Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка14/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Розділ 2

1945–1946 роки. Переговори, перемир’я, співпраця з польським підпіллям


Перемир’я між українським та польським підпіллям створювало підстави для налагодження тісніших стосунків між ними і їх переростання в активну співпрацю. Тим паче, що ситуація, в якій опинилися обидві сторони після завершення Другої світової війни, вимагала цього. Для поляків, після масових репресій проти національного підпілля і створення підконтрольних Москві органів влади, стала зрозуміла хибність їхнього ставлення до СРСР як союзника, дедалі утопічнішими видавалися сподівання на допомогу західних держав.

Для українського визвольного руху визначальними у міжнародній політиці післявоєнного періоду стають спроби створити єдиний антирадянський фронт поневолених СРСР народів, особливо тих із них, що опинилися під впливом Москви після 1945 року. Одним із найважливіших кроків творення спільного анти-тоталітарного фронту, на думку керівництва ОУН та УПА, було налагодження дієвої співпраці з польським підпіллям. «Передумовою перемоги над московсько-большевицьким імперіялізмом, — читаємо в одному з документів українського підпілля, — є активна участь у спільному фронті боротьби проти нього народів українського і польського. Оце твердження випливає з таких фактів:

1. Довговічна ворожнеча між обома народами уможливлювала завжди розріст ворожих обом народам імперіялізмів Москви і Берліна, а передовсім причинилася до зросту сил московського імперіялізму, що в результаті приносило завжди поневолення України і Польщі.

Український і польський народи є найчисленнішими народами в комплексі середньої, південної, північної та східної Європи і підсовєтської Азії і в сучасний момент виказують найбільшу життєву та національно-визвольну снагу й динаміку в їх боротьбі проти московського імперіялізму.

2. Зроблені досі спільні кроки, зокрема в умовах німецької окупації Польщі і України, в напрямі ліквідації ворожнечі, порозуміння та спільних акцій проти московсько-німецьких імперіялізмів дали добрі наслідки, заохочують і зобов’язують до розбудови досі зробленого»412.

Тому після 1945 року польське питання в загальній стратегії українського визвольного руху не тільки не втратило актуальності, а й навпаки, набуло додаткової гостроти. Дуже яскраво видно зміну курсу в розвитку українсько-польських відносин з інструкції для пропагандистів на 1945 рік, яка була фактичним втіленням загальної стратегії ОУН у життя. Якщо у раніше згадуваних аналогічних вказівках з 1944 року, по суті, наголошувалося на неможливості співпраці з поляками, акцентувалося на продовженні боротьби з ними, то в наступній вже читаємо: «Відкидаємо в теперішній момент відплатні акції проти польського населення як недоцільні, бо вони не дадуть на довшу мету бажаного висліду, а навпаки, можуть спровокувати ще більші наслідки. По-друге: такі акції, хоч яко відплатні були би у великій мірі оправдані, все ж таки поставили би нас в очах кожної незаінтересованої — третьої сторони до певної міри нарівні з тими, які доконують цих злочинів на українцях. А нам не вільно за жодну ціну дати себе стягнути з тих ідейних позицій, які ми занимаємо [...]. Ми визнаємо й обстоюємо тільки великі, шляхотні вільностеві ідеали, згідні з культурою і загальними людськими принципами моралі. Відплатні акції проти загалу населення і система збірної відповідальності не згідні з цими принципами, і ми їх відкидаємо. Збірну відповідальність осуджуємо найгостріше, як систему варварства. Ми не дозволимо жодними непродуманими поривами пімсти сплямити наші чисті прапори. По-третє: такі акції наші вороги використали б негайно усією силою пропаганди проти нас і роздули б до величезних розмірів»413.

Програмні засади українсько-польського порозуміння після Другої світової війни відображені в цікавому документі українського підпілля «Думки в справі урегулювання польсько-українських відносин та в справі організації спільного визвольного фронту». Невідомий автор цієї декларації зазначає, що після розгрому німецького імперіалізму обов’язком для польського та українського народів, а також цілого культурного світу є об’єднати свої зусилля для протистояння більшовицькому імперіалізму — другому найстрашнішому ворогу Польщі й України та всіх волелюбних народів. Далі документ подає перелік постанов, які мали бути реалізовані визвольними організаціями обох народів для налагодження спільної боротьби:

«1. Доложити всіх сил, щоби довести до замирення існуючі польсько-українські конфлікти й протидіяти фактично всім намаганням підступної большевицької політики роз’єднати і поставити проти себе наші сили.

2. Нав’язати тісну співпрацю наших політичних і військових сил у спільній визвольній боротьбі на теренах України й Польщі, на всьому просторі СРСР і всіх інших країв, окупованих большевицькими імперіалістами, та на міжнародній світовій арені.

3. Доложити всіх сил до організації і скріплення якнайширших розмірів спільного визвольного фронту всіх народів, поневолених і загрожених московсько-большевицьким імперіалізмом.

4. Будемо змагати до того, щоби дотеперішня ненависть і ворожнеча між нашими народами обернулася на приязнь, — щоби ця приязнь, створена в тяжких роках спільної неволі і спільної визвольної боротьби, стала основою приязні і спільної політичної співпраці наших народів в майбутньому по здобутті вільних незалежних держав.

5. Найглибший інтерес України і Польщі та всіх інших народів Східної Європи, від Фінляндії і до Дарданелів і Туреччини, вимагає, щоб на просторі Східної Європи запанувала на місці московського імперіалізму — відвічної загрози для всіх вільних народів — система незалежних національних держав, а на місці реакційної сталінської тотальної тиранії — система правдивого західньо-європейського демократичного ладу, опертого на засаді самовизначення народів і волі людських спільнот та одиниць.

6. У всіх взаєминах будемо шанувати існуючий під цю пору стан національних відносин на наших теренах. Висловлюємо надію, що спірне питання польсько-української границі буде вирішене у майбутньому між урядами польської та української держави дорогою приязного порозуміння.

Ми віримо, що з’єднання наших сил у спільному визвольному фронті спричиниться дуже поважно до розбиття й ліквідації московсько-большевицької тюрми народів та вийде на добро й щастя наших народів та всього людства»414.

В іншому документі під назвою «Вихідні позиції» українською стороною сформульовано принципи, на яких мала би базуватися співпраця між національними рухами обох народів. Найважливішими серед них залишалися взаємне визнання боротьби народів за творення власної незалежної держави, окреслення спільного ворога — радянського імперіалізму, визнання етнічного принципу у визначенні кордонів із правом кожного народу на самовизначення, плекання в суспільствах обох народів атмосфери взаємоповаги та потреби співпраці415. Очевидно, для польської сторони найважчим для сприйняття був момент визнання етнічного принципу визначення кордонів. Зважаючи на це, представники українського визвольного руху у переговорах із поляками готові були навіть на заміну цього принципу на принцип вільного самовизначення населення спірних теренів. Інформуючи про хід переговорів за кордоном, Степан Бандера писав до Романа Шухевича: «Ми будемо стояти на тих позиціях, що і в минулих переговорах. Все-таки необхідно домовитися з ними. Труднощі будуть ті самі, що і раніше, — на базі спірних територій. Можливо, було б замість етнографічного принципу прийняти форму вільного самовизначення з пропозиціями щодо здійснення деякого переселення, яке зобов’язані будуть провести окупаційні держави. У деяких наших людей є побоювання, що це мало б поганий відгук серед українців. По-моєму, така формула, по суті, нічого не міняє, оскільки наша територія самовизначається до України. А такою постановою цього питаннями ставимо поляків у ситуацію, при якій їм важко буде заперечувати такий принцип»416.

Прагнення налагодити плідну співпрацю з польським національним рухом не було лише теоретичною розробкою ідеологів ОУН. Українські повстанці отримували чіткі вказівки щодо реалізації зазначених вище положень. Саме на польські терени припадало найбільше закордонних пропагандистських рейдів, метою яких було поширення антибільшовицького фронту боротьби. Найбільше листівок, звернень та інших пропагандистських матеріалів, виданих УПА до іноземців, призначалося для поляків417. Уже в травні 1945 року командування УПА наказало: «Серед польського населення проводити зорганізовані рейди відділів, розповсюджувати літературу, проводити сильну пропаганду на предмет спільного визволення всіх поневолених і загрожених большевицько-московським імперіалізмом народів»418.

Підготування пропагандистських акцій серед жителів Польщі відбувалася не хаотично, а згідно з чітко розробленим планом. Наказ командування УПА від травня 1945 року застерігав вояків від проведення з власної ініціативи якихось спільних дій чи самовільних розмов із поляками419. Керівництво українського визвольного руху приділяло значну увагу цим акціям, підготовка до їх здійснення спиралася на відповідні теоретичні розробки. Серед занять, які проводили політвиховники зі стрільцями УПА, було, зокрема, й таке: «Значіння наших рейдів по польських селах та поведінка стрільців між польським населенням». Заступник провідника ОУН на Закерзонні Василь Галаса написав спеціальну роботу «Рейди і політично пропагандивна робота серед польського населення», яка визначала такі завдання пропагандистської роботи:

«1. Піднести до максимального рівня антибільшовицькі настрої в польському середовищі і дати поштовхи до активізації безкомпромісної революційної боротьби проти Москви і її варшавської агентури в найширших розмірах.

2. Промостити шлях ідеї польсько-українського порозуміння на антибольшевицькій платформі і взаємного респектування суверенності обидвох народів, а одночасно пропагувати ідеї Антибільшовицького Блоку Народів (АБН)»420.

У зверненні до поляків так визначено завдання рейдів польськими землями: «Ми, Українські Повстанці, приходимо до Вас як приятелі і союзники. Метою нашого прибуття є детальне ознайомлення польського населення з фактами гноблення поневолених Москвою народів, поділитися з ним досвідом, як треба боротися з більшовизмом [...]. Звертаємося до всіх поляків, щоб допомагали нам інформацією і всім, що буде потрібно для нас. Бо ми воюємо проти Вашого ворога — Москви і є вояками протибільшовицького фронту, який вирішує також і долю Вашої вітчизни»421.

Політичним проводом визвольного руху було підготовлено спеціальну директиву «Короткі вказівки для тих, які зустрічаються з поляками». Документ надзвичайно цікавий як свідчення того, наскільки серйозно ставилися керівники українського визвольного руху до спроб налагодження стосунків із поляками. Він конкретизує теми та можливий зміст розмов із польською громадськістю. Щодо загальних тем зазначалося: проповідувати найширші, загальнолюдські ідеали свободи, братерства, любові, гуманізму, християнської культури, демократії, соціального прогресу; закликати проти варварства, реакції, терору, диктатури, тиранії. Головним гаслом визначено: «Воля народам! Воля людині!» У розмовах на політичні теми важливо було акцентувати на великій загрозі для обох народів з боку московського імперіалізму. При цьому наголошувалося, що поляки її суттєво недооцінюють, бо мають надто мало досвіду спілкування з більшовиками, натомість досвід українців вимірюється 25 роками боротьби.

Розділ «Конкретизація» містить тези: «Спільний визвольний фронт усіх поневолених і загрожених большевицький імперіалізмом народів. Це дасть: спільну силу для підваження СРСР зсередини, найсильніший політичний фактор назовні, повну компрометацію большевицької системи в світі і спонуку до евентуального скорішого виступу альянтів [...]. Україна має азійський комплекс і схід Європи, також немало вже зроблено на Балканах. Вони [поляки — В. В.] мають Захід, вікно в Європу, світове значення. Злучення усіх сил й усіх можливостей дасть справжню реальну силу, дасть і нам, і їм кращу перспективу та допоможе їх предмету, якого кров’ю торгують по всіх світових ярмарках — конференціях, дійти до ролі підмету в новій політичній системі»422.

Щоб здобути прихильність польського населення, керівництво українського підпілля наказувало воякам УПА під час жнив: «У тих селах, де поміж українцями живуть поляки, і де ми настільки сильні та зорганізовані, що будемо керувати весняними засівами та іншими подібними працями, не поминати в плані загальної помочі також поляків, але допомагати також їм»423. З цією ж метою українських повстанців застерігали щодо особливостей реквізицій продуктів та інших речей серед поляків. «Нашу збіркову акцію серед польського населення, — читаємо у спеціальній інструкції, — треба трактувати як добровільну і, з другої сторони, як акцію пропагандивну, та відповідно до цього поводитися. Невдачу збірки не трактувати як невдачу політичну. Хоч ми в якомусь випадку зберемо серед поляків мало обуви, білля чи харчу, але залишимо пам’ять, що ми поводились примірно, нікого не тероризували зброєю, нічого не вимушували і, відправлені "з нічим", попрощалися добрим словом, — тоді це при одночасних пропагандивних розмовах дасть нам політичний капітал і допоможе навіть і в кращому проведенні збіркової акції в майбутньому»424.

Родинам загиблих у боях з УПА вояків ВП повідомляли про їхні втрати такими листівками: «Повідомляємо, що дня... (дата, місцевість) згинув в бою з відділом Української Повстанської Армії (УПА)... (ім’я, дані), що стверджено на підставі... (документи, знайдені при поляглому, записки, листи, зізнання полонених). Повідомляючи про те Вас, просимо повідомити рідню і знакомих покійного. Висловлюємо при цій нагоді наше співчуття, що блаженної пам’яті (прізвище) був змушений віддати своє життя не за справу свойого народу, але за інтереси большевицьких окупантів — ворогів українського і польського народів»425.

Пропагандистська кампанія швидко почала давати результат, змінюючи ставлення польського цивільного населення до українських повстанців. Зі звіту УПА з кінця 1945 року: «Пропагандивні рейди по польських селах переконали точно польські маси, що ми проти мирного польського населення не виступаємо, а б’ємо тільки агентів і вислужників НКВД»426.

Наведені вище ідейно-програмні засади були також платформою для проведення переговорів із поляками як в еміграції, так і на теренах Закерзоння. Перші з них тривали в Римі з участю представників Закордонного представництва Української головної визвольної ради та польського лондонського еміграційного уряду до 1946 року, проте завершилися практично безрезультатно427. Натомість значно продуктивнішими були переговори, які велися безпосередньо на території дії обох підпільних рухів на Закерзонні.

Хоча й у цих перемовинах легко помітити несиметричність ставлення до них обох сторін. Протягом 1945–1946 років відбулося багато двосторонніх зустрічей між обома підпіллями, при цьому з українського боку учасниками були уповноважені найвищим керівництвом командири повстанських відділів чи очільники визвольного руху, а з польського боку переговори вели на свій страх і ризик окремі місцеві командири. Одним із них був Мар’ян Голембйовський, який всіляко намагався налагодити контакти з УПА. Коли навесні 1945 року це нарешті вдалося і він доповів своєму вищому командиру Яну Мазуркевичу, той тільки легковажно махнув рукою і сказав: «З хамами немає про що говорити»428.

11 липня 1945 року відбулася зустріч між представниками Перемиського окружного проводу ОУН та керівниками АК на тій же території. Мова йшла про співпрацю на локальному рівні, метою якої було не допустити непотрібного протистояння. Під час зустрічі українські повстанці передали затриманого ними під час грабунку в українському селі поручника АК «Зигмунта» для здійснення над ним суду польськими підпільниками. Серед питань, які обговорювалися, — боротьба із кримінальними групами. Українські повстанці запевнили, що вони повністю контролюють поведінку українського населення і не допустять жодних самовільних антипольських виступів. Натомість представник польської делегації визнав, що командування АК значно гірше контролює терен і може відповідати лише за своїх вояків. «Слід зазначити, — повідомив польський делегат, — що останнім часом створилися групи, якій діють на власний розсуд. До таких відноситься група "Яструба" (Слєпого), що здійснює грабежі і терористичні акти в цьому районі проти українського населення і яку АК збирається ліквідувати»429.

Незважаючи на взаємовигідні контакти і співпрацю на локальному рівні, у листопаді 1945 року командування АК видало наказ про категоричну заборону переговорів з УПА. Однак Голембйовський порушив його і продовжував підтримувати зв’язки з українцями. Повстанські командири з обох сторін домовилися про взаємний обмін інформацією та узгодження своїх дій. Польські підпільники навіть організували зустріч представників українського підпілля з англійським кореспондентом, який контактував із ними430. Врешті справа дійшла й до спільних українсько-польських бойових акцій431. Однією з найвідоміших спільних операцій став штурм Грубешева об’єднаними силами УПА та польського підпільного формування ВіН, що прийшло на заміну АК. Зважаючи на важливість цього бою, розповімо дещо детальніше, тим паче, що маємо кілька докладних звітів про його перебіг432.

Вперше ідею збройної співпраці втілено в життя 6 квітня 1946 року — тоді підпільники УПА і ВіН провели успішну акцію на станцію Вербковичі. Незабаром виникла потреба провести масштабнішу наступальну операцію на містечко Грубешів. Вона мала як конкретні практичні завдання — залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні — маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешева належала полякам, її ретельно обговорили на черговій зустрічі між представниками УПА та ВіН 18 травня 1946 року. Тоді ж визначили дату наступу — ніч із 27 на 28 травня.

Грубешів — типове для цього регіону провінційне містечко, більшість будинків дерев’яні, лише кілька в центрі муровані. Місто було перетворено на важливий центр нової влади: тут містилися повітові управління безпеки, міліції, комуністичної парти, розташовано гарнізон НКВД (близько 220 солдатів) та штаб-квартиру переселенчої комісії, яка організовувала виселення українців в УРСР. Недалеко за містом стояли вояки 5-го піхотного полку ВП та 32-го відтинка військ прикордонної сторожі. Отже, ворожі сили були досить поважні, хоча польські підпільники обіцяли, що вояки ВП та прикордонники не візьмуть участі в бою.

Зустріч між учасниками планованого наступу відбулася 26 травня в лісі недалеко Грубешева. З українського боку в ній брали участь вояки сотень «Давида», «Яра», «Чавса» та боївки Служби безпеки, з польського — відділи ВіН «Млота», «Слєпого», «Віктора», «Геля». «Між стрільцями нашими і ВіН, — читаємо у звіті про зустріч, — почалася розмова, пізнавали себе, оповідали про минулі стрічі — коли ми ще були ворогами»433. Очевидно, пізнавали колишніх ворогів не тільки прості вояки, але й їхні командири. Серед них, до прикладу, був Станіслав Ксьонжек — «Вирва», на той момент комендант Замойського інспекторату ВіН, а два роки перед тим — один із командирів АК, які проводили так звану грубешівську революцію. Серед українських старшин, зрозуміло, були учасники антипольських акцій. Проте це не завадило колишнім ворогам ретельно спланувати наступ на спільного ворога.

Згідно з розробленим планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївка СБ — переселенчу комісію, вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії434. Особливістю цього бою було використання українськими повстанцями так званих торпед — трофейних німецьких 150-міліметрових турбореактивних снарядів. Торпедник для цих снарядів винайшов чотовий УПА, уродженець Полтавщини Гриць Руденко, для запуску застосовували електричний струм або підпалену солому. Про точність наведення снарядів говорити не доводилося, їхнє використання мало за мету не стільки завдати фізичної шкоди ворогові, як залякати. Учасники бою згадували: «торпеди» летіли з пронизливим ревом літака, залишаючи за собою вогняний слід, як у комети.

Власне з артобстрілу міста й почалася атака повстанців, засвідчивши серйозність їхніх намірів. «Першу торпеду, — згадував "артилерист" УПА, — пустив я в кошари (казарми) НКВД. Торпеда попала всередину. Перед випущенням торпеди в будинку було світло, та видно було, що всередині кімнати робиться. Отже, я бачив, як двоє большевиків милось, а пізніше убирались. По вибуху торпеди я не бачив вже жодного світла, ані людей в кімнатах»435.

Бій у місті тривав півтори години, за цей час розбито будинки НКВД, УБП, пошти, захоплено комендатуру міліції, знищено автомобілі та документацію, звільнено з полону 25 в’язнів. Невдачею закінчився штурм переселенчої комісії — її чиновники виявилися дуже добре озброєними і зуміли відбити атаку повстанців. Вояки ВП, як і обіцяли польські підпільники, не взяли участі в бою у місті.

Об’єктивно оцінити кількісні втрати у бою важко: як звично, кожна сторона подає дуже відмінні цифри. Згідно з повстанськими звітами, НКВД та польські комуністичні сили втратили близько 100 вояків вбитими, натомість комуністи офіційно повідомили про загибель 9 вояків НКВД, 5 польських прикордонників, 2 функціонерів комуністичної партії та 2 службовців УБП436. З боку повстанців двоє українців загинули в місті, троє при відступі з нього і ще троє, в тому числі український командир операції Євген Штендера, були поранені.

Значно більшими були політичні втрати комуністів — результативна атака на певний час практично паралізувала їхню репресивну активність. Інформація про успішну українсько-польську акцію позбавила владу можливості спекулювати на протистоянні між обома народами.



В одному з повстанських звітів із червня 1946 року про ситуацію на Закерзонні читаємо: «Між польським підпіллям і нашим занотовано в ряді місцевостей добрі взаємини. Поляки в багатьох місцевостях домовляються про достарчення їм німецької амуніції, якої їм не достає; в заміну пропонують російську або якийсь товар. Одначе часто поодинокі власновольні акти українців проти поляків також нерідко трапляються, чи то з пімсти за попередні кривди, чи для звичайного грабунку, виводять поляків дуже скоро з рівноваги, й вони сейчас [нрзб.]лять погрозами відновлення терористичних акцій. Факт замирення між польським та українським підпіллям, хоча він ще дуже хиткий і не прибрав уже розмірів ширшої співпраці, затривожив, як треба було сподіватись, найбільше большевицьких окупантів. Вони вдарили в усіх польсько-большевицьких газетах на алярм та намагаються розбити це порозуміння шалено шовіністичною протиукраїнською пропагандою»437.

Занепокоєність активною співпрацею українського і польського підпільних рухів весною 1946 року висловлював і керівник Міністерства державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко, який розіслав інформацію про переговори в усі обласні управління МГБ Західної України. При цьому наказав: «Під час проведення агентурно-оперативних заходів і чекістських операцій звернути особливу увагу на виявлення українсько-польських нелегальних документів і інших матеріалів, що підтверджують якоюсь мірою факти переговорів [...]. Піддати кваліфікованому допиту заарештованих з числа керівного складу ОУН-УПА і АК з питань переговорів і угоди між українськими і польськими націоналістами в останній час»438.

Та незважаючи на військовий успіх акції у Грубешеві та ефект залякування, який справив факт співпраці між українськими та польськими підпільниками на представників комуністичної влади, розвинути далі співпрацю у політичній площині не вдалося. На чергових українсько-польських переговорах, проведених уже після цієї операції, командир Замойського інспекторату ВіН Станіслав Ксьонжек — «Вирва» (наступник Мар’яна Голембйовського після арешту останнього на початку 1946 року) повідомив свого українського колегу, командира Тактичного відтинка УПА «Данилів» Євгена Штендеру — «Прірву», що лондонський уряд проти підписання будь-яких порозумінь із УГВР та співпраці польського і українського підпілля, а також забороняє відділам ВіН проводити бойові дії разом із упівцями439. Проте вже незабаром це питання перестало бути актуальним: до кінця 1946 року польське підпілля практично згорнуло свою діяльність, а отже, співробітничати з ним стало неможливо.

Перемир’я між українським та польським визвольними рухами протягом другої половини 1945–1946 років, на жаль, не гарантувало повного спокою для цивільного населення, яке й надалі залишалося об’єктом атак кримінальних банд. З повстанського звіту з вересня 1945 року: «В надсянських селах, де переселенча акція перейшла на початку місяця вересня, поодинокі українські села і поодинокі родини були у звітному місяці об’єктом нападів польських цивільних банд з-за Сяну. Тут польські банди виступали в характері АК або звичайних банд. Ця їхня бандитська акція не мала зорганізованого характеру й не принесла великої шкоди українському населенню»440.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка