Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка12/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

2. Волинь


Перелом 1943–1944 років характеризувався черговим наростанням конфлікту, який, зважаючи на те, що польські підпільні сили в перші місяці нового 1944 року розгорнули створення 27-ї Волинської дивізії АК, набув ознак війни між обома підпільними арміями. Проте цивільне населення в цій війні страждало, на жаль, не менше, як раніше, адже вона велася за панування над територіями, які населяли як українці, так і поляки. Кожна з підпільних армій — УПА та АК — проводила дії, спрямовані на «здобуття оперативного простору» в терені, що часто виливалося у ліквідацію чужонаціонального населення, яке розглядалося як потенційна загроза для розвитку власного руху. «До дня 15.III, — читаємо у повстанському звіті за початок 1944 року, — з рук ляхів впало в районі Верба понад 600 осіб. Населення знаходиться в справді критичному положенні. Все майно, яке було, забрали ляхи, а люди тиняються по лісах обдерті і голодні. Такий стан триває вже около 2 місяців»281. За інформацією Гжегожа Мотики, від 11 січня до 18 березня 1944 року вояки 27-ї Волинської дивізії АК провели 16 великих боїв з українцями. «Операції проти УПА, — пише він, — слід вважати успішними. Завдяки ним поширено операційну базу дивізії, забезпечено польські сили перед несподіваними українськими атаками»282.

«Поширення операційної бази» супроводжувалося масовими злочинами польських вояків проти українського цивільного населення. Про це писали не тільки українські, але й польські підпільники. У звіті на ім’я волинського представника польського уряду за 31 січня 1944 року читаємо: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують "наскоки" на українські села, виганяють із них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей»283. Існували чіткі вказівки та накази командування польського підпілля, які забороняли ліквідацію під час акцій цивільного населення, особливо жінок та дітей. Проте, як і у випадку з українськими повстанцями, партизанське командування не в силі було цілком контролювати власні збройні загони. Почуття особистої образи, біль від втрати рідних та близьких, загальна атмосфера взаємної ненависті часто штовхали українських чи польських партизанів на вчинки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.

Про одну з таких акцій, яка відбулася в селі Запілля на Любомльщині, розповідає в своїй книзі «Кривава Волинь» Іван Ольховський: «18 березня 1944 року село оточили два батальйони вояків 27-ої Волинської дивізії піхоти: поручника Казиміра Філіповича («Корда») та поручника Міхала Фіалки («Сокола»). Мешканців Запілля, які кинулися втікати в ліси та багна, польські вояки розстрілювали і зганяли у будинки (зокрема, до Киселів) та до клуні Мадричунів. У північно-західній частині села — Козачку, поляки наштовхнулися на самооборону села. Зав’язалась перестрілка. Поляки втратили кількох вояків і відступили до центру села. У цей час декому із запільців вдалося вискочити зі схронів і втекти до лісу. Нападники зрозуміли, що їм чинить опір невелика кількість людей, і вони масованим вогнем витіснили їх у ліс за межі Запілля. Після цього почалася жорстока розправа над упійманими запільцями та мешканцями інших сіл, що тут переховувалися. Поляки вивісили прапор на тополю, вишикували чоловіків у колону, позв’язували їм руки, поспускали штани, аби ті не могли втекти, і нібито почали з’ясовувати, хто з них належить до УПА. Чоловіки відмовлялися називати себе повстанцями. Їх катували, кололи штиками, розпорювали животи і розрубували голови у клуні Кондратюків (Мадричунів). Хто пробував утікати, того доганяли і завертали назад або розстрілювали на місці. Щоб не чули катувань, поруч грала музика. Коли розправа закінчилася, нападники підпалили клуню з тілами вбитих і поранених, аби замести сліди. Запалили хати в селі та місцеву Свято-Миколаївську церкву 1763 року. Загинуло у цей день в Запіллі близько сотні мирних мешканців, в тому числі діти, жінки, старики»284.

Конфлікт на Волині тривав до самого переходу фронту навесні 1944 року. Звіти з того часу свідчать про всю складність ситуації. Тут відображена діяльність УПА, польського підпілля, німецького війська і влади, радянських партизанів, інформація про пересування фронту, про локальні союзи поляків то з радянськими партизанами, то з німцями чи угорськими військами. Фронт досить повільно просувався волинськими землями, і часто навіть на незначній відстані від нього розгорталася інша війна — польсько-українська.

Відновлена згодом радянська влада репресіями та депортаціями, спрямованими проти українського та польського національних рухів, показала його керівникам, звідки виходить найбільша небезпека для обох народів. В одному з повстанських документів із травня 1944 року знаходимо цікаву інформацію про зміну становища в терені. «Частина польської партизанки, що входила в склад групи Ковпака, не пішла разом з ним в німецьке запілля, а залишилася за Случем в Людвипільському і Березненському районі. Група ця активно виступала проти відділів УПА і українського населення. З початком квітня група ця повкопувала граничні стовпи з польськими орлами на старій польській границі. Відділи НКВД зробили облаву в теренах Людвипільського і Березненського районів і знищили цю групу. На кордонних стовпах повісили 16 поляків. Решту чоловічого польського населення, що де-не-де залишилося в польських колоніях, більшовики змобілізували і відправили до Рівного до легіону В. Василевської. Решта поляків, що залишилася по селах Людвипільщини, симпатизують з відділами УПА. При переході на схід відділи УПА затримуються на польських колоніях, поляки добровільно дають їм харчі, виставляють варту, переводять через НКВД»285.

Криваве польсько-українське протистояння припинилося в 1944 році бодай на Волині. В інших регіонах воно тривало ще більш як три роки.


3. Галичина


На початку 1944 року продовжилася започаткована ще в попередні місяці 1943 року акція опанування лісових масивів Галичини українським підпіллям. Для цього, крім створення власних баз і опорних пунктів у лісах, проводяться заходи з усунення польської присутності у лісничівках та гаївках. Продовжилися виступи проти окремих осіб чи більших осередків поляків. «Дня 17 січня 1944 року, вечер, — читаємо в одному з повстанських звітів, — розпочалась акція на поляків, у тій акції згинуло 18 осіб польської національности і згоріло 18 господарств, в часі, коли будинки господарські горіли, почали вистрілювати набої крісові і гранати, а на гарищах знаходились спалені скоростріли і кріси»286. Отож, операція не мала ще масового характеру і була спрямована проти ймовірних озброєних осередків поляків.

Про збільшення кількості жертв серед поляків на рубежі 1943–1944 років розповідає підготовлений польським підпіллям документ під назвою «Зіставлення вбивств українськими бандами польської людності на теренах Малопольщі від 15.12.43 до 20.02.44». Спершу тут в основному подано інформацію про ліквідацію окремих осіб, далі більших груп від 5–10 осіб, врешті, в лютому 1944 року зафіксовано вже кілька масових убивств, жертвами яких іноді стало понад сотню людей. Загалом у документі містяться дані про близько тисячу вбитих за цей період поляків287.

Ситуація в Галичині перших місяців 1944 року, коли польсько-українське протистояння ще не набрало масштабів справжньої війни, створювала можливості для продовження започаткованих 1943 року переговорів. У листі Референтури зовнішніх зв’язків Проводу ОУН до делегата уряду Речі Посполитої на Край від 21 січня 1944 року українські націоналісти зазначали, що основою порозуміння між поляками та українцями мало би стати визнання кожним народом визвольних змагань сусіда за відбудову суверенної держави на етнічній території згідно з правом народів на самовизначення й Атлантичною хартією288.

У лютому 1944 року розпочався черговий раунд переговорів, які з перервами тривали до липня. Уже в першому підписаному 10 лютого протоколі, здавалося, досягнуто значного результату: обидві сторони визнавали, що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони. [...] Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав — української і польської»289. Проте жодного практичного втілення в життя цей дипломатичний успіх не мав — кожна зі сторін саме в той момент готувалася до силового розв’язання конфлікту. Польське підпілля Галичини інформувало своє керівництво про безперспективність львівських переговорів з ОУН, бо «українці вимагають рівної суверенності сторін і поділу в посіданні терену»290.

Тому конфлікт, замість того, щоби піти на спад, набрав нових обертів. У звіті ОУН зі Львова за березень 1944 року говориться про «українсько-польський фронт»: «Так це не пересада, і у звітовому періоді ми мали тут щось в роді малого фронту. На тлі тих відносин, що я їх начеркнув вище, поляки відчули себе "моцними" до тої міри, що формально війну оголосили українцям»291.

Така активізація спричинила зростання кількості й розмаху антипольських акцій в лютому — березні 1944 року. Однією з найвідоміших була атака УПА на село Ганачів (Ханачів). Ця місцевість слугувала одним із опорних пунктів польського підпілля, а з січня — і для радянських партизан. Тут, зокрема, діяла група лейтенанта Бориса Крутікова із розвідувально-диверсійного загону Дмітрія Медведєва. Діяльність підпільників була спрямована не лише проти німців, але й проти місцевих українців. У повідомленні українського підпілля з кінця 1943 року знаходимо таку інформацію: «При кінці грудня переїздили три молоді українці через село польських колоністів Ханачівку (Перемишлянщина). На них напали місцеві поляки і піддали їх жахливим тортурам. Між іншим зловленим вбивали цвяхи у п’яти при допитах. Напівживих відставили польські бандити в руки німців, заявляючи, що це українські самостійники-повстанці. Німці арештованих розстріляли»292. В інформації за березень 1944 року йдеться про будову польськими поляками укріплень у селі і про подальшу активізацію антиукраїнських дій. «Через Ганачів ніхто з українців не відважується переходити ані переїздити, — читаємо у звіті, — бо зараз поляки ловлять і вбивають в лісі. Мешканці Ганачівки, які зараз перебувають у лісі, повідомили свої родини в Станимирі, щоб береглися, бо в Ганачеві є 300 польських партизанів, які плянують наступ на Станимир»293. Командування повстанської армії вирішило провести акцію у відповідь. «Був вечір 2 лютого, — писав про ці події Єжи Вєнгєрскі, — наближалася 21 година. Раптом тишу перервав постріл ракети. Після цього сигналу на Ганачів напали з кількох сторін. Одна з атакуючих груп наступала з півночі з боку цвинтара, інша зі сходу, і найсильніша з південного сходу»294. Поляки стверджують, що наступ проводили від 300 до 1 000 повстанців. Ближчою до реальності є, очевидно, перша цифра, хоча й вона перебільшена: у хроніці сотні «Сіроманці» зазначено про участь в атаці цього відділу спільно із однією чотою сотні «Орли». Тобто разом мало бути не більше 250 вояків295. Атака тривала до півночі, УПА захопила частину села і згодом відступила. Втрати серед оборонців були значними — від 58 до 85 осіб вбито, близько 100 поранено. Через місяць Ганачів зазнав ще одної атаки УПА, а в травні його цілковито знищили німці під час боротьби з партизанами.

* * *

Тим часом активні дії УПА в березні — квітні викликали справжню паніку серед поляків. «Польське населення, — читаємо у повстанському звіті, — до краю перелякане нашою діяльністю і масово втікає з сіл до міст, поширюючи вістки, що українці хочуть вирізати усіх поляків. Такі звістки викликають зовсім зрозумілу паніку, які побільшує ще жах перед відплатою за численні доноси і провокації»296. Антипольські виступи супроводжувалися пропагандистською кампанією українських підпільників. Мета полягала, з одного боку, у виправданні своїх дій (у спеціально виданих листівках постійно наголошувалося, що вони є відплатою за «зрадницьку діяльність поляків»), з іншого — у створенні більшого розголосу, щоби таким чином змусити інших поляків терміново виїжджати із західноукраїнських земель.



Інформація про масову втечу польського населення на захід міститься в численних українських та польських звітах із зими — весни 1944 року. Керівництво польського підпілля вважало цю тенденцію вкрай загрозливою, а тому давало чіткі вказівки про неприпустимість залишення поляками «теренів Східної Малопольщі». Така політика не отримала підтримки у місцевого польського населення, наразилася на численні відгуки і скарги поляків: «Наказ, що забороняє евакуацію, може розглядатися лише як прояв розпачу: загинуло стільки, то нехай гине решта. Крім такого коментування наказу цивільним населенням, інші коментарі подають це як приклад цілковитого безсилля правлячих кіл. На мою думку, ми повинні врятувати і вивести те населення, яке не має жодної надії на порятунок, а залишити тих, хто має умови для збереження життя»297. Зважаючи на таку панівну у польському суспільстві на західноукраїнських землях думку, місцеві підпільники зверталися до свого керівництва терміново скасувати наказ про залишення на місці і розпочати евакуацію298.

Очільники польського підпілля натомість видали інструкції про самооборону проти українців. В наказі Львівської команди АК від 11 лютого 1944 року зазначалося, що швидкий рух фронту на захід робить неактуальними попередні заходи з поступового розгортання власних сил, «натомість наказує якнайскоріше приготуватися до боротьби з українцями і самооборони польського населення»299. Далі йдуть конкретні вказівки щодо підвищення бойової готовності відділів, приготування зброї (в тому числі малися на увазі коси, сокири), підготовку криївок для зберігання речей і можливостей для евакуації у випадку української загрози. Загони самооборони отримали також завдання «протиділати чинно за доконані або проектовані морди, примінюючи сейчас відплату через палення і нищення осель, як також нищення чолових провідників українських»300.

У пізніших вказівках із 13 березня 1944 року, крім загальних засад, регламентованих інструкціями попереднього року, вказувалося на необхідність створення спеціальних загонів «з метою очищення терену від елементу, винного у злочинах»301. Тобто для проведення антиукраїнських акцій, метою яких було також, як видно далі з цього ж документа, довести українцям, що «Східна Малопольща — це не Волинь»302.

Отже, навесні 1944 року польське підпілля Галичини готувалося до масштабної протиукраїнської операції. В її рамках видано листівку «До українського та православного населення», якою оголошувалася своєрідна «реконкіста» проти українців. «Вбивали поляків, палили їх господарства, змушували вцілілих до втечі на захід. Аж врешті прийшла наша відповідь, самі її накликали. Певно, що між жертвами знайшлися й невинні, і не наша в тому вина»303. В інструкціях, які регламентували поширення цих листівок, зазначалося, що їхнім завданням є завадити поверненню до своїх місцевостей тих українців, які втекли під тиском польських акцій. «Коменданти районів повинні допильнувати в порозумінні з районними комендантами, щоб ефективно і вчасно перешкодити українцям, якщо б вони хотіли повернутися до давніх помешкань. Тих, хто чинитимуть опір, — ліквідовувати. Ця постанова має за мету компенсацію втрат польського посідання на сході і оборону перед можливим напливом різунів на запілля. Нашою метою також є ізолюватися від народу, позначеного братовбивчим злочином, який незабаром понесе кару [...]. Українці, що залишилися на нашому терені, будуть трактовані як заручники на випадок повторення вбивств на нашому або сусідньому терені. Поляків, яку будуть полегшувати доступ або переховуватимуть у себе [українців — В. В.], слід після проведення розслідування ліквідувати разом»304.

Про дії польських підпільників під час антиукраїнських акцій дізнаємося зі свідчень їхнього учасника: «В квітні 1944 року, коли я був призначений комендантом ліквідаційного загону, то колишній комендант Станіславського інспекторату "Ага", даючи мені завдання з організації набігів на українські села, пояснив, що у зв’язку з наближенням фронту й перспективою звільнення Західної України від німецьких окупантів "АК" має знищити якомога більшу кількість українського населення і цим полегшити в майбутньому відновлення Польщі в кордонах 1939 року за наявності більшості польського населення, що проживало у Західних областях України. Набіги на українські села проводилися за ретельно розробленим планом, із включенням до складу ліквідаційного загону в якості провідника когось із поляків — жителів села, на яке планувався напад. В нічний час загін заходив у село, у вікна частини домів, в яких проживали українці, закидали гранати, іншу частину будинків підпалювали. Коли жителі вибігали з палаючих будинків, то учасники ліквідаційного загону розстрілювали їх з автоматів та гвинтівок»305.

Отже, поляки навесні 1944 року проводили діяльність, спрямовану як на боротьбу з українським підпіллям, так і на залякування українського населення загалом. Зокрема, поширювали листівки із закликом про негайне залишення того чи іншого населеного пункту під загрозою смерті306. Тобто в багатьох діях польського та українського рухів спостерігаємо цілковиту симетрію і застосування однакових засобів боротьби.

В українських документах постійно зустрічається інформація про активізацію польського підпілля як свідчення його підготовки до збройного повстання, спрямованого насамперед проти українців. Тим часом вояки АК самі зазначали, що часто їхні дії не допомагали польському населенню, а лише ускладнювали його становище. «Із Золочева повідомляють, — читаємо у польському звіті, — що польська відплата, застосована у Хлібовичах Свіржських Перемишлянського повіту, у селі, яке до цього часу не було втягнуте в терористичну антипольську акцію, принесла сумний факт: польський загін помилково розстріляв у ньому також шістьох поляків. У Соколівці той самий загін спровокував припущення української акції проти поляків, так що мало бракувало до звернення за допомогою до німців. Так само не були задіяні в антипольській акції жителі сіл Черепин Львівського повіту та Лопушна Біберського повіту. Відплатна акція львівського загону, в результаті якої застрелено кільканадцятьох українських селян, відповідно до панівної тут думки, спричинила хвилю вбивств поляків у Біберському ПОВІТІ»307.

* * *

Протистояння в Галичині, як і в інших регіонах, охоплених в 1943–1944 роках польсько-українською війною, не обмежилося лише двома сторонами. У ньому брали участь радянські партизани, німецькі формації та навіть угорські вояки. Це лише додатково загострювало ситуацію і провокувало подальшу ескалацію конфлікту.



У галицьких умовах діяв ще один чинник, ідентифікувати який досить непросто. Ідеться про Ваффен СС дивізію «Галичина», яка була структурою німецькою армії, проте здебільшого складалася з українців. Тому у звітах АК про антипольські акції українців часто згадуються й ті, які проводилися вояками дивізії за вказівками німців. Бандерівське керівництво, попри те, що офіційно відмежувалося від створюваної дивізії, яку вважало боротьбою українців за чужі інтереси, не цуралося використовувати цю формацію у війні з поляками. В одній із підпільних інструкцій з лютого 1944 року чітко вказувалося: «Використовувати "СС Дивізію Галичина" до боротьби з большевицькою партизанкою й польськими бандами на українських землях»308. Як свідчать документи українського підпілля, німці неодноразово залучали дивізійників до пацифікаційних акцій проти поляків, що часто йшло на руку українцям. «4.03.(або 6.03) 44 р. українські СС-и, — інформує один зі звітів за весну 1944 року, — винищили польську колонію Завонє, яка було осідком і твердинею польсько-большевицьких банд. В акції вбито около 300 людей, село спалено. Знайдено дуже багато зброї й амуніції»309. У польському звіті за квітень 1944 року ідеться про спалення вояками дивізії села Ясениця Польська повіту Кам’янка Струмилова310.

Про небезпеку залучення до протистояння солдатів дивізії інформували у своїх звітах керівництву і польські підпільники. «У Східній Малопольщі, — читаємо в одному з них, — прихід на цю територію Дивізії СС створює небезпеку нової хвилі вбивств. Настрої дивізії не залишають щодо цього жодних сумнівів. Тамтешнє населення бачить порятунок у швидкому радянському просуванні»311.

Польська сторона, своєю чергою, максимально покладалася на допомогу червоних партизанів, які дедалі частіше перетворювали польські поселення на опорні пункти своєї діяльності. У свідченнях радянського партизана Василя Свириди так описується їхнє ставлення до поляків: «Червоні партизани до поляків ставляться прихильно. Поляки їх гостять, дають точні інформації і зв’язкових. Зате червоні партизани заборонили грабувати поляків. Звичайно, коли червона розвідка входить до села, то в першу чергу заходять до поляків, а ці дають їм точні інформації про село, українських партизан, організацію, німців. В польських селах не розоружують поляків, а ще їм лишають зброю. Свирида твердить, що в Вітциню їх командир залишив полякам 4 фінки (до кожної 500 штук набоїв) та 1 кріс і 4 гранати. Поляки села Вітциня намовляли червоних, щоби помогли знищити село Ремезівці, де перебувало багато українських партизан»312.

Співпраця польського підпілля та АК з радянськими партизанами активізувалася навесні 1944 року. «Польське населення і польське підпілля, — читаємо у повстанському звіті за березень, — входить в контакт з більшовицькими бандами та старається за їх поміччю нищити українські села. 13.III польські боївкарі проводили більшовиків по селі Горпині і забирали в наших селян харчеві припаси. Опісля напали на хату станичного, хотіли його вбити, однак йому вдалося втекти. На польськім протиукраїнськім вічу в селі Язениця Польська були запрошені поляками представники більшовицьких банд. Поляки жалувалися перед більшовицькими бандитами, що українці з села Язениці Руської спалили польське село Бербеки. По вічу поляки провадили більшовиків до села Язениці Руської і поінформували їх, котрі хати свідоміших українських селян пограбувати»313.

Один із чільних діячів польського підпілля Адам Островський пояснює активізацію такого співробітництва прямими вказівками коменданта АК на Львівський регіон Філіпковського. «В березні 1944 року Червона армія вигнала німців з Тернополя, і звідти до нас почала поступати інформація, що українських націоналістів радянська влада репресує, і навпаки, поляки таким репресіям не піддаються. Філіпковський різко змінив своє ставлення до радянського уряду і навіть віддав по своїй периферії розпорядження про повну співпрацю польських загонів АК із загонами радянських партизан»314.

Польські підпільники часто використовували антиукраїнські провокації з метою спрямувати радянські репресії не лише проти членів ОУН та УПА, але й щодо цивільних українців. Про один із таких випадків, що стався 28 березня 1944 року в селі Гори Стрийковецькі, розповідають матеріали архівно-кримінальної справи № 16367 у Галузевому державному архіві СБУ. «28 березня 1944 року в умовах прифронтової смуги, — читаємо у постанові про припинення справи, — за необ’єктивною інформацією частини польського населення с. Гори Стрийковецькі про причетність українців-чоловіків села до ОУН без жодної правової основи і оформлення однією з радянських військових частин було розстріляно 29 громадян села Гори Стрийковецькі і навколишніх сіл. Про причини і перебіг даної акції свідок Нагай Є. В. повідомив, що жителі польської національності Брильський Гнат, Робак Стах, Крижановський повідомили командуванню однієї з передових частин радянської армії наклепницьку інформацію про те, що ніби чоловіки-українці з села Гори Стрийковецькі симпатизують ОУН, відмовляться служити в Радянській армії, а у випадку бою можуть виступити на боці німців. 28 березня військовослужбовці невідомої частини зібрали спочатку всіх молодих чоловіків села, потім відпустили осіб польської національності, а згодом чоловіків-українців, що залишилися, розстріляли за селом»315.

Часто співпраця поляків із радянськими силами лише посилювала конфлікт з українцями, підставляючи польські села під удари українських повстанців. Атаки УПА на село Ганачів, про які йшлося вище, за свідченнями Островського, стали приводом для гострих дискусій у середовищі польського підпілля щодо доцільності подальшого співробітництва з червоними. Окремі теренові командири вимагали його припинення від Філіпковського, проте той так і не змінив своєї думки316.

Серед документів українського підпілля знаходимо великі масиви даних про співпрацю поляків із радянськими партизанами чи наступаючими військами. Аналогічні матеріали є і про співробітництво польських підпільників з угорськими військами. Учасник польського загону з цього приводу зазначив, що «в результаті угоди, укладеної представниками АК з угорцями, ліквідаційним загонам АК було надано право робити необмежену кількість бандитських нападів на українські села. Після цих переговорів в нападах на українські села брали безпосередню участь і угорські солдати, які разом з учасниками АК займалися грабунком українського населення»317.

Своєрідним фокусом трагедії польсько-української війни, в якому перетнулися практично всі чинники конфлікту, стали події в селі Гута Пеняцька. «24.2.44 р. українські СС-и знищили до тла центр польського бандитизму с. Гута Пеняцька. Всіх мужчин розстріляли, жінок здесяткували»318. Так украй лаконічно описує трагедію звітодавець українського підпілля. Загалом село згадується у документах ОУН ще напередодні, зокрема, тут знаходимо інформацію про перехід великої групи радянських партизанів (близько шестисот осіб, серед яких, до речі, і згадуваний вище Василь Свирида) в околиці населеного пункту. У Гуті Пеняцькій загін поповнився за рахунок включення до своїх лав місцевих поляків, після чого почав активну діяльність, зокрема, нападаючи на довколишні українські села319. Проте безпосереднім приводом для нападу на село стало вбивство радянськими партизанами кількох німецьких вояків. Партизани відступили, а німці свою помсту здійснили руками українців, вояків добровольчих полків СС. Згідно з різними даними істориків, загинули від 700 до 1 200 поляків. Така велика кількість жертв зумовлена тим, що в селі було вбито не лише його мешканців, але й поляків з околичних поселень, котрі переховувалися в Гуті Пеняцькій як укріпленому центрі. За документами слідства НКВД, в акції, крім дивізійників, брали участь також учасники боївок самооборони з довколишніх українських сіл і повстанський відділ з Волині320. Інформація з цієї справи (як, до речі, і з більшості кримінальних справ) є доволі неоднозначною і суперечливою. Допитані у протоколах спочатку інформували про участь в акції українських повстанців та учасників місцевої самооборони, але згодом один із них виступив із запереченням своїх свідчень, аргументуючи це тим, що вони були вибиті силою і є неправдивими.

Судячи зі звітів українського підпілля з цього терену, ідеться про курінь УПА під командуванням Максима Скорупського — «Макса», який відступив сюди з Волині під тиском фронту. Перебуваючи в нових околицях, повстанці почали самовільні антипольські акції. «Курінь цей, — читаємо у звіті українського підпілля, — робив на польські села акцію. Німці дали нашим до розпорядимости 4 гарматки і танкетку. В цій акції курінь попевнив нетакт. Вистріляли поляків 300 чоловік. В тім теж жінок. Дальше наші зробили акцію на монастир в Підкамені, де було 700 поляків з Волині. Одначе вони втекли ніччю. Вбито 150 поляків. Німці до цеї акції хотіли нашим дати до розпорядимости літаки і дві сотні німаків. Курінний відмовив»321.

На факт співпраці вояків куреня з німцями і її використання у боротьбі з поляками звертають увагу як польські, так і українські дослідники. Проте не відзначають важливого моменту у цитованому документі: антипольська акція «Макса» трактується як «нетакт», тобто порушення головної лінії організації. На думку Володимира Мороза, саме ці самовільні дії М. Скорупського, а також несанкціонований контакт із німцями були причиною усунення його від командування куренем на початку травня 1944 року і виклику в Службу безпеки ОУН, від чого курінний ухилився і дезертирував через Львів на Захід322.

Підтвердженням цієї тези є доля іншого повстанського командира Миколи Олійника — «Орла». Документи про його співпрацю з німцями у проведенні антипольських акцій є відомими і також використовуються, аби довести, що керівництво українського підпілля мало тісні контакти з окупантами і користалося ними у боротьбі з поляками323. Проте не вказується на той факт, що за свою діяльність Микола Олійник — «Орел» отримав смертний вирок, який виконано в присутності його сотні 15 квітня 1944 року.

Історію діяльності сотенного, проведення протипольських виступів, причини засудження до смерті подає дуже цікавий документ «Протокол з діяльности Орла та виконання присуду смерти», написаний його безпосереднім організаційним зверхником Миколою Гошовським. «При кінці лютого 1944 року, — читаємо тут, — вислав я Орла з відділом 60 чоловік в Кам’янецький терен для переведення вишколу, а опісля для виконання певних завдань стисло означеного характеру, які не мали, однак, нічого спільного з будь-якими акціями відносно німців чи поляків». Проте «Орел» дуже швидко відійшов від отриманих вказівок, розпочавши антипольські акції. «Вже в дорозі на місце призначення, — читаємо далі у звіті, — наробив він порядного бешкету, ліквідуючи без нічийого відома й наказу польський присілок Халупки. За ліквідацію Халупок Орел мав стати під суд, однак непередбачені випадки змусили цю справу відложити».

У березні 1944 року на тих же теренах активізували свою діяльність польські підпільники, що вчинили кілька нападів на українські села324. Тому антипольські акції «Орла» швидко додали йому популярності у місцевих українців і привернули увагу німецького командування. У результаті відбулися переговори із крайсгауптманом Нерінгом, внаслідок яких «Орел» домовився про німецьку допомогу. Заручившись підтримкою, він 2 квітня видав листівку до поляків із закликом залишити українські землі. Текст листівки та інформацію про реакцію знаходимо серед документів польського підпілля. «Ця відозва, — читаємо тут, — вразила поляків, й багато родин почало залишати свої хати»325. Дії «Орла» підтримало місцеве повітове керівництво ОУН326, яке видало вказівку про проведення антипольського виступу. Проте ця ініціатива не була узгоджена з вищим організаційним керівництвом. У документі про засудження сотенного з цього приводу сказано: «Орел на власну руку видав листівку до поляків, у якій наказував польському населенню вибратись з того терену, на якому оперував його відділ, загрожуючи неслухняним карою смерти». Цей крок, поруч із несанкціонованою співпрацею з німцями, вирішив долю сотенного «Орла». Виконавець організаційного присуду Микола Гошовський звітував: «Саме прийшов день 15 квітня 1944 року. Сотню поставлено до звіту. Тоді виступив я поперед неї і заявив, що за:

1) невиконання стислих доручень свойого зверхника;

2) за несубординацію ОУН і Проводові;

3) за анархістичне ведення себе по відношенню до Організації] і свойого зверхника;

4) за розконспірування людей і терену;

5) за викривлення нічим несплямленого шляху боротьби ОУН і цілого українського народу за УССД, освяченого кров’ю тисячів національних героїв — Орел буде покараний смертю!

Засуд виконано в тій же хвилині трьома револьверними кулями. Виструнчена сотня спокійно його сприйняла»327.

До травня 1944 року в Галичині тривала завзята війна між підпільними рухами обох народів. Попри те, що обидві сторони в окремих районах видавали листівки із закликом про необхідність негайно залишити територію чи то українцям, чи то полякам, вони були радше елементом психологічної війни і залякування. Масштабних дій, спрямованих на усунення населення, не розпочинали ні українські, ні польські підпільники. Антипольська боротьба ОУН того періоду вилилася, зокрема, в активну роботу Служби безпеки з виявлення та ліквідації ланок польських організацій. Підозрюваними у співпраці з польським рухом опору, як свідчать протоколи СБ, були особи, що проявили себе як активні діячі польського національного руху, громадських організацій міжвоєнного періоду, а особливо ті з них, які виявляли свої антиукраїнські настрої. Відділи УПА здійснювали напади на населені пункти, що були осередками польського підпілля. Однією з найбільших таких акцій у той час був напад на село Острів 31 березня 1944 року328.

Попри не надто активний, порівняно з іншими теренами, перебіг польсько-українського конфлікту в перші місяці 1944 року в Галичині, кількість постраждалих була доволі значною. Документ АК від 5 квітня 1944 року вказує, що на той момент встановлено 5 тисяч жертв серед поляків. При цьому зазначено, що найбільшими були втрати у повітах Рогатин, Підгайці, Бережани, Перемишляни329. Приблизно таку ж цифру польських втрат за перше півріччя подає і узагальнювальний звіт ОУН про боротьбу в 1944 році330.

Повстанські огляди відтворюють, між іншим, і сприйняття власних антипольських дій українським населенням. В одному з таких документів про настрої українців Львова у квітні 1944 року читаємо: «Протипольські акції маси оцінюють і сприймають позитивно, інтелігенція не хоче класти під ними свого підпису, але це не випливає з гуманності, а зо страху перед відповідальністю»331.

Врешті подальше загострення польсько-українського протистояння, черговий провал переговорного процесу, швидке наближення фронту схилили керівництво українського підпілля до прийняття радикального рішення щодо усунення польського населення з українських теренів. В інструкції Крайового проводу ОУН від 5 травня 1944 року читаємо: «З огляду на офіціяльну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати польському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва опісля ліквідувати, а не навпаки»332. Саме цими вказівками регламентувалися масштабні антипольські акції починаючи з травня 1944 року. Як бачимо з їхнього змісту, завданням було усунути польське населення шляхом його виселення. Для загострення ситуації і пришвидшення виселень повстанці отримували дозвіл на ліквідацію чоловіків у населених пунктах, мешканці яких не виїжджали. Але знову-таки, ніде не бачимо вказівок на повне знищення поляків. Загалом інструкції з травня 1944 року переважно співзвучні з рішеннями військової конференції кінця 1942 року. Хоча ніде, ані в цьому документі, ані в інших інструкціях 1944 року, немає покликання на 1942 рік, що вкотре ставить питання, наскільки визначальними були постанови військової конференції, проведеної два роки тому.

Акція виселення поляків навесні 1944 року супроводжувалася не тільки ультиматумами про негайне залишення українських земель, але і спеціальною пропагандистською листівкою «До польського населення на Західно-Українських землях», датованою 12 червня 1944 року. «В ім’я історичної правди пригадуємо, — наголошувалося у тексті листівки, — що на корінних польських землях не згоріло ні одне польське село, підпалене українською рукою, не впала неповинно ні одна польська жертва. Простягнену українським народом руку ви відкинули. За гостинність на українських землях ви відплатилися звірським мордуванням сотень і тисяч мирного населення українського і спаленням сотень сіл. Не дивуйтеся тепер, що гнів і обурення українського народу не має меж. Ви самі позбавили себе права гостинності на українській землі і мусите з цієї землі вибиратися! Український народ має ще на стільки сили, що зуміє вгамувати ваше нахабство і розбещеність та прогнати вас усіх за межі своєї споконвічної землі»333.

У відповідь на розпочату українцями акцію з ультиматумами до такого ж інструменту залякування вдалися і польські підпільники. По багатьох місцевостях Галичини було розкинено листівки з вимогою до українців негайно залишити ці території під загрозою смерті. «Українці! Вбивства і напади ваших банд в злочинний спосіб на спокійне польське населення унеможливлюють наше співжиття і змушують нас до відповіді, — читаємо в одній із них від 16 травня 1944 року. — Наказую українській людності протягом 48 годин залишити місцевості, заселені поляками. Невиконання наказу буде каране смертю. Командир відплатних загонів Ярема»334.

Проте ініціатива в більшості випадків у той час була на українському боці. Звіти українського підпілля подають інформацію з різних районів Галичини. «Згідно з наказом Організації, в цілій Равській окрузі польське населення покидає села. Менша частина поляків лишилася в містах: Рава, Жовква, Немирів, Любачів. Більша частина вибирається на Ярослав і дальше на захід. Тих, що не хотять добровільно опустити наших земель, наші відділи знищують. Польські села, що були центрами польського активу, спалено, як Річки, Ковини. В мішаних селах попалено тільки деякі хати, а багато їхніх господарств лишилось в руках українських селян»335.

Схожі дані маємо із Золочівщини: «Зараз переведено в цілому терені протипольську акцію в формі ультиматумів, зобов’язуючи до певного реченця вибратись полякам з ЗУЗ. Ультимати були дані помимо цього, що в селах стаціонувало військо. Це викликало страшну паніку поміж поляками, і вони почали масово виїжджати на захід». Подібну картину подають звіти польського підпілля: «Польські поселення — як нам повідомляють з багатьох сторін — отримують погрози і заклики до виїзду на захід, які повторюються через кожних кілька днів. Тому еміграційний рух далі залишається масовим явищем. Залишені, осиротілі польські будівлі українці негайно спалюють і знищують, щоб у селі після поляків не залишилося й сліду. Навіть садиби, розташовані настільки близько від українських будинків, що не можна їх спалити без загрози для останніх, старанно розбирають»336. У звіті командування АК Львівського регіону від 11 травня теж зазначалося: «Українська ділянка далі відзначається значним збільшенням убивств. Нині їм, як правило, передує наказ про виїзд українською мовою»337.

Аби спинити паніку і припинити масову втечу, польське підпілля активізувало власні акції проти українців. Часто це були дії, абсолютно симетричні до вчинених українськими повстанцями. «З метою протистояння наказам, які використали українці у відношенню до польської людності, щоб залишала наші терени, — читаємо у звіті одного з польських командирів, — наказав поширити по українських селах і там, де є мішане населення, листівки, що наказували українцям залишити ці терени протягом 48 годин під карою смерті. Для переконання українців, що це не похвальба, в Борщовичах спалено три українські доми, що дало позитивний результат, коли українці почали виїздити з терену. Те саме зробив на периферії міста, на Клепарові, Голоску, Замарстинові, і Збоїщах»338.

Вже в кінці травня, коли на повну силу велися бойові дії між обома підпільними рухами, які знову-таки обернулися масовими втратами з обох боків, реалізовано спробу бодай призупинити їхнє подальше розгортання. З пропозицією про перемир’я вийшли поляки як, очевидно, більш постраждалі у цьому конфлікті. Її було прийнято, хоча обидві сторони в протоколі зустрічі вважали за необхідне застерегти, що ініціатива перемир’я не означає слабкості з їхнього боку, а є лише виявом доброї волі у подоланні непотрібного конфлікту339. Проте масштаби протистояння на той момент були настільки значними, що припинити його швидко не було жодної можливості. Тим паче наближався фронт, який вносив дезорганізацію в лави обох підпільних рухів і, що найголовніше, знову загострював питання належності західноукраїнських земель.

Останні переговори з участю уповноважених українським та польським керівництвом відбулися наприкінці червня 1944 року. Їхнє завершення мало справді символічний характер, тому наведемо тут більший фрагмент із протоколу переговорів:

«Поінформую, для льояльности, — зазначив польський представник, — що приготовляємо в найкоротшому часі одветову акцію. Не можемо не реагуватися на масові вбивства поляків, бо компромітуємося перед народом.

Український представник: Куди задумуєте спрямувати?

Польський представник: По емігрантах, що сьогодні заливають Польщу.

Український представник: Це значить під фальшивою адресою відповідаєте. І не справедлива ціла постановка, бо емігранти не йдуть до вас з тезами, що Краків чи Варшава одвєчнє українське зємє. Отож за що? Пімста?

Польський представник: Ми ще не почали акції»340.

Загалом, за інформацією Миколи Лебедя — референта зовнішніх зв’язків Проводу ОУН, яку він озвучив на Великому зборі Української головної визвольної ради в липні 1944 року, до того моменту з серпня попереднього року відбулося вісім переговорів із поляками341. Наступні після літа 1944 року перемовини між представниками обох підпільних рухів тривали протягом 1945–1946 років на Закерзонні, але вони вже мали лише локальний характер. Тому війна між українцями і поляками тривала до самого переходу фронту.

* * *


Під час антипольських виступів вояки, очевидно, часто виходили поза регламентовані керівництвом українського підпілля рамки. Через те з’являлися додаткові інструкції, які акцентували увагу на тому, що:

«Не вільно:

а) вбивати жінок, дітей і старців,

б) вбивати родин мішаних з українцями,

в) вбивати людей, що не тяготіють до польщини і є властиво українцями-римокатоликами.

Треба:


а) ліквідувати сильні активні польські скупчення,

б) вдарити по польській верхівці,

в) в часі акції забирати зброю, муніцію і майно (худоба, безроги, збіжжа, особливо взуття і одіння)»342.

У вказівках командира УПА-Захід Василя Сидора — «Шелеста» регламентувалась черговість проведення антипольських акцій. Насамперед повстанці повинні були нищити бойові сили ворога, далі вживати заходи проти сексотів та активістів польського підпілля, наступним етапом ставали відплатні акції. Як і в попередньому документі, акцентувалося на неприпустимості вбивств жінок та дітей343.

Крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях Роман Кравчук 27 червня 1944 року наголошував: «Акції мусять проходити планово. Треба, по-перше, дати листівку спеціальну до поляків, щоби вибиралися з наших земель — визначити реченець (три до 10 днів). Опісля дбайте в цілому терені в різних пунктах. Так, щоби акцією обняти цілу область»344.

Така велика кількість регламентуючих документів свідчить, з одного боку, що керівництво українського підпілля намагалося жорстко контролювати перебіг антипольських акцій, не допускаючи самовільних виступів і повторення волинської ситуації річної давнини. З іншого, постійне повторення на неприпустимості вбивства жінок та дітей говорить, що ці приписи порушувалися.

Великі виступи проти ворожих населених пунктів у червні 1944 року проводили не тільки відділи УПА, але й загони польського підпілля. Про один із них — у селі Шоломия недалеко Львова — читаємо в українському звіті: «10/11.06.44 р. о год. 24-ій поляки зі Старого Села, Давидова і Гончар окружили село і почали нищівну акцію, що до неї приготовлялися кілька днів. Почавши обстріл з двох сторін відділами, подалися в середину села. Крім запальних куль із крісів, почали кидати на хати запальні гранати та посипати легко запальним порохом стріхи. Село загорілось з полуденної і західної сторони. Тільки від східної сторони село було вільне. В акції брало участь около 500 чоловік, зо 7 командирами, які держали зі собою зв’язок через вершника. Мали зі собою також санітарний відділ з жіночою обслугою, яка опісля кинулась запопадливо на грабунок. Було багато порожніх возів, призначених на зрабовані речі. Напасники на руках мали білі опаски. Коло год. 2-ої малий відділ УПА з’явився на підмогу селові й напасники хутко втекли. Бандити були узброєні в скоро-стріли, автомати, кріси й гранатомети»345. А ось як ці ж події описували польські підпільники: «Ліквідація гнізда вбивць. 11 числа цього місяця відплатний відділ близько 120 осіб зліквідував центральне скупчення банди різунів у Шоломиї. Спалено 55 господарств, здобуто 2 РКМ і 70 карабінів. Загинуло 96 гайдамаків. Як відповідь за нищення польського майна вбито 127 штук худоби. Відділ не зазнав жодних втрат. Давидів очистився. Українські родини з Давидова отримали наказ залишити місцевість. Одночасно, щоб забезпечити терен, видано такий самий наказ до кількох польських хуліганів»346.

Хвиля протистояння перекинулася влітку 1944 року і на відносно спокійне до того моменту Надсяння. Однією з причин цього став наплив сюди біженців, поляків та українців, які тікали на захід перед наближенням фронту. У червні серед українців Сяноцького повіту поширювано листівку з погрозами за підписом «Керівництво підпільної боротьби». «В рамках відплатної акції, — читаємо тут, — за вигнання дикими ордами українських військ поляків з східних земель вимагаємо натомість вибратися з Сяноцької землі. Польський народ вважає вас зрадниками вітчизни, бо весь час вислуговуєтеся німецькому варварству і то тоді, коли народ геройськи бореться з диким наїзником. Не закликаємо вас навернутися з дороги зради, а засуджуємо вас іменем польського народу на кару смерті, і справедливого вироку кари вам не уникнути»347.

* * *

Польсько-українська боротьба влітку 1944 року особливо загострилася у Львові та околицях. Польськими підпільниками у контексті операції «Буря» опанування міста розглядалося як спосіб демонстрації світові і особливо СРСР потужності власних сил. Таким чином вони намагалися поставити власну крапку в дискусії навколо східного кордону відновленої Речі Посполитої.



Зважаючи на те, що основні німецькі сили були скуті на фронтах боротьби з Червоною армією, та й, зрештою, німці, розуміючи безглуздість тривалої оборони, готувалися до відступу, найважливішим чинником, який міг завадити реалізації польських планів, було українське підпілля. Аби послабити його до моменту остаточного протистояння, командування АК намагалося провокувати антиукраїнські виступи німців. З цією метою у вказівках щодо реалізації акції «Буря» зазначалося, що на першому її етапі антинімецькі диверсії слід проводити лише в українських теренах348. На другому етапі, під час безпосереднього взяття Львова, щодо українців наказувалося: «Всілякі виступи українців в середині міста придушити в зародку через обсадження найважливіших об’єктів, замкнення українських районів і можливу ліквідацію їхніх сил. Перед можливою зовнішньою акцією українців захиститися партизанськими відділами Схід, Захід і Південь, і осередками самооборони, а також обсадженням виїздів з міста, особливо в північній і східній дільниці»349. Разом із тим, згідно з іншою інструкцією щодо реалізації «Бурі», командири загонів АК мали «допильнувати, аби не було ексцесів проти українців. Українців, що виступають проти нас, виловлювати і віддавати совєтам»350. Польське командування побоювалося втратити контроль над ситуацією у випадку масових самовільних виступів проти українців, що з політичного боку могла використати радянська влада, взявши на себе роль захисників українців.

Антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася радикальною шовіністичною пропагандою, спрямованою на АК. «Вояки, — читаємо у спеціальній листівці, — йдете карати!!! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита [...]. За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви — вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини. Українська інтелігенція, яка стоїть на чолі виконавців, є такими самими ж злочинцями, як селяни, що йдуть з ножами і сокирами. Всіх їх мусить досягнути караюча рука польського народу»351.

У дні відступу німців зі Львова, активного розгортання поляками «Бурі», не припиняли своєї діяльності й українські підпільники. Тим паче, що на той момент вони вже мали тут розвинуту мережу осередків. У польському звіті ще з початку травня 1944 року міститься інформація про творення відділів УПА в місті. «Як нас інформують із поважного джерела, — читаємо тут, — у Львові закінчилася мобілізація молодих українців до УПА. Мобілізацію проведено в найглибшій конспірації та таємниці [...] місто поділене на райони, в яких розміщені пости УПА. Окремі "станиці" мають відділи жандармерії, що проводять одночасно розвідку, зокрема й щодо нас»352. Крім дій із захисту власних структур чи українських населених пунктів, українські боївки проводили випереджальні акції проти польського підпілля. Про поборювання поляків з боку СБ ОУН дізнаємося зі справи на одного з керівників служби Григорія Пришляка. У свідченнях Стефанії Кадоб’янської вказується, що результатом цієї боротьби стала ліквідація СБ близько 80 польських підпільників. Орієнтовно таку ж кількість українців Львова вбили поляки353.

Картину подій у Львові під час відступу німців та в перші дні встановлення радянської влади відтворює звіт українського підпілля «Дещо про останні події й ситуацію у Львові й околиці»: «Польські партизанські відділи — Армія Крайова, — читаємо тут, — помагають більшовикам у боротьбі з німцями. При цьому виявились проти-українсько грабуючи, а навіть вбиваючи українців. Перший день зайняття Львова ЧА був кульмінаційною точкою успіхів поляків. На домах повівали біло-червоні прапори, а по вулицях ходили з такими ж опасками молоді поляки. Вони то перебрали на себе міліційний обов’язок. Українці, хвилево прибиті виступами поляків, — відітхнули і зараз тихо змагаються з поляками за опанування керівних і інших постів у шпиталях, фабриках, підприємствах, урядах і т. п. Моменти негативного наставлення до більшовиків у великій мірі уділились полякам, бо поляки почали нищити українців, а більшовики тому положили край. Поки що, крім взивання поодиноких осіб на НКВД, ніщо не роблять. Село боїться більшовиків, місто і підльвівські села — поляків»354.



Цікаво описує Львів перших днів після відступу німецької влади сучасник тих подій, відомий український історик Ярослав Дашкевич: «У липні 1944 року у Львові в останні дні перед та перші після втечі німців фактичним господарем була польська Армія Крайова. Штаб її південно-східного округу містився на вул. Зеленій. Пропагандистським центром став Інститут Осолінських, де видавалися відозви АК та пропагандистська література [...]. Маючи списки відомих українців, намагалися їх затримувати для подальшого знищення. Приходили й за моєю матір’ю Оленою Степанів до нашої домівки на вул. Пісковій 5, але її взяли під захист сусіди-поляки. В українському середовищі загальноприйнятою була версія про вбивство аківцями у ці дні в місті близько 150 українців»355. Оунівський огляд говорить про 50–100 українців, вбитих організованою у ті дні польською міліцією міста356. Факти тогочасної ліквідації польськими формуваннями українців Львова підтверджують і документи НКВД. У звіті про ліквідацію Делегатури уряду та Армії Крайової у місті зокрема читаємо: «Учасники організації [польського підпілля — В. В.] в перші дні звільнення м. Львова, озброївшись гвинтівками, револьверами і гранатами, проводили незаконні обшуки, облави і арешти серед українського населення. Мали місце окремі випадки самовільних розстрілів українців»357.

Попри посилення виступів поляків, для керівництва ОУН очевидним було, що головним ворогом українського визвольного руху є радянська влада. Антипольську боротьбу в новій політичній ситуації слід було згортати. Тому в інструкціях із самооборони зазначалося: «Польський відтинок уважати другорядним». Разом із тим наказувалося проводити негайні відплатні акції у випадку польського терору: «б. На польський терор відносно українців дати негайну відповідь і повідомити за що; в. Не вбивати жінок і дітей; г. Польський елемент, що ставиться прихильно до нас, — зайняти до нього пасивне становище»358.

* * *

Період «романтичних» відносин між радянською владою і польським підпіллям тривав кілька тижнів. Цей час останні намагалися максимально використати для придушення українського визвольного руху як самостійними акціями, так і у співпраці з представниками нової влади. Масовими були випадки вступу колишніх підпільників до винищувальних батальйонів чи міліції, які брали участь у боротьбі проти УПА. «В загальному поляки наставлені до більшовиків неприхильно, хоч зовні того не виявляють, — читаємо в українському звіті з 5 серпня 1944 року. — До українців наставлені з великою ненавистю і дальше продовжують свою провокаційну вислужницьку роботу для нового нашого окупанта. Колишню роботу Кріпо і Гестапо перебрала на себе польська міліція, яка на кожному кроці провокує, доносить на українців і в той спосіб прислуговується для закріплення Радянської власті на Українських Землях. Головне вістря їхньої боротьби є спрямоване проти українського самостійницько-визвольного руху, проти ОУН, проти УПА. Очевидно, НКВД дуже радо вітає їхню співпрацю»359. Повідомлення про активне співробітництво з радянською владою і намагання використати її у боротьбі проти українців містяться у звітах практично всіх теренів Західної України. Це дає підстави вважати такі факти не випадковими, а виявом чітко продуманої політики польського підпілля.



Про винищувальні батальйони, складені з поляків, говорять також радянські документи. Прокурор Дрогобицької області Кригін у своєму листі до секретаря обкому комуністичної партії інформував про діяльність одного з таких батальйонів у містечку Комарно: «а) вояки винищувального батальйону під час виїздів на операції в українських селах били українське населення; б) під час проведення операцій забирали у громадян маєток, не маючи для цього жодних підстав; в) палили будинки під претекстом, що це житло членів бандерівських банд, не маючи на те жодних підстав; г) перебуваючи в селах [...] вояки винищувальних батальйонів називали українців бандитами, бандерівцями; д) під час підпалення будинків в одному із них спалили живцем дві жінки, а одного чоловіка поранили в руку»360. Були й значно кривавіші акції з участю винищувальних батальйонів. Польський історик Анджей Сова подає дані про одну з них, вчинену спільно з радянськими військами в селі Грабівець 28 серпня 1944 року. Її результатом стало знищення 300 господарств, вбивство 86 осіб і арешт ще понад 70361. Очевидно, деякі польські політики намагалися продовжити звичну їм із часів німецької окупації практику боротися з українцями за допомоги окупантів чи їхніми руками. Вони й далі сподівалися, що радянська влада тимчасова і після її відступу треба буде з’ясовувати питання з українцями. Тож краще почати його вирішення заздалегідь, коли можна використати «союзника».

Проте вже незабаром після встановлення радянської влади в Західній Україні стало зрозуміло, що вона не збирається визнавати цих земель польськими, на противагу еміграційному уряду створила маріонеткове утворення — Польський комітет національного визволення, який розглядався як офіційне представництво польського народу. Поступово наростали репресії проти поляків, діячі польського підпілля, колишні радянські союзники стали мішенню для НКВД. Все це дуже швидко відображалося у польських настроях, посилюючи несприйняття нової адміністрації. Не могли не відчути зміни цих настроїв і в керівництві польського підпілля. Для того, аби вони не вилилися в несанкціоновані антирадянські виступи, які могли завадити позитивному вирішенню польського питання на міжнародному рівні, у серпні 1944 року було опубліковано спеціальне звернення до населення, яке опинилося під радянською владою. «Влада Радянського Союзу, який разом з нами бореться проти німецьких злочинців, — читаємо тут, — засвідчила, що окупація польських теренів російськими військами продиктована виключно військовою доцільністю. Зараз, коли вирішується доля нашої вітчизни, мусимо й надалі бути карні, спокійні, розважні»362. Теза про «тимчасову окупацію» була самообманом, адже радянська влада ніколи не заявляла про це, ніколи не стверджувала, що готова прийняти кордони Польщі станом на 1939 рік. Відразу після відступу німців, хоча війна ще тривала, червоні розгортали на західноукраїнських землях репресивний апарат, спрямований як проти українського визвольного руху, так і проти польського підпілля.

Зміну опіній серед поляків уважно спостерігали й українці, які вважали, що це може стати підставою для зміни у взаєминах. У політичних інструкціях ОУН із серпня 1944 року наголошувалося: «У відношенні до польської національної меншини стати на становищі вижидання. Є багато даних думати, що поляки якраз тепер проходять процес перегрупування і переставлення на протисовітські рейки. Якщо це наступило би, то ми готові їх залишити в спокою. Тому доложити старань, щоб виказати полякам, що ми їх тепер не зачіпаємо. Бити, одначе, тих поляків, які стають на службу большевикам (міліція, сексоти), подаючи при тому до відома, що б’ємо їх не як поляків, а як большевицьких агентів. Не дозволяти, щоб маса сліпими своїми відрухами визначувала нам наші тактичні прийоми»363.

Вивчення ситуації та думок польського населення вилилося, зокрема, в наказ командування УПА-Захід від 1 вересня 1944 року про припинення антипольських акцій: «Є познаки відвороту поляків від НКВД, цим самим можливості наближення до українців. Засадничо масові протипольські акції припиняється. Одначе послідовно проводити їх належить проти всього польського елементу, який будьвчім співпрацює з НКВД, та тими органами московського імперіялізму, що йдуть на моральне і фізичне знищення українського народу»364.

За інформацією НКВД, саме наприкінці 1944 — на початку 1945 років зафіксовано випадки, коли «представники окремих загонів АК з власної ініціативи шукали і входили в контакт із загонами УПА, як на території Західної України, так і Польщі»365.

Подальшому загостренню антирадянських опіній серед польського населення Західної України сприяло започатковане у вересні виселення звідси поляків та посилення репресій НКВД проти членів польського підпілля, особливо помітне в останні місяці 1944 року: «Акція большевиків почалась по всіх районах майже в один час, около 20.XII.44. Так арештовано в Роздолі 40 поляків, в Журавні на початку 10, а опісля більше, в Жидачеві, в Стрию 250, переважно інтелігентів. Між арештованими був визначний член польського підпілля. Знайдено радіовисильню, багато зброї, амуніції й кулеметів. Арешти пройшли по польських селах. Проведено облаву на Руду й Луковець, де між іншим зловлено поляка з англійської розвідки»366.

Польське населення намагалося саботувати радянські розпорядження про виїзд із західноукраїнських земель і не полишало місць свого проживання, траплялися випадки силового спротиву виселенням. «Мимо зарядження поляки не вибираються, — читаємо в українському звіті за листопад 1944 року з Тернопільщини. — По деяких селах поляки не признаються до своєї національності, називаючи себе українцями. Частина почала переносити метрику з костела до церкви. Все таки більша частина ставить рішучий спротив вивозам, уживаючи при тому навіть зброї проти большевиків (Підвисоке, Гута). Большевики через те ставляться до них з недовір’ям, мовляв, ми їм дали зброю, а вони уживають її проти нас»367.

Зважаючи на зміну політичної ситуації на кінець 1944 — початок 1945 року, польсько-українське протистояння в Галичині помітно згасає. Хоча далі фіксуються окремі його спалахи. Згідно зі звітом польського підпілля, за період 20 грудня 1944 – 15 січня 1945 року вбито 700 поляків на Тернопільщині, жертвами анти-польських акцій стали 130 осіб у районах Скалат, Жидачів, Рогатин368. У польських звітах теж відзначають бажання радянської влади й надалі роздувати польсько-український антагонізм369. Очевидно, щоби не допустити переростання антирадянських настроїв серед поляків в організовану боротьбу.

Посилення цих тенденцій не зуміли використати для подальшого розгортання своєї діяльності представники польського національного підпілля на західноукраїнських землях, передусім через політичну неготовність. Надмірне сподівання на вирішення питання польських кордонів на міжнародному рівні і крах цієї концепції спричинили розгубленість серед польських політиків. Провести реорганізацію для протистояння колишнім союзникам не змогла й Армія Крайова, структури якої швидко зазнали великих втрат від радянського карально-репресивного апарату і відтак припинили свою діяльність. Зрештою, із масовим виселенням поляків із Західної України аківці втратили соціальну базу та політичну доцільність існування на цих землях.

Проте польсько-українська війна не завершилася із припиненням протистояння в Галичині та на Волині, не зупинило її навіть закінчення Другої світової війни у 1945 році. Війна тривала ще два роки — до 1947-го. Тереном її дій стали південно-східні землі відновленої Польщі, які в термінології українського національного руху називалися Закерзонням. Причиною продовження були спроби польської влади остаточно позбутися тут української присутності.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка