Володимир Лис Острів Сильвестра



Сторінка1/10
Дата конвертації03.06.2017
Розмір1.69 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Володимир Лис

Острів Сильвестра
Роман

ЧАСТИНА ПЕРША. ТІЛО


... ми нічого не знаємо про його тіло. Здогадуємось, що воно хворе. Виникає спокуса описати це тіло.
З ненадрукованого есе-рецензії Сильвестра Васильчука „Останнє оповідання Михайла Коцюбинського”.
1
Він приплив на острів і застрелився.
2
Він приплив на острів, припнув до берега човна, дістав з човна рушницю і застрелився.
3
Він приплив на цей маленький безлюдний острів, розташований майже посередині лісового поліського озера, припнув до берега човна, дістав із човна рушницю і застрелився.
4
Вже, коли припнув човна, він озирнувся. Сонце поволі сідало за ліс, хоча й торкнулося лише вершків дерев, кидало на воду золотаво-червонясті відблиски і вона здавалася від того теж червоною.

„Як моя кров, коли вона витікатиме”, – подумав чоловік, який приплив на човні. (Човен старий, розсохлий, залатане днище: шматки сосни й дуба, в одному місці заткнуто прямокутником соснової кори, по боках у двох місцях просмолено, одним словом, цей човен міг би багато чого розповісти).

Думка про кров його потішила. Непогана остання думка. Проста і холоднокровна. Так і повинно бути. Він дістав з човна рушницю, звів курок, торкнувся рукою шматка холодного металу.
5
Ще коли він плив сюди, то побачив, як з-за лісу над озером вилітає журавлиний ключ.

„Чому журавлі, літо ж тільки починається? – подумалось йому. – Ці журавлі несправжні. Вони з моєї уяви. Рядок з ненаписаної поезії. Гм... Треба запам’ятати...”

Він подумав, що це буде останній зблиск пам’яті. Журавлі в його пам’яті проживуть довше, ніж журавлі в його очах. В очах? Але ж цих журавлів не було...

І тут він подумав, що ці птахи вилітають з осені його душі. Осені, яка не настане. Осені, що минула. Ще один рядок.

Крізь цю осінь парком бігла до нього Ліда. Поли її пальтечка підхоплював осінній вітер. Той вітер силувався її підняти.

Він став налягати на весла. Тільки так можна було втекти від дівчини, яка бігла до нього крізь осінь, крізь листя, крізь шум гілля, з якого листя ще не опало, крізь гілляччя, яке хапало її за руки, крізь хащу, що виростала з цього гілляччя, крізь туман, сизий і сивий, схожий на велике сіре полотно, на якому проступають обриси цього парку, швидше лісу, де кожне дерево розростається до неймовірних розмірів.

Дівчина, що бігла, ставала все більшою й більшою. Вона доростала до висоти дерев, її руки простягалися над парком-лісом, а поли пальта ставали хмарами.

„Ідіотське прагнення до красивості, – подумав він. – Я ніколи його не позбудуся. Навіть перед смертю. Воно мов той нав’язливий пес у реп’яхах, що йде і йде, проводжає до самого дому, а ти ще довго пам’ятаєш його погляд. Ну, що ж, мій пес провів мене до цього острова”.

Він знав, що Ліда ніколи не добіжить до нього. А якщо добіжить, то поглине його, немов цей туман ліс, немов осінь поглинула літо, немов... Досить!
6
Він дістав із човна рушницю. Рушниця була старою, ще з радянських часів. Хтозна, через скільки рук вона пройшла, перш ніж потрапити до нього. А може й ні. Може вона належала тільки Петрові? Тобто не Петрові, а Георгієві. Петро теперішній, йому рушниця вже не могла належати.

Він побачив, як чоловік стоїть біля порогу і озирається. Він чогось немовби шукає у хаті, яку збирається покинути. Цей чоловік – він сам.



  • Можна, я візьму цю рушницю? – зрештою питає він.

  • Рушницю? – Ніна подивилася не те, щоб здивовано, а так, немовби

вони зустрілися після довгої, страшенно довгої розлуки, тільки до радості від зустрічі примішується нерозуміння – навіщо він повернувся?

Він десь вже бачив цей погляд, такий самий погляд, його так зустрічали. Ліда? Ні, то була ця жінка, котра стояла перед ним. Так він зустрічався саме з Ніною. Чомусь пам’ять йому підказувала, що мало бути тільки з Ніною. Але пам’ять не могла здобути саму суть згадки – де і коли? Де і коли, ось у чому суть. Де і коли?



  • Рушницю, – він шукав поглядом те, що хотів забрати і не міг знайти.

Втім, він знав, де рушниця висить. У коморі, відразу за дверима, на цвяшкові, міцному, як і все у цій хаті. За час життя тут він кілька разів підходив і гладив рушницю своїми довгими тонкими пальцями.

  • Навіщо тобі рушниця?

Ніна вже дивилася стривожено. Справді стривожено, сполохано, і це його порадувало. Певне він цього чекав?

  • На пам’ять про тебе. Мушу ж я щось залишити собі на пам’ять.

  • Спогад, – вона кволо посміхається. – Хоча спогади у тебе будуть

недобрі. І це закономірно. Я на тебе зовсім не ображаюся. Не ображатимуся, – поправляється вона. – Не ображатимуся за спогади, за слова, які б ти сказав. Усе закономірно.

„Навіщо?” – він не вимовив цього слова.

„Навіщо все це було потрібно?” – таким мало бути продовження запитання.

– Я принесу тобі рушницю, – сказала Ніна й направилася до комори – швидко, поспішно.

Чи йому здалося?
7
„Тепер я себе обдурюю, – подумав він. – Обдурюю. Обдурюю не спогадом, а перериванням цього спогаду, його спотворенням”.

Перед його очима постала червона безформна пляма. Потім вона стала чомусь фіолетовою і почала набувати якихось знайомих обрисів. Обрис острова? Жінки?

Він ще раз озирнувся. Над островом володарювала тиша. Сонце сяде, сховається за лісом ще за якусь годину, а то й дві. Може, почекати, доки воно сяде, доки над островом розпростає крила вечір, ліпше ніч, а тоді в темряві зробити те, що задумав? Він все одно зробить. Все вже вирішено, він відступати не звик, сенсу далі продовжувати фізичне існування його тіла нема, то яка різниця, коли прикласти цю рушницю до грудей?

Різниця була, і він це добре знав. Відтягуючи час, він програвав поєдинок із самим собою. З тим, ким він є. Пострілу все одно ніхто не почує. Озеро лісове, до найближчого села шість кілометрів, це він знає напевне.

Озирнувши острів втретє й востаннє, він ще подумав, що годилося б його оглянути. Острів мав форму неправильного спотвореного чотирикутника. Прикинувши на око, можна було визначити, що його площа соток п’ятнадцять-двадцять, ну, може, двадцять п’ять, хоча навряд. З того краю, до якого він причалив, берег був піщаний, далі росла вже доволі густа трава, за якою розпочиналися кущі верболозу. За кущами гайочок вільшняку, обіч, наче вибігли з того гайку, три берізки – дві майже зрослися, третя збоку. Ще далі, на віддалі метрів десяти від беріз – єдина розщеплена і розкарячкувата сосна. Схожа на жінку, що нахилилася над озером – може збиралася прати. „Випрати мою пам’ять,” – подумав.

„Огляд закінчено, – подумав далі він і вперше посміхнувся. – Все інвентаризовано. На траві валяються обривки газет, он сліди й вогнища, значить тут хтось був, швидше за все, цієї весни. Може на Паску, День Перемоги, чи ще якесь свято. А може й просто припливла якась компанія. На щастя, я не захопив з собою сірників. Отож спокуси й собі розкласти вогнище нема. Нема й потреби. Все, фініта. Кінець третього акту. Рушниця стріляє”.

Він приклав рушницю до грудей. Тоді витяг із кишені змайстрований напередодні хитрий пристрій. Це був мотузок із свого роду лещатами в кінці. Лещата він прикріпив до шнурка, далі обмотав мотузком цівку рушниці, лишивши між лещатами і цим кінцем зазор. Тоді рештки мотузка взяв собі до руки. Лівої, бо правою він буде підтримувати рушницю. Стріляти мусить у серце, спотворювати обличчя, заганяти кулю до рота чи розносити підборіддя він не хоче. Навіть якщо його тіло тут на острові й розкладеться.

„Все, репетицію закінчено,” – подумав спокійно, на диво спокійно, начеб то був не він.


8
Телеграма прийшла у вівторок під вечір. Ліда зателефонувала йому на роботу і прочитала текст: „Помер Георгій похорони четвер якщо зможеш приїжджай Ніна”. Він спочатку не міг збагнути – від кого телеграма?

– Хто це такий, Славо? – спитала Ліда.

Вона його називала Славою, Славиком, Славунчиком, Славчиком, хоча справжнє його ім’я було Сильвестр.

– Не Сильвиком же тебе називати?



  • Не Сильвиком, – згодився він.

... Хоча чому? Сильвик… Славик… Ха…

– Хто такий? – перепитав тепер.

І тут він згадав. Згадав і страшенно здивувався. Чому Ніна прислала цю телеграму? Та він же її років… років десять, як не бачив. Ні, навіть одинадцять чи й дванадцять. А її чоловіка, тепер вже покійного чоловіка, бачив узагалі лише двічі в житті. Двічі, хто він йому такий?

– Це чоловік моєї однокласниці. Я його майже не знав, – навіщось додав.

– Однокласниці? З твого села?

– Так. Але вона живе в іншому селі. І в іншому районі.

– Ти поїдеш? – спитала Ліда.

– Не знаю. Навіщо?

Він справді не знав, чи поїде. Тоді не знав. Дивна телеграма із словом „приїжджай” – хіба на похорони запрошують? Авжеж, мовби й запрошують, але якось не так. І хто він для Ніни і для її чоловіка? Однокласник? Який після школи вряди-годи бачився з нею. З її чоловіком взагалі лише двічі. Перший раз випадково в селі – це мій чоловік, познайомся. Чоловік був високим, височенним, Ніна діставала йому ледве до плеча, до якого тулилася примруженим кошеням (він так подумав чомусь, але чому так подумав?) і її очі випромінювали не то гордість, не то якусь затаєну тривогу. Чоловік соромливо тицьнув руку – Георгій – здавалося він соромиться і цієї своєї великості, довжелезності, загорілості-чорноти (мало не мулатського кольору), сили, незграбності, всього, що характеризує саме його на цьому світі. Георгій, певне, хотів би бути меншим, хоча б таким, як його дружина, але оскільки це не вдавалося, то наче вибачався за це перед іншими.

„Цікаво, чи він такий і в ліжку?” – подумав тоді Сильвестр. Мав на увазі – сильний і сором’язливий.

Думка була недоречна посеред їхнього села. Посеред їхнього життя. На свято Спаса, де годилися інші думки.

– Ти ходив сьогодні до церкви? – раптом спитала Ніна.

– Ні, – зніяковів Сильвестр і чомусь додав. – Мама ходила.

Ніна підійшла до нього ближче, торкнулася руки. Кінчиками пальців, наче боязко.

– Я б хотіла, щоб ти пішов. Постав за нас свічку. За наше щастя. Я маю дуже доброго чоловіка і гарного хазяїна.

Вона повторила якось так, мовби того її чоловіка не було поруч. Але про те він подумав уже пізніше.

Вночі, після отримання телеграми про смерть Георгія, він пригадав цей епізод. Ще пригадав її листи з інституту, де Ніна вчилася на економіста. Її листи з детальними розповідями про своє інститутське кохання. „Ти в мене найліпша подружка, якій я можу звірити усе, що маю на душі”, – це фраза із одного з тих листів, яка врізалася в пам’ять.

Подружка? Подружка! Після того листа він дав слово ніколи більше їй не писати.

Він дотримав слова. Не написав більше жодного листа. А вона продовжувала писати.
9
Сильвестр Васильчук був філологом. Більше того, кандидатом філологічних наук. На момент отримання телеграми про смерть Георгія, чоловіка Ніни, він був уже докторантом, тобто навчався в докторантурі столичного університету і писав докторську дисертацію. Власне, було вже написано вступ і дві частини із запланованих чотирьох. Тема його кандидатської дисертації була така: „Три поети. Порівняльна характеристика і аналіз філософії, зображальних засобів і образності в поезії Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича і Володимира Свідзінського в їх єдності і суперечностях”. Захистився він на „відмінно”, як втім, і навчався – спочатку в інституті, потім в аспірантурі.

Час захисту його кандидатської припав якраз на середину горбачовської перебудови, тому незвичні думки й ідеї щодо крамольних чи напівкрамольних ще вчора Антонича, Свідзінського і раннього Тичини були сприйняті навіть поважними літературознавцями, присутніми на вченій раді, прихильно, майже „на ура”. Хоча тему дисертації він обрав ще в часи, які прийнято називати застойними й навідріз відмовився обирати іншу чи якось змінити її. По суті, керівник, а за ним і факультетна рада погодилися, бо боялися, що історія закінчиться скандалом. Але часи швидко змінилися. Сильвестр же насправді не був ніяким революціонером і нікому не хотів кидати виклику. Він просто писав про те, що йому було цікаво, про що хотів писати.

У своїй докторській, до якої прийшов, правда, аж через дванадцять років, він взявся дослідити творчість менш відомих українських поетів – від Івана Величковського і Климента Зінов”їва, Миколи і Юрія Петренків і Амвросія Метлинського до добрих трьох десятків українських поетів другої половини ХІХ століття, котрих прийнято вважати другорядними, таких як Василь Мова-Лиманський чи Микола Гук. І не просто дослідити, а довести, що всі вони в тій чи іншій мірі були новаторами, модерністами, такими, що неабияк збагачували українську поезію. Тема його дисертації викликала ще більший спротив спочатку і в його керівника – а це був відомий, першорядний літературознавець, потім у вченої ради, але він зумів переконати всіх. Щось було в цьому тихому чоловікові таке – затятість? вміння аргументувати? поєднання ерудиції з парадоксальністю висновків? – що зрештою із ним погоджувалися найбільші світила.

Він завжди починав говорити тихо, його мову було чути наче звіддалеку, поступово вона наближалася, ставала голосною, а в якийсь момент майже істеричною, ще в якийсь момент здавалося, що цей чоловік от-от впаде, заб’ється в епілептичному припадку. Але цей короткий спалах несподівано гас, голос знову віддалявся, тепер в ньому міцно сиділа іронія, хоч говорив він зовсім не про речі, з яких варто було глузувати. Він мовби кидав цю іронію перед присутніми – хочете, то нате, дотягайтеся до мене і до моїх слів. Ну, що, не можете? І, як не дивно, вчені колеги починали боятися цієї іронії, захованої в монотонній, майже байдужій інтонації.

Сильвестр Васильчук ще й викладав у своєму інституті, який недавно став університетом, читав курс новітньої української літератури. Час від часу писав короткі рецензії на нові книжки.

Знав він чудово й світову поезію – від Горація, Овідія, Лі Бо, Вана Вея, Хайяма, Війона до Паунда, Еліота, Фроста, Одена, Хіні і Беккета, не кажучи вже про російську чи польську, але був, як казали його колеги, помішаним на поезії українській. До того ж поетами він вважав двох Михайлів – Коцюбинського і Стельмаха, а також Василя Стефаника, Григорія Косинку і Юрія Яновського, і доводив не раз, що їх тільки помилково зараховують до прозаїків, й вони нічим не гірші від якихось там Сена Жона Перса, Анрі Мішо чи навіть Борхеса.

Пробував і сам дещо писати – етюди, есе, новели – і навіть надрукував їх у кількох журналах. Мріяв колись написати і свій перший роман. Але щодо роману в нього була ідея-фікс. Якось він прочитав інтерв’ю одного письменника, здається іспанського, де той признавався, що мріє написати роман, який би починався із того, що герой цього роману припливає на безлюдний острів і кінчає життя самогубством. Наприклад, застрелюється. І ось після цього на острові, де немає жодної живої душі, й розгортається основна дія.

Спочатку ці слова видалися Сильвестрові абсурдними, не вельми вдалими, таким собі розіграшем літературної братії. Та щось його привабило в тому задумі, нереалізованому сюжеті, а може й реалізованому, десь там в Іспанії чи Франції. „А як би я реалізував?” – якось зненацька подумав і в ньому поселився чортик, такий собі маленький дідько, дідечко спокуси. Після довгих роздумів (час від часу те речення в ньому прокльовувалося і наче курча, що стукає в шкаралупу, просилося назовні) він прийшов до висновку, що можливі два варіанти. Перший – описати сам острів, придумати, вигадати, як тільки фантазія дозволить, що могло бути на цьому острові до того, як туди приплив нещасний самогубець. Історії людей, котрі там побували, а може й завершували там свій земний шлях. Чом би й не назвати роман „Острів самогубців”? Звучить, правда, детективно, а детективів Сильвестр не любив. Терпіти їх не міг. Він почав шукати інший можливий варіант. І знайшов. Це мав би бути більше, або й геть чисто, мовний експеримент. Він уявляв собі фразу: „Він приплив на острів і застрелився”. Далі фраза мала обростати деталями, подробицями – дій, характеру, спостережень головного героя, стану його душі. Оті хвилини, коли він пливе до острова, висаджується на ньому, а тоді оглядає острів, думає про щось, перш, ніж прикласти до грудей (чи голови) рушницю або пістолета. Ті самі речення в кожному новому розділі чи підрозділі. З додатком нових – слів, подробиць, образів, речень. І так до самого кінця роману. До останньої крапки, перед якою могло бути те саме речення, з якого роман, власне й розпочинався.

Чи вистачило б у нього снаги написати такий роман, Сильвестр не знав. Але вірив, що колись він його напише. Обов’язково напише. І здивує тих літературних щурів, котрі бачать у ньому лише дослідника, критика, котрий спроможний розбирати по кісточках творчість інших. Врешті-решт це теж непогано, хтось же це повинен робити, чому б і не чоловік на ім’я Сильвестр Васильчук? А він вміє робити це доволі кваліфіковано.

Чи те, що сталося згодом з Сильвестром, було віддзеркаленням його задуму, жахливої реалізації його в реальному житті?

Чому б не уявити, що він думав і діяв так, як його герой?

Але підстав так вчинити, як вважали донедавна ті, хто його знав, у нього не було жодних. Серед знайомих і колег по філфаку Сильвестр Васильчук мав славу доволі тверезої людини, з чітким логічним мисленням, доволі занудної, часом навіть вельми, хоч певною мірою до реалій життя і не пристосованої. Він був не експресивним, не нервовим, без всіляких, як то буває, „завихрень” і схильностей до депресій. Хоча депресії й траплялися, але навіть до нетворчих людей вони періодично навідуються. Що вже казати про філолога-літературознавця.

10
Сільське кладовище поливав холодний осінній дощ. Якась молода, доволі інтелігентна з вигляду жіночка (вчителька? конторський чи сільрадівський працівник?) поділилася з ним парасолькою. Дощ почався, ще коли тіло Георгія виносили з хати. Сильвестр почув, як хтось сказав, що, бач, небо заплакало, значить покійник був доброю людиною. Він уже знав, що Ніниного чоловіка дуже швидко, за якихось півроку чи місяців сім з’їв рак крові. Що небіжчик був мужньою людиною і ще на початку осені копав картоплю на своєму полі і навіть помагав, як міг, пособляв сусідам, хоч можна уявити, як йому вже боліло, як його виснажувало.

Заплакана Ніна стояла біля труни, дивилася на того, кому єдиному серед цього гурту був байдужим цей холодний дошкульний дощ. На її обличчі поставило свою печать справжнє непідробне горе. Поруч стояли її четверо дітей – найстарша донька, котрій ішов сімнадцятий, вчилася уже в університеті, двоє синів чотирнадцяти і одинадцяти років, наймолодша донька навчалася у другому класі.

– Дякую, що ти приїхав, – сказала Ніна три години тому.

Він перед тим пройшов незнайомим селом. І був незнайомим сам собі. Чужим, це відчував напевне.

Він вирішив, що треба їхати на похорон вчора ввечері. Відповідь на своє запитання: „Чому вона згадала про мене?”, адже не належав ні до рідні, не спілкувався стільки часу, й узагалі, якщо розібратися, був ніким для цієї сім’ї, він отримав наступного дня. До того був момент, коли труну із висохлим пожовтілим тілом ще недавно такого могутнього чоловіка опустили в могилу. Була дорога до Ніниного дому, найбагатшого у селі, в чому він уже міг переконатися (а втім, мабуть, так і мав жити єдиний в поліському селі фермер), коли розшукував, де вона живе. Був поминальний обід, слова підбадьорення, які кожен, вже вийшовши з-за столу, казав господині, і її слова, коли Сильвестр підійшов і нахилив голову: „Якщо можеш, залишся ночувати”.
11
Одного разу Ліда розповіла йому про свій дивний сон. Їй приснилось незнайоме село, геть темне, без жодного вогника, вона йшла вулицею цього нічного села, дивуючись, як тут опинилася, і раптом почула голос: „Впізнай, кого зустрінеш, інакше звідси не вийдеш”.

– Після цього мені стали траплятися люди, вони проходили мимо мене і я придивлялася до них, наскільки це було можливо в темряві, – розповідала Ліда.

– І ти когось впізнала? – спитав Сильвестр.


  • Ні, уяви собі – ні. Але коли проходив мимо мене якийсь чоловік, він сказав: „Спасибі, що ви мене не впізнали”. Я намагалася пригадати, хто це, але так і не змогла. Вони йшли і йшли мимо мене. Коли ж пройшов останній, я стала і з жахом чекала, що далі буде.

Вона зробила паузу. Сильвестр теж витримав паузу, а тоді спитав:

– І що ж було? Що було далі?

– Нічого, – відповіла Ліда. – Я прокинулася. Дивний сон, правда? Щоб він значив?

– Нічого, – сказав Сильвестр.

Нічого не трапилося і з Сильвестром тієї ночі в будинку Ніни. Коли він розплющив очі, огорнутий темрявою, в кімнаті, де його поклали спати, в цьому великому, солідному, як для села, будинку стояла тиша. Її не порушував жодний звук. Світ наче вмер чи завмер у передчутті чогось страшнішого за смерть.

Сильвестр подумав, що добре було б встати й вийти на вулицю. І зустріти там, наприклад, привида Ніниного чоловіка. Хоча він не знав, коли з’являються привиди померлих – відразу після їхньої смерті, після дев’ятого чи сорокового дня?

Він подумав, що це суттєвий недолік для нього як для філолога, котрий таки досконало знав український, а також слов’янський, германський (німецький, англійський, скандинавський) фольклор. З’ява привида померлого – це могло б стати темою якогось специфічного дослідження. Короткого есе, абощо.

„Господи, я блюзнір”, – подумав Сильвестр.

Але мук совісті не було. Не було навіть бажання сходити в туалет. Тільки відчуття, що він належить до цієї абсолютної тиші.

„Я, очевидно, мав сказати сьогодні щось особливе Ніні, якось її підтримати, – подумав він. Знайти якісь слова, які, може, вона від мене чекала”.

Але він не знав, що саме мав їй сказати. Все, що було колись – перегоріло. Почуття, здивування Ніниною поведінкою, все, що було… Це він відчув ще раніше, а сьогодні остаточно.

„Але чому тоді ти приїхав?” – спитав він себе.

Відповіді не знайшов. І як не дивно, до нього поволі став підкрадатися сон.

„Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота, – пригадав він. – Як там далі? Сон питає у дрімоти… А що він питає? Чиї це слова? Не можу пригадати. Чи це з фольклору?”

Тут він пригадав: „Сон питає у дрімоти: де ми будем ночувати?”.

„А я маю де ночувати, – подумав Сильвестр. – І останній рядок невідомо чийого вірша – ганьба мені, не можу пригадати автора – я придумав сам. Я засинаю, втікаю у сон. Від кого? Від привида, з яким хотів зустрітися?”


12
Розмова відбулася після ранкового походу на цвинтар, до свіжої могили. Після сніданку, випровадин родичів (лишалися мама і сестра). Сильвестр ще подумав на кладовищі, що весь ритуал – і вчорашній, і сьогоднішній – тема для окремої новели, а може й повісті або роману. Обрамити дію цим ритуалом, чи помістити всередину ритуалу, гм, цікаво…

– Я прошу тебе не дивуватися тому, що ти почуєш, – сказала Ніна.

Вони сиділи вдвох в тій кімнаті, де він ночував. Ніна цього разу була у темно-синій кофтині й чорній спідниці. Гладко зачесана, і, як і мало бути, сумна, з припухлими повіками.

– Я розумію, як ти можеш потрактувати мої слова, – сказала вона. – Мені б годилося їх вимовляти через рік, хоча б через рік. Але я не хочу лицемірити перед тобою. Не хочу. Тому скажу так, як є. Я любила. Дуже любила Георгія. Можливо люблю його й тепер. Не знаю, чи так можна сказати. Але я вже майже рік знала, що він приречений. Ми їздили і в обласну лікарню, і до Києва. Повір, я не шкодувала грошей. Хотіла врятувати, дуже хотіла, але…

Те, що сказала вона далі, після розповіді, як протікали останні страшні тижні її чоловіка, було схоже на марення, якби тільки не промовлялося чітко, майже без інтонації. Втім, про марення, то вже подумав Сильвестр.

Ніна сказала, що життя є життя. Від нього нікуди не дінешся. А життя таке, що вона лишилася сама. У неї ж лишилося велике господарство. Георгій став першим фермером у їхньому поліському селі й єдиним, хто не зважаючи на всілякі прикрощі й труднощі, фермерство не покинув. Нині в нас двісті гектарів власної й орендованої землі. Зрештою, ти ж бачив. Два трактори, комбайн, дві машини, віялка, не кажучи вже про дрібний реманент. І четверо дітей. Ну, Людка вже доросла, але за навчання в університеті також треба платити. Так, якось цей рік, до наступної осені я вже протягну, допоможуть мої і Юрині родичі, кому треба, я заплачу. І все одно цьому господарству потрібен чоловік. Чоловік, господар, як не називай, а суть одна. Запускати господарство я не хочу, це було б безглуздо. Мені подобається господарювати, до того ж, є обов’язок перед дітьми. Отож, поява нового чоловіка в цьому домі неминуча. Не морщся і не осуджуй, це так, це реальність. Георгій десь за тижнів два до смерті також просив мене виходити знову заміж, не бути самотньою. „Приведи сюди хорошого хазяїна”, – ось як він казав. Ще: „Не марнуй світу й не надривайся сама”.

Звісно, продовжила Ніна, в селі чимало чоловіків, котрі не проти стати господарем у цьому домі. Вона знає це й відчувала такі погляди ще коли Георгій не захолонув. Але вона надто добре знає їхніх, гаївських, чоловіків. З тих, що вільні, або п’янички, або не путьові. Є такий Гордій, правда, не п’яниця і до роботи нарваний. Але садист: перша дружина померла від побоїв, це всі знають, хоч йому і вдалося відкрутитися від суду, завдяки двоюрідному брату-адвокату. Друга жінка, покалічена, швендяє по селу, спивається, а час від часу приходить і за шматок хліба та ту ж чарку наймитує в колишнього чоловіка. Ні, Гордій не для неї, хоча й можна було спробувати поборотися і приручити. Може вона б і зуміла. Він не такий і страшний, як здається. Але не хочеться витрачати часу і нервів.

Те, що сказала далі Ніна, приголомшило Сильвестра. Поставило його правцем. А сказала вона, просто і буденно, дивлячись йому у вічі, й навіть у якийсь момент взявши за руку, що добре подумавши, вона вирішила – найліпше їй підходить на другого чоловіка, він, Сильвестр. Ні, ні, не заперечуй, хоч, може, ти й здивований. Знаю, що ти не пристосований до сільського життя і господарювання… Знаю, що ти пишеш дисертацію, все знаю. Але послухай далі. Твоя непристосованість…

– Дуже непристосований, – сказав Сильвестр.

Але всьому можна навчитися, заперечила Ніна. Можна, можна. Якось так м’яко заперечила, тихо, з особливою довірливою інтонацією. І ствердила, що можна, тихо, але наполегливо. Ти досі любиш мене, досі потаємно закоханий, не заперечуй, я знаю, вирішувати тобі, але ти зможеш всьому навчитися, чомусь мені здається, що це тобі під силу, й буде навіть цікаво, що ти зможеш, що ти найкращий з усіх, кого я знаю… Я даю тобі шанс…

„Я даю тобі шанс”, – то, мабуть останнє, що він почув. Що далі говорила Ніна? Він провалився у якусь глибоку-глибоку яму. Яма була з прозорими синіми, ні, блакитними стінами, за ними було безліч людей і всі вони мали тільки два обличчя – його і Ніни.

Ті люди щось також говорили, про щось сперечалися. Він також не чув їхніх слів. А потім вони замовкли – разом, раптово. Ті люди, з обличчями їх обох, на них і дивилися. Вони питали, чи він чув їхню розмову. Ні, не так – чи він пізнає їх? Тільки не кажи, хто ми – просили водночас їхні погляди.

13
У маленькій напіврозваленій хижці на березі озера ось уже три з половиною тижні жила дівчина. Запаси продуктів, які вона принесла з собою, закінчувалися – вчора вона доїла останню м’ясну тушонку, відкрила останню банку сайри. Лишилася ще банка кукурудзи й пакет сухарів. Ідіот, який мав прийти чи приїхати ще тиждень чи хоча б днів п’ять тому, не йшов. І чи прийде він узагалі? Дівчина дедалі більше сумнівалася. Вона вже нервувалася і готова була покинути хижку.

Майже місяць тому, якщо точніше, рівно двадцять п’ять днів, на вулиці в Лучеську до неї підійшов той тип. Доволі вродливий, при галстуку, років так на сорок, типовий клерк. Так вона тоді подумала.

Він запропонував сходити на каву. На каву, то й на каву, їй було все одно. Місяць тому її вигнав господар кіоску на ринку. Якийсь там його засраний агент підгледів, що вона завищувала ціну на те шмаття, а різницю клала собі в кишеню. Різницю! Щонайбільше сотню за день. А бувало, що й дві-три десятки. Ми повинні працювати чесно, ось як просторікував той гад. Ну нехай, викрив, подавися своєю чесністю, всі ж на базарі знають, що починав з рекетира, але він нагрянув до неї на квартиру разом зі своїми гевалами й забрав усі гроші, геть усі. Начебто він порахував, скільки вона вкрала. Пригрозив, якщо спробує комусь скаржитися, то буде ще гірше.

„Гірше не буде”, – подумала Світлана.

Вона написала заяву в міліцію, але не віднесла її. Не тому, що злякалася. Щось їй підказувало, що вона програла своє життя. Програла завчасно, пора було прощатися не тільки з мрією про університет чи квартиру, на які й збирала гроші, але й взагалі з усім цим життям. Життям, яке велике лайно, тільки й усього. Розмазане і розкидане. Вона пов’язла в цьому по самі вуха. Молоточки в її голові застукали з усієї сили й дедалі голосніше, що ніякої квартири не буде, ніякого університету, смішно було вірити в це з самого початку. Скільки років треба було обдурювати того чмура, відщипуючи собі крихти, щоб щось назбирати?

„Скільки років треба, щоб знову повірити в себе?” – спитала начеб когось стороннього.

Відповідь – нуль.

Перед нею постав той день, коли Коля і Рома, її хлопець і його товариш, привезли сюди, до Лучеська, коли Коля сказав, що вона йому вже набридла, як гірка редька (ні, він сказав значно грубіше), що він її прилаштовує в бар до родича, це єдине, що може зробити, у нього післязавтра весілля. Не смій приходити, не смій погрожувати, що ти Ірі пообриваєш коси, обіллєш обличчя сірчаною, соляною чи якоюсь кислотою, я її люблю, дурепо.

– А як же я? – казала вона вкотре.

Отримувала відповідь, яку вже чула не раз і не раз повторювала подумки – так він нічим їй не зобов’язаний, абсолютно нічим, ніколи не клявся в коханні. Яке кохання, боже мій, вона справді причепилася, мов реп’ях до дупи, вона його любить з якого там класу. Він міг і далі нею користуватися, як хотів, трахати, трахати всіма способами, якби хотів, ні, він бачите, буде тепер тільки з Ірочкою, Іринкою, Ірусею, сухопарою курвочкою, котра передавала всім хлопцям в містечку й околицях, чим вона ліпша, так само ні освіти, ні багатства, правда, молодша на два роки, але що таке ті два роки, до того ж мордою не вийшла, як у ховраха, ха-ха-ха. Весь час мригає, ніби моркву їсть.

– Тобі цього не зрозуміти, – каже Коля, – хоча б могла, якщо мене справді любиш. Якби трохи мізками поворушила.

– Все одно ви не житимете, чуєш, – затято каже Світлана. – Я щось їй зроблю, і тобі зроблю, якщо ти нічого не розумієш.

„Мав би зрозуміти, – хотіла сказати, – мав би згадати, ти не можеш забути”.

Не сказала. Слова застрягали в горлі, бо раптом похолоділа – невже їхня спільна пам’ять належить тільки їй?

Це вже в минулому, як і той день, коли її заводять у бар, знайомлять із власником, чи хто він там, старим, лисим, схожим на бочечку, з масними очима, які її заковтують. Вона знає, що ніколи тут не працюватиме, що ніколи не повернеться до їхнього задрипаного містечка і не виллє кислоту (будь-яку) на обличчя (і так бридке, сіре й невиразне, з виряченими мавпячими очима), обличчя, обличчя курвочки Ірочки. Курвиська, курвища, от.

– Дуже добре, мене все влаштовує, – каже вона проте лисому щурові-бочечці.

Коля задоволено посміхається – він її вигідно збув, Рома раптом невдоволено супиться. Він виходить, він її затримує перед тим, як сісти з Колею до своїх старезних, полатаних „Жигулів”. Чіпко бере за руку, притягує до себе. Вона чує, як він часто дихає.

– Я тобі маю щось сказати.

– Що?

– На одну хвилинку.



Рома відводить її за ріг бару. Тягне, наче на ланцюгу, вона збивається з ходи. Вірний слуга чи ад’ютант Колі каже, що вона могла б вернутися назад, у місто, їхнє місто, він її любить і якщо б вона згодилася, був би їй найкращим чоловіком у світі. Знаєш – яким? Найвірнішим. Найвідданішим. Вона потім намагалася навіть порахувати, скільки там було тих „най” – щось сім чи вісім.

– Ой, Рома, Рома, чи в тебе всі вдома? – Світлана торкнулася його руки пальцями з рожевим манікюром, а потім його губ своїми.

– Ось так, Ромчику, – поглянула у збентежені очі.

– То ти... згодна?

– Звичайно, – сказала вона. – Після дощику в четвер. І снігу в липні. Аж п’яна від щастя, Ромчику.

– Ти таки сука, правду каже Коля, – змінив тон Рома – сказав сумно й приречено і їй миттєво подумалося, чи не вигадав це раптове, несподіване освідчення сам Коля, а вигадавши – підштовхнув до неї Рому.

– Як я рада, Ромчику, що ти це зрозумів. – сказала вона. – Тобі тепер буде легко жити, дуже легко. За суками не сумують.

Вона пішла ще далі за ріг. Від них обох. Знала одне – сьогодні четвер, завтра п’ятниця, завтра вона десь тут, у цьому місті, сама собі шукатиме роботу.

Так і трапилось, і тра... і тра... Тоді її мучила нудота, підступила до горла, якби вона хотіла виблювати – те, що сьогодні випила, все своє життя... Але нудота тільки розхитувала землю під ногами, заколихувала, присипляла світ, щоб він не чув її крику, не відчував її болю.

Тепер вона роботу не шукала. Шукала дива, хоч знала, що його не буде. Проте воно постало в образі клерка, чи хто він там.

– Я хотів би пригостити вас кавою, – сказав „клерк”.
14
– Ти, звичайно, можеш не прийняти мою пропозицію, – промовила Ніна. – Ти вільний зробити як хочеш. Зрештою у тебе цілий рік на роздуми. Можеш протягом цього року навідатися, а можеш – ні. Єдине прохання – повідом про своє рішення. Втім, якщо ти не приїдеш через рік, це й буде твоїм рішенням.

Ніна підвелася. Стояла виструнчена і напружена. Наче голка. Розмову було закінчено. Хоча дев’яносто відсотків розмови (чи скільки там?) було її монологом. Майже безперервним.

Він мав би сказати – вибач, давно все перегоріло. Давно минула моя закоханість, шкільна, юнацька закоханість. Безнадійна шкільна, юнацька закоханість. Я давно кохаю іншу жінку, з якою вже прожив дванадцять років, (хіба ти не знала, що я одружений?), маю двох доньок-близнят, яких дуже люблю, їм теж по дванадцять, вік складний, хоча проблеми тільки зі старшою, Вітою (старшою на п’ятдесят хвилин), та й то дрібні, інколи пізніше встановленого часу приходить додому, та, як виявилося, пропадає у спортзалі, бо мріє виступати за міську волейбольну команду. А молодша (на п’ятдесят хвилин) Валерія взагалі золото – тиха книжниця, відмінниця, швидше за все, також майбутній філолог.

Я живу в своєму світі, міг би сказати він. Цей світ багато в чому заміняє мені реальний – світ поезії, літератури, образів, тропів, порівнянь, метафор, ямбів, хореїв, діалектизмів, дискурсів, чого там ще, перелік можна продовжити на кілька десятків слів, принаймні на кілька десятків, а може й більше. Цей світ мій, мій тому, що іншого я до пуття не знаю, він може й не такий уже добрий замінник реальному, але він відповідає моєму характеру, моїм уподобанням, світобаченню, і міняти його я не можу і не хочу. В будь-якому іншому світі мене чекає крах. А надто в тому, що пропонуєш ти.

„Що пропонуєш”, – луна десь далеко-далеко вмирала.

Звучала наче запитання.

Він був не здатен відповісти.

Сильвестр шукав якоїсь особливої відповіді.

„Чому ти пропонуєш?” – міг би спитати він.

„Щоб насміятися?” – міг би спитати він.

„Щоб переконати мене (себе?), що я до того життя, яке ти обрала, ба, обрала свідомо, не здатен?”

„Ти віриш, що здатен? Хай навіть так, але навіщо, якщо ти не сказала жодного слова про свої почуття? Ні, сказала, але тричі про те, що дуже кохала, а можливо (можливо?) й досі любиш свого покійного чоловіка. Навіщо?”

„Чому ти почала розмову відразу, тепер? Чекала цієї миті, чи боїшся? Що вона більше не настане?”

Він нічого цього не сказав. Раптом зрозумів – тут якийсь інший вимір. Інша шкала цінностей. Інше бачення життя. Щось таке, що йому не доступне. Що не піддається ходу його міркувань. Заперечень, аналізу. Мов стіна перед ним, а що за стіною? Божевілля виключалося – надто тверезо вела себе Ніна і так само все викладала.

„Тоді що?” – спитав Сильвестр себе і не знайшов підходящої відповіді.

Взагалі не знайшов відповіді. Треба було їхати. Вже вирушати. У нього був попереду цілий рік. Рік вибору. Вибору. Чого? Він також не знав відповіді.

Він тоді підвівся. Встав і вийшов. Мав щось сказати. Ще щось. Але він так і не вимовив нічого. Лише почав говорити.

– Добре, я...

– Скажеш мені потім, – розбила Ніна тишу.

15
„Клерк” сказав (уже після того, як була випита кава і по п’ятдесят грамів коньяку „Закарпатський”), що їхня зустріч не випадкова, що він... Що він багато що знає про її долю, життєвий шлях, про те, скільки вона пережила всього, труднощі й прикрощі. Так і сказав – життєвий шлях, труднощі й прикрощі, й Світлана остаточно переконалася – таки „клерк”. Коли не гірше. Детектив? Найманий убивця? „Заспокойся”, – сказала собі.

– Звідки? – спитала вона.

– Не має значення, – „клерк” дивився не те, щоб лагідно, а все ж доволі тепло і співчутливо, хоча ця співчутливість дивно поєднувалася з холодним блиском його блакитно-сірих очей. Вона мовби сиділа всередині цього холодного блиску. Сиділа всупереч цьому чоловікові.

– Як вас звати? – спитала Світлана.

– Скажімо – Геннадій.

– Добре, – сказала вона. – Чого вам треба від мене, „скажімо, Геннадій”?

Він оглянув поглядом невеличку кав’ярню, де вони сиділи – п’ять столиків в одному зальчику і три в другому. Так, наче хотів пересвідчитися, що їх ніхто не підслуховує.

– Я хочу запропонувати вам роботу.

– Роботу?

– Так. По-моєму, вам потрібна робота, я не помиляюся?

– Потрібна, – зітхнула вона.

– Тоді вислухайте мене уважно і не дивуйтеся тому, що почуєте, – сказав „клерк”. – Постарайтеся не перебивати.

Він повідомив далі, що пропонує їй поїхати в один з поліських районів. Там, на березі лісового озера, стоїть невелика хижка. Такий собі будиночок. Раніше він називався будинком рибалки і належав облспоживспілці. Поруч є недобудований такий собі будинок відпочинку однієї так званої творчої організації. Так от, вона має поселитися в тій хижці. Їй дадуть запас продуктів. Десь через тиждень, ну, може два, може й раніше, до озера прийде чи приїде такий собі чоловік. Йому буде потрібен човен, щоб переправитися на маленький острів на тому озері. Човен справді припнутий до берега біля того будинку відпочинку, він єдиний з кількох човнів, який уцілів. Чоловік, який приїде, захоче переправитися на той острів. Там він збирається покінчити життя самогубством. Якщо конкретніше – застрелитися.

– Застрелитися? – Світлана відчула, як дрижаки побігли її тілом.

– Так, – сказав Геннадій, а може, лже-Геннадій. – Не лякайтеся, будь ласка. Це в нього така нав’язлива ідея. І перешкодити йому не зможе ніхто.

– Я гадала...

– Ви гадали, я вас наймаю, аби ви переконали його не стрілятися? Ні, шановна пані, чи, вибачте, панночко, це, як я зрозумів, даремна справа. Та й ви тільки його налякаєте. Боюся, він тоді проникне на острів іншого разу.

– А якщо... Хіба не можна забрати човна?

– Можна, – Геннадій посміхнувся, вперше за час розмови. – Авжеж, можна. Тільки тоді він збудує пліт чи привезе човна з собою. Або спробує до острівця доплисти. Такі справи, панночко.

Завдання Світлані давалося дивне – спробувати затримати того типа хоча б на день. А ще краще на ніч. Розіграти із себе бідну та нещасну. Кого завгодно. Аби зрештою спокусити... Затягти в ліжко. В ліжко, в ліжко, не обурюйтеся так, панночко. Мусите це зробити, в цьому суть, сіль справи. Якщо хочете.

Завдання-мінімум, пояснив „клерк” Геннадій, – поспілкуватися. Два мінімуми – переспати. Максимум, аби він зробив дитину. Сидіть, сидіть, не кидайтеся.

Світлана, що було вже рвонулася з місця, опустилася на стілець. На зміну гніву прийшов сміх.

– Та ви мене розігруєте, – збагнула нарешті Світлана.

Ні, сказав Геннадій, аж ніяк. Він тут в ролі швидше посередника. Представляє приватне агентство. Його теж найняли. Хто – комерційна таємниця. Якщо вона згідна, завдаток відразу – сто доларів. Виконання умов перебування в хижці – ще триста доларів або гривневий еквівалент. Як уже панночка забажає. А от коли їй вдалося б завагітніти, пардон. Він речі називатиме своїми іменами, та виносити дитину – вона отримає як мінімум десять тисяч доларів плюс однокімнатну квартиру в цьому місті.

Світлана переконалася з виразу його обличчя – він не розігрує. Її втягнуто в якусь незрозумілу, дику авантюру. Ризикнути? Відмовитися? Але що їй дасть відмова?

– Можна подумати? – спитала вона.

– Ні, – відрізав Геннадій. – Якщо ви згодні – відразу проведемо інструктаж і виробимо стиль та обговоримо деталі вашої поведінки.

„Принаймні можна спробувати, – подумала Світлана. – Убити – не вб’ють, я їм справді, мабуть, потрібна. Та й чого варте моє життя і досі, і після сьогоднішнього дня? Але після тієї зустрічі, може, воно чогось і вартуватиме”.

– Ви грали хоча б у шкільній художній самодіяльності? – спитав Геннадій.

– Ні, – чесно призналася Світлана. – Співала, правда.

– Співати не треба. Спробуємо дечого навчити, – сказав Геннадій.

16
Позаду лишилася ніч у хижці з дивною дівчиною, котра жила тут цілий місяць, втікаючи, як вона казала, від себе і від людей.

Позаду була довга бесіда, спочатку про те, про се, потім ціла його лекція про поезію, сучасну літературу взагалі – єдине про що він любив і вмів розмовляти. Вона слухала і мовби спала водночас. Сильвестр подумав, що добре було б записати те, що каже. Видати таку собі посмертну касету.

Сильвестр плив на старому розсохлому човні до острова посеред лісового озера.

Світлана плакала дорогою до села, де вона мала сісти (якщо встигне) на останній автобус.

– Я не хочу, щоб ти тут лишалася, – сказав цей чоловік.

Він мав дивне ім’я. Він мав добрі сірі очі. Мав рушницю, з якої повинен був застрелитися. Вона знала про те, але не посміла ні сказати, ні запитати.

„Може я вже маю в собі його сім’я? – подумала Світлана. – Десять тисяч доларів, ой... Про що я думаю?”

Сильвестр гріб щосили, човен протікав і дедалі більше, але до острова його мало вистачити. Нехай човен потім затоне й на острів ніхто не добереться після нього.

Неподалік острова він подумав, що роман, якого вже ніколи не напише, лишилися так, фрагменти, осколки задуму, невідомо, чи їх взагалі не викинуть, роман варто було б писати від першої особи. Ще оригінальніше.

Я приплив на острів і застрелився.

Я приплив на острів посеред лісового озера, припнув до берега човна, дістав з човна рушницю і застрелився.

Йому захотілося щосили гукнути до дівчини, яку відіслав у село.

„Вернися”, – подумки гукнув він.

Він хоче порятунку. Від неї.

Продовжував гребти. Над озером сідало сонце.

„Дешевий фарс, – подумав Сильвестр. – Дешевий, але куля в рушниці справжня”.

Я приплив на острів, людина без мети, яку сам у себе вкрав, без майбутнього, поза грою, яка закінчилася.

Він думав доволі холоднокровно. Це тішило. Це лякало. Він гріб і ціпенів від страху. Руки його терпли. Ноги вже стояли у воді, що закривала дно човна. Острів наближався. Текст ненаписаного роману скорочувався, як шагренева шкіра. Втім, він сам здавався собі шкірою.

Шкіра стискалася до розміру одного року, потім одного місяця, потім одного тижня, одного дня, далі однієї години, ще далі – одного кроку, нарешті – однієї думки.

Рік – він тривав нескінченно довго і промчався, наче баский кінь. То був рік жахливого виклику, коли жінка, яка вочевидь його не кохала, ніколи не кохала, і яку вже давно не любив і він, кликала його до себе. У цьому поклику було щось нелюдське, таке, що ворушилося гаддям на дні глибокої темної ущелини, чекаючи, що туди врешті-решт впаде здобич. Але ще раніше до ущелини прилітав птах і кожного дня вихоплював із страшного, темного, шиплячого клубка по одній змії. Він піднімався високо над ущелиною, над горами і там заковтував свою жертву. На тому ж місці, де далі лежала змія, починали пробиватися ще кволі стебельця трави.

„Я був тим птахом чи мої почуття?” – спитав якось себе Сильвестр.

Він написав новелу про птаха, що прилітає до ущелини і їсть змій, але новела закінчувалася, по суті, нічим. Коли була знищена остання змія і в ущелині зазеленіла трава, він спитав себе, звідки в ущелині взагалі взялася трава?

„І що далі?” – спитав він себе.

„Нічого”, – відповів.

„Нічого”, – то було найбільш необхідне слово.

Нічого і ніде. Нездатність відповідати і промовляти.

Нічого. Нічого. Нічого.

Рік спливав, треба було їхати в Гаївці, до Ніни, треба було розпочинати нове життя, те життя, де йому не було місця, як чужакові, котрий нічого не вмів і не тямив у такому житті.

„Може Ніна якраз і є тим птахом, – подумав раптом він. – Але якщо так, то хто ж тоді змія чи змії? Невже моя душа, моя суть? Мені страшно і мій страх виростає із страху змії, яку піднімають над ущелиною, яка летить у ще більше провалля, бо хіба небо над нею це не те ж саме провалля, ще бездонніше, насправді бездонніше?”

Десь посередині того року, коли опір його став слабшати, коли він відчув, що написана новела – це притча про те, що в цьому житті немає сенсу, окрім самого плину життя, бо змії на дні ущелини або поздихали б з голоду, або пожерли б одна одну, він вперше подумав про те, що ж скаже Ліді.

Найбільше він боявся її запитання: „Ти її любиш?” Але якщо він скаже правду – не кохає, Ліда повинна була спитати: „То чого ж ти їдеш до неї, чому кидаєш мене?” Він не мав що сказати. Хіба про те, що давню війну мусив виграти і його перемогою міг бути тільки цей приїзд, це рішення.

Якось він подумав, що задає, весь цей час задає Ніні запитання: „Навіщо?”

І що вона йому відповідає: „Хіба я тобі не пояснила все?”

Пояснення було в кожному її слові, сказаному тоді, восени, ось що він зрозумів.

Рік біг йому назустріч, а коли він стиснувся до розмірів місяця Сильвестр сказав Ліді, що мусить її покинути, що він їде в село до своєї колишньої однокласниці, щоб стати її чоловіком.

– В село? – у зіницях Ліди міг би вміститися цілий Всесвіт. – Ти хочеш сказати... Як це зрозуміти?

– Я вже подав заяву на звільнення з докторантури, – збрехав він. – Я справді вирішив змінити своє життя.

– Ти кидаєш університет?

– Так. Кидаю все. Буду фермером. Господарем.

– Ти будеш фермером?

Ліда надто добре знала його, щоб повірити у це. Вона не могла уявити людини, яка менше пристосована до сільського життя, ніж її чоловік – філолог, дослідник літератури, книжник, який хоч і народився також у селі й щороку приїжджав допомагати родичам садити й копати картоплю, але крім цього геть нічого не вмів робити. Не вмів і все, як казали у його ж родині, вродився безруким.

17
– Славику, ти зняв з моєї душі страшенний тягар, – вимовила далі Ліда. – Я дуже вдячна тобі.

– Вдячна?

– Так, бо я не знала, як тобі сказати...

– Сказати – що?

– Що в мене є інший чоловік.

– У тебе... У тебе є інший чоловік?

– Так.


– І давно?

– Вже, – вона затнулася, – більше року. Майже півтора.

Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.

Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення... Він... він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.

Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.

Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.

– Як добре все вийшло, правда? – вимовила тихо.

Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався, і розростався, цей ліс.

Сильвестр взяв її руку й поцілував.

– Пробач, – сказав.

– За віщо ти вибачаєшся? – здивувалася Ліда. – Ми обоє не винні.

– Не винні?

– Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.

Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.

– Хто він? Той... твій чоловік?

– Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.

– Добре.

Так, він навіщось сказав – добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.

Радів? „Наче справді радію”, – подумалось йому.

– Я приїжджатиму, – сказав він.

– Навіщо?

– До Віти і Віки.

– До Віти і Віки?

– Я їм допомагатиму, коли виростуть, – сказав він.

– Звичайно, – легко згодилася Ліда.

– Ти житимеш тут?

– Так, – сказала Ліда.

– Він переїде сюди?

– Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.

„Підла шльондра, – подумав Сильвестр раптом. – Моя дружина підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно”.

– Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, – сказав він. – І ті, які я відкладав на захист докторської дисертації.

– Який ти щедрий, – Ліда цього разу не побажала приховати своєї іронії.

– До того ж у мене передчуття, – продовжила Ліда уже без іронії, – що ти повернешся. Не витримаєш там, як би ти не кохав свою колишню однокласницю („Я її й не кохаю”, – подумав Сильвестр). Те життя не для тебе. Ти не зможеш себе переробити („Тут ти, певне, маєш рацію”, – подумав Сильвестр.) Якщо ти повернешся, зможеш жити у цьому домі. У цій квартирі.

– А ти далі гулятимеш зі своїм олігархом, авжеж?

– Можливо, я до того часу нагуляюся.

Тут Сильвестр голосно засміявся.

– Замовкни, – сказала Ліда. – Так і буде.

– Що ти нагуляєшся?

– Взагалі так і буде.

– Що взагалі?

– Йди вже, будь ласка, – сказала вона.

18
У цій історії, в цій розмові, яка видалася Сильвестрові абсурдною і неймовірною, наче зі сну, але таки була, була, була, була, знаходилися, пульсували дві протилежні речі – правда і неправда, два продовження, що випливали з них. Правда полягала в тому, що Сильвестрові не хотілося, аж ніяк не хотілося їхати в те село, що в нього на душі шкребли коти, що він кохав Ліду. Він пригадував великий дім з шести кімнат, неймовірно величезне подвір’я, трактори і комбайн, які чекали на його руки, металеві монстри, готові його поглинути. Дім і подвір’я охороняла також величезна німецька вівчарка і однієї ночі Сильвестр уявив себе з ошийником на шиї, ошийник ковзався по дроті, який обплутувався довкола подвір’я, довкола села, довкола все більшого й більшого простору, а може й усієї планети. Він бігав і гавкав, тисячі людей проходили мимо подвір’я-планети, а потім розчинялися в густій непроглядній темряві. Потім з хати виходила Ніна, гладила його по шерсті (у мене виросла шерсть, дивувався пес-Сильвестр), казала, який він гарний і сумлінний песик. І як добре охороняє дім.

„Я можу порятуватися від усього цього”, – подумав Сильвестр.

І зрозумів, що не зможе. Час, що виростав із його свідомості, час, який спочатку мав розмір у триста шістдесят п’ять днів, потім у триста шістдесят, триста п’ятдесят, триста двадцять, триста, двісті, сто, п’ятдесят, збрижився, звузився, став вузенькою стежкою його долі.

Він зателефонував лише раз – на сороковий день по смерті Георгія. Ніна сказала, що почувається нормально. Що село їхнє вже засипало снігом. Вчора вони розчищали могилу, завтра йдуть до лісу заготовляти дрова. Чи міг він запропонувати вже тоді якусь допомогу? Міг, але язик наче приріс до піднебіння.

Та після тієї розмови час продовжував свій нестримний біг. Він був невблаганним, цей час. Він був його братом і жорстоким володарем, цей неспинний час.


19
Ніна Кримащук прийшла вчитися до їхньої школи і класу, коли Сильвестр закінчував восьмий клас. Її мати вийшла заміж в інший район та згодом розлучилася і з двома дітьми повернулася у Вербку. Ніна була вродливою (чого вартували сині з поволокою очі), мала точену фігурку, гострий язичок і не менш гострий розум. Притому вчилася вона однаково на „відмінно” з усіх предметів – їй однаково добре й легко давався й аналіз літературних творів, і задачі з алгебри, в той час, як Сильвестр точних наук не любив і „витягував” їх за рахунок гарної пам’яті. Мріяла вона бути, як і мати, вчителькою, правда, мама її була вчителькою молодших класів, а Ніна заявляла, що буде або математичкою, або філологинею. Сильвестр взявся схиляти її на свій бік, що й привело в десятому до спільного рішення вступати на філфак.

Щодо Сильвестра, то вже восени першого спільного року навчання він відчув, що закохався, як кажуть, по самісінькі вуха. Любов ця не була взаємною.



На новеньку з перших же днів накинув оком Олег Ривцун, неформальний лідер класу та й школи взагалі. У Сильвестра з Олегом стосунки не склалися звіддавна. Вони були антиподами. Сильвестр – високий, худорлявий і сутулий „окулярник”, заглиблений в себе, літературу й поезію, – і ставний футболіст сільської команди, з добре накачаними біцепсами (вдома у нього була і штанга, і гирі й ще якесь дивовижне на той час пристосування для накачування). Олег був водночас знавцем і „Бітлз”, і Елвіса Преслі, й „Ролінг Стоунз”, і всього того, що могло наприкінці сімдесятих років через радіо, магнітофонні записи потрапити до поліського села. Він був іронічно-безжалісним у своїх судженнях і оцінках, і щодо музики, в якій таки розбирався, і щодо однокласників, мав прізвисько Князь, свиту, що заглядала йому до рота, до навчання ставився вкрай зневажливо (а втім, йому, синові голови сільпо

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Володимир Лис Острів Сильвестра iconВолодимир Лис – феномен сучасності
Мандрика Валентина Михайлівна Балаклеївська спеціалізована школа І – ІІІ ступенів №1 імені Євгенії Гуглі, учитель української мови...
Володимир Лис Острів Сильвестра iconБогдан Лепкий народився 9 листопада 1872 р в родині сільського священика Сильвестра Лепкого на Поділлі у селі Крегулець

Володимир Лис Острів Сильвестра iconУрок №17 тема. Іван Франко. «Фарбований Лис». Дитинство письменника. І. Франко казкар
Тема. Іван Франко. «Фарбований Лис». Дитинство письменника. І. Франко – казкар
Володимир Лис Острів Сильвестра iconТеорема Піфагора
Сьогодні незвичайний урок. Ми здійснимо подорож на острів Самос, розташований в Егейському морі. На цьому острові жив великий давньогрецький...
Володимир Лис Острів Сильвестра iconІсторія боксу та брати Кличко
При розкопках в околицях Багдада знайдено багато плит із зображенням кулачного бою. Треба думати, що кулачний бій поширився з Єгипту...
Володимир Лис Острів Сильвестра iconГолобуцький володимир Олексійович
Голобуцький володимир Олексійович (15(28). 07. 1903, с. Великий Бір Суразького повіту Чернігівської губернії – 21. 01. 1993, м. Київ)...
Володимир Лис Острів Сильвестра iconАвтобіографія ковальчук Володимир Олегович
Ковальчук Володимир Олегович, народився 01 червня 1964 року в м. Маріуполі, Донецької області
Володимир Лис Острів Сильвестра iconАвтобіографія яковенко Володимир Васильович
Яковенко Володимир Васильович, народився 26 сепрня 1950 року в м. Жданові Донецької області
Володимир Лис Острів Сильвестра iconАвтобіографія жигіль Володимир Геннадійович
Жигіль Володимир Геннадійович, народився 9 березня 1963 року у м. Маріуполі, Донецької області
Володимир Лис Острів Сильвестра iconВолодимир Винниченко (26 липня 880 — березня 1951) Життєвий шлях письменника…
Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст ст.), в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка