Вісник аграрної історії


СТАНОВИЩЕ ПОДІЛЬСЬКОГО КРАЮ В ПОРЕФОРМЕННИЙ ПЕРІОД



Сторінка3/23
Дата конвертації14.07.2017
Розмір6,19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

СТАНОВИЩЕ ПОДІЛЬСЬКОГО КРАЮ В ПОРЕФОРМЕННИЙ ПЕРІОД

(1861 – початок ХХ ст.)

У статті відповідно до архівних та наукових джерел характеризуються особливості соціально-економічного становища Подільського краю в пореформений період (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.), коли після скасування кріпосного права відкривається шлях на новий рівень розвитку українського суспільства.

Ключові слова: Поділля, реформа, селяни, еміграція.

Характеризуючи стан наукової розробки проблеми, відзначимо, що бібліографія цієї теми має чимало наукових доробок. Необхідно відзначити історика Є. Сіцинського [1], історика-краєзнавця В. Отамановського [2] , що у 20-40х р. ХХ ст. працювали над історією Поділля. Історії рідного краю присвячені праці й сучасних українських дослідників Баженова Л.В.[3], Зінченка А.Л.[4], Прокопчука В.С.[5].

Важливість даного дослідження полягає в необхідності розкриття соціально-економічного розвитку подолян після проведення аграрної реформи 1861 р.

В другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася найважливіша подія – це скасування кріпосного права, або ще історики називають селянською, аграрною реформою.

Ще в кінці ХVІІІ ст. Подільський край ввійшов до складу Російської імперії. Феодально-кріпосницька система затримувала розвиток більшості галузей промислового й сільськогосподарського виробництва в Російській імперії, зокрема в Подільській губернії. Майже 90% населення губернії залишалися кріпаками. Та вже в 20-30-х рр. ХІХ ст. спостерігається процес розпаду цієї системи, який супроводжувався важкою аграрною кризою.

Включення Поділля до загальноросійського економічного ринку поступово змінило його становище. Найпоширенішими галузями стали хліборобство й гуральництво [6, с. 61]. Подільська губернія почала виділятися серед інших в збільшенні вивозу великої кількості хліба на південь. Так, в 1846 р. на продаж було вивезено близько 500 тис. четвертей зерна [7, арк. 7].

В лютому-березні 1858 р. дворянство Подільської губернії звернулося до Головного комітету селянських справ з приводу утворення ним комітетів для складання проекту «Положення» про звільнення селян [8, c. 103-104], на що отримали рескрипт Олександра ІІ про відкриття підготовчих комітетів в губерніях Південно-Західного краю, в якому висвітлювалися їх основні положення: 1/ поміщикам залишається право власності на всю землю, але селянам залишаються їхні садибні наділи, які вони на протязі певного часу набувають у свою власність шляхом викупу, крім того, їм надається в користування належна по місцевим умовам земля, за яку вони сплачують оброк, чи відбувають повинності поміщику для виконання їхніх зобов’язань перед державою та поміщиками; 2/ селяни мають бути розподілені на сільські громади, а поміщикам надається право вотчинної поліції; 3/ при облаштуванні майбутніх взаємовідносин поміщиків і селян має бути забезпечена належна сплата державних та місцевих податків та зборів [9, с. 205].

Загалом, становище населення у губерніях напередодні скасування кріпосного права було надзвичайно важким. Тому влада прикладала максимум зусиль, щоб не допустити селянських виступів, пояснюючи, що уряд хоче якнайкраще влаштувати їх побут, тому потрібно спокійно очікувати звільнення, отримання земля, підкоряючись при цьому поміщику та виконуючи повинності [10, арк. 1-2 зв].

Основні положення реформи 1861 р. були викладені в маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності. Згідно цих документів селяни ставали особисто вільними.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «крiпосне право на селян, оселених у помiщицьких мaєтках, i на дворових людей скасовується назавжди...». Селяни-крiпаки за цим положенням переставали бути власністю помiщика i були оголошені «вiльними сiльськими обивателями». Їм надавалась можливість вести вiльну торгiвлю, вiдкривати промисловi i ремicничi пiдприємства, торговельнi заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти i збувати рухоме й нерухоме майно, навіть, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальнi заклади.

Факт ліквідації кріпосництва не приніс селянам повного рівноправ’я. Вони мали сплачувати викупні платежі. До того ж, після реформи селяни отримали в своє розпорядження менше землі, ніж до 1861 р.

За селянами Правобережної України зберігалися наділи в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847— 1848 pp. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та додатковий наділи. В середньому селянам виділяли 1,9- 2,3 десятини на ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами в спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з польським повстанням 1863 p. царський уряд 30 липня 1863 p. видав закон, згідно з яким було введено обов'язковий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшувалися на 20 %.

Більшість українських селян отримала садибні та піші наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити себе прожитковим мінімумом. Середній наділ на Лівобережжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини, у губерніях Степової України — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини. Наділи державних селян в середньому становили 4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищувало розміри наділів кріпаків.

Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші. Пасовища, сіножаті, ліси, частина яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і землевласників, після сенатського указу 1886 p. майже повністю стали власністю останніх.

Певну особливість мала реформа 1861 р. на Правобережній Україні. Маючи сумнів щодо відданості польської шляхти (підтвердженням цього є повстання поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більше, ніж вони мали до 1861 р. Але, вигравши на величині наділів, селяни втрачали на дуже завищених цінах, які вони змушені були платити за землю. При проведенні реформи поміщики забрали собі найкращі землі, залишивши гірші селянам. На Поділлі, як і в Україні, існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилось безземельним.

Українські селяни, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могли вже вільно розпоряджатися своєю власною долею.

Протягом другої половини ХІХ ст. важливе місце в системі сільськогосподарських культур зайняло вирощування цукрових буряків для потреб харчової промисловості і кормової бази тваринництва. В цей час на Правобережній Україні відбувалося зростання продуктивності цукроварень шляхом удосконалення їх техніки та технології виробництва. Якщо в 1882 р. в губернії під цукрові буряки було відведено 56134 десятини землі, то наприкінці 90-х років ними засівалося понад 95 тис. десятин. Поміщицькі господарства збільшили посіви цукрових буряків у шість разів, понад 45% селянських господарств також займалися бурякосіянням. За кількістю площ і збору коренеплодів Подільська губернія зайняла друге місце в країні після Київської [11, с. 138].

В 1866 році був заснований Степанівський цукровий завод, в 1873 р. – Вороновицький. Ці два заводи належали Степанівському товариству, загальний капітал якого становив 1 млн. 200 тис. крб. В цей же час (1869 році) було засновано Тростянецький цукровий завод з основним капіталом в 1 млн. 500 тис. крб. [12, арк. 167-171).

Якщо в 1861 р. на Поділлі діяло 32 цукрових заводи, то вже в 1895 р. їх кількість налічувала 52, тоді, як на Правобережній Україні їх працювало 125 (тобто це 34 %). Виробництво цукру здійснювалося в усіх 12 повітах губернії. За цей час виробництво цукру збільшилося з 454, 8 тис. до 6825, 7 тис. пудів [13, c. 139].

Тільки в 1882 р. з Подільської губернії на Київський цукрово-рафінадний завод було надіслано більше 15 тис. пудів цукру [14, арк. 34].

Поряд із цукроварінням на Поділлі відбувається подальший розвиток борошномельного виробництва та винокуріння, тютюнової промисловості. Та вони розвивалися нерівномірно. В 1862 році на Поділлі працювало 215 винокурних заводів. На жаль, до кінця століття їх кількість значно зменшилася до 79. Зовсім інше становище відбувається в борошномельній промисловості, яка за кількістю виробленої продукції змагалася з винокурною. В 1867 р. в Подільському краю працювало 2693 млини, а на кінець століття їх кількість збільшилася до 3595, які давали продукцію на суму 3,3 млн. крб. [15, с. 140].

В цей же пореформений період виникають кустарні та ремісничі заклади. Так, в 1892 р. Гайсинська міська управа розглядає прохання жителя міста Іося Айзиковича Поляка про відкриття власного шкіряного закладу [16, арк. 13].

Для регулювання економічного розвитку країни та її місця на міжнародному рівні важливу роль відіграли залізниці. Подільська губернія виявилася в центрі розбудови залізничної мережі в другій половині ХІХ ст.

В 1865 р. була ведена в дію Одесько-Балтська залізниця. Балта була значним торговельним центром Подільської губернії, де віддавна існували хлібні магазини та проводилися ярмарки. В Одесу з Балти відправлялася продукція, що вироблялась переважно в Південно-Західному краю (вовна, хліб, сало, насіння тощо) [17, арк. 70, 88.]

В травні 1870 р. було відкрито рух Києво-Балтської залізниці, що проходила через Козятин, Вінницю, Жмеринку [18, арк. 2,3].

Для покращання усіх шляхів сполучення Подільської губернії губернатор Муханов видав наказ щодо упорядкування доріг, які знаходяться в поганому стані та можуть перешкодити можливій мобілізації військ, а також проведенню сільськогосподарських робіт [19, арк. 46].

Завдяки поширенню залізничної мережі промислові райони були з'єднані з аграрними окраїнами, що сприяло поліпшенню товарного обігу, зміцнюючи внутрішній ринок.

В 1871-1873 рр. хлібні вантажі склали 40% вантажообігу української залізничної мережі. Лише з Правобережної України середньорічний вивіз зерна складав 320 тис. т. [20, арк. 15]. В 1880 р. Південно-Західною залізницею було перевезено 725, 5 тис. т зерна, а в 1902 р. - 3120,6 тис. т зерна [21, c. І5].

Та, незважаючи на позитивні зміни, в кінці XIX – на початку XX ст. фактично всі українські землі охопив еміграційний рух українського населення. Основною причиною еміграції українського селянства було малоземелля та аграрне перенаселення. На Поділлі, як і у всій Україні, існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилось безземельним. Згідно з переписом населення 1897 р. загальна кількість робітників Поділля становила дві основні категорії: торгово-промислові робітники – 25,863 тис. і не торгового-промислові (тобто сільськогосподарські) – 113,199 [22, c. 7].

На Поділлі надлишок робочої сили складав 1184 тис. чол. Це й спонукало подолян до еміграції наприкінці ХІХ ст. [23, c. 367].

Відповідно до перепису 1897 р. населення Поділля складало 2 млн. 627 тис. чол. [24, арк. 12], за відомістю генерал-губернатора його чисельність вже в 1898 р. нараховувало 2 млн. 981 тис. 833 чоловік [25, арк. 13], а на 1 січня 1914 року його кількість була 3 млн. 255тис. чол. [26, с. 142]. Також, необхідно відзначити, що селяни на той час складали майже 80 % від усього населення, а за національним складом українців нараховувалося 84,77 % [27, арк. 8]. У даному випадку Подолія не відступала від того загального правила еміграції, згідно з яким робітниче населення намагалося мігрувати в місця з розвиненою промисловістю, торгівлею та капіталістичним сільським господарством, де спостерігався великий попит на робочі руки.

Переважна більшість мешканців Поділля переселилась у Південні райони України, Крим, Кавказ, Бессарабію (близько 26 тис. чол.)[28, с. 43].

У кінці XIX ст. – на початку ХХ ст. Амурська, Приморська та Забайкальська області потребували робочих рук для будівництва Сибірської залізниці, фортець, казарм, у розробці гірських надр, рибних та лісових промислів. Для переселення у ці райони урядом надавалося право отримання посвідчення на проїзд по пільговому тарифу переселенців.

У 1900 р. царський уряд видав нові “Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях”. На їх основі з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно із законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи – землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців. Так, Калузькою Губернською Комісією по землевпорядкуванню було направлено губернатору Подільської губернії списки хуторських земель для селян, що бажають оглянути ці маєтки з метою викупу при участі Селянського Поземельного Банку [29, с. 57]. Цим скористалися селяни Гайсинського повіту Шестун, Трум, Ільченко, Сосновський та інші [30, арк. 58].

У березні 1906 р. вийшла інструкція “Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.”, що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином, мало- і безземельних, на “нові землі”, щоб запобігти новому вибуху їх невдоволення, як це було під час революції 1905-1907 рр. Тільки з 1906 по 1912 р. з України до Сибіру виїхало близько мільйона селян. Переселення відбувалось у жахливих умовах; на місцях селяни, позбавлені сільськогосподарського реманенту і машин, здебільшого не могли забезпечити освоєння своїх земельних наділів і змушені були повертатись назад. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70% переселенців [31, арк. 4].

Та все ж таки селяни переселялися великими сім’ями до Сибіру, сподіваючись покращити своє матеріальне становище. У зверненні Василя Косенка, жителя с. Краснопілка Гайсинського повіту Подільської губернії, до губернатора відзначається: “Желаю переселиться с семейством в Самарскую область и прошу выдать свидетельство на проезд туда по уменьшенному переселенческому тарифу, принимая во внимание мое крайне критическое положение” [32, акр. 13]. У 1911 році чимало селян цього села переселилися до Самарської області Самаро-Вяземською залізницею [33, арк. 49-50].

Відповідно до циркуляру Головного Управління Землевпорядкування та Землеробства від 19 грудня 1912 року за № 27, циркуляр від 16 січня 1913 р. за № 3 свідоцтва ходаків та тарифні посвідчення видавалися безперешкодно усім селянам і міщанам-землеробам, які мають право вільно пересуватися по території Російської імперії [34, арк. 54].

У 1914 році спостерігається досить пожвавлений рух переселенців з Подільської губернії в райони Азіатської Росії, в першу чергу, Приморський край, Амурську область, Забайкалля. Лише в березні було видано документи для переїзду в Приморську область 13 сім’ям (35 чоловіків і 32 жінки) та 44 сім’ям (127 чоловіків та 138 жінок) – в Амурську область [35, арк. 64].

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Поділля за своїм характером залишалося сільськогосподарським регіоном. Тут головним чином була розвинута харчова промисловість і значною мірою цукроваріння. Кількість сільськогосподарських робітників у Подільській губернії переважала кількість промислових у 4,5 рази. В умовах розвитку капіталістичних відносин в Російській імперії зростала кількість малоземельних і безземельних селян (у той час, як поміщики володіли великими земельними угіддями, селянство потерпало від безземелля). Не маючи змоги знайти роботу за місцем проживання, значна кількість подолян виїхала за межі рідного краю.



  1. Сіцінський Є. Нариси історії Поділля. Вінниця, 1927.

  2. Отамановський В. Краєзнавство на Поділлі. – Вінниця, 1926.

  3. Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ – ХХ ст. – Камянець-Подільський, 1993. – 480 с.

  4. Зінченко А.Л. Наш край – Поділля. – Вінниця, 1992.

  5. Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність. – К.,1995. – 204 с.

  6. Гордуновський О.М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережної України першої половини ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 2000. - №1. – С. 61.

  7. Центральний державний історичний архів України (далі – ЦДІА України). – Ф. 442. Оп. 457. Спр. 359. Арк. 7.

  8. Отмена крепостного права на Украине: сб. докум. и материалов – К.: Изд-во АН УССР, 1961. – С. 103-104

  9. Красовський Я.Й. Проведення реформи 1861 року на Поділлі – ВДПУ, Наукові записки, Випуск 13, 2008. – С. 205.

  10. ЦДІА України. – Ф. 442. Оп. 809. Спр. 176. Арк. 1-2 зв.

  11. Нариси історії Поділля (далі – Нариси історії Поділля). – Хмельницький, 1990. – С. 138.

  12. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф.352. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 167-171.

  13. Нариси історії Поділля. – С. 139.

  14. ДАВО. – Ф. 388. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 34.

  15. Нариси історії Поділля. – С. 139.

  16. ДАВО. Ф. 286. Оп. 1. Спр. 61. Арк. 13.

  17. ЦДІА України. – Ф. 442. Оп. 41. Спр. 123. Арк. 70-88.

  18. ЦДІА України. – Ф. 442. Оп. 44. Спр. 667. Арк. 2,3.

  19. ДАВО. – Ф. 205. Оп. 1. Спр. 59. Арк. 46.

  20. ЦДІА України. – Ф. 442. Оп. 41. Спр. 32. Арк. 25.

  21. Вестник Юго-Западных железных дорог. – 1903. - №27. – С. 15.

  22. Стопневич. Б. Промышленость и сельськое хазяйство Подолии // Экономическая жизнь Подолии / Б. Стопневич. – 1914. – № 1. – С. 7.

  23. Злупко С.М. Економічна історія України: навч. посіб. / С.М. Злупко. – К.: Знання, 2006. – 367 с.

  24. ДАВО. – Ф. 965. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 12.

  25. ДАВО. – Ф. 352. Оп. 2. Спр. 21. Арк. 13.

  26. Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990. – С. 142.

  27. ДАВО. – Ф. 965. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 8.

  28. Шлепаков А.М. Українська трудова еміграція в США Канаді (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). / А.М. Шлепаков. – К., 1960. – С. 43.

  29. ДАВО. – Ф. 388. Оп. 3. Спр. 16. Арк. 57.

  30. ДАВО. – Ф. 388. Оп. 1. Спр. 44. Арк. 58.

  31. ДАВО. – Ф. 388. Оп. 4. Спр. 12.Арк. 4.

  32. ДАВО. – Ф. 388. Оп. 4. Спр. 9. Арк. 13.

  33. ДАВО. – Ф. 388. Оп. 1. Спр. 44. Арк. 49-50.

  34. ДАВО. – Ф. 338. Оп. 3. Спр. 16. Арк. 54.

  35. ДАВО. – Ф. 388. Оп. 3. Спр. 16. Арк. 64.

Богатчук С.С.

Положение Подольского края в пореформенный период (1861 – начало ХХ ст.).

В статье согласно архивных и научных источников характеризуются особенности социально-экономического положения Подольского края в пореформенный период (вторая половина ХIХ – начало ХХ в.), Когда после отмены крепостного права открывается путь на новый уровень развития украинского общества.

Ключевые слова: Подолье, реформа, крестьяне, эмиграция.

Bogatchuk S.S.

Position of the land of Podillya after the agrarian reform

(1861 – beginning of XX century).

The features of socio-economic position of the land Podillya after the agrarian reform in the nineteenth century are characterized in the article according to archival and scientific sources. It is determined that the new level of development of Ukrainian society opens after abolition of serfdom.

Keywords: Podillya, reform, peasants, emigration.
УДК 94(477.43/44)“19“:338.43.02 Скрипник А.Ю.

ДЕРЖАВНЕ РЕФОРМУВАННЯ АГРАРНИХ ВІДНОСИН

В ПОДІЛЬСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

В статті проаналізовано основні напрямки реформування аграрних відносин органами державної адміністрації Подільської губернії.

Ключові слова: управління, адміністрація, реформа.

На початок ХХ ст. Російська імперія залишалась єдиною великою державою, де зберігалась абсолютна монархія; вища влада в країні знаходилась в руках імператора, він як і раніше визначав усю державну політику. Рубіж ХІХ і ХХ ст. характеризується завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації; промисловість стала переважати над сільським господарством. Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 рр. пережила економічну кризу. Особливістю економічного стану України як частини імперії був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь та схід досить швидко стали на капіталістичні рейки і бурхливо розвивали промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор.

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Його характерною рисою було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація. Частка заможних господарств (понад 15 десятин) досягла 5,1 %, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягав 80,5 % [1, 250].

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й пора радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905-1907 рр. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, зацікавленість буржуазії в її залучені до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод готували ґрунт для стихійного вибуху народних мас. Ще на початку ХХ ст. створилася своєрідна криза законності в країні, коли влада почала застосовувати грубі, відкриті форми розправи з робітничим і селянським рухом, демонстраціями і страйками.

Ще у 60-х рр. ХІХ ст. Петербург цікавився думками й міркуваннями генерал-губернаторів північно-західних і південно-західних губерній щодо введення земств. Тоді всі висловилися категорично проти виключно з політичних мотивів: неблагонадійність місцевої шляхти. На початку ХХ ст. царський уряд з тих самих причин не наважився запровадити земське самоврядування на Правобережжі і створив своєрідну карикатуру, оскільки всі основні питання господарського і культурного життя було віддано не в руки земств, а губернської адміністрації. „В бюрократичних колах ці управління земським господарством стали називати ”маргариновими земствами” [2, 68].

На початку ХХ ст. в губернії, згідно із законом 12 липня 1889 р. (перетворення судово-адміністративних установ на селі), діяв спеціальний губернський комітет, до складу якого входили члени від губернського в селянських справах присутствія і голови та члени від повітових з’їздів мирових посередників. Обов’язки голів комітетів у повітах покладались на предводителів дворянства, а самі комітети складалися з дворян, що мали вищу або середню освіту. Приступивши до виконання своїх функцій, тимчасові губернські комітети розробили пропозиції про поділ населених пунктів на земські дільниці та райони міських судів. Загалом в Україні було створено 693 земських і 189 міських судових дільниць, зокрема в Подільській губернії: земських – 103, міських – 30 [3, 83]. Однією з важливих функцій цієї установи став постійний моніторинг стану землекористування. Із земських дільниць періодично надходили звіти, в яких докладно відображалася ситуація щодо розподілу землі серед місцевого населення за принципом приналежності до його соціального стану. Це давало можливість місцевій адміністрації не тільки мати докладну картину, а й контролювати і впливати на ситуацію відповідно до стратегічних завдань аграрної політики російського самодержавства.

9 липня 1904 р. до канцелярії подільського губернатора надійшов циркуляр Київського генерал-губернатора І.Клейгельса. В ньому йшлося про впровадження з 1 липня 1904 р. “В межах Південно-Західного краю...” нової установи в системі губернської влади – “Управління земським господарством” [4, 3].

Сфера діяльності нової установи визначалась статтею 2 ”Положения о Земском управлении” від 2 квітня 1903 р. ”Основним завданням діяльності управління є турбота про благоустрій і добробут тримільйонного населення Подільської губернії на загальній площі в 3.525.000 десятин. Це, можливо, коли будуть вжиті всі заходи щодо загального культурного розвитку населення у зв’язку з розвитком його промислової діяльності, за наявності найрізноманітніших побутових, історичних та економічних умов губернії” [4, 11].

І.Клейгельс наголошував на складності й відповідальності завдань, що постали перед новим закладом, тому на керівні посади рекомендував осіб, які б “ясно і чітко склали план майбутньої роботи”. Далі, посилаючись на досвід роботи земств у центральних губерніях, зазначив, що вони починали свою діяльність ще 40 років тому. Намагання пояснити причини їх відсутності до тих пір на Правобережній Україні зводилося до об’єктивних причин. “В губерніях Південно-Західного краю хоча і не було до цього часу органу по справах земського господарства, тим не менше з боку уряду вживалися всі заходи щодо розвитку відділів з метою задоволення потреб місцевого населення” [4, 13].

Новому управлінню передавались справи по земському господарству з розпорядчої частини канцелярії губернатора, приказу громадської опіки, губернського правління та губернського по селянських справах присутствія. За словами генерал-губернатора, в них зростала та зміцнювалась місцева ініціатива в роботі по створенню закладів, які б мали суспільне та загальнодержавне значення, тому новому управлінню земським господарством у Подільській губернії не доведеться починати з самих азів, що випало на долю земств у центральних губерніях [5, 195].

Земському управлінню дісталась немала майнова спадщина: 300 училищ Міністерства народної освіти, 1800 церковно-парафіяльних шкіл, 50 лікарень, значна кількість брукованих шляхів з хорошими мостами та страховий капітал у розмірі 3,5 млн. руб. Звернувши увагу на поганий рівень розвитку промисловості, І.Клейгельс наголосив, що “…землеробство в губернії є найголовнішою та найміцнішою основою народного багатства” [6, 15].

У самому змісті циркуляру немає відчуття негайної необхідності в новій установі, більше розповідається про її позитивні моменти та переваги. Головними завданнями її впровадження були: 1) передати з губернських присутствій справи по земському господарству, таким чином помітно їх розвантаживши від другорядної роботи; 2) нова установа стала своєрідним прототипом, підготовчим варіантом для впровадження земських структур за великоросійським зразком, щоб не викликати чергового обурення і протестів з боку польської шляхти. Помітно, що влада не квапилася з введенням земств на Правобережжі, її все ще лякала небезпека польського впливу. Тому сам процес становлення ніхто не підганяв, а він, за тодішньої “розсудливості та обережності начальства”, розтягнувся на довгих сім років.

З 1906 р. Подільська губернія стала полем для втілення нових планів російського самодержавства із впровадження аграрних перетворень за проектами П. Столипіна. Передбачалися заходи, спрямовані на зміцнення соціальної опори царизму на селі та вирішення проблеми аграрного перенаселення. Враховуючи причини виступів 1905 р., а це, на думку чиновників, ”незадовільне розташування селянських наділів переважно на непридатних для обробітку землях та відсутність сучасної техніки і знань агрономічних технологій”, були причиною ”постійної примари голоду над селянськими садибами” [7, 153].

Здійснення планів прем’єра лягло на місцеві управлінські структури. За указом Сенату 4 березня 1906 р. загальне керівництво всіма комплексними заходами взяла на себе новоутворена Подільська губернська землевпорядна комісія. До її складу входили: губернатор (голова), губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, керуючий казенною палатою, керуючий київським удільним округом, голова губернської управи по справах земського господарства, заступник начальника управління землеробства і державного майна Київської і Подільської губерній, член Кам’янецького окружного суду, чиновник з особливих доручень головного управління землеробства, чиновник губернського по селянських справах присутствія, губернський землемір, представник духовного відомства. Комісія мала окремий підрозділ – землемірну частину в складі губернського землеміра та його помічника, чотирьох старших землемірів, 14 молодших землемірів та 16 їх помічників. Загальний штат Подільської землевпорядної комісії разом з повітовими підрозділами нараховував 250 осіб [8, 1-5 зв.].

Виконавчі функції у повітах покладалися на повітові землевпорядні комісії. До їх складу входили: повітовий предводитель дворянства (голова), голова з’їзду мирових суддів, два податкових інспектори, два мирових посередники, представник духовенства. Крім представників влади, участь у роботі комісій брали три делегати від землевласників і п’ять від селян. Фінансові питання вирішувалися через губернські установи Міністерства фінансів [9, 44-45]. Практичні заходи розпочалися із запізненням, оскільки не були виконані всі умови формування комісій. Згідно з законом, до їх складу мали входити представники земств, а ці органи місцевого самоврядування з’явилися на Поділлі тільки у березні 1911 р. Тим не менше комісії розпочали свою роботу.

Вона тривала за двома основними напрямками: перехід бажаючих селян на відруби і переселення у східні регіони імперії. Щодо відрубів, то місцева адміністрація ці питання вирішувала самостійно, оформлюючи необхідні документи та звітуючи до вищих інстанцій. Земельна власність поділялася на декілька категорій: 1. кількість орної землі та пасовиськ, що належали сільським громадам; 2. земля яка перебувала у власності селян, що вийшли з громади (відруби); 3. поміщицькі землі (окремими підпунктами визначалось, скільки у власності польської шляхти і російських поміщиків відповідно); 4. державні землі у володінні чи в оренді колишніх державних селян. Паралельно у цьому ж напрямку працював Подільський губернський статистичний комітет, який майже кожного року за редакцією В. Гульдмана видавав статистичні збірки, де містилася інформація про стан землекористування на Поділлі [10].

Впродовж цих років виконання та контроль за ходом столипінської аграрної реформи було одним із пріоритетних напрямків діяльності адміністративних установ Подільської губернії. У процесі її здійснення виникали питання, що виходили за межі компетенції окремих органів влади і потребували участі майже всього апарату губернського управління. Одним з ключових питань у звітах подільського губернатора за 1907-1912 рр. була інформація про хід аграрної реформи, як одного з важливих напрямків внутрішньої політики імперії у краї [11, 52-56].

У 1911 р. відбулося декілька визначних подій. У лютому виповнилося 50 років з часу скасування кріпацтва. На урочистостях у Пушкінському народному домі в Кам’янці-Подільському було присутнє губернське начальство на чолі з губернатором. Відкрито пам’ятник ”цареві-визволителю” Олександру ІІ, а групою „селян-старожилів Подільської губернії, свідків кріпосного права покладено до нього вінок”. За наказом губернатора цих селян сфотографували, а картки, розіслали через мирових посередників і почепили у повітових присутніх місцях [12, арк. 48]. Заходи тривали в повітових центрах та великих селах. Представники влади у своїх виступах наголошували на історичності такої події для Поділля, важливому значенні ”возз’єднання” краю з Росією та її цивілізаторській ролі. Насправді проглядається намагання зміцнити у суспільній думці підвалини самодержавства, що істотно ослабли за останні роки, створити ілюзію непохитності існуючого ладу.

Другою значущою подією було поширення на Правобережній Україні земських установ. Незважаючи на повільне збільшення російського землеволодіння у краї, за наказом царя від 14 березня 1911 р. було введено в дію ”Положение о губернских и уездных земских учреждениях” [13, с. 5] Це важливе рішення впроваджувалось на Правобережжі поступово, якщо не повільно. Тільки 1 вересня 1911 р. у Києві відбулись святкування з нагоди офіційного початку діяльності земських установ.

Управління земським господарством створювались і діяли в системі МВС, але мали співпрацювати з Міністерством фінансів та іншими відомствами. До його функцій належало: збирання податків (грошових і натуральних), контроль за капіталами та майном, за кількістю продовольства, утримання шляхів та шляхових споруд, земської пошти, створення телеграфних і телефонних ліній, утримання лікарень, розвиток народної освіти, допомога сільському господарству, торгівлі та промисловості. Земства отримали право купувати і продавати майно, укладати угоди на основі загальних правил для державних установ. Вони могли вирішувати майнові суперечки в судах за загальними правилами [14, арк. 51-56].

Управління земством здійснювалося губернським і повітовими комітетами по справах земського господарства та губернською і повітовими управами. Губернський комітет мав розпорядчу владу, тоді як повітові комітети скликались лише для попереднього обговорення важливих питань. Управи здійснювали виконавчі функції на губернському і повітовому рівнях. Незважаючи на широкі повноваження, земства опинилися під жорстким контролем з боку адміністрації. Варто тільки поглянути на склад губернського комітету. Губернатор – очолював комітет, губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, керуючий казенною палатою, начальник губернського управління землеробства та державного майна, представник удільного відомства (призначався міністром імператорського двору), повітові предводителі дворянства, чиновник губернського правління, голова губернської управи по справах земського господарства, міський голова Кам’янця, земські гласні в кількості двох осіб від кожного повіту. В разі необхідності до роботи комітету залучались інші чиновники за фахом [15, арк. 7-9].

Губернський комітет здійснював загальний нагляд за діяльністю установ і посадових осіб управління, керував їх роботою. Контролював повітові управи та забезпечував своєчасними інструкціями, розподіляв натуральні земські повинності, займався фінансовими питаннями, губернським страхуванням.

До обов’язків подільської губернської управи, як виконавчого органу, входила підготовка справ до слухань у губернському комітеті, виконання постанов комітету та ведення поточних справ. Управа здійснювала загальне керівництво і нагляд за діяльністю повітових управ, мала право укладати угоди з дозволу адміністрації.

Використовуючи досвід, набутий земствами у великоросійських губерніях, земства на Поділлі розпочали свою діяльність, роблячи акцент на питаннях, пов’язаних з сільським господарством: боротьба із заболоченістю ґрунтів, організація сільськогосподарських дослідних станцій, відкриття ярмарків, розвиток шовківництва, бджільництва. Однією з підвалин успішного впровадження та здійснення своєї діяльності земства вважали широке інформування селянства, розраховуючи на підтримку заможних та письменних селян. Повітові управління періодично викликали сільських старост, яким видавали спеціальні ”листи” з програмою тих заходів, які планувалося здійснити найближчим часом [16, арк. 67-73].

Важливого значення у діяльності земств набули періодичні видання. Під редакцією М. Трублаєвича двічі на місяць у 1909-1911 рр. виходив безкоштовний ”Кооперативный листок земского управления Подольской Губернии” (з 1911 р. отримав назву ”Экономический листок земского управления Подольской губернии”) [17, с. 62]. На початку 1912 р. започатковане розповсюдження ”Пособия по агрономической помощи” з інформацією про останні прогресивні методики на той час, кожного місяця видавалася збірка ”Базарные и ярмарочные цены в 16-ти торговых пунктах Подольской губернии”. В 1913-1915 рр. друкований орган подільської земської управи мав назву ”Экономическая жизнь Подолии”. У вересні 1912 р. в м. Вінниці відкрито курси по боротьбі з утворенням ярів на полях. Всі витрати по проживанню і харчуванню земства брали на себе [18, арк. 128, 388].

Незважаючи на повну підконтрольність з боку губернської адміністрації, позитивна, багатогранна діяльність земств на Поділлі мала на меті покращення та полегшення соціально-економічного становища мешканців краю. Однак розвиткові цих процесів, вдосконаленню управлінських структур, методів їх роботи зашкодила Перша світова війна.



З розвитком ринкових відносин земля набула статусу товару. Це підштовхнуло державні управлінські структури до формування і періодичного вдосконалення моніторингової системи землекористування з метою контролю, і водночас, як одного з важливих чинників внутрішньої політики самодержавства на Поділлі.

  1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К. 1999. – 568 с.

  2. Сорокина В.В. Политика русского самодержавия в отношении западных земств // Правоведение. – 1979. – № 1. – С. 65-70.

  3. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціально-етнічних конфліктах. – К. 1998. – 334 с.

  4. Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХмО). Ф.228. – Оп.1. – Спр.7243

  5. Поділля: історико-етнографічне видання / Артюр Л.Ф., Балушок В.Г., Болтарович З.Є. та ін. – К. 1994. – 344 с.

  6. ДАХмО. – Ф.228. – Оп.1. – Спр.7243.

  7. Кузьміна Н.А. Олійник Ю.В. Соціально-економічна та політична ситуація в Подільській губернії під час революції 1905-1907 рр. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). Вип. 32. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – С. 150-155.

  8. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). Ф.388. – Оп.1. – Спр.45.

  9. ДАХмО. – Ф.288. – Оп.2. – Спр.149.

  10. Гульдман В.К. Населенные места Подольской губернии (Алфавитный перечень населенных пунктов с указаниями некоторых справочных сведений) – Каменец-Подольск. 1893. – 636 с. Гульдман В.К. Поместное землевладение в Подольской губернии. Настольно-справочная книжка для гг. землевладельцев и арендаторов. – Каменец-Подольск: Изд. 2-е, испр. и доп., 1903. – 950 с.

  11. Центральний державний історичний архів України м.Київ. (далі – ЦДІАУК). Ф.442. – Оп.641. – Спр.704.

  12. ДАВО. – Ф.35. – Оп.1. – Спр.34.

  13. Mankowski P. Pamietniki. Biblioteka Narodova. – Warszawa: “DiG”, 2002.

  14. ДАХмО. – Ф.228. – Оп.2. – Спр.149.

  15. ДАВО. – Ф.388. – Оп.2. – Спр.32.

  16. ДАХмО. – Ф.228. – Оп.2. – Спр.149.

  17. Трембіцький А.М. До історії музею Подільської губернії у Кам’янці-Подільському (1901-1917 рр.) // Збірник наукових праць за підсумками Другої Міжнародної науково-практичної конференції «Кам’янець-Подільський у контексті українсько-европейських зв’язків». – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний університет, інформаційно-видавничий відділ. – 2005. – С. 58-65.

  18. ДАВО. – Ф.35. – Оп.1. – Спр.57.

Скрипник А.Ю.

Государственное реформирование аграрных отношений в Подольской губернии

в начале ХХ века.

В статье проанализировано основные направленитя и етапы реформирования аграрных отношений органами государственной администрации Подольской губернии.

Ключевые слова: управление, администрация, реформа.

Skrypnyk A.Yu.

State Reformation of Agrarian Relations іn Podillya Province

at the вeginning of the 20th century.

The article gives the analysis of fundamentals and stages of development of land resources controlling system of Podillya province state administration.

Keywords: management, administration, reform.
УДК 947(477)"1918" Герасимов Т.Ю., Романюк І.М.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка