Вісник аграрної історії


Partizan movement in Kyiv district in 1941 – 1944



Сторінка8/23
Дата конвертації14.07.2017
Розмір6,19 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23
Partizan movement in Kyiv district in 1941 – 1944

(on materials of Borodjansky area).

In article on the basis of the published sources and materials of regional studies features of formation and activity of an underground and guerrilla groups in territory of Borodjansky area of the Kiev area are shined.

Keywords: underground groups, partisan groups, prospecting operations, the diversions, the armed struggle.

УДК 947(477)316.334"1950/1965" Нікілєв О.Ф.



ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА:

РЕАЛІЇ ПОВСЯКДЕННОСТІ 1950-Х – СЕРЕДИНИ 1960-Х РР.

Висвітлюються реалії житлово-комунального стану села, рівень забезпеченості сільських населених пунктів елементарними надбаннями цивілізації.

Ключові слова: українське село, житлово-комунальний стан, електрифікація, радіофікація, телефонізація, транспортне сполучення.

Проблема житлово-комунального розвитку села не є пріоритетною у дослідженнях вітчизняних істориків. Тож цей аспект аграрної історії не знайшов належного висвітлення і до сих пір багато в чому залишається на рівні досить спрощеного розуміння. І хоча з даної проблеми маються публікації І.В. Рибака, який зробив спробу розглянути соціальну інфраструктуру села за роки радянської влади [5, 6], та з’явилися дослідження на рівні статей ряду науковців де розглядаються певні складові даної проблеми [1, 15], історіографія її залишається бути досить обмеженою. Тож саме стан вивчення проблеми і зумовив вибір її в якості предмета дослідження .

Нове керівництво СРСР, що очолило у 1953 р. державу після смерті Й.Сталіна, проголосило політику потужного піднесення сільського господарства. Проте, кошти, що виділялися для цього впродовж дванадцяти років її здійснення, з 1953 по 1965 рр., спрямовувалися не на комплексний розвиток села, як цілісної соціально-економічної системи, важливої складової суспільства, а лише на розвиток матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва. Вирішення соціальних, побутових, культурних проблем, за традицією попереднього періоду не вважалося важливим. В цьому ж руслі діяли і самі господарства, від яких вимагалося насамперед підвищення економічних показників, які через це також ці питання не ставили у розряд пріоритетних. До того ж, через недостатність своїх бюджетів, вони були неспроможні без допомоги держави вирішувати соціальні, культурні, духовні потреби своїх працівників вирішувати належним чином. Як результат, дана сфера села знаходилася у занедбаному стані. Тому на селі, як і в місті, на той час проблема житла стояла дуже гостро. Для будівництва і ремонту помешкань, які, на відміну від міста, де це робилося державою, селяни здійснювали власними руками і власним коштом, причому завжди не вистачало ані коштів, ані робочих рук. Тому житлово-комунальні умови у колгоспах та радгоспах залишалися надзвичайно складними. Навіть на середину 1950-х рр. частина їхніх працівників продовжувала мешкати у непридатних для цього приміщеннях. Так, у 1953 р. у ряді районів Дніпропетровської області селяни у якості житла використовували напівземлянки [8, арк. 25, 26], а у 1955 р., за інформацією голови Путивльського райвиконкому Чернігівської області, поданої до уряду і ЦК Компартії республіки, у них в районі 50 сімей колгоспників мешкало у землянках [5, с. 129].

Село ж на той час являло собою зосередження споруд, переважно зведених у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., або, в кращому разі у 1920-х рр., коли спостерігалося його економічне піднесення. Ці будівлі являли собою традиційне селянське житло, яке характеризувалося оптимальним поєднанням таких категорій як теплозбереження і площа приміщення, при максимальному застосуванні місцевих будівельних матеріалів, які виявили в цьому найбільшу функціональність. Це були прямокутні у плані, глинобитні, з лампача (складовими його були глина і солома), дерев’яні (у лісових та лісостепових районах), переважно однокімнатні будинки з невеликими однорамовими вікнами та з глиняною долівкою. Тільки на кінець 1950-х рр. кількість їх у загальному складі помешкань хоч і повільно, але дещо зменшується. Так, у 1959 р. на 100 сімей колгоспників припадало 157 жилих кімнат, у 1964 р. це співвідношення становило відповідно 100:177 [9, арк. 15]. Вкриті хати були переважно соломою та очеретом. При цьому у більшості з них така покрівля потребувала заміни, бо була вже трухлявою, поточеною горобцями, які у стрісі робили свої гнізда, через що та втратила свої водотривні властивості, протікала і мала непривабливий вигляд.

Будучи напряму пов’язаною з матеріальним статком селян, проблема якості їхнього житла у цей період вирішувалася вкрай незадовільно. Так, якщо на початок 1950-х рр. 86% сімей жителів села мешкали у глинобитних, дерев’яних та лампачних хатах, 94% – у хатах під соломою та очеретом, при цьому лише 4% їхніх осель мали дерев’яну підлогу (хоча б частково) [6, с. 95], то на кінець десятиріччя ситуація мало змінилася на краще. Так, у 1959 р. глинобитні, лампачні та дерев’яні хати, навіть за офіційними даними, становили 77%, помешкання з солом’яними і очеретяними дахами – 71% [6, с. 124].

Зручності для проживання в таких житлах були вкрай обмеженими. Так, через свою конструкцію вони слугували селянам одночасно і кухнею, і їдальнею, і вітальнею, і спальнею, і місцем для проведення урочистих та сумних подій, коли збиралося досить багато народу. У той самий час, у певну пору року вони регулярно перетворювалися на притулок для новонародженого молодняка великої рогатої худоби, овець тощо. В якомусь із кутків їх утримували упродовж декількох тижнів, доки вони не підростали і доки погодні умови не дозволяли перемістити їх уже у належне для них місця. Це, безумовно, породжувало антисанітарію. Адже у приміщенні при цьому був неприємний запах від перебування худоби та їх випорожнень.

Для обігріву житла слугувала піч, що розташовувалася найчастіше посеред кімнати для оптимальнішого використання тепла, що випромінювалося нею. Паливним матеріалом слугувало не вугілля. Для села це була недосяжна мета та велика розкіш з огляду на ціну та неможливість купівлі і складність його доставки. Адже воно знаходилося на міжрайонних товарних базах, тобто у місцях, де малися залізничні колії і куди можна було здійснити доставку вагонів з вугіллям. Звідти за десятки кілометрів по селах районів, віддалених від залізниці, воно розвозилося. При цьому не централізовано, а самовивозом, тобто транспортом тих, хто за ним приїжджав. Тому забезпечення вугіллям для працівників села перетворювалося на справжню епопею по діставанню машин, вистоюванні у черзі на базах для заповнення документів, оплаті отриманого, навантаженні вугілля і перевезенні його до двору, а потім – перенесення до місця, де воно зберігалося упродовж року. Сама процедура від отримання транспорту і до привезення вугілля до двору продовжувалася від двох діб і більше, залежно від відстані між селом і базою та від погоди і стану доріг. Про газове опалення годі було й думати. Початок газифікації села було покладено лише в 1961 р. і на 1965 р., за офіційними даними, газ було підведено лише до 160 тис. хат [3, с. 500].

Тому село широко використовувало традиційні для себе види палива – солому, кукурудзяне та соняшникове бадилля, лушпиння з соняшникового насіння, обчухрані кукурудзяні качани, сухий кізяк в натуральному вигляді або, для отримання більшого жару, змішаний з глиною і висушений у вигляді брикетів (у степовій місцевості), деревину та гілля (у лісовій зони). До цього слід додати таку важливу особливість сільського побуту, як відсутність у селянських помешканнях холодного і гарячого водопостачання, а також – знаходження місць санітарно-гігієнічного призначення поза межами жилих приміщень. До того ж останні часто були не обладнані або примітивно обладнані, що особливо ускладнювало користування ними у дощову, холодну пору року, особливо взимку, у нічний час.

У сільській місцевості можливості для користування навіть холодною водою були досить обмеженими. Через відсутність водогонів селяни змушені були носити воду з колодязя або з річки, збирати дощову воду.

Взагалі, держава проблемою водогінного забезпечення села не переймалася. Через це навіть у 1965 р., за офіційними даними, лише 3% сільського населення мали можливість користуватися водою з водопроводу [9, арк. 22]. Проте й це переважно стосувалося мешканців селищ та районних центрів, а не колгоспів. До того ж поняття «користування водогоном» означало лише проведення його по вулиці і встановлення впродовж неї, залежно від довжини, однієї або декількох колонок, а не підведення труб хоча у двір, не говорячи вже про встановлення водопостачання в самому будинку. І це в той час, коли в містах навіть думки не мали, що може бути якось інакше.

На селі ж було чимало населених пунктів, де через різні природно-геологічні причини можливості для риття колодязів були обмежені. Тому там часто робився один колодязь на декілька десятків дворів. Люди мусили ходити за водою декілька сотень метрів, що обмежувало можливість користування нею. Були території (скажімо, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська області), де селяни через дефіцит води взагалі змушені були її завозити і за кожну цистерну платити. Зберігалася така вода у спеціальних ємностях, від чого вона частково втрачала свої якості. Користування ж такою водою нерідко призводило до порушень санітарної гігієни і серйозних інфекційних захворювань. Так, наприклад, у Одеській області у 1963 р. в одному з районів через це трапилося 5 випадків захворювання на черевний тиф, у 1964 р. – ще у двох вже 16 випадків [9, с. 22]. Стан і якість забезпечення селянських помешкань водою визначали відповідний ступінь користування нею, вносили в цю складову побуту сільських жителів певні обмеження.

У цьому ж ряду стояла і проблема освітлення населених пунктів та помешкань в них. Місто її не знало вже з часів закінчення війни. Село ж, у своїй основній більшості, до середини 1960-х рр. користувалося гасовими лампами. На середину 1950-х рр. в Україні було електрифіковано лише 3712 колгоспів [6, с. 139], або приблизно 11,3% їх загальної кількості. Проте навіть у цій кількості господарств ситуація була далекою від ідеалу. Справа в тому, що статистичні документи фіксували не рівень електрифікації, а лише сам її факт. Тому, якщо колгосп хоч якоюсь мірою використовував електроенергію, а саме, хоча б один електродвигун в ньому працював або світила хоча б одна лампочка, таке господарство вже вважалося електрифікованим. Тобто у більшості випадків це був лише формальний факт. Тому офіційні документи часто говорили, приховуючи таку «електрифікацію», що переважна більшість колгоспів використовувала електроенергію для освітлення виробничих будівель [13, арк. 3]. У цей період лише в 11,8% господарств частково освітлювалися хати колгоспників [13, арк. 3]. Це означало, що лише деякі будинки користувалися електрикою. Та й то лише по декілька годин на добу вранці та увечері. Типовою була ситуація, коли навіть у межах одного господарства не всі населені пункти були підключені до електромережі. Наприклад, на початок 1965 р. 27,4% населених пунктів, на території яких знаходилися колгоспи, зовсім не користувалися електрикою і лише 62,1% селянських помешкань республіки в електрифікованих господарствах користувалися нею. Хоча в ряді областей, наприклад, Полтавській, Черкаській, Чернігівській та інших, цей показник був на рівні 59% [9, арк. 21-22].

Тобто більшість осель на селі не були забезпечені електропостачанням взагалі, а у тих помешканнях, де для цього малися можливості, були значні часові обмеження його споживання. Адже доводилося відмовлятися від багатьох речей як от: читання книг у вечірню пору, користування приладами для укладання волосся, електрорадіоприймачами, які у місті вже були в широкому вжитку. За такої ситуації зазначені предмети побуту просто ставали непотрібними.

Тож часто було не можливо отримати необхідну інформацію навіть через радіотрансляційну мережу. Більшість селянських помешкань не були радіофіковані. Через політику держави щодо села це питання, як і багато інших, вирішувалося вкрай повільно. У 1954 р. 7200 сіл республіки взагалі не були підключені до радіотрансляційної мережі. Але у селах «радіофікованих» далеко не в кожній хаті було встановлено репродуктор. Лише 18,7% осель мали радіоточки [6, с. 100]. Проте немало було регіонів, де рівень забезпеченості навіть таким надбанням цивілізації був значно нижчим за середній республіканський показник. Це стосувалося, так би мовити, не лише складних у вирішенні соціально-економічних проблем села регіонів, а й навіть промислово розвинутих областей (як, скажімо, Дніпропетровська, Запорізька). Наприклад, у Сталінському районі на Дніпропетровщині рівень електрифікації становив лише 5,5% [2, арк. 8]. Через такий її стан жителі села опинялися у досить незручній ситуації інформаційної ізоляції, мусили живитися різноманітними чутками щодо подій, які відбувалися у країні, республіці або навіть області. Реакцію їх на такий стан речей досить чітко висловив у 1956 р. голова колгоспу ім. Крупської Кримської області К.Шкварніков, направлений на цю посаду у тому ж році з Кримського філіалу Академії наук УРСР, під час спільних зборів колгоспників і представників філіалу: «Самая большая трудность: нет электричества, радио» [14, арк. 34].

Через невиділення державою коштів, матеріалів, не приділення нею достатньої уваги цим проблемам та перекладання організаційних, господарських, фінансових проблем його радіофікації на бюджети господарств, село і в подальші роки не змогло задовольнити потреб своїх мешканців у радіофікації їхніх помешкань. Навіть на середину 1960-х рр. це питання залишалося практично невирішеним: лише 70% селянських осель мали репродуктори [10, арк. 24]. Проте значну частину їх (репродукторів) становили однопрограмні, застарілої конструкції, так звані «тарілки», що випускалися нашою промисловістю ще з 1930-х рр. Та й якість отримуваних селом радіопослуг залишалася невисокою. Радіомовлення було на низькому рівні через те, що часто в ході транслювання відбувалося перемикання на зовсім іншу передачу, мало місце порушення розкладу роботи радіомовлення, передачі часто проводилися без належного оформлення, а відповідно до бажання колгоспного радиста. У самих господарствах не вистачало репродукторів великої потужності для мовлення у кожному їхньому населеному пункті. У кращому випадку мався такий на центральній садибі, та й то лише один, через що віщання відбувалося практично на якусь одну частину села і люди, у кращому випадку, мали можливість знати (лише за характером сигналів) певну годину дня. До того ж, через частий вихід з ладу приймальної апаратури, навіть наявні радіоприлади не працювали. Кожна така пауза продовжувалася по декілька днів, а то й тижнів.

Таким чином, низька якість помешкань у сільській місцевості, украй незадовільний рівень забезпеченості їх упродовж багатьох років навіть елементарними побутовими зручностями, давно вже звичними у місті, були реаліями повсякденного буття села.

У ряді дефіцитних для села надбань цивілізації вагоме місце займало і таке, як телефонний та поштовий зв’язок. Однак, через неналежне приділення уваги дер­жавою даній проблемі навіть на середину 1960-х рр. рівень, наприклад, телефонізації села залишався вкрай низьким. З цього приводу постійна комісія Верховної Ради УРСР по транспорту і зв’язку на своєму засіданні у жовтні 1965 р., де спеціально розглядалося питання «Про стан забезпеченості телефонним зв’язком сільських районів республіки», з прикрістю мусила була визнати, що «в республіці є велика кількість нетелефонізованих населених пунктів, шкіл, лікарень, аптек» [12, арк. 147]. Це означало, що 14040 сіл, або більше 40% від їх загальної кількості, 34,3% лікарень, 51,5% аптек, 77,3% шкіл зовсім не мали телефонного зв’язку [12, арк. 152]. У ряді областей, у тому числі й таких промислово розвинутих, як Запорізька, Ворошиловградська (тепер – Луганська) цей показник був ще нижчим. У багатьох же з них малися адміністративні одиниці, де ситуація була вкрай складною. Там майже кожне друге село не мало телефонного зв’язку. А, наприклад, у Петрівському районі Кіровоградської області 45% сіл не мали телефону і при цьому знаходилися від найближчого населеного пункту, де він був, за 5 – 7 км [12, арк. 167]. Це означало, що у разі потреби термінової медичної чи якоїсь іншої допомоги годі було й сподіватися на вчасне її отримання. Вони мусили розраховувати на щасливий випадок. Тож нерідкими були ситуації, коли через втрату часу на діставання до телефонного апарату, хворого просто не встигали довезти до лікарні, або, у випадку пологів, їх приймали у дорозі посеред степу [4]. Були райони, де практично всі медичні установи та навчальні заклади не мали телефонного зв’язку, що ще більше ускладнювало життя людей. Адже, навіть маючи можливість подзвонити, люди мусили у такому випадку витрачати значний час, щоб дістатися до них для з’ясування незначного питання. І було дуже прикро, коли отримували негативну відповідь. Наприклад, у Чернігівській області у Бахмутському районі лише дві з восьми функціонуючих на той час лікарень, мали телефонний зв’язок, з усієї мережі шкіл – теж лише дві, у Борзнянському районі – тільки три, розташовані в райцентрі, у Коропському – дві лікарні та лише одна школа[11, арк. 123].

Іншим недоліком сільської телефонної мережі була якість її роботи. Більше половини телефонних станцій працювали на застарілому обладнанні, яке часто виходило з ладу, 42% вузлів зв’язку було розміщено в тісних приміщеннях, які не забезпечували нормального функціонування апаратури та умов роботи самих працівників, не давали можливості забезпечити на належному рівні обслуговування клієнтів. Значна частина телефонних станцій працювала лише вдень [11, арк. 115; 12, арк. 152]. Через це в іншу частину доби, у разі необхідності, у більшої частини бажаючих подзвонити рідним чи близьким, зв’язатися з обласним або районним центром, чи навіть – з сусіднім господарством, можливостей для цього не було. Серйозно ускладнювало ситуацію те, що значна частина населених пунктів, цілий ряд сільрад, багато колгоспів і радгоспів не мали прямого телефонного зв’язку зі своїми районними центрами і через це їм доводилося зв’язуватися з ними через «столиці» інших районів. Така процедура робила досить незручними вирішення багатьох нагальних особистих та виробничих питань, пов’язаних з необхідністю термінового консультування з найближчою керівною інстанцією.

Проблема телефонного зв’язку поглиблювалася незадовільною розвиненістю поштового зв’язку. На селі проблема доставки газет, листів, іншої кореспонденції, на відміну від міста, де на честь поштової служби навіть складали пісні, не була належним чином вирішена. У кількісному плані мережа поштових відділень була невідповідною. До того ж вони (відділення) були погано обладнані, багато їх знаходилося у непристосованих приміщеннях, часто не мали телефонного зв’язку. Працював у них переважно некваліфікований поштарський персонал, який становили здебільшого жінки. У колгоспах ці посади знаходилися у штатному розкладі господарств, а не відповідної державної служби. Тож і призначення та звільнення здійснювали керівники сільськогосподарських підприємств. У господарствах ця по­сада розглядалася як неосновна, непрофільна і оплачувалася за найнижчими розцінками. Обсяг же роботи був значний. Адже в зону відповідальності поштарки входило як мінімум 2 – 3 села, розташованих на відстані до 5, а то й більше кілометрів одне від одного. Транспортом же, у кращому разі, їм слугував велосипед, яким можна було користуватися лише у теплу й суху пору року. В інших же випадках пошта розносилася пішки або з використанням попутної машини. Така ситуація впливала на те, що кореспонденція до передплатників надходила з перебоями. Звичним явищем вкрай обмежена можливість працівників села зробити заявку на підписні видання не лише художньої, але й професійної періодики тощо.

Такий стан речей був одним із звичайних проявів повсякденного буття села.

У комплексі проблем соціально-побутового характеру, важливе місце посідала і проблема шляхів сполучення. Недостатня забезпеченість сільської місцевості республіки дорогами з твердим покриттям, з одного боку, та відсутність постійного і регулярного транспортного сполучення, з іншого, серйозно позначалися на можливостях сільських мешканців бувати, у разі потреби, у районному або в обласному центрах, чи, навіть у сусідньому населеному пункті. Лише у середині 1960-х рр. була вирішена проблема автобусного сполучення між обласними і районними центрами [6, с. 125]. Жителі ж основної маси сільських населених центрів України мусили, як і раніше, вставати задовго до світанку та на гужовому транспорті, навіть пішки, добиратися до районного центру або найближчої залізничної станції, щоб сісти на автобус чи приміський або пасажирський (який ішов у потрібному напрямку лише раз на добу) поїзд, щоб дістатися пункту призначення. При такому способі сполучення поїздки навіть з короткотерміновим візитом до якоїсь інстанції у місті часто не укладалася в один день. У такому разі слід було думати про необхідність десь переночувати. Тому поїздки були нечастими і робилися лише у разі крайньої необхідності: направлення до лікарні, з’ясування питань, що вирішувалися лише в обласних структурах тощо. За даними статистики, з розрахунку на одну сім’ю село могло дозволити собі приїхати у місто лише 5,7 разів на рік [6, с. 130]. Тобто кожен з членів сім’ї, яка складалася з чотирьох чоловік, міг побувати в місті лише один раз на рік, а ще двоє – двічі.

Причиною вкрай обмежених можливостей сільських жителів для сполучення була й політика держави щодо шляхобудування на селі. Вона перекладала фінансування дорожнього будівництва на плечі самих колгоспів, примушуючи їх виділяти кошти зі своїх бідних бюджетів на закупівлю необхідних матеріалів: піску, гравію, буту тощо, а також виділяти з числа своїх працівників робочу силу для укладання твердого покриття.

Через такий стан речей будівництво шляхів сполучення в сільській місцевості відбувалося вкрай повільно, залежно від економічних можливостей того чи іншого господарства. Тому звичним явищем була перемежованість ґрунтових ділянок доріг, через їх незавершеність, відрізками з бутовим покриттям. Більшість ділянок залишалися незабрукованими. Через це у негоду, а особливо за умов осіннього і весняного бездоріжжя, сполучення дуже ускладнювалося, а то й взагалі припинялося і багато населених пунктів були відрізаними від навколишнього світу.

У самих населених пунктах ситуація була аналогічною. Через відсутність кош­тів вони не мали змоги займатися облаштуванням своїх територій. Села не мали чіткого плану забудови. Цей процес з часів їх заснування відбувався стихійно. Садиби часто розташовувалися одна від одної на значних відстанях. Нормального сполучення між ними не малося. Вулиці творилися хаотично, тому їх назвати такими можна було досить умовно. Вони не були належним чином облаштованими, не мали пішохідних доріжок. Проїжджі частини їх були ґрунтові, через що у суху погоду при проїзді машини або проходженні череди великої рогатої худоби піднімалася густа курява, що довго не осідала, а під час непогоди створювалися великі і глибокі калюжі, які довго не висихали, ускладнюючи рух і людей, і транспорту, який ще більше руйнував дорогу. Що така картина була типовою для благоустрою багатьох українських сіл засвідчують, наприклад, матеріали сесії Катеринопільської сільради Криничанського району Дніпропетровської області, що відбулася у квітні 1965 р., типової за своїм територіальним розташуванням адміністративної одиниці республіки. Як і більшість сіл України, адміністративний центр сільради с. Катеринопіль було «глибинкою». Воно знаходилося за дев’ять кілометрів від залізничної станції та кінцевої зупинки автобусного маршруту, що з’єднував обласний центр з населеним пунктом при станції, і за 30 км – від райцентру. Ось яким був благоустрій у ньому і навколишніх селах. «Узяти село Катеринопіль. Як увійдеш у село, то можна утопитись у грязі (збережено мову і правопис оригіналу – О.Н.). А взяти двори, що робиться у дворах: брудно, багато мусора по дворах. Крім того навоз виносять на шлях. У муляці він гніє і воняє не можна пройти. Таке саме в селах Водяне, Биково (населені пункти, що входили до даної сільради – О.Н.). Там хати обідрані, а серед села стоять хати – одні димарі стримлять» [2, арк. 19].



Отже, житлові і комунальні проблеми села, складність їх вирішення як для господарств, так і для самих сільських жителів, неможливість колгоспів і радгоспів задовольнити належним чином житлові, побутові потреби своїх людей, необлаштованість населених пунктів, низький рівень забезпеченості їх та помешкань їхніх жителів надбаннями цивілізації, вже звичними для міста, та різними видами комунікаційного сполучення – все це разом було реаліями повсякденного буття села 1950-х – середини 1960-х рр.

  1. Ісайкіна О. Побут міського населення України в повоєнний період (1945–1955 рр.) // Історія повсякденності: теорія та практика»: матеріали Всеукр. наук. конф., Переяслав-Хмельницький, 14–15 трав. 2010 р. / [Упоряд.: Лукашевич О.М., Нагайко Т.Ю.]. – Переяслав-Хмельницький, 2010, с.181-184.

  2. Державний архів Дніпроптеровської області. – Ф.19. Оп. 29. Спр. 18.

  3. Історія селянства Української РСР: У 2-х т. – К.: Наук. думка, 1967.– Т. 11.

  4. Особистий архів автора. – Спогади про реаліїї повсякденного буття на селі в другій половині 1940-х – першій половині 1950-х рр.: Берестень Г.П., Горбачової Т.М., Костогриз К.С., Кукоба В.П., Крекотень В.І., Махлай Т.Г., Махлая О.К., Нікілєвої Л.А, Одуд К.Д., Шило М. С.

  5. Рибак І.В. Соціальна інфраструктура українського села: зміни, труднощі, проблеми (20 – поч. 90-х рр.).– К.: Рідний край, 1997.

  6. Рибак І.В. Соціально-побутова інфраструктура українського села. 1921 – 1991 рр. – К.–П.: Абетка, 2000.

  7. Світленко С.І., Білокінь А.Н. Приорілля: Історико-краєзнавчі нариси.– Д.: Вид-во ДНУ, 2004.– Фотоілюстрації.

  8. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 27. Оп. 19. Спр. 4643.

  9. ЦДАВО України. – Ф. 582. Оп. 24. Спр. 1206.

  10. ЦДАВО України. – Ф. 582. Оп. 24. Спр. 1247.

  11. ЦДАВО України. – Ф. 1. Оп. 22. Спр. 135.

  12. ЦДАВО України. – Ф. 1. Оп. 22. Спр. 136.

  13. Центральний державний архів громадських обєднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 1. Оп. 30. Спр. 2172.

  14. ЦДАГО України. – Ф. 1. Оп. 80. Спр. 1193.

  15. Янковська О. Повсякденне життя громадян УРСР як втілення політики держави (1945–1953 рр.)// «Історія повсякденності: теорія та практика»: матеріали Всеукр. наук. конф., Переяслав-Хмельницький, 14–15 трав. 2010 р. / [Упоряд.: Лукашевич О.М., Нагайко Т.Ю.]. – Переяслав-Хмельницький, 2010. – С.176-178.

Никилев А.Ф.

Жилищно-коммунальное состояние украинского села:

реалии повседневности 1950-х – середины 1960-х гг.

Показано реалии жилищно-коммунального состояния села, уровень обеспеченности сельских населенных пунктов елементарными достижениями цивилизации.

Ключевые слова: украинское село, жилищно–коммунальное состояние, электрификация, телефонизация, радиофикация, транспортное сообщение.

Nikilev A.F.

The municipal entrepreneur state of the Ukrainian village:

realities of daily occurence 1950th are middles 1960 th.

It is considered the leaven-comunitiv situation of the village the level of the garahting the village populated placis by the ekementery civilization.

The key words: Ukranian village, leaven-comunitive situation, electrification, telepfonisation, radiofication, transport junction.
УДК 334.72:711.437(1-22) Совєцька Т.Г.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23

Схожі:

Вісник аграрної історії iconМетодичний вісник: форми науково-методичної роботи
Методичний вісник (випуск 2) / Упорядники О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська. – Івано-Франківськ: оіппо, 2009
Вісник аграрної історії iconВідділ мистецтв Мистецький вісник
Мистецький вісник : реком бібліограф покажч. / уклала Ю. В. Калмикова; Упр культури облдержадміністрації; Обласна бібліотека для...
Вісник аграрної історії iconUS1.docx [біографія міністра аграрної політики]

Вісник аграрної історії iconІнформаційний вісник №10 листопада 2010 року Інформаційний вісник стр. 5листопада 2010 року

Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики та продовольства України Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine
Органічний навчальний тур, що охоплює виробництво, переробку та реалізацію органічної продукції
Вісник аграрної історії iconМіністерство аграрної політики І продовольства україни могилів-подільський технолого-економічний коледж
В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки
Вісник аграрної історії icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка