Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка10/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

3. Галичина


Ситуація в Галичині у першій половині 1943 року суттєво відрізнялася від волинської. По-перше, німецький окупаційний режим тут був значно м’якший і не викликав такого стихійного спротиву населення, як на Волині та Поліссі. Більше того, німці готові були продовжувати в Галичині «проукраїнські» загравання, зокрема оголосивши про створення Ваффен СС дивізії «Галичина». Малопомітною тут до середини 1943 року залишалася діяльність радянського підпілля. На галицьких теренах позиції ОУН(б) були значно сильнішими, її підпільні ланки охоплювали майже кожне село, бандерівці практично не мали тут сильної опозиції на зразок загонів «Тараса Бульби» чи мельниківських партизанських відділів. Це все дозволило ОУН(б) опанувати ситуацію та спрямовувати її розвиток у потрібному русі, уникаючи неконтрольованих стихійних заворушень.

Схоже, як і на Волині, у Галичині становище докорінно змінили радянські партизани. Спроба великого з’єднання на чолі із Сидором Ковпаком прорватися в Карпати і закріпитися тут змусила керівництво ОУН(б) передчасно взятися до розбудови повстанських відділів. Таким чином улітку 1943 року в Галичині постає Українська народна самооборона, яка розпочинає акції проти радянських партизанів та німецьких окупаційних сил.

Поява червоних партизанів активізувала діяльність і польського підпілля, яке, до речі, в Галичині теж мало суттєво сильніші порівняно з Волинню позиції. «Рейд більшовицької партизанки, — читаємо у звіті українського підпілля за липень 1943 року, — скріпив віру поляків у скорий провал німецької держави і у можливість виникнення польської держави. Свою радість з тої причини не стараються навіть закривати. Польське підпілля охопило скрізь міста, польські кольонії та лігеншафти»235. В іншому звіті зі Львівщини стверджується, що влітку 1943 року почалося розгортання збройних загонів польського підпілля чисельністю 15–30 бойовиків. Крім того, відбувається збільшення місцевих сил через скерування в Галичину через Равщину та Любачівщину груп із північного заходу, з центру Польщі. Все це, на думку звітодавця, дає підстави твердити, що «поляки пляново підготовляють себе до боротьби за ЗУЗ, що їх хочуть включити в кордони Польської Держави»236.

Відомий американський дослідник Джон Армстронг чи не першим відзначив: «У кінцевому результаті опосередкованим, але найбільш шкідливим результатом вторгнення Ковпака стало загострення стосунків між українцями і поляками Галичини»237.

Ще одним чинником, який вплинув на зміну стосунків між українським та польським підпіллям саме в цей час, стали персональні зміни у верхівці обох рухів. Від керівництва ОУН усунуто Миколу Лебедя, його замінив Роман Шухевич, більш радикальний щодо поляків, ніж його попередник. У командуванні Армії Крайової змінився командир Львівського обшару — замість генерала Савіцького на цю посаду призначено Владислава Філіпковського, скептично налаштованого щодо співпраці з українцями.

Проте польське підпілля в Галичині не зводилося виключно до АК. Огляд, підготовлений українськими повстанцями в серпні 1943 року, репрезентує тут цілий спектр підпільних польських політичних організацій та їхніх збройних відділів238. Вони відрізнялися чисельністю, тактикою та політичною орієнтацією. Очевидно, між різними опозиційними силами існувала гостра конкуренція у боротьбі за лідерство. Отож, у польському підпіллі Галичини, попри його суттєво сильніші позиції порівняно з Волинню, не було єдиного політичного чи військового командування, що, у свою чергу, теж ускладнювало стан справ у польсько-українському конфлікті.

Вибухонебезпечну атмосферу, яка склалася у Львові, живо відтворює звіт українських підпільників із серпня 1943 року. Окремі акції польського підпілля, спрямовані проти відомих українців, мало не призвели до спалаху масштабного протистояння. «Убивство професора Ластовецького239, — читаємо тут, — який мав широкі зв’язки у колах львівської інтелігенції, допровадило до максимуму напруження. Перше це було питання в бік організації: "Чому нічого не роблять?", "Де ці молоді?" [...] Громадська опінія рухнулася. Навіть люди, що стояли осторонь від усяких політичних подій, намагалися репресій на поляках. Чільніших громадян огорнула паніка. Ніхто поза восьму годину не виходив майже на вулицю. В помешканні професора Панчишина і ще кількох ночувала сторожа. У такій атмосфері група бувших комбатантів, зложена з 5-ти осіб, запропонувала нашому зв’язковому зорганізувати самооборону, а в своїх деклараціях дійшли до того, що самі будуть виконувати присуди, їм в засаді не заборонено зорганізуватися, але сказано, що організація має досить людей до технічної роботи, ці громадяни сповнять як слід обов’язок супроти самооборони, коли добре зорганізуються між собою як симпатики, коли дадуть відповідні хати, де мусіли б заїхати люди, які займаються самообороною, коли оподаткують себе місячно і т. п.»240.

Ще одним фактором дестабілізації Галичини у середині 1943 року стало потрапляння сюди інформації про антипольські виступи на Волині. «Поляки сильно зактивізувались наслідком волинських подій, — читаємо у підпільному звіті з липня 1943 року. — Є багато польських втікачів з Волині, особливо в прикордонних повітах Сокаль і Радехів. Поляки роз’юшені на українські виступи на Волині, дишуть на українців полум’ям ненависті і жадобою відплати. Вже готуються з їх сторони активні виступи в сторону українців на терені області (вбивство українця в Радехівщині, спроби атентатів в Жовківщині)»241.

Загалом у розповсюдженні вогнища польсько-українського конфлікту в 1942–1944 роках спостерігаємо своєрідний ефект доміно: інформація про антиукраїнські акції на Холмщині проникає на Волинь і провокує там масові антипольські виступи, відомості про які, у свою чергу, активізують польське підпілля Галичини в напрямку антиукраїнських дій.

* * *


Про суттєве напруження в польсько-українських стосунках у Галичині другої половини 1943 року читаємо у повстанських звітах: «Українство, навпаки, чим раз більше накипає ненавистю до поляків до тої міри, що кожної хвилини готові вирізати поляків до кореня і не буде засміливим твердженням, коли скажу, що якраз на тому відтинку українські маси здібні перевести в чин»242. В інших документах неодноразово знаходимо інформацію, що у відповідь на польські вбивства українці «домагаються» проведення антипольських акцій.

Стримувальна політика ОУН не завжди знаходила розуміння. У звіті українського підпілля читаємо: «Тяжко нам говорити, а тим більше щось конкретного зробити по злагідненні відносин на польсько-українському відтинку. Українське суспільство зараз цього зрозуміти не може, бо воно бачить, як сильно поляки в наступі активні. Це може статися тоді, коли б поляки з зайнятих дотепер своїх позицій відступили»243. «Думка про спільний фронт боротьби, — читаємо в іншому документі, — не знаходить серед загалу свідомого українства жодного зрозуміння»244. «В таких умовинах тяжко провадити тактичну лінію на протипольському відтинку, а це головне наслідком її зламання на терені Волині і шовіністичного наставлення польської поліції, якій все сниться імперіялістична Польща і яка не хоче бачити зросту сили українського народу на ЗУЗ, та хиба могла б бути переконана реальним аргументом п’ястука»245. Отож, звітодавець стверджує про існування певної «тактичної лінії» щодо поляків принаймні в Галичині, більше того, визнає, що її не вдалося дотриматися на Волині. На нашу думку, це є додатковим доказом того, що антипольські акції на Волині мали стихійний неконтрольований характер.

У звіті польського підпілля за літо 1943 року теж відзначається як важливий факт, «що території, які, вважалось, найбільше опановані Бандерою, не виказують сигналів виступів проти поляків (Бережани, Перемишляни, Сколівщина, Дрогобиччина, Яворівщина)»246. Попри труднощі, лінію, спрямовану на нерозгортання конфлікту в Галичині, стримування «третього непотрібного» фронту протягом 1943 року тут у цілому вдалося реалізувати.

Одним із заходів утримання під контролем ситуації в Галичині після надходження вісток із Волині стало оголошення в липні 1943 року через спеціальну листівку позиції Проводу ОУН до польського населення. «Спільна доля, яка злучила нас сьогодні, — читаємо в листівці "Поляки" за липень 1943 року, — і наша спільна боротьба проти загарбників Берліна і Москви за власні держави, вимагають порозуміння обох народів. Український нарід є завжди готовий до такого порозуміння. Ми не маємо ворожих намірів по відношенні до польського народу і не хочемо ані одної п’яди польської землі. Ми визнаємо право кожного народу на самоозначення і на власну державу. Наше відношення до польського народу є сперте на приязні й бажанню співжиття»247. Проте польське підпілля не сприйняло цієї заяви ОУН як спроби залагодити протистояння. «В час, коли на Волині, в Східній Малопольщі, на Поліссі і Холмщині лилася кров тисяч безборонних польських родин, — читаємо у виданні "Nasze Ziemie Wschodnie", — мордованих українцями, серед яких бойовики ОУН відігравали ганебну роль провідників, "Організація Українських Націоналістів Самостійників" у відозві з повним цинізмом намагається довести, що не українці мордували поляків, а поляки українців, що поляки, а не українці вислуговуються перед німцями»248. У свою чергу польська «Крайова репрезентація політична» опублікувала 30 липня того ж року відозву до українського народу. Документ переповнений докорами на адресу українців за співпрацю з німцями, а також погрозами покарати повстанців, щойно буде відновлено Польську державу.

Єдиним сприятливим моментом можна вважати заяву польського уряду з позитивною оцінкою прагнення українців до власної державності. Але разом із тим зазначалося: «Освідчуємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої, у південній частині якої одвіку мешкають поляки поруч з українцями, де Польська Нація упродовж століть чинила велетенський цивілізаційний та економічний внесок»249. Звичайно, така заява не сприяла залагодженню стосунків між двома народами, її не сприйняли ні українські кола, ні шовіністично налаштовані поляки.

Останні видали навіть спеціальний «Відкритий лист до "Крайової репрезентації політичної"», де дуже гостро засудили будь-які спроби звернення до українців у принципі. «Ще не поросли травою могили тисяч помордованих українською рукою наших братів і сестер, — читаємо тут, — ще не поглинула земля крові свіжих жертв Волині [...], а тут звучать із ваших вуст слова про забування кривди»250. Далі автори листівки, підписаної «голоси малополян», наводять типові для польського шовіністичного дискурсу тези про українців як вигадку австріяків, про їх готовність співпрацювати з тихими і спокійними русинами і необхідність виселення всіх, хто вважає себе українцями, в Росію. Тож цілком можна погодитися з польським дослідником Тожецьким, який назвав звернення «Крайової репрезентації політичної» забавами з вогнем і провокацією, яка тільки підлила олії у вогонь українсько-польського конфлікту251.

* * *

Відносно спокійніші польсько-українські стосунки в Галичині створювали передумови для налагодження контактів між підпільними рухами обох народів. У серпні — жовтні 1943 року у Львові, цього разу з польської ініціативи, відновлено переговорний процес. Його учасниками з українського боку були представники Проводу ОУН Михайло Степаняк, Іван Гриньох та Євген Врецьона, з польського — уповноважені комендантом «Збройних сил краю», підпорядкованих лондонському еміграційному уряду252. Під час проведення цих перемовин, для засвідчення власної офіційної позиції у польському питанні, Провід ОУН опублікував спеціальний комунікат. «Польсько-українська різня, — читаємо в цьому документі, — лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями. Провід ОУН самостійників-державників осуджує акти взаємних масових убивств, звідки вони не походили б, і взиває все українське громадянство бути чутким на ворожу інспірацію та дотримуватись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу»253.



Керівництво українського визвольного руху не обмежилося декларативними документами. Тоді ж, у жовтні 1943 року, у вказівках Крайового проводу зазначалося: «Категорично припинити всякі протипольські виступи й акції, що являються відхиленням від політичної лінії Організації та не виеліміновують, а посилюють проти нас другорядний фронт боротьби. Ініціювання і виконування заборонених актів трактуватиму як саботаж і провалювання політики ОУН, а виновників каратиму по законам найвищого революційного порядку. Виїмок становлять спецвідділи, що в індивідуальних випадках стосують заходи ліквідації і то тільки за попередньою апробатою Краєвого Провідника»254.

За інформацією, яка була у розпорядженні НКВД, після переговорів наприкінці 1943 року підписано письмову угоду про припинення боротьби. На жаль, інших документів (польських чи українських), які підтверджували би цей факт, поки не знайдено. «Представники АК, — читаємо у повідомленні НКВД, — визнали право дій УПА на західноукраїнських землях і погодилися: діючі на території Галичини і Волині на схід від рік Буг і Сян загони АК підпорядкувати головному штабу УПА. Представники УПА в свою чергу зобов’язалися підпорядкувати командуванню АК загони УПА, що діють на захід від ріки Буг і Сян»255.

Проте залагодити польсько-український конфлікт не вдалося. Зі свідчень одного з керівників польського підпілля на західноукраїнських землях і учасника цих переговорів Адама Островського дізнаємося, що польська сторона, йдучи на переговори восени 1943 року, ставила собі такі завдання: «розвідка і диверсія в ОУН; спроба таким чином припинити вбивства польського населення, припинити братовбивчу боротьбу, що йде на руку лише німцям; у випадку домовленості відкриття спільного, антинімецького фронту»256. Як бачимо, спроба конструктивного вирішення конфлікту була далеко не головною метою, більше того, першим завданням ставилося використання переговорів для боротьби з іншою переговорною стороною. Поляки були впевнені в нещирості своїх українських партнерів, які, на їхню думку, прагнули «притуплення нашої чуйності і послаблення нашої самооборони; скомпрометувати нашу політику і втягнути нас в антирадянський блок у випадку якщо б їм вдалося отримати нашу згоду про підтримку їх прагнень до незалежності»257.

Взаємна недовіра не могла не вплинути на хід переговорів, які знову завершилися нічим і не зупинили обопільну підготовку до можливого переходу протистояння у масовий збройний конфлікт. Обидві сторони проводили акції одна проти одної, які оцінювалися ними як превентивні дії.

У ніч із 20 на 21 жовтня невідомі польські формування напали на українські села Сіде, Блажів, Гуменець на Самбірщині258. Тоді ж, восени 1943 року, українське підпілля силами боївок СБ провело на Мостищині і Равщині атаки на важливі польські осередки, розташовані по лісничівках, гаївках та польських колоніях. Їхньою метою передусім було здобуття контролю над лісовими масивами — можливою базою для розвитку власних або ворожих сил. За підрахунками польського підпілля, до жовтня 1943 року від рук українців у Галичині загинуло 563 поляки259.

Загалом у 1943 році у Галичині керівники обох підпільних рухів, уважно спостерігаючи за змінами на фронтах, творенням нової міжнародної ситуації, головні зусилля спрямовують на розбудову власних збройних загонів, їхньої матеріальної та інформаційної інфраструктури. Відповідно як українські, так і польські документи фіксують порівняно незначну кількість актів взаємного терору, переважно проти активістів обох народів (вчителів, священиків, відомих громадських діячів), учасників підпілля. «Поляки скріплюють свою діяльність, — читаємо в українському документів жовтня 1943 року. — Це звітують зі всіх теренів. Свою роботу роблять, не оглядаючись на засоби, розбої, грабежі, донощицтво — ось польська зброя в боротьбі з українцями [...]. Факти мордів і грабежів зростають, приміром в Красному, Золочівщина, Львівщина. Головні свої бази мають в Крехівських лісах (Жовква), бо коло 300 людей, крім цього, поважна кількість в Белзьких, Томашівських, Білгорайських лісах. На терені північної Равщини доконують масових грабункових нападів»260.

У повстанських звітах із Галичини того часу, схоже, як і раніше на Холмщині та Волині, постійно відзначається використання польським підпіллям провокацій у боротьбі проти українців, зокрема провокування німецьких репресій чи дій радянських партизанів. «Поляки, — читаємо в "Суспільно-політичному звіті" за серпень 1943 року, — з одної сторони доносять німцям про все, що знають на українців, а з другої сторони шукають контакту з большевицькими партизанами, яким вказують на українських націоналістів»261.

1943 рік у Галичині — лише пролог до війни, котра розгорнулася тут наступного, 1944 року.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка