім центром була Волинська духовна семінарія у Кременці, саме її викладачам доручили виконати це завдання, яке передбачало систематизацію відомостей, що їх надсилатимуть священики. Після опрацювання матеріали церковно-історичних описів публікувалися у «Волынских епархиальных ведомостях». Найактивнішим краєзнавцем був священик Аполлоній Сендульський, автор понад 50 статей, надрукованих у вище згаданому часописі. Це переважно історичні нариси про міста, містечка і села Волинської губернії «Город Дубно» [1], «Город Заслав» [2], «Город Кременец» [3], «Город Луцк» [4], «Город Овруч» [5], «Город Острог» [6], «Город Ровно» [7] та ін.

Подібні нариси писали священики лука Рафальський – «Исторический очерк г. Житомира» [8], Митрофан Романовський «Село Радзехов Владимирского уезда» [9], Стефан Тимінський «Местечко Торчин Луцкого уезда» [10], Фадей Думицький «Местечко Крупец Дубенского уезда» [11] та ін. Такі дослідження складають окрему групу: ці праці мають загалом описовий характер, зосередженість на проблемі утвердження і поширення православної віри серед населення. Однак вони є цінними завдяки детальній фіксації картин тодішнього життя, а тому становлять інтерес і є важливим джерелом для краєзнавців. Узагальненням праці багатьох священиків-краєзнавців можна вважати п’ятитомне дослідження М.І. Теодоровича «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» [12].

Іншу групу складають дослідження, присвячені проблемам релігійних відносин. У зв’язку з цим варто відмітити праці священиків Михайла Варваринського «Из истории воссоединения на Волыни униатов с Православной Церковью в конце XVIII века» [13], Іполита Липського «Воссоединение униатов на Волыни в 1794-1795 годах по документам Волынской духовной Консистории за 1795 год» [14], Стефана Барановського «Сведения об административно-религиозном распорядке Волыни пред ея присоединением к России (1783-1794 гг.) по польским документам» [15]. Ці праці були підпорядковані завданню посилити позиції Російської православної церкви на Правобережній Україні, де ще залишалися впливовими католицька й уніатська церкви.

Ще одна група досліджень присвячена висвітленню життєвого шляху відомих у краї представників духовенства. Зокрема, це розвідки викладача Волинської духовної семінарії М. Уводського «Историческое исследование об Епископах Волынской Епархии со времени ея учреждения до 1867 года» [16], протоієрея Андрія Хойнацького «Житие Преподобного Стефана, Епископа Волынского» [17], священика Стефана Барановського «Минско-Волынский Архиепископ Виктор Садковский» [18], його ж стаття «Дерманский настоятель Мелетий Сморицкий как деятель в пользу соединения православных с униатами (1627-1629)» [19].

Також як окрему групу можна виокремити дослідження про храми і монастирі, церковні братства. Це статті уже згадуваних вище священиків Аполлонія Сендульського «Исторические сведения о православных церквах и монастырях в г. Луцке, ныне не существующих» [20], десять статей про Почаївську Лавру протоієрея Андрія Хойнацького, священика Миколи Трипольського «Западно-русские Православные церковные Братства и их деятельность» [21].

Як бачимо, у 1850-1870-ті рр. «Волынские епархиальные ведомости» приділяли значну увагу висвітленню питань релігійного життя в минулому, стали осередком обєднання осіб, які займалися церковно-історичними дослідженнями. У цей період відбувалося нагромадження історичного матеріалу, було започатковано аналіз документів, вироблено принципи та методи дослідження. Це забезпечувало поступовий перехід від простої описовості до наукового викладу, створило передумови виникнення організованих форм дослідження – в межах Волинського церковно-археологічного товариства. Його утворення 1893 р. надало церковно-історичним дослідженням системності і науковості. Результатом цього стало видання «Волынского историко-археологического сборника»( відомі два його випуски – 1896 і 1900 років). У першому опубліковано п’ять статей завідувача Волинського єпархіального давньосховища Ореста Фотинського, дослідження Г. Крижановського «Рукописные Евангелия Волынского Епархиального Древлехранилища (историко-диалектологический очерк)», дві статті Миколи Трипольського – про Мелетія Смотрицького і про Почаївський монастир [22]. Другий збірник містить дві статті Миколи Трипольського «Исторические сведения о городе Житомире Волынской губернии» і «Волынское рукописное Евангелие XVI в.» [23].

Свої дослідження священики-краєзнавці також публікували у світських виданнях. Наприклад, Орест Фотинський був членом Товариства дослідників Волині, яке утворилося і почало діяти з 1900 р. У першому томі «Трудов Общества исследователей Волыни» було вміщено його статтю «Дорогобуж-Волынский. Историко-археологический очерк» [24].

Ще одну групу церковно-історичних досліджень становлять установчі документи Волинського церковно-археологічного товариства і підпорядкованих йому установ – статути, списки членів, рекомендації щодо проведення історико-статистичного опису храмів і населених пунктів.

Активну описову й дослідницьку роботу проводили священики і в інших єпархіях Російської імперії. На початок ХХ століття сформувалася можливість і необхідність аналізу й систематизації зібраного матеріалу.

К.Я. Здравомислов звертав увагу на правила упорядкування історичних документів. Він подає системний аналіз діяльності церковно-археологічних установ Російської імперії за 1916 р. [25].

Історіографія радянського часу в умовах атеїстичної пропаганди, спрямованої на створення негативного іміджу Церкви і священиків лише опосередковано торкалася питань церковно-історичної діяльності духовенства, навіть не наголошуючи на його важливій ролі у збереженні пам’яток української культури. Для прикладу, у монографії В.В. Німчука йдеться про Житомирське (відоме ще як Володимиро-Волинське) Євангеліє 1571 р., що зберігалося у Волинському давньосховищі і яке досліджував згаданий вище М.М. Трипольський [26]. Автор здійснив ґрунтовний мовознавчий аналіз тексту, але не зауважив ці важливі історичні відомості. Хоча, з іншого боку, це не було предметом його дослідження.

Із проголошенням незалежності України та припиненням радянського ідеологічного впливу і контролю багато раніше заборонених або «небажаних» тем наукових досліджень набувають все більшої актуальності через тривалу перерву у їх вивченні.

Активізатором краєзнавчих досліджень на Правобережній Україні стало товариство дослідників Волині, яке утворилося 1990 р. і взяло на себе місію продовжувача традицій однойменного товариства, організованого, як уже згадувалося вище, 1900 р. Одним з напрямів наукової діяльності відродженого товариства є історіографія Волині, яка, безумовно, передбачає вивчення історико-краєзнавчих досліджень священиків Волинської єпархії у ХІХ – на початку ХХ ст. У збірниках тез і матеріалів наукових конференцій, організованих товариством дослідників Волині, публікувалися статті, присвячені церковно-історичному краєзнавству. Було видано чимало монографій, колективних досліджень, в яких певним чином приділялася увага цьому питанню.

Можна умовно поділити сучасні праці з досліджуваної проблеми на три групи. До першої належать ті, у яких розкрито діяльність церковно-краєзнавчих осередків у контексті загального розвитку церковної історіографії та збереження історичних пам’яток таких авторів як І.А. Карсим [27], О.М. Кошель [28], К.К. Крайній [29], О.С. Гейда, [30] С.В. Гаврилюк [31] та ін.

До другої групи належать праці, присвячені дослідженню церковно-історичного краєзнавства на Волині. Їх можна поділити за змістом на три підгрупи. Перша – це праці про діяльність краєзнавчих осередків на Волині у досліджуваний нами період. Зокрема, дослідження М.Ю. Костриці [32], І.М. Коропчука [33]. До другої підгрупи належать публікації про священиків, активних діячів церковно-краєзнавчого руху, таких сучасних дослідників як Л.В. Баженова [34], С.І. Жилюка і згадуваного раніше М. Костриці [35], Р.Ю. Кондратюка [36], М.П. Манько [37], А. Силюка [38]. Третю підгрупу складають дослідження про історико-краєзнавчі публікації священиків у місцевих періодичних виданнях. Цій проблематиці присвячені праці В.С. Лукашука [39], О.Г. Михайлюка [40].



Підсумовуючи аналіз видової класифікації історіографії церковно-історичного краєзнавства на Волині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. можна зробити висновок про два активні періоди у дослідженні цієї проблеми й один пасивний. Перший виділений нами період – середина ХІХ – початок ХХ ст. Був активним завдяки організаційному спрямуванню і підтримці Священного Синоду, держави. Другий період – радянська доба – через ідеологічний контроль держави, її політику щодо церкви був малоактивним у сенсі висвітлення історико-краєзнавчих досліджень священиків, церковно-історичне краєзнавство не було предметом спеціального дослідження. Тому у працях цього періоду ми можемо віднайти лише побіжні, почасти фрагментарні відомості з досліджуваної нами проблеми. Третій період – часи української державної незалежності характеризується активізацією учених у вивченні, осмисленні внеску окремих осіб православного духовенства в розвиток церковно-історичного краєзнавства.

  1. Волынские епархиальные ведомости (далі ВЕВ). – 1877. – № 14. Часть неоф. – С. 585-606.

  2. ВЕВ. – 1875. – № 20. Часть неоф. – С. 794 – 808; № 21. Часть неоф. С. 830-840.

  3. ВЕВ. – 1874. – № 11. Часть неоф. – С. 417-428; № 12. Часть неоф. – С. 455-479.

  4. ВЕВ. – 1873. – № 23. Часть неоф. – С. 811-822; № 24. Часть неоф. – С. 845-857.

  5. ВЕВ. – 1876. – № 23. Часть неоф. – С. 1-19.

  6. ВЕВ. – 1882. – № 1-2. Часть неоф. – С. 1-13; № 3. Часть неоф. – С. 39-57; № 4. Часть неоф. – С. 73-78.

  7. ВЕВ. – 1880. – № 5. Часть неоф. – С. 237-249.

  8. ВЕВ. – 1887. – № 1-2. Часть неоф. – С. 21-29.

  9. ВЕВ. – 1874. – № 4. Часть неоф. – С. 105-116.

  10. ВЕВ. – 1867-1868. – № 22. Часть неоф. – С. 677-680.

  11. ВЕВ. – 1872. – № 14. Часть неоф. – С. 554-563; № 15. Часть неоф. – С. 591-600; № 16. Часть неоф. – С. 622-626; № 17. Часть неоф. – С. 662-681.

  12. Теодорович М.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев. т. 1. – 1888, т. 2. – 1890, т. 3. – 1893. – т. 4. – 1899, т. 5. – 1903.

  13. ВЕВ. – 1871. – № 6. Часть неоф. – С. 161-169; № 7. Часть неоф. – С. 187-195.

  14. ВЕВ. – 1880. – № 26. Часть неоф. – С. 1167-1178; № 27. Часть неоф. – С. 1215-1226.

  15. ВЕВ. – 1876. – № 22. Часть неоф. – С. 771-774.

  16. ВЕВ. – 1867. – № 1. Часть неоф. – С. 9-19; № 9. Часть неоф. – С. 347-369; №10. Часть неоф. – С. 395-418; № 11. Часть неоф. – С. 431-449; № 12. Часть неоф. – С. 466-493.

  17. ВЕВ. – 1870. – № 18. Часть неоф. – С. 617-625.

  18. ВЕВ. – 1878. – № 3. Часть неоф. – С. 134-146.

  19. ВЕВ. – 1875. – № 19. Часть неоф. – С. 750-764.

  20. ВЕВ. – 1872. – № 11. Часть неоф. – С. 407-416; № 13. Часть неоф. – С. 505-510.

  21. ВЕВ. – 1875. – № 4. Часть неоф. – С. 149-180; № 5. Часть неоф. – С. 197-219.

  22. Волынский историко-археологический сборник. Вып. 1. Издательство Распорядительного комитета Волынского церковно-археологического общества. – Почаев: Типография Почаевской Успенской Лавры, Житомир: Типография и литография М. Доненмана, 1896. – 244 с.

  23. Волынский историко-археологический сборник. Вып. 2. Издательство Распорядительного комитета Волынского церковно-археологического общества. –Житомир: Типо-литография М. Доненмана, 1900. – 287 с.

  24. Труды Общества изследователей Волыни. Т. 1. –Житомир: Типо-литография М. Доненмана, 1902. – С. 33-91.

  25. Здравомыслов К.Я. Сведения о консисторских архивах и церковно-археологических учреждениях в епархиях. – СПб., 1908; Церковно-археологические учреждения в минувшем году // Церковные ведомости. – 1917. – № 8.

  26. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. К.: Наукова думка, 1980. – С. 48-49.

  27. Карсим І.А. Розвиток церковної археології та музейництва в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття: дис. … канд.. іст. наук. 07.00.01. – К., 2003.

  28. Кошель О.М. Між церквою і наукою. Історичний нарис діяльності Подільського церковного історико-археологічного товариства (1865-1920). К., Кам’янець-Подільський, 1998.

  29. Крайній К.К. Дослідження церковної історії в Київському церковно-історичному та археологічному товаристві 1872-1920 рр.: дис. … канд.. іст. наук. 07.00.01. – К., 2002.

  30. Гейда О.С. Розвиток церковно-історичного краєзнавства на Чернігівщині у другій половині ХVІІІ – на початку ХХ ст. Автореф. дис. … канд.. іст. наук. 07.00.01. – К., 2005.

  31. Гаврилюк С.В. Історичні розвідки учасників музейного будівництва на Волині другої половини ХІХ – початку ХХ століття // Житомирщина на зламі тисячоліть. Наук. зб. «Велика Волинь». Т. 21. – Житомир, 2000. – С. 30-31.

  32. Костриця М.Ю. Товариство дослідників Волині: Історія, діяльність, постаті. – Житомир, 2008.

  33. Коропчук І.М. Видання пам’яткознавчих осередків Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття: погляд О. Левицького.

  34. Баженов Л.В. Аполлоній Сендульський – діяч українського національного відродження, видатний краєзнавець Волині // Духовне відродження культури України: традиції, сучасність. – Рівне, 1994. – С. 76-78.

  35. Костриця М.Ю., Жилюк С.І. Архієпископ Модест Стрельбицький – випускник Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Науковий збірник «Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження». – Хмельницький, 1995. – С. 276-278.

  36. Кондратюк Р.Ю. Священики-краєзнавці Волині // Житомирщина на зламі тисячоліть. Наук. зб. «Велика Волинь». Т. 21. – Житомир, 2000. – С. 32-33.

  37. Манько М.П. Стефан Барановський – волинський краєзнавець другої половини ХІХ століття // Велика Волинь: минуле і сучасне. – Хмельницький – Ізяслав – Шепетівка, 1994. – С. 61-64.

  38. Силюк А. Микола Теодорович. Бібліографічний нарис // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край. Луцьк, 1998. – С. 77-79.

  39. Лукашук В.С. Історико-статистичні описи церков та монастирів за матеріалами «Волынских епархиальных ведомостей» // Звягель – Новоград-Волинський: від сивої давнини до сьогодення. – Житомир, 2007. Т. 1. – С. 68-74.

  40. Михайлюк О.Г. Історія Волині на сторінках газети «Волынские епархиальные ведомости». – Луцьк, 1993. – С. 381-382.

Казмирчук О.А.

Церковно-историческое краеведение Волыни:

временная и содержательная классификация исследований.

В статье раскрыто проблему становления и развития церковно-исторического краеведчества на Волыни, анализируются соответственные научные исследования.

Раскрыто специфику исследования истории края в работах церковных деятелей Волыни и православных изданиях средины XIX – начала XX веков. В статье сформировано принцыпы классификации церковно-исторических источников. Соответственно анализируются группы памяток церковно-исторического краеведения Волыни определенного периода. Исследование есть еще одним шагом в исследовании церковной историографии и ее значения для сбережения исторических памяток.

Ключевые слова: церковно-историческое краеведчество, историография проблемы, Волынська губерния.

Kazmirchuk O.A.

Theological historical study in the Volyn Region:

time and contextual classification of the investigation.

In the article the problem of the becoming and development of the theological historical countrystudy in the Volyn Region is studied the defenite scientific sources are analysied.

The specification of the investigation of the native land history in the works of the Volynian theologists and orthodoxal isues of the middle XIX – beginning XX. In the article the principles of the classification of the theological-historical sourses are formed. Accoding to them the theological-historical sights-groups in Volynian countrystudy of the definite period are alised. This investigation is an essential step to the theological-historygraphy and its meaning for the historical sights preservation.

Keywords: the theological historical countrystudy, problems of historygraphy, Volynian region.

УДК 338.431.001.73 Коломієць С.С., Пархомчук Я.М.



РЕФОРМАТОРСЬКІ ПРОЦЕСИ В АГРАРНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ

(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Аналізуються передумови, зміст, особливості здійснення та наслідки аграрних перетворень на українських землях, що входили до складу Російської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Ключові слова: українське село, землеволодіння, селянська реформа, аграрна реформа П. Столипіна, агрокультура.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII ст. і до початку ХХ ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта проживала на терені Австрійської імперії.

На середину ХІХ ст. в Східній Україні проживало 13,5 млн. осіб, у тому числі 5,4 млн. селян-кріпаків. Намагаючись одержати найбільше товарного хліба і знайти вихід з кризи кріпосного господарства, поміщики посилювали панщину, що охоплювала понад 90% селянських дворів, які мали земельні наділи. Крім селян поміщицьких в Східній Україні існувало 5,2 млн. державних селян. Це сільське населення колишніх державних маєтків Польщі, лівобережні козаки та ін. Всі державні селяни одержували земельний наділ і не мали права залишити землю без дозволу [1].

У середині 1850-х рр. в Україні основною господарською одиницею в селі був поміщицький маєток. Земля належала поміщикові і поділялася на дві частини – власне панську, яку обробляли кріпаки, і селянську, що знаходилася в користуванні селян. Феодальна власність на землю, як основа кріпосного господарства, характеризувалась своєрідними ознаками: монопольне право володіння землею належало лише дворянству, безпосередній виробник знаходився в особистій залежності від поміщика (прикріплювався до землі), щоб гарантувати робочі руки феодалу. Тому за селянином-кріпаком закріплювався певний наділ, який не був його власністю і міг бути відібраний у нього феодалом.

В Україні форма землекористування стимулювала розшарування селян, оскільки община була відсутньою (за винятком Півдня і Лівобережжя), і при розподілі землі між селянами розміри наділів залежали не від кількості ревізьких душ в сім’ї, а від наявності робочої худоби. В Україні поміщицькі селяни поділялися на п’ять розрядів: тяглових, напівтяглових, піших, городників (халупників), бездомників (кутників). До тяглових відносилися селянські господарства, які володіли не менш як однією парою робочої худоби (в свою чергу забезпеченість землею цього розряду була також різною, оскільки господарства, що володіли декількома парами робочої худоби, одержували відповідно більший земельний наділ). Напівтяглові господарства володіли одним конем або волом. Піші не мали робочої худоби і наділялися меншою кількістю землі. Городники, або ж халупники, не одержували зовсім наділів і володіли лише садибою. Бездомники, або кутники, не мали ніякої власності і служили наймитами як у поміщиків та і в тяглових.

Значну групу селянства – 2,2 млн. ревізьких душ – становили державні, або казенні селяни, які належали державі. До них відносили службових людей – драгунів, рейтарів, засікових сторожів, козаків (після ліквідації козацьких полків), монастирських селян (з другої пол. XVIII ст.). Основна маса державних селян перебувала на оброці, виконуючи одночасно і натуральні повинності (підводну, будівельну, дорожну тощо). Певну групу кріпосних селян складали удільні селяни, які були власністю імператорської сім’ї. Вони платили оброк.

Обстановка в українському селі, як і в цілому в Російській імперії, ускладнилась завдяки Кримській війні 1854-1855 рр. Почалася вона як типовий конфлікт великих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти.

Українські губернії були основним джерелом постачання царської армії, а з їхнього населення у великих кількостях набиралися солдати – або для служби на передовій або для охорони кордонів, або для роботи візниками чи на будівництві фортифікацій. «Про напруження, що починало відчуватися в Україні, – йдеться у книзі О. Субтельного «Україна. Історія», – свідчить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосив про утворення ополчення з добровольців, українські селяни, сприйнявши це за відновлення козаччини, яка в їхній свідомості асоціювалася з свободою від кріпацьких повинностей, тисячами кинулися формувати «козацькі» загони, відмовляючись служити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад 180 тис. селян 400 сіл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування кріпацтва. Порядок відновили війська, але цей випадок виразно продемонстрував одну з внутрішніх хвороб, що підточували імперію» [2]. Однак подія виразно продемонструвала велику соціальну силу, що підточувала зсередини підвалини імперії.

У 1855 р. помер цар Микола І. Його син Олександр ІІ зійшов на трон, цілком усвідомлюючи нагальну необхідність реформ. В промові перед московськими дворянами новий цар заявив «краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». У 1857 р., з метою обговорення справи звільнення кріпаків і опрацювання конкретних пропозицій, він призначив таємну комісію (згодом перейменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громадські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній комісії, що працювала у Петербурзі, займали українці, серед яких був Г. Галаган – відомий діяч, чернігівський поміщик, друг Т. Шевченка. Необхідність реформування аграрних відносин, підвищення економічної ефективності поміщицьких господарств шляхом ліквідації панщини та переведення селян на грошовий оброк він обґрунтував у записці «Про кріпосний стан у наш час і можливості його знищення». Ця «програма» зводилася до того, що селянин не підлягає ні викупу, ні винагороді при звільненні, що йому при звільненні слід надавати земельну ділянку, а фінансові розрахунки з поміщиками при цьому має взяти на себе тільки держава. Визнаючи необхідність особистого звільнення кріпаків без викупу, Г. Галаган водночас захищав іншу вимогу дворянства – визнання поміщицької земельної власності та її збереження. На таких позиціях стояв і чернігівський поміщик В. Тарновський.

Український поміщик з Полтавської губернії М. Позен пропонував наділити селян лише невеличкими ділянками садибної землі (не більш як 1,5 дес. на ревізьку душу) за умови виконання певних повинностей. Решта землі мала залишатися власністю поміщика, зберігалася й вотчина влада над селянами. Мета проекту М. Позена полягала в тому, щоб поставити селян густонаселеної Полтавської губернії в такі умови, за яких поміщики мали б можливість за безцінь купувати їх робочу силу або примусити до кабальної оренди поміщицької землі, а на випадок протесту використати вотчинну владу. Думкою про необхідність обезземелити селян або відведення їм малих наділів і перетворення селянських господарств на придаток поміщицького господарства просякнуті й проекти багатьох лівобережних поміщиків.

Як у губернських дворянських комітетах, так і в Головному комітеті та Редакційній комісії точилася боротьба між представниками двох напрямів: один захищав інтереси поміщиків і наполягав, щоб через реформи селяни одержали якомога менше землі, заплативши за неї поміщикам подорожче; другий відстоював інтереси селян. Так, голова Редакційної колегії Ростовцев пропонував надати селянам більші наділи землі. У цьому його підтримував міністр внутрішніх справ Мілютін. Але на початку 1860 р. Ростовцев помер, а на його місце був призначений захисник поміщицьких інтересів граф Палін, якому вдалося внести корективи у проект, розроблений Ростовцевим [3].

Врешті решт після п’ятирічної роботи реформа була підготовлена, прийнята Державною радою й підписана царем Олександром ІІ у формі царського маніфесту 19 лютого 1861 р. Однак звільнення селянства фактично настало через два роки. З 1863 р. селяни дістали персональну свободу і двір із присадибною землею. Орну ж землю вони мали отримати тільки через 20 років, тобто в 1881 р. після викупів її від дідичів.

Програма реформи стверджувала, що: 1) селяни дістають особисту свободу і включаються до вільного селянського стану; 2) в адміністративному відношенні селяни організують сільські громади, які вибиратимуть органи громадського правління; 3) поміщик договорюється з громадою, а не з поодинокими особами; 4) крім забезпечення селянина земельним наділом у вічне користування, в кінцевому рахунку надати йому можливість викупити той наділ у власність. З цією метою уряд допомагатиме селянам шляхом організації кредитів; 5) необхідно регламентувати терміново зобов'язане положення [4].

Українські губернії були поділені на три окремі групи: лівобережні, правобережні та південні, в яких розподіл землі відбувався за трьома «місцевими положеннями», що відповідали земельним відношенням між поміщиками і селянами.

Частково у Південній Україні і в деяких повітах Харківської та Чернігівської губерній, переважало так зване «Общинне землеробство», зокрема з російськими поселенцями. Звільнення селян з кріпацтва мало відбуватися поступово протягом трьох років. Вони мали дістати ту землю, на якій вони до реформи працювали у панів. Але на ділі так воно не сталося, бо в Лівобережній і Південній Україні пани затримали у себе в середньому 27,6% селянської землі. Цей відсоток різнився не тільки між окремими губерніями, але навіть між повітами, залежно від якості землі та характеру господарства. У середньому по цілій Україні наділ землі на особу чоловічої статі становив 4,5 дес. і цю землю оцінено на 45% більше її справжньої вартості [5]. Поміщики отримали за ту землю повну ціну з державного скарбу, як відшкодування, а селяни мали ті гроші повернути протягом 20 років. Крім того, селяни мали платити «оброк» – податок поміщикові замість колишньої панщини, на Ліво- і Правобережжі – по 5 рублів і 10 копійок від садиби щорічно, а в Південній Україні – по 9 рублів від наділу землі, якщо він був вищий, ніж передбачала земельна реформа. За одиницю робочої повинності було обрано робочий день чоловіка на десятину земельного наділу селянина, яка також не була всюди однакова. Наприклад, у Чернігівській губернії на кожну десятину землі селянин мусив відробити від 12 до 21 днів, у Полтавській – від 16 до 21 днів, а в Харківській – від 12 до 19 робочих днів. У Правобережних губерніях селяни мали відробляти в літні місяці три п'ятих панщинних днів та дві п'ятих – у зимові [6].

Селяни могли викупити свої садиби, коли їм хотілося, але коли йшлося про земельні наділи, то їх селяни могли викупати тільки за згодою поміщика, який при тому втрачав робітника. І коли поміщик згодився на те, то в основу розміру викупу бралася не ринкова ціна землі, і не прибутки сільського господарства, а розмір тогочасних повинностей селянина супроти поміщика. По суті селяни мали викупляти не так землю, як вартість їхньої робочої сили, яку вони були зобов'язані віддати землевласникові [7]. Kрім того, були ще й інші зобов'язання супроти панів і держави, так що селянин був вільним тільки номінально, а насправді й далі залежав від пана.

Становище селян в Україні в цілому було гірше, ніж у Росії, бо в Україні селянські земельні наділи до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 37% свого попереднього наділу, а в Харківській 31%. На Лівобережній Україні в Конотопському, Ніжинському, Остерському і Зміївському повітах вони перевищували 40% надільного землекористування, за даними офіційної статистики, відрізки з селянських наділів на користь поміщиків становили понад 2 млн. 365 тис. дес., або 48,8%, так що поміщики збільшили свою кількість землі на 18% [8].

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств, які мали до трьох десятин, на Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, а в Південній Україні – 27, 6% [9].

Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими групами населення: вони залишилися під особливим доглядом адміністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, посилати дітей на навчання до гімназій, далі застосовувались тілесні покарання, які, щоправда, пізніше були скасовані.

Селяни в Україні мали право одержувати на душу пересічно 3-4,5 дес. землі на власність, із виплатою поміщикам викупу протягом 48 років. Земля була оцінена дорожче дійсної вартості, так що селяни переплатили за неї принаймні на 45% більше, ніж належало за справедливою оцінкою. До того ж одержали землю далеко не всі селяни; не дістали ті, хто працював на панських фабриках, заводах, були «дворовими» тощо. Не дістали землі також кріпаки дрібних поміщиків, які мали до 75 дес. землі.

Економічний стан селян після скасування кріпацтва був важкий. Вони платили багато податків: за землю, громадські, земські та ін. Селянське господарство розвинутися не могло: селяни не мали достатнього реманенту, машин, зростало число «безкінних» селян, які не мали посівної землі. Вже спочатку мізерні наділи з часом ще дрібнішали: вони ділилися між дітьми господаря однією десятиною або ще менше. Безземельні й малоземельні селяни шукали заробітків, вони ставали наймитами до поміщиків чи заможніших селян, ішли на Південь України, на Дон. До деякої міри виходом стала селянська еміграція на Далекий Схід (Зелений клин) і до Середньої Азії. Переселення мало спочатку приватний характер, а від 1899 р. російський уряд взяв на себе керівництво цією справою.

Серед селянства прискорилася економічна диференціація. Поруч із селянами, які убожіли, втрачаючи землю й господарство, на селі росла верства заможного селянства. Працьовите, віддане своїй землі, це селянство використовувало можливості збільшення землеволодіння, купуючи за допомогою Селянського банку поміщицькі землі.

Характерною рисою нового аграрного устрою було й те, що земля передавалась у власність не окремим селянам, а за офіційною термінологією, «земельним общинам» (земельним громадам), які самі розподіляли землю в користування між селянськими дворами пропорційно до «душового» складу родини, час від часу перерозподіляючи землю відповідно до змін складу родини. «Община» була відповідальною за сплату податків і «викупних платежів» т.зв. «круговою порукою» селян. В разі несплати селянином податків сума його боргу розподілялася для сплати між усіма іншими селянами, а зобов'язання неплатника переходило на громаду, що ставала гарантом повного й своєчасного надходження коштів державі. Реформа не давала селянам почуття наближення до власності на землю. Вони не могли конкретизувати це право на якійсь ділянці землі, що мінялася і розміром, і місцем. За таких умов «викупні платежі» набували в свідомості селян характеру податку, а не часткових виплат за набуту землю. Та сама змінність землі виключала й можливість запровадження вагомих поліпшень. «Община» штучно прив'язувала селянина до землі навіть і тоді, коли розмір землі й розмір виробничих спроможностей виключали можливість дальшого ведення господарства [10].

Порядок і правила викупної операції означали фактично не тільки викуп землі, а й особи селянина. За основу визначення розміру викупу бралися не продажна ціна землі, а розмір грошових повинностей, які сплачувалися селянами. Вийти з громади селянин міг, лише викупивши наділ повністю. Тільки після цього він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою.

Умови виходу з кріпосної залежності дворових людей були регламентовані Положенням про устрій цієї верстви суспільства. Як правило, дворові селяни польовими і присадибними ділянками не наділялися. За надану їм особисту волю вони були зобов'язані протягом двох років сумлінно працювати на своїх панів або сплачувати оброк. Поміщик міг позбутися дворових селян достроково і навіть всупереч їх бажанню. По закінченні дворічного терміну дворові селяни відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди.

Фабричні селяни, що відбували панщину на поміщицьких підприємствах з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше ніж через два роки після реформи, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Основні положення реформи розповсюджувалися також на удільних та державних селян. По положенню від 26 червня 1863 р. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників.

Закони, що стосувалися державних селян, були видані 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з-під юрисдикції міністерства державного майна і підпорядковувались в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним згідно з реформою 1861 р. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою державних селян, за ними закріпилися, головним чином, ті землі, які раніше знаходилися в їхньому користуванні, не більше 8 дес. на ревізьку душу в малоземельних і 15 дес. – в багатоземельних районах.

В Правобережній Україні вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Селяни Лівобережжя та Півдня України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 р. Після викупу вони ставали селянами-власниками.

Станова організація селян, в Російській імперії після реформ 1860-х рр., діяла тільки в межах волості. Її органами були: сільський сход із господарів, виборний сільський староста; волосний сход із виборних селян, по одному від 10 дворів, і всіх волосних та сільських урядових осіб; волосний старшина; волосне правління із старшини, сільських старост та збирачів податків; волосний суд, який складався з 4-12 членів і розглядав дрібніші цивільні й карні справи, вирішуючи їх за своїм моральним переконанням («по совісті») й часто використовуючи українське звичаєве право. Селянське самоуправління було дуже обмежене наглядом адміністрації. Нагляд над селянами і їх самоуправлінням використовували до 1874 р. так звані мирові посередники, потім, до 1889 р. – земські начальники – адміністративно-судові органи з дуже широкими компетенціями. Селяни й інші представники нижчих станів у сільських місцевостях особисто залежали від земського начальника, що мав право безапеляційно їх карати без будь-якого судового переводження справи. Призначав земських начальників губернатор тільки із спадкових дворян. Зверхнім над ними органом був повітовий з'їзд під головуванням повітового предводителя дворянства, а далі відповідна губернська нарада («губернское по крестьянским делам присутствие») [11].

Права селян розпоряджатися надільною землею були значно обмежені адміністративними та сенатськими тлумаченнями Положення 19 листопада 1861 р. і пізнішими законами про переділи 8 червня 1893 р. та про непродажність селянських наділів 14 грудня 1893 р. [12].

У другій половині XIX ст. густота сільського населення в Україні у 2 рази перевищувала загальноросійські показники. В Україні, на терені її 9 губерній, на початку 1860-х рр. мешкало 13 млн. 600 тис. чоловік, або 22% населення Російської імперії [13]. За переписом населення 1897 р. тут налічувалося 23 млн. 400 тис. [14], з яких сільського - 20 млн. 300 тис. [15] До 77% сільського населення становили українці. Отже, реформа 1861 р. на терені 9 губерній України в основному зачепила інтереси українців. Однак, скасування кріпосного права, проголошене царським «Маніфестом» 19 лютого 1861 р. не вирішило гострих соціально-економічних проблем в українському селі. Поміщики, як ініціатори проведення реформи, залишили за собою право власності на землю. Вони, за певні повинності, передавали селянам наділи у постійне користування. Водночас селяни одержали право викупу землі у приватну власність, але знову за згоди поміщика [16]. Запропонована царатом викупна система гальмувала швидку приватизацію землі, але не спроможна була її стримати. Український селянин сам відповідав за викупні зобов'язання, сам відбував різні повинності, а російський селянин за «принципом мирської відповідальності» [17]. Кругова порука, яка була характерна для поземельної общини, втрачала свій сенс за умов панування виключно подвірного землекористування в українському селі. Положення 19 лютого 1861 р. торкалося насамперед кріпос-них селян, які становили в Україні трохи більше половини селянст-ва, а також державних селян - 43,9% до сільської людності [18].

Українські хлібороби основним джерелом свого добробуту вважали землю і працю на ній, а відтак прагнули одержати якомога більше землі. За підрахунками М.Н. Лещенка понад 90% землі, яка перебувала в приватній власності селян України, зосереджувалися в господарствах з володінням понад 10 дес. Чимало господарств мали значно більші наділи, особливо в степу. Зокрема, з 5 тис. селянських господарств Херсонської губернії – 40% мали наділи до 75 дес., 18% – від 75 до 100 дес., до 500 дес. – 9%, а понад 1000 дес. – 1% дворів [19]. Ця кількість землі перебувала у приватній власності селян.

Незважаючи на те, що в ході реформи 1861 року зросла чисельність малоземельних і безземельних селян, вона відкрила «… перед тепер уже особисто вільними селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогос-подарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для перетворення робочої сили на товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

До позитивних наслідків реформи слід також віднести ринкову орієнтацію селянських господарств, технічне переоснащення сільськогосподарського виробництва, впровадження новітньої агро-техніки, збільшення посівних площ, врожайності, спеціалізації та конкуренції виробників.

Головним негативним соціальним наслідком перетворень стала аграрна перенаселеність України і, як результат, – масові міграції сільського населення».

Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в Австрійській та Російській імперіях спричинили суперечливі тенденції. Перша виявлялась в тому, що вони обумовили збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції. Друга полягала в тому, що стимулювався розвиток селянського підприємництва, формування нестанової приватної власності на землю, розширення сфери функціонування ринкових відносин, появу ринку робочої сили, створення передумов для становлення громадянського суспільства.

У після реформаційний період посилився комерційний характер сільського господарства України. Незважаючи на те, що українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський і закордонний ринки. Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньому брали участь лише деякі регіони й відносно невеликий відсоток населення. Центром комерційного землеробства були степові її частини з відкритими землями й легким доступом до чорноморських портів. Саме у Миколаєві та Одесі були створені перші в Росії біржі, які відіграли велику роль у проведенні операцій щодо закупівлі та реалізації сільськогосподарської продукції, головним чином зернових культур [20].

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію. Цьому сприяли земська, судова та військова реформи. Відповідно до земської реформи (1864 р.) були створені виборні місцеві органи самоуправління – земства. Їх діяльність суворо регламентувалась законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування спільних вимог.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функції належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. В Україні була незначна поширеність селянських общин. Якщо у Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні – 30%, а на Правобережній – лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в подальшому більший потяг українських селян до приватної власності, ніж у селян російських [21].

Селянська реформа, підірвавши феодальні підвалини (монополію поміщика на землю, на працю селян-кріпаків), розчистила шлях до швидкого розвитку капіталізму в усіх сферах суспільного виробництва. Відповідно виникла об’єктивна необхідність становлення нових соціальних верств населення – фабрично-заводських робітників та різних за категорією працівників інтелектуальної праці. Вони формувалися за рахунок селянства. По-перше, певна кількість селян переїхала на проживання у регіони, де відбувалося промислове будівництво і через певний час стали робітниками. По-друге, у зв’язку із розширенням мережі просвітницьких закладів у сільській місцевості значна кількість селян одержали можливість отримати загальну освіту, а певна кількість одержала доступ у вищі навчальні заклади.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. чимало вихідців із селян поповнили ряди інтелігенції. В досить чисельних кооперативних школах та курсах представники широких верств населення, в тому числі й селян, здобували професійні навички, що давало їм на постійній основі займати посади в апаратах кооперативних організацій, чи їх підрозділів. Таким чином виходець із селянського середовища набував новий статус, принципово відмінний від попереднього. Цей статус наближав колишнього селянина до інтелігента, представника еліти, яка брала на себе організацію суспільно-політичного життя [22].

У 80-90-х рр. ХІХ ст. спостерігалося доволі швидке зростання селянського приватного землеволодіння. Його площа в Україні збільшилась з 818 тис. дес. у 1862 р. до 3,8 млн. дес. у 1892 р. і до 5,4 млн. дес. у 1902 р. (або в 6,6 рази проти 1862 р.), а його частка в загальному землеволодінні зросла з 4% у 1862 р. до 29% у 1902 р. [23]

Значну роль у розширенні приватного селянського землеволодіння відіграв державний Селянський земельний банк, створений у 1882 р. Він надавав позички селянам для купівлі поміщицьких земель. Внаслідок цього на початок ХХ ст. селяни українських губерній через Селянський банк отримали понад 1 мільйон десятин, або майже 25% усієї купленої ними землі (у 1900 р. селяни володіли 4 млн. дес. землі) [24].

Таким чином, в результаті здійснення реформи 1861 р. збільшилася площа земель в особистих селянських господарствах, люди отримали нове джерело доходів – орендну плату, підвищилася ринкова мотивація до праці, а відтак і її якість, ефективність та рівень оплати.

Водночас зросла кількість зубожілих селян, які були розорені поміщиками. Саме вони поповнювали чисельність міського населення, причому у регіонах, де швидкими темпами відбувалося індустріальне будівництво і відповідно зростала чисельність робітництва [25].

Внаслідок проведення селянської реформи в Російській імперії найчисленніша група суспільства – селяни – масово перетворювалися на дрібних приватних власників, не залишаючи сільськогосподарського виробництва. Але чимало виявлялося й таких, хто зайнявся розвитком дрібної промисловості. Багато хто, втративши засоби виробництва, поповнював армію найманих сільськогосподарських і фабрично-заводських робітників.

Число сільськогосподарського пролетаріату в кінці ХІХ ст. сягнуло більше як 1 млн. чол. Основними джерелами його формування були збіднілі або повністю розорені селяни. Саме сільські пролетарі, що з’явилися в процесі розшарування селянства в період капіталізму, були тим глибинним джерелом, звідки черпала робочу силу капіталістична промисловість і сільське господарство [26].

В Україні, як і в усій Росії, більшість населення становило селянство. В 1917 р. із 31214,5 тис. мешканців дев’яти українських губерній селянами були 24237,3 тис. чоловік, або 77,7% [27]. За даними сільськогосподарського перепису 1916 р. вони обробляли 81,5% посівних площ України і постачали на товарний ринок не менше половини всього хліба [28].

Органічною рисою феодального суспільства, правова система якого будувалась на станових привілеях, була неповноправність селянства. Власне, найпривілейованіше положення вищих станів було можливим лише за рахунок селянства, як основної маси населення. В той же час селянська верства залишалась неоднорідною і строкатою, поділяючись ще на певні групи і прошарки, обов’язки яких також були чітко визначені. Так, за твердженням М.С. Грушевського, Середнє Подніпров’я особливо багате на службових селян, а основу сільського господарства тут становило дворище, яке називалось «земля» або «хутір» [29]. Основну ж масу залежних селян становили данники й тяглові люди, перші платили державну данину, другі – відбували повинності. І.П. Крип’якевич вважає, що селянство до середини ХVІІ ст. не творило однорідної верстви, а становище селян було залежне від правового устрою сіл (право руське, волоське, німецьке і польське), а різні форми сільської самоправності почали занепадати в міру того, як зростала влада шляхти [30].

Новий соціально-правовий статус селянства за реформою 1861 р. був визначений в 19 законодавчих актах, кожний з яких присвячувався відповідній категорії селян чи певному питанню, зокрема: «Загальне положення про селян, які вийшли із кріпосної залежності», «Місцеве положення про земельний устрій поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських», «Положення про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності їх подвірної осілості та про підтримку урядом до набуття селянами у власність польових наділів».

В процесі реалізації нормативних актів, в першу чергу «Положення про селян, які вийшли із кріпосної залежності» від 19 лютого 1861 р., селянам був наданий правовий статус, який характеризувався такими рисами: 1) селяни, які вийшли із кріпосної залежності, оголошувались «вільними сільськими обивателями» і наділялись наступними особистими та майновими правами: вступати в шлюб «без дозволу поміщика» і самостійно вирішувати свої сімейні та господарчі справи, набувати у власність нерухоме майно, займатись торгівлею і утримувати «промислові та ремісничі заклади», укладати угоди, вступати в купецькі гільдії; 2) селяни одержували право подавати позови, відповідати в суді, виступати як представники сторін; 3) селяни одержали право утворювати власні органи самоврядування – обирати волосні управління та волосні суди (на волосних сходах) і сільських старост (на сільських сходах).

Проте, селяни були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Юридичною особою, якій давалося у постійне користування земля стало селянське товариство – община, з якою укладалась уставна грамота. Община безпосередньо наділяла землею своїх членів з правом періодичного перерозподілу за наявністю згоди 2/3 громади. Користування землею було обмежене рядом формальностей: заборонялось змінювати існуючу сівозміну, проводити обробку нових земель без дозволу поміщика. Отже, кожний селянин мав право на отримання земельного наділу тільки через членство в общині. Проте право на отримання наділу не було суб’єктивним правом у цивільно-юридичному контексті [31].

Поділяємо твердження В.М. Моісеєнка про те, що «повноваження домогосподаря, в силу яких він вів господарство і вибирав спосіб використання землі, базувались не на праві власності, а на визнанні його общиною та державою як представника двору, який ніс відповідальність за виконання повинностей. При чому до переліку повинностей входила не тільки своєчасна сплата податків і ліквідація заборгованості з викупу, а й раціональне використання та правильна обробка наданої земельної ділянки» [32].

Царський указ 1861 р. виконав лише пасивну роль – розкріпачення землі і селян. Після його проголошення було ще майже сорок років поміщицько-кріпосницького протистояння і общинного «бродіння», перш ніж столипінська аграрна реформа запропонувала селянам шлях виходу з общини на власні земельні наділи і створення фермерських (куркульських) господарств.

Після скасування кріпаччини сільське господарство України, як і всієї Російської імперії, розвивалося капіталістичним шляхом. Проте розвиток капіталізму в сільському господарстві гальмувався наявністю кріпосницьких пережитків, особливо в поміщицьких землеволодіннях. У пореформений час відбувалася боротьба між двома шляхами розвитку в сільському господарстві. Один із них – реформістський, він відбивав інтереси поміщиків і був аналогічний до того, що набрав типових форм у Прусії, які проявлялися у збереженні поміщицького землеволодіння і панщини. Цей тип господарювання передбачав поступове переростання поміщиць-кого господарства на буржуазне при наявності політичної влади в руках великих землевласників і називався пруським шляхом. Він став для селян обтяжливим, оскільки вони перебували в залежності від великих землевласників.

Другий шлях – революційний, що означав перехід латифундій до власності селян і поступове утворення на їх основі фермерських господарств. Цей шлях розвитку сільського господарства – американський. При ньому головним чинником у сільському господарстві ставав селянин, котрий поступово трансформувався на фермера. Між цими двома шляхами розвитку капіталізму в аграрному виробництві в Російській імперії, у тому числі і в Україні, відбувалося гостре протистояння аж до жовтневих подій 1917 р. Однак жоден з них так остаточно й не переміг, доки не був знищений у Росії капіталізм взагалі.

Отже, розвиток аграрних відносин в Україні у пореформений період відбувався капіталістичним шляхом за наявності пруського типу господарювання. Саме такий тип ведення сільського господарства став для України свого роду класичним.

Різні спільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення аграрної проблеми. Представники лівого радикального напрямку вважали, що цього можна досягти лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли: Українська демократична партія (УДП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Есери та трудовики пропонували встановити «трудову норму». Ліберали наполягали на викупі землі у поміщиків за «справедливу» (не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам за виплату через банк.

По різному визначали цілі та завдання вирішення аграрного питання українські політичні партії. Так, Українська федеративно-демократична партія вважала, що українське землеробство здавна було індивідуальним, що передчасна соціалізація та націоналізація землі поведе до насадження колективізму зверху, що викличе державну опіку і бюрократизм, який глибоко не по душі українського народу. Українська народна партія наголошувала на необхідності: – обороняти дрібну і середню земельну власність; – домагатися скасування великої земельної власності; – допомагати якнайширшому розвитку всіх форм сільськогосподарської кооперації і розвитку хутірського господарства. Українська партія соціалістів-федералістів підтримувала «усяке товариське й спілкове господарство», передачу землі «у користування хліборобським та кооперативним товариствам і спілкам під контролем органів місцевого самоврядування» [33]

Уряд мав власну програму, суть якої – збереження поміщицького землеволодіння і створення міцного прошарку заможних селян. Другий аспект урядової програми визначив суть, напрями та конкретні завдання столипінської аграрної реформи.

Згідно з указом «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й користування» від 9 листопада 1906 р., проект якого розроблено прем’єр-міністром П. Столипіним і підписаний царем Миколою ІІ, аграрна реформа передбачала здійснення трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господарства; 3) переселенська політика. Реалізація цих заходів була тісно пов’язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, орендними відносинами на селі, агрокультурою тощо. Найголовніша умова – це вихід селян з общини (громади).

Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії, наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з державними і церковними властями. Але в спадкову власність громада не втручалась. «Селянська філософія, – визначив сучасний український філософ М. Попович, – опиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю» [34]. Тому вихід з общини сприяв закріпленню за селянами землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний лад, який сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Практика общинного господарювання показала, що його структура несумісна з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розподілу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника.

Столипінська реформа в цілому сприяла ліквідації «земельних общин». «Кожному селянинові, – констатує К. Кононенко, – надавалося право вийти з «общини» й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Закон від 1906 р. з доповненнями і поширенням його в 1910 р. дозволяв селянинові прилучати до цього «відрубу» свою садибну землю, переносити туди будівлі й таким чином утворювати «хутір». Селяни скористалися з реформи Селянським Земельним Банком, який відтоді почав широко кредитувати купівлю землі селянами. Розгорнувся посилений процес розпаду «земельних общин» і купівлі землі. За неповних чотири роки дії цього закону на Україні 1/4 господарств, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1906-1917 рр. Селяни купили, головним чином у поміщиків, 7 млн. 278 тис. дес. на суму 1 млрд. 300 млн. крб. Всі куплені землі використовувалися тільки як «хутори» або «відруби». Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га. Внаслідок Столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила ледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалися селяни, майже вся перейшла в їх особисту приватну власність. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кожний двір у середньому припадало по 6,3 дес. землі, але декілька поміщиків все таки володіли від 50 до 1000 дес. землі, а Терещенко мав 250000 дес. У Таврійський, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодіння охоплювало близько 50% усіх дворів [35].

Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалося тільки частковим успіхом, бо з можливостей, які створювала його аграрна реформа, скористалися багатші та проворніші селяни. Шляхом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли господарювати. Але із зростанням багатшої верстви селян зростала й бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській губернії понад 33 тис. господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсонщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори. Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона прискорила їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролетаріат.

Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації членів соціал-революційної партії, які закликали їх до страйків та заворушень. Соціалісти-революціонери були проти аграрної реформи Столипіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і роздати селянам безплатно. Крім того, аграрна реформа мала на меті ліквідувати сільській пролетаріат, що йшло на шкоду соціалістам усіх мастей. У зв’язку з тим Столипін став головним об’єктом атак соціал-революціонерів й в кінці кінців загинув в м. Києві від рук есера Д. Багрова 18 вересня 1911 р.

З 1907 р. по 1911 р. в Україні вийшли на відруби і хутори 226 тис. 500 господарств, які володіли 2 млн. 803 тис. дес. землі. Найбільш інтенсивно зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях. Загалом в 1907-1916 рр. на відруби і хутори вийшла незначна частина селянських дворів: в середньому у восьми українських губерніях близько 14% селянських господарств. В результаті Столипінської аграрної реформи 409 тис. селян-бідняків продали свої злиденні наділи і стали батраками або пішли шукати роботу в промислових містах [36].

Незважаючи на деякі поліпшення, що їх дала реформа П. Столипіна, вона не розв’язала аграрної проблеми, і селянство пішло на війну з думкою про землю. Це визначило роль озброєного селянства в армії під час Лютневої революції 1917 р. і далі – в більшовицькому перевороті.



  1. Діденко В.В., Коломієць С.С. Історія України. – К., 1999. – С. 119, 131-133.

  2. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 224-225.

  3. Панченко П.П., Шмарчук В.А. Аграрна історія України. – К., 2000. – С. 26-28.

  4. Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов. – К., 1961. – С. 7.

  5. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен, 1966. – Том 2. – С. 292.

  6. Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов. – К., 1961. – С. 22-24.

  7. Там само. – С. 25.

  8. Там само. – С. 21-22; Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ століття). – Львів: Світ, 1996. – С. 245.

  9. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ століття). – Львів: Світ, 1996. – С. 246.

  10. Енциклопедія українознавства. Частина 3. – С. 1041.

  11. Музиченко П. Історія держави і права. – С. 273-274.

  12. Енциклопедія українознавства. Частина 2. – С. 481.

  13. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст. – К., 1968. – С. 8.

  14. Там само.

  15. Голицинская Е. Украина и ее колонии // Украинская жизнь. – 1914. - № 4. – С. 28.

  16. Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов. – К., 1961. – С. 151.

  17. Яворський М. Україна в епоху капіталізму. Випуск другий. На шляху капіталістичної акумуляції. – Харків, 1925. – С. 15.

  18. Теплицький В.П. Вказана праця. – С. 122

  19. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму. – К., 1970. – С. 302.

  20. Николаевская хлебная биржа. Прошлое и настоящее. – Николаев, 1993; История биржевой торговли в Одессе. – Одесса, 1996.

  21. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 218.

  22. Фареній І.А. Вплив просвітницької діяльності кооперації на соціальний та культурний розвиток українського селянства (початок ХХ століття). – Український селянин. – К., 2001. – С. 195.

  23. Хромов П.А. Экономическое развитие России. Очерки экономики России с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции. – М., 1967. – С. 330.

  24. Величковский М. Сільське господарство України і колоніальна політика Росії. – Український господарник. – Нью-Йорк, 1957. – С. 12-13.

  25. Хромов П.А. Вказ праця. – С. 330.

  26. Лось Ф.Е. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба. – К., 1955. – С. 79-80; Лугова О.І. Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. – К., 1967. – С. 116-117.

  27. Лугова О.І. Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. – К., 1967. – С. 116-117.

  28. Рибалка І.К. Великий Жовтень і зміни соціальної структури селянства України (1917-1920 рр.) // Український історичний журнал. – 1987. - № 11. – С. 48-49.

  29. Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. – К.: Вид-во Київського університету, 1973. – С. 8.

  30. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1991. Т. 5. – С. 140.

  31. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 126.

  32. Моісеєнко В.М. Характерні риси правового статусу селянства в пореформений період. – Український селянин. Праці науково-дослідного інституту селянства. Випуск 3. – К., 2001. – С. 178.

  33. Програмні документи перших українських політичних партій. – К.: Пошук, 1992. – С. 21-22, 35-36, 42, 57-61.

  34. Попович М. Нарис історії культури України. – К.: АртЕК, 1998. – С. 420.

  35. Енциклопедія українознавства. Частина 3. – С. 1042.

  36. Зырянов П.Н. Крестьянская община Европейской России в 1817-1914 гг. – М., 1992. – С. 98, 106; Історія Української РСР. – К., 1953. Том перший. – С. 365, 585, 606; Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ століття). – Львів: Світ, 1996. – С. 344-345; Щербаков В. Черниговщина накануне революции // Летопись революции. – 1927. - № 2 (23). – С. 31.

Коломиец С.С., Пархомчук Я.М.

Реформаторские процессы в аграрной сфере Украины

(вторая половина ХІХ – начало ХХ в.).

Анализируются предпосылки, содержание, особенности осуществления и результаты аграрных преобразований в украинских землях, которые входили в состав Российской империи во второй половине ХІХ – в начале ХХ ст.

Ключевые слова: украинское село, землевладение, крестьянская реформа, аграрная реформа П. Столыпина, агрокультура.

Kolomietz S.S., ParkhomchuK Ya.M.

The reformative processes in the agrarian sphere of Ukraine

(the second half of XIX – beginning of XX century).

Pre-conditions, maintenance, features of realization and results of agrarian transformations, to Ukrainian grounds which entered in the complement of the Russian empire in the second half of ХІХ – at the beginning of ХХ century, are analysed.

Keywords: ukrainian country, landownership, peasant reform, agrarian reform of P. Stolypina, agriculture.

УДК 94(477.43/44)"1861/19" Богатчук С.С.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка