Володимир Пахомов Творча спадщина



Сторінка1/24
Дата конвертації08.10.2017
Розмір2,96 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24



Володимир Пахомов

Творча спадщина
Ольги Дучимінської

Івано-Франківський національний


технічний університет нафти і газу
Інститут гуманітарної підготовки

Володимир Пахомов


Творча спадщина

Ольги Дучимінської


Івано-Франківськ

2001

ББК 83.3 (4УКР)6

П21

Пахомов В.М.

Творча спадщина Ольги Дучимінської. –

Івано-Франківськ: Факел, 2001. – 234 с.

ISBN 966–7327–06–Х

Монографію присвячено дослідженню життєвого і творчого шляху Ольги Василівни Дучимінської (1883-1988) – української письменниці, сучасниці І. Франка, приятельки Н. Кобринської, О. Кобилянської, С. Вінценза та багатьох інших діячів української та зарубіжної культур.

У монографії вперше зроблено спробу комплексно, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх виявлених джерел і матеріалів повернути українській літературі “повне” ім’я О. Дучи-мінської, колись популярної, але належно не вивченої багатогран-ної постаті, створено її найповнішу, а головне об’єктивну біографію, проаналізовано в основному творчу спадщину (поезію, прозу, літературно-публіцистичні статті, листи), визначено основні риси стилю.

Дослідження стане в добрій пригоді науковцям при дослід-женні історії української літератури ХХ століття, викладачам і сту-дентам філологічних факультетів – на лекційних і семінарських заняттях, учителям та учням – у краєзнавчій роботі, ентузіастам-шанувальникам творчої спадщини О. Дучимінської – в науковому виданні й коментуванні творів письменниці.

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту


гуманітарної підготовки Івано-Франківського
національного технічного університету нафти і газу.
Рецензенти:

доктор філологічних наук, професор Ф. П. Погребенник


кандидат філологічних наук, професор М. Й. Шалата

ISBN 966-7327-06-Х © В. Пахомов, 2001


Моїм найдорожчим жінкам –

мамі Анні Михайлівні,

сестрі Галині,

дружині Мирославі,

дочкам Лілії та Інні.


Автор


О, жінко! Благословенна весталко роду людського, жрекиня невгасаючого вогню


продовження існування. Благословенна
і недооцінена в роді людськім”.


Ольга Дучимінська
У ПОШУКАХ ЛЕГЕНДИ

Замість передмови


Слово “легенда” за своїми зовнішніми ознаками досить звучне, вагоме, водночас таємниче. Навіть не відаючи його значення, проникаємося якоюсь повагою до нього, прагненням узнати його внутрішню таїну. Звідки прийшла до нас ця загадкова назва?

А вона справді таємниче розпочиналася. З латинської мови слово “legenda” означає те, що має бути прочитане. Є різні сучасні значення цього слова, найбільш поширені – два: 1. Твори фантастично-казкового характеру про життя і діяльність якоїсь особи чи незвичайну подію. 2. Переносно – вигадка, те, що здається неймовірним.

Десятки років тому я випадково почув про письменницю з прізвиськом чи псевдонімом Легенда, бо її життя було легендарним. Дивним у тому не було нічого, бо життя кожної творчої людини по-своєму легендарне, оповите чимось загадковим, несподіваним, нерідко сповнене дивацтвами, бо всі справжні письменники “не від світу цього”, вони поза його вимірами і правилами. Почулося – з часом забулося.

Однак через три десятиліття я натрапив на це ім’я, яке було під листом до професора В. Полєка. Автором листа була письменниця Ольга Василівна Дучимінська. А роки, коли я вперше почув ім’я Легенда, співпадали – 60-і. Коли читав листи О. Дучимінської до В. Полєка, то вже немало знав про письменницю, бо за порадою мого ще університетського Учителя – професора І. Денисюка кілька років розшукував і досліджував її творчу спадщину.

“Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVI-XX ст.)” О. І. Дея не допоміг ще когось назвати Леген-дою: там просто не було такого псевдоніма. Отже, Легенда була одна-єдина – Ольга Дучимінська.

А що її життя легендарне – у цьому нині немає жодного сумніву.

Отже, постараємось через різні джерела і серед різних людей “відшукати” Легенду – Ольгу Дучимінську.
Володимир Пахомов

Вступ


Серед літераторів, які ще не поціновані в тій мірі, на яку заслуговують, особливе місце займає Ольга Дучимінська – українська письменниця, літературний критик, перекладачка, журналістка, народна вчителька, культурно-освіт-ня діячка, одна з активних організаторок жіночого руху в Галичині, дослідниця фольклорно-етнографічних і мистецьких пам’яток Гуцульщини і Бойківщини, сучасниця і знайома Івана Франка, щира приятелька Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Олени Кисілевської, Олени Кульчицької, Іванни Блажкевич, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Михайла Яцківа, Дениса Лукіяновича, Олекси Новаківського, Івана Огієнка, Софії Русової, Ірини Вільде, Наталени Королеви, Станіслава Вінценза, Єжи Єнджеєвича і багатьох інших діячів української та зарубіжної культур.

Навіть така стисла інформація свідчить про необхідність вивчення життя і творчості Ольги Дучимінської, ім’я якої мало відоме широкій громадськості і в нас, і за кордоном.

Ольга Олександра Василівна Дучимінська (Решетилович) народилася 8 червня 1883 року в селі Миколаїв Бібрського повіту (нині Пустомитівського району Львів­ської обл.) у сім’ї директора школи Василя Решетиловича.

Прадід О. Дучимінської по батьковій лінії походив із села Решетилівки, що поблизу м. Суми, а дід, переїхавши до Галичини, одружився з місцевою попівною з відомої родини священиків Бачинських і працював лісничим у Жовківському повіті. Вони мали двох синів, яких послали на навчання до Львова. Гімназійну освіту отримав старший син Володимир, який згодом переїхав до м. Суми. Молодший, Василь, після смерті батька залишив гімназію і у 1880 році по закінченні вчительської семінарії у Львові одружився із сестрою своїх гімназійних товаришів Литвинів – Броніславою, полькою за національністю [464,  219]. Ольга була першою дитиною у родині Василя Решетиловича. Її молодші сестри Ярослава та Северина померли невдовзі після народження.

У 1887 році Василя Решетиловича переводять працювати вчителем у село Лопушну Бібрського повіту. А через рік у Решетиловичів народилась ще одна донька – Володимира, яка прожила довге життя, померла 19 січня 1972 року у Львові, де і похована.

У 1892 році сім’я перебралась до села Хороброва Сокальського повіту, куди Василь Решетилович у черговий раз був скерований на роботу. У 1894 році родина переїхала у село Кунин Жовківського повіту, проживання в якому запам’яталося Ользі і щасливими, і трагічними моментами. Тут вона, дванадцятилітня дівчинка, познайомилась з І. Франком.

Спочатку Ольга отримала домашню освіту, продовжує її в Станіславові (нині Івано-Франківськ) у п’ятому класі жіночої виділової школи, яку не вдалося закінчити, бо у 1897 році в Кунині помирає батько, якого надзвичайно любила. Як сироту, завдяки опіці маминого брата – катихита станіславських шкіл Йосипа Мар’яна Литвина, Ольгу влаштовують у школі сестер-василіанок у Яворові, де вона закінчила восьмий клас. Ольга продовжує навчання у Перемишлянській учительській семінарії, яку закінчила у 1902 
році, й отримує скерування на посаду народної вчительки у присілок Залози біля села Любеля Жовківського повіту, де пропрацювала всього один рік (01.09.1902 – 30.08.1903), про що з теплотою розповість пізніше в автобіографічній повісті “Весняні дні”. Її перевели в село Бутини Сокальського повіту, де теж пропрацювала один рік (01.09.1903 – 30.08.1904). Далі вчителює у селах Долинського повіту: Лисовичах (01.09.1904 – 28.02.1905), Задеревачі (01.03.1905 – 31.08.1906), Тяпчому (01.09.1906 – 31.08.1919, 01.09.1925 – 01.03.1930), Ціняві (01.09.1919 – 31.08.1925) [233].

У 1905 році Ольга Решетилович вийшла заміж за Петра Дучимінського, вчителя народних шкіл Жовківського повіту. На 1905 рік припадає перша публікація Ірми Остапівни (перший літературний псевдонім О. Дучимінської). У цей період у молодого по­дружжя у ранньому віці померли два сини. У 1908 році в Дучимінських народилася донька, яку назвали потрійним іменем: Оксана-Лідія-Мирослава.

Народна вчителька була не лише поетесою. Вона відома як феміністка. Жіночий рух захопив її з юних літ, а точніше з першого ж року вчительської праці. У 1906 р. О. Дучимінська познайомилася з Наталією Кобринською. Вони стали добрими приятельками, часто бували одна в одної, а в роки Першої світової війни О. Дучимінська разом з чоловіком і малою донькою жили в домі Н. Кобринської у Болехові [152]. О. Дучимінська проводила велику просвітницьку роботу серед сільських жінок, навчала їх грамоти, вела курси гігієни та домашнього господарювання, збирала кошти на навчання обдарованих дітей з бідних селянських сімей, була опікункою сиріт, сестрою милосердя, організовувала захоронки (дитячі садки).

У роки Першої світової війни часто бувала на фронті, як голова осередку Червоного Хреста збирала подарунки для Українських Січових Стрільців, в рядах яких воював її брат Богдан, допомагала своєму чоловікові, який у той час був комендантом міста Болехова [152].

30 грудня 1927 року “мала щастя пізнати особисто Кобилянську” [145,  43].

З 1931 по 1943 роки підтримувала добрі взаємостосунки з професором теології і лінгвістики Іваном Огієнком, сприяла йому у виданні й розповсюдженні журналу “Рідна мова”, який виходив у 1931 1938 рр. [203,  86, 89-91, 93].

О. Дучимінська мала багато обдаровань, але одне, крім письменницького таланту, домінувало у неї: вона була добродійкою. Це дало цілковиту підставу Р. Гораку стверджувати, що О. Дучимінська “знала мало не пів-Галичини людей” [459, №7, с. 117].

Протягом її творчого довголіття окремими виданнями вийшли, на жаль, лише збірочка з 15 поезій “Китиця незабудьків” [1], нарис “Наталія Кобринська як феміністка” [2], повість “Еті” [3], а також переклад українською мовою книги чеської письменниці Кароліни Светлої “З наших боїв і змагань” [7]. Причин малої кількості окремих видань є кілька. Зокрема, це сталося тому, що О. Дучимінська була дуже скромна, жила насамперед для інших; через те, що була напівсиротою, і, як висловилася в розмові з нами письменниця Олександра Ґурґула-Щурат, “не було кому її підперти у виданні творів.” Можливо, розгадка криється в листі О. Дучи-мінської від 17 лютого 1933 року до Євгена Юлія Пелен-ського: “Я, мабуть, Вам згадувала, що я не радо друкую. Чомусь воно мене не вдовольняє, як вже пройшло друком [підкреслення наше. – В. П.]. Навіть на машині своїх річий не даю переписувати – не люблю. І найрадше пишу своїм письмом або даю переписувати комусь з близьких мені. Бачите такі в мене дивацькі звичаї” [201, арк. 3]. Цю думку письменниця повторить через 27 років у листі від 5 грудня 1960 року до В. Полєка: “Я не любила бачити свої оповідання друковані. Я любила їх читати, кому я хочу... [...]. Мої повісти, було кілька, я не хотіла друкувати, а читала друзям і близьким (не по крові, а близьким духом) як Кобринська, Кобилянська, Яцків, Лукіянович, маляр Новаківський, Куль-чицька Олена, Кисілевська, Огієнко, Олесь, Богацький, Русова, Королева, Королів – Старий” [362]. О. Дучимінська до кінця свого життя мала звичку переписувати, а не передруковувати свої твори. Про це свідчать автографи її поезій, прозових творів. Після смерті письменниці стараннями львівського літератора Романа Горака та її онука Івана Мигула була вперше видана збірка її прози “Сумний Христос” [4].

Названі вище чотири окремі видання – це майже все, що можуть запропонувати у найбільших і найповажніших бібліотеках України (Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського НАН України та Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України). Пояснюється ця “неувага” до життя, творчості, громадської діяльності, до видання творчої спадщини О. Дучимінської, очевидно, ще й тим, що вона була безпідставно репресована у справі, що стосувалася вбивства Я. Галана, засуджена на 25 років ув’язнення, відмучилась у тюрмах і сибірських концтаборах близько 9 років. Пізніше її майже не друкували, ім’я замовчували.

Вивчення життя і творчості О. Дучимінської зумовлене об’єктивними потребами національного відродження, в якому література посідає чільне місце, а у вирі літературного життя письменниця з своєрідним талантом перебувала понад 75 років. Творчий доробок її як в літературному, так і в літературно-критичному, публіцистичному та суспільно-громадському контексті XX ст. багатогранний, становить невід’ємну частку національної скарбниці, а тому вона повинна посісти у нашій літературі та культурі належне їй місце. Спадщина письменниці далеко не вся оприлюднена. Її довелося виявляти у довоєнній і післявоєнній періодиці посторінковим переглядом. При цьому необхідно зважити й на те, що О. Дучимінська публікувалася під різними псевдонімами і криптонімами, найчастіше такими, як Ірма Остапівна, Ольга Д., Поважна, О. Поважна, Рута, Рута О., Барвінок Олег, Лучинська Ольга [466, 66, 229, 286, 289, 303, 327] та О. Д., О. Д-ка, які розшифрували ми, а, можливо, на нашу думку, й іншими: Д., Д. П., Лучинська І., Ольга, О. П. Отже, необхідно повернути “повне” ім’я О. Дучимінської у контекст українського літературного життя XX століття.

Відомо, що, повернувшись у 1959 році з Сибіру, О. Ду-чимінська продовжувала творити і водночас намагалася зібрати, впорядкувати і видати написане раніше. Про це, зокрема, йдеться в її листі до літературознавця О. Мороза від 18 квітня 1960 року: “Хочу в архівах, в старих газетах пошукати своїх речей” [510]. Подібну інформацію подає письменниця в листах від 13 листопада та 5 грудня 1960 року до В. Полєка [361; 362]. Про намагання О. Дучимінської зібрати свій доробок також згадує лікар О. Болехівський з Рогатина [440].

У листі від 15 січня 1980 року до Любові Сухої – краєзнавця, молодшої приятельки по спільній праці у Львівському музеї етнографії та художнього промислу у 1944-1949 роках, О. Дучимінська писала: “Але, як подивлюся на свій доробок літературної праці, то дійсно гріх би було знищити і оставити, щоби хтось по моїй смерти скористав. Особливо віршів в мене багато. Я і немало друкувала. Трохи пропало, але друковані твори, себто список маю, жаль мені, щоби були забуті!” [200, арк. 6]. Через п’ять місяців після цього (а це вже на 97-у році життя) у листі до цієї ж адресатки О. Дучимінська повідомляє про своє бажання стати членом Спілки письменників України: “Я хочу старатись, щоб мене прийняли у Спілку письменників. Ти певно когось такого знаєш, хто на тім розуміється: як і що властиво треба? Друковані твори, що були, маю список. А недрукованих теж багато є і прози [...] Приятелі мене скарають за це, що я так себе занедбала і до цего часу не стараюся, щоби бути в Спілці письменників” [200, арк. 8, 8 зв.]. Однак своєї спадщини не зібрала і не видала, членом Спілки письменників не стала...

Можна з усією впевненістю вважати, що в літературу Ольгу Решетилович увів Іван Франко, який розкрив у ній, як і в багатьох інших, з ким спілкувався, широкий діапазон найрізноманітніших захоплень. В усьому, чим вона займалася, залишила помітний і часто не ординарний слід.

Першим відомим нині опублікованим віршем Ірми Остапівни були “Послідні звуки” (інша назва “Лебедина пісня” (1905) [8], другим – “Іронія долі” (1906) [9], який був опублікований також у 1908 році в українському артистичному збірнику поезій “Розвага”, що виходив у Києві [11]. Поезія Ірми Остапівни “З весною” [10] друкувалася у 1908 році в літературно-науковому журналі “Бджола”.

У 1911 році, як уже згадувалось, опублікована перша і донедавна єдина поетична збірка “Китиця незабудьків” [1]. На шпальтах газет і журналів 10 20 их років поетичні твори Ірми Остапівни зустрічалися не часто. Зокрема, у тому ж таки 1911 році вона надрукувала у літературно-науковому і громадському тижневику “Неділя” поезію “Сон” [12]. У 1916 році у журналі “Шляхи” опублікована її поезія “Раз буря прогула в мойому життю” [13], а у 1928 році – “Наша пісня” [14]. У періодиці 30-их років вірші Ольги Дучимінської не трапляються. Письменниця повернеться до поетичної творчості аж у сталінських тюрмах і таборах. Поезії писатиме і пізніше, коли вийде на волю, однак опубліковані окремі з них будуть лише у рік її смерті і частково в наступні роки [6; 15-34].

Вважаємо, що до прози письменниця активно пере-йшла у 1915 році, не виключаючи того, що писала прозові твори десятиліттям раніше, про що свідчить фрагмент з повісті “Бідна Таня”, датований 1903 роком [255]. Перші епічні твори О. Дучимінської – “Дзвони” [36] і “Warum?” [35] були опубліковані у 1922 році у чернівецькому журналі “Промінь”.

Абстрактно-імпресіоністична новела “Маляр” [37] появилася у 1924 р. в ювілейній збірці творів Б. Лепкого. У поважному журналі “Наш світ” (місцем видання якого зазначено аж три міста: Варшава-Львів-Луцьк) письменниця друкує у тому ж таки році об’ємне, як для її стилю, оповідання “Перервана пісня” [38], а в 1925 р. – новелу “Падає сніг” [39].

З 1926 року О. Дучимінська починає друкуватися в альманахах “Жіночої долі”, де вміщено її новели “Христос і поет” [40], “Сумний Христос” [41], “Сніг” [44] (інша назва вже згаданої новели “Падає сніг”). Новели “Сумний Христос” і “Співачка” були опубліковані в альманасі в пам’ятку сорокалітньої творчої діяльності О. Кобилянської [42].

Надалі О. Дучимінська друкувала прозові твори найчастіше у часописі “Жіноча доля” і в газеті “Новий час”. У “Жіночій долі” письменниця вмістила епічні твори “Оду-рена” [43], “Різдвяна казка” [47], “Великодня легенда” [45], “Христос родився” [49], а в “Новому часі” – “Мати” [50], “Тайна людського серця” [53], “Бабуся” [51], “По ранніх росах” [52], “Така вже доля...” [54]. У газетах “Народна справа” і “Мета” появилися відповідно оповідання “В суді” [46] і новела “Підгірська Мадонна” [55], а новела “Маляр” була передрукована у журналі “Дажбог” [48]. У 1945 році окремим виданням вийшла невелика повість О. Дучимінської “Еті” [3].

У наступні десятиліття письменниця з прозових творів опублікувала лише написану ще у 1923 році “Казку гірської річки” [56] в “Українському календарі” (Варшава) за 1969 р. та “Різдвяну казку” [57] у “Франковій криниці” за 1988 р.

У згадувану збірку “Сумний Христос” (1992 р.) уві-йшло 26 прозових творів, п’ять опубліковано вперше: “Ро-димий краю”, “В Святомиколаївський вечір”, “Легенда літньої ночі”, “Казка про дві краплини роси”, “Весняні дні”. У довоєнній періодиці ми виявили ще такі оповідання й новели – “Перервана пісня”, “Падає сніг”, “Христос родився”, “Тайна людського серця”, “Підгірська Мадонна”. Відшукано також автографи новел “Троянда” [199] і “Нелюбовні листи” [258], які до того ще ніколи не публікувалися.

У 1994-1996 роках новели “Христос воскрес!” [58], “Великодня легенда” [59] і “Казка гірської річки” [62] були передруковані відповідно у газетах “Нова зоря”, “Поліття” і “Вперед”. У 1996 році В. Морозюк опублікував твори О. Дучимінської “Брав в обійми стомлені душі” [60] і “Вес-няна симфонія” [61] (останній – уперше).

У результаті пошуків ми виявили також, що О. Дучи-мінська залишила після себе значний набуток як публіцист-мистецтвознавець, літературний критик, етнограф, педагог [див.: 72-173]. Її публікації висококваліфіковані й високохудожні, емоційні. Як правило, невеликі, але афористичні, твердженням яких не можна заперечити, бо вони виважені індивідуальним, місцевим, національним, загальнолюдським досвідом.

Важко однозначно пояснити, чому з історії української літератури випало ім’я Ольги Дучимінської, а її творча


спадщина не стала об’єктом вивчення ні раніше (60 ті  роки), ні навіть в останні десятиліття. Наприклад, у книзі Г. Дем’яна “Таланти Бойківщини” [630], що вийшла в 1991 р. у Львові, названо кілька десятків імен талантів цього регіону України, але про О. Дучимінську навіть не згадано, хоча вона вчителювала у Долинському повіті майже 30 років (1902-1930 рр.), а в Галичині у 1910-1950 роки її добре знали як письменницю. Не знайшлося місця для О. Дучи-мінської і в “Історії української літератури XX століття” [652; 653; 654; 655; 656].

Дуже складно було виявляти написане про О. Дучи-мінську, бо даних, які б стосувалися її життя і творчості, не зафіксовано у жодній бібліографії. І все-таки сьогодні ми володіємо немалою кількістю матеріалів про письменницю, правда, здебільшого хронікального характеру.

Появу поетичної збірки “Китиця незабудьків” (1911) молодої авторки Ірми Остапівни схвально зустріли Степан Чарнецький [562], Наталія Кобринська [489], Іван Нечуй-Левицький [525], а сама О. Дучимінська серед рецензентів своєї першої збірки називає також Олексу Коваленка, Івана Ющи­шина і відзначає, що з приводу появи збірки листи-привітання їй написали Ольга Кобилянська, Христя Алчевська, Ганна Барвінок [230; 231; 232].

Критика не забарилась і з рецензуванням книги чеської письменниці Кароліни Светлої “З наших боїв і змагань” в перекладі О. Дучимінської. З рецензіями виступили невідомий критик (який приховався за літерою Т.) у “Ділі” [577] і Микола Євшан у “Літературно-науковому віснику” [471], однак вони аналізували не техніку перекладу, а зміст книги.

У 1917 році Лютай Демко згадав ім’я Ірми Остапівни у бібліографічному огляді “Український літературний рух в 1916 році” [502].

У 20–30 рр. ім’я Ольги-Олександри Дучимінської набуває популярності на сторінках періодики. “Її твори друкуються поруч з творами тих, хто став окрасою української літератури” [458], – цілком справедливо стверджує Р. Горак. Наприклад, на 1-й сторінці обкладинки тижневика “Наш світ” (№ 1 за 1925 рік) значилося: “У “Нашому світі” беруть участь та оголосили згоду співробітничати Homo [Микола Вороний. – В. П.], Тамара Барабаш, Ф. Гудима, посол


В. Дмитріюк, О. Дучимінська, проф. Заікин, поет П. Кар-манський, проф. Коваль (Берлін), Купальський, К. Лаврино-вич, М. Левицький, д р Є. Лу­касевич, посол С. Любарський, М. Маланюк, арт.-мал. Мечик, проф. І. Огієнко, поет О. Олесь, Г. Орлівна, В. Островський, В. Павлович, поет А. Павлюк, М. Падолист, арт.-мал. З. Подушко, К. Поліщук, С. Русова, доц. Ю. Русов, М. Садовський, О. Саліковський, С. Сірополко, О. Сяч, Тавольга, Фірак (Югославія), І. Чепи-га, Червенський, сен. Черкавський, посол Чучмай і инші”.

Талант О. Дучимінської помітила О. Кобилянська ще у 1911 році після виходу збірочки “Китиця незабудьків”. А в листі від 7 грудня 1932 року до Іванни Блажкевич буковинська письменниця ще раз наголошує, що “вона [Оля Дучимінська] все-таки талановита жінка” [497] [підкреслення наше. – В. П.]. Визнання таланту О. Дучимінської з боку О. Кобилянської – це надзвичайно висока оцінка і рідкісний випадок, бо відомо, що вона ставилась дуже вимогливо навіть до творчості визнаних авторитетів.

Вихід у 1934 році окремою книжкою великого нарису “Наталія Кобринська як феменістка” [2] відмічено рецензіями [475, 503]. Письменницю згадує Є. Ю. Пеленський у розвідці “Сучасне західноукраїнське письменство: Огляд за 1930-1935 рр.” [534].

У 1938-1939 рр. ми не віднайшли публікацій про О. Дучимінську.

З протоколу надзвичайних зборів Наукового товариства ім. Шевченка у Львові від 14 січня 1940 року дізнаємося, що О. Дучимінська була серед 43 дійсних членів Товариства, які змушені були прийняти рішення про само­розпуск (читай – ліквідацію) Наукового товариства ім. Шевченка у Львові [494,  79-84].

У 1942 році Олександр Луговий видав у Торонто книгу “Визначне жіноцтво України”, де серед сотень найвизначніших українських жінок, починаючи з передісторичної доби і до його часу, згадує ім’я О. Дучимінської та її дочки Оксани [499,  245].

У 1946 році на повість “Еті” тенденційну рецензію написав М. Пархоменко [532].

Наступне десятиліття життя О. Дучимінської, як не прикро про це говорити, найбільш повно можна відтворити тільки на підставі Архівної кримінальної справи № П 27660 [202; 203; 204]. З цього документа довідуємося, що 23 лис-топада 1949 року О. Дучимінська була заарештована у справі, що стосувалася вбивства Я. Галана. Як пізніше виявилось, ув’язнена була безпідставно. Під час арешту було проведено обшук і вилучено у письменниці різного листування на 160 аркушах, особисті рукописи на 150 аркушах, рукопис під назвою “Голос совісті” (1 книга на 434 сторінках), блокнотів із записами і адресами (2), 150 різних фотокарточок [202,  218-219]. А серед тих рукописів були новели й оповідання “Христос родився”, “Дзвони”, “Різдвяна казка”, які вважали “за своїм змістом антирадянськими” [204,  301 зв.]. Конфіскували також “листи українських націоналістів – Огієнка Івана – в кількості дев’яти штук, Зінаїди Мірної –


5 штук, Кисілевської Олени – трьох штук, Русової – одного” [204,  309]. “...Було вилучено два плакати з антирадянськими написами і література” [204,  309], серед якої твори і праці М. Грушевського, С. Русової, Д. Дорошенка, В. Липин-ського, Я. Вільшенка (справжнє ім’я – А. Лотоцький. – В.П.), Б. Лепкого, О. Терлецького, В. Пачовсь­кого, Й. Застирця, С. Єфремова, В. Сімовича, С. Рудницького, періодичні видання – “Жіноча доля”, “Львівські вісті”, “Діло”, “Новий час”, “Рідний край”, “Нова зоря”, “Жіноча воля”, “Наша мета”, “Українська думка”, “Селянський прапор”, “Наш пра­пор”, літературне доповнення до “Нового часу” [204,  302-302 зв.]. Серед конфіско­ваного були й інші, цінні для О. Дучимінської матеріали, про що вона пише у скарзі 5 червня 1968 року: “Прошу [...] допомогти мені також, щоби [...] звернули мені мої документи, мій особистий архів, переписку, рукописи, в яких находяться мої чотири ще не друковані повісти: “Весняні дні”, “Брехня”, “Бідна Таня”, “Життя і гріх пані Марти”, статті і новели. Також прошу установити, де находиться моя особиста бібліотека” [204,  522 зв.]. Де ж усе це ділося? Зацитуємо ще один документ від 9 липня 1968 року: “Література і рукописи, вилучені у Дучимінської при арешті [...], були визнані за змістом націоналістичними і підлягають знищенню.

У даний час при архівних слідчих матеріалах рукописів та іншої літератури немає” [204,  524].

О. Дучимінська перебувала в ув’язненні 8 років 11 мі-сяців 23 дні. Повністю реабілітована лише після смерті –
27 листопада 1992 року [204,  539].

Незважаючи на певну зацікавленість творчістю О. Ду-чимінської в останнє десятиріччя, відомостей про неї не так уже й багато, окремі з них неточні, а тому кожну згадку про письменницю ми вважали за потрібне включати до бібліографії.

Дані про О. Дучимінську почерпуємо також з “Енцик-лопедії Українознавства” [470; 472; 473], хоча вони неточні.

У 60-ті роки ім’я письменниці принагідно згадується у публікації М. Ониськіва і В. Хоми “Наснага в пісні” [530]. Про неї пише літературознавець В. Полєк у матеріалах “Не-відома стаття про М. В. Ломоносова” [554] та “С. Вінценз – співець Гуцульщини” [555], згадує К. Шкільний у кореспонденції “Квіти дарують радість” [598].

У 1968 р. Л. Міщенко упорядкувала поетичну антологію “Тридцять українських поетес” [737], у передмові до якої згадала ім’я Ірми Остапівни, але не розкрила цей псевдонім і не подала до антології жодної поезії О. Дучимінсь-кої.

Прізвище О. Дучимінської введено до “Словника укра-їнських псевдонімів та криптонімів (ХVІ-ХХ ст.)” О. І. Дея [466], згадується в публікації І. Костащука “Лист Івана Труша до Ольги Кобилянської” [492].

У 1985 році ім’я О. Дучимінської появилося у польському журналі “Znak” (“Знак”), де син відомого польського письменника С. Вінценза – Андрій Вінценз опублікував листування О. Дучимінської з Іреною і Станіславом Вінцензами [453].

З 1977 року і аж до смерті О. Дучимінська проживала в м. Івано-Франківську, однак про це мало хто знав. Її ім’я в івано-франківській пресі появилося у незвичній інформації. В обласній молодіжній газеті “Комсомольський прапор” за 29 грудня 1987 р. краєзнавець М. Головатий у рубриці “Серйозне, ймовірне, неймовірне і курйозне: Івано-Франківську - 325” повідомляв: “Найстаршою мешканкою обласного центру є 104-річна Ольга Василівна Дучимінська, що проживає по вулиці Гагаріна” [457].

Р. Горак публікує у 1988 році відповідно у “Літератур-ній Україні” [458] і журналі “Жовтень” [461] два великі матеріали про письменницю, які в основному торкалися її страдницького життя. У цьому ж році з публікаціями про О. Дучимінську виступили Б. Савак [563; 564] та І. Книш [488]. Появилися ці матеріали до 105-річчя від дня народження письменниці, вони були загальні за змістом і не несли нової інформації. Ішов 1988 рік – останній рік життя О. Дучимінської. Про неї за кордоном принагідно згадав А. Курдидик у статті “Друковане слово в Коломиї” [495]. У цей же рік світло денне побачили статті про О. Дучимінську П. Арсенича “Сучасниця Каменяра” [430;431] і “Крила таланту: Взаємини О. Кобилянської з культурними діячами Прикарпаття” [428], але вони були опубліковані вже після смерті письменниці, яка настала 24 вересня 1988 року – на 106 му році життя. Про те, що померла О. Дучимінська, повідомили засоби масо­вої інформації за кордоном. У нас, в Україні, О. Дучимінська “продовжувала жити”, бо лише у лютому 1989 року про її смерть сповістив журнал “Жов-тень” [450].

У 1989 році за кордоном вийшов 1-й том збірника історико-мемуарних, етнографічних матеріалів “Рогатинська земля”, де вміщено статтю М. Угрина-Безгрішного “Мій життєпис”, в якій він згадує про перші вірші Ірми Остапівни [582]. У подібному двотомному історико-мемуарному збірнику “Стрийщина” знаходимо статті Івана Боднарука, Ярослава Падоха, Ірини Пеленської із епізодичними згадками про О. Дучимінську [436; 437; 531; 533].

У 1990 році стаття про О. Дучимінську з’явилась в “Українській Літературній Енциклопедії” [432]. Івано-фран-ківські вчені-краєзнавці П. Арсенич і В. Полєк створили стислу, але найповнішу на той час біографію письменниці. Співчуттям до долі О. Дучимінської – феміністки проникнута публікація Катерини Мицан [505]. Згадку про О. Дучи-мінську подав М. Шалата у передмові до упорядкованої ним книги Н. Кобринської “Дух часу” [596].

У 1991 році з різними матеріалами про О. Дучимін-ську або спогадами про неї виступили Б. Савак [565], У. Скальська [567], Р. Скворій [569], є також згадка про неї у вступній статті до книги “Княжа слава” А. Лотоцького [603].

1992 року про письменницю писали Б. Бойко і Р. Ко-ритко [438], В. Бонь [441], Р. Горак [464], Р. Данилюк [465], Я. Коваль [491], О. Мороз [510], Ю. Никорак і П. Никорак [526], В. Полєк [552], Д. Юсип [600]. Найбільшою за обсягом і найбагатшою за фактажем серед публікацій вище названих авторів була післямова Р. Горака до збірки О. Дучи-мінської “Сумний Христос”, у якій автор у певній мірі узагальнив відомий на той час біографічний матеріал, зробив спробу побіжного аналізу поетичної і прозової творчості.

До 110 річчя від дня народження О. Дучимінської опубліковано матеріалів найбільше у порівнянні з усім надрукованим раніше. Про неї тоді писали П. Арсенич [426], О. Болехівський [440], Л. Василечко [444], В. Ганущак [454], Р. Горак [463], Г. Горбань [545], В. Матіїв [504], М. Музичка [517], В. Олійник [529], В. Передирій [541; 542; 543], В. Погребенник [546], Ф. Погребенник [547], В. Полєк [550], В. Смирнов [572], В. Топольницький [581], М. Федунь [589; 590], Л. Храплива-Щур [593].

1994 рік теж був плідним на матеріали і згадки про О. Дучимінську. Зокрема, про неї як краєзнавця розповідає Б. Гаврилів [452]; у черговий раз до її імені звертається В. Ганущак [455]; матеріал “Дучимінська Ольга Василівна” [469] подає газета “Західний кур’єр”; у трьох статтях згадує її В. Качкан [477; 480; 483]; за мотивами віршів і листів письменниці створює її образ в есе І. Лисенко [496]; про значення О. Дучимінської як письменниці і громадської діячки мовить Х. Навроцька [518]; спогадами про співув’язнену з сибірських таборів ділиться її молодша приятелька О. Луч-ко [500]; про приятелювання О. Дучимінської з Н. Кобрин-ською повістує Р. Скворій [568]; про її стосунки з польським письменником Станіславом Вінцензом інформував В. Полєк [556]; як дослідницю Гуцульщини презентує її В. Смирнов [571]; свою оцінку О. Дучимінської як поетки і громадянки дає В. Хома [591]. Того ж року ім’я письменниці зустрічаємо в публікаціях Л. Вардзарука [443 а], І. Моно-латія [508], В. Мороза [509], В. Морозюка [511], В. Переди-рій [539].

Наступний – 1995 рік приніс нові, більші за обсягом і ґрунтовніші публікації. На увагу заслуговують усі, бо по частинках доповнюють фактаж про письменницю. Р. Горак збагачує новими рисами раніше створений портрет О. Дучи-мінської у повісті “Таємниці Ірини Вільде” [462]. В. Качкан поряд з епізодичними згадками про О. Дучимінську [482; 484] дає про неї матеріал [479] до енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах”, а також публікує велику статтю “По кременистій дорозі з терновим вінком (Голгофа Ольги Дучимінської)” [485], в якій, синтезувавши фактаж, що його подав Р. Горак у попередні роки, доповнює його й аналізує окремі твори письменниці. Ця розвідка В. Качкана є на сьогодні однією з найґрунтовніших про О. Дучимінську. Свіжий матеріал до портрета письменниці презентувало того року видання “Культурне життя в Україні: Західні землі” [494,  24-25, 79, 221, 284, 356, 403, 635]. Біографічну довідку про неї подає В. Передирій в анотованому каталозі “Українські періодичні видання для жінок в Галичині (1853-1939 рр.)” [484]. Ім’я О. Дучимінської в своїх публікаціях згадують принагідно кілька авторів, зокрема, П. Арсенич [427] – як репресованої письмен­ниці, М. Гнатюк [456] – як сучасниці Івана Франка і авторки цікавих спогадів про Каменяра, Л. Кліщ [487] – як популяризаторки української культури за кордоном, Я. Коваль [490] розповідає про відкриття при Миколаївській восьмирічній школі Пустомитівського району Львівської області музею Ольги Дучимінської.

У 1996 році до постаті О. Дучимінської знову звертаються вже згадані автори: Р. Горак [459], В. Качкан [486], В. Морозюк [512; 513; 514; 516], А. Неділенко та І. Неділен-ко [524], В. Полєк [551], В. Смирнов [570 а].

У 1997-1998 роках теж появились певні матеріали про О. Дучимінську. Знову звертаються до її постаті Р. Горак [460] і В. Качкан [480; 481]. Про неї згадують П. Арсенич [425], Р.Басараб [432 а], І. Скрипник [570] у публікаціях, які стосуються Богдана Лепкого, і Н. Мафтин, пишучи про малу прозу Ірини Вільде [504 а]. І. Пелипейко вміщує дані про письменницю у довіднику “Гуцульщина у літературі” [535], а В. Полєк, Д. Дзвінчук, Ю. Угорчак у виданні “Відомі педагоги Прикарпаття” [557]. Фрагментарними спогадами про неї діляться В. Морозюк [515], В. Нагірний [519], Д. П’ятківська-Блажкевич [558], В. Серемчук [566], І. Станько [576 б, 576 в]. Цикл віршів присвячує письменниці О.Болехівський [439 а]. О. Дучимінська згадується у “Спо-гадах про Івана Франка” [576 а], які упорядкував М. Гнатюк, і в мартиролозі українського писемництва [587]. О. Смоляк подає коментар до поезій О. Дучимінської “Бажаю Тобі, Краянко люба”, “Міраж” [575], Д. Романюк [560] та І. Чубей [595] показують О Дучимінську як одну з перших організаторок відзначення Свята Матері в Галичині. Д. Юсип публікує статтю “Ольга Дучимінська: уроки любові, віри, мужності й честі” [601], відгукується [599], як і Т. Ткачук [578; 579] і І. Крайній [493 а] на збірку О. Дучимінської “Вибрані поезії”, а В. Заник [474], В. Калиновська [476], Л. Федорова [588], Т. Ткачук [580], Н. Будуйкевич [442], А. Ядловський [602], І. Шалкітене [597], Д. Романюк [560] і невідомий автор [528] – на збірку “Чую ... молитву Землі…”

1999-2000 рр. не є “урожайними” на матеріали О.Ду-чимінську. П. Арсенич розширює свою статтю “Сучасниця Каменяра” іншим, але не завжди точним фактажем, і публікує у “Літописі Голготи України” [430 а]. О. Івасів записує спогади О. Лучко про те, як їй передала у сибірському таборі свої вірші О. Дучимінська [475 а]. Б. Бойко аналізує листи О. Дучимінської до Ф. Погребенника [437 а], опубліковані в журналі “Перевал”. Т. Салига у передмові до антології ук-раїнської релігійної поезії розглядає поезію у прозі О.Дучи-мінської “Сумний Христос” [565 а]. Побіжні згадки про письменницю подані у некролозі про М. Антонович [449 а] і у виданні “Український Національний Фонд” [583 а].

Подавши по роках перелік практично всіх матеріалів, які опубліковані про О. Дучимінську, ми не можемо назвати наукову спробу системного вивчення її життя чи аналізу творчої спадщини. Адже рецензії на поетичну збірку “Китиця незабудьків” дуже стисло стосувалися лише цієї збірки. Відгуки на книгу Кароліни Светлої “З наших боїв і змагань” – творів чеської письменниці, а не специфіки перекладу. Рецензії на окремо виданий нарис “Наталія Кобринська як феміністка” оцінювали О. Дучимінську як публіциста, доброго знавця, приятельку Н. Кобринської. Рецензія М. Пархоменка на повість “Еті” була упередженою. Післямова Р. Горака до збірки “Сумний Христос” стосувалася більше біографії, ніж творчості.

З 1988 року ім’я О. Дучимінської згадується майже у 150 публікаціях. Однак більшість з них фрагментарні, повторювали одна одну за фактажем, іноді неточним, в основному стосувалися біографії, відзначалися співчуттям до долі письменниці.

До речі, не знайшла належного розгляду творчість О. Дучимінської і за кордоном. На наш погляд, це трапилося тому, що критика була обмежена в знаннях про творчість письменниці.

Віддаючи данину поваги всім, хто хоча би відгукнувся добрим друкованим і усним словом про О. Дучимінську, потрібно все-таки відзначити, що за всі попередні десятиліття окреслено лише окремі штрихи до вивчення її життя і творчості. Цілісного, комплексного аналізу ніхто не пробував робити.

У монографії ставиться мета повернути українській літературі “повне” ім’я Ольги Дучимінської, давно популярної, але належно не вивченої письменниці, і зробити спробу створення її найповнішої і найдостовірнішої біографії, аналізу її творчої спадщини; визначити її внесок у розвиток українського письменства.

Хронологічні рамки дослідження в основному визначаються роками життя О. Дучимінської (1883 1988), однак ці рамки дещо звужуються, коли мова йде про її творчу діяльність (1903 1978) і знову змінюються, коли аналізується написане про письменницю (1911 1998).

Вирішуючи поставлені у роботі завдання, автор враховував важливі в концептуальному та методологічному плані розвідки ряду вчених, зокрема В. Брюховецького [610], О. Бушміна [611], Л. Виготського [616], Л. Гінзбург [619; 620] Т. Гундорової [627; 628], І. Денисюка [632; 633; 634], Ю. Добіна [636], М. Жулинського [640], М. Ільницького [646; 647], В Качкана [662; 666], В. Кононенка [673], А. Ма-карова [686], Л. Міщенко [506], Ф. Погребенника [705; 708; 709], Т. Салиги [726], матеріали навчальних підручників і посібників з історії української літератури ХХ століття [652; 653; 654; 655; 656], літературознавчих словників-довідників, енциклопедій [680; 682; 742], літературних дискусій [681], теоретико-методологічні висновки і узагальнення яких мали вплив на спрямування аналізу, осмислення та формування принципових положень дослідження.

Джерельною базою для дослідження стали: відомі книжкові видання О. Дучимінської, її газетні та журнальні публікації, які виявлялись посторінковим листкуванням, епістолярні матеріали.

Автор опрацював архіви Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка в м. Києві, Центрального історичного архіву України у Львові, Державного архіву Івано-Франківської області, Державного архіву Львівської області, Інституту народознавства ім. І. Крип’якевича НАН Укра-їни у Львові, відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Управління Служби безпеки України в Львівській області, Літературно-меморі-альної кімнати Наталії Кобринської (м. Болехів Івано-Фран-ківської області), Ценявського народного історико-крає-знавчого музею (с. Ценява Рожнятівського району Івано-Франківської обл.), приватні архіви Мирослави Антонович (м. Івано-Франківськ), Петра Арсенича (м. Івано-Фран-ківськ), Богдана Гавриліва (м. Івано-Франківськ), Осипи Лучко (м. Калуш Івано-Франківської області), Миколи Матвійчука (Дрогобицький педагогічний університет імені


І. Франка), Івана Мигула (ЛНБ НАН України), Іванни Підлуської (м. Тисмениця Івано-Франківської області), Федора Погребенника (м. Київ), Володимира Полєка (м. Івано-Фран-ківськ), в яких міститься в загальному 236 одиниць автографів О. Дучимінської [188-424]. Зокрема, в архіві ІЛ НАН України опрацьовано листи О. Дучимінської до О. Маковея, в ЦДІА у Львові – автографи творів письменниці “Весняні дні”, “Маляр”, “Смерть Василька”, її листи до редакції журналу “Нова хата” і до І. Крушельницького. У відділі рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України зберігаються листи О. Дучимінської до Є. Ю. Пеленського, священика М. Чер-неги, краєзнавця Л. Сухої; тут у фонді Б. І. Антонича виявлено автограф новели “Троянда”. У 1995 році до відділу рукописів ЛНБ почав передавати власний архів з автографами творів О. Дучимінської І. Мигул. Цей архів ще не опрацьований, однак нам вдалося ознайомитися з автографами 25 поетичних творів, з окремими з них уперше, наприклад: “Народини сина”, “Щебече соловейко”, “Сибірська весна”, “Не троньте струни серця мойого”, “Одному другові молодих літ”, “На рідній землі”, “Весняна туга”, “На селі”, “В природі”, “Крилату думку посилаю”, “Зима” (“Осінь відлетіла на крилах часу”). Суттєво доповнили відомі біографічні дані О. Дучимінської матеріали з архіву Управління Служби безпеки України по Львівській області.

У приватному архіві М. Антонович зберігаються автографи десятки поетичних творів О. Дучимінської, серед яких є такі, яких немає в інших архівах: “Я тобі розказую казку” (прозово-поетичний твір), “Черемош говорить” (поема-сценарій, присвячена Марку Черемшині), “Привіт Дніпрові шле Покуття” (поезія). Тут же є перша поетична збірка О. Дучимінської з її власноручними помітками.

В архіві П. Арсенича заслуговують на особливу увагу рукописні замітки О. Дучимінської “Мої друковані твори” (три варіанти), які допомогли у пошуках прозової і літературно-публіцистичної спадщини письменниці. В цьому ж архіві є автографи поетичних творів “Гумор на здоров’я”, “У нас тепер дуже гарно”, “Леген­да про дівчину Лелію”, “Як сонце встане, на Україні заграють дзвони”, “Круторогі стежки”, “Падуть роси смутку у мою душу”, “І настануть ранки мряками повиті”, яких немає в інших архівах, а також листи О. Дучимінської з Сибіру до приятельки по таборах Ярослави Шурти (м. Івано-Франківськ) і до невідомої Марічки (Марійки).

Надзвичайно цікавий архів Б. Гавриліва, де виявлено 17 автографів прозових, поетичних та літературно-публіци-стичних праць О. Дучимінської. Частину їх скла­дає рукопис збірки “Вже благословлялося на світ”, куди авторка ввела 6 прозових і 3 поетичні твори. У цьому архіві також автографи новели “Нелюбовні листи”, автобіографічної поеми “Богема”, поезій “О ви, незнані герої”, “Беру свою скрипку”.

В архіві О. Лучко є 14 автографів поетичних творів О. Дучимінської, які вона передала своїй молодшій приятельці, коли та виїжджала з Сибіру на Україну. Серед них такі невідомі твори, як поеми “Таєжна симфонія”, “Поклін великій Поетесі”, вірші “Не лічу”, “Лист”, “Побажання”, “Мете-лик”.

В архіві М. Матвійчука виявлено автографи 15 поетич-них творів, що йому їх надіслала О. Дучимінська з листом 10 липня 1978 року (звернімо увагу, письменниці йшов 96 й рік). 10 поезій авторка об’єднала в цикл “Пори року”, серед яких поезії “До Зими” (найповніший варіант з усіх відомих автографів), “Душу окрилюють думки”, “Паде листя з дерев”, “Троянди цвітуть і в Осені”, “Щоб бути достойним звання “Людина”!”.

Листи О. Дучимінської – важливий матеріал для розуміння, усвідомлення “технології” творчості письменниці, розширення знань про неї як про людину. В архівах Ф. По-гребенника та В. Полєка зберігається відповідно 31 та 65 листів і поштових листівок О. Дучимінської до них.

Важливими джерелами для написання роботи були періодичні видання XX століття, що знаходяться у відділах Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефа­ника НАН України, бібліотеках іноземної літератури м. Львова та м. Івано-Франківська, бібліотеках товариств “Просвіта”, Союзу Українок, україніки Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, відділі краєзнавства Івано-Франківської державної обласної універсальної бібліотеки ім. І. Франка, документи і матеріали музеїв м. Івано-Франківська, сіл Ціняви, Болехова Івано-Франківської області. Використовувалась література, видана в діаспорі.

У створенні реального портрета О. Дучимінської допомогли усні спогади письменників Олександри Ґурґули-Щурат, Романа Горака, бібліографа Мирослава Мороза, вче-ної-етнографа Катерини Матейко, Мирослави Антонович та багатьох інших.

У дослідженні зроблена перша спроба виявлення творчого доробку О. Дучимінської шляхом відшукування її спадщини як в архівах, так і в періодиці за 1903-2000 роки; систематизована критична література про письменницю від 1911 року по 2000 рік; укладено покажчик друкованих матеріалів та автографів О. Дучимінської і публікацій про неї; зроблена спроба систематизувати творчу спадщину О. Дучи-мінської за жанровими ознаками; здійснено текстуальний і контекстуальний аналіз поетичної, прозової і літературно-публіцистичної спадщини письменниці; визначено характерні особливості її творчого стилю; з використанням всіх наявних і відшуканих на нині джерел, спогадів її сучасників зроблена спроба якнайповніше висвітлити життя і творчість О. Дучимінської; простежуються взаємостосунки О. Дучи-мінської з українськими і зарубіжними митцями, в основному художниками слова; введено в науковий обіг значну кількість матеріалів, документів, нових творів О. Дучимін-ської (поетичних – 54, прозових – 8, статей – близько 100, листів – близько 120), які раніше не використовувалися у вітчизняній літературознавчій науці.

У роботі крізь призму однієї індивідуальної письменницької долі показано деякі грані літературного процесу ХХ ст., особливо в Галичині.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Володимир Пахомов Творча спадщина iconЛітературна спадщина Бориса Грінченка Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні
Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні. Хто ж він за переконаннями,...
Володимир Пахомов Творча спадщина iconТворча спадщина Симона Петлюри як історичне та історіографічне джерело
С. Петлюри як людини, політика, громадського І ключового державного та військового діяча доби Української революції, одного з лідерів...
Володимир Пахомов Творча спадщина iconЛітература про життя І творчість письменників
В історії Миколаївщини є люди, життя І діяльність яких становлять славу нашої землі. Серед них гідне місце посідають письменники....
Володимир Пахомов Творча спадщина iconВ. О. Сухомлинський Велика Людина, Учитель, Добротворець. Його творча спадщина цілюще джерело, звідки ми всі можемо черпати знання: як потрібно розвивати, вчити, виховувати дитину. Адже Дитячий садок це тонкий та чу
Тому творчий досвід В. О. Сухомлинського став актуальним для педагогів нашого закладу в роботі з дітьми дошкільного віку
Володимир Пахомов Творча спадщина iconКонспект уроку образотворчого мистецтва у 6 класі тема уроку: Творча спадщина Катерини Білокур
Мета: ознайомити учнів з творчістю К. Білокур, особливостями її робіт; навчити створенню робіт з квітковими мотивами; розвивати творче...
Володимир Пахомов Творча спадщина iconКультурна спадщина. Світ казковий І правдивий
Мета: ознайомити учнів із поняттям «культурна спадщина», культурно-історичними пам’ятками України та свого села, творчістю відомої...
Володимир Пахомов Творча спадщина iconКультурна спадщина України
Культурна спадщина України : бібліогр покажч. / уклад.: В. В. Степко, Г. О. Стешенко, Т. В. Улятовська, А. А. Чернявська; Київ нац...
Володимир Пахомов Творча спадщина iconГолобуцький володимир Олексійович
Голобуцький володимир Олексійович (15(28). 07. 1903, с. Великий Бір Суразького повіту Чернігівської губернії – 21. 01. 1993, м. Київ)...
Володимир Пахомов Творча спадщина iconАвтобіографія яковенко Володимир Васильович
Яковенко Володимир Васильович, народився 26 сепрня 1950 року в м. Жданові Донецької області
Володимир Пахомов Творча спадщина iconАвтобіографія жигіль Володимир Геннадійович
Жигіль Володимир Геннадійович, народився 9 березня 1963 року у м. Маріуполі, Донецької області


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка