Вклад українських вчених в розвиток космонавтики



Скачати 417.62 Kb.
Дата конвертації21.01.2018
Розмір417.62 Kb.



Семенастівська ЗШ

Тематична лінійка

Вклад українських вчених в розвиток космонавтики”


Вчитель: Гібаленко В.С.

На жаль, порох та ракети вигадали китайці, але щодо Європи, то першим на шляху до неба був українець - генерал-лейтенант Олександр Засядько. Ще у середині ХІХ сторіччя він розробив серію різних бойових ракет та створив у російській армії ракетну роту. Інший українець, Микола Кибальчич, додумався використати ракети для польоту людини у космос. Він майже на три десятиріччя випередив Ціолковського, серед ук-раїнських предків якого був сам Северин Наливайко. Далі - майже всі відомі діячі космонавтики Росії та Радянського Союзу мали українські корені. Достатньо згадати Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Валентина Глушка, Михайла Янгеля.


Але розпочнемо з китайців. Їхні воїни вперше використали порох 919 року, застосувавши його для насичення димом своїх вогнеметів. Близько 1000 року після Різдва Христового в Китаї з'явилися стріли з порохом, а вже в XI сторіччі - порохові розривні бомби. Метати їх доводилося з катапульт.
Близько 1180 року китайський геній винайшов "вогненний спис" - наповнену порохом бамбукову паличку. Досить малопотужні ракети почали застосовувати для феєрверків та ілюмінації. З'явилися численні пускові установки для ракет. Китайські ракети 1400 року були великими, двоступінчастими, із двигунами, які вмикалися за чергою. Дальність польоту таких ракет перевищувала одну милю, а перед падінням вони випускали "рій" ракет-стріл. Схожа грізна зброя на Заході з'явилася тільки наприкінці XVIII сторіччя. З Китаю ракети потрапили до Індії, і саме тут їх побачили англійці.
1799 року англійський генерал Конгрев випробував на собі дію ракет, коли під Серангапатамом відбувся бій із індусами. Пізніше генерал розробить низку порохових снарядів, які взяла на озброєння англійська армія. Але ще триста років до того, 1516-го, низові козаки гетьмана Ружинського застосували ракети й знищили із їх допомогою татарську орду кримського хана Меликгірея поблизу Білгорода. На жаль, у наступних боях загинули всі козаки, котрі володіли секретом ракетної зброї.




Олександр Дмитрович Засядько


Олександр Дмитрович Засядько
Згодом настає час Олександра Засядька, сина головного гармаша Запорізької Січі, родича останнього кошового Петра Калнишевського. Народившись на Полтавщині, у селі Лютеньці, він закінчить артилерійське відділення кадетського корпусу в Петербурзі. З училища вийде підпоручиком у той час, коли його товариші здобули лише звання прапор-щиків. Звання "поручик" отримає з рук фельдмаршала Олександра Су-ворова.
Засядько 15 років безперервно во-юватиме у військах під командуванням Суворова і Кутузова, думаючи про зброю, за допомогою якої низові козаки колись розгромили та-тарську орду. Відомо, що то були бойові ракети. Але як і з чого їх робили? Власним коштом Олександр Засядько обладнує лабораторію, в якій проводить ретельні дослідження з виробництва та польоту ракет. Два роки він працює по двадцять годин на добу, без вихідних і за будь-якої погоди. Ідея про бойову ракетну зброю набирає остаточних рис. Розв'язано проблему палива для ракет. Кілька місяців він підбирає економний та енергоємний склад порохових сумішей. Понад рік запускає на лузі ракети різних конструкцій. Результати випробувань збігаються з розрахунковими траєкторіями. Для цього винахідникові довелося створити власну теорію ракетної тяги. Розроблено ракети різного калібру та різні за застосуванням: ракети запальні - для підпалу кріпосних споруджень, ракети гранатні (фугасні) - для знищення супротивника.
Реактивні снаряди, в сучасному розумінні, були примітивними. Для їхнього створення дослідник використав підручні матеріали - мотузки, дерев'яні тички, але вони мали всі елементи класичної ракети.
Запальна ракета складалася із циліндричної металевої гільзи, наповненої ракетним складом, зверху якої був ковпак із запальною сумішшю у вигляді пасти. До гільзи крі-пилася дерев'яна тичка, що забезпечувала стабільність ракети в польоті. Особливо вдалися винахідникові пускові установки (верстати). Він створив установку залпового вогню (УЗО), коли з однієї триноги майже одночасно або поодинці вистрелювались шість ракет.
Ракети Засядька спочатку випробовували на артилерійському полігоні під Петербургом. Під час цих досліджень зафіксували дальність польоту ракет - понад 6 км. Після офіційних випробувань у ставці фельдмаршала Барклая де Толлі в Могилеві було записано: "Користь цих ракет і необхідність мати їх на озброєнні у військах безсумнівні". Було створено ракетне підприємство, на якому виготовили 50 тисяч ракет.
Із 1820 року Засядько - начальник Петербурзького арсеналу, Охтинського порохового заводу й піротехнічної лабораторії, а також першого в Росії Михайлівського вищого артилерійського училища. Через брак викладачів йому доводиться самому розробляти програми й проекти нового училища, командувати артилерійською бригадою карабінерського полку.
Усе змінюється 1827-го. Винахідника призначають начальником штабу артилерії російської армії. Однин із його перших наказів - формування в російській армії постійної ракетної роти. У її складі було 23 ракетні установки.
За планами начальника штабу, на російських заводах мали випускати не менше як 6 тисяч ракет у рік.
Весна 1828-го - початок чергової російсько-турецької війни, штурм фортеці Браілов (сьогодні це територія Вінницької області) та перший бойовий залп фугасними ракетами. Ракети з величезним свистом летіли у фортецю і вибухали. Перша перемога ракетної зброї. Потім будуть й інші у тій же російсько-турецькій війні. Але це була перша, створена українцем, грізна зброя, випробувана на українській землі й застосована в бойових умовах. 1834 року генерал-майор Засядько пішов у відставку через хворобу.
Ще на початку XIX сторіччя він мріяв про політ на Місяць саме ракетою. Ще не народився Жюль Верн, а Олександр Дмитрович вирахував, скільки для такого польоту знадобиться пороху. Він же й зрозумів, що порох - занадто слабеньке пальне для такої величної подорожі. Дослідник спробував відшукати надійніше паливо для ракет.

Двісті років тому він створював реальну бойову зброю. Її високо оцінили військові. 1976 року його іменем назвали один із кратерів на зворотному боці Місяця.





Кибальчич Микола Іванович


Кибальчич Микола Іванович

Народився Микола Іванович Кибальчич 31 жовтня 1853 року в місті Коропі, сьогодні Чернігівська область, у родині священника. Підліток пішов на серйозний конфлікт із батьком-священиком, покинув духовну семінарію у Чернігові і вступив до гімназії Новгорода-Сіверського. Там же хлопчик і захопився хімією, за що навіть одержав прізвисько Миколка-піротехнік. Щоб читати технічну літературу, він самотужки вивчив англійську мову. Кибальчич був одним із кращих учнів гімназії. Закінчивши зі срібною медаллю навчання, хлопець обрав для себе шлях вивчення точних наук. Це привело його спочатку в Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1871—1873 р.). Не закінчивши його, він перейшов у Медико-хірургічну академію. Тут Кибальчич і познайомився з народовольцями та їхніми ідеями. У 1875 році за зберігання нелегальної літератури був заарештований і майже три роки провів у Лук'янівській в'язниці у Києві, після чого його випустили під нагляд поліції.

Продовжити освіту Кибальчичу не дозволили. Довелося обрати шлях революціонера-підпільника. Народники належно оцінили здібності екс-студента. Згодом Кибальчич працює і в підпільних друкарнях, і у так званих «пекельних лабораторіях», де виготовляли вибухівку і зброю для терористичних актів. Там і проявився його неабиякий талант хіміка і винахідника. Микола навчився у домашніх умовах робити нітрогліцерин і динаміт. Навіть більше — він поліпшив їх якість. Динаміт Кибальчича за своїми характеристиками перевершував динаміт його винахідника — шведа Нобеля. Крім того, він створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців.

Кибальчич також написав одну з найважливіших в народовольчій публіцистиці теоретичну статтю — «Политическая революция и экономический вопрос» (газ. «Народная воля», 5 лютого 1881 року).

На імператора Олександра II «Визволителя» терористи-народовольці здійснили шість замахів. Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів і вирішив створити бомбу, якій би не було рівних. Царські генерали пізніше назвуть її справжнім дивом і новим словом у вибухотехніці. По суті, вона стала прообразом сучасної гранати. Подібних зразків у той час техніка Європи ще не знала.

Під час останнього замаху на царя 1 березня 1881 року вирішальну роль зіграла «забійна сила» бомби, створеної Кибальчичем. Однак після цього прожити на свободі талановитому винахіднику вдалося недовго — його заарештували через сімнадцять днів після теракту. У камері, за кілька днів до страти, Микола розробив проект реактивного літального апарата. У проекті Кибальчич розглянув пристрій порохового ракетного двигуна, керування польотом шляхом зміни кута нахилу двигуна, програмний режим горіння, забезпечення стійкості апарата. Схему унікального апарата арештант надряпав уламком гудзика на стіні каземату… Миколі Кибальчичу вдалося передати папери з розробленим проектом адвокату. Однак їх вилучила царська «охранка», долучила їх до справи і відправила у спецархіви таємної канцелярії. Тут вони пролежали до перемоги Жовтневої революції. Вперше було опубліковано в 1918 році в журналі «Былое», № 4-5. В проекті Кибальчич обґрунтував вибір робочого тіла і джерела енергії апарата, висунув ідею про можливість застосування броньованого пороху для реактивного двигуна і про необхідність забезпечення програмованого режиму горіння пороху, розробив пристрої для подачі палива і регулювання, способи запалювання. Подачу порохових шашок в камеру згорання Кибальчич планував забезпечувати за допомогою автоматичних годинникових механізмів. Досліджуючи питання щодо стійкості польоту, Кибальчич відмітив, що стабілізація апарата може проводитися як відповідним розподілом мас, так і за допомогою крил-стабілізаторів. В проекті досліджене питання про гальмування апарата при спуску. В кінці пояснювальної записки Кибальчич виказав думку про те, що успіх у вирішенні проблеми залежить від вибору співвідношення між масою корисного вантажу, габаритами порохових шашок і геометричними розмірами камери згорання двигунів. Розвиток ракетотехніки було відкинуто назад майже на тридцять років.

Значно пізніше до принципів ракетобудування самотужки прийде вчитель з Калуги — Костянтин Ціолковський. Тож можна лише уявити, як би розвивалася техніка, коли б Кибальчич спрямував свій талант у мирне русло. Цікаво, в якому тоді році людина змогла б здійснити політ у космос?

Кибальчич був відданий до суду разом з Желябовим, Перовською, Рисаковим та Михайловим і страчений 3 квітня 1881 року.

Із матеріалів «Дела о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр II»:

Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність- син священника, росіянин. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполученн

Рідним «царевбивці» Кибальчича було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися. Сім'я терориста зазнала шквалу репресій. Усіх юнаків з їхньої родини виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння і переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом сина убитого царя містечку Короп було заборонено розбудовуватися, а самим коропчанам наказано побудувати церкву і все життя замолювати гріх земляка.

Ім'ям Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця.




Ціолковський Костянтин Едуардович

Ціолковський Костянтин Едуардович


Костянтин Едуардович Ціолковський народився 5 (17) вересня 1857 року у селі Іжевськоє під Рязанню. Предки К.Ціолковського – вихідці з Волині, далекі родичі гетьмана Северина Наливайка, чим вчений пишався. Його батько, Едуард Ігнатійович Ціолковський (1820 - 1881), був польським дворянином середнього статку, а мати, Марія Іванівна Юмашева, була чистокровною росіянкою. Будучи освіченою жінкою, з дітьми звичайно займалася вона. Саме мати навчила Костянтина читати й писати, познайомила з початками арифметики.

У віці дев'яти років Костя Ціолковський занедужав скарлатиною. У результаті ускладнення після хвороби він втратив слух. Наступило те, що згодом він назвав «найсмутнішим, найтемнішим часом свого життя». Приглухуватість позбавила хлопчика багатьох дитячих забав і вражень, звичних для його здорових однолітків.

В 1869 році він вступає до гімназії. Великими успіхами майбутній учений не відзначався. Предметів було багато, і напівглухому хлопчикові вчитися було нелегко. А от за витівки він неодноразово потрапляв у карцер. В 1870, коли Ціолковському було 13 років, померла його мати. Горе придавило осиротілого хлопчика. Набагато гостріше відчуває він свою глухоту, що робила його все більш й більш ізольованим. Позбавлений підтримки, хлопчик вчиться усе гірше... В 1871 році - відрахування з гімназії з характеристикою «... для надходження в технічне училище».

Але саме в цей час Костянтин Ціолковський знаходить своє щире покликання й місце в житті. Він займається освітою самостійно. У цей же час Костянтин Ціолковський прилучається до технічної й наукової творчості. Він самостійно виготовляє астролябію (перша виміряна нею відстань - до пожежної каланчі), домашній токарський верстат, саморушні коляски й локомотиви.

Здібності сина стали очевидними для Едуарда Ціолковського, і він вирішує послати хлопчика в столицю. Костянтин сам знаходить собі квартиру й, живучи буквально на хлібі й воді (батько надсилав по десять-п'ятнадцять рублів на місяць), завзято займається. Щоденно з десяти ранку й до трьох-чотирьох дня пополудні працьовитий юнак вивчає науки в бібліотеці. За перший рік життя в Москві пройдені фізика й засади математики. На другому Костянтин переборює диференціальне й інтегральне числення, вищу алгебру, аналітичну й сферичну геометрію.

Однак життя в Москві було досить дорогим, Ціолковський, незважаючи на всі зусилля, не зміг забезпечити себе достатніми засобами, тому в 1876 році батько відкликав його у В'ятку. Костянтин стає приватним репетитором і заробляє самостійно, а у вільний час продовжує займатися в міській публічній бібліотеці.

В 1880 році Костянтин Ціолковський здає іспити на вчительське звання й переїжджає в Боровськ, розташований у 100 кілометрах від Москви, по призначенню від Міністерства освіти на свою першу державну посаду. Там же він одружився на Варварі Євграфівні Соколовій. Молода пара починає жити окремо, й молодий учений продовжує фізичні досліди і технічну творчість. У будинку в Ціолковського блискають електричні блискавки, гримлять громи, дзенькають дзвіночки, танцюють паперові лялечки. Перебуваючи вдалині від основних наукових центрів Росії, Ціолковський, залишаючись глухим, вирішив самостійно проводити дослідницькі роботи в області, що його цікавила, - аеродинаміці. Він почав з того, що розробив основи кінетичної теорії газів і відіслав свої розрахунки в Російську фізико-хімічну спілку в Петербурзі й незабаром одержав відповідь від Менделєєва: кінетична теорія газів уже відкрита... 25 років тому.

Але Ціолковський пережив цю звістку, що стала для нього як ученого ударом, і продовжив дослідження. Tим нe мeнш у Петербурзі зацікавилися обдарованим і неординарним учителем з В'ятки й запросили його ввійти до складу вищезгаданої спілки.

В 1892 році Костянтин Ціолковський був переведений учителем у Калугу. Там він також не забував про науку, астронавтику й аеронавтику. У Калузі Ціолковський побудував спеціальний тунель, що дозволив би вимірювати різні аеродинамічні характеристики літальних апаратів. Оскільки Фізико-хімічна спілка не виділила ні копійки на його експерименти, ученому довелося використати сімейні засоби для проведення досліджень. До слова, Ціолковський на свої засоби побудував більше 100 експериментальних моделей і oбcтeжив їх - задоволення не з дешевих! Через якийсь час спілка все таки звернула увагу на калузького генія й виділила йому фінансову підтримку - 470 рублів, на які Ціолковський побудував новий, удосконалений тунель. У ході аеродинамічних експериментів Ціолковський усе більше став звертати увагу на космічні проблеми.

В 1895 році була опублікована його книга «Грезы о земле и небе (Мрії про землю й небо)», а через рік вийшла стаття про інші світи, розумних істот з інших планет і про спілкування землян з ними. У тому ж 1896 році Ціолковський приступив до написання своєї головної праці «Исследование космического пространства с помощью реактивного двигателя (Дослідження космічного простору за допомогою реактивного двигуна)». У цій книзі були порушені проблеми використання ракетних двигунів у космосі - навігаційні механізми, поставка й транспортування палива й інше.



Перші п'ятнадцять років ХХ століття були найважчими в житті вченого. В 1908 під час розливу Оки його будинок затопило, багато машин, експонати були виведені з ладу, а численні унікальні розрахунки загублені. У Фізико-хімічній спілці не оцінили значимості й революційності представлених ним моделей. При Радянській владі умови життя й роботи Ціолковського радикально змінилися. Йому була призначена персональна пенсія й забезпечена можливість плідної діяльності. Розробки Ціолковського стали цікаві новій владі, що організувала йому значну матеріальну підтримку. В 1918 Ціолковського було обрано до Соціалістичної академії суспільних наук (в 1923 році перейменована в комуністичну академію, а в 1936 її основні інститути були передані Академії наук СРСР), а 9 листопада 1921 року ученому було призначено довічну пенсію за заслуги перед вітчизняною й світовою наукою. Цю пенсію виплачували до 19 вересня 1935 - у той день велика людина і суспільний діяч, Костянтин Едуардович Ціолковський, пoмер у Калузі - місті, що стало йому рідним.
Роботи Костянтина Едуардовича Ціолковського

з ракетоплавання й міжпланетних повідомлень

  • 1903 - «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)».

  • 1911 - «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)»

  • 1914 - «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дополнение) (Дослідження світових просторів реактивними приладами. Доповнення)»

  • 1924 - «Космический корабль (Космічний корабель)»

  • 1926 - «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)»

  • 1927 - «Космическая ракета. Опытная подготовка (Космічна ракета. Дослідна підготовка)»

  • 1928 - «Труды о космической ракете 1903—1907 гг. (Праці про космічну ракету 1903-1907 р.)»

  • 1929 - «Космические ракетные поезда (Космічні ракетні потяги)»

  • 1929 - «Реактивный двигатель (Реактивний двигун)»

  • 1929 - «Цели звездоплавания (Цілі зіркоплавання)»

  • 1930 - «Звездоплавателям (Зіркоплавателям)»

  • 1932 - «Реактивное движение (Реактивний рух)»

  • 1932-1933 - «Топливо для ракеты (Паливо для ракети)»

Ім'ям Ціолковського названий кратер на Місяці.

Кондратюк Юрій Васильович

Кондратюк Юрій Васильович


Ю́рій Васи́льович Кондратю́к (справжнє ім'я Шаргей Олександр Гнатович) народився 9 червня (21 червня за новим стилем) 1897 року в Полтаві. З 1910 по 1916 роки вчився в Другій полтавській чоловічій гімназії і закінчив її з срібною медаллю. У 1916 році поступив на механічне відділення політехнічного інституту Петрограду, але вже в листопаді того ж року був призваний в армію і зарахований до школи прапорщиків при одному з петербурзьких юнкерських училищ. До демобілізації в березні 1918 року воював на турецькому фронті. Після жовтневого перевороту, як офіцер царської армії, був мобілізований в Білу армію, але дезертирував з неї. Побоюючись репресій за своє офіцерське минуле, за допомогою своєї мачухи Олени Петрівни Карєєвої роздобув документи на ім'я Ю. В. Кондратюка — і під цим ім'ям прожив до кінця життя.

Незалежно від Костянтина Ціолковського розробляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 рік) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступінчатих ракет. Перший сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв'язання цих проблем.

Багато ідей Юрія Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на місячну поверхню) використано у практичній космонавтиці. Зокрема, результати його наукової праці «Про завоювання міжпланетних просторів» були використані при плануванні висадки американських астронавтів на Місяць (1969 рік), на зворотному боці якого ім'ям Кондратюка названо кратер.

З початком Другої світової війни вступив добровольцем до народного ополчення й пропав безвісти.


Внесок Юрія Кондратюка в науку і міжнародне визнання


Юрій Кондратюк увійшов до історії науки і техніки як автор багатьох оригінальних ідей (і не лише для космосу), що були реалізовані його послідовниками в практиці розвитку ракетно-космічної галузі. Зокрема, він вперше обґрунтував економічну доцільність вертикального злету ракет, створення проміжних баз під час польотів, гальмування у верхніх шарах атмосфери, використання сонячної енергії космічними апаратами тощо. Очевидно, найбільшим його досягненням все ж є проект розрахунків польоту людини на Місяць, який використали американці, реалізовуючи запуск астронавтів на природний супутник Землі. Наприкінці 60-х років журнал «Лайф» познайомив читачів з деякими деталями підготовки американської програми «Аполлон». У Головному управлінні пілотованих польотів при Національному управлінні з аеронавтики та дослідження космосу (NASA) під час обговорення варіантів польоту на Місяць виникла суперечка між групою Вернера фон Брауна і групою Джона Хуболта, яка пропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, потім відділити й спустити на Місяць спеціальну кабіну. Ця ідея, з котрою пізніше згодилися всі керівники американської програми, була взята з книги Юрія Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів».

Астронавт Ніл Армстронг через 45 років перетворив у життя те, про що мріяв Кондратюк.

Корольов Сергій Павлович


Корольо́в Сергі́й Па́влович

Корольо́в (Королів) Сергі́й Па́влович народився 12 січня 1907 року в Житомирі в сім'ї викладача гімназії Павла Яковича Корольова й доньки купця Марії Миколаївни. Їхнє подружнє життя не склалось, і з трьох років хлопчик жив у бабусі й діда, Марії Матвіївни й Миколи Яковича Москаленків, у Ніжині (Чернігівська обл.). Мати вчилась на Київських вищих жіночих курсах і працювала там у канцелярії, у вільний час навідуючись до Сергійка. Згодом курси і її перевели до Саратова. Від батька хлопчину геть відгородили. Намагання Павла Яковича відстояти свої права через суд закінчилися «дозволом» надавати синові матеріальну допомогу. І ніяких контактів! Друзів-однолітків Сергій не мав, життя його йшло буденно, одноманітно й нудно. Рано навчившись читати й писати, він відкрив для себе арифметику. Давалась вона йому дуже легко.
1914 р. Москаленки з онуком переїздять до Києва.

У жовтні 1916-го батьки Сергія офіційно розірвали шлюб, а через місяць мати виходить заміж за Григорія Баланіна, інженера-електрика, який невдовзі одержав призначення до Одеси. Тут Сергій іде в перший клас Третьої гімназії. Навчання для дітей учителів — як виняток — безкоштовне, чим негайно скористалася Марія Миколаївна, зажадавши від колишнього чоловіка відповідної довідки, яку той негайно надіслав. Людина інтелігентна, для котрої любов до сина була вищою за сімейні чвари, Павло Якович завжди намагався допомогти за першої-ліпшої нагоди. Вчитись у гімназії, проте, Сергієві не довелося. Настали смутні часи — революція. На вулицях неспокійно, стрілянина, гімназію закрили. Який вихід? Мабуть, вчитися самостійно. Так і вирішили. Вітчим, маючи два дипломи інженера з електричних машин (одержані один у Німеччині, другий — у Київському політехнічному інституті), був пасинкові за наставника. Григорій Михайлович записав Сергія до модельного гуртка портового клубу, згодом хлопчина запалився мрією побудувати планер. Але ж не завадило подбати і про здобуття офіційної освіти.

Тоді так було заведено: кожен, хто закінчує середній навчальний заклад, повинен мати робітничий фах. У 1922 р., склавши екстерном усі іспити, Сергій вступає у передвипускний клас Першої одеської будпрофшколи. Але його стихія — авіація. Це більше, ніж юнацька мрія, це покликання. І Сергій стає членом щойно організованого Товариства авіації і повітроплавання України та Криму (ТАПУК), закінчуючи спочатку курси пропагандистів, а згодом — теорії і практики проектування літальних апаратів. Знання з планеризму він черпав переважно з книг. Тільки в оригіналі, німецькою, якою вільно володів не без допомоги вітчима, прочитав їх десятків зо три.

У липні 1924 р. президія Одеського відділення ТАПУК затверджує проект планера сімнадцятирічного конструктора — технічні розрахунки, дванадцять аркушів креслень і пояснювальна записка. В серпні проект безмоторного літака К-5 визнано вартим утілення й надіслано до Центральної спортивної секції в Харкові, тодішній столиці України. Паралельно Сергій закінчує будпрофшколу й одержує свідоцтво про середню освіту, де зазначено, що він «склав заліки з політграмоти, російської, української і німецької мов, математики, опору матеріалів, фізики, гігієни праці, історії культури, креслення, практичних робіт у майстернях» і, крім того, здобув спеціальність муляра та черепичника.

З осені 1924-го Сергій Корольов — студент механічного факультету Київського політехнічного інституту, що привабив його насамперед славетним професорсько-викладацьким складом, наявністю планерного гуртка й тим, що в його стінах навчався І.Сікорський. На факультеті планувалося розпочати підготовку авіаційних інженерів. Усе складалось добре, за одним винятком: для тих, хто не засвідчив своє пролетарське походження, навчання було платне. Студенти працювали, де лише траплялася нагода, адже лекції починались о 16-й годині. «Прокидаюсь рано, — писав Сергій матері, — годині о п'ятій. Біжу до редакції, забираю газети, а потім мчу на Солом'янку, розношу. Так от і заробляю вісім карбованців».

Наприкінці літа 1926 р. ректор В.Бобров визнав, що його спроби відкрити при механічному факультеті авіаційне відділення виявились марними. І порадив бажаючим отримати цю спеціальність перевестися до Москви — у Вище технічне училище або Військово-повітряну академію. С.Корольов не вагався — вибрав аеромеханічний факультет МВТУ ім. М.Баумана (згодом цей факультет виокремився в самостійний авіа-інститут). Спеціальність — літакобудування.

Для дипломної роботи він затвердив двомісний літак власної конструкції. Науковим керівником погодився бути А.Туполєв. Після захисту проект літака С.Корольова «СК-4» перейшов у виробничу стадію. Сергій днює і ночує в цеху — аж до завершення робіт. За штурвал «СК-4» в першому польоті сів льотчик-випробувач Д.Кошиць, пасажиром був конструктор — С.Корольов. Випробування пройшло успішно, лише при посадці пошкоджено шасі.

Роки навчання в МВТУ Сергій Корольов поєднував із роботою на заводах авіаційної промисловості. З простого техніка він швидко виріс до інженера-конструктора, випробувача перших нових крилатих машин.

Він прагне досконалості, всепоглинаючого самопізнання, досвіду в найрізноманітніших сферах, пов'язаних із небом, польотами. Ще більше ущільнивши графік своєї зайнятості, без відриву, як то кажуть від виконання основних обов'язків, упродовж 19281930 рр. він закінчує школи планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту, одержавши свідоцтво за № 12, а також диплом льотчика.

Восени 1929 р. на VI всесоюзних планерних змаганнях у Криму вперше було заявлено та продемонстровано планер конструкції двох Сергіїв, Корольова й Іллюшина, названий ними на честь місця проведення польотів «Коктебель». Випробував планер К.Арцеулов. 15 жовтня підніме «Коктебель» у небо й сам Корольов.

Чому саме планери? Либонь, тому що на зорі повітроплавання, будуючи свої гвинтокрилі машини, конструктори намагались наслідувати птахів, їх вільний, майже без порухів крил, політ над землею. Розвиток авіації будь-якої країни пройшов через планеробудування. У жовтні 1930-го, Корольов виступає з новим своїм дітищем — планером "СК-3 «Червона зірка». Конструктор особисто готувався до рекордного польоту, але його звалив тиф. Автора замінив начальник льотної частини змагань, випробувач В.Степанчонок. Під час польоту на відстані ста метрів від землі планер «СК-3» стрімко злинув угору й виконав петлю Нестерова, потому набрав висоту й повторив її двічі. У світі ще нікому не вдалося сконструювати такий безмоторник, на якому можна було виконати «мертву петлю».

Тиф спричинив ускладнення, й консиліум лікарів наполіг на трепанації черепа.



Січень 1931-го — найжорстокіший присуд: інвалідність. Страшний головний біль. Але, страждаючи, Сергій Павлович усе ж береться студіювати працю «Реактивний аероплан» К.Ціолковського, ідеями якого перейнявся у студентські роки. Він робить креслення, розрахунки, й самозречення, заглибленість у справу життя, відданість покликанню допомагають одужати. Ставши на ноги, Корольов повертається в авіапромисловість, а вільний час проводить серед ентузіастів гуртка Тсоавіахіму (Товариство сприяння обороні, авіаційному та ХІМІЧНОМУ будівництву), захоплених мріями про міжзоряні експедиції.

5 жовтня 1931 р. на аеродромі Тсоавіахіму відбулася зустріч Корольова з Ф.Цандером. Фрідріх Артурович, один із перших винахідників реактивних двигунів, запалився пропозицією Сергія Павловича переобладнати безхвостий планер «БІЧ-8» на ракетоплан. Це тепер кожен школяр знає, що за короткими позначками «Як», «Іл», «Ан», «Ту» стоять прізвища славетних генеральних конструкторів — Яковлєв, Іллюшин, Антонов, Туполєв. А тоді… Від планера — до літака, .від літака — до космічних апаратів, так ішов розвиток авіації і космонавтики. Планери Б.Черановського, що дивували всіх незвичністю форм та експлуатаційними характеристиками, пілоти лагідно називали «безхвостиками». Хто б міг уявити, що «безхвостик» послугує прообразом космічних кораблів! «Ми, молоді конструктори (ніде правди діти), як до дивацтва ставилися до роботи Сергія Павловича з ракетними двигунами, — признався згодом авіаконструктор, академік О.Антонов. — Нам, планеристам, які мріяли про дуже маленькі, дуже економічні двигуни для наших планерів, здавалось жахливим ставити на планер ненажерливий реактивний двигун, здатний працювати лічені секунди. Хіба могли ми тоді передбачити, у що виллються ці роботи через десятиліття?!».

В 1931 р. у Москві й Ленінграді створюються Групи вивчення ракетного руху (ГВРР) при Тсоавіахімі. До них увійшли піонери ракетобудування й космонавтики — Ф.Цандер, М.Тихонравов, Ю.Побєдоносцев та ін. Вони працювали на громадських засадах. Захоплений перспективами літальних апаратів нового типу, Корольов так завзято підключається до роботи «безплатників», що в липні 1932 р. його призначають начальником ГВРР (у 25 років!), щоправда, теж на громадських засадах.

Основним місцем роботи лишається ЦАП, Центральний аерогідродинамічний інститут ім. М.Є.Жуковського. Ось коли розкривається величезний організаторський талант Корольова. Його групі надають приміщення — занедбаний підвал на Садово-Спаській вулиці, 19 (будинок сьогодні прикрашає меморіальна дошка). Майстерні працювали від освітлювальної енергії, що неприпустимо. ГВРР працює в підвалі без будь-якого опалення. При дров'яних і електричних печах температура падала до О». В таких умовах, лише на ентузіазмі, з людськими втратами (1933 р. помирає Ф.Цандер) було створено й випробувано перші радянські ракети на гібридному (в серпні) й рідинному (в жовтні 1933) пальному.

Для розширення досліджень зусиль однієї лабораторії було замало. 2 вересня 1933 р. у Москві на базі МосГВРР і газодинамічної лабораторі (ГДЛ) було сформовано Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ) де Корольова призначають заступником начальника, начальником — І.Клеймьонова, керівника ГДЛ. Згодом Сергій Павлович очолить провідний відділ крилатих ракет, а 1937 р. стане начальником групи ракетних апаратів.

27 червня 1938 р. у біографії Корольова — чорний день. Арешт. 27 вересня — закрите судове засідання. І вирок: десять років виправно-трудових таборів із позбавленням прав на п'ять років та конфіскацією майна. Місце покарання — Колима.

За полегшення його долі боролась сім'я, клопотали відомі всій державі льотчики В.Гризодубова, М.Громов, авіаконструктор А.Туполєв. Останній, до речі, сам перебував за тюремними ґратами у стінах ЦКБ-29, створеного Народним комісаріатом внутрішніх справ. Разом із А.Туполєвим у Москві на вулиці Радіо, в переобладнаному під в'язницю будинку ЦАП, працювали конструктори та інженери В.Петляков, В.М'ясищев, Р.Бартіні.

Корольов не здавався. Він звертається до верховної прокуратури, особисто до Й.Сталіна з проханням переглянути його справу. 2 березня 1940 р. Сергія Павловича етапують до Москви й запроторюють до Бутирської в'язниці. Чотири місяці нестерпного очікування в надії на краще — і 10 липня 1940-го особлива нарада при НКВС під головуванням Л.Берії визначає йому термін… вісім років тих самих виправно-трудових таборів!

Два роки з десяти він уже відбув, залишалося вісім. Усе звелось до попереднього!

13 липня Корольов удруге звертається до Сталіна. Він пише: «Метою і мрією мого життя було створення вперше в СРСР такої потужної зброї, як реактивні літаки. Я можу довести мою невинність і хочу працювати далі над ракетними літаками для оборони СРСР».

Його рішучість і наполегливість перемогли. У вересні 1940 р. так звані запобіжні заходи покарання замінили відбуванням терміну в ЦКБ-29, яким керував «зек» А.Туполєв. Корольов був на межі повного фізичного виснаження.

У роки війни в тому самому ранзі в'язнів вони разом із А.Туполєвим працюють над створенням літака «Ту-2». Довідавшись, що в Казані є схожа «шарашка» (так називали секретні науково-дослідні або проектні інститути, де під контролем органів держбезпеки працювали вчені та інженери, зазвичай «вороги народу»), де розробляють реактивні двигуни, Корольов клопочеться про переведення. В цьому йому допомагає В. Глушко, один із фундаторів рідинного ракетного двигунобудування, який відбував термін в Особливому технічному бюро (0КБ) відомства Берії. Сергія Павловича під конвоєм привозять до Казані. Почалась робота над реактивним двигуном для пікіруючого бомбардувальника Петлякова — «Пе-2». Працює він, як завжди, енергійно, самовіддано, талановито. Визнання масштабу його особистості і внеску в оборону держави спонукають уряд і відповідні органи переглянути міру покарання.

27 липня 1944 р. президія верховної ради СРСР приймає рішення про дострокове звільнення Корольова з-під арешту і знімає з нього судимість. 15 серпня він одержує паспорт. Але Друга світова війна триває, і вчорашнім «зекам» не можна просто роз'їхатись по домівках. Сергій Павлович продовжує працювати в КБ, одночасно атакуючи Наркомат авіаційної промисловості листами про необхідність розроблення й будівництва твердопаливних балістичних і крилатих ракет далекого радіусу дії. Аргументи справляють враження й беруться до уваги—у вересні 1945-го Корольова відряджають до Німеччини у складі комісії з вивчення німецької трофейної техніки, насамперед ракетної. Комісія встановлює, що ракетні полігони розбомблено, всю документацію (десятки вагонів!), обладнання, конструкторів та інженерів на чолі з Вернером фон Брауном вивезено до США. Це дало серйозний поштовх для розвитку американської ракетної техніки. Саме під керівництвом В. фон Брауна у Сполучених Штатах було створено ракети «Редстоун», «Юпітер», ракети-носії типу «Сатурн» та ін.

1946 р. Корольова призначають головним конструктором балістичних ракет і начальником відділу НДІ-88. Десять років праці, творчих мук, радісних звершень і злетів, утім, мало кому відомих. На все накладено гриф «цілком таємно». То була справді державна таємниця надзвичайної ваги і значення.

Від серпня 1956 р. Корольов — керівник і головний конструктор найбільшого в державі ракетного центру, йому підпорядковується діяльність багатьох НДІ та КБ. Його наукові й технічні ідеї вимагали розмаху, потужної матеріально-технічної бази. Наукові здобутки вченого, втілені в металі, спочатку вражали, а потім захоплювали планету.

27 серпня 1957 р. здійснено запуск наддалекої міжконтинентальної багатоступінчастої балістичної ракети. Людство аплодує повідомленню про виведення 4 жовтня того ж року першого в історії штучного супутника Землі. Кожен запуск — епохальне досягнення. Апогей ученого — 12 квітня 1961 р. Перший космічний політ на кораблі «Восток» Юрія Гагаріна. Перед стартом Сергій Павлович зовні спокійно й навіть сухо інструктував його: «Юрію Олексійовичу! Отже, я хочу вам просто нагадати, що після хвилинної готовності мине хвилинок шість, перш ніж почнеться політ. Тож ви не хвилюйтесь». Ділове, чітке наставляння, начебто ані найменших емоцій. Та скільки праці, хвилювань, безсонних ночей за цією незворушністю! 12 жовтня 1964 р. виведено на орбіту перший багатомісний корабель серії «Восход» з екіпажем на борту.

18 березня 1966 р. член навколоземної експедиції корабля «Восход-2» О.Леонов уперше в історії виходить із корабля у відкритий космічний простір.

Під керівництвом головного конструктора С.Корольова створено перші космічні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники серії «Космос», а також проект космічного корабля «Союз». Він не обмежував своєї діяльності ракетоносіями й космічними апаратами. Після старту другого супутника Сергій Павлович сказав: «Надійний міст із Землі в Космос уже перекинуто запуском штучних супутників, і дорога до зірок відкрита». Для практичного підтвердження цієї тези та перетворення її на робочу формулу вчений продовжував розробляти принципово нові конструкції космічних кораблів.

І так — до останнього свого дня. 14 січня 1966 р. Сергій Корольов, не доживши до 60 років, помер. Прах його поховано в Москві, у кремлівській стіні.

Коли Корольов був репресований, він неодноразово зносив катування, можна вважати і помер внаслідок отриманих травм. Його так били в НКВС, що зламали щелепи. Через багато років, коли 59-річному Корольову робили незначну операцію і потрібно було ввести через рот кисневий шланг, щоб відновити роботу серця, то зробити цього не змогли через пошкоджені щелепи. Серце зупинилось.

Академік В.Котельников так охарактеризував роль головного конструктора: «Якщо Костянтин Ціолковський був фундатором теорії космічного польоту, то Сергій Корольов заклав підґрунтя практичної космонавтики».

В 1970 році в м. Житомирі було відкрито меморіальний будинок-музей академіка Сергія Павловича Корольова. А в 1987 році — Музей космонавтики імені Сергія Павловича Корольова.


Глушко Валентин Петрович

Глушко Валентин Петрович



Глушко́ Валенти́н Петро́вич народився 2 вересня 1908 в Одесі, помер10 січня 1989в Москві — академік АН УРСР (1958) та АН СРСР, творець першого у світі електротермічного ракетного двигуна і багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія» — «Буран». 1938 року засуджений до 8 років за «шкідництво». Його двигуни підіймали в повітря літаки (Як-3РД, Су-5, Су-7), космічні кораблі «Восток», ракети-носії «Протон». 1994 року його ім'я отримав кратер на видимому боці Місяця.

Навчався в Одеській консерваторії, Ленінградському університеті.

Ще 1924 року (в 16-річному віці) В.Глушко опублікував в одеських "Известиях..." розвідку під назвою "Завоювання Землею Місяця". Через два роки з'являється його стаття "Станції поза Землею", в якій обґрунтовує необхідність створення орбітальної станції – супутника Землі. Ще під час навчання в університеті В.Глушко розробляє ідею теоретичних та експериментальних досліджень конструкції геліоракетоплана і розпочинає проектування космічного корабля, що використовуватиме для польоту сонячну енергію. 1930 року як співробітник Газодинамічної лабораторії, молодий конструктор розробив експериментальний проект ракетного двигуна, започаткувавши нову добу ракетного двигунобудування. У 1944-1945 з двигунами В.Глушка літали експериментальні літаки з комбінованими силовими установками (поршневий двигун + ракетний двигун) Як-3РД, Су-5 (И-107), Су-7 (модифікація штурмовика Су-6). Ці літаки, хоча й збудовані в одиничних екземплярах, стали сходинкою у розвитку реактивної авіації.

Двигуни В.Глушка стали основою ракетних систем, за допомогою яких СРСР досяг визначальних успіхів в освоєнні Космосу. Разом з С.Корольовим В.Глушко створив балістичні міжконтинентальні ракети та радянські ракетно-космічні системи. На двигунах В.Глушка працюють багаторазові ракетно-космічні комплекси "Енергія", "Буран", космічні кораблі "Восток", ракети-носії "Протон".

Незважаючи на видатний внесок вченого у радянську космонавтику, 1938 року він був репресований сталінською тоталітарною системою і провів 8 років у тюремному ув'язненні за стандартним для комуністичних опричників звинуваченням – "шкідництво".

Іменем В.Глушка названо кратер на Місяці.



Янгель Михайло Кузьмич




Янгель Михайло Кузьмич


Я́нгель Миха́йло Кузьми́ч народився 25 жовтня 1911 помер 25 жовтня 1971 - вчений-механік, конструктор у галузі ракетно-космічної техніки.
Під його керівництвом і за участю створено кілька класів і поколінь стратегічних бойових ракет, зокрема одно- і двоступінчасті ракети на висококиплячих компонентах палива з автономною системою керування першого покоління, двоступінчасті ракети з дальністю польоту понад 11 тис. км і складними рішеннями бойових завдань, ампулізована рідинна ракета зі строком перебування в заправленому стані більше 5 років, а також твердопаливні ракети з високими техніко-тактичними характеристиками. Під час проектування бойових ракет передбачалося використання їх і як носіїв космічних апаратів, що привело до появи штучних супутників Землі, таких як «Космос», «Циклон», «Зеніт». Створив науково-конструкторську школу.

Народився у селі Зирянова Іркутської губернії.

Закінчив Московський авіаційний інститут (1937) та Академію авіаційної промисловості (1950).

До 1948 р. працював у Конструкторському бюро М.М.Полікарпова.



1950-1954 — начальник відділу Науково-дослідного інституту ракетної техніки.
З 1954 р. — начальник і головний конструктор конструкторського бюро ОКБ-586 (з 1966 року — СКБ «Південне», Дніпропетровськ).

На початку 1950-х років, після перепрофілювання Дніпропетровського автомобільного заводу, якому доручалось налагодити серійне виробництво ракет, розроблених школою С.П.Корольова: Р-1, Р-2, а пізніше — Р-5, було створено самостійне проектно-конструкторське підприємство — Особливе конструкторське бюро (ОКБ), головним конструктором якого було призначено М.К.Янгеля. На ньому було запропоновано розробку нового виробу — 8К63 — ракети на висококиплячих компонентах палива з автономною системою керування. З цього моменту значними темпами зростав чисельний склад ОКБ, розвивалося експериментальне виробництво і створювалась експериментально-лабораторна база. У Конструкторського бюро С.П.Корольова з’явився серйозний конкурент, який обрав істотно новий напрям — створення рідинних ракет на нових компонентах палива, а також розробку автономних систем керування, які забезпечують політ ракети без впливу ззовні.



1959 року ракету з автономною системою керування було прийнято на озброєння з можливістю застосування як при наземному, так і шахтному типах старту. На її основі в СРСР було створено новий рід військ — ракетні війська стратегічного призначення. Лише в липні 1989 р. її було знято з озброєння у зв’язку з укладенням договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

Створення першої стратегічної ракети, що втілила в реальність новий напрям у ракетній техніці, дало життя новій науково-конструкторській школі в ракетобудуванні — школі М.К.Янгеля. У наступні роки, розвиваючи взятий напрям, у школі створюється ряд нових зразків балістичних ракет далекої дії на висококиплячих компонентах палива, конструктивно і технологічно ще більш досконалих, з високими експлуатаційними і енергетичними характеристиками: 8К65, або Р-14 (СС–7) з дальністю 4000 км, вагою головної частини 2200 кг і стартовою вагою 85 т, а також 8К64, або Р-16 (СС-7) з дальністю понад 8000 км, вагою головної частини 2200 кг, стартовою вагою 150 т (перша вітчизняна двоступінчаста ракета на висококиплячих компонентах палива з автономною системою керування). Робота над ракетою Р-16 тривала, і в 1963 р. її було прийнято на озброєння. Створення першого покоління бойових ракет на висококиплячих компонентах палива було завершено. Головним напрямом розробки ракетних комплексів другого поко-ління стало забезпечення їх живучості та можливість нарощувати кількість комплексів на озброєнні. Застосування нової паливної пари (несиметричний диметилгідразин і азотний тетраксид) та ампулізація систем дали змогу утримувати ракету в заправленому стані 5—10 років, тобто весь час експлуатації. Це давало можливість виключити заправні системи зі складу шахтних пускових установок, а самі установки рознести на значну відстань одна від одної. Такі «поодинокі старти» мали набагато більше шансів уціліти в разі ядерного нападу. Базовою ракетою цього покоління стала міжконтинентальна багатоцільова ракета важкого класу 8К67, або Р-36 (СС-9). На її базі вперше у світовій практиці було створено ракету з головною частиною, що розділялась (8К67П), та ракету 8К69, або Р-36 (СС-9) з орбітальною головною частиною — теж вперше у світовій практиці. На переговорах про скорочення стратегічних озброєнь США вимагали знищити передусім саме ці ракети — адже вони були практично невразливі для засобів протиракетної оборони США. Унікальну систему для дальнього виявлення міжконтиненталь-них балістичних ракет було зорієнтовано на північ, на висоту орбіти 1300 км. Орбітальну головну частину, що з’являлася з протилежного боку на низькій орбіті (120 км), виявити було практично неможливо. Наявність на озброєнні цієї ракети змусила США розпочати переговори про обмеження стратегічних озброєнь, в результаті яких США припинили роботи по розгортанню системи ПРО «Сейфгард». Комплекс 8К69 було знято з озброєння у 1983 р. Таким чином із створенням та розгортанням ракет другого покоління було досягнено паритету в галузі стратегічних озброєнь, і це стало основою для початку переговорного процесу. Колектив розробників цих ракет у КБ «Південне» за цей час виріс до найбільшого в галузі спеціалізованого головного проектно-конструкторського підприємства і перетворився на науково-конструкторську школу М.К.Янгеля, яка довела, що їй під силу виконання будь-якого завдання по створенню зразків нової техніки.

М.К.Янгель рано пішов з життя — надлюдські перевантаження, стреси далися взнаки. Серце зупинилося в день 60-річчя вченого. Учням М.К.Янгеля довелося завершувати розробку розпочатих ним ракетних комплексів 3-го і 4-го поколінь (1969 — кінець 80-х років). При розробці цих комплексів було використано низку революційних рішень, зокрема застосування систем керування на базі бортових цифрових обчислювальних машин як єдиний напрям, здатний забезпечити створення багатоелементної головної частини, що розділяється, а також реалізацію гнучких схем експлуатації комплексів, засоби подолання ПРО, впровадження так званого мінометного старту. Створення нового типу старту, мобільного для виробів легкого класу, потребувало переходу до застосування твердопаливних двигунів. І це завдання було вирішено. Розгортання комплексів четвертого покоління було відповіддю на створення в США ракети МХ і стало надійною основою для ведення переговорів по виробленню нової угоди про 50-процентне скорочення стратегічних озброєнь. Як не парадоксально, але виходило, що, підвищуючи ефективність стратегічних сил, створюючи нове озброєння, ракетники янгелівської школи водночас створювали основу для уповільнення гонки озброєнь, згортання цілих класів озброєнь. Так, створення головних частин, що розділялися, і засобів подолання ПРО супротивника стало технічною основою згортання американською стороною програм розробки наземного ешелону ПРО «Сейфгард» і укладання договору з ПРО 1972 р., значення якого важко переоцінити. На базі бойових ракетних коплексів ще в 50-ті роки янгелівці почали розробляти ракети-носії для штучних супутників Землі. На кріогенних компонентах було створено другий ступінь для ракети Р-12. Так з’явився космічний носій «Космос», який показав високу надійність і доцільність використання вже створеної, відпрацьованої військової техніки. За ним було створено носії: наймасовіший і най-дешевший для запуску космічних апаратів серії «Космос», «Інтеркосмос», створений на базі Р-14, «Циклон» з автоматизованим стартом — базовий програми «Січ». Гордістю колективу стала ракета-носій «Зеніт-3SL», для якої характерна точність виведення на орбіту, що перевершує точність зарубіжних носіїв, висока надійність, рівень автоматизації робіт на стартовому комплексі, екологічна чистота. Вантажопідйомність «Зеніту» становить 13740 кг. Не дивно, що до цього носія виявляють велику зацікавленість зарубіжні фірми. Школа М.К.Янгеля виплекала яскраве сузір’я видатних вчених-конструкторів, спеціалістів світового рівня, талановитих керівників галузі, державних діячів. Серед них Л.Кучма, О.Негода, С.Конюхов, Ю.Семенов, В.Уткін, В.Ковтуненко, В.Прісняков та багато інших.



На честь Янгеля названий кратер на Місяці та багато вулиць у колишньому СРСР.





Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconВнесок українських вчених у розвиток космонавтики
Розвивати пізнавальні здібності учнів І зацікавленість історією космонавтики та її майбутнім;
Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconВнесок українських вчених у розвиток космонавтики
Розвивати пізнавальні здібності учнів І зацікавленість історією космонавтики та її майбутнім;
Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconУрок-занурення «реактивний рух. Розвиток космонавтики. ВНЕСОК УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ У Розвиток космонавтики.»
К. Е. Ціолковського та українських учених про використання ракет для космічних польотів
Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconСценарій свята присвячений Дню космонавтики, а також вірші І веселі конкурси для проведення та святкування Дня космонавтики та авіації

Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
Вклад українських вчених в розвиток космонавтики icon«Наш Сухомлинський» роботу виконала: Ківва Валерія, Учениця 11 класу Навчально-виховного комплексу «Гімназія-загальноосвітня школа I-III ступенів №4»
Ці слова Т. Г. Шевченка закликають нас поважати нашу Батьківщину, нашу золоту спадщину – таких людей, як Сухомлинський, які зробили...
Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconУсний журнал «Всесвітній день авіації І космонавтики»
Мета: познайомити з історією святкування Всесвітнього дня авіації І космонавтики,ознайомити з біографією першого космонавта України...
Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconСеред українських вчених, що сягнули вершин європейської І світової науки, одне з почесних місць належить Іванові Пулюєві. Своєю науковою І технічною діяльністю він заслужив широке міжнародне визнання

Вклад українських вчених в розвиток космонавтики iconЧисло. Натуральні числа. Римська система числення
Ознайомлювати учнів з іменами та біографіями видатних вчених, які створювали математику, зокрема видатних українських математиків,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка