Вісник аграрної історії


ВСЕУКРАЇНСЬКА «ТІМІРЯЗЄВКА»



Сторінка7/23
Дата конвертації14.07.2017
Розмір6,19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

ВСЕУКРАЇНСЬКА «ТІМІРЯЗЄВКА»:

ІЗ ІСТОРІЇ АГРАРНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ

У статті на основі аналізу маловідомих історичних джерел висвітлено спробу створити у 20-их рр. ХХ ст. на Україні своєрідний сільськогосподарський науково-освітянсько-виробничий осередок.

Ключові слова: сільськогосподарська освіта і наука, Всеукраїнська сільськогосподарська академія, Київський сільськогосподарський інститут, Голосієво.

Вивчення історичного досвіду формування аграрної освіти і науки в Україні має вагоме як практичне, так і теоретичне значення. Питання реформування окресленого сектору, зокрема, плекання висококваліфікованих кадрів, знаходиться й знаходилося у центрі уваги держави, землеробські традиції якої передаються із покоління у покоління не одне століття. Звернення до набутої вітчизняної історичної практики дозволить досягти оптимальних позитивних результатів у сьогоденні. Дослідження історичних документів дає змогу зменшити кількість «білих плям» української історії.

Історична ретроспектива (про що свідчать дослідження науковців з проблеми) підтверджує тернистість шляху розвитку аграрної освіти і науки на українських землях [1;2].

«Горе тому народові, в якого хліборобська промисловість застигла в своєму розвитку; зупиниться робота його творчої думки, затухне й зупиниться в своєму розвитку його національна культура і, поступово деградуючи в своєму регресі, він повинен неминуче позбутись своєї незалежности в сім’ї народів і повинен буде проглинений иншими народностями; занадто-бо велику нужду в ньому почувають усі, щоби допустити надовго не досить повне використовування хліборобської території; і історія показує, що моральне первенство, культурне керівництво належить тому народові, який зумів зав’язати найбільшу кількість соняшної енергії на одиницю своїх полів» - був переконаний професор В.Р. Вільямс, один із основоположників агрономічного грунтознавства [3. 5].

У молодій радянській Україні остаточно визріває ідея створення своєрідного сільськогосподарського науково-освітянсько-виробничого осередку з розміщенням його у мальовничій місцині Києва – Голосієво. Перший Всеукраїнський з’їзд для вивчення продуктивних сил України (січень 1925 р.) та відзначення 40-річного ювілею Полтавської дослідної сільськогосподарської станції (червень 1925 р.) показали, що в Україні для реалізації задуму є грунтовні наукові підвалини, потужна армія дослідників та значний експериментальний матеріал.

Київський сільськогосподарський інститут ім. Х.Раковського (як самостійний заклад функціонує із 1922 р., виділившись із Київського політехнічного інституту; нині це Національний університет біоресурсів і природокористування України) ще з осені 1924 р. почав клопотатися про створення Всеукраїнської сільськогосподарської академії. У квітні 1925 р. Президія Укрголовпрофосвіти НКО УСРР ухвалила доручити Сільгоспосвіті та КСГІ розробити п’ятирічний план щодо реорганізації КСГІ в «Українську Тімірязівку» і підготувати збірник «Матеріалів …». Передбачалося, що створена ВУСГА підвищить рівень і кваліфікацію спеціалістів для сільського господарства та буде сприяти розвитку сільськогосподарської освіти і науки в Україні при поєднанні з діяльністю ВУАН.

У 1926 р. виходить збірник «Матеріялів до організації Всеукраїнської сільсько-господарської академії у Київі», де говориться про необхідність створення такої Академії. Це була перша спроба керівників та наукових співробітників Інституту в загальних рисах змалювати образ та завдання майбутньої Академії [5. 5].

Ось уривки деяких публікацій збірника, які подаються мовою і за правилом оригіналу.

«11 квітня 1925 р. Президія Укрголовпрофосвіти, по докладу тов. Я.П. Ряппо, про перспективи розвитку Київського С.-Г. Інституту, ухвалила:

«Доручити СГО и КСГІ розробити п’ятирічний план реорганізації КСГІ в Українську «Тімірязевку» в районі голосіївських господарств і представити на розгляд в Президію Головпрофосвіти, після чого ввійти з докладом до Раднаркому про затвердження цієї реорганізації, передачу Голосієвських господарств та лісу і асигнування відповідних коштів. Пропонувати СГО і КСГІ провести в періодичній, загальній і спеціяльній пресі кампанію, яка-б спопуляризувала в широких робітниче-селянських масах ідею Української Академії й змобілізувала-б волю радянського суспільства до перетворення цієї ідеї в реальний факт …» [3. 5].

Ректор КСГІ П.В. Чалий (репресований в 30-х роках ХХ ст.): «… Діяльність академії повинна бути скерована на максимальне задоволення культурних та економічних потреб українського села і на як найскорше розбудження потенціяльних природніх продукційних сил України.

Сільсько-Господарська Академія на Україні повинна відбити в собі все, що є творчого, сильного, здорового оригінального в масах Українського пролетаріяту й селянства. В першій мірі це повинно відбитись в її архітектурі, організації та внутрішній структурі її життя. Одночасово Академія повинна бути могутнім стимулом до масової творчости й організації соціялістичного побуту, повинна стати провідником нового господарювання, культури і науки на саме дно українського села [3. 6].

… Тепер спробуємо з’ясувати, яке місце належить С.-Г. Академії в системі нашої с.-г. освіти й науки в цілому ї подати загальну схему її будування.

… На нашу думку, С.-Г. Академія, зароджуючись на базі одного з С.-Г. Інститутів і об’єднуючи в собі инші спорудження учебні й науково-дослідчі установи НКО і НКЗС, поступово виростає й займає місце над Інститутом, підносячи його рівень, кваліфікацію, і тісно ув’язуючись з усією системою с.-г. освіти – педагогічною, агрикультурною й громадською діяльністю і з ВУАН –дослідчою і суто-науковою роботою своїх найкращих, вищої наукової кваліфікації, сил» [3. 7].

Академік Є.Ф. Вотчал: «… Академия должна состоять не только из учебных, но и из научно-исследовательских учреждений… Кроме того, кафедру может занимать только тот, кто лично разрабатывает науку; кто доказал это и не перестал заниматься научною работою; значит, профессор должен иметь лабораторию и средства для исследования и обязан неустанно трудиться с окружающей его молодежью в области науки своей специальности…

… Основным девизом Академии должно быть исследование и обучение при исследовании

… Академия, как ВУЗ, должна … дифференцировать абитуриентов по разным типам, смотря по способностям и склонностям.

Наряду с агрономами-практиками (каких, вероятно, будет большинство), должны выпускаться агрономы-педагоги с повышенной подготовкой по наукам агрономическим и гуманитарным (педология и проч.), и – (что самое главное) – агрономы – научно подготовленные работники опытных станций, селекционных учреждений и проч. и будущие преподаватели высшей школы.

Академия должна находиться не в захолустьи, а возле самого города, так, чтобы студенчество могло иметь постоянный легкий доступ ко всем культурным ценностям города, а не только к окраинным суррогатам этого рода…».

Академік М.К.Малюшицький: «… негайно розпочати будову на Україні хоч би одної як слід організованої Сільсько-Господарської Вищої школи, що відповідала-б сучасним вимогам життя.

Цього вимагає від нас наша відповідальність не тільки перед молодим поколінням та теперішнім історичним моментом, а й перед тією галуззю народнього труда, що є головне джерело нашого існування та нашої незалежности на міжнародному ринкові …

… цілковите перенесення … в Голосієв, де скупчено в одному місці всі потрібні земельні вжитки: полеві, лісові, луки, садки й т. инш., - цілком вирішує питання з заснуванням у Київі всебічно устаткованої С.-Г. Вищої Школи. А продовження трамвайної колії …, зв’язує Голосієв з центром м. Київ, і тому майбутня Всеукраїнська С.-Г. Академія матиме навіть кращі з цього боку умови, ніж Академія Тимірязівська» [3. 14, 20].

Доцент І.М. Щоголів: «З іменем С.-Г. Академії зв’язується уявлення про вищий сільськогосподарський заклад, що має об’єднати в собі вивчення й навчання як наукових, так і суто-практичних умов господарювання в країні …» [3. 21].

Професорів А. Лебедів: «В Сполучених Штатах Півн. Америки кожний штат має свій власний сільсько-господарський коледж, що є або частиною університету, або це є самостійний ВУЗ. Відповідно до цього й нам належало-б утворити в кожній колишній губерні сільсько-господарські інститути.

Одначе, ми далеко не такі багаті, як американці, й тому брак кількости їх нам треба врівноважити якістю. В кожнім разі, серед наших багатьох ВУЗ’ів нам треба мати хоч-би одну таку вищу сільсько-господарську навчальнонаукову установу, що була-б остнім словом науки, та справжньою гордістю нашої України …» [3. 29].

Професор В.П. Устьянцев (репресований в 30-х роках ХХ століття): «… Україна … мусить мати бодай один великий сільсько-господарський осередок. … осередок повинен широко поставити всі проблеми сільського господарства, які висуває життя на наукове їх вивчення і одночасно організувати школу на твердих наукових підвалинах, міцно зв’язану з околичньою дійсністю та практичним сільсько-господарським життям краю. Таким осередком могла-б бути Сільсько-Господарська Академія… [3. 36-37].

С.-Госп. Академію ми уявляємо, яко центр не тільки суто сільсько-господарської освіти, але й як осередок лісової, ветеринарної та зоотехнічної освіти. Що до лісової освіти, то Київ, перебуваючи на межі Полісся, й розташований в околицях просторих лісових угоддів, мусить бути визнаний за найкращий центр для лісової освіти.

Для ветеринарно-зоотехнічної освіти в Київі засновано окремого Інститута. Не кажучи за суто ветеринарну освіту, яка, дуже можливо, й може розвиватися в умовах, що для неї склалися, - зоотехнічна освіта, базуючись на дисциплінах агрономічних, і вимагаючи с.-г. оточення, не може нормально розвиватися без належного сільсько-господарського устаткування. І було-б дивно й недоцільно розвивати в Київі два рівнобіжні с.-г. навчальні заклади: теперішній С.-Г. Інститут і зоотехнічний факультет Ветеринарного Інституту, по сути такий самий с.-г. Інститут. Їх треба об’єднати. Але це об’єднання може статися тільки тоді, коли теперішній С.-Г. Інститут вийде за стіни Політехнікуму й розгорнеться в С.-Г. Академію…» [3. 39].

Професор В.В. Колкунов (репресований в 30-х роках ХХ століття): «… Академія повинна бути … «триєдиним центром»: вона мусить сполучати в собі вчену, навчальну та освітно-показну роботу … [3. 41].

В кожнім разі не може бути сумніву в тому, що утворення С.-Г. Академії буде сприяти надзвичайному розвиткові українського сільського господарства» [3. 43].

Професор П.Ф. Вовк: «...Щоб вивчати степ України, для цього можна в одному з культурних центрів, наприклад – Одесі, заснувати філію С.-Г. Академії з відділами, що для степового району мають найбільше значіння.

В майбутньому, коли здійсняться плани шлюзування Дніпра під Запоріжжям, і запорізькі степи буде зрошено дніпровськими водами; коли великий с.-г. район матиме можливість використовувати електричну силу від гідростанції, що там передбачається, тоді в районі Катеринослав – Запоріжжя можна буде заснувати другу філію С.-Г. Академії. Ця філія обслуговуватиме північно-східню степову смугу. Заснування Академії в Київі з зазначеними двома філіями дасть можливість охопити всі головні с.-г. райони України…» [3. 47].

Професор В. Фінн: «… Всеукраїнська Сільсько-Господарська Академія повинна бути не тільки зразковим сільсько-господарським навчальним закладом, але й осередком наукової сільсько-господарської думки. До голосу її повинні будуть прислухатися всі установи України» [3. 48].

Доцент К.І. Павловський: «Академія в майбутньому мусить мати свої філії, залежно від особливостів того, чи иншого району. Академія повинна готувати кадри агрономів, відповідно до сучасних вимог життя й науки …» [3. 49].

Професор В.М. Чирвинський: «… потрібна авторитетна навчальна установа, осередок с.-г. освіти – науковий, навчальний та популяризаторський ...

… Всеукраїнська Сільсько-Господарська Академія повинна бути науковим, начальним, популяризаторським осередком сільсько-господарського знання …» [3. 51].

Професор Д. Дяченко (автор проектів будівництва навчальних корпусів № 1,2,4): «… С.-Г. Академія своїм зовнішнім виглядом повинна бути звязана з українським селом. Єдність сільського господарства з сільською народньою архітектурою повинна бути в тісному логічному звязку їх між собою. Втілити в будинках Академії народні конструктивні форми, що чарують своєю умілістю художнє око, - це є почесне та славетне завдання для наших архітекторів. І це треба конче зробити. Треба українізувати не лише діловодство, а й піднести до належної височини культуру українських мас, які мають і своє мистецтво й свій художній смак.

Всеукраїнська С.-Г. Академія повинна мати й українське обличчя» [3. 64].

Актуальним було питання утворення бібліотеки при Всеукраїнській Сільсько-Господарській Академії. Так, зав. библ. КГСІ Л. Кротевич: «… бібліотеку з самого початку треба виділити в окрему одиницю; … й провадити її утворення лише тими шляхами, яких вимагають її специфічні особливості…» [3. 71]. « …має бути правдивим живим осередком всієї наукової думки цілої Сільсько-Господарській Академії…» - зазначив Ю. Меженко [3. 82].

На жаль, процес реорганізації, активізований у 1926 р. закінчився тим, що у 1930 р. голосіївські інститути були розділені на цілу низку дрібних інститутів. Це стало результатом лозунгу «Хай живе вузька спеціалізація» серед вищого державного та партійного керівництва країни. Відповідно до постанови РНК СРР 1930 р. «Про реорганізацію вищої школи в Україні» на базі факультетів КСГІ, КВЗІ функціонували десять самостійних навчальних закладів.

Заради історичної справедливості слід відмітити, що у середині 30-х рр. ХХ ст. директор Київського агрохімічного інституту професор І.С. Миронівський домігся повернення початкової назви «Київський сільськогосподарський інститут», після чого подав у Держкомзем обґрунтування про доцільність об’єднання голосіївських інститутів у єдину структуру. Сам же І.С. Миронівський за свою ініціативу був виключений з рядів партії та звільнений з посади; у 1937 р. його репресували, а 9 квітня 1938 р. – стратили; похований у братській могилі в Биковні; реабілітований у 1965 р. [5].

У кінці 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст. було зроблено чергову спробу оптимально поєднати важливі складові аграрного сектору, але почин знову ж таки не знайшов розуміння у тодішнього керівництва радянської держави й був згорнутий [4. 72-86].

Накопичений історичний досвід варто взяти на озброєння. Аналіз «Матеріалів …» засвідчив, що й сьогодні не втратили актуальності проблеми, підняті у 20-х роках минулого століття. Позитивно, що про процеси інтеграції науки, вищої освіти та виробництва не забуває на часі й носій аграрних традицій – Національний університет біоресурсів і природокористування України, який у березні 2010 р. отримав статус дослідницького закладу.


  1. Вергунов В. Центральній науковій сільськогосподарській бібліотеці Української академії наук – 80 років // Бібліотечний вісник. – 2002. - № 3. – С. 56-57.

  2. Вергунов В. Історія і сьогодення національної сільскогосподарської бібліографії // Бібліотечний вісник: Науково-теоретичний та практичний журнал. – 2006. – № 1. – С. 19 – 24.

  3. Матеріяли до організації Всеукраїнської сільсько-господарської академії. Випуск 1-й. – К.: видання Київського сільсько-господарського інституту, 1926. – 121 с.

  4. Мельничук Д., Беренштейн Л., Зубець М., Коломієць С. Історія аграрної освіти в Україні. – К., 2006. – 216 с.

  5. Мельничук Д., Мельник О. Невідомі та забуті факти історії становлення Національного аграрного університету України// За сільськогосподарські кадри. – 1 вересня 2005 р. – С. 5.

Лановюк Л.П.

Всеукраинская «Тимирязевка»: из истории аграрного образования и науки.

В статье, анализируя малоизвестные исторические источники, автором описана попытка создать в 20-ых гг. ХХ ст. на Украине своеобразный сельскохозяйственный научно-образовательно-производственный центр.

Ключевые слова: сельскохозяйственное образование и наука, Всеукраинская сельскохозяйственная академия, Киевский сельскохозяйственный институт, Голосиево.

Lanovyuk L.P.

Allukrainian «Timiryazevka»: from history of agrarian education and science.

The article, on the base of the analysis of little-known historical sources, highlights the attempt to create in Ukraine in the 20th of XX century the original agricultural scientific educational and industrial centre.

Key words: agricultural education and science, Ukrainian Agricultural Academy, Kyiv Agricultural Institute, Holosiiv district.
УДК 356.15:355.1(477.41) Бовтрук П.М.

Партизанський рух на Київщині 1941–1944 рр.

(на матеріалах Бородянського району)

В статті на основі друкованих джерел і краєзнавчих матеріалів висвітлено особливості становлення і діяльності підпілля та партизанських загонів на території Бородянського району Київської області.

Ключові слова: підпільні групи, партизанські загони, розвідувальні операції, диверсії, збройна боротьба.

Минуло п’ятдесят шість років після закінчення Великої Вітчизняної війни. Але який не великий об'єм літератури з історії війни, багато сторінок цієї героїчної епопеї залишається ще не вивченими. Це перш за все історія боротьби, яка велась на місцях – в селах, районах, містах окупованих ворогом. Це особливо важливо саме тому, що з цих поодиноких сторінок і складається велика книга славних подвигів народу.

З перших днів окупації Радянської України, у всіх районах Київської області люди вступили смертельний бій з фашистами, показуючи небачені приклади героїзму. Зокрема, в Бородянському районі створювались підпільні групи, на базі яких пізніше були організовані партизанські загони. Такі групи були створені в Тетереві. Пісківцях, Загальцях, Новій Буді, Бородянці, Клавдієве, Козинцях, Новій Греблі.

Початок організації підпілля на Бородянщині пов'язаний з іменем патріота із Тетерева, Польового Миколи Марковича.

Микола Польовий у 1939 р. закінчив Тетерівську середню школу і вступив до Київського кіноінженерного інституту. На початку війни він вступив до студентського батальйону київського ополчення. Потрапивши в оточення на лівому березі Дніпра, не зумівши вибратися із нього повернувся до Тетерева. Розуміючись на радіотехніці склав радіоприймач і вже у грудні 1941 р. слухав зведення Радінформбюро про становище на фронтах. Це він першим розповсюдив у Тетереві звістку про перемогу радянських військ під Москвою. Саме в цей час малинські підпільники, яких очолювала сім'я Сосніних шукали зв'язок з партизанами. В Тетерів на лижах прийшов 16- річний брат Ніни Сосніної Валентин. Коли він прийшов до свого товариша Миколи Тужика і спитав, чи є в Тетереві партизани, той направив його саме до Миколи Польового. Коли Соснін зайшов до Польового, той слухав повідомлення Радінформбюро про перемогу під Москвою. Перед ним лежав наган і «лимонка». І коли Соснін попередив того, що так можна потрапити до рук гестапо, Микола відповів: «Хай. Але наші б'ють фашистів. Б'ють». З цього часу Валентин Соснін кожні 3-4 дні відправлявся в 25- кілометровий марш в Тетерів і повертався звідти з новими радісними відомостями: під Москвою продовжували бити ворога.

Микола Польовий був організатором першої комсомольської підпільної групи: він, Коля Тужик, Вася Дикун, Ліда Котляревська і Валя Мельниченко. Дикуна послали служити в поліцію, щоб знати всі задуми ворога. Весною 1942 р. Микола Польовий очолив створений невеликий партизанський загін із 7 чоловік [1].

В червні 1942 р. в с. Нова Буда під керівництвом лейтенанта Мельниченка Миколи Сергійовича була організована підпільна організація під назвою «Бойовий зв'язок». В її склад війшли: Лазебний Іван Гаврилович, Мусієнко Петро Федорович, Лазебний Сергій Митрофанович, Коваленко Іван Левкович. Назва цієї організації повністю відповідала її призначенню і діям. Всі члени організації працювали по ремонту та експлуатації залізничного зв’язку [2].

В жовтні 1942 р. в с. Загальці була утворена підпільна організація «Більшовицький агітатор № 1». Керівником її був призначений Петрусь Григорій Андрійович, згодом Галака Василь Романович, а Петрусь став начальником штабу. В квітні 1942 р. в Бородянці була створена підпільна група під керівництвом Дмитра Титова і Михайла Івановича Федоренка [3]. Всі ці люди працювали на будівництві залізничного мосту через р. Здвиж у фірмі «Геберман унд Гукес».

В Бородянське підпілля ввійшли і майбутній начальник штабу Тетерівського партизанського загону Микола Петрович Шевченко. Війна застала його на кордоні, де він працював прокурором Горинецького району Львівської області [4]. Звідти він був переведений до Києва, де отримав завдання по підготовці і проведенню підпільної роботи в тилу ворога на Львівщині. В районі м. Білокоровичі керована ним група в липні 1941 р. переходить лінію фронту і направляється на Олєвськ – Сарни з метою з’єднання з частинами Червоної Армії. Але в цей час війська 5-ї та 37-ї армії відводяться за Дніпро і групі не вдається досягнути своєї мети. На р. Тетереві вони були затримані і направлені в табір військовополонених в с. Хабне, a при етапуванні на Коростень Шевченко втікає з полону і направляється в Київ. У Києві його затримує поліція. Шевченко направляється на будівництво залізничного мосту через р. Здвиж. Тут він знайомиться з Олександром Маловим, Іллєю Цветковим і Михайлом Айстаховим /всі військовополонені/. Всі четверо ввійшли до складу Бородянського підпілля. В підпільну групу із с. Дружня ввійшли Денис Титенко, Павло Барабан та Іван Федоренко, у якого на хуторі Шевченко зберігалась зброя.

Після завершення будівництва дерев'яного мосту через р. Здвиж Шевченко, Карпов, Цветков і Айстахов переїзджають на будівництво в Тетерів, де за допомогою місцевих підпільників ідуть в Тетеревський партизанський загін.

Навесні 1942 року в с. Клавдіеве була створена підпільна організація в складі 13 чол. Очолили її Павло Трохимович Будник, Іван Олександрович Поляков і Михайло Іванович Дяченко. В склад Клавдіївської групи входить Ярошенко Микола Гордійович, Малишкін Микола Федорович та інші. В Козинецьку групу ввійшли Міндич Б.А., Данилюк В.П. Кажан Д.Ф., Григорій Бондаренко, Василь Дубило. Влітку 1942 р. Будником П.Т. була створена підпільна організація в с. Козинці, в склад якої ввійшло 11 осіб., а в липні через прибувшого із Києва Миколу Хетагурова було встановлено зв’язок з Київським підпіллям [5]. Підпільна група була також утворена і в с. Мигалки під керівництвом Валентина Григоровича Жиленко. В її склад ввійшло 42 чол. [6].

5 червня 1943 р. за вказівкою уповноваженого ЦК КПБ/б/У тов. Чепурного створюється підпільний Бородянський районний комітет КП/б/У в складі Миколи Даниловича Корнієнка, Євгена Федоровича Шамрая і Павла Трохимовича Будника. Перше засідання районного комітету відбулось в Тетерівському лісі, де було прийняте рішення про створення партизанських загонів. Буднику П.Т. було доручено організувати партизанські загони на правому березі р. Здвиж /Клавдіївський і Лубенський ліс/, Шамраю Є.Ф. на лівому березі р. Здвиж в південній частині (Тальський ліс).

В зв'язку з походом Київського партизанського з’єднання до Білорусії керівництво партизанським рухом і діяльністю підпільних груп було покладено на підпільний райком КП/б/У. Головну роль в його діяльності відіграв секретар підпільного Бородянського району КП/б/У Шамрай Євген Федорович.

До війни Е.Ф. Шамрай працював асистентом на кафедрі біології І-го Київського медінституту. На початку війни його мобілізували в діючу армію військовим лікарем 339 -го медсанбату 5-ї армії. Біля Києва він потрапляє в полон. Кременчуцький, Жмеринський, Вінницький табори для військовополонених, потім втеча. В жовтні 1941 р. Шамрай добирається до Києва, де залишилася його сім’я.

В Києві він зустрічається з Олексієм Степановичем Марченко, з яким разом в травні 1939 р. був прийнятий в члени партії. О. Марченко був залишений в Києві для організації підпільної роботи. Перед війною працював заступником наркома юстиції УРСР. По його рекомендації Шамрай добирається в Бородянський район на станцію Тетерів, де влаштовується працювати сторожем на лісоскладі. З цього складу починається підпільна діяльність Шамрая в Бородянському районі [7].

Одночасно було організовано бюро підпільного Бородянського районного ЛКСМУ в складі кандидатів в члени КП/б/У Міндича Бориса Абрамовича /Паламаренко/ і Федоренка Михайла Івановича та члена ЛКСМУ Леонової Марії Давидівни [8].

Перед бюро підпільного РК ЛКСМУ були поставлені наступні завдання: 1) Організовувати і керувати в районі всіма підпільними первинними комсомольськими організаціями. 2) Разом з бюро підпільного райкому КП/б/У організовувати в Бородянському районі партизанські загони. Проводити розкладницьку роботу в німецьких гарнізонах і кущах поліціїє

Перше засідання підпільного РК ЛКСМУ відбулось 5 липня 1943 р. в Клавді'ївському лісі. Було вирішено членам бюро організувати в селах комсомольські групи.

Уже на другому засіданні 20 липня 1943 року в клавдіївському лісі члени бюро доповіли про створення комсомольських груп в селах: 1) Міндичем Б.А. в с. Нова Гребля – 8 чл., секретар Павло Ус; в с. Козинці – 6 чл., секретар Мельниченко П. /пізніше загинув при диверсії/; в с. Бабинці – 5 чл., секретар Горошко В; 2) Федоренком М.І. в селищі Бородянка – 5 чл., секретар Федоренко; в с. Загальні – 7 членів, секретар Сліпенко І.; в с. Пилиповичі – 3 чл., секретар Вашенко М.; 3) Леоновою М.Д. в с. Клавдієве – 5 чл., секретар Миколаєнко М.; в с. Немішаєве – 3 чл., секретар Мирончук М.; в с. Дуброва Леніна – 2 чл., секретар Диденко Л. [9].

Створені партійно-комсомольські підпільні групи Бородянщини на самому початку війни, які ще не мали єдиного керівництва, належного зв’язку між собою, почали боротьбу проти окупантів.

Навесні 1942 р. на базі тетерівської підпільної групи був організований невеликий партизанський загін із – 7-ми чол., якій вирушив у пробний агітаційний рейд для сколочування сил партизанського руху.

Очолив загін Микола Польовий. В загін ввійшли Василь Федорович Малишкін, Володимир Степанович Пухальський, Микола Тужик та інші. Загін направився в Малинський район, розгромивши там два поліцейські дільниці і підірвавши залізничну колію. Але досягти мети загону не вдалось через недостатню підготовку, агітаційну та роз'яснювальну роботу серед населення про становище на фронтах. Загін повернувся в Тетерів. Почалися арешти підпільників. В серпні 1942 р. Миколу Польового заарештували, але разом з узв'язненим Савченком вони вбивають поліцая Ткача і втікають з під арешту. Декілька днів Польовий перебував в лісі біля Тетерева, потім поїхав до Києва і про подальшу долю цього героя невідомо [10].

Тетерівські підпільники 28 листопода 1942 р. організували першу диверсію на залізниці Київ — Коростень /74 км. ділянка Спартак – Тетерів/, учасником якої були брати Марченки та Марченко Олексій Степанович. В травні – червні 1943 р. загалецькі сміливці бісили німців і, щоб перевести підозру від ближніх сіл Дружні, Загалець, Нової Буди та Вишняків – Слухай Іван, Кулик Борис, Духненко Дмитро та Овсіенко Василь вирішили здійснити диверсію під носом у німців на ст. Бородянка. На станції було підготовлено до відвантаження велику кількість сіна. Як тільки пройшов поїзд, вагони з сіном охопило полум'я. Пожежні команди не змогли нічого вдіяти, і сіно згоріло дотла. Навіть німці – залізничники порахували що причиною пожежі була іскра від паровоза. Виникло тільки одне питання: чому сіно згоріло зі сторони шосе, а не з боку залізничної колії ? Але справжню причину пожежі німці так і не дізнались, вважаючи, що іскра від паровоза була її причиною [11].

21 червня 1943 р. на ділянці залізниці Київ – Коростень між станцією Бородянка і Загальцями загалецькі підпільники підірвали німецький ешелон: паровоз і шість вагонів зійшли з колії. Ще одну диверсію провели 4 липня 1943 р., між станціями Трубецька і Загальці – було підірвано ешелон: паровоз і вісім вагонів [12]. Але із-за власної необережності начальника штабу Григорія Петруся в липні 1943 р. майже вся загалецька і новобуднянська підпільні організації були заарештовані. Перед їх арештом гестапо заарештувало в с. Загальці двох жінок – Гур’янову і Білопон, які знали через сім’ю Петруся про діяльність підпільників. Гур’янова загинула в застінках гестапо, а після звільнення Білопон через два дні був заарештований Петрусь, у якого були виявленні списки членів організації.

Із загалецької організації були заарештовані Василь Романович Галака, Борис Кулик, Дмитро Духненко, Михайло Слухай, Петро Самченко, Іван Горбаченко, Василь Ілліч Галака, Кирило Коваленко, Андрій Кулик, Микола Петрусь, Іван Землярчук, Іван Цуркан, Василь Овсієнко, Микола Галака. Із Новобудянської організації були заарештовані брати Лазебні, Мельниченко Іван, Федоренко Микола, Морзе Григорій Миколайович, Федоренко Іван.

Всі заарештовані підпільники були піддані нелюдським знущанням, але патріоти не схилили голови перед ворогом, тримали себе гідно, як і належить героям. Коли на допит в гестапо ввели Василя Романовича Галаку і вимагали стати на коліна /заарештованих допитували ставлячи на коліна/, то він категорично відрізав: «На коліна не стану». Тоді фашист піднявся із-за столу, підійшов до Василя Романовича і назвавши його за бороду «дід Вася». поставив вимогу: «Ану. діду Вася. відрахуй своїх». Галака відповів: «Спочатку відрахуй своїх, а всі інші наші». Після цього його почали бити, на лобі і грудях вирізали зірки, зірвали на руках нігті, осмолили волосся [13].

25 серпня 1943 р. заарештовані підпільники Загалець і Нової Буди були розстріляні в Бородянці. В момент розстрілу, скориставшись нічною пітьмою втекли Василь Гаврилович Лазебний і Цурпан Іван. Інші підпільники були вчасно попереджені і пішли в Тетерівський партизанський загін.

Активно діяли також бородянські підпільники. В грудні 1942 р. вони здійснюють першу диверсію – в селищі Бородянка Михайлом Федоренком та Іваном Бузовецьким був спалений німецький склад з фуражем [14].

Говорячи про подвиг підпільників Бородянщини, неможливо не згадати ім’я відважної партизанки – розвідниці із с. Бабинці – Віти Камінської. Коли почалась війна, вона навчалась на третьому курсі медичного технікуму, їй було тоді 18 років. Любов до Вітчизни привела її разом з батьками в партизанський загін ім. МЮД /Міжнародний Юнацький День/ Димерського району. Віта була однією з ініціаторів та організаторів підпільних груп в Бучі, Ірпіні, Гостомелі. Відважна комсомолка приймала участь в багатьох складних операціях загону. Вона ходила до коменданта поліції Ірпеня, щоб пред’явити йому партизанський ультиматум. Коли вона виводила із Києва групу підпільників, фашистська куля обірвала її життя [15].

Організація і бойова діяльність партизанських загонів на Бородянщині тісно пов’язана зі створенням Київського партизанського з’єднання, початок якому поклав невеликий загін на Житомирщині.

28 лютого 1943 р. бойова група в складі 21 чол., озброєна ручним кулеметом і 4-ма гвинтівками, вийшла під виглядом лісорубів у Київську область із с. Топори Руженського району Житомирської області. В цій групі були керівники підпілля с. Топори Жуляк Пилип. Бака Павло, а також майбутні командири з’єднання Хитриченко Іван Олександрович та Лигневський Сергій Лаврентійович. Ця група прибула в ліс під с. Біла Криниця Радомишльського району. 4 березня в будинку лісника партизанська група з’єдналися з місцевими партизанами, яких було 13 чол. з командиром Могилою Петром Федоровичом. Так виник місцевий партизанський загін в кількості 34 чол. 5 березня загін розгромив поліцейську дільницю в с. Хомівка Макарівського району і здобув зброю [16].

Рішучі дії в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками вели клавдіївські та козинецькі підпільники.

В грудні 1942 р. на ділянці між станціями Ірпінь та Біличі клавдіївські підпільники влаштовують першу диверсію, замінувавши залізницю, в результаті чого було підірвано потяг. На початку 1943 р. в клавдіевську організацію проник німець – перукар Дрелін, який видав підпільників. Частина членів організації була заарештована, а інші пішли в ліс, поклавши початок організації 1-го Бородянського партизанського загону.

Козинецькі підпільники, добуваючи зброю, розгромили поліцейську дільницю в с. Плахтянка. а в травні 1943 р. зробили напад на склад боєприпасів на станції Клавдіеве, внаслідок чого 120 гвинтівок, 400 гранат і велика кількість патронів було передано в партизанське з’єднання генерала Наумова [17].

9-10 березня 1943 р. партизанське з’єднання С.А. Ковпака вело жорстокий бій з карателями біля с. Кодра. Це була операція по знищеню стратегічного залізничного мосту через р. Тетерів. Місцевий партизанський загін направив у розвідку члена ВКП(б) Марію Стукало, яка і зустрілась з командиром взводу розвідки з’єднання лейтенантом Архиповим. Так місцевий загін, в якості сьомої роти увійшов до партизанського з’єднання С.А. Ковпака, взявши участь у вище згаданій операції [18].

Керував цією операцією помічник командира з’єднання Павловський. Міст охоронявся посиленим гарнізоном, з усіх сторін мосту були організовані кулеметні гнізда, а зона його була обнесена у кілька рядів колючою проволокою. Необхідні були знаючі і надійні провідники. Ними стали 60-ти річний учитель із с. Раска Олександр Павлович Яворський, тетерівські юні патріоти Володя Глиник і Микола Бондар.

14 березня 1943 р. о 4 год. 30 хв. ротами ковпаківських командирів Цимбала і Карпенка почався штурм мосту. Жорстокий бій продовжувався біля трьох годин і опір німців було зламано. О 8 год. ранку пролунали важкі вибухи і залізниця на 7 діб була виведена з ладу. Вибухи було чути навіть у Києві, наскільки багато мінерами було закладено вибухівки [19].

В цей же день з’єднання С.А. Ковпака йде в Білорусію, де в с. Мухоїди Пінської обл. 7-а рота приймає присягу. 4 квітня за наказом С.А. Ковпака 7-а рота під назвою Розважівського партизанського загону направляється на Київщину з метою поширення партизанського руху. Командиром цього загону було призначено Лигневського Сергія Лаврентійовича, комісаром – Могилу Павла Федорича [20].

Добре озброєний загін з двома радіостанціями для зв'язку із штабом з’єднання Ковпака і з Українським штабом партизанського руху /УШПР/ 16 квітня 1943 р. прибув у попередні райони.

В Макарівському районі на цей час уже діяв партизанський загін в кількості 96 чол. під командуванням Колоса Миколи Марковича і комісара Клопотовського Пилипа Адамовича, який увійшов у склад Розважівського партизанського загону. 19 квітня загін прийняв жорстокій бій в с. Забуяння. Ворог втратив 69 власівців і 3-х німецьких офіцерів [21].

В червні 1943 р. після прибуття власівської дивізії значні німецько–власівські гарнізони блокували райони дій партизан. Для розгрому цих гарнізонів було сформовано Київське партизанське з’єднання ім. М.С. Хрущова.

Командиром цього з’єднання був призначений Хитриченко Іван Олександрович (уповноважений по організації партизанських загонів в районах правого берега Дніпра Київської області), комісаром Пікалов Петро Васильович, начальником штабу Бураков Дмитро Констянтинович. В кінці вересня 1943 р комісаром з'єднання був призначений Чепурний Іван Федорович, заступником Линевський Сергій Лаврентійович.

В липні 1943 р. Київське партизанське з'єднання іде знову в Білорусію. Перед відходом із Київського партизанського загону ім. Кутузова під командуванням Перевертуна була залишена група в кількості 15 чол. з уповноваженим штабу керівництва партизанським рухом по Київській обл. лейтенантом держбезпеки Білявцевим [22].

27 липня 1943 р. Білявцевим при активній підтримці і безпосередній участі секретаря підпільного Бородянського райкому КП/б/У Будника П.Т. і секретаря підпільного райкому ЛКСМУ Миндича Б.А. в Клавдіївському лісі був організований 1-й Бородянський партизанський загін із клавдіївської та козинської підпільних груп.

Командиром 1-го Бородянського партизанського загону був призначений провідник залізниці із с. Козинці Данилюк Віктор Петрович, комісаром Синегуб Р.І. начальником штабу Куцан Григорій Степанович. Пізніше комісаром загону був призначений Куцан Г.С., а начальником штабу Радченко [23].

Уже в перший день бородянці розгромили поліцейську дільницю в с. Бабинці, захопивши 15 гвинтівок. Загін ріс з кожним днем, хоча діяти йому приходилось в дуже тяжких умовах. В населених пунктах біля залізниці було дуже багато фашистів. Але прямо під носом окупантів партизани І-го Бородянського загону на протязі серпня і вересня влаштовували сміливі диверсії – підривали поїзди, обстрілювали автомашини з гітлерівцями, громили поліцейські дільниці. Особливо відзначались в цих операціях Федоренко Михайло Іванович та Бузовецький Іван Павлович.

В ніч на 16 вересня загін під командуванням парторга Литвиненка Дмитра Максимовича розгромив поліцейську дільницю в с. Бабинці (вбито 18 поліцаїв). Десять поліцаїв залишились в загоні, а інші були відпущені для агітації та розкладницької роботи. В цій операції відзначались Василь Чернецький та Микола Кубицький [24].

У другій половині вересня 1943 р., через безперервні облави німців у Клавдіївському лісі, загін відійшов в Катюжанський ліс Димерського району. Якщо на в день формування, загін складався з 5-ти чол., то в день з’єнання з частинами Червоної Армії – 158 чол.

Особливо активно діяв загін при форсуванні Дніпра частинами 38-ї та 60 армії І Українського фронту в районі Лютежа. В цей критичний момент на допомогу частинам Червоної Армії прийшли партизани 1-го Бородянського загону, з якими розвідка встановила зв'язок. Ворог намагався найкоротшим шляхом підійти до Лютежа – лісовими дорогами. Ось згадує, в минулому, командир 240-ї стрілецької дивізії, гвардії генерал–майор, Герой Радянського Союзу Уманський Терентій Хомич: «В кінці вересня розвідка сповістила, що Катюжанським лісом до Лютежа поспішає німецька частина, в хвості якої великий обоз з боєприпасами». Про це ж доповів командиру партизанського загону командир розвідки Олексій Сивура [25].

24 вересня біля с. Савенки гітлерівців атакував 1-й Бородянській загін. Почався жорстокій бій, який продовжувався дві години. Німці відкрили по партизанах шалений вогонь. Необхідно було знищити кулеметну точку. Це завдання було доручено командиру роти І.П. Бузовецькому та юному партизанові Володі Морозюку. Німці побачили їх і відкрили сильний вогонь. Ще хвилина і командиру загрожувала загибель. В цей час, ризикуючи життям, Володя почав закидати вогневу точку гранатами

Через декілька хвилин партизани змогли підвестися у вирішальну атаку, і велика військова частина німців вимушена була в паніці тікати. Обоз із 57 підвод із двома кухнями був повністю розбитий і в Лютеж не прибув. Ворог втратив убитими 19 чол., пораненими 25. Партизани захопили велику кількість зброї. В цьому бою загинули смертю хоробрих парторг Литвиненко Д.М., юний розвідник і провідник із с. Савенки Володя Морозюк, командир зв'язку Духота Григорій Сергійович і Димник Микола Васильович [26].

З наближенням фронту дорога Бородянка – Гостомель – Київ працювала у німців з повним навантаженням. Партизани вирішили зірвати рух і на цій магістралі. Завдання зводилось до того, шоб підірвати міст через р. Ірпінь. Це відповідальне завдання доручили старшому диверсійної групи Миколі Лозинському.

Операція здійснювалась разом із сусіднім партизанським загоном імені МЮД, діявшим в цих же місцях. В диверсійну групу ввійшла сестра Миколи Лозинського Наталка, його односельчани із с. Гостомель Роман Савицький та брати Леопольд та Сигизмунд Фридрихсони. Від загону імені МЮД ввійшли Петро Шленський, Олександр Забирало, Михайло Гороховський, Анатолій Бразик та Ольга Шевель.

4 жовтня 1943 р. дома в Лозинського відбулась коротка нарада. Наталія повинна була провести розвідку охорони мосту. Невтішні були її дані. Міст охороняли есесівці, кругом мосту були кулеметні гнізда. В розвідці допоміг їй Іван Стонич. Він підказав найкращий шлях до мосту. Партизани вимушені були вичікувати вигідного моменту. І він настав. Тільки на третю добу над Ірпенем опустився густий туман. Швидко навантаживши вибухівку в човен Микола Лозинський, Михайло Гороховський та Аркадій Бразін тихо направились до мосту, а інші прикривали їх в засаді, на випадок, якщо охорона їх побачить.

І ось Лозинський уже біля опору мосту. Зледенілими від холоду руками він прикріпив бікфордов шнур. Через декілька хвилин пролунав вибух. Рух фашистських військ на трасі Київ – Бородянка був припинений.

Особливо цінними для частин Червоної Армії були розвідданні про дислокацію німецьких військ.

На дорозі Бородянка – Київ бородянці вирішили здійснити засаду для взяття «авторитетного язика». 11 жовтня 1943 р. група, керована командиром – 1-ї роти Іваном Бузовецьким, знаходилась в засаді на дільниці дороги між Блиставицею і Гостомелем, атакувала автобус з офіцерами. Було вбито 19 німецьких офіцерів, із них 7 мали вищі нагороди, захоплені штабні документи і карти. Повертаючись з цієї операції загін взяв в полон 12 козаків, т.зв. «російської визвольної армії» /РВА/. Вісім з них залишились в загоні, а інші були знищені. В ніч на 25 жовтня той же Микола Лозинський переправив карту з нанесеними партизанами вогневими точками противника через лінію фронту в районі с. Синяк. Вона зразу ж попала в штаб однієї з дивізій 38-ї армії. Дані були настільки точні, що коли 3-го листопада почався вирішальний наступ за визволення столиці України, в перші хвилини були подавлені основні вогневі точки противника [27].

І ще одну диверсію здійснили месники 1-го Бородянського загону. 26 жовтня 1943 р. партизанка – розвідниця Марія Леонова при допомозі комсомольців пустила поїзд на міст через р. Здвиж, який будувався. В цей час залізниця Київ – Коростень працювала з перевантаженням.

Через р. Здвиж між підірваними фермами німцями був побудований дерев’яний міст. Але майже паралельно німці відбудовували підірвану східну ферму. Рух поїздів в той час на ділянкці Бородянка – Клавдієве проходив по одній колії від станції Бородянка до мосту. А від мосту до станції Клавдієве по двох коліях. Там же біля залізничного мосту був стрілочний пост, одна із стрілок якого була поставлена для під’єднання тупика до головної колії. Справа підходила до кінця. Обидві половини підірваної ферми були підняті і поставлені на постійне місце. Були поставлені тини, залишалось склепати на середині ферми кілька балок і рух поїздів по цій ділянці був би пущений по двох коліях.

Цього не можна було допустити і місцеві сміливці прийняли рішення, що в той час, коли східний семафор буде відчинений для поїзда зі станції Клавдієве, перекинути стрілку і пустити поїзд з головної колії на тупик, у відбудовану ферму. І це їм вдалося здійснити, не дивлячись на те, що стрілка закривалась спеціальним замком. На жаль, в цей час проходив тільки паровоз з двома протимінними платформами. Паровоз з платформами на повній швидкості з’їхав з тупика у виставлену ферму і звалив її з опор [28]. 7 листопада 1-й Бородянський партизанський загін і загін імені МЮД з’єдналися з частинами Червоної Армії в димерському лісі.

25 серпня 1943 р. секретарем підпільного Бородянського райкому КП/б/У Шамраєм Е.Ф. створюється партизанський загін в тетерівському лісі. До моменту з’єднання з частинами Червоної Армії загін нараховував у своїх рядах 112 бійців, половину з яких складали підпільники Тетерівської. Загалецької та Новобуднянської підпільних організацій. Командиром Тетерівського партизанського загону був призначений Марченко Петро Амвросійович, комісаром Шамрай Е.Ф., начальником штабу Шевченко Микола Петрович.

Месники Тетерівського партизанського загону на протязі серпня – жовтня 1943 р. провели десять диверсій на дільниці між станціями Бородянка – Спартак – Тетерів – Ірша [29]. Особливо в загоні відзначилися Мельниченко Микола, Пухальський Дмитро, Мойсеенко Петро, Мельник Антон, Марченко Уллян, Рудниченко Микола.

Фашисти не в змозі справитися з партизанами мстили невинним і беззахистним жителям. Тоді тетерівці вирішили підірвати поїзд під носом у німців. 28 вересня 1943 р. група партизан в складі Назарова Олександра, Кваші Петра, Рудниченка Миколи – підірвали паровоз в 15-ти метрах від німецької застави. А на другий день за погану охорону було заарештовано 70 німецьких солдатів.

16 жовтня партизанами Марченком Улляном, Бондаренком Миколою, Огневим Михайлом було підірвано тетерівський лісопильний завод.

Тетерівських партизанів безперервно переслідували великі сили карателів з артилерією, бронемашинами і танками. Але розвідники загону своєчасно розгадували їх задуми, мінували дороги і уходили від переслідування. 3 жовтня одна із 8-ми машин злетіла в повітря. А 22 жовтня на дорозі Язвинка – Мигалки на мінну ловушку попався танк «Тигр». 10 жовтня Тетерівський партизанський загін з'єднався з частинами Червоної Армії [30].

В зв’язку з переходом 1-го Бородянського партизанського загону в Димерський район рішенням бюро підпільного райкому КП/б/У 18 жовтня 1943 р. в клавдієвському лісі був створений 3-й Бородянський партизанський загін в складі 24 чол. [31]. Згодом загін комплектувався власівцями і поліцаями, які переходили на нашу сторону і до моменту з’єднання з частинами Червоної Армії в його рядах нараховувалось 95 бійців.

Командиром загону було призначено Міндича Бориса Абрамовича, комісаром Будника Павла Трохимовича, начальником штабу Федоренка Михайла Івановича. З перших днів загін зв’язався з партизанським з’єднанням генерал-майора Наумова, від якого отримав поповнення у кількості 28 чол. на чолі з комісаром Забиякою.

30 жовтня в 3-й партизанський загін прибуло 15 власівців, на чолі з капітаном Харченком, які охороняли міст між станціями Буча та Ірпінь. Перед втечею до партизан вони підірвали бучанський міст.

Для перевірки цієї групи командування направило їх на чолі з М.І. Федоренком в засаду на трасу Бородянка – Київ. Зустрівши колону автомашин, група зав’язала бій, в результаті було вбито 20 гітлерівців.

6 листопада група партизанів на чолі з Павлом Усом приймала участь разом з частинами 1-го Гвардійського кавалерійського корпусу в форсуванні р. Здвиж і взятті с. Нова Гребля. Вся група одержала від командування кавкорпуса подяку, а Павло Ус був представлений до урядової нагороди. В частини 1-го Гвардійського кавкорпусу із 3-го Бородянського партизанського загону влилося 60 бійців [32].

В серпні – вересні 1943 р. в Житомирський області діяло з’єднання українських кавалерійських партизанських загонів під командуванням Героя Рядянського Союзу, генерал-майора Наумова Михайла Івановича.

21 вересня 1943 р. знаходячись в Чеповицькому районі генерал Наумов одержав радіограму слідуючого складу: «Авіамолнія № 5697. Наумову. Безвідкладно виступайте в рейд і до ранку 23 вересня захопіть переправу через річку Дніпро в Сваром’я, повторюю, в районі Сваром’я, 24 км. північніше Києва. Б цей же час до переправи підійдуть частини Червоної Армії та інших партизанських загонів для надання вам допомоги. До виконання завдання приступити невідкладно. Для отримання вантажу залишайте частину людей, самі негайно виступайте. Для докладу Верховному Командуванню доносити 2 рази на добу. Строкач 21.09.1943 року». Це було дуже відповідальне і важливе завдання. Часу для його виконання залишилось 36 год., а з’єднання знаходилось від Сваром’я з урахуванням обхідних маневрів на відстані 70 км [33].

Надвечір 22 вересня з’єднання генерала Наумова досягло с. Майданівка Бородянського району і вступило в запеклий бій з карателями німецького корпусу «Дубовий лист», а надвечір 25 вересня з’єднання відійшло до лісу, в сторону с. Біла Криниця.

1 жовтня 1943 р. з’єднання отримало наказ про відміну походу в Сваром’я і зосередження ближче до Києва в районі Бородянка – Іванків, 15 жовтня була отримана радіограма про вступ з’єднання разом з частинами Червоноі Арміі в Київ.

Після жорстокого нічного бою в районі сіл Кодра, Забуяння з’єднання генерала Наумова розташувалось в Клавдіівському лісі. Звідси було послано кілька розвідників з метою вивчення шляхів проходу через лінію фронту і системи оборони противника.

25 жовтня 1943 р. з’єднання Наумова після отримання телеграми УШПР почало відходити на захід, залишивши в 3-му Бородянському партизанському загоні розвідгрупу на чолі з комісаром Забиякою. В Клавдіївському лісі були залишені також поранені партизани з’єднання, яких старанно лікував фельдшер із с. Діброва Леніна Гунченко Микола Степанович та медсестра із с. Козинці Осетренко Ефросинія Іванівна [34].

Таким чином, на території Бородянщини билися з ворогом не тільки місцеві загони, а й такі легендарні партизанські з’єднання, як з’єднання генералів Ковпака і Наумова, Київське партизанське з’єднання І.О. Хитриченка. За своїм складом партизанські загони були інтернаціональними. Серед партизан і підпільників Бородянщини були українці і росіяни, білоруси та євреї.

Всі патріоти мріяли лише про перемогу і для цієї святої мети не шкодували нічого, навіть власного життя.

Найбільш активною і діяльною формою всенародного руху опору на території Київської області і, зокрема Бородянського району, була збройна боротьба партизан. Бійці партизанських загонів здійснювали розвідувальні операції в тилу ворога, проводили різноманітні диверсійні операціі, силою зброї розправлялись з окупантами і зрадниками.

На території Бородянського району в період з літа 1941 р. по осінь 1943 р. діяли партизанські загони, як організовані партійними і комсомольськими працівниками району, так і ті, шо поширювали свою діяльність з території інших областей та районів.

Партизанська боротьба в районі знаходила всебічну підтримку народних мас. В центрі і селах району діяла широка сітка підпілля. Підпільники проникали в адміністративний і господарський апарат окупантів, вели роботу серед поліцаїв, здійснювали диверсії. Повідомляли трудящих про становище на фронтах, розповсюджували листівки, а з наближенням частин Червоної Армії до кордонів області перейшли від диверсій до відкритої збройної боротьби.

В період німецької окупації на території району активно діяли 6 підпільних організацій, які нараховували в своїх рядах 104 члени, із них 16 комуністів і 26 комсомольців. Було організовано 16 партійно-комсомольських груп.

В Бородянському районі було організовано три партизанські загони. Було знищено 721 німецьких солдатів і офіцерів, 26 зрадників, підірвано 14 ешелонів, розбито і захоплено 79 німецьких возів з вантажем, розгромлено 9 німецьких управ і три поліцейські дільниці. Визволено 1650 чоловік, яких гнали в Німеччину.

Жителі Бородянщини, що знаходились на тимчасово окупованій території, продемонстрували високий моральний дух, не похитну стійкість, мужність і героїзм, любов і відданість рідній землі.



  1. Тронько П. Безсмертя юних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни. – К: Молодь, 1957. – 88 с.

  2. Матеріали краєзнавчого музею с. Загальці і музею бойової слави Загалецької середньої школи.

  3. Історія міст і сіл Української PCP в 26-ти т. Київська область. – К. – 1971. – С. 212.

  4. Газета «Вперед» (орган Бородянського райкому КПУ). – 1983, 5 жовтня.

  5. Матеріали музею бойової слави Клавдіївської середньої школи; Історія міст і сіл Української PCP в 26-ти т. Київська область. – К. – 1971. – С. 218.

  6. Матеріали музею бойової слави Тетерівської середньої школи.

  7. Вперед. – 1978, 4 жовтня.

  8. Тронько П. Безсмертя юних .... – С. 80.

  9. Матеріали музею бойової слави при Бородянському РК КПУ; Альбом бойової слави Бородянського РК КПУ.

  10. Вперед. – 1972, 17 серпня; 1981, 7 вересня.

  11. Матеріали музеїв бойової слави Тетерівської і Загалецької середніх шкіл.

  12. Бабко Ю.В. Народная война в тылу фашистских оккупантов. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 211.

  13. Матеріали музею бойової слави Загалецької середньої школи.

  14. Київська правда. – 1976, 16 липня.

  15. Шлях до комунізму. – 1964, 3 жовтня.

  16. Вперед. – 1973, 7 березня.

  17. Шлях до комунізму. – 1964, 3 жовтня.

  18. Вершигора П.П. Люди з чистой совестью. – К., 1981. – С. 285-290; Вперед. – 1973, 7 березня.

  19. Ковпак С.А. Від Путивля до Карпат. – К. – 1973. – С. 136; Кизя Л.Е. Сидір Ковпак. – К., 1971. – С. 128.

  20. Матеріали музею бойової слави Бородянського РК КПУ.

  21. Ленінська зоря. – 1989, 5 вересня.

  22. Матеріали альбому Бойової слави при Бородянському РК КПУ.

  23. Історія міст і сіл Української PCP. Київська область ..... – С. 212.

  24. Вперед. – 1968, 9 липня.

  25. Клюєнко Д.М. В боях за визволенням України. – К.: Політвидав, 1984. – C. 141.

  26. Вечірній Київ. – 1965, 5 листопада.

  27. Вечірній Київ. – 1967, 7 квітня.

  28. Вперед. – 1973, 7 березня.

  29. Молода гвардія. – 1967, 18 квітня.

  30. Вперед. – 1968, 12 червня.

  31. Історія міст і сіл Української PCP. Київська область ..... – С. 213.

  32. За матеріалами альбому бойової слави Бородянського РК КПУ.

  33. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941-1944. В 2 кн. Кн. 2. Партизанская борьба. К.: Наукова думка, 1985. – С. 251.

  34. Вперед. – 1957, 7 серпня; Матеріали альбому бойової слави Бородянського РК КПУ.

Бовтрук П.М.

Партизанское движение на Киевщине 1941–1944 гг.

(на материалах Бородянского района).

В статье на основе опубликованных источников и краеведческих материалов освещены особенности становления и деятельности подполья и партизанских отрядов на территории Бородянского района Киевской области.

Ключевые слова: подпольные группы, партизанские отряды, разведывательные операции, диверсии, вооруженная борьба.

Bovtruk P.M.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка