Вісник аграрної історії


в українському селі (1920-ті – початок 1930-х рр.)



Сторінка5/23
Дата конвертації14.07.2017
Розмір6,19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

в українському селі (1920-ті – початок 1930-х рр.)

Висвітлюючи аграрну політику радянської держави, автор аналізує здобутки і прорахунки аграрних перетворень в українському селі в 1920-30-х рр., що є особливо актуальним для сучасної практики реформування аграрного сектора України.

Ключові слова: українське село, аграрні відносини, «нова економічна політика», сільськогосподарська кооперація, колективізація.

Після закінчення громадянської війни на терені Надніпрянської України утвердилася радянська влада. Її політика втілювала ідеологічні концепції більшовицької партії, яка стала правлячою і визначала напрями та конкретні шляхи економічного розвитку в Україні, в тому числі й в її аграрному секторі.

В історичних дослідженнях радянського часу акцентується увага на те, що більшовики домагалися розвитку і утвердження в аграрному секторі суспільних форм власності та відповідних їм методів господарювання. Причому це трактується і при викладі аграрної політики в добу нової економічної політики. Питання про модель господарювання в аграрній сфері відображені у ряді документів ВКП(б) і радянського уряду. Всебічний аналіз праць В.І. Леніна, постанов ЦК ВКП(б) і Уряду СРСР, зокрема рішень Х з’їзду РКП(б), який відбувся у березні 1921 р., про нову економічну політику (НЕП), дає підстави твердити, що у 1920-х рр. провадився курс на подвірне сільське господарство.

Необхідність воєнного комунізму в якісь мірі можна пояснити труднощами війни і післявоєнного періоду. Але для сільського господарства поза будь-якими сумнівами його практика була руйнівною. Зростання напруги серед селянства ставало однією з найголовніших соціально-політичних проблем радянської влади. Саме тому в 1921 р. за ініціативи В.І. Леніна було запроваджено більш гнучку державну економічну політику. Одним з перших кроків НЕПу була заміна необмеженої реквізиції зерна, основного сільськогосподарського продукту, на стабільний натуральний податок. Та частина зерна, що залишалася після сплати такого податку, використовувалася селянами за їх власним розсудом. Їм надавалося право продавати залишки зерна через державні заготівельні організації або приватні канали реалізації. Уряд також розробив декілька успішних заохочувальних заходів для зростання продуктивності сільського господарства шляхом налагодження постачання сільськогосподарського реманенту та інших засобів, поширення агрономічних знань, більш толерантного ставлення до сільськогосподарських кооперативів.

На початку 1920-х рр. у рішеннях КП(б)У та Уряду України знайшли відображення підходи прихильників розвитку індивідуальних селянських господарств і простіших форм кооперації. Як вже було вказано, 2 березня 1921 р. прийнято Закон про закріплення землі у дев'ятирічне користування трудовим господарям. Одночасно декларувалося, що можливим стимулом зростання сільськогосподарського виробництва є кооперація. Вона, як визначено у постанові VI конференції КП(б)У «Про кооперацію» (грудень 1921 р.), сприяє поглибленню зв'язків дрібних господарств в одне ціле [1]. Тут же визнавалося, що цьому може сприяти пожвавлення товарно-грошових відносин, розширення кредитування усіх категорій селян, посилення державного регулювання, торгівлі як у місті, так і на селі.

Заходи щодо здійснення курсу НЕПу обговорила і схвалила перша Всеукраїнська нарада активу КП(б)У, яка відбулася у Харкові на початку травня 1921 р. З доповіддю «Економічна політика найближчого періоду у зв'язку з рішеннями Х з'їзду партії» на нараді виступив В.Я. Чубар [2]. У своїх рішеннях вона підтвердила прихильність до основних напрямків аграрної політики, заснованих на принципах НЕПу. Ця політика передбачала заміну продрозверстки продподатком; допущення вільної торгівлі; широкий розвиток кооперативного руху; розширення оренди земель і застосування у певних межах найманої пращ; державне регулювання господарської діяльності за допомогою цін, податків; розвиток системи контрактації; поступове налагодження еквівалентного обміну між містом селом першочергова відбудова і розвиток сільського господарства як необхідної умови піднесення життєвого рівня народу та здійснення індустріалізації країни [3].

Земельний кодекс, схвалений у листопаді 1922 р., визнавав право користування землею всім громадянам, «якщо вони бажають працювати власним трудом». Ще перед тим, у березні 1921 р., були встановлені максимальні норми землі на двір – 15 га, а в степових районах і до 48 га. Попередній термін користування був визначений на три роки. Земельний кодекс 1922 р. скасовував його і підтверджував вічне, безтермінове користування, хоч забороняв купівлю, продаж, заповіт чи дарування. Користувачем землі вважався не господар двору, а двір у цілому – родина. Хоч Земельний кодекс забороняв заповіт, але по смерті господаря його нащадки мали право на вільний продаж продуктів і з деякими обмеженнями будинків, споруд і т.д. З деякими обмеженнями надавалось право віддавати в оренду свої наділи іншому, навіть використовувати найману працю.

Основне завдання нової економічної політики зводилося до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули для підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

Весною 1922 р. питання про землевпорядкувальні роботи обговорювалися на Всеукраїнському земельному з’їзді. У його рішеннях вказано, що важливо надати хліборобам право на безстрокове користування землею. З урахуванням пропозицій з’їзду, сесія ВУЦВК, що відбулася 27 травня 1922 р., прийняла «Основний закон про Трудове землекористування» [4], який став складовою частиною Земельного кодексу УСРР (прийнятий 29 листопада 1922 р.).

У резолюції VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) про розвиток сільського господарства визначені заходи щодо проведення землевпорядкування, забезпечення бідняцько-середняцьких верств селянства, організації правильної системи сільськогосподарського кредиту, розвитку сільськогосподарської кооперації, зміцнення існуючих колективних господарств і створення нових. Конференція виступила з пропозицією про перехід від багатьох видів обкладання селянства до єдиного сільськогосподарського податку, поступового переходу від натурального податку до грошового [5].

Відповідно до принципів і конкретних завдань НЕПу КП(б)У здійснювала заходи щодо утвердження багатоукладності в аграрному секторі України. На VII конференції КП(б)У, у доповіді народного комісара земельних справ УСРР І.Є. Клименка про розвиток сільського господарства України та шляхи його подальшого піднесення, констатувалась наявність 4500 колективних господарств, які обробляли 330 тис. дес. землі Водночас відзначалося, що для розгортання колективізації у широких масштабах відсутні відповідні умови. З урахуванням цього акцентувалось, що важливо і необхідно залучати селянство до сільськогосподарської кооперації (цукрової, тваринницької, машинно-тракторної, меліоративної, хмелярської і та ін.)

У резолюції конференції «Сільське господарство та податкова політика» підкреслювалась важливість якнайшвидшого проведення раціонального землевпорядкування з урахуванням інтересів усіх категорій господарств – індивідуальних, кооперативних, державних [6].

Проведення землевпорядкувальних робіт було спрямовано на створення більш сприятливих умов для розвитку різних форм власності та господарювання у сільськогосподарському виробництві України. В результаті землевпорядкувальних робіт значно розширились посівні площі. Якщо у 1916 р. вони в Україні становили 15 млн. дес., то у 1921 р. – 4 млн. 385 тис., у 1923 р. – 16 млн. 327 тис., у 1924 р. – 17 млн. 524 тис., у 1926 р. – 21 млн. 669 тис. дес. (144,5% від рівня 1916 р.) [7].

Землевпорядкувальні роботи обумовили зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928 рр. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські госпо-дарства в цей становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання, серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6% – колгоспи, 2,9% – комуни [8].

Січневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У в резолюції «Про політику на селі» підтвердив, що сільське господарство може розвиватися на основі зміцнення господарств бідняків і середняків. Як дійовий засіб зміцнення становища бідніших селян вбачалося створення товариств спільної обробки землі, сільгоспартілей, комун. Водночас визнано за необхідне прискорити процес будівництва сільськогосподарської кооперації по вертикалях (створення нових міжрайонних, дрібнорайонних спілок, первинних товариств, колективних господарств) і диференціювати існуючу/універсальну кооперацію. Було визначено, що основними формами сільськогосподарської кооперації на Україні повинні стати: кредитна з додатковими постачальницькими функціями і спеціалізована (буряководів, тютюноводів, машинно-тракторна, меліораційна, тваринницька тощо). На пленумі було вказано, що головним завданням «Сільського господаря», Наркомзему і партійних організацій є кооперування найширших мас трудового селянства.

За поданням більшовицької фракції з вказаних питань приймалися рішення Всеукраїнських з'їздів рад. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) визначив, що піднесенню сільськогосподарського виробництва може сприяти, по-перше, розвиток орендних відносин, і, по-друге, застосування найманої праці у сільському господарстві. При цьому визнавалось важливим і необхідним посилення матеріально-фінансової допомоги найбільш товарно-рентабельним індивідуальним селянським господарствам. Цей курс підтвердив Х Всеукраїнський з'їзд рад (квітень 1927 р.). Водночас вказувалось на необхідність зміни напрямку розвитку сільськогосподарської кооперації. Вона, вказана у постанові з'їзду, не повинна обмежуватися лише збутом і постачанням, а головним чином провадитися у виробничій формі. При цьому підкреслювалось, що на її основі можна досягти зростання виробництва сільськогосподарської продукції.

До середини 20-х рр. в сільському господарстві України розвивалися різні форми господарювання. При цьому переважали одноосібні селянські господарства. Водночас утверджувалися колективні форми господарювання, які існували у різноманітних формах (товариства по спільному обробітку землі, комуни, артілі, колгоспи). Набули розвитку державні господарства – радгоспи, хліборобські господарства промислових підприємств.

Відбувалося зростання кількості колективних господарств. У 1920 р. в Україні було 707 таких господарств, у 1921 р. – 1077, у 1922 р. – 3003, станом на 1 червня 1923 р. – 4995. Влітку 1923 р. Колективні господарства об’єднували 288517 хліборобів (1,2% їх кількості) і мали 386748 дес. орної землі (0,9% їх кількості в Україні) [10]. Незважаючи на кількісне збільшення колгоспів, вони навіть наприкінці 1920-х рр. не відігравали значної ролі в аграрному секторі України і, природно, у виробництві сільськогосподарської продукції.

Більш стабільно розвивалися радгоспи, які були створені на базі націоналізованих поміщицьких та експропрійованих куркульських господарств. В середині 20-х рр. існували дві категорії радгоспів трестировані та приписні. Перша входила до складу трестів, які були державними структурами, друга створювалася промисловими підприємствами. Крім радгоспів в Україні існувала ще одна категорія державних сільськогосподарських підприємств – це господарства цукрових заводів. Радгоспи та господарства цукрових заводів підпорядковувалися різним відомствам та об'єднанням. У 1928 р. в Україні було 1250 радгоспів, з них у системі Укррадгосптресту – 328, Цукротресту – 677, Укрсільгоспцукру – 41. У їх розпорядженні було 1 млн. 300 тис. га землі – 3,4% сільгоспугідь України.

У вказаний період в аграрному секторі України одержали розвиток орендні відносини. У 1922 р. в Україні було 284 тис. селянських господарств, що орендували землю близько 6% їх загальної кількості. У їх розпорядженні знаходилось 721,2 тис. дес. орної землі. У 1926 р. чисельність таких господарств досягла 500 тис., що становило 9,7% усіх селянських господарств України. Вони обробляли 1,5 млн. дес. землі [9]. Застосовувалися два типи оренди: короткотермінова (річна) і довгострокова (на 3 і більше років). Короткотермінова оренда одержала більший розвиток у Лісостепу, ніж у степових районах України. У степових районах мались великі площі державних земель, які здавалися у довгострокову оренду. Існувало кілька видів оплати за орендовану землю: 1) грошима чи натурою; 2) оренда за обробку; 3) оренда за частину врожаю; 4) оренда за оплату продподатку.



У розвитку орендних відносин мали місце негативні процеси. Нерідко землі, взяті в оренду, не оброблялися. Мало місце приховування кількості орендованої землі, з тим, щоб сплачувати менший податок. Суперечливі процеси виявлялися у практиці оренди у колективних господарствах. З одного боку, вони брали в оренду значні площі ріллі. У 1924-1925 господарському році колективні господарства орендували 32 тис. дес. землі. З другого боку, вони самі здавали в оренду 10 тис. 400 дес. землі [10].

Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 30 травня 1928 р. був встановлений шестирічний строк оренди. Сільським радам надавалось право скоротити цей строк до трьох років для тих господарств, які, незважаючи на надану їм допомогу з боку державних органів і кооперації, не стали самостійно господарювати та продовжували з року в рік здавати свою землю в оренду. Наркомзем одержав право встановлювати оптимальні розміри, які може взяти в оренду одне господарство [11].

Обмежувала розвиток оренди і постанова РНК УСРР від 28 червня 1928 р. «Про селянські господарства, що застосовують найману працю, на які поширюються правила кодексу законів про працю». Ним визначалися випадки, коли найману працю у селянському господарстві можна визнавати підсобним (участь у сезонних роботах) і поширення на нього правил про умови цього застосування у селянських господарствах. Разом з цим визнача-лося, що робота протягом року в заможних господарствах не є підсобною і в силу цього на таких найманих робітників поширюються правила кодексу законів про працю [12]. Практично це узаконювало заборону використання найманої праці в аграрному секторі.

В середині 20-х рр. одержала поширення оренда засобів виробництва. В оренду здавалась тяглова сила (робочі коні, воли), орний інвентар і машини. В Україні переважала передача в оренду машин. У 1927 р. в Україні з 128,2 тис. обстежених господарств орендували засоби виробництва 57,9% господарств, з них машини орендували 38,6%, а тяглову силу і орний інвентар – 19,3%.

В 1930 р. оренду землі відмінили, а в 1937 р. заборонили повністю.

Визначальну роль в аграрному секторі зайняла сільськогосподарська кооперація. Саме вона, а не різного роду колективні господарства, визначала суть перетворень, що відбувалися в українському селі у вказані роки. І вагому роль в цьому відіграли вчені-аграрники, які не послаблювали уваги до проблем розвитку кооперативного руху.

У 20-х рр. відомі економісти сільського господарства М.Д. Кондратьєв і О.В. Чаянов, їх послідовники на Україні І.П. Коротков, К.Г. Маньковський, К.С. Кононенко, В.М. Соловейчик та інші однозначно виступали за збереження і розвиток індивідуального господарства в аграрному секторі. І.П. Коротков відверто заявив про необхідність всебічної раціоналізації індивідуальних селянських господарств. Цьому, на його думку, могло сприяти поліпшення землевпорядкування, з метою справедливого розподілу землі між усіма категоріями хліборобів, збільшення кредитування сільських господарств, посилення їх зв’язків з ринком, впорядкування ціноутворення.

Прихильники І.П. Короткова вважали, що у процесі землевпорядкування недоцільно ліквідовувати хутори, створені в процесі проведення столипінських реформ. При цьому вони вказували, що саме хутори швидше піддаються кооперуванню. Також активним прихильником кооперування виступав М. Туган-Барановський, він вважав, що сільське господарство може стати високопродуктивним лише на основі створення і розвитку трудових кооперативів. Він розглядав кооперацію як протидіючу силу тоталітарному режиму, як форму місцевого самоврядування, на основі об’єднання трудових кооперативів в сільськогосподарську общину.

Одним із родоначальників теорії сімейно-трудового селянського господарства в Україні був В.А. Косинський, який працював в уряді П. Скоропадського і у 1918 р. емігрував до Німеччини. Праці В. Косинського високо оцінили О.В. Чаянов, М.Д. Кондратьєв і О.М. Челінцев, економісти-аграрники, представники організаційно-виробничого напрямку сільськогосподарської думки. О.В. Чаянов працюючи над своєю монографією «Организация крестьянского хозяйства» (М., 1925), використовував праці В.А. Косинського «К аграрному вопросу» (К., 1917), «Мобилизация земельной собственности» (Прага, 1925).

Суперечливим було ставлення В.І. Леніна до кооперативного руху. У своїх працях 1902-1917 рр. він у цілому негативно ставився до кооперації, в т.ч. сільськогосподарської. У 1917-1920 рр. він виступав ініціатором ліквідації кооперативних об’єднань і товариств. Після проголо-шення нової економічної політики, зокрема наприкінці 1922 – на початку 1923 рр. він змінив свої погляди щодо кооперації. Цьому певною мірою сприяло ознайомлення з працями вчених економістів-аграрників, в першу чергу О. Чаянова, М. Туган-Барановського, М. Кондратьєва тощо. Саме під впливом концепцій названих учених пізніше було прийнято Декрет про виділення сільськогосподарської кооперації в окрему структуру і взято курс на відродження кооперації на селі.

Відродження сільськогосподарської кооперації стало одним з важливих елементів нової економічної політики. Окремим декретом центрального радянського уряду було проголошено необхідність розвитку кооперації в сільському господарстві та її підтримки. Відновлення діяльності сільськогосподарських кооперативів відбувалося дуже швидко і пояснити це можна такими чинниками:



  1. Багато виробників сільськогосподарської продукції вже мали уявлення про переваги кооперативної форми реалізації своїх економічних інтересів, яке було сформовано в часи розквіту кооперативного руху напередодні війни.

  2. Приватний торгово-посередницький бізнес, який в минулому був найголовнішим конкурентом селянських кооперативів, був обмежений, ослаблений, а з часом взагалі заборонений радянською владою.

  3. Сприятлива державна політика відкрила простір економічним асоціаціям і ринковій торгівлі.

Водночас, відповідно до ленінських підходів, здійснювалося одержавлення кооперації. Це виявилося у сталінському курсі примусового утвердження колгоспів, які представлялись до того як кооперативні об’єднання. Проти такого курсу, по суті, виступав М.І. Бухарін. Не заперечуючи ролі радгоспів і колгоспів у розвитку сільськогосподарського виробництва, він надавав виключного значення кооперативним формам господарювання в аграрному секторі. При цьому М.І. Бухарін вважав пріоритетними ті види кооперації, які обслуговували передусім процес обігу, збут різної продукції [13]. Селянська кооперація, за його словами, мала вростати в систему пролетарських господарських органів, позаяк кооперація залишатиметься економічно незалежною від держави.

До ХV з’їзду ВПК(б) (1927 р.) у працях М. Бухаріна спостерігається певна стабільність, а точніше пропорційність у виборі форм кооперування. Він надавав перевагу торгівельним формам кооперації, але не забув і про виробничі. Їхню взаємозумовленість розглядав через призму економічної доцільності, підкреслюючи цілком природний перехід від одних форм до інших, без будь-якого насильницького втручання. Характерно, що у промові на пленумі ЦК ВПК(б) у квітні 1929 р. М. Бухарін говорив, що наявність колгоспів, поява МТС і контрактацій – наше найближче завдання, але вони не заперечують НЕПу і кооперації [14]. Найголовнішим, вказував М. Бухарін, мало бути розумне співвідношення різних форм господарювання [15].

Ніколи не був прихильником ідеї одержавлення кооперації і О.В. Чаянов. Об’єктом його наукового дослідження було не абстрактне, а конкретне селянське господарство. У зв’язку із цим і побудована ним теорія кооперації, яка була спрямована на зміцнення економічних підвалин дрібнотоварного виробництва, визначення його ролі і місця в системі ринкових відносин. О. Чаянов розглядав кооперацію як систему підприємств і водночас форму соціального руху. Кооператив, на його думку, це насамперед союз господарств, у якому дрібне трудове селянське господарство залишається непорушним. Кооперація – це передусім співпраця окремих виробників, які лише делегують ту частину господарських справ, де колективна форма господарювання ефективніша від дрібної – індивідуальної. Сільськогосподарський кооператив, вважав Чаянов, має бути додатком до селянського господарства, обслуговувати його, а не руйнувати усталений уклад життя. Акцентувалося, що селянська кооперація є своєрідним і водночас досконалим варіантом селянського господарства. Вона допомагає дрібному товаровиробнику не руйнувати своєї індивідуальності, а виділити ті елементи його діяльності, які в об’єднанні зусиль мають переваги над дрібним господарством [16].

Характерно, що О.В. Чаянов не погоджувався з твердженнями про те, що усі види кооперації є передумовою повного усуспільнення сільськогосподарського виробництва. Він підкреслював, що: а) кооперація є однією із форм вертикальної концентрації; б) колгоспи (артілі, комуни) повинні доповнювати систему первинної кооперації, а не заперечувати її [17].

Значну увагу О.В. Чаянов приділив і питанню щодо участі селян в кооперації. Вважаючи селянську кооперацію складовою частиною організації самого селянського господарства, він стверджував, що її соціальний склад залежить від стану селянських дворів. При цьому селяни представлялись як шість соціальних типів за їхнім економічно-господарським станом: 1) куркульські господарства; 2) господарства напівкапіталістичного типу, в яких використовувалася наймана праця з метою одержання прибутку; 3) селянські господарства, які виконували виробничі процеси власними силами; 4) господарства, що не використовували найманої сили і не наймалися, але яким бракувало робочих рук, реманенту і землі; 5) господарства, які частину своєї робочої сили використовували по найму, хоча не припиняли товарного виробництва; 6) пролетарські господарства, основним прибутком яких була наймана праця членів сім’ї [18].

Майнова нерівність, незважаючи на соціальну однорідність селянських господарств, зумовлювала відповідне ставлення селян до різних видів кооперативної діяльності. Перша і шоста групи селянських господарств, з огляду на політичну ситуацію та економічний стан, випадали з кооперативної системи. Якщо першу групу переслідувала держава, то шоста була просто неспроможною брати участь в кооперації. Господарства другого і третього типу, на думку О.В. Чаянова, мали спроможність самостійно купувати складний реманент та сільськогосподарські машини, а також займатися переробкою і збутом продукції власних господарств. Отже, соціальною базою селянської кооперації залишалися господарства четвертого і п’ятого типу [19].

Відомий дослідник проблем української селянської кооперації В.І. Марочко вважає, що соціальні типи селянських господарств, які визначив О.В. Чаянов, далекі від адекватності. «Неможливо, – твердив він, – вмонтовувати багатогранне життя у вузькі рамки теоретичних узагальнень». Водночас В.І. Марочко відзначає, що «заслуга О.В. Чаянова полягала в тім, що він розглядав соціальний склад кооперації, її рушійні сили, як невід’ємну частину самого селянського господарства. Не політичні догми приваблювали його, а історична реальність – економічний стан селянських господарств» [20].

Принципи О.В. Чаянова щодо селянської кооперації поділяли ряд українських вчених. Так В.Д. Коваль підтримував думку О. Чаянова стосовно того, що кооперація є невід’ємною частиною трудового селянського господарства [21].

На доцільність та потребу розвивати сільськогосподарську кооперацію вказував відомий російський аграрник-економіст, історик народного господарства Росії Б. Бруцкус. На його думку, сільськогосподарська кооперація регулює зовнішньоекономічні відносини селянського господарства: вона «елемінирує» із нього виробничі процеси, які не типові для селянського господарства, однак догляд за органічними процесами, до яких сімейне виробництво добре пристосоване, залишається в надрах селянського господарства. Цим кооперація дозволяє перебудувати життя на основі економічного обміну на базі ринку. З допомогою кооперації населення задовольняє свої особисті потреби. На допомогу трудовому сімейному господарству приходить кооператив як колективне підприємство, метою якого є не стільки прибуток, скільки більш досконале і дешеве задоволення індивідуальних потреб його членів [22].

За Б. Бруцкусом, кооперація будується на солідарності інтересів, які у селянстві переважають над внутрішніми протиріччями. У 1929 р. він писав, що об’єднавшись для захисту своїх економічних інтересів у кооперативні організації, селянство зовсім не думає здавати свої позиції. Навпаки, цей клас відвойовує все нові позиції у великого землеволодіння. При капіталізмі кооперація виступає як автономна організація, особливий господарський уклад [23].

Він вказав і на те, що «… момент конкуренції не має великого значення у селянському середовищі …», що «селяни – потенціальні співробітники». Адже «два селянина протистоять широкому ринку, а ділянки їх обмежені». Водночас «ринок сільськогосподарських продуктів дуже широкий, а розміри виробництва кожного селянина обмежені розмірами його земельної ділянки». З урахуванням історичного досвіду Б. Бруцкус зробив висновок, що кооперація не подолала капіталізм, однак допомогла вийти на ринок селянському господарству на Заході та в Росії. Вона «закріпила селянське господарство і забезпечила його переважаюче значення в порівнянні з великим капіталістичним виробництвом» [24].

Б. Бруцкус обґрунтував висновок, що «трудове селянське господарство, а не аграрний капіталізм є в сучасну епоху найбільш пристосованим до умов господарської організації. Селянство … не може бути прибічником крайнього індивідуалізму, бо поза солідаризуванням своїх інтересів у кооперації, воно економічно безсиле» [25].

В Україні визначилося два напрями реалізації державної політики щодо розвитку кооперації в аграрному секторі. Один з них відстоював О.Г. Шліхтер: він виступав за прискорення процесу розвитку в селі колективних господарств (колгоспів) та масове створення державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів). Другий напрямок – це той, що пропагували І.П. Коротков, М.П. Макаров, О.Р. Резніков, М.І.Туган-Барановський – підтримання курсу на розвиток та укріплення трудових селянських господарств на базі хуторів, на розширення всіх видів сільськогосподарської кооперації.

Навесні 1922 р. в Україні утворилося акціонерне товариство «Село-допомога», якому держава виділяла певні кошти й матеріальні засоби. Воно забезпечувало на пільгових умовах селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. Після ліквідації товариства, з лютого 1923 р. позичково-продовольчі операції почала виконувати Всеукраїнська спілка сільськогосподарських кооперативів «Сільський господар». Ця організація керувала великим, складним і багатогалузевим виробничо-збутовим господарством. До його складу входила і створена у 1924-1925 рр. Всеукраїнська спілка скотарської і молочної кооперації «Добробут», «Укрсільцукор», кооперативний центр птахівництва і збуту продукції «Кооптах», «Плодоспілка» – з вирощування, переробки і продажу фруктів та овочів.

У рамках сільськогосподарської кооперації розвивалися підприємництво, господарський розрахунок, що зрештою призводило до збільшення виробництва рослинницької і тваринницької продукції.

У середині 1920-х рр. кооперація на селі стала одним з найбільших постачальників продовольства, через її товариства заготовлялося майже три чверті продовольства (зерно, продукти тваринництва).

До 1925 р. в Україні існували одночасно три основні форми кооперативних товариств – інтегральні, універсальні та фахові. До середини 20-х рр. ХХ ст. домінували універсальні, згодом найбільшого поширення набули фахові товариства виробничо-збутового характеру діяльності. Колгоспи (комуни, артілі, тзоси), які входили до складу кооперації, не відігравали особливої виробничої ролі, хоч і переважали за своєю кількістю. До універсальних відносились і кредитні товариства, але вони мали особливий статус, входили до системи сільбанків.

Упродовж 1920-х рр. крім звичайної триступеневої системи сільськогосподарської кооперації, виникли спілки фахової кооперації «Кооптах», «Добробут», «Плодоспілка», «Укрсільцукор», «Насіннєсоюз», «Бурякоспілка». Цим завершувалося організаційне оформлення всеукраїнської сільськогосподарської кооперації, визначилася її спеціалізація і напрями роботи.

На початку 1926 р. у складі сільськогосподарської кооперації України налічувалось 5087 спеціалізованих товариств. Разом з універсальними, яких налічувалось 4720, вони об’єднували 385 тис. селянських господарств, або 28,3% їх чисельності.

У рамках спеціалізованої кооперації України почали народжуватися підприємства переробної промисловості (млини, круподерні, маслобойні, сироварні, коптильні). На кінець періоду НЕПу в українських селах діяло близько 70 тис. різного роду невеликих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції [26].

В умовах існування багатоукладності (приватні селянські господарства, радгоспи, недержавні колективні господарства) сільськогосподарська кооперація набула масового характеру, причому домінувала спеціалізована кооперативна система у вигляді виробничо-збутових товариств, спілок і центральних об’єднань. У 1928 р. в Україні спеціалізована сільськогосподарська кооперація включала 7 систем із відповідними центрами. До її складу входили 1785 м’ясо-молочних товариств, 1474 – садово-городніх, 1392 – з виробництва і збуту технічних культур і 4412 – машинотракторних, які налічували 1096,9 тис. членів. Вона юридично об’єднувала 20% усіх селянських господарств України, і, крім того, велику кількість сільських виробників, які не були її членами, але брали безпосередню участь у діяльності спеціалізованих кооперативних товариств.

Значно зросла кількість первинних кооперативних товариств – з 8,1 тис. у 1923 р. до 26,1 тис. у 1928 р., кооперативних спілок – з 68 до 114, а питома вага селян, що брали участь в кооперації – з 8,2 до 59,9%. У кінці 1929 р. в Україні працювали 4 тис. багатофункціональних кооперативів, 691 кредитне товариство, 1191 кооператив буряководів, 390 молочарських і м’ясних кооперативів, 102 кооперативи у птахівництві та багато інших. Тривав процес формування кооперативних спілок у національному масштабі. Переважна більшість виробників м’яса, молока, яєць, овочів, картоплі, фруктів, майже усі виробники технічних культур були задіяні у кооперації. Сільськогосподарським кооперативам належали також переробні потужності. В 1926 р. загальна кількість таких підприємств сягала 2000, серед яких було 800 млинів і круподерень, 400 молочних і сирзаводів. Серед кооператорів 31% складали бідні селяни, 59% – середняки, і 10% – заможні.

Однак, саме в цей період Й. Сталін почав висловлювати негативне ставлення до кооперативного руху.

Зміна офіційного ставлення до кооперативів значною мірою була пов’язана з еволюцією особистого розуміння В.І. Леніним значущості кооперації. Об’єктивно кажучи, його точка зору була суперечливою і до кінця нез’ясованою. Невідповідність кооперативної ідеї принциповим положенням теорії К. Маркса, які саме реалізувалися в результаті революції, була в основі негативного ставлення В.І. Леніна до кооперативного руху протягом відносно тривалого періоду. З ініціативи вождя революції були навіть ліквідовані деякі кооперативні організації в 1918-1920 рр. Але реальність все ж таки привернула його думку до кооперативів: в економічному аспекті як до значної рушійної сили у мотивації виробника, і в соціальному плані як до істинно демократичної інституції. В.І. Ленін не лише визнав свою помилку, але й намагався її виправити. В результаті у 1923 р. з’явилася його відома праця «Про кооперацію», яка в значній мірі вплинула на офіційну політику щодо кооперативів.

Безумовно, постановка питання була далека від офіційного вибачення радянського керівництва за несправедливе ставлення до кооперативів та підтримки приватної власності у сільському господарстві. Вона виглядала скоріше як політичний маневр, але все ж таки більш конструктивна політика у ставленні до кооперативів була проголошена на найвищому рівні. На жаль, брак часу і серйозна хвороба не дозволили В.І. Леніну достатньо чітко сформулювати свої ідеї і в подальшому розвинути їх. Його догматизовані послідовники не були спроможними впроваджувати далі гнучку економічну політику у відповідності з реаліями життя, як це було зроблено В.І. Леніним в 1921 р., або генерувати нові конструктивні підходи. Врешті, прикриваючись ленінськими цитатами, вони вели сільське господарство до кризи.

Сільськогосподарські кооперативи при радянській владі суттєво відрізнялися від тих, які існували до революції. Перш за все, нова хвиля відродження кооперативів починалася за умов величезної нестачі у них власних фінансових коштів. Члени кооперативів теж настільки збідніли, що допомога з їх боку не була реальною. Це зразу ж поставило кооперативи в залежність від державної допомоги, і як можна було сподіватися, після цього послідувало жорстке державне регулювання цін, податків, розподілу доходів тощо. Кооперативні організації почали все більше набувати ознак державних структур. Процес «одержавлення» кооперативів особливо посилився у другій пол. 20-х рр.

В той час як радянські кооперативи поступово втрачали справжні кооперативні риси, у Західній Україні кооперативний рух залишався стійким. Структура і чисельність кооперативів у цьому регіоні не постраждали, як це трапилося в радянській Україні, однак діяльність західних кооперативів була не скрізь і не завжди успішною. Особливо негативний вплив мали високі темпи інфляції польської валюти, що спричинили виникнення суттєвих фінансових проблем в кооперативах, особливо в 1914-1923 рр. Але після ефективної валютної реформи в 1924 р. кількість кооперативів значно зросла, як і обсяг кооперативного бізнесу взагалі. Кредитні, постачальницькі, молочарські, м’ясні та споживчі кооперативи були особливо популярними серед сільського населення. Третина усіх українців (враховуючи членів сімей), які мешкали на території тодішньої Польщі, брала участь у кооперації. Будучи національною меншістю, українці в кооперативах знаходили певний соціальний захист, а як сільськогосподарські товаровиробники вони були захищені від посягань приватного бізнесу. Кооперативний рух у Західній Україні став ще міцнішим у 30-х рр., але, на жаль, був повністю зруйнований після об’єднання України в 1939 р. і встановлення в результаті цього радянських порядків.

Таким чином, перші кооперативи як у радянській, так і в Західній Україні, були переважно селянськими організаціями. І коли уряд проводив політику, більш орієнтовану на селян та їх кооперативи, наприклад, як за часів столипінської реформи або в період НЕПу, країна отримувала бажане зростання обсягів сільськогосподарського виробництва і в результаті – економічну стабільність. Кооперативи були серцевиною сільського господарства. Про це свідчать основні результати розвитку сільського господарства України кооперативного типу, що були досягнуті до початку масової насильницької колективізації:



  1. Селянське господарство сімейного типу було первинною структурною одиницею у сільському господарстві і тільки за наявності економічного інтересу цілком добровільно селяни вступали в будь-які асоціації, в т.ч. і виробничого характеру.

  2. Кооперація виробників знайшла широке розповсюдження у різних сферах діяльності і галузях сільського господарства. Практично завершилося формування кооперативних структур у місцевому, регіональному і національному масштабі.

  3. Покращення і стабілізація продовольчої ситуації, без чого неможливий розвиток промислового виробництва, досягнута завдяки контролю кооперативами сільськогосподарського ринку з наданням переваги економічним стимулам над адміністративним втручанням.

Існуюча організаційна структура сільського господарства радянської України дедалі більше входила в протиріччя з загальною логікою розвитку зростаючої соціалістичної економіки. Командні методи набули поширення у різних галузях народного господарства, і тільки сільське господарство з його кооперативами залишалося відносно незалежним і орієнтованим на ринкові відносини. Проблема знову перемістилася з економічної площини в політичну.

У розвитку сільськогосподарської кооперації України можна визначити три періоди: відродження (1921-1922 рр.); розвитку (1923-1926 рр.) – коли кооперація набула широкого розмаху, в цей час вона охопила біля 82% селянських господарств України; занепаду (1927-1929 рр.), коли почали здійснюватись урядом та партійним апаратом заходи із запровадження колективізації.

У ході колективізації була ліквідована сільськогосподарська кооперація. Вважалося, що колгоспи не можуть стати, подібно селянам-одноосібникам, учасниками спеціалізованих кооперативів. Практично зникла матеріально-технічна база кооперації, був розпущений апарат, виявилися непотрібними налагоджені торговельні зв’язки із споживачами, у тому числі за кордоном.

Ліквідовані були й кооперативні машинні товариства. Обслуговування колгоспів технікою покладалося на державні машинно-тракторні станції. У 1932 р. на Україні їх було 592, вони обслуговували 12,2 тис. колгоспів, чи 48,2% їх загальної кількості, і обробляли 77% посівних площ колгоспів.

Протягом 1931-1932 рр. усі форми сільськогосподарської кооперації, крім колгоспних, припинили своє існування, влившись у колгоспи. Постановою РНК СРСР від 11 березня 1931 р. був розпущений Союз спілок сільськогосподарської кооперації. Були також ліквідовані галузеві, республіканські та районні спілки кооперативів, Всесоюзна рада колгоспів, колгоспцентр, колгоспспілки. Управління колгоспами перейшло до державних органів як у центрі, так і на місцях. Все більш стали брати верх ідеї одержавлення кооперативно-колгоспної системи, згортання її демократичних засад, підкорення всебічному контролю і управлінню з боку державних органів.

Результатом насильницької колективізації було перетворення приватної селянської власності на нову її форму – «колгоспно-кооперативну». При цьому, вважалося, що вона є нижчою порівняно з державною, а тому повинна розвиватися в бік дальшого усуспільнення, котре розумілося примітивно, як спеціалізація й організаційне об’єднання окремих виробничих одиниць (комун) у централізовано-бюрократичну систему, подібну до главкізму епохи громадянської війни. Серйозні спроби прискорення еволюції колгоспно-кооперативної форми власності розпочалися негайно й відбувалися водночас за двома напрямами – кущування колгоспів і утворення агро-індустріальних комбінатів.

Разом з народженням колгоспного руху народилося й директивне керівництво колгоспами, за якого той, хто давав директиви, не приймав на себе економічну відповідальність за наслідки втілення їх у життя. Фактичне одержавлення колгоспів обернулося дріб’язковим, суперечливим, часто-густо некомпетентним, але завжди авторитетним втручанням у виробниче життя, зарегламентованістю колгоспників численними постановами, вироблюваними в усіх ланках управлінського апарату – від загальносоюзної до районної.

У післявоєнні роки фактично була ліквідована й промислова кооперація. Лише в умовах розвитку ринкових відносин, що відбувається в сучасній Україні, відроджені передумови для розвитку кооперативного руху, зокрема в агропромисловому комплексі.

Певна активізація кооперативних процесів спостерігалися в другій половині 50-х рр., коли створювалися міжгосподарські об’єднання з виробництва сільськогосподарської продукції та її переробки, надання будівельних послуг. Створювалися також міжколгоспні пункти з відгодівлі великої рогатої худоби при цукрових та спиртових заводах. Таке кооперування полягало в організації групою господарств спільних виробництв на основі добровільного об’єднання певної частини їх фінансових і матеріальних ресурсів. Учасники кооперації залишились юридично і господарсько самостійними підприємствами, а створене ними міжгосподарське підприємство було їх спільною власністю. Частка будівельних кооперативів у підрядних роботах колгоспів становила 80% (1976 р.) [27].

Значною подією у відродженні підприємницької діяльності було прийняття Закону СРСР «Про кооперацію». Однак цей закон не досить правильно трактував кооперативні концепції, при його розробці не був врахований зарубіжний досвід, ігнорувався досвід вітчизняних кооперативів 20-х рр. У Законі не знайшли відображення такі фундаментальні положення, як обслуговування за собівартістю, розмежування відносин власності і праці тощо. Цей закон не відбивав справжньої концепції кооперативного підприємства. З іншого боку, кооперативна форма господарювання в колишньому СРСР надавала єдину законодавчо дозволену можливість підприємницької ініціативи.



У зв’язку із цим, кооперативами почали вважатися підприємства, які не мали з ними нічого спільного. Кооперативи асоціювалися з гонитвою за наживою, низькою якістю продукції та послуг, тіньовим ринком. Це створило в цілому негативний імідж кооперації і є однією з перешкод усвідомлення сучасними товаровиробниками істинної гуманістичної суті кооперації, яка ґрунтується на демократичних цінностях, економічній і соціальній справедливості, взаємодопомозі товаровиробників.

  1. Комуністична партія України у резолюціях і рішеннях ... Том 1. – С. 187.

  2. Кольяк Т. Комуніст Влас Чубар. – К., 1963. – С. 84-85.

  3. Комуністична партія України у резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій, пленумів ЦК. – К., 1957. Том 1. – С. 154-157.

  4. Очерки аграрной революции на Украине. Вып. І. – Х.: Госиздат, 1922. – С. 100.

  5. Комуністична партія України у резолюціях і рішеннях ... Том 1. – С. 228.

  6. Вказана праця. – С. 254-255.

  7. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України). Ф. 1. Оп. 2. Спр. 153. Арк. 33; Ф. 27. Оп. 7. Спр. 16. Арк. 32.

  8. Підраховано за даними, які містяться у працях: Материалы о состоянии сельского хозяйства и работы на селе. – Х., 1929; Україна: Статистичний щорічник. – К., 1926.

  9. Моравинский М. Современое состояние арендных отношений в крестьянских хозяйствах Украины // Статистический бюллетень. – 1925. - № 13 (93). – С. 44; Гуревич М.Б. К вопросу о дифференциации крестьянских хозяйств Украины // Статистический бюллетень. – 1924. - № 24 (80). – С. 13.

  10. Радянський селянин. – 1926. - № 20. – С. 30.

  11. ЦДАВО України. Ф. 27. Оп. 10. Спр. 43. Арк. 6.

  12. Там само. Арк. 7-8.

  13. Бухарин Н. Новое откровение о советской экономике или как можно погубить рабоче-крестьянский блок. – Большевик. – 1924. – С. 6, 22.

  14. Бухарин Н.И. Проблемы теории и практики социализма. – М., 1989. – С.284.

  15. Бухарин Н.И. Вказана праця. – С.287.

  16. Чаянов А. Краткий курс кооперации. – М., 1925. – С.9.

  17. Чаянов А.В. Основные идеи и формы организации сельскохозяйственной кооперации. – М., 1927. – С. 340, 342.

  18. Чаянов А.В. Вказана праця. – С. 29-32.

  19. Там само. – С. 36.

  20. Марочко В.І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр.). – К., 1995. – С. 177.

  21. Коваль В. Соціально-економічна природа сільськогосподарської кооперації. – Прага, 1927. – 46 с.

  22. Рогалина Н.Л. Борис Бруцкус – историк народного хозяйства России. – М.: АО «Московские учебники», 1998. – С. 92-93; Бруцкус Б.Д. К теории кооперации / Вопросы экономики. – 1995. - № 10. – С. 126.

  23. Бруцкус Б.Д. Народное хозяйство Советской России, его природа и его судьбы / Вопросы экономики. – 1991. - №10. – С. 156, 157.

  24. Бруцкус Б.Д. К теории кооперации / Вопросы экономики. – 1995. - № 10. – С. 130, 131.

  25. Бруцкус Б.Д. Очерки крестьянского хозяйства на Западе. - Харьков, 1914. – С. 28.

  26. Панченко П.П., Славов В.П., Шмарчук В.А. Аграрна історія України. – К., 1996. – С. 165-166.

  27. Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. Практичний посібник. – К.: Урожай, 2001. – С. 9.

Каденюк А.С.

Противоречивые процессы развития аграрных отношений в украинской деревне

(1920-е – начало 1930-х гг.).

Освещая аграрную политику советского государства, автор анализирует достижения и просчеты аграрных преобразований в украинской деревне в 1920-30-х гг., что особенно актуально для современной практики реформирования аграрного сектора Украины.

Ключевые слова: украинское село, аграрные отношения, «новая экономическая политика», сельскохозяйственная кооперация, коллективизация.

Kadenuk A.S.

Contradictory processes of development of agrarian relations

in the Ukrainian country (1920th – beginning 30th).

Lighting up the contradictory processes of development of agrarian relations agrarian policy of the soviet state, an author analyses achievements and miscalculations of agrarian transformations to Ukrainian country in 1920-30th, that especially topically for modern practice of reformation of agrarian sector of Ukraine.

Keywords: ukrainian country, agrarian relations,«new economic policy», agricultural co-operation, collectivization.
УДК 378.147/.663(477)"193" Білан С.О.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка