Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка13/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Частина IV

ВІЙНА ПІСЛЯ ВІЙНИ



Розділ 1

1945 рік. Згасання війни в Галичині і початок на Закерзонні


Завершення Другої світової війни в Європі не зупинило подальшого розвитку польсько-української війни. Скоротився її географічний ареал, але не завзятість сторін у протистоянні. Вогнище конфлікту врешті остаточно вигасло на теренах Волині, швидко пішло на спад у Галичині.

Документи українського підпілля фіксують антиукраїнську діяльність поляків, що діяли тут у лавах радянської міліції чи винищувальних батальйонів, протягом першої половини 1945 року. В інформації з Тернопільщини за травень 1945 року вказується: «Поляки й на дальше на протиукраїнськім відтинку дуже активні (в виді польських міліцій). Крім того, що помагають більшовикам, відділи польських "стрибків" самочинно роблять скоки на українські села, рабують, а навіть вбивають мирне населення і роблять засідки та доноси навіть на цілком невинних людей. Найактивніші польські протиукраїнські осередки є в Бучацькому та Теребовельському надрайонах та Маловоди в Золотницькому районі»370. На думку оунівців, антиукраїнська діяльність поляків у міліції інспірувалася польським підпіллям, яке таким чином намагалося боротися з українським визвольним рухом, імовірно, використовуючи досвід часів німецької окупації.

Антипольські репресії радянської влади зумовили покращення польсько-українських стосунків на теренах Галичини. В інформації зі Львівщини з липня 1945 року читаємо: «Натиск большевиків на поляків зовсім злагіднив їх ставлення до українців. В Добромильщині завважується цілковитий зворот у наш бік, вони домагаються мітингів наших повстанців та закликають до спільної боротьби проти большевиків»371.

У листівці з 3 травня 1945 року, підписаній «Керівництвом польської підпільної боротьби», читаємо: «Українці! У цю важливу історичну хвилину час перекреслити помилки минулого [...]. Закликаємо Вас до єднання і об’єднання Ваших сил з нашими в спільній боротьбі з одвічними спільним ворогом обох народів — Росією, і з ворогом національної думки — комуною. Зараз, коли стоїмо у вогнищі боротьби, коли триває вирішальний бій про буття чи небуття наших народів, відкладімо на бік національні суперечки. Будьмо певні, що коли спільна воєнна доля об’єднає нас на полях битв, важко буде нас розділити, коли після перемоги будуть вирішуватися наші мирні стосунки»372.

Поліпшення відносин керівництво українського визвольного руху намагалося використати для продовження цілком припинених після липня 1944 року переговорів. 6 липня 1945 року на Станіславівщині відбулися перемовини місцевого керівництва ОУН, представленого провідником Карпатського краю Ярославом Мельником, із, на жаль, неозначеними у документі представниками Армії Крайової. Як свідчить звіт Ярослава Мельника про цю зустріч, розмова мала вступний характер, і її метою був, передусім, взаємний обмін інформацією. Обидві сторони дипломатично відмовилися обговорювати питання державної належності західноукраїнських земель. З українського боку були запропоновані конкретні кроки щодо розвитку співпраці. «На пропозицію підпорядкувати відділ АК у Галичині диспозиційному штабові УПА, — відповіли задовільно, — читаємо у звіті, — але всі справи того порядку мали б бути предметом обговорення їхніх і наших центральних властей. Порушувано справи льояльних взаємовідносин та ліквідації вислужницького елементу, без огляду на національне походження, на що поляки вповні погоджуються»373. Аківці також повідомили, що відправлять на захід свого представника для отримання дозволу щодо подальших кроків. З цього можна зробити висновок, що польська сторона на зустрічі була представлена не уповноваженими керівництвом АК, а лише однією з тих груп, які продовжували свою діяльність в умовах радянської окупації. Найважливішим наслідком цих перемовин було відновлення контакту з польським підпіллям, втраченого влітку 1944 року.

Проте вже дуже швидко цей контакт знову став неможливим. Після масової депортації радянською владою польського цивільного населення з Галичини можливості для продовження роботи польського підпілля постійно скорочувалися, і вже незабаром його структури повністю припинили тут свою діяльність. Тому не досягнуто конкретних результатів співпраці між АК та УПА. Разом із тим виселення поляків із Галичини остаточно припинило тут польсько-українську війну. Та незначна кількість, що залишилася, не ставила собі за мету продовження боротьби за «польськість» цих територій, а тому й не розглядала українців як ворогів. Так само й представники українського підпілля не бачили в них загрози, ба навіть трактували їх як можливих союзників у антирадянській боротьбі.

Одним із останніх документів українського підпілля Галичини щодо поляків було звернення УПА з 1947 року. «Поляки, що живете в Україні, — читаємо в ньому, — в селах, у яких зараз перебуваєте, час від часу появляються українські революціонери. Нав’язуйте з ними приязні відносини! Допомагайте їм, чим можете! А якщо не хочете мати з ними приязних стосунків і якщо не хочете допомагати їм у боротьбі проти більшовицької Росії — ворога України і Польщі, — то хоч дбайте про те, щоб ніхто з Вас ніколи не доносив більшовицькій владі на українських революціонерів, ні на населення, що з ними співпрацює. Українські революціонери ні одному чесному полякові, ні одному польському патріотові не роблять і не будуть робити кривди. Вони карають лише тих поляків та й українців, що вислуговуються перед більшовиками на шкоду українській боротьбі проти Сталіна за Українську Самостійну Соборну Державу, яка забезпечуватиме вільне, щасливе життя не тільки українського народу, але й усіх національних меншостей, в тому і польської, що житимуть на її території.

Не знищуйте нашої революційної літератури, а читайте і розповсюджуйте її!

Ми, українські революціонери, простягаємо всім чесним полякам, польським патріотам свою дружню руку і закликаємо їх боротися разом з нами проти більшовицьких наїзників за створення самостійних держав українського і польського народів. За вами, поляки, залишається право й можливість прийняти або не прийняти цю нашу дружню пропозицію»374.

* * *


Останньою ареною польсько-української війни стали українські етнічні терени, включені до відновленої Польщі. Землі південно-східної Польщі, в документах українського підпілля означувані як Закерзоння, протягом 1945–1947 років стали як полем завзятого протистояння між українцями та поляками, так і місцем, де було досягнуто конкретних результатів у співпраці підпільних рухів обох народів. Належність даних територій до Польщі була визначена угодою між польським комуністичним і радянським урядами від 27 липня 1944 року375. Через півтора місяця після цього, 9 вересня, ще одним підписаним договором регламентовано переселення українців звідси на територію УРСР, а поляків — із УРСР на польські землі376.

Вкрай негативно згадані угоди оцінило керівництво українського визвольного руху, яке у своєму зверненні від 19 жовтня 1944 року назвало переселення засобом винищення українців і закликало до активного спротиву377. Зрештою, саме ці договори визначили подальшу долю Закерзоння та його мешканців, зокрема посилюючи польсько-українське протистояння.

Як і на інших теренах, учасниками конфлікту з українського боку були структури визвольного руху — ОУН та УПА, а також цивільне населення. Зважаючи на те, що протягом 1945–1947 років територія доволі чітко контролювалася українським підпіллям, тут практично не зустрічаємо інформації про діяльність самовільних українських збройних угруповань чи кримінальних банд, типової для 1943–1944 років.

З польського ж боку палітра учасників була значно ширшою. Це — військові формування польського антикомуністичного підпілля, так само неоднорідного. Воно було представлене як продовжувачами АК — організацією «Вольносць і нєзавіслосць» (ВіН), так і крайніми правими «Народовими Сілами Збройними» (НСЗ) чи лівими «Батальйонами хлопськими» (БХ). Також тут діяли офіційні формування польської держави: Військо Польське (ВП) та його допоміжні структури: Міліція обивательська (МО), Охотніча резерва міліції обивательскей (ОРМО), сили безпеки польського комуністичного уряду Ужонд бєзпєченства публічнего (УБП) та Корпус бєзпєченства вевнєшнего (КБВ). Активними залишалися звичайні кримінальні банди, котрі посилили свою діяльність у момент повоєнної розрухи.

Така широта учасників конфлікту, а також іноді безпосередня і постійна непряма участь у ньому третьої сторони — СРСР, надали йому значної гостроти і, як і раніше на інших теренах, вилилися у значні втрати серед цивільного населення.

На Закерзонні структури українського визвольного руху розгорталися значно пізніше, ніж в інших частинах Західної України. Тому коли навесні 1944 року на Холмщині почалося масове знищення українських сіл, для їхнього захисту вислано відділи УПА з Волині та Галичини, і вже в безпосередній боротьбі почали творитися перші місцеві відділи. На південь від цих земель, в Надсянні, ще кілька місяців зберігався спокій. Повстанські відділи почали створюватися тут щойно в липні 1944 року. Головною причиною став не конфлікт із поляками378, а наближення фронту і підготовка українського визвольного руху до нових умов діяльності. Саме намагання уникнути репресій комуністичного режиму та мобілізації до Червоної армії штовхало до повстанських лав велику кількість українців, особливо тих, які відзначилися в антирадянській діяльності чи у співпраці з німцями. Ще однією причиною розбудови тут УПА стала концентрація біженців із Західної України, які з різних причин хотіли вступити до повстанської армії379. Тому місцеве керівництво ОУН віддало наказ своїм членам, які були в рядах української поліції, залишити станиці, перейти в підпілля та намагатись приєднатися до відділів УПА380.

Повстанські відділи творилися з неймовірною швидкістю: на серпень 1944 року їх уже одинадцять загальною чисельністю близько двох тисяч осіб. Одним із основних організаторів був Василь Мізерний — «Рен», який, зв’язавшись із Головною командою УПА, прозвітував про виконану роботу. Можливо, несподівано для себе він отримав таку відповідь: командування Повстанської армії, у зв’язку з переходом у більшовицьке запілля, не планувало створювати нових відділів, навпаки, намагалося обмежити їхню кількість до найбільш бойових одиниць із вояків, готових до важкого протистояння за більшовицької окупації. Ці зауваження обгрунтовувалися розумінням суттєвої відмінності нових умов повстанської боротьби від боротьби з німцями381.

Отже, керівництво визвольного руху не збиралося розбудовувати масової збройної сили на Закерзонні. Додатковим доказом цього є те, що протягом тривалого періоду, аж до кінця 1945 року, відділи на цих теренах підпорядковувалися командуванню галицьких та волинських воєнних округ («Буг», «Маківка» — УПА-Захід, «Турів» — УПА-Північ). Очевидно, вважалося достатнім утримання тут підпільної мережі ОУН. Тим не менше, новостворені сотні стали частиною структури УПА, пройшли необхідний військовий вишкіл і 24 вересня 1944 року, виконуючи наказ Головної команди УПА, двома групами рушили на схід для переходу фронту. На Закерзоння вони повернулися в листопаді — грудні 1944 року.

Протягом зими 1944–1945 років відділи УПА на Закерзонні не проявляли особливої активності через несприятливу для партизанської боротьби зимову пору, а також тому, що до січня 1945 року ці території були безпосереднім запліччям радянсько-німецького фронту, що мало наслідком велику насиченість місцевості військами Червоної армії та НКВД. 3 лютого цього року посилено охорону радянсько-польського кордону, що відірвало структури визвольного руху на Закерзонні від керівництва. Це змусило Провід ОУН провести в березні 1945 року реорганізацію місцевих клітин ОУН і об’єднати їх у самодостатню структуру Закерзонського краю на чолі з досвідченим підпільником Ярославом Старухом — «Стягом». Тим часом відділи УПА ще до жовтня не творили окремої структурної одиниці. Ймовірно, керівництво Повстанської армії й надалі не вважало за доцільне розбудовувати тут свою мережу.

* * *


Чинником, який змінив думку щодо необхідності існування збройної сили на Закерзонні, став польський терор, що розпочався ще в перші місяці 1945 року. У документах українського підпілля як постраждалі від польських атак у цей період згадуються Завій (напад на село здійснено 19 січня 1945), Середниця (3 лютого 1945), Пашова (16 лютого 1945). У звіті провідника надрайону «Холодний Яр» про акцію в останньому з названих сіл читаємо: «Дня 16.II.45 р. Польська міліція в числі коло 150 обступила село і увійшла на ревізію. Ідучи селом, грабували в людей харчі і виконували побої зовсім задурно. [...] Після цього почали палити хати і рабувати все добро, що населення рятувало. Хто гасив вогонь, до того зараз стріляли з ППШ»382. Загалом акції охопили кільканадцять сіл Надсяння. На думку історика Євгена Місила, «відразу після того, як ці терени покинула Червона армія і розпочалася акція переселення до СРСР, почалися посилені напади на українські села. Вони мали одну основну мету — силою змусити українців виїхати з Польщі»383.

Про ці антиукраїнські виступи розповідають шокуючі своєю відвертістю спогади одного з їх учасників, вояка польського підпілля Стефана Домбського. «Не було в цих акціях жодної жал ості, жодних вибачень, — писав він. — Не міг я нарікати і на своїх товаришів по зброї. Тільки "Твардий", який мав особисті претензії до українців, перевищував сам себе. Коли ми входили до українського будинку, наш "Вілусько" [інше псевдо Вільгельма Цвьока — "Твардого" — В. В.] ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого. Я з "Луїсом" переважно ставав під двері та вікна, натомість напівпритомний "Твардий", старий ножевик зі львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавицю, якою розколював черепи, наче макові головки. Одного разу зібрали три українські родини в одному домі, й "Твардий" вирішив прикінчити їх "весело". Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати "Тут узгір’я, там долина, в дупі буде Україна..." І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали.

Це була їхня остання пісня. Після закінчення концерту "Твардий" так жваво взявся до праці, що ми з "Луісом" втекли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав»384.



Масштаби антиукраїнського терору стрімко зростали і навіть привернули увагу радянського керівництва. У звіті про переселення на ім’я Микити Хрущова зазначалося: «Від другої половини лютого цього [1945 — В. В.] року до українського населення Перемишльського повіту, яке має бути евакуйоване в Україну, застосовується нелюдський терор. У численних випадках населення масово вбивають, а майно і худобу грабують»385.

Терор наростав, швидко досягши свого апогею навесні 1945 року. 3 березня вчинено жорстокий напад на село Павлокома, жертвами якого, за різними даними, стали від 366 до 500 українців386. Це село стало своєрідним символом трагедії українців Закерзоння, тому наведемо тут ширшу реконструкцію подій, відтворену за документами та спогадами відомим дослідником Євгеном Місилом.

«Уночі, 3 березня 1945 року, українське село Павлокому в Березівському повіті оточили кількасот озброєних вояків Армії Крайової під проводом поручника Юзефа Бісса псевдо "Вацлав". На світанку за умовним сигналом вони пішли в атаку. Помітивши їх кількість, більшість переляканих мешканців покинули свої домівки й сховалися в павлокомській церкві, сподіваючися, що її мури і святість захистять їх від лиха. Частина ж, переважно чоловіки й старі, залишилися вдома чи пробували сховатися у саморобних криївках, влаштованих головно в господарських будівлях. Вояки АК, все тісніше стискаючи кільце навколо Павлокоми, наближалися до її центру. Як свідчать очевидці, майже всіх, кого вони зустрічали по дорозі, вбивали на місці. На цій фазі акції застрелили принаймні 50 осіб, серед них багато жінок і дітей. Тоді ж убили майже усіх українців, які жили на т. зв. присілках. Їхні тіла лежали непохованими ще багато тижнів. Коли село вже опанували, до Павлокоми наспіла валка возів з поляками з Динова й сусідніх сіл: Дильонгової, Бартківки й Сільниці. Їхали грабувати.

Українців, знайдених у криївках, убивали або гнали до церкви чи Народного дому, в якому була читальня ім. Тараса Шевченка Товариства "Просвіта". Там їх піддавали селекції: мужчин, жінок і дітей віком понад сім (за іншими джерелами десять) років виводили надвір, формували з них колону по двоє і гнали на старий, уже не діючий, греко-католицький цвинтар, ставили над викопаними ямами й розстрілювали. Лише малих дітей разом із їхніми матерями й вагітних жінок, загалом близько 40 осіб, під конвоєм кількох озброєних чоловіків відвели до найближчого українського села Селиськ. Далі під загрозою смерті, вони мали йти вже самі — "на Україну, за Збруч"»387.

Ймовірно, схоже, з різною кількістю жертв, відбувалося й знищення інших українських сіл у той час. Як свідчать радянські документи: «Виконувачі цього розбою — озброєне польське населення і міліція. Розбій вчинили, головним чином, з метою вигнати і пограбувати українське населення, щоб воно не змогло вивезти худобу і майно. Місцева влада не робить нічого, щоб припинити розбій і грабежі»388.

Про спільні акції міліції та озброєних груп місцевого населення розповідають і документи українського підпілля. У звіті про одну з них із березня 1945 року читаємо: «Польська міліція та штурмовці (близько 300 осіб) пограбували села Люблинець Новий і Старий, спалили їх (на 80%) і вбили 66 осіб, при тому 4 жінки»389. В іншому документі УПА польську міліцію названо не лише співучасником нападів на українські села, а й їх організатором. «Поляк Кухта Микола з Радави, — читаємо у вістях Ярославщини та Любачівщини, — що повнив службу міліціянта в селі Радава, зізнає, що банди, які сейчас нападають на українські села, організували міліціянти»390.

Стефан Домбський згадує про інший аспект співпраці між польським підпіллям та міліцією: «У ліквідації українців нам допомагала також місцева Громадська міліція. Ми мали один "свій" відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювалися в підпалі польських сіл, просто віддавали нам їх для розстрілу. Замість відвозити їх до головної комендатури чи до судів, давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була робота лише для мене та "Твардого". Йшли туди переважно ввечері і потім — понад річку. Тут ставили людину на підвищення і для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води [...]. Ці тіла випливали на поверхню тільки через тиждень. Пливли за течією, роздуті, наче вагітні, сині, повні дірок»391.

Активний учасник українського визвольного руху на Закерзонні Іван Кривуцький був одним із тих, хто за дорученням керівництва підпілля розслідував антиукраїнські акції навесні 1945 року. Він також констатує активну співпрацю місцевої польської міліції з різноманітними напівкримінальними-напівполітичними збройними групами. У своїх спогадах він яскраво описує враження від побаченого в одному з українських сіл. «11 квітня, — читаємо в його книзі "Де срібнолентий Сян пливе...", — поляки з Гути Березької і Бірчі разом з міліцією над ранком вимордували українців у селах Бахові, Берізці і Сівчині. На другий день від Проводу надрайону я отримав доручення, щоб на місці скласти протоколи з прізвищами жертв. За ніч ми дісталися до Бахова. [...] Що робилося на місці — страшно згадати. В деяких хатах усе побите, поламане, хто живий — утік, боявся повернутися, щоб хоч поховати рідних. Усе це сталося несподівано. Люди весь час жили мирно, ніколи з поляками не ворогували, їх навіть не насторожила трагедія Павлокоми кілька тижнів тому. Поляки над ранком набігли, вимордували, понищили, а що можна забрали з собою і втекли через ліс — не затримувались ні на хвилину. Все робилося поспіхом, наче боялися, що хтось наздожене. Ми прийшли через день після нападу, село було напівпорожнє, частина хат згоріла. Багато людей боялися повертатися. Залишилися ті, що сховалися десь по криївках. Спочатку я заходив до кількох хат і записував прізвища помордованих, але коли на підлозі побачив тіло шестиденної дитини, у котрої не можна було розрізнити ні голівки, ні ніжок, ні ручок — став записувати прізвища жертв лише зі слів гурту людей, які мене супроводжували. Коли хтось з них на плебанії покликав подивитись, що зробили зі священиком (здається, забили поліно до рота), я не пішов»392.

Підтримуючи та ініціюючи антиукраїнські акції, польська влада намагалася пришвидшити переселення українців із теренів Закерзоння і таким чином позбавитися їхньої присутності в межах відновленої держави. Безпосередній зв’язок між цими діями і переселенням вбачали співробітники НКВД, які звітували керівникам партії, що «у лютому — березні 1945 року бандитські формування АК масово підпалювали українські села, грабували і вбивали населення. Внаслідок цих дій значно збільшилось надходження заяв на евакуацію. У лютому і березні 1945 року в Любачівському, Ярославському і Перемишльському повітах заяви подали 27 590 родин, тоді як протягом попередніх 5 місяців надійшло тільки 12 872 заяви»393. У тих же звітах співробітники радянських органів держбезпеки повідомляли, що за неповними даними лише протягом березня 1945 року «спалено українських господарств — 959; пограбовано українських господарств — 500; вбито і поранено українців — 925»394.

Не припинилися антиукраїнські акції і наступного місяця. «16.IV польська міліція і військо зробили акцію на с. Гораєць. Вже о годині 3-ій обступили село зі всіх сторін, найгустіше від ліса. До села ввійшли о годині 5.30. Населення почало втікати. Поляки почали ловити і стріляти. Друга частина зайнялася паленням господарств і рабованням українських хат. Під час акції спалили ціле село (180 господарств). Вбили 135 людей, з цього 69 мужчин, 40 жінок та 27 дітей до літ 15. Акція тривала до години 8-ї рано»395.

У ніч із 17 на 18 квітня на українське село Малковичі коло Перемишля напала банда поляків із сусіднього села Орли. Жертвами атаки стали 153 українці396. Наступного дня «18.IV.45 польська міліція і різні банди напали на с. Пискоровичі і проводили акцію через три дні — стріляючи українське населення, яке з’їхалося з сусідніх сіл, втікаючи перед терором польських банд»397. Свідок цих подій Марія Ожга подає більш детальну інформацію про акцію, здійснену польськими підпільниками на чолі з Йозефом Задзєрським — «Волиняком»: «В школі Пискорович знаходилося близько двохсот осіб українського походження з Рухова, Пискорович, Теплиць, Ожани, Дубровиці, які мали виїхати до СРСР [...]. З самого ранку оточено село і школу. До школи ввійшли, як казали свідки, чотири замаскованих чоловіки, які виконали екзекуцію осіб, що перебували в школі. Згідно списку в школі, загинуло 180 осіб. Врятувалося, напевно, кілька (Шикула, молодий хлопець, сховався під софітом, дівчина Сорока вціліла під тілами вбитих). Крім того, вбивано втікаючих. Багато осіб згинуло над Сяном. Там відбувалося полювання на недобитків. Деяких застрелено у селі при забудовах [...]. В сумі загинуло близько 300 осіб в Пискоровичах»398.

За підрахунками сучасних польських дослідників, різні збройні польські формації (як підпільні, так і державні) навесні 1945 року атакували 78 українських місцевостей, жертвами чого стали від 2 600 до 3 900 осіб399. Схоже, нещодавно віднайдені документи українського підпілля уточнять цю цифру, і вона зросте.

* * *

У відповідь українські повстанці здійснили ряд антипольських виступів, зокрема проти польських осередків та міліційних пунктів. Проведенню акцій як проти населених пунктів, так і проти окремих станиць міліції передувало видання і поширення листівок із погрозами про можливу кару у разі неприпинення антиукраїнських дій. За інформацією Василя Галаси, заступника провідника ОУН на Закерзонні, всього протягом одного весняного місяця від 15 квітня до 15 травня українські відділи ліквідували більше 20 постів Міліції обивательської400.



Найбільшими антипольськими акціями цього періоду, які в українських документах подаються як відплатні, стали напади повстанців на села В’язівниця та Борівниця. «17.IV.45 о год. 4.30 відділ командира Залізняка зробив відплатну акцію на с. В’язовницю, — читаємо про це в повстанському звіті. — Спалено 160 господарств і вбито понад 200 поляків. В тому числі більшість штурмовців, міліціянтів і большевиків. Наші втрати 8 вбитих, 7 ранених»401.

Друга акція відбулася через чотири дні, 21 квітня, і була спрямована проти села Борівниці, жителів якого повстанці звинувачували в антиукраїнських діях. Ось як описує її учасник Іван Кривуцький: «Уночі на 21 квітня три наші сотні оточили Борівницю, і як тільки засіріло, почався бій. Найдовше захищалися ті, що вибралися на дзвіницю костелу. "Сліпий" [справжнє прізвище Котвіцький, командир польської збройної групи — В. В.] зі своєю п’ятіркою "волиняків" утік відразу після перших пострілів. До 10-ї години все затихло, лише горіло кілька хат. Загинуло троє наших стрільців. З місцевих поляків, які здалися, було відібрано, здається, 27, які вирізнялися під час нападів на українські села разом із Котвіцьким. Їх розстріляли серед села, а інших відпустили. Поспішаючи, попередили все населення, щоб вибирались із хат, бо о 14-ій годині будемо палити село»402. Автор мемуарів не наводить кількості загиблих у ході штурму поляків, яка мала би бути значною, зважаючи на те, що оборона села була завзятою.

Отож, навесні 1945 року подальше розростання конфлікту було більш ніж імовірним, він міг набрати масштабів протистояння на Волині чи Галичині у 1943–1944 роках. На заваді цьому стали переговори 29 квітня 1945 року у Селиськах Березнівського повіту між представниками українського і польського підпілля та підписання угод про перемир’я і співпрацю у боротьбі з НКВД403. На думку згадуваного вище учасника переговорів Івана Кривуцького, безпосереднім приводом для перемовин стала повстанська акція проти Борівниці. Поляки відзначили, що її проводили не сили самооборони, а добре озброєні і структуровані відділи УПА. Це засвідчило наявність вагомої збройної сили українців, а отже, схилило поляків до миру404.

Розбудова в цьому терені українських повстанських відділів, що стала наслідком польських акцій, не лише зупинила їх, але й посприяла зближенню польського та українського національних рухів.

Досягнуте перемир’я вилилося в суттєве зменшення масштабів взаємного протистояння, а відтак і в сповільнення темпів виселення українців. «У квітні кількість АКівських нападів зменшилася, — звітували своєму керівництву співробітники НКВД про ситуацію на Закерзонні, — і тому населення під різними приводами утримується від виїздів, а часто забирає подані заяви»405. Далі у документі наводяться такі цифри: спалено 180 українських господарств, вбито і поранено 620 цивільних українців.

21 травня 1945 року відбулася наступна зустріч між представниками обох підпільних рухів у селі Руда Ружанецька на Холмщині. З українського боку її учасниками були місцеві керівники підпілля, а також делегований найвищим керівництвом українського визвольного руху Юрій Лопатинський406. Через кілька днів, 27 травня, підпільники провели першу спільну акцію проти міліції Варяжа і Хороброва. Діалог тривав ще понад рік.

Хоча кількість жертв конфлікту в результаті перемир’я і зменшилася, проте зупинити протистояння відразу було неможливо, адже значна частина польських збройних угрупувань не контролювалася польським підпіллям, а тому не вважала для себе обов’язковими ці угоди. Крім того, в терені й надалі активно діяли різноманітні кримінальні банди, що не мали чіткої політичної орієнтації чи навіть певного національного забарвлення.



Одна з останніх кривавих акцій того періоду відбулася в українському селі Верховини 6 червня 1945 року. За підрахунками українських підпільників, жертвами стали 196 цивільних осіб407, її виконавцями був відділ «Народових Сил Збройних» (НСЗ) під командуванням Станіслава Секули — «Сокола». «Спеціальна комісія, — читаємо в документах слідства, — яка прибула на місце злочину, налічила серед останків 65 дітей віком до 11 років. Вбито також трьох старих людей віком понад 80 років»408. Учасник акції вояк НСЗ Мар’ян Ліпчак зізнавався: «Переважно стріляли без розбору, від найменших дітей до старих, такий був наказ Шарого [Мечислава Паздерського, одного з командирів загону — В. В.409.

Трагедія села Верховини цікава не тільки тому, що стала однією з останніх у період весни — літа 1945 року, а й тому, що її розголос забезпечила польська комуністична влада. Було створено спеціальну комісію, її матеріали публікувалися в тодішній пресі. Очевидно, все для того, аби скомпрометувати польське антикомуністичне підпілля. Про трагедію інших українських сіл, знищених зокрема з участю комуністичної влади, воліли не говорити взагалі. «Ті, хто кричать і судять за Верховини, — читаємо про це в листівці ОУН, — самі одночасно допускаються до таких самих злочинів, самі їх організовують і проводять»410.

Врешті зусилля керівників українського та польського визвольних рухів увінчалися успіхом, і взаємне поборювання влітку 1945 року практично припинилося. А разом із тим було цілком заблоковано переселення. Звіт українського підпілля за липень — серпень цього року говорить: «Акція виселювання українців до УРСР продовжується дальше, однак в останніх місяцях не дала більших результатів. Повиїздили деякі кацапські оселиці Лемківщини і рештки записаних перед тим Холмщаків»411.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка